Рекреаційні ігри ...

Тема 9. Використання рекреаційних ігор в оздоровчій діяльності

 План

 1. Засоби народної фізичної культури та теоретико-методичні основи їх педагогічної класифікації

2. Українські народні ігри, розваги та забави у рекреаційно-оздоровчій роботі: основні визначення; класифікація рухових забав; поділ народного ігрового фольклору за правилами.

3. Спортивні ігри як засіб оздоровлення.

4. Дозування навантаження під час оздоровчих занять.

5. Особливості програмування та методики оздоровчих занять спортивними іграми.

 

Народна фізична культура, як і вся культура суспільства, є продуктом творчої діяльності нації. На кожному історичному етапі вона змінюється залежно від особливостей суспільного розвитку кожного народу. В той же час народна фізична культура успадковує характерні національні цінності завдяки збереженню народних традицій і звичаїв, а також збагачується адаптованими чужинецькими запозиченнями. Паралельно з головним своїм завданням – вдосконаленням тіла людини, народна фізична культура суттєво впливає і на духовний світ – світ емоцій, естетичних смаків, етичних і світоуявних складових особистості.

Одначе, сукупність народних фізичних вправ, рухливих ігор, розваг, забав та інших засобів народної фізичної культури, може бути науково досліджена або ефективно використана лише за умови логічно і послідовно побудованої сукупності з розподілом її на конкретні групи та підгрупи за певними ознаками. Отже, всю сукупність засобів народної фізичної культури необхідно систематизувати, розробивши певні критерії її класифікації.

Значення класифікації визначається у першу чергу тим, які ознаки закладені в її основу, а також, в якій мірі визначені класифікаційні ознаки є адекватними і суттєвими з наукової та практичної точок зору.

Таким чином, загально визначальним положенням в теорії класифікації є те, що класифікація має ґрунтуватись на визначенні та встановленні якоїсь ознаки. Визначення основної ознаки, як правило, є результатом довготривалої попередньої роботи.

На думку В.Я. Проппа, ознаки, за якими здійснюється класифікація, мають відповідати наступним вимогам:

1. Визначена ознака має відображати в собі суттєві сторони явища, або процесу.

2. Визначена ознака повинна бути постійною, а не мінливою.

3. Ознака, закладена в основу класифікації, повинна бути сформульована ясно і виключати можливість різноманітного тлумачення.

Коли віднайдені головні ознаки, можна здійснювати класифікацію за декількома можливими варіантами: класифікація здійснюється за наявністю або відсутністю однієї і тієї ж ознаки; за різновидами однієї ознаки; за взаємовиключними ознаками тощо.

З метою адекватного фізичного виховання в народній фізичній культурі використовуються різноманітні засоби, до складу яких входять і ті, що застосовуються в етнопедагогіці.

Особливу групу складають специфічні засоби народної фізичної культури, а саме: народні ігри, розваги, забави інші фізичні вправи, деякі фактори зовнішнього середовища і гігієнічні фактори. Їх в теорії та методиці фізичного виховання загально-прийнято визначати як засоби фізичного виховання, головним з яких є фізична вправа. Фізичні вправи з цієї точки зору розглядаються як рухові дії людини, які виконуються так, як це необхідно для вирішення завдань фізичного виховання.

Л.П. Матвєєв визначає фізичну вправу, як такий різновид рухових дій, які спрямовані на реалізацію завдань з фізичного виховання і здійснюються згідно його закономірностей.

Одначе, не всі рухи і рухові дії можуть бути віднесені до фізичних вправ. Найважливішою ознакою фізичних вправ є відповідність їх форми та змісту сутності фізичного виховання, і його закономірностям. Отже, однією з визначальних ознак фізичних вправ є їх педагогічна спрямованість на вдосконалення тілесних складових особистості людини. Тобто, продуктом діяльності в результаті засвоєння (виконання, оволодіння тощо) фізичних вправ виступають головним чином фізичні якості людини, а також набуті нею знання, вміння і рухові навички. Наступною важливою системо-утворюючою ознакою фізичних вправ виступає рухова (фізична) активність людини, яка орієнтована у відповідності із закономірностями фізичного виховання.

В.К. Бальсевич, В.О. Запорожанов під фізичною активністю розуміють діяльність індивіда, спрямовану на досягнення фізичних кондицій, необхідних і достатніх для досягнення і підтримання високого рівня здоров’я, фізичного розвитку, фізичної підготовленості людини.

Таким чином, до засобів народної фізичної культури, згідно загальноприйнятих у сучасній теорії фізичної культури концепцій, необхідно віднести специфічні рухові дії, які спрямовані на вирішення завдань фізичного виховання людини, оздоровчі фактори зовнішнього середовища і гігієнічні фактори. Тобто засобами народної фізичної культури є ті структурно-змістовні утворення, які спрямовані на оволодіння і в результаті яких вдосконалюються тілесні складові особистості людини.

Іншою визначальною особливістю перерахованих засобів народної фізичної культури виступає фізична активність, яка здійснюється згідно закономірностей фізичного виховання.

Спроби класифікації засобів народної фізичної культури, як уже зазначалося були здійснені багатьма дослідниками. Аналіз дослідницьких праць свідчить про те, що за основу їх впорядкування і системного згрупування було взято різноманітні критерії та ознаки. Одначе, у більшості випадків, за основу класифікації засобів народної фізичної культури брались чисто формальні ознаки, або малосуттєві критерії. Системи одних класифікацій розглядають засоби народної фізичної культури з точки зору їхнього місця і ролі в житті народу, а інші з точки зору їх використання в навчально-виховному процесі.

Як стверджують фахівці, серед українців найпоширенішими засобами народної фізичної культури були ігри, забави та розваги. Однак, в сучасній науковій літературі чіткого визначення цих понять, які б показали їх суть і особливості, знайти не вдалося. В «Словнику української мови» поняття «гра» пояснюється як дія за значенням «гратися», яка у свою чергу означає – проводити час, забавляючись, розважаючись. Отже з пояснень словника випливає, що такі поняття як «гра», «забава», «розвага» можна вважати синонімами.

Аналіз тлумачень в словниках і досвіду фахівців у сфері фізичного виховання наводить на думку, що поняття «гра», «розвага», «забава» слід чітко розрізняти, а тому необхідно дати визначення кожному з цих понять.

Так:

– гра – це специфічна рухова діяльність за встановленими правилами, яка спрямована на досягнення перемоги;

– забава – це специфічна рухова діяльність за встановленим порядком дій, яка спрямована на задоволення природної потреби людини в руховій активності;

– розвага – це специфічна рухова діяльність, яка не обмежується встановленими правилами чи порядком дій і спрямована на задоволення потреби людини потішитися, розвеселитися.

Спадок українського ігрового фольклору надзвичайно багатий і різноманітний. Слід зазначити, що всього відомо понад 600 українських народних ігор, розваг і забав, які записані в Україні в різні часи.

Українські народні ігри, забави та розваги настільки різноманітні, що важко в одній класифікації показати всі особливості кожної з них. Тому і не дивно, що різні дослідники класифікують і систематизують їх за різними ознаками.

Так, одні автори систематизують ігри, розваги та забави за використанням в них певного оснащення (з предметами і без них) і за періодом їх проведення (весняні, літні, осінні).

Г. Воробей – за віковим поділом (молодші школярі, підлітки, старші школярі), А. Цьось – за спрямованістю їх впливу на розвиток фізичних якостей. Однак, такий підхід до систематизації даних засобів народної фізичної культури є однобоким і не може повністю охарактеризувати кожного з них.

За ознаками сюжетного характеру вони поділяються на три підгрупи:

1) драматичні забави – представляють закінчені ігрові дійства з традиційними діалогами та ігровими ролями, визначеним перебігом подій у забаві;

2) хореогенні забави, переважаючий зміст яких складають танці і танцювальні дії з пісенним супроводом – хороводи «Кострубонька», «Кривий танець», «Вербова дощечка»;

3) імітаційні забави відображають характерні рухи та поведінку птахів і тварин («Ворона», «Перепілонька»), природні явища («Метелиця», «Дощ», «Шум»).

Аналіз праць етнографів та фольклористів дозволяє стверджувати, що українська народна фізична культура крім ігор, забав та розваг включає в себе різноманітні фізичні вправи, різновиди боротьби, танці, способи загартовування, вимоги гігієни, які проводилися як під час свят, так і в будні.

Отже, розглядаючи боротьбу, як засіб фізичної культури українського народу можна визначити, що боротьба – це специфічна рухова діяльність за встановленими правилами, яка пов’язана із силовою протидією і спрямована на досягнення перемоги. Крім того, боротьбу можна розглядати як вид бойового мистецтва, як військово-прикладну діяльність. Усі ці змагання з боротьби можуть проводитися як поодинокі, так і групові.

Класифікувати народні танці з точки зору народної фізичної культури, очевидно, доцільно за їх ритмічною структурою.

Таким чином, танець – це специфічна рухова діяльність з чітко вираженою ритмічною структурою і музичним супроводом за встановленим порядком дій, яка спрямована на задоволення природної потреби людини в руховій активності.

До засобів народної фізичної культури слід додати і різноманітні способи загартування.

Загартування – це використання сил природи та штучно створених умов з метою підвищення резистентності організму. В житті українського народу загартування займало чільне місце. Дія сонця, води та повітря на організм людини надзвичайно цінувалася, а магічні обряди з цими силами природи виступали як своєрідні процедури, або ритуали загартування.

Своє місце серед засобів народної фізичної культури посідають і гігієнічні чинники, перш за все, такі як: режим дня, режим праці та відпочинку, режим та норми харчування, особиста гігієна та інше. І хоча їх не можна розглядати як своєрідний вид рухової активності, але не враховувати їх вплив на формування особистості, зміцнення її здоров’я було б неправильно.

Таким чином, хоча оздоровчі фактори зовнішнього середовища і гігієнічні фактори не є найважливішими специфічними засобами української народної фізичної культури, їхнє велике значення для формування здоров’я людини, загартування та підвищення працездатності є незаперечним.

Саме тому, поряд з головним засобом народної фізичної культури – фізичними вправами, в класифікації відводиться місце і для оздоровчих факторів зовнішнього середовища та гігієнічних факторів.

Таким чином, запропоновані теоретико-методичні основи класифікації засобів української народної фізичної культури за умови відсутності загальновизнаної класифікації, ґрунтуються на визначенні багаторівневої структури класифікаційних критеріїв-ознак.

Спортивні ігри як засіб оздоровлення

Спортивні ігри широко застосовуються в оздоровчому тренуванні. Окрім оздоровчого ефекту, вони супроводжуються зміною середовища діяльності, різноманітністю ситуацій, рухів, приносять задоволення, забезпечують активний відпочинок, розвивають швидкісно-силові якості, спритність, спеціальну витривалість до роботи перемінної потужності, пам'ять, органи відчуття (особливо зір).

Одночасно спортивні ігри активізують діяльність нервової системи та внутрішніх органів, підвищують загальну фізичну працездатність.

Волейбол характеризується нескладними технічними прийомами й тактичними діями, відсутністю безпосередньої боротьби за м'яч. Інтенсивність рухів залежить від темпу гри, який може змінюватися відповідно до завдань, які вирішуються. Лікувально-оздоровчі можливості гри у волейбол значні, заняття пропонуються навіть хворим на атеросклероз та гіпертонію 1 ступеня. Результати досліджень свідчать про можливості волейболу щодо нормалізації артеріального тиску при гіпертонії та гіпотонії.

Бадмінтон легко засвоюється початківцями. Після 2-3 занять грі у бадмінтон навчається кожна людина. Заняття бадмінтоном можуть використовуватися навіть хворими із паралічем нижніх кінцівок. Оздоровчі заняття з бадмінтону проводяться за спрощеними правилами і без застосування сітки. Гра використовується як засіб активного відпочинку і розповсюджена в місцях та закладах відпочинку населення.

Теніс називають "природною руховою терапією". Швидка зміна ситуацій, човниковість пересувань, вимоги до відчуття рівноваги роблять теніс корисним для осіб, які страждають неврозами, схильних до пригніченого стану, не впевнених у собі.

Настільний теніс – менш складний та вибагливий у плані технічного оснащення. Якщо немає стола для гри, його можна змайструвати самому і встановити у кімнаті або на подвір'ї, спортивному майданчику.

Футбол – дуже поширена та популярна гра. Але він дає фізичне навантаження, що у 2-3 рази перевищує навантаження у вищеназваних іграх. Саме тому футбол, а також баскетбол і хокей як оздоровчі засоби рекомендовані лише особам віком до 40 років і вище середнього і високим РФС, що добре володіють технікою гри. Після 50 років – колишнім спортсменам, що продовжують тренування і мають високий рівень фізичного стану.

Дозування навантаження під час оздоровчих занять

Дозування фізичного навантаження залежить від таких показників: складності техніки й тактики дій; тривалості гри; темпу гри; тривалості пауз для відпочинку під час гри; ступеня нервово-м'язової напруги; емоційного фактору; метеорологічних умов гри (якщо заняття проводяться просто неба).

Під час оздоровчих занять спортивними іграми рухова діяльність характеризується різною інтенсивністю, аеробними та анаеробними механізмами енергозабезпечення. Під час проведення оздоровчих занять спортивними іграми не завжди слід покладатися на показники самопочуття гравців. У зв'язку з високим емоційним фоном заняття, значне фізичне навантаження не відчувається.

За показниками ЧСС заняттях аеробного режиму розрізняють навантаження трьох рівнів: мале (при показниках ЧСС 80-100 уд./хв.); середнє (100-120 уд./хв.); велике (120-140 уд./хв.).

Мале навантаження можна отримати під час гри в теніс з інструктором, що подає м'яч під праву руку.

Середнє навантаження може бути отримано під час гри у волейбол, без блокуючих та нападаючих стрибків.

Велике навантаження може бути отримано грою у волейбол на результат з повним складом команд; у бадмінтоні й тенісі – парною грою на результат.

В таблиці 1 максимально допустимі показники ЧСС під час використання спортивних ігор в оздоровчому тренуванні, досліджені та виведені Л. Іващенко і Н. Страпко.

Таблиця 1

Максимально допустимі показники ЧСС при використанні спортивних ігор

 

Наведені показники ЧСС свідчать про аеробно-анаеробний режим фізичного навантаження. Про надмірне фізичне навантаження в оздоровчих заняттях спортивними іграми свідчать: тремор рук та ніг, вираз втоми на обличчі, погіршення постави, зниження активності, скарги на втому та ін. Фахівцю, який проводить заняття, слід обов'язково брати всі названі ознаки до уваги й застосовувати різні методичні прийоми для оптимального дозування навантаження.

Слід приділяти увагу відновленню ЧСС після завершення ігрового заняття. У добре фізично підготовлених людей ЧСС знижується з 160-170 до 120-130 уд./хв. за 60-80 с, у непідготовлених – за 2-3 хвилини і більше.

Особливості програмування та методики оздоровчих занять спортивними іграми

К.Купер вважає, що оздоровчий ефект може бути досягнутий при використанні лише самих спортивних ігор. Ним розроблені програми занять для осіб різного віку. Приклад такої програми наведено в табл. 2.

Вітчизняні фахівці пропонують використовувати спортивні ігри в комплексі з циклічними вправами. Поєднання спортивних ігор із циклічними вправами здійснюється двома шляхами: чергуванням у тижневому мікроциклі перших та других; використанням в одному занятті циклічних вправ з елементами спортивних ігор.

Таблиця 2

Програма занять спортивними іграми для осіб до 30 років

Тиждень	Час (хвилин)	Кількість занять	Очки (бали)
1	30	3	0
2	30	3	0
3	30	3	0
4	45	3	0
5	45	3	0
6	45	3	0
7	20	4	12
8	25	4	15
9	ЗО	4	18
10	40	4	24
11	45	4	27
12	60	4	36

*/ у перші 6 тижнів у загальний час заняття входять перерви для відпочинку;

**/ з 7 тижня враховується лише "чистий" час гри.

З метою вдосконалення аеробних можливостей організму використовуються серії спеціальних вправ з м'ячем, які виконуються в різних режимах.

При виконанні ігрових вправ у рівномірному режимі їх тривалість складає 30 і більше хвилин, а інтенсивність, за показниками ЧСС, не перевищує ПАНО.

При виконанні вправ з м'ячем у повторному режимі компоненти навантаження такі: тривалість вправ – 3-10 хв.; ЧСС не вище ПАНО; інтервали відпочинку – час необхідний для зниження ЧСС до 130-140 уд./хв.

Тренувальне заняття із використанням спортивних ігор складається з трьох частин: підготовчої, основної та заключної. Підготовча частина триває 5-10 хвилин і включає загально-розвиваючі вправи, ходьбу, біг. Основна частина триває 20-30 хвилин - навчанню техніці гри. Заключна частина триває 6-8 хвилин - повільна ходьба, дихальні вправи, вправи на розслаблення.

Рекомендована така послідовність вивчення технічних прийомів: загальне ознайомлення; вивчення у спрощених умовах; навчання в умовах, наближених до ігрових; ознайомлення з тактичними діями; засвоєння технічних прийомів і тактичних дій у процесі двосторонньої гри.

Комплектування груп в оздоровчих заняттях спортивними іграми проводиться з урахуванням рівня фізичного стану або медичної групи тих, хто займається. Команди комплектуються за показниками рівня технічної та фізичної підготовки гравців.

Оздоровчі заняття спортивними іграми повинні проводитися в екологічно чистих зонах. Дотримання правил безпеки оздоровчих занять вимагає проведення їх на м'якому ґрунті, покритті. Асфальтові майданчики для проведення занять не придатні. Заборонено проводити оздоровчі тренування під час дощу та після нього на майданчику, покритому водою, при температурі нижче -14° та вище +25°. Тільки дотримання правил безпеки зумовить або підсилить оздоровчий вплив занять.

Питання до самоконтролю

 

1. Дайте визначення кожному з цих понять:

- гра – це ?

– забава – це?

– розвага – це?

2. Як систематизують ігри, розваги та забави за використанням в них певного оснащення  і за періодом їх проведення?

3. На які підгрупи за ознаками сюжетного характеру вони поділяються?

4. Назвіть ознаки, за якими здійснюється класифікація?

5. Які спортивні ігри широко застосовуються в оздоровчому тренуванні?

6. Від яких показників залежить дозування фізичного навантаження?

 

Рекомендована література

 

1. Абсалямов Т.Ш. Национальные виды спорта в РСФСР [текст] : учебник / Т.Ш. Абсалямов. – М. : Знание, 2007. – 56 с.

2. Агапов Ф. А. Физическая культура и спорт у горских народов Северного Кавказа [текст] : учебник / Ф. А. Агапов. – Махачкала : Учпедгиз,

2001. – 235 с.

3. Аслаханов С. Народные подвижные игры и физические упражнения как средство повышения эффективности уроков физической культуры [текст] / С. А. Аслаханов // Теория и практика физической культуры. – 1991. – № 12. – С. 43–45.

4. Бальсевич В. К. Физическая активность человека [текст] / В.К.Бальсевич, В. О. Запорожанов. – К. : Здоров’я, 1987. – 224 с.

5. Воробей Г. Фізичне виховання молодших школярів [текст] : навчальні програми / Г. Воробей. – Івано-Франківськ, 2003. – 144 с.

6. Гужаловський О.О. Основы теории и методики физической культуры [текст] : учебник для техникумов физической культуры /О. О. Гужаловський. – М. : Фізкультура и спорт, 1986. – 352 с.

7. Матвеев Л. П. Теорія и методика физической культуры : общие основы теории и методики физического воспитания; теоретико-методические аспекты спорта и профессионально-прикладных форм физической культуры [текст] : учеб. для ин-тов физ. культуры /Л. П. Матвеев. – М. : Фізкультура и спорт, 1991. – 543 с.

8. Мотукеев Б. Методика классификации национальных средств физического воспитания для направленного их использования в педагогическом процессе [текст] / Б. Мотукеев // Теория и практика физической культуры. – 1987. – № 2. – С. 10–11.

9. Пропп В. Принципы классификации фольклорних жанров [текст] / В. Пропп // Фольклор и действительность : избранные статьи. – М. : Наука, 1976. – С. 34–35.

10. Приступа Є. Н. Становлення і розвиток педагогічних основ української народної фізичної культури : дис. докт. пед. наук : 13.00.01 / Приступа Євген Никодимович. – Львів, 2005. – 367 с.

11. Тер-Ованесян А. А. Педагогические основы физического воспитания [текст] : учебник / А. А. Тер-Ованесян. – М. : Фізкультура и спорт, 1978. – 206 с.

12. Цьось, А. В. Українські народні ігри та забави [текст] : навч. посіб. /А. В. Цьось. – Луцьк : Надстир’я, 1994. – 96 с.