1. У чому полягає сутність ліро-драматичного жанру, який Леся Українка утвердила в українській літературі?
Ліро-драматичний жанр у творчості Лесі Українки – це жанрова синтезація ліричної поезії й драматичної форми, коли провідною залишається інтелектуально-ідеїста (лірична) позиція автора, а сюжет і діалогова структура служать розгортанню проблеми через образи й мовні ритми. Леонід Підгайний підкреслює дві тенденції в еволюції Лесиної творчості: епічну і драматичну; їхнє «ступенево-переплітне» поєднання породжує особливу форму: ліро-драматичну поему як перехідний, оригінальний жанр. Цей жанр переміщує акцент із зовнішньої дії на поетичну дію слова, на образ-діалектику та ритм, через які розв’язується ідейна проблема твору. Оскільки письменниці властива глибока увага до психології та внутрішнього світу своїх персонажів, її творчість у цьому жанрі дозволяє здійснити своєрідний «перехід» від інтелектуальних переживань і філософських роздумів до драматичної дії, внаслідок чого її драми набувають не лише емоційної насиченості, а й філософської глибини.
2. Як автор тлумачить суперечку навколо «несценічності» драм Лесі Українки? Чи можна її драматизм вважати театральним?
Проблема так званої «несценічності» драм Лесі Українки, яку неодноразово порушували критики з початку ХХ ст., для Леоніда Підгайного є передусім не естетичною, а методологічною хибою. Дослідник пояснює, що звинувачення у «несценічності» постали з помилкового ототожнення драми як літературного жанру із сценічною постановкою. Інакше кажучи, літературна драма Лесі Українки оцінювалась за мірками традиційного театру – з вимогою зовнішньої дії, розгорнутої інтриги, побутової конкретності. Літературознавець зауважує, що така критика «приміряла до її текстів мірки драматургії старого типу», тоді як сутність Лесиної драми знаходилась не у фізичному русі чи сценічному жесті, а у внутрішньому конфлікті ідей, у зіткненні думок, світоглядних позицій, почуттів. Саме тому її твори часто «статичні» у зовнішньому вимірі, але надзвичайно динамічні у сфері духовній. Суперечка про «несценічність» насправді стосується зміни типу драматизму. Лесин театр виступає як театр ідей, де зовнішня дія підпорядковується діалектичному розвитку думки. Такий драматизм Підгайний називає «драматизмом думки». У ньому головна напруга не між подіями, а між ідеями, не між характерами, а між духовними позиціями. Тому автор вважає: драми Лесі Українки сценічні, але в іншому, глибшому сенсі. Вони вимагають нового театру, нового режисерського прочитання – інтелектуального, символічного, що здатен передати психологічну і філософську енергію слова. Тобто її драматизм можна вважати театральним, якщо розширити поняття театральності від зовнішнього руху до внутрішнього конфлікту, який є сутністю сучасного драматичного мистецтва.
3. Як Підгайний пояснює поняття «драматизм думки» і чому воно є ключем до розуміння художнього світу Лесі Українки?
Леонід Підгайний запроваджує поняття «драматизм думки» як центральне для розуміння структури поетичного мислення Лесі Українки. На його думку, традиційний драматизм, який базується на зовнішньому конфлікті подій чи дійових осіб, у її творчості переноситься у площину внутрішню – у сферу ідей, моральних виборів і духовних зіткнень. Тобто «драматизм думки» виступає як художній принцип, у якому думка сама стає дійовою силою, а інтелектуальна боротьба між протилежними світоглядними позиціями замінює звичайну зовнішню дію. Герої Лесі Українки «живуть у сфері ідейного змагання», бо вони мислять, сперечаються, шукають істину, і в цьому їхній внутрішній рух. Літературознавець вважає, що такий тип драматизму властивий не лише її драмам («Одержима», «Кассандра», «Камінний господар»), а й поезії, тому що кожен її ліричний твір побудований як внутрішній діалог, як «зіткнення душі з ідеєю». Саме тому він розглядає поняття «драматизм думки» як універсальний художній механізм усієї її творчої системи.
4. Яку роль у творчій еволюції письменниці відіграє феномен «екзотизму» – і чому він є лише формальним, а не змістовим?
Феномен «екзотизму» у творчості Лесі Українки, за спостереженням Леоніда Підгайного, є важливою ознакою її художньої еволюції, проте має переважно формальний, а не змістовий характер. Звернення письменниці до сюжетів античності, Сходу чи середньовіччя не є втечею від національної проблематики, а способом її філософського узагальнення. Використовуючи «чужі» історичні антуражі, Леся Українка створює універсальний простір, у якому розгортається не побутова, а духовна дія – боротьба ідей, а не народів чи культур. Саме тому екзотичне тло виконує функцію художньої оболонки, що підсилює інтелектуальний і символічний зміст твору, не змінюючи його національного ядра. Дослідник підкреслює, що цей формальний екзотизм розширює горизонти українського мистецтва, адже, звертаючись до чужих культур, Леся Українка «вписує» український досвід у контекст світової духовності. Її «чужі» сюжети не декоративні елементи, а метафори національного й людського досвіду, через які вона осмислює вічні питання свободи, віри, відповідальності. Таким чином, екзотизм стає засобом переходу від ліричного патріотизму до універсальної філософської драми, завдяки якій українська література набуває європейського масштабу і входить у коло гуманістичного дискурсу.
5. Як поєднуються в її поезії та драматургії національний зміст і універсальний, філософський підтекст?
Поєднання національного змісту й універсального, філософського підтексту є однією з найглибших особливостей поетичного та драматичного мислення Лесі Українки. Письменниця послідовно прагнула вивести українську ідею за межі побутового чи етнографічного рівня і надати їй загальнолюдського, духовного виміру. Національний зміст її творчості проявляється у глибокій прив’язаності до українського історичного досвіду, теми неволі й визвольної боротьби, мотивів рідної землі, народної культури й мови. Проте Леся Українка ніколи не замикалася в рамках вузького патріотизму. Вона розуміла, що справжня сила національної культури полягає не у відособленості, а у здатності говорити мовою універсальних ідей. Тому навіть тоді, коли дія її творів відбувається у «чужих» просторах, їхня ідейна сутність залишається глибоко українською: це боротьба за духовну свободу, гідність, моральний вибір, право на власний голос. Підгайний зазначає, що у Лесі Українки національне стає формою, через яку виявляється загальнолюдське, а філософське – способом осмислення національного. Її поезія й драма побудовані на внутрішньому діалозі між конкретним і вічним: доля України в її творах водночас є моделлю долі людства. У цьому полягає модерність і водночас європейськість її мислення, тобто у здатності бачити в українському досвіді символ загальнолюдського буття. Національна ідея виступає змістовим ядром, а філософський підтекст стає її формою вираження. Завдяки цьому українська тема у Лесі набуває всесвітнього звучання, а її поезія й драматургія входять у простір європейського гуманістичного мислення.
6. У який спосіб Леся Українка постає як «євроінтеграторка» української культури? Які аргументи автор наводить на підтвердження цього?
У своїй творчості Леся Українка постає як «євроінтеграторка» української культури, і це визначення, яке вживають літературознавці, зокрема Петро Кралюк, має глибоке обґрунтування в аналізі Леоніда Підгайного. Обидва дослідника підкреслюють, що письменниця свідомо прагнула включити українську літературу у контекст європейського інтелектуального простору, не втрачаючи при цьому її національної ідентичності. Підгайний зазначає, що Лесина творчість поєднує «високу європейську культуру думки» з глибоким національним змістом. Вона не копіює західні взірці, а засвоює їх творчо, адаптуючи до українського ґрунту нові форми мислення, жанрові моделі й естетичні принципи. Знання європейських мов і філософських традицій, обізнаність із античною, романською, германською та скандинавською літературами дали їй змогу підняти українське слово до рівня світового інтелектуального діалогу. Письменниця виступає як міст між українською і європейською культурами. Її «євроінтеграція» не полягає у наслідуванні, а у взаємному збагаченні: вона доводить, що українська література здатна говорити тією ж мовою, якою мислить і творить Європа, мовою філософії, свободи, духовної гідності. Саме тому, за думкою Підгайного, Леся Українка є не лише представницею українського модернізму, а й активною творцем європейського гуманістичного простору, у якому національна культура постає рівноправним учасником загальноєвропейського культурного діалогу.
7. Як ерудиція й знання європейських мов вплинули на тематичний і жанровий діапазон її творчості?
Ерудиція та ґрунтовне знання європейських мов стали одним із вирішальних чинників формування тематичного й жанрового діапазону творчості Лесі Українки. Як наголошує Леонід Підгайний, її культурна освіченість, здобута завдяки самоосвіті й вільному володінню кількома мовами (французькою, німецькою, італійською, грецькою) надала їй доступ до первотворів світової літератури, філософії та історії. Це знання визначило не лише інтелектуальний рівень її письма, а й спрямувало її творчість до європейських художніх форм. Літературознавець підкреслює, що Лесина ерудиція «розширила обрії української поезії», відкривши для неї широкий спектр жанрових і тематичних можливостей. Вона сприйняла й творчо переосмислила досвід античної трагедії, біблійного міфу, середньовічної легенди, драматургії європейського модернізму, зокрема Ібсена, Метерлінка, Гауптмана. Саме тому в її творчості з’являються нові для української літератури жанрові форми – драматична поема, філософська драма, ліро-драматичний діалог. Знання іноземних мов дозволяло письменниці сприймати чужу культуру в оригіналі, без посередників, а це означало глибше розуміння естетичних принципів європейської думки. Таке глибоке занурення в європейську традицію дали Лесі Українці можливість універсалізувати українське слово, розширити межі національної літератури, зробивши її рівноправною учасницею світового літературного процесу. Її ерудиція перетворилася на творчу силу, що забезпечила синтез інтелектуального, емоційного й художнього начал у поезії та драматургії, саме тому її твори вийшли далеко за межі свого часу й національного простору.
8. Яке місце у формуванні її інтелектуального світогляду займають італійська, французька, німецька та скандинавська літератури?
Італійська, французька, німецька та скандинавська літератури посіли у формуванні інтелектуального світогляду Лесі Українки надзвичайно важливе місце, ставши для неї джерелом не лише естетичних форм, а й світоглядних ідей. Як зазначає Леонід Підгайний, письменниця мислила «європейськими категоріями», і це мислення живилося безпосереднім знанням класичних і модерних творів цих літератур, які вона читала мовою оригіналу. Італійська література відкрила перед нею світ ренесансного гуманізму та духовної свободи. Через знайомство з Данте, а пізніше з італійською культурою Відродження, Леся Українка перейняла уявлення про високе покликання людини й митця, про гідність особистості та силу духу, що протистоїть обставинам. Французька література стала для неї школою інтелектуальної витонченості й аналітичного психологізму. Через читання французьких поетів, символістів і драматургів (зокрема Гюго, Мольєра, Метерлінка) письменниця сприйняла традицію раціонально осмисленої емоції – поєднання почуття й думки. Німецька література відіграла роль у формуванні філософської глибини її світогляду. Через Гете, Шиллера, Лессінга, а також через німецьку філософію, насамперед Канта, Шопенгауера, Ніцше – вона засвоїла ідею духовної автономії особистості, трагічної природи свободи, значення боротьби як морального імперативу. Скандинавська література, особливо твори Генріка Ібсена, мала, за Підгайним, безпосередній вплив на формування її драматургічного мислення. Також письменниця засвоїла принцип, за яким внутрішня боротьба героїв відображала боротьбу за духовну правду, і творчо переосмислила його у власному художньому світі. Можна стверджувати, що кожна з цих літератур відіграла свою роль у становленні інтелектуального світогляду Лесі Українки та їхнє творче засвоєння сформувало її як митця європейського масштабу, для якого українська культура була органічною частиною ширшої, загальноєвропейської духовної традиції.
9. Як ідеї фемінізму та «нової жінки» у європейській белетристиці втілилися в поглядах і творах Лесі Українки?
Ідеї фемінізму й концепт «нової жінки» у європейській белетристиці кінця XIX – початку XX ст. глибоко вплинули на формування світогляду Лесі Українки й втілилися як у її публіцистиці, так і в художній творчості. Письменниця не просто переймала європейські ідеї, а трансформувала їх у контекст української культури, прагнучи вивести її з «хуторянства» на рівень світової літератури. Під впливом європейського фемінізму вона формувала власну філософію жіночої сили: жінка має бути не лише об’єктом співчуття, а суб’єктом історії, інтелектуальної боротьби, морального спротиву. Її героїні – не покірні страдниці, а мислячі, вольові особистості, що протистоять соціальним нормам і патріархальним обмеженням. Як і європейські письменниці типу Жорж Санд чи Ади Негрі, Леся Українка поєднувала емансипаційний пафос із гуманістичною та філософською глибиною. Її «нова жінка» не прагне лише особистої свободи, а й духовного оновлення суспільства. У цьому сенсі вона йде далі за європейських авторів: українська письменниця втілює ідею жінки-прометея, яка не просто звільняється від гніту, а несе світло іншим, навіть ціною власних страждань. Можна стверджувати, що Леся Українка створила власну версію фемінізму, набагато глибшу, ніж західноєвропейська. Вона не лише вимагала рівності жінок, а й відкидала будь-яку «жертвенність» як соціальну роль. Її «нова жінка» виступала не просто як емансипантка, а людина нового типу, що мислить, страждає, творить, вірить і бореться. Саме тому її фемінізм – не політичний, а екзистенційно-філософський, спрямований на оновлення людського духу й національної свідомості.
10. Чому, на думку П. Кралюка, Леся Українка є не лише представницею українського модернізму, а й активним творцем європейського гуманістичного дискурсу?
На думку Петра Кралюка, Леся Українка була не просто представницею українського модернізму, а й активною творчинею європейського гуманістичного дискурсу, оскільки її творчість виходить далеко за межі національної тематики й розгортається у площині універсальних проблем людини, свободи, духовної гідності та морального вибору. Дослідник підкреслює, що письменниця мислила категоріями загальнолюдських цінностей, а не лише української культури чи політичної емансипації. Її інтелектуальний горизонт був глибоко європейським, вона знала кілька мов, орієнтувалася на творчість Ібсена, Ніцше, Міцкевича, Данте, Шекспіра. Для неї Україна була не периферією Європи, а органічною частиною спільного культурного процесу, тому вона прагнула вписати українську літературу у ширший контекст європейської духовної історії. На відміну від більшості модерністів, що зосереджувалися на естетичних пошуках, Леся Українка, за Кралюком, здійснила синтез мистецтва й етики. У її творах гуманізм – це не декларація, а внутрішня позиція людини, здатної на страждання, боротьбу, жертовність і духовне самоствердження. Літературознавець наголошує, що через свою філософічність, інтертекстуальність та інтелектуальну масштабність Леся Українка перетворила українську літературу на повноправного учасника європейського гуманістичного дискурсу. Вона не лише перейняла модерністські тенденції, а переосмислила їх у морально-екзистенційному ключі.
Ліро-драматичний жанр у творчості Лесі Українки – це жанрова синтезація ліричної поезії й драматичної форми, коли провідною залишається інтелектуально-ідеїста (лірична) позиція автора, а сюжет і діалогова структура служать розгортанню проблеми через образи й мовні ритми. Леонід Підгайний підкреслює дві тенденції в еволюції Лесиної творчості: епічну і драматичну; їхнє «ступенево-переплітне» поєднання породжує особливу форму: ліро-драматичну поему як перехідний, оригінальний жанр. Цей жанр переміщує акцент із зовнішньої дії на поетичну дію слова, на образ-діалектику та ритм, через які розв’язується ідейна проблема твору. Оскільки письменниці властива глибока увага до психології та внутрішнього світу своїх персонажів, її творчість у цьому жанрі дозволяє здійснити своєрідний «перехід» від інтелектуальних переживань і філософських роздумів до драматичної дії, внаслідок чого її драми набувають не лише емоційної насиченості, а й філософської глибини.
2. Як автор тлумачить суперечку навколо «несценічності» драм Лесі Українки? Чи можна її драматизм вважати театральним?
Проблема так званої «несценічності» драм Лесі Українки, яку неодноразово порушували критики з початку ХХ ст., для Леоніда Підгайного є передусім не естетичною, а методологічною хибою. Дослідник пояснює, що звинувачення у «несценічності» постали з помилкового ототожнення драми як літературного жанру із сценічною постановкою. Інакше кажучи, літературна драма Лесі Українки оцінювалась за мірками традиційного театру – з вимогою зовнішньої дії, розгорнутої інтриги, побутової конкретності. Літературознавець зауважує, що така критика «приміряла до її текстів мірки драматургії старого типу», тоді як сутність Лесиної драми знаходилась не у фізичному русі чи сценічному жесті, а у внутрішньому конфлікті ідей, у зіткненні думок, світоглядних позицій, почуттів. Саме тому її твори часто «статичні» у зовнішньому вимірі, але надзвичайно динамічні у сфері духовній. Суперечка про «несценічність» насправді стосується зміни типу драматизму. Лесин театр виступає як театр ідей, де зовнішня дія підпорядковується діалектичному розвитку думки. Такий драматизм Підгайний називає «драматизмом думки». У ньому головна напруга не між подіями, а між ідеями, не між характерами, а між духовними позиціями. Тому автор вважає: драми Лесі Українки сценічні, але в іншому, глибшому сенсі. Вони вимагають нового театру, нового режисерського прочитання – інтелектуального, символічного, що здатен передати психологічну і філософську енергію слова. Тобто її драматизм можна вважати театральним, якщо розширити поняття театральності від зовнішнього руху до внутрішнього конфлікту, який є сутністю сучасного драматичного мистецтва.
3. Як Підгайний пояснює поняття «драматизм думки» і чому воно є ключем до розуміння художнього світу Лесі Українки?
Леонід Підгайний запроваджує поняття «драматизм думки» як центральне для розуміння структури поетичного мислення Лесі Українки. На його думку, традиційний драматизм, який базується на зовнішньому конфлікті подій чи дійових осіб, у її творчості переноситься у площину внутрішню – у сферу ідей, моральних виборів і духовних зіткнень. Тобто «драматизм думки» виступає як художній принцип, у якому думка сама стає дійовою силою, а інтелектуальна боротьба між протилежними світоглядними позиціями замінює звичайну зовнішню дію. Герої Лесі Українки «живуть у сфері ідейного змагання», бо вони мислять, сперечаються, шукають істину, і в цьому їхній внутрішній рух. Літературознавець вважає, що такий тип драматизму властивий не лише її драмам («Одержима», «Кассандра», «Камінний господар»), а й поезії, тому що кожен її ліричний твір побудований як внутрішній діалог, як «зіткнення душі з ідеєю». Саме тому він розглядає поняття «драматизм думки» як універсальний художній механізм усієї її творчої системи.
4. Яку роль у творчій еволюції письменниці відіграє феномен «екзотизму» – і чому він є лише формальним, а не змістовим?
Феномен «екзотизму» у творчості Лесі Українки, за спостереженням Леоніда Підгайного, є важливою ознакою її художньої еволюції, проте має переважно формальний, а не змістовий характер. Звернення письменниці до сюжетів античності, Сходу чи середньовіччя не є втечею від національної проблематики, а способом її філософського узагальнення. Використовуючи «чужі» історичні антуражі, Леся Українка створює універсальний простір, у якому розгортається не побутова, а духовна дія – боротьба ідей, а не народів чи культур. Саме тому екзотичне тло виконує функцію художньої оболонки, що підсилює інтелектуальний і символічний зміст твору, не змінюючи його національного ядра. Дослідник підкреслює, що цей формальний екзотизм розширює горизонти українського мистецтва, адже, звертаючись до чужих культур, Леся Українка «вписує» український досвід у контекст світової духовності. Її «чужі» сюжети не декоративні елементи, а метафори національного й людського досвіду, через які вона осмислює вічні питання свободи, віри, відповідальності. Таким чином, екзотизм стає засобом переходу від ліричного патріотизму до універсальної філософської драми, завдяки якій українська література набуває європейського масштабу і входить у коло гуманістичного дискурсу.
5. Як поєднуються в її поезії та драматургії національний зміст і універсальний, філософський підтекст?
Поєднання національного змісту й універсального, філософського підтексту є однією з найглибших особливостей поетичного та драматичного мислення Лесі Українки. Письменниця послідовно прагнула вивести українську ідею за межі побутового чи етнографічного рівня і надати їй загальнолюдського, духовного виміру. Національний зміст її творчості проявляється у глибокій прив’язаності до українського історичного досвіду, теми неволі й визвольної боротьби, мотивів рідної землі, народної культури й мови. Проте Леся Українка ніколи не замикалася в рамках вузького патріотизму. Вона розуміла, що справжня сила національної культури полягає не у відособленості, а у здатності говорити мовою універсальних ідей. Тому навіть тоді, коли дія її творів відбувається у «чужих» просторах, їхня ідейна сутність залишається глибоко українською: це боротьба за духовну свободу, гідність, моральний вибір, право на власний голос. Підгайний зазначає, що у Лесі Українки національне стає формою, через яку виявляється загальнолюдське, а філософське – способом осмислення національного. Її поезія й драма побудовані на внутрішньому діалозі між конкретним і вічним: доля України в її творах водночас є моделлю долі людства. У цьому полягає модерність і водночас європейськість її мислення, тобто у здатності бачити в українському досвіді символ загальнолюдського буття. Національна ідея виступає змістовим ядром, а філософський підтекст стає її формою вираження. Завдяки цьому українська тема у Лесі набуває всесвітнього звучання, а її поезія й драматургія входять у простір європейського гуманістичного мислення.
6. У який спосіб Леся Українка постає як «євроінтеграторка» української культури? Які аргументи автор наводить на підтвердження цього?
У своїй творчості Леся Українка постає як «євроінтеграторка» української культури, і це визначення, яке вживають літературознавці, зокрема Петро Кралюк, має глибоке обґрунтування в аналізі Леоніда Підгайного. Обидва дослідника підкреслюють, що письменниця свідомо прагнула включити українську літературу у контекст європейського інтелектуального простору, не втрачаючи при цьому її національної ідентичності. Підгайний зазначає, що Лесина творчість поєднує «високу європейську культуру думки» з глибоким національним змістом. Вона не копіює західні взірці, а засвоює їх творчо, адаптуючи до українського ґрунту нові форми мислення, жанрові моделі й естетичні принципи. Знання європейських мов і філософських традицій, обізнаність із античною, романською, германською та скандинавською літературами дали їй змогу підняти українське слово до рівня світового інтелектуального діалогу. Письменниця виступає як міст між українською і європейською культурами. Її «євроінтеграція» не полягає у наслідуванні, а у взаємному збагаченні: вона доводить, що українська література здатна говорити тією ж мовою, якою мислить і творить Європа, мовою філософії, свободи, духовної гідності. Саме тому, за думкою Підгайного, Леся Українка є не лише представницею українського модернізму, а й активною творцем європейського гуманістичного простору, у якому національна культура постає рівноправним учасником загальноєвропейського культурного діалогу.
7. Як ерудиція й знання європейських мов вплинули на тематичний і жанровий діапазон її творчості?
Ерудиція та ґрунтовне знання європейських мов стали одним із вирішальних чинників формування тематичного й жанрового діапазону творчості Лесі Українки. Як наголошує Леонід Підгайний, її культурна освіченість, здобута завдяки самоосвіті й вільному володінню кількома мовами (французькою, німецькою, італійською, грецькою) надала їй доступ до первотворів світової літератури, філософії та історії. Це знання визначило не лише інтелектуальний рівень її письма, а й спрямувало її творчість до європейських художніх форм. Літературознавець підкреслює, що Лесина ерудиція «розширила обрії української поезії», відкривши для неї широкий спектр жанрових і тематичних можливостей. Вона сприйняла й творчо переосмислила досвід античної трагедії, біблійного міфу, середньовічної легенди, драматургії європейського модернізму, зокрема Ібсена, Метерлінка, Гауптмана. Саме тому в її творчості з’являються нові для української літератури жанрові форми – драматична поема, філософська драма, ліро-драматичний діалог. Знання іноземних мов дозволяло письменниці сприймати чужу культуру в оригіналі, без посередників, а це означало глибше розуміння естетичних принципів європейської думки. Таке глибоке занурення в європейську традицію дали Лесі Українці можливість універсалізувати українське слово, розширити межі національної літератури, зробивши її рівноправною учасницею світового літературного процесу. Її ерудиція перетворилася на творчу силу, що забезпечила синтез інтелектуального, емоційного й художнього начал у поезії та драматургії, саме тому її твори вийшли далеко за межі свого часу й національного простору.
8. Яке місце у формуванні її інтелектуального світогляду займають італійська, французька, німецька та скандинавська літератури?
Італійська, французька, німецька та скандинавська літератури посіли у формуванні інтелектуального світогляду Лесі Українки надзвичайно важливе місце, ставши для неї джерелом не лише естетичних форм, а й світоглядних ідей. Як зазначає Леонід Підгайний, письменниця мислила «європейськими категоріями», і це мислення живилося безпосереднім знанням класичних і модерних творів цих літератур, які вона читала мовою оригіналу. Італійська література відкрила перед нею світ ренесансного гуманізму та духовної свободи. Через знайомство з Данте, а пізніше з італійською культурою Відродження, Леся Українка перейняла уявлення про високе покликання людини й митця, про гідність особистості та силу духу, що протистоїть обставинам. Французька література стала для неї школою інтелектуальної витонченості й аналітичного психологізму. Через читання французьких поетів, символістів і драматургів (зокрема Гюго, Мольєра, Метерлінка) письменниця сприйняла традицію раціонально осмисленої емоції – поєднання почуття й думки. Німецька література відіграла роль у формуванні філософської глибини її світогляду. Через Гете, Шиллера, Лессінга, а також через німецьку філософію, насамперед Канта, Шопенгауера, Ніцше – вона засвоїла ідею духовної автономії особистості, трагічної природи свободи, значення боротьби як морального імперативу. Скандинавська література, особливо твори Генріка Ібсена, мала, за Підгайним, безпосередній вплив на формування її драматургічного мислення. Також письменниця засвоїла принцип, за яким внутрішня боротьба героїв відображала боротьбу за духовну правду, і творчо переосмислила його у власному художньому світі. Можна стверджувати, що кожна з цих літератур відіграла свою роль у становленні інтелектуального світогляду Лесі Українки та їхнє творче засвоєння сформувало її як митця європейського масштабу, для якого українська культура була органічною частиною ширшої, загальноєвропейської духовної традиції.
9. Як ідеї фемінізму та «нової жінки» у європейській белетристиці втілилися в поглядах і творах Лесі Українки?
Ідеї фемінізму й концепт «нової жінки» у європейській белетристиці кінця XIX – початку XX ст. глибоко вплинули на формування світогляду Лесі Українки й втілилися як у її публіцистиці, так і в художній творчості. Письменниця не просто переймала європейські ідеї, а трансформувала їх у контекст української культури, прагнучи вивести її з «хуторянства» на рівень світової літератури. Під впливом європейського фемінізму вона формувала власну філософію жіночої сили: жінка має бути не лише об’єктом співчуття, а суб’єктом історії, інтелектуальної боротьби, морального спротиву. Її героїні – не покірні страдниці, а мислячі, вольові особистості, що протистоять соціальним нормам і патріархальним обмеженням. Як і європейські письменниці типу Жорж Санд чи Ади Негрі, Леся Українка поєднувала емансипаційний пафос із гуманістичною та філософською глибиною. Її «нова жінка» не прагне лише особистої свободи, а й духовного оновлення суспільства. У цьому сенсі вона йде далі за європейських авторів: українська письменниця втілює ідею жінки-прометея, яка не просто звільняється від гніту, а несе світло іншим, навіть ціною власних страждань. Можна стверджувати, що Леся Українка створила власну версію фемінізму, набагато глибшу, ніж західноєвропейська. Вона не лише вимагала рівності жінок, а й відкидала будь-яку «жертвенність» як соціальну роль. Її «нова жінка» виступала не просто як емансипантка, а людина нового типу, що мислить, страждає, творить, вірить і бореться. Саме тому її фемінізм – не політичний, а екзистенційно-філософський, спрямований на оновлення людського духу й національної свідомості.
10. Чому, на думку П. Кралюка, Леся Українка є не лише представницею українського модернізму, а й активним творцем європейського гуманістичного дискурсу?
На думку Петра Кралюка, Леся Українка була не просто представницею українського модернізму, а й активною творчинею європейського гуманістичного дискурсу, оскільки її творчість виходить далеко за межі національної тематики й розгортається у площині універсальних проблем людини, свободи, духовної гідності та морального вибору. Дослідник підкреслює, що письменниця мислила категоріями загальнолюдських цінностей, а не лише української культури чи політичної емансипації. Її інтелектуальний горизонт був глибоко європейським, вона знала кілька мов, орієнтувалася на творчість Ібсена, Ніцше, Міцкевича, Данте, Шекспіра. Для неї Україна була не периферією Європи, а органічною частиною спільного культурного процесу, тому вона прагнула вписати українську літературу у ширший контекст європейської духовної історії. На відміну від більшості модерністів, що зосереджувалися на естетичних пошуках, Леся Українка, за Кралюком, здійснила синтез мистецтва й етики. У її творах гуманізм – це не декларація, а внутрішня позиція людини, здатної на страждання, боротьбу, жертовність і духовне самоствердження. Літературознавець наголошує, що через свою філософічність, інтертекстуальність та інтелектуальну масштабність Леся Українка перетворила українську літературу на повноправного учасника європейського гуманістичного дискурсу. Вона не лише перейняла модерністські тенденції, а переосмислила їх у морально-екзистенційному ключі.