Педагогіка тренерськ ...

План:

1. Особливості діяльності тренера у ДЮСШ

2. Психолого-педагогічний такт тренера-викладача

3. Культура мови тренера

 1. Особливості діяльності тренера у ДЮСШ

Головна особливість тренерів ДЮСШ складається у педагогічному характері.

Тренер повинен не тільки вчити і розвивати юних спортсменів для досягнення ними спортивних результатів, але й виховувати їх, формувати гармонійну особистість. Однак, як показують дослідження, більшість тренерів вирішують тільки завдання підвищення спортивних досягнень. Правда, це відноситься скоріше до тренерів-чоловіків, які краще здійснюють освітню і змагальну (підготовку до змагань) роботу. Тренери-жінки мають певну перевагу перед тренерами-чоловіками у виховній і оздоровчій роботі.

Тренери дитячо-юнацької спортивної школи повинні починати з авторитарного керівництва, оскільки на перших порах вони мають справу з дифузними групами, не здатними до самостійного виконання завдань, що стоять перед ними. Коли ж учні засвоять і приймуть цю модель керівництва, оволодіють певним набором умінь, будуть багато знати, вчителю і тренеру можна перейти до більш демократичного керівництва. Він може переносити на спортсменів відповідальність за прийняття деяких рішень (спочатку спортсмен буде вирішувати, коли почати тренування, якщо воно індивідуальне, скільки часу йому варто тренуватися, на якому приладі (снаряді); потім можна запропонувати спортсмену скласти індивідуальний план занять тощо). Це сприяє формуванню навиків самопізнання.

При роботі з дітьми і підлітками тренеру важливо враховувати вікові особливості мотиваційної сфери своїх учнів:

1) дифузність інтересів до спорту (діти і підлітки часто міняють вид спортивних занять або прагнуть займатися декілька ми видами зразу);

2) відношення до характеру вправ (хлопчикам більш за все подобається виконувати вправи на силу і витривалість, потім на швидкість, на останньому місці стоять вправи на координацію; дівчаткам, навпаки, більше подобаються вправи на координацію, спритність , потім на швидкість і менш за все – вправи на силу).

Для хлопчаків характерні високий рівень домагань (притягнення) і домінування орієнтації на успіх. У дівчаток більш виражені пізнавальні і емоційні (отримання задоволення) мотиви і орієнтація на оволодіння знаннями і вміннями.

Мотивація спортивних занять дітей відрізняється безпосередністю.

Працюючи з молодими спортсменами (доречи, як заново отриманими дорослими командами), тренер часто бере на себе символічну роль батька, що дає позитивний ефект (приклад, тренер збірної Франції з футболу Мішель Ідальго проявляв батьківське відношення до гравців).

Часто тренер приймає роль батька за ініціативою самих спортсменів. Вони готові слухатися його майже до повного підкорення, але у відповідь вимагають батьківської турботи. На перший план висувається симпатія і любов до тренера, авторитет його як спеціаліста не грає великої ролі.

Роль батька вигідна для тренера ті команди, коли команда ще не визріла.

Роль тренера-батька може бути виправдана у якості перехідної форми відношень, від якої з часом в процесі визрівання спортсменів тренер має поступово відходити, а потім і зовсім відмовитися.

Складність роботи з дитячими і юнацькими спортивними колективами складається в тому, що діти і підлітки не уміють ще добре розбиратися в людях, не можуть дати повну оцінку особистості як вчителя або тренера, так і товариша.

У них немає узагальнюючих оцінок людини. Тренер повинен вчити дітей бачити в людині не тільки позитивне або негативне.

Взаємовідношення тренера зі спортсменами, вчителя з учнями будуються не тільки на діловій, а й емоційній основі. Відношення тренера до учнів в багатьом обумовлено критерієм успішності виступу на змаганнях. На цій основі у взаємовідношеннях тренера з учнями можуть виникати конфліктні (явні і приховані) ситуації, що пов’язані з розподілом учнів на «улюбленців» і «не улюбленців».

Вкрай негативне вираження цих відношень пов’язано з тим, що тренер віддає явну перевагу і приділяє особливу увагу тим спортсменам, які досягають у даний момент найбільших спортивних успіхів або найбільш перспективні у майбутньому.

Ю.А. Коломейцев порівнював особистісні особливості тренерів і двох груп спортсменів: 1) з ким тренерам було приємно працювати і 2) з ким тренери відчували утруднення і не відчували емоційного задоволення. Виявилося, що спортсмени першої групи відрізнялися від другої перш за все здібністю підкорятися («відомістю»), меншою упертістю. Спортсмени другої групи володіли різко вираженими рисами незалежності, впертістю, агресивністю, недовірою. Характерно, що ці ж риси малися і у багатьох тренерів, що приводило до вираженим антипатіям. Таким чином, подібність негативних рис характеру тренера і його учнів приводило до їх несумісності.

Однак тренерам важко було працювати зі спортсменами другої групи і у тому випадку, якщо спортсмени мали подібність з тренером і за позитивними характеристиками характеру.

За даними Ю.А. Коломейцева, подібність спортсменів і тренерів за рухливістю інертністю нервових процесів обумовлює симпатію тренерів до спортсменів, а різниця – до антипатії.

Однак дослідження, проведені Т.М. Симаєвою із співавторами, не підтвердили дані Коломейцева у відношенні подібності за рухливістю /інертністю/ нервових процесів.

Ріст спортивних результатів учнів у більшості випадків не пов’язані з відношенням до них тренера. Але відношення спортсменів до тренера пов’язано із їх результатами.

Таким чином, опосередковано відношення тренерів до учнів можуть впливати на спортивні досягнення (через відношення спортсменів до тренувань), на психологічний клімат у колективі тощо. Тому важливо, щоби тренер виказував за можливістю рівне відношення до своїх учнів, незалежно за те, що до одних він відчуває більшу симпатію, а до інших меншу. У спортивній школі тренер може, не помічаючи того, частіше підходити до ведучого або перспективного спортсмена і рідше – до останніх. Діти це швидко помічають і роблять висновок за необ’єктивність тренера.

Не всі тренери можуть працювати з дітьми. Можливо, що тренер, не маючий здібності до цього, буде успішно працювати із дорослими спортсменами.

2. Психолого-педагогічний такт тренера-викладача

За часом спілкування тренера зі спортсменами поступається тільки спілкуванню спортсменів із членами сім’ї (а іноді і перебільшують). Саме через нього відбувається навчання, передача знань, виховання учнів. Тому процесу спілкування тренер повинен приділяти велику увагу.

Ефективність спілкування багато в чому залежить і від самого тренера, і від того, як він поводиться з учнями. Психологічний такт – це якість, притаманна тренеру-майстру, тренеру-інтелігенту. К.Д. Ушинський писав, що так званий педагогічний такт, без якого вихователь, як би він не вивчав теорію педагогіки, ніколи не буде гарним вихователем-практиком, є за сутністю не більш ніж такт психологічний. Наявність у тренера психологічного такту особливо важливо при спілкуванні з юними спортсменами і спортсменками.

Психологічний такт базується на багатьох якостях, що називаються у побуті душевними: 1) доброзичливості, 2) чуйності, 3) відвертості. Тактичний тренер може більш швидко і безпомилково розібратися у ситуації, що виникла, зрозуміти труднощі спілкування для того чи іншого учня, визначити його стан і з урахуванням цього знайти єдине правильне рішення, підібрати необхідну форму впливу, знайти правильні слова, інтонацію, щоби не поставити учня у незручний стан.

Тактичний тренер буде терпляче відноситися до учня, якщо його квапливість пов’язана з особливостями темпераменту, а не кричати (підгукувати) на нього, буде проявляти особливий такт при дефектах мови учня, відноситися із співчуттям до підлітка, що проявляє незграбність, або дівчинки, що боїться виконувати вправу. Тактичний тренер не повинен дозволяти собі «викручувати навиворіт» душу учня, щоби докопатися до мотивів його вчинку, відношення до навчання і життю.

Дотримання психологічного такту вимагає постійного контролю над своїми думками, діями. Невміння контролювати вчинки і слова може поставити оточуючих у скрутне положення, привести до конфлікту.

Приклад:

Відмічають тактичність від нетактичності наступні психологічні особливості особистості педагога:

- природність і простота спілкування без фамільярності;

- довіра без потурання;

- серйозність тону без натягнутості;

- іронія і гумор без глузування;

- вимогливість без мілкої причепливості, грубості;

- доброзичливість без приголублювання;

- діловий тон без роздратованості;

- своєчасність виховного впливу без квапливості;

- принциповість і наполегливість без впертості;

- уважність і чуйність до учнів без підкреслення цього;

- віддача розпоряджень без благання;

- навчання без підкреслювання своєї переваги у знаннях та вміннях;

- вислуховування без вираження байдужості.

Педагогічний такт особливо необхідний у тих випадках, коли тренер приступає до керівництва вже існуючої команди, що має свої традиції, погляди на тактику гри, відношення з тренером тощо.

3. Культура мови тренера

Однією із складових комунікативної майстерності тренера є культура мови.

Хто володіє культурою мови, той за інших рівних умовах – рівні знань і методичної майстерності – досягає більшого авторитету і більших успіхів у навчально-виховній роботі.

Культура мови – широке і ємке багатокомпонентне поняття, але перш за все – це грамотність побудови фраз.

Ґрунтовне знання граматичних правил дає можливість правильно висловлювати свої думки, надає мові стрункий, уявний характер, що облегшує уяву і розуміння пояснень, зауважень, команд тренера.

Граматично правильно побудова мови забезпечує її змістовність, логічну послідовність, зрозумілість. І навпаки, недбале, бездумне відношення до мови часто приводить до мовних казусів.

Другою складовою культури мови тренера є простота і ясність викладу.

Одну і ту ж думку можна викласти у доступній для розуміння формі і, навпаки, надати мові такий наукоподібний вид, що учні не зрозуміють, що від них вимагають, що вони мають засвоїти. Вміння розповісти просто за складне, зробити зрозумілим абстрактне засновується на ясності мислення тренера, на подібності і життєвості прикладів, що приводяться для пояснення.

Третя складова – виразність. Вона досягається як підбором потрібних слів і синтактичних конструкцій, так і активним використовуванням основних компонентів виразності усної мови – тону, динаміки звучання голосу, темпу, пауз, наголосу, інтонації, дикції.

Отже, компонентами культури мови тренера є:

1) грамотність побудови фраз;

2) простота і ясність викладу;

3) виразність:

- інтонація і тональність;

- темп мови, паузи;

- динаміка звучання голосу;

- словарне багатство;

- образність мови;

- дикція;

4) грамотна вимова слів із побутової мови;

- правильний наголос у словах;

- виключення діалектних слів;

5) правильне використання спеціальної термінології:

- виключення сталих виразів, що ріжуть слух;

- виключення лишніх слів у командах;

- виключення жаргонних і модних слівців;

6) стислість (не багатослів’я);

7) мово-рухова координація.

Інтонація і тональність впливають не тільки на свідомість, але й на почуття учнів, оскільки надають емоційну прикрасу словам і фразам. Тональність мови може бути святковою, урочистою, щирою, радісною, гнівною, сумною та ін. тренер, що володіє при подачі команд інтонацією і тональністю, може за допомогою слова регулювати ступінь фізичних зусиль (наприклад, команда, що подається з виразом напруги, викличе і відповідну реакцію спортсменів).

Тон мови тренера має бути спокійним, впевненим, власним. Однак для цього необхідно, щоб сам тренер був спокійним, впевненим у правильності розпоряджень, що віддає, своїх вчинків, оцінок дій і вчинків спортсменів.

Темп мови також визначає її виразність. За дуже швидкої мови учням важко зосередитися на ому, що говорить тренер, вспіти «переварити» всю інформацію; дуже повільна мова діє присипляючи. При поясненні суттєвих деталей бажана некваплива мова.

Паузи при їх правильному використанні дозволяють краще передати сенс (смисл) слів і фраз, що вимовляються. Паузи, що збільшуються разом із нарощуванням стомленості, регулюють темп виконання вправи. За допомогою паузи можна збільшити інтригуючий сенс промовленого, повідомлення за яку-то подію та ін.

Ще одним фактором, що визначає виразність мови тренера, є динаміка звучання голосу, варіювання його сили.

Словарне багатство сприяє образності мови, а через неї – і виразності. Вміле застосування прислів’я, приказів, метафор робить мову тренера насиченою, емоційною, піднімає настрій учнів. Звичайно, користуватися варто тільки тими речовими засобами, які доступні розумінню спортсменів даного віку.

Образність мови відіграє суттєву роль у доступності пояснень тренера.

Дикція, тобто чітка вимова, полегшує розуміння мови. Недбалість у вимові закінчень слів (їх «проковтання») – ці недоліки дикції можуть понизити увагу спортсменів до того, що говорить тренер.

Спеціальна термінологія займає у словарному запасі тренера велике місце, полегшує спілкування і взаєморозуміння. Знання учнями термінології сприяє більш швидкому оволодінню ними фізичних вправ, збільшує щільність заняття.

Часто, нажаль, тренери невміло використовують спортивну термінологію: використовують фразеологічні оберти, що ріжуть слух («натягнути тулуб» - замість нахилити; «випрямити задню ногу», «випрямити нижню руку», тощо).

Недопустимі у мові тренера, як би він не був роздратований, образливі слова.

Культура мови тренера пов’язана з моворуховою координацією, під якою розуміють вміння одночасно показувати і пояснювати вправу, не порушуючи при цьому ані якості виконання вправи, ані плавності і виразності мови. Це уміння особливо слабо розвинуто у тренерів з невеликим стажем роботи.

4. Форми впливу тренера на спортсменів

Вплив тренера на свідомість і волю спортсменів може здійснюватися у формі:

1) прояву уваги до них,

2) прохання,

3) вимоги,

4) переконання,

5) навіювання тощо.

Прояв уваги. Якщо тренер бачить учня, але не проявляє до нього уваги, то учню здається, що він лише фон для тренера, не сприймається їм як окрема особистість, що тренер байдужий до його успіхів.

Тому тренер повинен прагнути до того, щоби кожен учень відчував на занятті, що він знаходиться у полі зору тренера. Це досягається шляхом встановлення різних контактів-звернень до учнів у формі запитань: «Як ти себе почуваєш?», «Не забився?», «Не больно?» або шляхом вираження злагоди, погодження, прохання. Багатство контактів-звернень складає у учнів враження постійного контролю над ним. При цьому важливо, щоби тренер на початку знайомства з новачками не плутав їх імена та прізвища.

Враховуючи заохочувальну функцію уваги, навмисне її відсутність може використовуватися як міра покарання за погану поведінку і прояв лінощі на занятті. Наприклад, при опитуванні тренер може кожен раз як би не помічати учня, що завинився.

Прохання як форма впливу на учня може використовуватися у тому випадку, коли тренер не хоче із педагогічних міркувань придавати спілкуванню офіційний характер. Учню лестить, що замість вимоги використовується форма звернення, у якій проявляється деякий момент залежності тренера від учня. Це зразу міняє відношення учня до впливу тренера: йому хочеться показати, що він щось вартий у ситуації, яка виникла.

Вимога є жорстким впливом. Її використання обумовлено більш високим статусом тренера. Треба враховувати, що сенс декілька вимог може бути не зрозумілим зразу спортсменам і тренер може зустрітися із прихованим або явним опором. Тому надані вимоги тренер має аргументувати. Аргументація знімає з вимоги забарвлення волюнтаристського впливу тренера на спортсменів («Тому, що я так вважаю», «Тому, що я тренер, а не ви»), надає їм доцільність.

Кожна вимога може бути аргументованою по-різному в залежності від обставин. Все залежить від творчості, вигадки тренера. При цьому варто враховувати, що:

1) аргументація не повинна перетворюватися у постійне читання моралі, нотацію;

2) аргумент, хоча і може бути заготовлений тренером, для спортсменів повинен виглядати експромтом, тому не можна повторяти вже раз промовлену аргументацію;

3) будуючи аргументацію, необхідно враховувати вікові і статеві особливості своїх учнів.

Переконання. Його основою слугує роз’яснення причинно-наслідкових зв’язків і відношень, виділення соціальної особистісної значимості рішення того чи іншого питання. Переконувати можна не тільки словом, але й ділом, особистим прикладом. У психологічному відношенні переконання найбільш надійне.

Навіювання – це психологічний вплив однієї людини на іншу (або однієї людини на групу осіб, або навпаки), яке здійснюється за допомогою мови і немовних засобів (жестів, міміки тощо) і відрізняється зниженою аргументацією.

Навіювання адресоване не до розуму і логіці, а до почуттів. Спортсмени при навіюванні вірять у ті доводи, які висловлюються тренером навіть існуючи недоведеними. У цьому випадку вони орієнтуються не стільки на зміст навіювання, скільки на його форму і джерело, тобто на ту особу, яка дає поради або вказівки. Навіювання, що приймається спортсменом, стає їх внутрішньою установкою, яка спрямовує, регулює і стимулює їх психічну і фізичну активність.

За критерієм наявності мети і зусиль, що застосовується тренером для навіювання, виділяються несвідоме і свідоме навіювання. Перше характеризується тим, що тренер не ставить перед собою мету навіювати учню ту чи іншу думку, наприклад невіра у свої сили. Однак таку негативну навіювану дію може надати поведінка тренера, пов’язана з сильним переживанням завершення наступного змагання.

Приклад, тренер з боксу, хвилюючись завжди поправляв галстук. Це бачив його учень, який програвав свої бої. Тобто знижалася переможна мотивація і з’являлася невпевненість.

Свідоме навіювання характеризується наявністю конкретної мети: тренер знає, що і кому він хоче навіювати. В залежності від особливостей учня той, хто навіює підбирає найбільш ефективний у даній ситуації прийом.

За змістом того, що навіюється, виділяють специфічне і неспецифічне навіювання. Перше пов’язане з конкретними думками, діями і вчинками, друге – з тими або іншими психічними станами, хорошим або поганим настроєм, емоційним підйомом або спадом та ін.

За способом впливу навіювання поділяються на пряме (відкрите) і непряме (закрите).

Перше характеризується відкритістю мети навіювання і прямої спрямованості на конкретного учня: «Ти абсолютно спокійний. Твої руки тверді і слухняні, а око точне. При стрільбі ти покажеш пристойний результат». Друге володіє властивістю опосередкованого впливу на учня. Можна, наприклад, сказати учню, що який-то сильний спортсмен програв відносно слабкому спортсмену. У цьому висловлюванні буде приховано існувати навіювання, що даний учень в стані обіграти цього сильного спортсмена.

Окрім навіювання існують і інші способи мовного впливу на учнів.

Вплив через протиставлення: один учень протиставляється іншому, з яким змагається. У цьому випадку ставка робиться на те, що учень не захоче поступитися у заочному змаганні. Наприклад, тренер говорить учневі: «Навряд чи в тебе вистачить сміливості, щоби зробити цю вправу. Ось Х. (учень, з яким спортсмен змагається) напевне не побоявся би». Ефективність цього прийому залежить від певних умов. По-перше, учень не повинен знати дійсних намірів тренера; по-друге, необхідно, щоби протиставляємий дійсно був би для учня конкурентом; по-третє, учень повинен вірити, що конкурент дійсно може зробити те, за що говорить тренер.

Вплив через заборону: словесна формула виглядає як заборона здійснювати ту чи іншу дію, але заборона абсолютно не аргументована. У цьому випадку за наявності у спортсмена негативізму, тобто прихованої протидії приказам, заборона є стимулом до здійснення забороненої дії.

Змушування. Ця форма впливу повинна використовуватися тренером у тих випадках, коли інші форми не діють або коли немає часу, щоби використовувати переконування, умовляння.

Змушування виявляється:

1) у прямій вимозі тренера до учнів погодитися з його думкою і рішенням, що пропонується;

2) у виконанні розпорядження тренера.

Постійне використання примусу малопридатне, але повністю відмовитися від нього теж нерозумно. По-перше, змушення сприяє зняттю конфлікту на даний відрізок часу і виконанню учнями необхідних дій. По-друге, спортсмен, що не навчився примушувати себе робити те. Чого не хочеться, навряд чи досягне високих спортивних результатів.

Досягнути покори можна закликом до совісті і свідомості, побудовою безвихідної ситуації. Наявність авторитету у тренера полегшує виконання розпоряджень.

Оцінювання дій і вчинків учнів. Оцінювання учнів тренером має три функції:

1) контроль за результатами тренувального процесу і виховних впливів (що є і зворотнім зв’язком, говорить за ефективність роботи тренера);

2) управління поведінкою і діяльністю учнів;

3) отримання спортсменами інформації за правильність їх дій і вчинків (зворотній зв’язок для учнів).

Щоби оцінка мала вплив, вона повинна задовольняти наступним вимогам:

- здійснюватися систематично, але не досить часто, так як велика кількість поточних оцінок сковує самостійність учнів, не дозволяє розвинутися самоконтролю;

- бути об’єктивною, не упередженою;

- носити диференційний характер і залежить від старанності та здібностей і характеру учнів;

- бути різноманітною за формою.

Оцінки можуть бути прямими і опосередкованими, позитивними (схвалення) і негативними (осудження, догана).

Догана (осудження) може чинити на спортсмена двояку дію. Якщо вона розкриває перспективу перед учнем («Дивись, які у тебе здібності! А ти їх не реалізуєш»), то є позитивною стимуляцією спортсмена, якщо ж засуджуються його здібності, інтереси, то це визиває негативний ефект, а саме зниження активності і рівня притяжіння учня.

Відсутність оцінки надає негативний вплив на учня, знижує активність, оскільки не оцінювання одного учня на фоні оцінювання інших сприймається як негативне відношення тренера. Не оцінювання веде до формування у спортсмена уявлення за власну неповноцінність, невпевненість у власних силах.

Відсутність оцінки є найгіршим способом оцінки, оскільки це не орієнтує, а дезорієнтує спортсмена, визиває у нього зниження активності і цілеспрямованості. У цьому випадку він змушений будувати самооцінку на суб’єктивному тлумаченні натяків. Ситуації. Поведінки тренера і товаришів.

Інтонація, жест, міміка тренера набувають при цьому для спортсмена особливе смислове значення.

Заохочування і покарання. Дієвими способами впливу тренра на дітей, що займаються спортом, є заохочування і покарання.

Заохочування може здійснюватися морально – схвалення, вдячність, прояв довіри і матеріально – нагородження грамотою, призом тощо. Захочуванням є ізалучення тренером учня собі у помічники або призначення його черговим.

Ще однією формою заохочення є схвалення.

Схвалювати можна різними способами: словом, інтонацією, мімікою (посмішкою), пантомімікою (кивком голови), аплодисментами.

Покарання учня за вчинки може здійснюватися тренером тільки у моральній формі: у вигляді зауваження, зміною відношення до учня, звільнення від виконання завдання, виконання позачергових робіт.

Усні зауваження варто робити у спокійній і тактичній формі, причому перше зауваження варто робити увіч навіч.

Немає сенсу робити зауваження одному і тому ж учневі декілька разів поспіль: вони втрачають свою дієвість вже після третього разу.

Гумор, жарт. Гумор є ефективним засобом впливу на учнів. Він піднімає тонус, знімає напруження у відношеннях, допомагає долати стомленість і монотонність вправ. У арсеналі тренера завжди мають бути жарт, весела розповідь, дотепне прислів’я або приказка.

Однак невмілий жарт сам може викликати конфлікт між тренером і учнем.

Щоби цього не відбулося, тренеру варто керуватися наступними правилами:

1) не піддавати насміханню особистість учня. І жартуючи треба додержуватися етики;

2) не сміятися над тим, чого учень не може виправити (з приводу прізвища, його фізичної слабкості та ін.);

3) не сміятися першим над своїм жартом;

4) не допускати непристойного жарту;

5) не висміювати незграбність, невдалу спробу учня

Вибір того чи іншого засобу впливу вимагає від тренера врахування психологічних особливостей своїх учнів. Люди з низькою самоповагою чутливі до всього, що торкається їхньої самооцінки, вони сильніше реагують на сміх, критику, догану, чим люди з високою самоповагою. Вони рідко приймають участь у сперечаннях, уникають відповідальних змагань. Що заважає їм перевіряти свої можливості. Спортсменів такого психічного складу варто частіше заохочувати, помічаючи майже незначні їх успіхи. Догану ж варто вимовляти у обережній формі і у відсутності сторонніх.

 Контрольні запитання:

1. Яка головна особливість в роботі тренера ДЮСШ?

2. Які аспекти мотиваційної сфери варто враховувати тренеру в роботі з

дітьми?

3. На яких якостях базується психологічний такт тренера?

4. Розкрийте психологічні особливості тактичного педагога.

5. На чому ґрунтується культура мови тренера-викладача?

6. Розкрийте форми впливу тренера на спортсмена.

Рекомендована література

 Основна:

1. Петровська Т.В. Майстерність спортивного педагога: навч.посіб. / Т.В. Петровська. – К.: НУФВСУ, вид-во «Олімп. л-ра», 2015. – 184 с.

2. Андреев В.И. Педагогика. Учебный курс для творческого саморазвития / В. И. Андреев – 2-е изд. – Казань, 2000. – 600 с.

3. Бордовская Н.В. Педагогика. Учебник для вузов / Н.В. Бордовская, А.А. Реан – СПб: Издательство «Питер», 2011. – 304с.

4. Воронова В.І. Психологія спорту: Навчальний посібник.                                / В.І. Воронова. – К.: Олімпійська література, 2007. – 298 с.

5. Гогунов Е.Н. Психология физического воспитания и спорта                                  / Е.Н. Гогунов. Учеб. пособие. – М.: «Академия», 2000. - 288 с.

6. Деркач А.А. Педагогическое мастерство тренера / Предисл.                           Н.В. Кузьминой, А.Ц. Пуни, А.В. Тарасова / А.А. Деркач, А.А. Исаев. – М.: Физкультура и спорт, 2001. – 375 с.

7. Жмарев Н.В. Управленческая и организаторская робота тренера                           / Н.В. Жмарев. – К.:Здорове, 2006. – 128 с.

8. Ильин Е. П. Психология физического воспитания / Е. П. Ильин. – М., 2000. – 486 с.

9. Карпушин Б.А. Педагогика физической культуры: учебник                                / Б.А. Карпушин.– М.: Советский спорт, 2013. – 300 с.

10. Кузьмінський А.І. Педагогіка: Підручник / А.І. Кузьмінський,                        В.Л. Омеляненко. – К.: Знання, 2007. – 447с.

11. Лисянська Т.М. Педагогічна психологія: Практикум: Навч. посіб. – К.: Каравелла, 2009. – 224 с.

12. Ложкин Г.В. Психология спорта: схемы, комментарии, практикум: учеб. пособ. / Г.В. Ложкин. – К.: Освіта України, 2011. – 484 с.

13. Мащенко Н.І. Основи педагогіки і психології вищої освіти: Курс лекцій / Н.І. Мащенко. –Кременчук: ПП Щербатих О.В., 2005. – 288 с.

14. Основи педагогічної майстерності: навчально-методичний посібник / Е.І. Федорчук, Т.І. Конькова, В.О. Заремба; За заг. ред. Е.І. Федорчук. – Кам’янець-Подільський: видавець Зволейко Д.Г. 2008. – 272 с.

15. Педагогика физической культуры и спорта: учебник / под ред.                        С.Д. Неверковича. – М.: Физическая культура, 2006. – 528 с.

16. Педагогіка: Хрестоматія / Уклад.: А.І. Кузьмінський,                               В.Л. Омельяненко. –К.: Знання-Прес, 2003. – 700 с.

17. Педагогічна майстерність: Підручник / І.А. Зязюн, Л.В. Крамущенко, І.Ф. Кривонос та ін.; За ред. І.А. Зязюна. – 2-ге вид. допов. і переробл. – К.: Вища пік., 2004. – 422 с.

18. Петровська Т.В. Майстерність спортивного педагога: навчальний посібник. / Т.В. Петровська. – К.: Олімпійська література, 2012. – 184 с.

 Додаткова:

1. Алиев Э. Г. Проблемы агентской деятельности в мини-футбольных клубах / Эмиль Гуметович Алиев, Олег Семенович Андреев, Константин Викторович Еременко // Ученые записки. – 2008. – №10(44). – С. 3-5.

2. Бринзак С. Координатно-соціограмний аналіз міжособистісних стосунків членів спортивної команди / Сава Бринзак // Молода спортивна наука України : зб. наук. пр. з галузі фіз.культури та спорту. – Л., 2007 – Вип. 11, т. 4. – С. 177.

3. Бріскін Ю. Структура та зміст навчальної дисципліни «Професійна майстерність фахівців олімпійського та професійного спорту» / БріскінЮ. // Педагогіка, психологія та медико-біологічні проблеми фізичного виховання і спорту : зб. наук. пр. / за ред. С. С. Єрмакова. –Х. : ХХПІ, 2000. – №2. – С. 19-22.

4. Воронко Л.А. Особливості професійного спілкування як важливий компонент педагогічної майстерності тренера фізичної культури / Воронко Л. А., Колєватова Н. М.// Вісник Чернігівського державного педагогічного університету ім. Т. Г. Шевченка. Серія : Педагогічнінауки. Фізичне виховання та спорт. – Чернігів, 2007. – Вип. 44. – С. 28-32.

5. Коробкина В. И. Спор и конфликтные ситуации, поиск приемлемого решения /В. И. Коробкина, В. Ф. Ардельяноеа, A. B. Швардыгулин // Физическая культура и спорт в ХХІ веке : материал ІV Междунар. науч.-пркт. конф. – Волгоград, 2008. – Вып. 4. – С. 152-155.

6. Мулик Вячеслав. Сучасні вимоги до рівня підготовленості тренера // Теорія і методика фізичного виховання і спорту / Вячеслав Мулик. – 2002 – №4 – С. 11-15.

7. Практикум по спортивной психологии / Под ред. И.П. Волкова. - СПб.: Питер, 2002. - 288 с.

8. Социально-педагогические основы деятельности тренера: монография / Т.В. Михайлова. – М. : Физическая культура, 2009. – 288 с.

9. Горбунов Г. Д. Психопедагогика спорта / Г. Д. Горбунов. - М. : Советский спорт. - 2007. - 296 с.

10. Пірен М. І. Конфліктологія : підручник / М. І. Пірен. - К. : МАУП, 2003. -360 с.

11. Якимов А.М. Основы тренерского мастерства. Учебно-методическое пособие / А.М. Якимов. – М.: Терра-Спорт, 2003 – 176 с.