Олександр Олесь посідає особливе місце серед українських модерністів, і його творчість значною мірою формувалася в живому спілкуванні з представниками цього кола. Під час відкриття пам’ятника І. Котляревському поет познайомився з Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Василем Стефаником і Борисом Грінченком - ця подія настільки вплинула на нього, що він остаточно відмовився від російськомовного письма, повністю перейшовши на українську мову. Як зазначає С. Ходак, О. Олесь мав тісні дружні стосунки з О. Кобилянською та був добре знайомий із П. Тичиною. П. Тичина, сприймаючи О. Олеся як свого духовного наставника, присвятив йому свою першу збірку - це підкреслює значення О. Олеся у формуванні творчої молоді початку ХХ ст.
За спостереженнями І. Фаріон, про О. Олеся цілком справедливо говорити як про модерніста, хоча традиційно цей титул частіше пов’язують із Миколою Вороним. Проте ідейно-тематичне й формальне оновлення української поезії відбувалося зусиллями обох митців. Творчість О. Олеся перегукується з поезією Лесі Українки - вони першими на українському ґрунті піднесли слово до рівня зброї. Відлуння цього бачимо у її рядках: «Слово, моя ти єдиная зброє…», де слово постає як сила національного опору. У поезії ж О. Олеся ця ідея часто набуває викривальної сатиричної форми: «В землі віки лежала мова / І врешті вибилась на світ», - де мова постає як жива сила, що долає утиски й забуття. Водночас між ними є відчутна різниця: у Лесі Українки домінує воля й раціональна твердість, тоді як Олесь схиляється до ліричності й емоційного впливу.
Порівняно з О. Кобилянською, яка зосереджувалася на проблемах емансипації жінки, соціальній нерівності та моральних дилемах, О. Олесь більше уваги приділяв природі, коханню, особистим переживанням і національно-визвольній тематиці. Проте обох єднала орієнтація на західноєвропейську літературу - прагнення до нових форм, психологізації та художньої витонченості.
Тематика творів Миколи Вороного також дещо відрізняється: він звертався до тем мистецтва, національної ідентичності, історичного буття. Його поетика більш філософська, із сильним суспільно-політичним спрямуванням, тоді як ліричний світ О. Олеся зосереджується на чуттєвості, красі миттєвого й емоційному переживанні людської долі. Як наголошує С. Процюк, у поезії О. Олеся майже відсутні мотиви декадансу й зневіри, характерні для багатьох українських модерністів того часу - його лірика випромінює життєву енергію, надію та духовний оптимізм.
Доба, у якій творив О. Олесь, була періодом розпаду традиційної соціально-побутової драми та активних символічних пошуків у мистецтві. Саме тоді, як зазначає С. Процюк, «розквітала європейська драматургія Моріса Метерлінка, Генріка Ібсена та інших митців», що вплинуло і на становлення драматургії О. Олеся.
У формуванні нової української літературної традиції О. Олесь відіграв важливу роль як провідник модернізму. Як зазначає С. Ходак, митець адаптував до українського контексту ідеї й форми західноєвропейських напрямів: символізму, неоромантизму й імпресіонізму.
За спостереженнями І. Фаріон, про О. Олеся цілком справедливо говорити як про модерніста, хоча традиційно цей титул частіше пов’язують із Миколою Вороним. Проте ідейно-тематичне й формальне оновлення української поезії відбувалося зусиллями обох митців. Творчість О. Олеся перегукується з поезією Лесі Українки - вони першими на українському ґрунті піднесли слово до рівня зброї. Відлуння цього бачимо у її рядках: «Слово, моя ти єдиная зброє…», де слово постає як сила національного опору. У поезії ж О. Олеся ця ідея часто набуває викривальної сатиричної форми: «В землі віки лежала мова / І врешті вибилась на світ», - де мова постає як жива сила, що долає утиски й забуття. Водночас між ними є відчутна різниця: у Лесі Українки домінує воля й раціональна твердість, тоді як Олесь схиляється до ліричності й емоційного впливу.
Порівняно з О. Кобилянською, яка зосереджувалася на проблемах емансипації жінки, соціальній нерівності та моральних дилемах, О. Олесь більше уваги приділяв природі, коханню, особистим переживанням і національно-визвольній тематиці. Проте обох єднала орієнтація на західноєвропейську літературу - прагнення до нових форм, психологізації та художньої витонченості.
Тематика творів Миколи Вороного також дещо відрізняється: він звертався до тем мистецтва, національної ідентичності, історичного буття. Його поетика більш філософська, із сильним суспільно-політичним спрямуванням, тоді як ліричний світ О. Олеся зосереджується на чуттєвості, красі миттєвого й емоційному переживанні людської долі. Як наголошує С. Процюк, у поезії О. Олеся майже відсутні мотиви декадансу й зневіри, характерні для багатьох українських модерністів того часу - його лірика випромінює життєву енергію, надію та духовний оптимізм.
Доба, у якій творив О. Олесь, була періодом розпаду традиційної соціально-побутової драми та активних символічних пошуків у мистецтві. Саме тоді, як зазначає С. Процюк, «розквітала європейська драматургія Моріса Метерлінка, Генріка Ібсена та інших митців», що вплинуло і на становлення драматургії О. Олеся.
У формуванні нової української літературної традиції О. Олесь відіграв важливу роль як провідник модернізму. Як зазначає С. Ходак, митець адаптував до українського контексту ідеї й форми західноєвропейських напрямів: символізму, неоромантизму й імпресіонізму.