ЮРІЙ  ТАРНАВСЬКИЙ

1.

1950 року поети України лежали покотом на землі, з руками й ногами міцно зв’язаними мотузками і з ротами щільно набитими ганчірками, тоді, як ретельно запльомбовані її границі патрулювали білоброві Вані з Рязані з довгими штиками на ґвинтівках за плечима. Ні звідти тут, ні звідси там, не проникав ні звук, ні буква.

На Заході Євген Маланюк писав (читачі читали, що він написав 20-30 років раніше) про втрачену батьківщину і земні мадонни :

2.

Річник Нові поезії виходив до 1971 р. Останнє, подвійне число, 12-13, було датоване роками 1970-71. Крім творів членів-друзів, журнал поміщав теж переклади, здебільшого творів поетів-клясиків модернізму, та декого зі старшого покоління українських (Василя Барку, Вадима Лесича).

Активним учасником-перекладачем був Вольфрам Бургардт (1935 р. н.), син Юрія Клена, і годиться уважати його повноправним членом-перекладачем Групи.

Спеціялізувався він у романських мовах, особливо еспанській, і перекладав багато з останньої.

Уривок з його перекладу вірша Ґарсії Льорки “Ода до короля Гарлема” (ч. 8, 1966) :

3.

Під кінець 50-х років група молодих польських поетів-еміґрантів, що об’єдналися біля лондонського журналу Континенти, проводили дискусію, чи варто їм ще писати польською мовою. Антологію своєї поезії назвали вони Риби на піску. Рецензуючи перші книжки поетів Нью-Йоркської Групи в паризькім журналі Культура 1960 р., відомий польський поет і критик старшої ґенерації Юзеф Лободовський контрастував депресивний стан польських поетів з вітальністю їх українських сучасників, називаючи останніх “новим лісом на чужині”.

Це було влучно, але влучніше було б окреслити їх — їхню творчість — “акварієм у морі”. Чужини молоді українські поети не переживали як щось трагічне. Не уважали вони себе еміґрантами і не рвалися на землю своїх батьків. Але, відмежовані від океану літератур, що їх оточували, склом мови, були вони змушені прийняти тісний простір еміґрації за своє море. Все ж таки були вони по-своєму вільні, і твори їхні, як пестрі, екзотичні риби, плавали собі безжурно туди-сюди, хоч і в обмеженім просторі, так само, як по-своєму пестрі та екзотичні твори їхніх сучасників у без міри розлогішім, потойбік скла.

Різноманітність постатей, як і треба очікувати, привела до різноманітної творчости. (Розглядатиму я тут виключно поезію, хоч дехто з членів Групи проявлявся й у жанрах прози та драми, і то часами досить активно. Прозова творчість Андієвської та Тарнавського, наприклад, численніша, ніж їхня творчість поетична).

Особисті чинники, очевидно, відігравали важливу ролю. Так, Вовк і Бойчук, котрі прожили на Україні найдовше, часто зверталися до українських традицій. Правда, звертався до неї і доволі молодший від них Рубчак, але радше до певного типу поетики, яку він згодом розробив по своєму — поетики пізнього українського неоромантизму, уособленої в творчості Вісниківців. Вовк же зачинала з утертої української поетичної традиції (перші дві збірки), а коли перейшла до вільного вірша, часто вплітала в нього українські етнічні (найчастіше гуцульські) теми, затримуючи при тім модерну поетику. На відміну від неї, Бойчук, після першої своєї збірки, в якій українські впливи були досить незначні, в кількох пізніших (Земля була пустошня, Подорож з учителем) звертався до традиційної поетики та традиції українського фолкльору. Вертався він до української традиції (наприклад, релігійної) і в своїх пізніших творах, вже після того, як розробив свою поетику, базовану на англомовній.

Латинська Америка, одначе, де Вовк проживає (Бразилія), часто ставала темами її творів і просякнула їх своїм світобаченням.

Близький до Вовк та Бойчука віком Коломиєць властиво ніколи не звільнився повністю від традиційної поетики. Його графічно вільні вірші, це часто реґулярні катрени, розбиті на багато рядків. Наявний теж у його творчості ліризм, типовий для української культури.

Українська традиція так само помітна в творчості віком близької до вищезгаданих поетів Васильківської. Формальна освіта, одначе — романська література зі спеціялізацією в літературі французькій — зробила своє, і українські елементи в поезії Васильківської модифіковані модерною поетикою Заходу.

Вихідець зі Східної України, Андієвська, єдина з Групи, на творчості якої помітні певні впливи російської поезії (карколомні вправи з мовою, завчені від Хлєбнікова, романсовий настрій у деяких ранніх віршах, що можливо взятий від Цвєтаєвої). Признається вона теж до впливів Малярме. В образній структурі її поезії, здається, можна добачати елементи української фолкльорної традиції. Та радикальністю своєю вона давно переступила межі того, що могло мати вплив на неї, і поезія її вирізняється яскравою самобутністю. Хоч Андієвська володіє вправно вільним віршем, мабуть більшість з її творчости написана в традиційній формі, особливо сонетом, який вона деформує по-своєму.

Вихований майже повністю на Заході, в німецьких та американських школах, Тарнавський показує найменше українських впливів. Захоплений ще юнаком романтикою еспанської культури, він вивчив еспанську мову, і своїм зацікавленням еспаномовною поезією заразив інших поетів Групи. Любов до Еспанії спонукала його до довготривалого проживання в ній. Ключевим для нього теж був вплив екзистенціялізму, яким була просякнута повоєнна Німеччина, де він виростав. Подібно як Андієвська та Килина, у своїх пізніших творах практикує він нераціонального типу поезію, те, що неформально називають сюрреалізмом. Відраза до традиції постійно приводила його до шукання радикальних розв’язок і до нестандартного вживання мови. Чимало творів Тарнавського написані англійською.

Потяг Рубчака до традиційної української поетики важко пояснити, хібащо його фахом — літературознавство. Досліджував він українську поезію, що постала між двома війнами, і в творчості своїй з часом щораз більше проявляв її впливи. Та, як було сказано, Рубчак розробляв те, що було зроблене українськими поетами-неоромантиками, вживаючи традицію, як матеріял для опрацювання. Не залишилася його творчість, безперечно, і без західних впливів, та смак його, без сумніву, завжди тяжів до клясичної поетики, хоч не до клясицизму.

Окреме явище являє собою Килина. З українською культурою познайомилася вона вже дорослою особою і остання, будучи цілком чужою, очевидно, була для неї чимось екзотичним. Українські мотиви для Килини були тим, чим були, скажімо, іберійські та латиноамериканські для інших членів Групи. Цікавим явищем є її поезія з точки погляду мови. Будучи дещо обмеженою в орудуванні українською мовою, Килина була змушена користуватися скупими мовними засобами, продукуючи твори до крайнього прості, очищені повністю від риторики та красномовности. Показують вони, що, на те, щоб “писати добру поезію”, не треба “добре знати мову”. Англомовна її поезія, що передувала україномовній, вражала багатослів’ям та деривативністю.

Майже одного віку з Рубчаком і Тарнавським, Коверко, як і останній, залишився повністю під впливом нетрадиційної поетики. Також подібно до цих двох у їхніх ранніх творах, порушує він у своїй творчості здебільшого урбаністичні теми, особливо тему тиску міста на людину.

Творчість Царинника найбільше з усіх членів Групи схожа на поезію американську. Це зрозуміло, оскільки народився він у Німеччині і прибув до США малою дитиною. Царинник зумів перетопити американську поетику, одначе, і знайти її відповідники в українській мові.

Окремим явищем знову є Бабовал. Народився він у Бельгії і виростав повністю в чужомовнім оточенні (не у таборах для переміщених осіб, як його попередники, включаючи, хоч і до меншої міри, Царинника). Оточення це теж було інше, ніж оточення його попередників — французькомовне. Може тому поезія його різниться досить ґрунтовно від поезії інших членів Групи. Вона менше конкретна, ніж їхня, і, коли говорить про щось, натякає на нього, радше ніж його описує. (Якби писав він про троянду, наприклад, то говорив би про відблиск кольору її на квітах, що на грядці поруч). Можливо, що є це наслідком впливу первинного французького символізму. Теж, хоч поезія Бабовала цілком особиста, відтиск екзистенціялізму на ній не такий чіткий, як у старших поетів Групи. Здається, що пальці останнього не тиснули на неї так боляче. Хоч часто говорить вона про природу — її відсутність, — не нарікає вона відкрито на місто. Ліричність його загальнолюдська, радше, ніж українська, як у випадку Коломийця. Пише Бабовал теж французькою.

Народжена в Польщі, Ревакович дорослою виїхала на Захід. Поезія її цілком сучасна, вправно писана вільним віршем — традиція вільного вірша в Польщі практично так само сильна, як на Заході. Зустрічаються у ній графічні ігри, наближені до конкретної поезії. Ліричність її жіноча, як у Вовк, але без українських слідів, як у останньої. Вона радше загальнолюдська, як у Бабовала.

Попри те, що традиційні елементи зустрічаються часто у творчості членів Групи, як говорилося вище, загальне враження, яке вона творить, це без сумніву враження сучасности, модерности, новаторства. Нью-Йоркська Група, перша в історії української літератури, масово і цілеспрямовано працювала на те, щоб звільнити її від давно пережитої в решті західного світу романтичної мови і суспільної заанґажованости, і цього вона осягнула. Ввела вона в українську літературу цілу низку нових елементів, таких, як модерна поетика (вільний вірш, зосередження на метафорі), нераціональний виклад (“сюрреалізм”), екзистенціялістичну філософію, еспанські, латиноамериканські, французькі, англійські та американські впливи, витворивши при тім їх своєрідні, українські відповідники. Здається, що такого можуть позаздрити Україні не одна з літератур її сусідів.

4.

Без доступу до України, читацький ринок для членів Групи був обмежений до еміґрації. Була це насамперед Північна Америка (США і Канада), де проживало найбільше українців і де українське життя було найактивніше. Та число читачів тут було малесеньке — пересічний наклад журналу Нові поезії становив менше ніж 500 примірників. Але журнал повністю ніколи не розходився. Читало його, мабуть, не більше 200 осіб. Журнал Сучасність, в якому, як було сказано, найчастіше друкувалися члени Групи, виходив накладом біля 2000 примірників. Але це не значило, що всі з тих, хто купував журнал, сприймали твори Групи. До редакції часто надходили скарги на них, з погрозами, що передплата буде відкликана, якщо таке дальше будуть друкувати. За те, що їх все таки друкували, належить хвала редакторові Іванові Кошелівцю й адміністрації видавництва Пролог, яка це підтримувала. Після Кошелівця редакторами Сучасности були Вольфрам Бургардт, Юрій Шевельов, Богдан Кравців, Марта Скорупська і Тарас Гунчак. Богдан Бойчук кілька разів був літературним редактором.

Після теплого привітання перших книжок Групи деким зі старшого покоління письменників (Ігор Костецький, Василь Барка, і особливо Вадим Лесич) та критиків (насамперед Ю. Лавріненко), прийшла байдужість, притаманна всьому сучасному суспільству, не тільки українському. Були теж в’їдливі та примітивні напади з боку старшої ґенерації (Вадим Сварог, Борис Олександрів), які, наперекір авторам нападів, надавали Групі сили — з примітивізмом треба було боротися, а коли тебе помічають, значить, ти ще живий. Мовчанка була найболючішою. Найпрестижніший критик еміґрації Юрій Шерех відгукнувся на творчість Групи тільки один-єдиний раз — статтею про вірш Тарнавського, в якій він доказував, що між модернізмом та романтизмом немає різниці (“Троє прощань і про те, що таке історія літератури”, збірник Слово III, 1968). Треба пригадати, що багато років пізніше писав він з ентузіязмом про популярних Андруховича та Забужко. Та помилятися було в традиції Шереха ще з МУР-івських часів (тези про національну літературу, оцінки декого з неоклясиків, і т. п.), і такі твердження не бралися серйозно.

Взагалі, не можна сказати, що український еміґраційний літературний естаблішмент ставився до Групи ворожо. Хотів він тільки, щоб Група не була вагітна модернізмом, а, якщо так, то лише трішки. Ось, що писав про її творчість Григорій Костюк, офіційний літописець української еміґраційної літератури (“З літопису літературного життя в діяспорі”, Сучасність, ч. 9-10, 1971) :

5.

З політичним потеплінням в СССР під кінець перебудови, і з незалежністю України, становище Нью-Йоркської Групи змінилося на краще. Твори декого з членів було поміщено в журналах, Група брала участь у відомім злеті письменників “Золотий гомін”, у Києві 1990 р., а під кінець 1991 р., у Видавництві Дніпро, заходами Ігоря Римарука, окремими книжками вийшли вибрані поезії Бойчука, Рубчака та Тарнавського. Ще раніше Бойчук і Ревакович домовилися зі Спілкою Письменників про видавання спільного журналу-квартальника Групою і Спілкою, під назвою Світо-Вид. Група, яка вже багато років не проявлялася як одиниця, несподівано знову видніла на літературній сцені.

Та явище це не було довготривалим. З поступовою комерціялізацією української культури, видання, фундовані видавцями, припинилися. Вибір поезій Бабовала, що вийшов у Дніпрі 1993 р., наприклад, уже мусів оплачувати сам автор. Навіть дістатися до друку в журналах стало важкувато. Сучасність, як було сказано, практично орган Групи від часу її появи, яку останній редактор на еміґрації Тарас Гунчак, з легкої руки і без погодження з ніким із Групи, “передав” Україні, практично замкнула двері для її членів. Навіть щоб надрукувати вибір з її творів з нагоди її сорокріччя, потрібно було багато дзвінків та листів. Літературна братія України думала тільки про себе та про тих, хто був схильний думати про неї.

Світо-Вид, редакторами якого були Бойчук та Ревакович на еміґрації, а спершу Ігор Римарук, потім Василь Герасим’юк, і вкінці Віктор Кордун на Україні, спочатку заповідався непогано. Друкував він твори членів Групи та авторів молодших поколінь з України. Але з часом якість його почала підупадати, і помер він природною смертю, як виглядало від старечої немочі, на 37-му числі, 1999 р.

Впродовж років, від 1969 р., коли відійшла від літератури Васильківська, один-по-одному, члени Групи переставали друкуватися і, мабуть, творити поезію — Васильківська, Коверко, Коломиєць, Килина (присвятила вона себе англомовній комерційній літературі), Царинник, Рубчак. Сьогодні тільки шість — Андієвська, Бабовал, Бойчук, Вовк, Ревакович і Тарнавський — залишаються активними в літературі.

Із впливом Групи на нові покоління було не то що ліпше, а гірше. Перед самим розвалом СССР, виглядало, що більшість молодих поетів України схилялися до техніки та тем модернізму. Вільний вірш практикувався широко і можна було припускати, що, коли Україна здобуде незалежність, молоде покоління піде масово в цім напрямку — аджеж що іншого могло стримувати його, як не кайданки, наложені на руки партією ? Але сталося щось дивовижного — сталося саме протилежне ! Тільки пару років після здобуття незалежности, модернізм в Україні практично зник. Виноситься враження, що не то, що ніколи не було Нью-Йоркської Групи та Київської Школи, а що нічого подібного не існувало ніде на світі і що всі всюди завжди писали поетикою дев’ятнадцятого сторіччя. Сторінки журналів та книжок знову зарясніли римами та темами традиційної української поезії і коментарями на них, де хвалиться “тонкий ліризм” авторів та “філіґранність” їхньої техніки. Теоретичним обґрунтуванням цього є “продовжування сильно розвиненої української традиції”. (Нікому не спаде на думку подумати, як виглядала б українська поезія, якби затрималася вона на своїй “сильно розвиненій” традиції перед приходом письменства на Україну. А Франція, Англія, Італія, Німеччина сильно розвинених традицій хіба не мали ?)

Другий напрямок, в якім розбіглося молоде покоління, це модність (а вона не рівнозначна з модерністю) — особливо те, що називають “постмодернізмом”, а насправді є популярним, комерційним варіянтом справжнього постмодернізму, метою якого (комерційного варіянту) є дешевим коштом, дешевими засобами здобути собі ринок і тим популярність та гроші. (Винахідником його, чи принаймні найбільш відомим практикантом, є Умберто Еко. Справжній постмодернізм годиться розглядати, як останню фазу модернізму, і включає він такі явища, як театр жорстокости та абсурду, французький новий роман, і т. п.). До модного теж належить фемінізм, який зайняв місце марксизму в українській літературі. Українські феміністки-літератори не розуміють, що для того, щоб порушувати пекучі проблеми жінки, не потрібно бути войовничо догматичним та нетерпимим до всього іншого.

З цією ворожою до неї реальністю Нью-Йоркська Група відчайдушно пробувала боротися. Дехто з її членів навіть видавав за свої кошти свої таки книжки. (Бабовала вже було згадано. Долучилися до нього пізніше Тарнавський, Ревакович та Вовк). Та зусилля їхні були даремні. Ні їх, ні їхніх видань не помічали. Книжок практично не рецензували і ніхто не журився про їхню долю. Кожен був зайнятий собою ....

Але хіба це дивне ? Хіба справа могла бути інакшою ? Коли під час святочної метушні всі ганяють, мов шалені по крамницях, роблячи покупки та спішачись на святкування додому, то хіба не робиш такого самого ти ? А чому повинен хтось звертати увагу на тебе, а не ти на нього ? Якщо б тебе потребували, було б інакше, а так....

Факт є, що Нью-Йоркська Група сьогодні Україні не потрібна, як не потрібна їй Київська Школа, Шістдесятники, і т. д., і т. д. Закон життя — приходить нове, старе відходить. Що нове це не проявляє великих здібностей і не викликає великих надій, це правда, але є воно таке, як є, і наріканням на нього його не зміниш. Породили його, очевидно, обставини, реальність України, а вони (обставини, реальність) — це, як inner city у США в 60-х роках — Уатс, Ньюарк, Клівеленд, Дітройт — з випаленими, зруйнованими кварталами, де хідниками снуються бездомні, а в темних провулках чигають члени міських шайок. Не зміниться там нічого, аж щось не зміниться.

Така є сучасність. (Тут схожість із Сучасністю не плянована). Про минуле Нью-Йоркської Групи я теж згадував. Хто ж посмів би говорити про майбутнє ?

25.12.2002