Лекція 4 Концепція вільного часу – як категорія рекреації
Тема 4. Концепція вільного часу – як категорія рекреації
План
1. Концепції вільного часу як важливої категорії рекреації
2. Педагогіка вільного часу
1. Концепції вільного часу як важливої категорії рекреації
Проблеми часу праці та вільного часу людини ґрунтовно досліджуються і дискутуються з епохи інтенсивного розвитку промисловості, початків науково-технічної революції. Особливого значення ця проблема набуває в сучасних умовах інформаційного та глобалізаційного суспільства, яке вносить революційні зміни до традиційного способу життя людини.
В історичній ретроспективі проблема вільного часу людини зазнавала глибоких, почасти кардинальних змін. Вони були зумовлені культурними, економічними та соціальними чинниками, а також і змінами значення та ролі вільного часу людини на певному етапі розвитку суспільства, трактування якого підлягало впливові об’єктивних і суб’єктивних чинників.
Проблема дослідження часу життєдіяльності людини становить важливий елемент багатьох сучасних наукових дисциплін: філософії, соціології, психології, педагогіки, теорії фізичного виховання, культурної антропології, валеології, медичних і біологічних наук тощо.
У тлумачних словниках категорія часу має надзвичайно різноманітні визначення:
· час – одна із форм існування матерії, послідовна зміна її стану;
· час – тривалість чогось, якогось встановленого явища чи процесу;
· час – відрізок визначеної тривалості, у який що-небудь здійснюється;
· час – визначений момент, упродовж якого щось відбувається;
· час – тривалість буття, простір життєдіяльності, послідовність існування, продовження явищ подій.
У словнику Вебстера (Webster, 1989) дефініції часу надається таке значення: «Система секвенційних залежностей, у яких одна подія залишається відносно іншої події, як минуле, сьогодення і майбутнє; безкінечне і безперервне тривання, у якому події відбуваються одна за одною».
Спостереження циклічності процесів і явищ природи, їх протікання та наслідків створило у свідомості людини поняття часу. У цьому випадку припустимо говорити про психічні аспекти розуміння людиною часу.
Згідно з твердженням зарубіжних учених, «час є винаходом людини, який виник з потреби кращої орієнтації у подіях. Те, що дає нам природа – є ритмом. Фазова поява сонця і місяця, удари серця – обидва ці явища дозволяють розпізнати і пережити плин часу».
Як вже зазначалося, з поняттям рекреації надзвичайно тісно пов’язане поняття вільного часу людини. Вільний час людини окреслюється як частина часу, яка є незалежною від виконання професійних (праця), родинних і громадських обов’язків і яка призначена для добровільно вибраних людиною занять, що слугують для відпочинку, розваги та власного удосконалення.
На перший погляд, може видаватися, що, розуміючи рекреацію як категорію діяльності людини, котра реалізується упродовж вільного часу, а також добровільно, без примусу чи зовнішнього тиску, не узалежнюємо того факту, що саме різновиди рухової (фізичної) рекреації є найбільш бажаними і аж ніяк не завжди добровільні, а швидше необхідні для повновартісної життєдіяльності сучасної людини чинники.
Проблема вільного часу людини ґрунтовно досліджується з початку епохи інтенсивного розвитку промисловості та науково-технічної революції. Особливого значення вивчення цієї проблеми набуває в умовах сучасного суспільства, яке вносить революційні зміни у традиційний спосіб життя людей. Одночасно з проблемами вільного часу вивчалися проблеми рекреаційної активності.
На думку R. Winiarski (1989), проблема рекреаційної активності людини така ж давня, як і сама історія розвитку людської цивілізації, оскільки рекреація тісно пов’язана зі задоволенням біологічних і психічних потреб людини в русі, відпочинку, розвагах.
Ще Аристотель стверджував, що людина, яка навчилася працювати, мусить навчитися розважатися на дозвіллі. У цьому афоризмі закладено глибоке філософське розуміння необхідності чергування часу праці з часом дозвілля, яке потребує не пасивного відпочинку, а активної розваги.
Про науковий підхід до вивчення проблем вільного часу та рекреації можна говорити, починаючи з кінця ХІХ століття, коли було здійснено декілька спроб дослідження вільного часу (Winiarski, 1989).
Кінець ХІХ століття можна вважати періодом створення перших теоретичних концепцій вільного часу, хоча їхні джерела сягають ще філософсько-соціальних поглядів Томаса Мора (1478 – 1535), Франціса Бекона (1561 – 1626), Томазо Кампанелли (1568 – 1639), Сен-Сімона (1760 – 1825), Оуена (1771 – 1858), Фур’є (1772 – 1837). Суттєвий вплив на розвиток наукових досліджень проблеми вільного часу та рекреації, а також формування теорій вільного часу мала низка наукових конгресів, що відбулися упродовж першої половини ХХ століття. Перший відбувся 1930 року у Льєжі (Бельгія), наступні відповідно, 1932 року – в Лос-Анжелесі (США), 1935 року – в Брюсселі (Бельгія), 1936 року – в Гамбурзі (Німеччина), 1938 року – в Римі (Італія).
У зазначений період сформувалося багато теоретичних концепцій трактування вільного часу людини. Так, Хайзінґа (J. Hujzinga, 1998) розглядає функції вільного часу в категоріях забави та розваги, наголошуючи на двох аспектах – культурологічному та біологічному. Розвиток культури автор поєднує з розвагою та змагальною діяльністю людини, тим самим протиставляючи свій підхід більшості теорій, що пов’язували розвиток суспільства з економічними чинниками. Становлення культури, а також і рекреаційної активності, на думку Хайзінґи, відбувалося на ґрунті розважальної та ігрової діяльності людини.
Одну з перших спроб визначення терміну „вільний час” зробив Веблен (T. Veblen, 1998), який називав вільним часом сукупність життєдіяльності людини поза часовими вимірами трудової діяльності, вважаючи при цьому, що кількість вільного часу людини має безпосередній вплив на її соціальний статус.
Французький дослідник Фрідман (G. Friedmann, 1966), крім поняття „вільний час”, застосував термін „час незайнятий, свобідний”. Різниця у зазначених термінах, згідно з цією концепцією, полягає у тому, що людина впродовж часу, вільного від трудової діяльності, має низку сімейних і громадських обов’язків, а тому увесь проміжок позатрудового часу не можна вважати повністю вільним.
Найбільш розповсюдженою дефініцією вільного часу, як уже зазначалося, є визначення французького соціолога Думазейдера (J. Dumazejder, 1972), у якому вільний час окреслюється як „...дії, розваги, добровільна участь у громадському житті після виконання професійних обов’язків, тобто заняття, які має людина з власної волі, з метою відпочинку та вдосконалення своєї особистості”. Зазначена сутність вільного часу ґрунтується на трьох чинниках:
· вільний час є часом, який залишається людині після виконання всіх професійних, сімейних і громадських обов’язків;
· зміст і форми занять упродовж вільного часу людина вибирає добровільно;
· заняття, що реалізуються впродовж вільного часу, спрямовані на відпочинок, розвагу, безінтересове вдосконалення особистості чи участь у громадському житті.
Характеризуючи вільний час людини, можна виокремити такі його ознаки:
o протилежність праці;
o приємність, задоволення;
o добровільна громадська діяльність;
o психічне відчуття вільності, свободи;
o культура;
o виконання нескладних завдань;
o розвага, забава.
Найбільш прагматичним вважається визначення сутності вільного часу, в основі якого знаходиться твердження про те, що вільним є час, упродовж якого не виконуються оплачувана робота, домашні обов’язки, а також час, протягом якого людина не спить.
Слід зазначити, що наукові дослідження підтвердили фізіологічно важливу роль сну у повноцінній життєдіяльності людини. Адже сон є не тільки станом суцільного заспокоєння психічних процесів і різноманітних форм психофізичної активності людини. Під час сну відбувається багато важливих біологічних процесів, без яких не було б можливим правильне функціонування організму. Загалом, майже 30 % життя людини припадає на сон.
Різноманітні теорії вільного часу, ґрунтуючись на показниках соціології та економіки, мають дуже тісний зв’язок із певними напрямками психології та філософії. У зазначених теоретичних концепціях вільний час визначається як:
· категорія, що протилежна поняттю «час праці»;
· категорія, що істотно доповнює поняття «час праці»;
· категорія, що є автономною, тобто незалежною від поняття «час праці».
Перша концепція вільного часу розглядає працю як обов’язок, а вільний час – як сферу розвитку особистості людини та єдину можливість реалізації її прагнень.
Прихильники цієї концепції вважають, що з подальшим розвитком техніки людина звільниться від обов’язку праці, поступово перетворюючись із «людини праці» в «людину забави та розваги». Зазначеній меті мають слугувати автоматизація та комп’ютеризація праці, які мінімізують участь людини у виробничих процесах. У такому «утопічному суспільстві вільного часу», відповідно до поглядів спеціалістів, праця буде виконувати похідну, другорядну роль стосовно розваги та забави (Winiarski, 1989).
Теорії другого типу ґрунтуються на органічній єдності праці та вільного часу. Слугувати розв’язанню цієї проблеми має гуманізація людської праці, виключення з трудової діяльності негативних елементів, адаптація умов праці до потреб і зацікавлень кожної особистості (Winiarski, 1989). Вказані зміни умов трудової діяльності стануть причиною зникнення примусу, а сама трудова діяльність людини стане креативною, приємною, необхідною сутністю і метою життєдіяльності людини.
Третя концепція розглядає час вільний від праці як категорію, незалежну від умов трудової діяльності (Kiełbasiewicz-Drozdowska, 2001).
У цій теоретичній побудові наголошується не на вивчення взаємозв’язків між трудовою діяльністю і дозвіллям, а на дослідження проблем та аспектів вільного часу і рекреації.
Крім зазначених підходів трактування вільного часу, великий вплив на становлення і розвиток сучасних концепцій рекреативної діяльності мали теорії гри, розваги та забави, що побутують і розвиваються в рамках сучасної психології, педагогіки, культурної антропології, теорії фізичного виховання.
Усі зазначені теорії гри та забави умовно можна розподілити на:
· біогенні (джерела рекреаційно-ігрової діяльності вбачаються у самій природі людини та її фізіологічних потребах);
· соціогенні (акцентують увагу на соціально-культурних аспектах проблеми) (Winiarski, 1989).
Поділ часу людини на вільний і зайнятий є умовний і не повністю ототожнюється зі сферами її діяльності. Наприклад, фізична рекреація як обов’язковий атрибут здорового способу життя сучасної людини у специфічний спосіб виходить за межі добровільної сфери життєдіяльності. Водночас фізична рекреація, розповсюджуючись на обов’язкову сферу життєдіяльності, завжди реалізується упродовж вільного часу.
Подібні труднощі виникають і тоді, коли намагаємося аналізувати рекреаційну активність людини через диференціацію діяльності людини у сферах праці та відпочинку. Адже активність людини не обмежується лише трудовою діяльністю та відпочинком (розвагою). Існує ціла низка різновидів психофізичної активності людини, які не можливо розмістити в зазначених межах категорій праці та розваги. У науковій літературі всі ці специфічні різновиди активності людини називаються „третім станом”. До таких різновидів активності належать: творча діяльність людини, сприйняття мистецтва, релігійні ритуали (наприклад, молитва) тощо.
Активність людини під час „третього стану” визначає найвищий рівень розвитку та вдосконалення, адже у цьому стані найповніше реалізується власне „его” людини. „Третій стан” виступає як посередня ланка життєдіяльності між працею та розвагою (відпочинком). У цьому стані також існує можливість рекреаційної активності, яка в такому випадку набуває власне креативних, творчих форм, пов’язаних із творенням нових цінностей у житті людини.
У соціології вільного часу людини розрізняють три його різновиди:
· короткотривалий вільний час упродовж добової життєдіяльності – це час, який залишається людині після виконання всіх професійних, громадських і сімейних обов’язків;
· середньотривалий вільний час у рамках вікенду – час, яким володіє людина у кінці робочого тижня;
· довготривалий вільний час упродовж відпусток.
Окрім зазначених різновидів, виділяють ще вільний час осіб, які не працюють або не вчаться.
У рекреалогії (науці про рекреацію) вільний час визначається як та частина доби, що залишається людині після виконання всіх обов’язкових справ (трудова діяльність, навчання, домашня і громадська робота) та забезпечення фізіологічних потреб (сон, споживання їжі тощо).
Однією із концепцій фізичної рекреації є її дослідження як форми організації дозвілля людини.
Термін „дозвілля” означає переважно вільний від роботи час, незайнятий час, гуляння. Фактично більшість дефініцій„дозвілля” визначають його як вільний від праці час, час відпочинку.
Близьким за значенням до терміну „дозвілля” в літературі використовується термін „хобі”, що означає захоплення чимось, улюблене заняття для задоволення своїх культурних потреб на дозвіллі.
Слід зазначити, що у вітчизняній науковій літературі проблемам дослідження дозвілля людини як періоду відпочинку після виконання професійних, сімейних і громадських обов’язків і задоволення фізіологічних потреб (сон, харчування тощо) приділяється надзвичайно мало уваги.
Між іншим, дозвілля – не менш важлива сфера життєдіяльності людини від професійної праці. Ще в кінці ХІХ століття французький соціолог Габріель Тард проголосив прихід ери дозвілля: „Економічне життя людини складається не лише з праці, а й з дозвілля. Дозвілля, яке економісти повністю ігнорують, у певному сенсі, є так само важливим для вивчення як праця, адже дозвілля існує для праці, а праця – для дозвілля”.
Поняття „дозвілля” як самодіяльної чи організованої форми відпочинку ще не має чіткого визначення, адже в науковій літературі відсутнє однозначне розуміння співвідношення понять „фізична рекреація” та „дозвілля”.
Відомий французький соціолог Думазейдер визначає дозвілля як певні заняття, які індивідуум реалізує за власним бажанням – відпочинок, розваги, самовдосконалення, підвищення своєї кваліфікації, участь у громадському житті після того, як він виконає свої професійні та громадські обов’язки (Dumazеjder, 1967).
На думку Орлова (1990), рекреація завжди є функцією дозвілля і розглядається як специфічна людська діяльність, а основу фізичної рекреації становлять фізичні вправи. Адже сучасні концепції фізичної рекреації ґрунтуються на аналізі соціально-культурних та біологічних чинників, які в сукупності впливають на процеси формування потреб організації свого дозвілля з використанням психофізичної активності.
Відповідно до поглядів американського вченого Дж. Келлі (Kelly J.R., 1981), рекреація у сфері дозвілля завжди пов’язана з відновленням фізичних і духовних сил після трудової діяльності.
Тобто, у більшості наукових теорій дозвілля розглядається як активна творча діяльність, самоосвіта, пізнання культурних і духовних цінностей, фізичне та спортивне вдосконалення, заняття за інтересами, спілкування між людьми, громадська діяльність, що добровільно реалізовуються у вільний від основних обов’язків час. Отже, дозвілля – це не сама свобода, а час, коли відбувається діяльність, основою якої є вільний вибір (Рыжкин, 2001).
Зазначена рекреаційна активність не пов’язана з матеріальними стимулами, а ґрунтується на душевному задоволенні, радості, вдосконаленні особистісних якостей людини.
Зазначена концепція дозвілля як форми проведення вільного часу полягає у багатовимірності та багатоаспектності цього важливого культурного, соціального та економічного явища й охоплює культурологічний, біологічний, комунікативний, оздоровчий, спортивний та інші аспекти, що дозволяє розглядати дозвілля як пізнавальний, перетворювальний і ціннісно орієнтований різновид психофізичної активності людини.
У фаховій літературі вільний час людини розглядається як явище позитивне, фізіологічне, економічно-господарське, небажане (Pilawska, Pilawski, Petryński, 2003).
Як позитивне явище вільний час набирає у певному сенсі політичного або навіть ідеологічного забарвлення. Прагнення до зменшення чи збільшення тривалості робочого часу спричиняло соціальні та господарські зміни у розвинених державах Заходу.
Спосіб проведення вільного часу завжди залежав від тенденцій моди. Наприклад, у певних колах було прийнято, щоб особа з „вищих щаблів суспільства” займалася кінним спортом, грала в теніс або гольф.
Мода деколи насправді буває чинником, що сприяє підвищенню рекреаційної активності суспільства в цілому. Прикладом може слугувати змінність моди на рекреаційну активність у США: в 70 – 80 роках минулого століття найпопулярнішою була така форма рекреації, як джоґґінґ (біг із помірною інтенсивністю для вдосконалення кардіореспіраторної витривалості), на початку 90 років на зміну джоґґінґу прийшла мода на різноманітні системи аеробіки (степ-аеробіка, аква-аеробіка), на межі тисячоліть модними були системи атлетичної гімнастики.
Слід зазначити, що значний вплив на формування моди на різновиди рекреаційної активності суспільства мають засоби масової інформації, а за їх посередництвом – потужні продукційні фірми, що пропонують різноманітні рекреаційні товари: обладнання, інвентар, спортивний одяг тощо.
Як явище фізіологічне вільний час є необхідною умовою для регенерації сил і приготування організму до наступних етапів трудової діяльності.
Як явище економічно-господарське вільний час є важливою галуззю економіки високорозвинених держав. Адже все більше й більше людей долучаються до активних форм рекреації, а для забезпечення попиту на рекреаційні послуги створюються численні фірми та клуби, в яких знаходять роботу тисячі фахівців рекреації.
Небажаним явищем називають надмірну кількість вільного часу, особливо коли той час проводиться у неадекватний спосіб. Надмірний вільний час у дітей, позбавлених нагляду зайнятих працею батьків, може створювати шкідливі передумови для неадекватної поведінки. Також у певних ситуаціях надлишок вільного часу для людей пенсійного віку може створювати некомфортні психологічні умови життєдіяльності.
У соціології та психології розрізняють декілька вимірів вільного часу людини:
· об’єктивний, що визначається у годинах і хвилинах;
· суб’єктивний, величина якого оцінюється конкретною особою найчастіше в категоріях – багато-мало часу;
· релятивний, параметри якого визначаються у співвідношенні вільного часу конкретної людини до вільного часу інших людей (Winiarski, 1989).
Простір вільного часу людини заповнюють різноманітні заняття, обумовлені також різноманітними потребами, інтересами, психосоматичними особливостями людей.
Рекреаційні заняття можуть мати характер освітній, інтеграційний, рекреаційний, культурний, компенсаційний, виховний тощо. Необхідно зазначити, що надзвичайно складною справою є диференціація рекреаційної активності упродовж вільного часу людини для мети визначення головних функцій: відпочинку, розваги чи самовдосконалення. На рис. 1.7. зображено приклади того, як діяльність, залежно від її мети та умов реалізації, може віднесотись до різних сфер життєдіяльності людини.
Так, фізичні вправи, в одному випадку, є головним засобом фізичного виховання, процес якого є різновидом обов’язкової праці учня, а в другому випадку – це форма рекреаційної активності, під час якої фізична вправа є головним засобом добровільних, рекреаційних занять.
У сучасній літературі найчастіше наводяться дві причини збільшення вільного часу людини: скорочення часу трудової діяльності; поширення технологій, які заощаджують час (Winiarski, 1989).
При цьому наголошується, що співвідношення часу праці та вільного часу суттєво залежать від рівня соціально-економічного розвитку суспільства. Збільшення параметрів вільного часу стосується одних із найважливіших показників якості життя людини, а сам вільний час тлумачиться як категорія загальнолюдського добробуту.
Параметри вільного часу людини у розвинених країнах світу детермінуються низкою чинників, до яких належать: характер професійної діяльності, рівень освіти, місце проживання, стан здоров’я людини, вік і стать, мотиваційні чинники, економічний статус тощо.
Тобто, параметри вільного часу залежать не лише від економічних чи соціально-демографічних чинників. Як зазначає Р. Вінярські (Winiarski, 1989), важливу роль у формуванні бюджету вільного часу відіграють ціннісно-культурні чинники: традиції, звичаї та ступінь зайнятості людей працею. В цьому аспекті важливим чинником є не тільки кількість, але й якість вільного часу, його змістовне наповнення. Збільшення кількості вільного часу людини значно випереджає процес формування необхідних навичок ефективного використання цього вільного часу.
У соціології для окреслення процесів ефективності використання вільного часу встановлено відповідний термін „культура вільного часу”, під яким треба розуміти усвідомлення людиною важливості ефективного відпочинку для відновлення організму, а також уміння вибирати для себе адекватні форми регенераційних занять для поліпшення свого фізичного стану і зміцнення здоров’я.
Ознаками культури вільного часу є не лише кількісні, але й якісні параметри його використання, до яких належать різновиди рекреаційної активності, що знаходять підтримку у громадській свідомості та є необхідними для повновартісної життєдіяльності людини.
Отже, повноцінність і якість людського життя вимірюються, з одного боку, досягненнями людини у професійній сфері, з другого – способом та ефективністю проведення дозвілля.
Відомі науковці звертають увагу на тенденцію збільшення вільного часу впродовж останніх двох століть. За цей час істотно збільшилася тривалість життя людини і вільний час одночасно зі зменшенням часу праці. Цей факт підтверджують результати, які отримав російський учений Ю. Кобяков (Кобяков, 1995). Автор підкреслює суттєвий вплив на параметри добового бюджету часу таких чинників як вік, різновид професійної діяльності тощо. Найбільший відсоток часу на працю (навчання) у добовому бюджеті припадає на віковий період від 15 до 25 років, що значно зменшує параметри вільного часу молодої особи.
Як свідчать наведені відомості, домінантними формами проведення вільного часу є пасивні різновиди рекреації. Важливим фактом є твердження, що кількість рекреаційних форм із використанням фізичної активності суттєво зменшується взимку – майже вдвічі.
На параметри вільного часу також впливають такі чинники: місце проживання, вік, стать, економічний і соціальний статус. Однак серед форм рекреаційної активності переважають пасивні її різновиди (читання літератури, перегляд телепередач).
Видатний англійський філософ Бертран Рассел стверджував, що вміння з користю застосувати своє дозвілля є ознакою найвищого рівня цивілізованості. За дослідженням Рижкіна (Рыжкин Ю.Е., 2002), на дозвілля припадає приблизно 30 – 35 % вільного часу сучасної людини, але тільки 10 – 12 % людей уміють корисно організувати своє дозвілля, активно послуговуючись різноманітними формами рекреації. Особливу тривогу викликає факт істотного зменшення кількості людей, які преферують форми фізичної рекреації. Зазначене зменшення прослідковується вже у системі освіти. Якщо у молодших школярів рекреаційні форми з використанням фізичної активності охоплюють 30 – 40 % дітей, то вже у старшокласників спостерігається істотне зменшення цього показника до 10 %, у студентської молоді – до 5 – 7 %, а в людей продукційного віку – до 3 – 5 % (Рыжкин Ю.Е., 2002). Важливою проблемою педагогіки вільного часу є напрацювання ефективних технологій формування стійкого інтересу та сталої потреби у використанні всього багатства різновидів фізичної (активної) рекреації практично на всіх етапах психофізичного розвитку людини.
Зазначені тенденції домінування пасивних форм рекреації над активними у майбутньому, на думку вчених, збережуться. Одночасно будуть поглиблюватися характеристики людської життєдіяльності у сучасному суспільстві:
· збільшиться відсоток використання рекреаційних форм із низькою інтенсивністю психофізичної активності;
· зменшиться кількість форм фізичної рекреації на користь її культурно-інтелектуальних різновидів;
· популярність рекреаційних занять у приміщеннях знизиться, натомість рекреаційних занять простонеба – зросте;
· популярність організованих форм рекреації зменшиться, а самодіяльних форм, побудованих на нормальних людських стосунках, – збільшиться;
· суттєво зросте різноманітність форм проведення вільного часу, завдяки інтенсивному розвиткові „індустрії дозвілля і розваг”.
У сучасних концепціях вільного часу поступово проглядається намагання диференціації часу на „час вільний” та „час цільової рекреаційної активності людини” . У першому значенні вільного часу розуміємо загальну кількість часу, необмежену працею (трудовою діяльністю), а також і незаповнену людською активністю. У другому значенні вільний час людини окреслюється як активний спосіб проведення дозвілля для досягнення встановлених, переважно гедоністичних потреб.
Отже, вільний час людини є важливою соціальною, економічною та психолого-педагогічною проблемою сучасної цивілізації. Розподіл вільного часу є нерівномірним, а суспільство не готове до адекватного його використання.
2. Педагогіка вільного часу
Педагогіка вільного часу є важливим елементом педагогіки як гуманістичної науки про основи навчання та виховання людини. Загальна педагогіка вивчає проблеми виховання та навчання у широкому розумінні, а педагогіка вільного часу – проблеми підготовки людини до адекватного використання вільного часу. У цьому аспекті її можна окреслити як науку, що встановлює і формулює закономірності та принципи ефективного формування системи умінь і навичок, знань, переконань, мотивів і загалом активну життєву позицію у сфері рекреаційної діяльності.
Рекреаційне виховання має на меті підготовку людини до активного проведення вільного часу через реалізацію своїх потреб під час рекреаційних занять.
Як відомо, головним принципом життєдіяльності є стан активності, який зумовлюється наявністю певних потреб. У людини розрізняють дві групи потреб. Першу становлять біологічні (фізіологічні) потреби, до яких відносяться потреби в їжі, сні, відпочинку, фізичній активності, безпеці життєдіяльності тощо. До другої групи потреб належать психологічні, які в свою чергу формують соціальні, психічні та культурні потреби.
Незалежно від походження всі людські потреби характеризуються такими рисами:
· потреба завжди має визначений предмет (певну матеріальну річ, стан, ситуацію чи результат діяльності). Отже, всі потреби вимагають для свого задоволення наявності певних зовнішніх умов.
· потреби мають здатність до повторного виникнення. Циклічність повторювальності стосується переважно біологічних потреб.
· розвиток потреб відбувається у процесі натуральних морфофункціональних змін організму людини (фізичний розвиток) та у процесі її соціалізації (виховання, освіта, вплив культури).
Як відомо, поведінка людини на дозвіллі може мати пасивний чи активний характер, бути більш або менш усвідомленою, а залежно від формальних і змістовних чинників саме дозвілля може ототожнюватися з діяльністю рецептивною (спостереження, слухання, оглядання), креативною (творчість), консумпційною (споживання, задоволення біологічних і психосоціальних потреб), відтворювальною, розважальною тощо.
Діяльність людини завжди залежить від наявності певних умов. По-перше, має бути стимул, що ініціює активність людини. По-друге, людина повинна проявити готовність до визначеної діяльності (отже, для особи зазначена діяльність має становити певну вартість). По-третє, повинні існувати зовнішні умови, які в суб’єктивному оцінюванні людини дають можливість реалізувати вибрану діяльність.
У процесі регуляції рекреаційної активності існує декілька складників. Найістотнішим елементом виступає структура мотивації, що становить потенційну готовність до рекреаційної активності. Терміном «мотивація» окреслюється сукупність чинників, що спонукають (змушують) людину до певної активності (діяльності) і зумовлюють напрямок та інтенсивність рекреаційної активності.
Відповідно до однієї з концепцій, мотиваційними процесами називаються процеси, що організовують, спрямовують і стимулюють активність людини для досягнення визначеної мети. Тобто, мотивом можна назвати кожне переживання людини, яке стимулює її активну діяльність. Отже, мотив є внутрішнім станом людини, що характеризується відчуттям незадоволення і готовністю до реалізації визначеної активності. Вказаний стан називається мотиваційним напруженням.
До складу мотиваційної структури входить низка бажань і мотивів, які свідчать про наявність розбіжностей між актуальним станом та очікуваннями людини. Існування мотиваційної структури є обов’язковою умовою виникнення мотиваційного напруження, що становить ефективну готовність до реалізації необхідної діяльності.
Різноманітна рекреаційна поведінка спричинена, з одного боку, генетичними чинниками, а з іншого – соціальними, набутими в процесі життя людини. До перших належать, наприклад, типологічні характеристики нервової системи (темперамент, рівень гальмування та збудження нервових процесів тощо), потреба у фізичній активності, розвагах, відпочинку. Роль генетичних чинників обмежується до регуляції поведінкових рекреаційних дій через установлення їх енергетичної вартості та тривалості рекреаційної активності в часі.
Отже, рекреаційна активність, стимулюючись генетичними чинниками, під дією набутих чинників, набирає визначених реалізаційних форм.
Упродовж життя людський організм перебуває у безперервному контакті з навколишнім фізичним і соціально-культурним середовищем. У цьому процесі важливе значення відіграють індивідуальна активність особи та вплив соціального середовища. Під час зазначених контактів формується особистість, від якої залежить поведінка людини та її діяльність.
Важливе значення у практичній діяльності надається проблемі групування чинників впливу на рекреаційну активність людини.
До чинників біологічного походження належать: стан здоров'я, рівень фізичної підготовленості, тип соматичної будови (конституція тіла). Їх вплив на параметри рекреаційної активності людини є незаперечним. Другу і третю групу становлять чинники соціально-демографічної природи (стать, вік, рівень освіченості, професія тощо) та господарчо-економічні чинники (матеріальний стан, кількість вільного часу, доступність рекреаційних об’єктів). Четверта група – це чинники психічної природи, що визначають напрямки, зміст і форми рекреаційної активності людини.
Під час досліджень встановлено, що психічні чинники мають вплив на спосіб проведення вільного часу. Наприклад, різні психологічні типи людей вибирають різні форми проведення вільного часу .
На рекреаційну активність і вибір її форм мають також вплив тип темпераменту, рівень розумового розвитку, потреби та зацікавлення людини.
Потреби становлять головне джерело рекреаційної активності людини, хоча на загал не визначають конкретної форми зазначеної активності. У цьому аспекті більшу роль відіграють зацікавлення, що визначаються як „…прагнення до пізнання навколишнього світу, які набувають форму скерованої пізнавальної активності…” (Winiarski, 1989).
Аналізуючи людську діяльність, в тому числі й рекреаційну, необхідно враховувати, що кожна людина існує та розвивається у певному соціально-культурному середовищі, що має безпосередній вплив на вибір форм рекреації. На рекреаційну активність людини впливають не лише генетичні чинники організму та набутий життєвий досвід, а також біологічні, соціальні та культурні елементи середовища людської життєдіяльності. Зазначений вплив є взаємним: з одного боку – середовища на людину, з другого – людини на середовище. На відміну від інших живих істот, які переважно пристосовуються до зовнішнього середовища, людина за допомогою своєї активності намагається пристосувати середовище до своїх потреб.
Зазначена діяльність замість внесення гармонійних стосунків у системі „людина – навколишнє середовище”, здебільшого дає зворотній ефект та порушення рівноваги майже в усіх площинах життєдіяльності людини.
У цьому аспекті значно зростає роль рекреаційної активності, яка може стати однією з найефективніших форм відновлення порушеної рівноваги. Реалізуючи рекреаційну активність, людина задовольняє низку важливих потреб повсякденного життя, а саме:
· відпочинку та релаксу, яку можна задовольнити, змінюючи різновид діяльності (часто зазначену потребу визначають як „втечу від сьогодення”, котра суттєво знижує психічну напруженість);
· психофізичної активності, задовольняючи яку, людина компенсує природну гіподинамію;
· зміни способу або середовища життєдіяльності, що є надзвичайно важливим в урбаністичному суспільстві;
· емоційного задоволення, приємності, що продукує позитивні емоції. Їх джерелом є власне рекреаційна активність з елементами ризику, азарту, змагальної діяльності тощо;
· зменшення рівня самоконтролю над своїми діями в процесі розслаблення, релаксу. Адже людина фактично від народження потрапляє в систему заборон, які становлять сутність нашої цивілізації, і які здебільшого заперечують біологічну природу людини;
· гальмування агресії, що можливо в процесі рекреаційної активності, яка сприяє формуванню позитивної мотивації і дає можливість підкорити негативні (агресивні) емоції людини;
· задоволення амбіцій (наприклад, потреба престижу, визнання, влади тощо), які у своїй природній формі є рушійною силою. Завдяки вільному виборові форм рекреаційної активності, людина вибирає не лише ті, що приводять до отримання задоволення, але й ті, які задовольняють її амбіційні потреби;
· пізнання (наприклад, потреба отримання, збереження та передавання інформації). Різноманітні форми рекреаційної активності, особливо туризм, задовольняють цю потребу. Пізнавальний процес, що реалізується в туристичній діяльності, дозволяє отримувати нові культурні цінності;
· самовдосконалення та самореалізації, які не завжди можуть бути задоволені у професійній, громадській та іншій діяльності і не створюють повновартісні можливості для гармонійного розвитку особистості. У цьому аспекті рекреаційна активність може забезпечити нові можливості для гармонійного вдосконалення та самореалізації людини;
· естетичні – також є специфічними потребами людини. Задоволення цих потреб досягається через безпосередній контакт із природою (краса природи), культурним середовищем, а також у процесі самовдосконалення, коли людина під час рекреаційної активності вдосконалює свої рухи, поставу, будову тіла;
· соціальні (потреба відчуття приналежності до певної групи, соціальних контактів). Сучасна цивілізація нерідко породжує почуття самотності, особливо серед мешканців великих міст. У цьому сенсі рекреаційна активність може стати ефективною протидією наслідкам урбанізації. Соціальні контакти, які формуються у середовищі рекреаційних груп, є добровільними, що гарантує їх тривалість і корисний вплив на членів групи.
Отже, задовольняючи зазначені потреби у процесі рекреаційної активності, людина, по-перше, гармонійно розвиває емоційну сферу життєдіяльності; по-друге, задовольняє різноманітні потреби для підтримання функціональної рівноваги організму; по-третє, відкриває новий простір для вдосконалення особистості, нові форми самореалізації; по-четверте, як активний учасник рекреаційних форм стимулює процес самовдосконалення.
Людина отримує в процесі рекреаційної активності такі психолого-педагогічні здобутки:
· постійне формування низки цінностей, прагнень і зацікавлень;
· удосконалення та розвиток соціально-психологічних потреб;
· вдосконалення характеру, управління психічним станом, відповідальності та самодіяльності;
· ефективне формування навичок спільної діяльності з іншими людьми;
· формування здатності розуміти потреби інших людей, співчуття.
Педагогіка вільного часу поглиблює наші знання рекреаційного стилю життя. Як зазначають фахівці, рекреаційний стиль життєдіяльності характеризує такі елементи:
1. активність і самодіяльність, що виявляються у виборі такої форми рекреаційної активності, яка відповідає власним переконанням, потребам, інтересам і є наслідком власних рішень;
2. спонтанність діяльності, а також обмеження самоконтролю на користь власних відчуттів, емоцій, фантазії;
3. формування соціальних контактів, що ґрунтуються на товариських потребах людини та підтриманні тривалих неформальних людських стосунків;
4. забезпечення релаксу, доброго самопочуття, звільнення від стресів і напружень;
5. отримання задоволення, приємності, участь у розвагах.
Рекреаційна активність людини на дозвіллі є також важливим чинником культури. Як зазначалося, „культура вільного часу” – це система напрацьованих та апробованих суспільством взірців поведінки людей на дозвіллі. Моделі проведення вільного часу формуються під впливом певної (домінантної) культури.
У педагогіці вільного часу виділяють такі категорії, як стаж рекреаційної діяльності та спеціалізацію. На певному рівні рекреаційного досвіду у кожної активної особи спостерігається своєрідна спеціалізація, виразом якої є вибір однієї чи кількох улюблених форм рекреаційної активності, яким присвячується більшість вільного часу. Такий процес супроводжується постійним прагненням до щораз більшого ускладнення рекреаційної активності, що пояснюється потребами змін та урізноманітнення форм активності.
Незважаючи на тенденції до збільшення кількості вільного часу, ще чимала група людей використовує вільний час неефективно, з малою користю для власного здоров'я. У фаховій літературі зазначається, що важливою складовою педагогіки вільного часу є рекреаційне виховання. Мета рекреаційного виховання – це формування мотивів, переконань і потреб систематичної рекреаційної активності (T. Wolańska, 1994).
Головними завданнями рекреаційного виховання є:
· формування зацікавлень до систематичних рекреаційних занять;
· формування потреб і переконань у рекреаційній активності;
· інформування про сучасні форми та методи рекреаційної активності та створення умов для їх використання різними групами населення;
· формування та зміцнення умінь і навичок рекреаційної активності, посилення мотивації у сфері активного дозвілля;
· формування умінь самооцінки та прийняття рішення у виборі рекреаційних форм, ефективних для людини та суспільства.
Рекреаційне виховання може реалізовуватися на таких засадах:
· систематичного формування усвідомлення, потреб і навичок адекватного використання вільного часу;
· інтегрування виховної діяльності всіх без винятку осередків впливу, а саме – сім’ї, школи, громадських організацій, закладів праці, осередків відпочинку, засобів масової інформації, неформальних об’єднань людей.
Ефективність рекреаційного виховання зумовлюється систематичним впливом на такі сфери життєдіяльності людини:
· пізнавальну сферу (інтелектуальну) – через усвідомлення ролі та значення для гармонійного розвитку людини задоволення рекреаційних потреб;
· емоційну сферу – через формування позитивного ставлення до рекреації, а також її значення в системі людських цінностей;
· сферу рухову (моторичну) – через формування рухових умінь і навичок ефективного проведення вільного часу.
У сучасному суспільстві рекреаційна активність є безумовною цінністю. Більшість людей визнає користь та ефективність рекреації. На відміну від оцінювання рекреації, рекреаційна діяльність залишається на суттєво нижчому рівні. Отже, існує велика різниця в параметрах оцінювання та перетворенні цього знання у практичну рекреаційну активність. Впливаючи на особу для заохочення до активної участі у рекреаційних заняттях, необхідно послуговуватися правилом: „Виховання потреби до рекреації – через активну участь у рекреаційних заняттях”. Саме рекреаційна активність, в процесі якої особа отримує приємні відчуття, задоволення, є найкращим способом формування стійкої потреби до систематичних занять.
Підсумок
Для того, щоб рекреація повноцінно виконувала функції, суспільство повинно піклуватися про активний розвиток та використання рекреаційних ресурсів, розширення рекреаційно-оздоровчої сфери, збільшення обсягу вільного часу, вирішення соціально-побутових проблем (які скорочують дозвілля), підготовку кваліфікованих кадрів для рекреаційно-оздоровчої роботи.
Оптимальною формою рекреаційної діяльності вважається комплексне застосування різноманітних (із переважаючим психічним або фізичним компонентом) форм рекреаційної активності. Однак необхідно наголосити на тому, що сучасна людина, з огляду на умови її життєдіяльності, потребує в першу чергу фізичної рекреації, яка повинна стати органічним складником способу життя, приносити задоволення, радість, приємність, зменшувати вплив стресів.
Вільний час людини заповнюють заняття, обумовлені різними потребами, інтересами, психосоматичними особливостями людей.
Рекреаційні заняття можуть мати характер освітній, інтеграційний, рекреаційний, культурний, компенсаційний, виховний тощо. Необхідно зазначити, що надзвичайно складною справою є диференціація рекреаційної активності упродовж вільного часу людини для визначення головних функцій: відпочинку, розваги чи самовдосконалення.
Концепція дозвілля як форми проведення вільного часу полягає у багатовимірності та багатоаспектності цього важливого культурного, соціального та економічного явища й охоплює культурологічний, біологічний, комунікативний, оздоровчий, спортивний та інші аспекти, що дозволяє розглядати дозвілля як пізнавальний, перетворювальний і ціннісно орієнтований різновид психофізичної активності людини. Отже, дозвілля – це не сама свобода, а час, коли відбувається діяльність, основою якої є вільний вибір.
Вільний час людини є важливою соціальною, економічною та психолого-педагогічною проблемою сучасної цивілізації. Розподіл вільного часу є нерівномірним, а суспільство не готове до правильного його використання.
Педагогіка вільного часу є важливим елементом педагогіки як гуманістичної науки про основи навчання та виховання людини. Загальна педагогіка вивчає проблеми виховання та навчання у широкому розумінні, а педагогіка вільного часу – проблеми підготовки людини до відповідного використання вільного часу.
Контрольні запитання і завдання
1. Які Ви знаєте визначення такої категорії як «час»?
2. Які Ви знаєте теоретичні концепції трактування вільного часу людини?
3. У чому полягає сутність вільного часу людини?
4. Назвіть ознаки вільного часу людини.
5. Які ознаки вільного часу розрізняють у соціології вільного часу?
6. Як Ви розумієте термін «дозвілля»?
7. Як Ви розумієте термін «культура вільного часу»?
8. Назвіть мету рекреаційного виховання.
9. Якими рисами характеризуються людські потреби?
10. Які умови визначають діяльність людини?
11. Які Ви знаєте чинники впливу на рекреаційну діяльність?
12. Назвіть головні завдання рекреаційного виховання.
Використана література
1. Андрєєва О. Оцінка перспективності розвитку окремих видів фізичної рекреації в умовах мегаполісу // Андрєєва О., Чернявський М. Педагогіка, психологія та медико-біологічні проблеми фізичного виховання і спорту. : зб. наук. пр. / за ред. С.С. Єрмакова. – Х., 2004. – № 15. – С. 4-9.
2. Жагин А. Е. Рекреация и некоторые её методы // А.Е. Жагин Оздоровительные технологии по физичсекой культуре и спорту в учебных заведения : сб. науч.-метод. тр. – Белгород, 2004. – С. 275-280.
3. Зорин И. В. Рекреационная сущность экологического туризма / И.В. Зорин // Теория и практика физической культуры – 2002. – № 11. – С. 9-13.
4. Кобяков Ю. П. Концепция норм двигательной активности человека / Ю.П. Кобяков // Теория и практика физической культуры – 1995.
5. Рыжкин Ю. Е. К вопросу о понятии феномена ,,физическая рекреация” / Ю.Е. Рыжкин // Теория и практика физической культуры – 2001. – № 4. – С. 55-57.
6. Рыжкин Ю. Е. Физическая рекреация в сфере досуга человека / Ю.Е. Рыжкин // Теория и практика физической культуры – 2002. – № 5. – С. 17-19.