Дисципліна спеціаліз ...

ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ  СЛОВНИК

 

АВТОСТЕРЕОТИП ЕТНІЧНИЙ (грец. autos – сам, stereos – твердий і typos – відбиток) – відносно стійкі уявлення, судження й оцінки (здебільшого позитивні) представників певної національної лінгвокультурної спільноти (етносу, нації, народності) щодо самої себе.

АНАЛІЗ ЕТНОСЕМАНТИЧНИЙ (грец. ethnos – народ і semantikos – той, що позначає) – аналіз мовних одиниць, виразів, цілісних дискурсів, мовного ладу загалом задля виявлення специфіки значень, сформованих під впливом певної культури.

АНТРОПОЦЕНТРИЗМ (від гр. antrōpos – людина) – методологічний принцип дослідження, згідно з яким людина розглядається як центр і найвища мета світобудови.

АРХЕТИП – це усталений образ, який наскрізь постає в індивідуальній свідомості та набув широкого поширення в культурі.

БАЗА ЛІНГВОКУЛЬТУРОЛОГІЧНА – сукупність знань учасників комунікації щодо організації рідної мови й культури, а також уміння їх застосовувати в спілкуванні.

БЕЗЕКВІВАЛЕНТНІСТЬ (лат. aequus – рівний і valens, valentis – такий, що має силу, значення) – відсутність будь-яких спільних семантичних компонентів у змісті мовних (лексичних, фразеологічних, паремійних) одиниць, якими послуговуються носії різних мов в однакових комунікативних ситуаціях.

ВИСЛОВЛЕННЯ ПРЕЦЕДЕНТНЕ (лат. praecedens – той, що йде попереду) – предикативна або непредикативна самодостатня одиниця, складний знак, який неодноразово відтворюється в мовленні носіїв лінгво- ментального комплексу, певної етнічної (національної) культури; відоме більшості членів конкретної національної лінгвокультурної спільноти.

ВІТАЛЬНІСТЬ МОВИ (лат. vitalis – життєвий) – життєздатність, стійкість, виживання мови у несприятливих соціальних умовах або постійних некомфортних умовах спілкування її носіїв.

ГЕТЕРОСТЕРЕОТИП ЕТНІЧНИЙ (грец. geteros – інший, stereos – твердий і typos – відбиток, форма, зразок) – відносно стійкі уявлення, судження, оцінки тощо представників певної національної лінгвокультурної спільноти про інші (чужі) лінгвокультурні спільноти.

ГІПОТЕЗА ЛІНГВІСТИЧНОЇ ВІДНОСНОСТІ (ГІПОТЕЗА СЕПІРА–УОРФА) – концепція, згідно з якою структура мови визначає структуру мислення і спосіб пізнання зовнішнього світу; існує в двох версіях: «сильній» і «слабкій». 

ДЕКОДУВАННЯ (лат. de – префікс, що позначає скасування і нім. kodieren – перетворювати) – переведення адресатом змісту отриманого від адресанта мовного повідомлення у звичні особистісні смисли.

ДИСКУРС НАЦІОНАЛЬНИЙ (фр. discourse – розмова < лат. discursus – розмірковування) – вербалізована мисленнєво-мовленнєва діяльність як сукупність процесів, що мають як лінгвістичний, так і екстралінгвістичний плани і здійснюються представниками національної лінгвокультурної спільноти з використанням рідної мови.

ДУХ МОВИ НАРОДНИЙ – поняття, яке охоплює складновловимі аспекти віддзеркалення особливостей етнічної психології, когнітивної діяльності, поведінки, світосприйняття, спілкування, вірувань, міфів і т. ін. у конкретній мові.

ДУХ НАРОДНИЙ – психічна схожість (самосвідомість, етнічна ідентичність) представників одного народу; виявляється в мові, звичаях, традиціях, вдачі, вчинках і є предметом вивчення психології народів.

ЕТАЛОНИ КУЛЬТУРИ – сформовані в межах конкретної культури стереотипи найвищого прояву сутності чогось.

ЕТИКЕТ МОВЛЕННЄВИЙ (фр. etiqueter – прикріплювати) – використання засобів мовного коду конкретної мови відповідно до мовленнєвої ситуації; система стійких формул і знаків спілкування, прийнятих у конкретній національній лінгвокультурній спільноті.

ЕТНОГЕНЕЗ (грец. ethnos – народ, плем’я і genesis – розвиток) – 1) процес формування нової етнічної спільноти на базі раніше існуючих етнічних компонентів, початковий етап етнічної історії; 2) науковий напрям, що вивчає виникнення йформування етносу, етнічну історіюареалу.

ЕТНОКОНЦЕПТ – одиниця етнокультури, усвідомлювана як така, що вживається на позначення етнічно орієнтованого ментального утворення – концепту.

ЕТНОКУЛЬТУРОЛОГІЯ (грец. ethnos – народ і культурологія) – суміжна з етнологією і культурологією дисципліна, предметом якої є етнічна культура; вивчає розвиток лінгвокультурних процесів у народів упродовж їхнього розвитку.

ЕТНОЛІНГВІСТИКА (грец. ethnos – народ і linguistique < лат. lingua – мова) – дисципліна, яка перебуває на межі лінгвістики й етнографії та вивчає стосунки між етносами і мовами; передбачає елементи соціолінгвістики, етнології, паралінгвістики, охоплює сфери етногенезу й етнічної історії, етномовні процеси у внутрішніх і міжмовних контактах, роль мови у формуванні етнічних спільнот, специфіку комунікативної поведінки членів певної національної лінгвокультурної спільноти тощо.

ЕТНОЛОГІЯ (грец. ethnos – народ, плем’я і logos – поняття, думка, розум) – учення про етногенез, тобто виникнення, розвиток, зникнення народів (етносів), характеристики специфіки світобачення, поведінки (зокрема мовленнєвої) у різних народів (етносів).

ЕТНОНІМ (грец. ethnos – народ, плем’я і onyma – ім’я, назва) – назва етносу (народу, племені, народності, нації тощо); може функціонувати як самоназва і «зовнішня» назва етносу.

ЕТНОПСИХОЛІНГВІСТИКА (грец. ethnos – народ і psyche – душа та фр. linguistique < лат. lingua – мова) – розділ мовознавства, у межах якого вивчаються проблеми специфіки психічного устрою певного етносу та його впливу на мову й комунікативну поведінку.

ЕТНОС (грец. ethnos – народ, плем’я) – історично сформована на певній території стійка сукупність людей, що мають спільні риси і стабільні особливості культури й мови, психологічного складу, усвідомлення своєї єдності й відмінності від інших подібних утворень.

ЕТНОСЕМАНТИКА (грец. ethnos – народ, плем’я і sémantikos – той, що позначає) – розділ семантики, який вивчає специфіку і неповторність значень елементів мовного коду (мови) різних національних лінгвокультурних спільнот.

ЕТНОСЕМІОТИКА (грец. ethnos – народ, плем’я і semeiotike – учення про знаки) – розділ семіотики (науки про знаки і знакові системи), у межах якого вивчається специфіка культури, повсякденного життя, комунікації етносу з позицій їх знакової природи.

ЕТНОТЕКСТ – текст, що його мовний код є рідним для автора – носія певних етнокультурних рис, у структурі та семантиці одиниць якого відбилися особливості світосприйняття (мовна картина світу) етносу.

 ЖИТТЯ ЕТНОСУ ДУХОВНЕ – сфера життєдіяльності етносу, яка передбачає особливості світобачення, мислення, свідомості, культури (звичаїв, традицій, ціннісних орієнтацій, стереотипів, правил).

ЗВИЧАЙ ЕТНІЧНИЙ – складова етнічної традиції; стандартизовані для етносу форми мовної поведінки, які відіграють роль засобів соціального регулювання і мають практичне значення; віддзеркалюються в мові (формулах привітання, пареміях): коли дитину відлучали від розкошування материнським молоком, давали цілушку з першого хліба (хлібини, яку першою садили в піч), грудочку солі й бажали: «На – йди собі на свій хліб! Щоб ти була гречна й велична, як цей хліб святий!».

ЗНАК КУЛЬТУРНИЙ – важливе поняття філо- і онтогенетичної концепції взаємостосунків мови і мислення, згідно з якою в системі значень ідіоетнічною мови глибоко віддзеркалюється національно- культурна специфіка предметної діяльності і спілкування.

ЗНАЧЕННЯ КУЛЬТУРНО-СИМВОЛІЧНЕ – тип значення, яке утворилося в конкретній мові на основі процесів метафоризації та метонімізації, у яких ім’я конкретного предмета, важливого для певної культури, стало основою позначуваного для абстрактного значення.

ІМ’Я ПРЕЦЕДЕНТНЕ – індивідуальне ім’я, географічна чи історична назва, пов’язані або з широковідомим текстом (прецедентним текстом культури), або з прецедентною ситуацією.

ІНФОРМАЦІЯ ЛІНГВОКУЛЬТУРНА – значення і смисли одиниць мовного і паралінгвального кодів у міжкультурній комунікації, у яких зафіксована інформація щодо специфіки культури, у межах якої ця комунікація відбувається.

КАРТИНА СВІТУ – сукупність знань, думок, уявлень тощо учасників спілкування стосовно реальної або уявної дійсності.

КАРТИНА СВІТУ АКСІОЛОГІЧНА (грец. axios – цінний) – складова концептуальної і мовної картин світу, яка моделюється як сукупність узаємопов’язаних оцінних суджень, що співвідносяться з моральними, юридичними, релігійними кодексами, загальноприйнятими судженнями, типовими фольклорними, літературними сюжетами і т. ін.

КАРТИНА СВІТУ БЕЗПОСЕРЕДНЯ – картина, отримана в результаті прямого пізнання свідомістю навколишньої дійсності.

КАРТИНА СВІТУ КОГНІТИВНА – 1. Ментальний образ дійсності, сформований свідомістю людини або народу загалом; результат як емпіричного відображення дійсності органами чуття, так і свідомого рефлексивного її відтворення у процесі мислення. 2. Сукупність концептосфери і стереотипів свідомості, заданих культурою.

КАРТИНА СВІТУ КОНЦЕПТУАЛЬНА (лат. conceptus – думка, уявлення) – уявлення певної національної лінгвокультурної спільноти, людства загалом про елементи, організацію і т. ін. об’єктивної дійсності, відображені в наукових поняттях.

КАРТИНА СВІТУ МОВНА – відбиті в категоріях мови уявлення певної національної лігвокультурної спільноти про будову, елементи, процеси дійсності; відбиття конкретною мовою всього того, що існує в людині й навколо неї.

КАРТИНА СВІТУ ОПОСЕРЕДКОВАНА – результат фіксації концептосфери вторинними знаковими системами, які матеріалізують існуючу в свідомості безпосередню картину світу. До таких належать мовна й художня (при сприйманні творів мистецтва) картини світу. 

КАТЕГОРИЗАЦІЯ – осмислення об’єктів і явищ дійсності як категорій – узагальнених понять, результатом чого є формування класифікаційних ознак, що мають вияв як у групах концептів, так і в окремих концептах та впорядковують їх у єдину концептосферу.

КЛИКАННЯ (< кликати) – старовинний обрядовий акт, яким починається той чи той обрядовий цикл: навесні, звертаючись до пташок (жайворонка, ластівки, гоголя), закликали весну й літо; у поминальних святах кличуть покійних родичів: Святії родителі, ходіть до нас хліба-солі їсти.

КЛІШЕ (франц. cliché, букв. відбиток) – сталий вислів, регулярно повторюваний у певних умовах і контекстах для тотожного позначення адекватних ситуацій, стосунків між людьми тощо; будь-яка готова мовленнєва формула, критерієм виділення якої є регулярність її вживання в певних повторюваних комунікативних ситуаціях.

КОД (франц. code < лат. codex – список, постанова, збірник ) – система умовних знаків, назв, сигналів тощо для збереження, обробки та передавання інформації. Кодування й категоризація отриманих знань у знаковій формі приводить до збагачення їх соціокультурним досвідом, упорядковування вихідного змісту системою культурних концептів.

КОД КУЛЬТУРНИЙ – система знаків (символів), ознак матеріального й духовного світу, що стали носіями культурних смислів і за допомогою яких здійснюється членування, категоризація і структурування примітивної картини світу відповідно до стереотипних для певної лінгвокультури ціннісно-смислових уявлень.

КОМПОНЕНТ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНИЙ – складова мовної одиниці, яка віддзеркалює окремі особливості етнічної (національної) культури, мовної картини світу.

КОНЦЕПТ (лат. conceptus – думка, поняття) – смисли, якими оперує людина у процесах мислення і які віддзеркалюють зміст досвіду та знань, результатів усієї людської діяльності, а також процесів пізнання світу у вигляді певних «квантів» знання.

КОНЦЕПТ ЛІНГВОКУЛЬТУРНИЙ – дискретна змістовна одиниця колективної свідомості національної лінгвокультурної спільноти, що віддзеркалює предмети реального або ідеального світів і зберігається в колективній пам’яті у вербально-позначувальному вигляді.

КОНЦЕПТ НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНИЙ – найзагальніша, максимально абстрагована, але конкретно представлена в мовній свідомості «ідея» «культурного предмета» в сукупності всіх валентних зв’язків із національно-культурною маркованістю.

КОНЦЕПТОСФЕРА ЕТНОКУЛЬТУРНА – сукупність специфічних для певної національної лінгвокультурної спільноти концептів культури, які найповніше виражають її особливості.

КОНЦЕПТОСФЕРА ЛЮДИНИ – сукупність образів предметів і ситуацій, сформована денотатами (мовними образами), смислами (невербалізованими образами) і концептами.

КОНЦЕПТОСФЕРА НАЦІОНАЛЬНА – сукупність концептів, які розкривають національну специфіку концептуалізації явищ, безеквівалентні концепти й концептуальні лакуни.

КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ – процес утворення й формування концептів у свідомості; осмислення нової інформації, що приводить до утворення концепту. Свідомість людини, виокремивши в об’єктивній чи суб’єктивній дійсності певну окрему сферу, осмислює її, виділяючи диференційні ознаки і підводячи її під певний клас явищ.

КСЕНОФОБІЯ – форма національної упередженості, яка означає неприязнь до іноземців загалом; найчастіше зустрічається в тих етнічних групах, де існує конкуренція на ринку праці.

КУЛЬТУРА (лат. cultura – обробка і як результат – освіта, розвиток) – сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людською спільнотою, які характеризують певний рівень розвитку суспільства.

КУЛЬТУРА ЕТНІЧНА – світогляд народу, який історично склався і регулярно відтворюється в мові, віруваннях, міфотворчості, традиціях і т. ін.

КУЛЬТУРОЛОГІЯ (лат. cultura – догляд, освіта, розвиток і -логія) – гуманітарна сфера знань, у межах якої вивчається світ в аспекті його культурного існування, тобто того, чим він є для носія певної культури.

ЛАКУНА (лат. lacuna – заглиблення, пробіл) – 1) пропуск, невідтворенння якоїсь частини тексту оригіналу; 2) слово чи вираз, який не має прямого відповідника в іншій мові; відсутність еквівалентів в одній із мов, які вивчаються чи зіставляються.

ЛЕКСИКА БЕЗЕКВІВАЛЕНТНА – слова, у значенні яких немає спільних семантичних компонентів (сем) з лексемами рідної мови іншого учасника між культурної комунікації; не підлягає перекладу.

ЛЕКСИКА ЕКЗОТИЧНА – слова, які позначають реалії, притаманні лише певній національній лінгвокультурній спільноті й відсутні в інших мовах і культурах; в основному безеквівалентна лексика.

ЛЕКСИКА ПИТОМА – слова, що утворились у певній ідіоетнічній мові в період її формування й історичного розвитку; не запозичена.

ЛЕКСИКАФОНОВА – слова (лексеми), які несуть у собі інформацію національно-культурного характеру, потребують лінгвокультурологічного коментаря, але можуть бути перекладені іншими мовами.

ЛІНГВОКУЛЬТУРА (МОВНА КУЛЬТУРА) – важливий елемент культури як єдиної семіотичної системи; один із типів культури.

ЛІНГВОКУЛЬТУРЕМА – комплексне поняття, яке застосовується в разі аналізу міжрівневих лінгвокультурних особливостей одиниць, категорій певної мови і становить діалектичну єдність мовного й позамовного (концептного або предметного) багаторазово рефлексивного в даній лінгвокультурі змісту.

 ЛІНГВОКУЛЬТУРОЛОГІЯ – наукова дисципліна, яка вивчає взаємозв’язок і взаємодію культури і мови у їх функціонуванні й узагальнює цей процес як цілісну структуру одиниць у єдності їх мовного й культурного змісту за допомогою системних методів з орієнтацією на сучасні пріоритети та культурні установки.

ЛІНГВОМЕНТАЛЬНІСТЬ – 1. Вияв у категоріях етнічної (національної) мови національної ментальності. 2. Сприйняття певною національною лінгвокультурною спільнотою світу, який її оточує, крізь категорії рідної мови.

ЛОГОЕПІСТЕМА (гр. lоgоs – слово, вислів та epistemōs – пізнання) – знання, яке презентує в собі слово своєю внутрішньою формою, індивідуальною історією, зв’язками з культурою.

МЕНТАЛІТЕТ НАРОДНИЙ (лат. mentalis – розумовий) – особливості сприйняття й розуміння дійсності певним народом, що має вияв у його характері, діях, комунікативній поведінці та формується під впливом економічних умов, соціально-політичних процесів, природних явищ, контактів з іншими етнічними групами тощо.

МЕНТАЛІТЕТ НАЦІОНАЛЬНИЙ – національний спосіб сприйняття й розуміння дійсності, визначений сукупністюстереотипів нації.

 МЕНТАЛЬНІСТЬ – система образів, що є основою людських уявлень про світ і про своє місце в ньому, відповідно до чого визначаються вчинки й поведінка людей; це своєрідне світорозуміння, властиве етнічній спільноті в ту чи ту епоху.

МІФОЛОГЕМА – важливий для міфу персонаж або ситуація, що постає «головним героєм» міфу і може переходити з одного міфу в інший. В основі міфу, як правило, лежить архетип: Землею клянуться, як чимось святим; Сонце – «цар неба», який вдень освітлює і зігріває землю, а вночі ховається за землею, «обходить» її і на ранок з’являється на сході.

МОВА КУЛЬТУРИ – сукупність усіх знакових способів вербальної і невербальної комунікації, які об’єктивують специфіку культури етносу та віддзеркалюють її взаємодію з культурами інших етносів.

МОВА МАТЕРИНСЬКА – мова, яку засвоює дитина з моменту народження, спілкуючись у сім’ї; часто є мовою рідною, та не завжди.

МОВА РІДНА – одне з найважливіших понять етнолінгвістики, соціолінгвістики, міжкультурної комунікації, лінгвокультурології; одна з найважливіших ознак етнічної (національної) приналежності людини; 1) мова нації, мова предків, що повязує людину з її етносом, попередніми поколіннями, їхнім духовним світом; 2) перша мова, яку засвоїла дитина з дитинства в процесах соціалізації (материнська мова); 3) мова, якою людина володіє з максимальноюглибиноюі повнотою (функціонально перша мова).

 МОВА ФОЛЬКЛОРУ – мова усної народної творчості (пісень, казок, легенд, приказок і прислів’їв, замовлянь, заклинань та ін.), що своєю лексикою, фразеологією, граматикою, фонетикою засвідчує існування глибинного коріння національної мови.

НАЛЕЖНІСТЬ ЕТНІЧНА – культурна своєрідність, яка поділяється членами національної лінгвокультурної спільноти й поширюється на різні мовно-культурні феномени – від особливих поведінкових рис, вірувань, міфів і т. ін. до мовних особливостей, що передаються через спілкування від одного покоління до іншого.

НАЦІЯ (лат. natio – плем’я, народ) – історичний тип етносу, соціально-економічна цілісність, яка складається і відтворюється на основі спільності території, економічних зв’язків, мови, особливостей культури, психологічного складу й етнічної самосвідомості.

НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР – сукупність рис, які склалися історично у представників тієї чи тієї нації, що визначають звичну манеру їх поведінки, типовий спосіб дій, які виявляються у побутовій сфері, навколишньому світі, праці, ставленні до своєї та інших спільностей.

НОСІЙ МОВИ – представник певної соціокультурної та мовної спільноти, який володіє нормами мови, активно використовує певну ідіоетнічну мову в побутових, соціокультурних, професійних і т. ін. сферах спілкування.

НОСІЙ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ – особа, належна до певної національної лінгвокультурної спільноти, свідомість якої сформувалася під впливом певної національної (етнічної) культури, тобто перцептивних, концептуальних і процедурних національних стереотипів.

ОБРАЗ ЕТНОМОВНИЙ – результат вербалізації зорового сприймання предметного світу та його відображення у психіці людини, опосередкованого предметними значеннями й відповідними когнітивними схемами, що піддається при цьому свідомій рефлексії: Земля сходиться з небом на кінці світу; там баби, перучи, кладуть прачі на небо; Місяць – золота діжа, молодший брат сонця.

ОБРЯД ТРАДИЦІЙНИЙ СІМЕЙНИЙ – родинне дійство, пов’язане з сімейним укладом у родинно-побутовій сфері і циклами життєдіяльності людини: народженням (пологові звичаї, хрестини), одруження (весільний обряд і шлюб), смертю (поховальний обряд і поминки). Наприклад: Та хустка, якою мама вводить молодих до хати і виводить із хати у весілля, мусить бути білою, а не чорною, – щоб не було чорнимжиття молодих.

ПАМ’ЯТЬ КУЛЬТУРНА – особлива символічно формалізована і ритуалізована норма фіксації, актуалізації та передачі культурних смислів, яка зберігається традицією, утілюється в знаки різної природи.

ПАРЕМІОЛОГІЯ (грец. paremia – прислів’я, приказка і logos – слово, вчення) – розділ мовознавства, що вивчає паремії, або народні вислови, виражені реченням, а також короткими ланцюжками речень, якими передаються елементарна сценка чи найпростіший діалог.

ПАРЕМІЯ (грец. paremia – прислів’я, приказка) – 1. Одиниця пареміології, що вирізняється афористичністю, усталеністю, відтворюваністю, переосмисленим чи буквальним узагальненим значенням, здебільшого повчальним змістом, мовний знак, який передає специфічну інформацію про традиційні цінності та погляди, ґрунтовані на досвіді народу, позначає типову життєву ситуацію. 2. Уривок з книги Старого Заповіту, що містить пророцтво, повчання і читається в православній церкві під час відправи.

ПОВІР’Я (< вірити) – вислів, пов’язаний з переказом, легендою; в основі повір’їв лежать своєрідні народні уявлення про зв’язки між явищами навколишнього світу і долею людини: Затемнення сонця відбувається від того, що його хтять крилатії вовкулаки з’їсти; Коли гримить грім – то це Бог возом їде; Як хто підпалить хату, то треба подивитися крізь шлюбну обручку, то буде видно того, хто запалив.

ПОНЯТТЯ ЛІНГВОКУЛЬТУРНЕ – поняття, сформоване під впливом чинників рідної культури, яке виявляється в значеннях одиниць і категорій рідної мови.

ПОРІВНЯННЯ НАРОДНЕ – сталий вислів, який виражає незавершену думку і містить зіставлення одних предметів, явищ або  дій з іншими на основі подібності чи спорідненості: Налетів як шуляк; Чепурненька, як мазничка; Шануємо, як Бога.

ПОТЕНЦІАЛ МОВИ ЕТНОСЕМАНТИЧНИЙ (лат. potentia – сила, міць) – здатність конкретної ідіоетнічної мови формувати, накопичувати, зберігати і передавати в комунікації усі можливі комунікативні смисли, опрацьовані віками представниками конкретної національної лінгвокультурної спільноти.

ПРИКМЕТА ВЛАСНЕ – сталий вислів, у якому маніфестовано спостереження людини за природними явищами, пов’язаними з кліматичними чи погодними умовами, що певним чином впливають на результати людської діяльності, передусім хліборобської: Птахи в’ють гнізда на сонячному боці дерев – літо буде холодним; У суботу можна зажинати: легші жнива будуть; Якщо іде дощ зранку, то довгим не буде, а якщо з обіду, то йтиме аж до вечора.

ПРИКМЕТА ЗАБОБОННА – сталий вислів, пов’язаний із переказом, легендою, в основі якого лежать переважно забобонні уявлення про ту чи ту ознаку, зовнішній вияв, що є передвістям чого- небудь: До весняного Миколи (22 травня) не можна купатися, бо з чоловіка верба виросте; Не можна залишати хату на ніч не заметеною, бо вночі по хаті ходять ангели; Не показуй пальцем на сонце, бо усохне палець.

ПРИКМЕТА КАЛЕНДАРЯ НАРОДНОГО – сталий вислів, що передбачає темпоральні показники, репрезентовані лексичними одиницями на позначення релігійних свят: На Благовіщення (7 квітня) чорногуз прилітає і ведмідь встає; На Великдень опівночі тварини говорять людською мовою; Коли зозуля перестане співати задовго до Петра (12 липня), то буде осінь холодна, а як після Петра, то – тепла.

ПСИХОЛОГІЯ НАЦІОНАЛЬНА (грец. psyche душа і logos – слово, учення) – традиційні особливості психічної діяльності представників певного народу, які передаються від покоління до покоління.

РИТУАЛ МОВНО-КУЛЬТУРНИЙ (лат. ritualis – обрядовий) – сукупність установлених мовленнєвих дій, порядок мовленнєвої поведінки, які в символічній формі упорядкованій формі відтворюють зв’язок індивідів, соціальних груп, суспільства з найважливішими для них явищами: історичним подіями, людьми, природними об’єктами і процесами тощо.

СВІДОМІСТЬ МОВНА – частина свідомості, що забезпечує механізми мовної (мовленнєвої) діяльності: породження і сприймання мовлення, зберігання мови у свідомості; сукупність смислів, які мають  мовну прив’язку. Містить інформацію, яка належить загальній свідомості людини як представника етносу.

СВІДОМІСТЬ НАЦІОНАЛЬНА – це відносно стійка, усвідомлена, система уявлень індивіда про себе як про представника певної нації, що сприймається ним як унікальна, неповторна.

СВІТОСПРИЙНЯТТЯ ЕТНІЧНЕ – сприйняття світу та його інтерпретація, зумовлені етнокультурними чинниками (віруваннями, міфами, традиціями) і відбиті в мовній картині світу певного етносу.

СЕМАНТИКА НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНА – значення мовних одиниць (або їх складові), які відображають національну і культурну специфіку життя, світобачення певного етносу, національної лінгвокультурної спільноти.

СИМБОЛАРІЙ КУЛЬТУРИ (грец. symbolon – умовний знак) – комплекс, колекція різноаспектних у часово-просторовому вимірі термінопозначень на зразок архетип, символ, еталон, стереотип, ритуал, міфологема, тотем тощо.

СИМВОЛНАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНИЙ (грец. symbolon – умовний знак) – одиниця, яка має усталені, зумовлені етнічною культурою асоціативні зв’язки з поняттям про певний «культурний предмет».

СИТУАЦІЯ ПРЕЦЕДЕНТНА – певна еталонна ситуація, пов’язана з набором конкретних конотацій, диференційні ознаки якої входять у когнітивну базу носіїв певної культури.

СОЦІАЛІЗАЦІЯ (лат. socium – спільне та -ізація) – процес передачі й засвоєння людиною накопичених суспільством знань, умінь і навичок, моральних норм, життєвих цінностей, способів і прийомів спілкування тощо.

СПЕЦИФІКА НАЦІОНАЛЬНА – національно особливі, характерологічні риси етносу (нації, народності), які склалися в результаті самобутнього етнічного розвитку, творчості, мови, комунікації, культури.

СПІЛЬНОТА НАЦІОНАЛЬНА ЛІНГВОКУЛЬТУРНА – група людей, об’єднана спільністю історії, культури, а також наявністю однієї спільної ідіоетнічної мови.

СТЕРЕОТИП ЕТНІЧНИЙ – відносно стійкі уявлення про моральні, розумові й фізичні якості, що характерні для представників різних етнічних спільнот.

СТЕРЕОТИП НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНИЙ – суб’єктивне поняття поточного мислення і мовлення, яке є невід’ємною складовою мовної картини світу певного етносу і засвоєння в процесі соціалізації особистості, оволодіння нею етнічною мовою та культурою.

СТЕРЕОТИП СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ – спрощені уявлення (про людей, їх поведінку, риси характеру, зовнішності; події, факти, відношення між ними), виражені мовними знаками; культурно- когнітивна категорія, що передує виникненню образів.

ТАБУ КОМУНІКАТИВНІ (полінез. tabu – заборона) – комунікативні традиції уникати певних мовних виразів або зачіпати певні теми спілкування в певних комунікативних ситуаціях.

ТАБУНАРОДНІ – переважно категоричні заборони, поради, пов’язані з народними уявленнями про фізичну природу людини та сповнені турботи про збереження її здоров’я. Здебільшого за будовою двочленні: власне заборона (Не можна…; Не роби… ; Не дивись…) і пояснення цієї заборони – чому не слід так чинити (… бо голова болітиме; … бо мати умре; … бо хворітимеш).

ТЕКСТ КУЛЬТУРИ ПРЕЦЕДЕНТНИЙ – тип тексту, добре знайомий будь-якому середньому члену національної лінгвокультурної спільноти і звернення до якого багаторазово поновлюється у процесах комунікації завдяки пов’язаним з цим текстом прецедентним висловленням або прецедентним іменам.

ТОТЕМ– у первісних релігіях – культові об’єкти (тварина, рідше – рослина, явище природи), що вважалися родоначальником і охоронцем роду або племені.

ТОТЕМІЗМ– релігія, що ґрунтується на культі тварин чи рослин, які вважаються предками клану, і на вірі в кровні родинні зв’язки між усіма членами клану та з будь-якою твариною або рослиною. Відгомоном тотемізму є тваринна символіка в українській обрядовості (новорічні обходи з «козою», весняні «жайворонки», «голуби» тощо).

ТРАДИЦІЇ – досвід, звичаї, погляди, смаки, цінності, інтереси, переконання, моральні норми, які склалися історично та передаються з покоління в покоління; звична, прийнятна норма, манера поведінки, усталені погляди, прагнення, страждання тощо.

ТРАДИЦІЯ ЕТНІЧНА – стандартизовані для певного етносу форми комунікативної поведінки, застосовувані в усіх сферах суспільного життя.

ТРАДИЦІЯ КУЛЬТУРНА – інтегральне явище, що віддзеркалює соціально-стереотипізований груповий досвід, що акумулюється і відтворюється в суспільстві.

ТРАДИЦІЯ НАЦІОНАЛЬНА – стійкі явища тих сфер життєдіяльності етносу, які залежать від суспільної свідомості й191 виявляються в національній культурі, побуті, мові, художній творчості, психології поведінки, спілкуванні.

ТРАНСМІСІЯ КУЛЬТУРНА – процес, за допомогою якого етнічна група «передає себе у спадок» новим членам, дітям через основні механізми научіння.

УКРАЇНОЗНАВСТВО – наука, яка формує образ України в її історичному, культурологічному, геополітичному, етнологічному становленні як самостійної держави.

УСТАНОВКИ КУЛЬТУРНІ – історично сформовані й відкладені в соціальній пам’яті етносу ідеали, відповідно до яких конкретна особистість чи певне явище кваліфікується як «важливе / неважливе», «хороше / погане», «цінне / непотрібне» і т. ін.

ФЕНОМЕН КУЛЬТУРНИЙ (грец. phainomen – те, що з’являється) – загальне поняття, яке стосується вияву всіх типів культурної специфіки життя певного етносу.

ФЕНОМЕН НАЦІОНАЛЬНО-ПРЕЦЕДЕНТНИЙ – прецедентний феномен, відомий будь-якому середньому представнику певної національної лінгвокультурної спільноти, який входить у національну когнітивну базу і віддзеркалюється в семантиці одиниць мови.

ФЕНОМЕН ПРЕЦЕДЕНТНИЙ КУЛЬТУРИ – тип ментефакту, добре відомий усім представникам національної лінгвокультурної спільноти, актуальний у когнітивному і пізнавальному планах, звернення до якого постійно поновлюється в мовленні представників цієї спільноти.

ФЕТИШИЗМ – віра в надприродні властивості предметів і речей.

 ФОЛЬКЛОР (англ. folk-lore, букв. народна мудрість) – 1. Усна народна творчість, яка засобами мови зберегла знання про життя і природу, давні культи і вірування, а також відбиток світу думок, уявлень, почуттів і переживань, народнопоетичної фантазії. 2. Словесність, створена народом.

ФОРМУЛА (лат. formula – образ, вид) – сталий, поширений у межах певної території чи соціального кола короткий, здебільшого побутовий, вислів, що функціонує у вигляді різних примовок (вітання, віншування, заклинання, прощання).

ФРАЗЕОЛОГІЗМ (грец. phrasis – вираз, зворот) – лексично неподільне, стійке, цілісне за значенням сполучення слів, що відтворюється в мовленні й комунікації як модусах існування мови.

ЦІННОСТІ КУЛЬТУРНІ – аксіологічні координати, крізь які представники різних етносів, національні лінгвокультурні спільноти сприймають та оцінюють явища об’єктивної реальності.