1. Що таке українське шістдесятництво, і чому воно виникло саме в 1960-х роках?
Виникло воно саме в 1960-х, бо на нього «з’їхались» два чинники:
- хрущовська «відлига» – часткова десталінізація, послаблення репресій, реабілітація частини жертв, пом’якшення цензури;
- покоління освіченої молоді, яке виросло вже не в атмосфері масового терору 30-х, а в умовно «ліберальнішому» часі й було готове говорити про те, що замовчувалося.
2. Які соціальні, політичні та культурні передумови сприяли появі шістдесятницького руху?
- Політичні: десталінізація, XX з’їзд КПРС, критика культу особи, часткова реабілітація політв’язнів, послаблення тотального страху. Це дало ілюзію можливості реформ «зсередини» та створило простір для обережної опозиційності.
- Соціальні: поява нового міського прошарку інтелігенції – студентів, молодих науковців, митців, які отримали вищу освіту, доступ до перекладної літератури, техніки, мас-медіа й були вмотивовані шукати «іншу» правду про минуле та сучасність.
- Культурні: часткове послаблення цензури дозволило видати перші «неофіційні» за духом тексти, створити клуби творчої молоді («Сучасник» у Києві тощо), розгорнути дискусії про модернізацію мистецтва, «оновлення традиції» й повернення імен Розстріляного відродження.
3. Чи можна вважати шістдесятництво культурною революцією? Чому?
У науковій літературі шістдесятництво часто описують як «зламну точку» у культурі – поколіннєвий бунт проти соцреалістичного шаблону, повернення до індивідуальності, національної теми, етичної відповідальності митця.
Це не революція в політичному сенсі (зміна влади), але культурна революція «в головах» – так:
- змінюється естетика (від соцреалізму до модерністських, екзистенційних, метафоричних форм);
- утверджується новий тип митця – моральний опозиціонер, «совість нації»;
- відбувається переорієнтація національної ідентичності – повернення мови, пам’яті, травматичної історії (Голодомор, репресії).
4. Як шістдесятництво співвідноситься з явищем «відлиги» в СРСР?
Часто кажуть, що «відлига» породила шістдесятництво.
«Відлига» = пом’якшення репресій, часткова лібералізація, декларування «соціалізму з людським обличчям», послаблення цензури в мистецтві.
На цьому тлі шістдесятники легально входять в поле культури – публікують перші збірки, ставлять вистави, організовують клуби, ведуть відносно відверті дискусії.
Але дуже швидко стає очевидно, що межі «відлиги» для українців набагато вужчі: як тільки культурні вимоги переходять у площину національних прав, починається нова хвиля репресій. У дослідженнях підкреслюють, що шістдесятництво стало «легальною опозицією» в межах «відлиги».
5. Чому цей період часто розглядається як продовження боротьби української інтелігенції за національну ідентичність?
Шістдесятників прямо порівнюють із митцями 1920-х рр. (Розстріляним відродженням): так само через літературу та мистецтво вони «побачили себе нацією» і намагалися повернути національну культуру в публічний простір.
Їхня боротьба – це не лише про свободу слова, а саме про право бути українцями в колоніальній імперії: мова, історія, пам’ять про репресованих, критика русифікації (ключовий текст – праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»).
Тому в історіографії шістдесятництво розглядають як ланку безперервної традиції опору – від діячів ХІХ ст., через Розстріляне відродження, до дисидентського руху та незалежності.
ІІ. Шістдесятники в українській літературі та культурі
1. Як шістдесятництво вплинуло на українську літературу, театр, живопис?
- Література. Пішов потужний злам соцреалістичних канонів. З’являються поезії й проза Ліни Костенко, Василя Симоненка, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Василя Стуса, Григора Тютюнника, Євгена Гуцала, Валерія Шевчука тощо. У центрі – особистість, екзистенційні колізії, історична пам’ять, нова метафорика й внутрішній монолог.
- Театр і кіно. Режисери й драматурги (Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Лесь Танюк, Леонід Осика) створюють «поетичне кіно» й новий театр, де візуальна поезія, символіка, фольклорні мотиви протистоять офиціозу.
- Живопис і монументальне мистецтво. Алла Горська, Опанас Заливаха, Галина Севрук, Людмила Семикіна й інші створюють гостро національні, часто «алегоричні» роботи, беруть участь у створенні меморіальних вітражів, мозаїк, неформальних виставок. Їхня діяльність прямо пов’язана з рухом опору та переслідуваннями КДБ.
2. Які ключові літературні твори стали символами цього періоду?
- Поезія Василя Симоненка – «Лебеді материнства», «Задивляюсь у твої зіниці» – як код національної гідності й любові до України.
- Поезія Ліни Костенко – збірки «Мандрівки серця», «Зоряний інтеграл», «Над берегами вічної ріки»; пізніший роман у віршах «Маруся Чурай» – вже 1970-ті, але за духом – пряма спадкоємниця шістдесятництва.
- Василь Стус – ранні збірки «Круговерть», «Зимові дерева» (часто конфісковані, поширювалися самвидавом) – вершина екзистенційної й етичної лірики покоління.
- Есеї Івана Дзюби – «Інтернаціоналізм чи русифікація?» – програмний інтелектуальний текст, що поєднує літературознавство й політичну критику.
4. Чи були розбіжності між літературним і політичним крилами шістдесятництва?
Так, і це важливий момент для дискусії:
Частина митців залишалася переважно в культурному полі – їхня опозиційність була радше естетичною й етичною, без прямої політичної діяльності. Вони шукали компроміси з системою, публікуючись в офіційних видавництвах, спілках письменників тощо.
Інші (Стус, Чорновіл, Дзюба, Світличний, Сверстюк й ін.) поступово переходили в відвертий дисидентський рух: самвидав, відкриті протести, участь в Українській Гельсінській групі, політичні процеси.
Між цими полюсами були напруження – питання меж компромісу, відповідальності перед суспільством, стратегії опору. Це добре видно в історичних та мемуарних працях про шістдесятників.
5. Як шістдесятники переосмислювали творчість «Розстріляного відродження»?
Вони відкривали імена 20-х років, про які десятиліттями мовчали: Хвильовий, Курбас, Плужник, Підмогильний, Куліш (як прозаїк), неокласики тощо. Це відбувалося через приватні читання, самвидав, лекції, пізніше – через наукові та критичні праці.
Вони усвідомлено бачили себе спадкоємцями цієї традиції – і за естетикою (модернізм, експеримент, міфопоетика), і за долею (репресії, цензура, загроза тюрми).
Фактично шістдесятники повернули Розстріляне відродження в «канон», зробивши пам’ять про знищене покоління частиною національної ідентичності.
ІІІ. Політичні та соціальні аспекти шістдесятництва
1. Чому радянська влада сприймала шістдесятництво як загрозу?
Бо за зовнішньо «культурним» рухом ховалася:
- національна емансипація – вимога реальної, а не декоративної українізації, захист мови, культури, історії;
- моральна опозиція – публічна критика брехні, подвійних стандартів, репресій, русифікації (особливо в працях Дзюби, Сверстюка, Чорновола).
Для режиму, який тримався на ідеологічному контролі, будь-яка автономна інтелектуальна спільнота була потенційним осередком небезпеки.
2. Які методи використовувалися для боротьби з рухом? Чи була це лише цензура?
Не лише. Репресивний арсенал був досить широкий:
- Цензура й адміністративний тиск: заборона публікацій, «розгромні» статті в пресі, виключення з творчих спілок, тиск на редакторів.
- Розгром культурних інституцій: закриття клубів творчої молоді, заборона виставок, зняття фільмів з прокату (типовий приклад – переслідування поетичного кіно, тиск на Параджанова та інших).
- Кримінальні справи й суди: арешти за «антирадянську агітацію і пропаганду», «український буржуазний націоналізм», показові процеси проти інтелігенції, заслання, ув’язнення.
- Психіатричні репресії: примусове «лікування» окремих активістів у психлікарнях як спосіб дискредитувати опір.
4. Як радянська система інтегрувала або переслідувала шістдесятників?
Частина митців була частково інкорпорована в офіційну культуру: друкувалися з компромісами (самоцензура, пом’якшення тематики), отримували премії, але при цьому залишалися «на контролі».
Радикальніші представники (особливо ті, хто переходив до відкритого правозахисного дискурсу) ставали об’єктами переслідування: арешти, тюрми, заслання, заборона на професію, еміграція.
У підсумку система виробила подвійний підхід:
«безпечних» – частково легалізувала й використовувала як вітрину;
«небезпечних» – репресувала.
IV. Шістдесятництво і сучасність
1. Який вплив шістдесятництво справило на подальші покоління українських митців і політиків?
Воно сформувало канон морально відповідального митця – коли література, мистецтво й громадянська позиція нерозривні. Для постшістдесятницьких авторів (з 1980–1990-х) це вже норма.
Шістдесятники дали мову й сюжети для осмислення радянської травми, Голодомору, репресій, колоніального статусу України.
Багато хто з них (Чорновіл, Лук’яненко, Стус, Дзюба та ін.) стали символами політичної боротьби, вплинули на народження руху за незалежність та формування національно-демократичних партій.
3. Чи є в сучасній Україні аналогічні рухи, які відіграють подібну роль?
Прямих «шістдесятників-2.0» нема – але є:
- культурно-громадянські середовища (письменники, музиканти, художники, режисери, волонтери, правозахисники), які через свої проєкти артикулюють питання мови, пам’яті, прав людини, критики корупції тощо;
- меморіальні й освітні ініціативи, що переосмислюють радянське минуле, працюють з травмою, займаються деколонізацією пам’яті.
Вони виконують подібну функцію – формують публічну свідомість, але діють уже в інших історичних умовах.
5. Чи є сьогодні актуальними ідеї, висунуті шістдесятниками?
Так, і дуже:
- Гідність особистості та відповідальність митця – питання, які й далі визначають український культурний дискурс.
- Національна мова й культура як основа політичної суб’єктності – особливо актуально в умовах війни та деколонізації.
- Пам’ять про репресії, травму, колоніальне минуле – базова тема сучасної гуманітаристики й політики пам’яті.