Методологія Наукових Досліджень, Підручник О. Г. Данильян, О. П. Дзьобань (Харків, 2019)

Міністерство освіти і науки України
Національний юридичний університет

імені Ярослава Мудрого
До 215‑річчя Національного
юридичного університету
імені Ярослава Мудрого
О. Г. данильян, о. П. дзьобань
методологія
наукових досліджень
Підручник
Харків
«Право»
2019
УДК 001.89(075.8)
Д18
Рекомендовано до друку вченою радою
Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого
(протокол № 10 від 29.03.2019 р.)
Р е ц е н з е н т и:
О. С. Александрова – декан історико-філософського факультету
Київського університету імені Бориса Грінченка, доктор філософських
наук, професор;
В. О. Копилов – декан гуманітарного факультету Національного
аерокосмічного університету імені М. Є. Жуковського «ХАІ», доктор
філософських наук, професор, заслужений працівник освіти України
Данильян О. Г.
Д18 Методологія наукових досліджень : підручник / О. Г. Данильян,
О. П. Дзьобань. – Харків : Право, 2019. – 368 с.
ISBN 978-966-937-652-7
У підручнику висвітлені теоретичні засади методології науково-дослідної ді-
яльності, етапи, напрями наукової творчості та логіки наукових досліджень,
а також розглянуті конкретні практичні аспекти оприлюднення результатів науко-
вих досліджень, рекомендації щодо виконання окремих видів наукових, зокрема
дисертаційних, робіт. Окремий розділ підручника присвячений соціокультурним
та світоглядно-філософським вимірам, ключовим концепціям розуміння її сут-
ності.
Видання розраховане на науковців, здобувачів наукового ступеня, магістрів,
викладачів, експертів, студентів та всіх, хто займається науковими досліджен-
нями.
УДК 001.89(075.8)
© Данильян О. Г., Дзьобань О. П.,
2019
ISBN 978-966-937-652-7 © Видавництво «Право», 2019
Зміст
Передмова............................................................................................................ 6
Розділ 1
філософські аспекти науки
Тема 1. Наука як соціокультурний феномен................................................. 9

1.1. Передісторія та основні етапи розвитку науки......................................... 9
1.2. Поняття та сутність науки......................................................................... 26
1.3. Проблема знання у філософії й науці....................................................... 30
1.4. Культурно-діяльнісний вимір науки......................................................... 37
1.5. Свобода наукового пізнання і соціальна
відповідальність вченого........................................................................... 60
Література................................................................................................... 63
Тема 2. Класичні концепції розуміння й аналізу науки............................ 64

2.1. Карл Поппер і проблема демаркації знання............................................ 64
2.2. Концепція наукових революцій Томаса Куна.......................................... 70
2.3. Концепція особистісного знання Майкла Полані................................... 78
2.4. Методологія науково-дослідницьких програм Імре Лакатоса............... 85
2.5. Епістемологічний анархізм Пола Фейєрабенда...................................... 91
Література................................................................................................... 95
Тема 3. Посткласичні образи науки.............................................................. 96

3.1. Діалектика традицій і новацій у генезі науки......................................... 96
3.2. Сучасні методологічні новації в науковому пізнанні........................... 106
3.3. Постмодерна епістемологія науки.......................................................... 116
Література................................................................................................. 122
Розділ 2
Основи гносеології та методології наукових
досліджень
Тема 4. Багаторівневість та системність сучасної наукової

методології....................................................................................................... 124
4.1. Рівні наукового пізнання, їх взаємозв’язок............................................ 124
3
4.2. Система методів наукового пізнання...................................................... 131
4.3. Світоглядно-наукові методи філософського рівня................................ 134
Література................................................................................................. 152
Тема 5. Загальнонаукові та спеціальні методи дослідження................. 154

5.1. Емпіричні методи..................................................................................... 154
5.2. Загальнологічні методи і прийоми......................................................... 160
5.3. Евристичні методи наукового пізнання................................................. 173
5.4. Спеціальні методи наукових досліджень............................................... 178
Література................................................................................................. 182
Тема 6. Міждисциплінарні підходи та методи наукових досліджень.....184

6.1. Класичні методологічні підходи у наукових дослідженнях................. 184
6.2. Особливості некласичних (сучасних) методологічних підходів......... 194
Література................................................................................................. 205
Тема 7. Сутність та логіка процесу наукового дослідження.................. 208

7.1. Наукове дослідження: сутність та загальні вимоги.............................. 208
7.2. Логіка наукового дослідження................................................................ 213
Література................................................................................................. 234
Розділ 3
Праксеологія наукових досліджень
Тема 8. Оприлюднення результатів наукових досліджень. Наукові

публікації......................................................................................................... 236
8.1. Наукові публікації: поняття, різновиди, основні вимоги..................... 236
8.2. Наукометричні бази даних та показники цитованості науковця......... 249
Література................................................................................................. 255
Тема 9. Науковий текст: різновиди, специфіка та основні вимоги

до підготовки................................................................................................... 257
9.1. Специфіка і структура наукового тексту................................................ 257
9.2. Мова і стилістика наукового тексту........................................................ 266
Література................................................................................................. 276
4
Тема 10. Основи документознавства й інформаційного
забезпечення наукових досліджень............................................................. 277
10.1. Документальні джерела інформації. Різновиди документів............... 277
10.2. Інформаційне забезпечення підготовки й написання дисертації.
Інформаційно-пошукові ресурси мережі Інтернет.............................. 292
Література................................................................................................ 302
Тема 11. Підготовка, оформлення та захист результатів

дисертаційних досліджень............................................................................ 304
11.1. Підготовка докторів філософії та докторів наук в Україні................. 304
11.2. Узагальнені вимоги до організації підготовки та захисту
дисертації на здобуття наукового ступеня............................................ 317
11.3. Нормативні вимоги до змісту й оформлення основних
структурних елементів дисертації......................................................... 331
11.4. Організаційно-процесуальні новації атестації
докторів філософії в Україні.................................................................. 341
Література................................................................................................ 358
Список рекомендованих джерел................................................................. 360

Передмова
Науково-технічний прогрес спричинив подальше зростання значущості

підготовки наукових кадрів для суспільства, адже найбільш суттєві досягнен-
ня сучасних країн пов’язані з успіхами в науковій сфері.
Докорінні зміни останніх десятиліть в економіці, політиці, екології та
суспільному житті України зумовили значне зростання кількості різноманіт-
них проблем як на рівні окремої особистості, соціальної групи, так і суспіль-
ства загалом. Необхідність розв’язання означених проблем активізувала
розвиток науково-дослідної роботи як професії, що покликана забезпечити
успішність назрілих системних реформ, економічне зростання країни, утвер-
дження верховенства права, соціальний захист різних верств населення.
В інформаційну епоху, коли наука стала безпосередньою продуктивною
силою, а науково-технічна революція набуває неймовірно широкого розмаху,
розробка проблем методології та логіки наукового дослідження вважається
одним з найактуальніших завдань. Безперервний і все збільшуваний потік
наукових досліджень, помітне зростання кількості людей, які займаються на-
укою, – усе це не тільки стимулює загальний інтерес до проблем наукового
пізнання, а й вимагає аналізу й розробки методів дослідження, які викорис-
товуються в сучасній науці.
Сучасна професійна діяльність у будь-якій суспільній галузі вимагає від
фахівців умінь вирішувати принципово нові завдання, у тій чи іншій формі
проводити дослідження, творчо використовувати досягнення науки та вдо-
сконалювати свою кваліфікацію.
У ХХІ ст. в умовах збільшення наукової інформації й швидкого, лавино-
подібного відновлення знань людства надзвичайно серйозного значення на-
буває підготовка висококваліфікованих науковців, які мають добру професій-
ну й теоретичну підготовку, здатних до самостійної творчої науково-дослід-
ницької роботи.
У сучасних соціально-економічних умовах спостерігається підвищення
інтересу до наукового дослідження. Однак прагнення до науково-дослідної ді-
яльності дедалі частіше наштовхується на недостатнє оволодіння дослідниками
6
Передмова
системою методологічних і методичних знань. Цей факт істотно знижує якість

здійснення науково-дослідницької діяльності, не дозволяючи її виконавцям
повною мірою реалізовувати свої потенційні творчі можливості.
Сучасний вчений, фахівець у різних конкретних науках повинен знати
й розуміти загальні особливості науки як форми діяльності та знання, а також
природу і специфіку природничо-наукового й гуманітарного знання. Таке
знання дозволяє орієнтуватися у розвитку науки на сучасному етапі, розуміти
її тісний зв’язок з культурою і соціальними змінами.
Для сучасних науковців-дослідників дуже важливо не тільки добре знати
основні положення, які характеризують наукову роботу, а й мати стійкі знання
про методологію та методику наукової творчості, оскільки, як свідчить сучас-
на наукова практика, у дослідників найбільше питань виникає саме цього
характеру.
Таким чином, фронтальне впровадження науки й сучасних інформаційних
технологій у найважливіші сфери життєдіяльності суспільства, глобалізація
світового розвитку, феномен масовизації культури і становлення нелінійних
і віртуальних моделей свідомості – ці та багато інших явищ актуалізують
проблеми філософсько-світоглядного і логіко-методологічного рівня. Їх про-
фесійне і творче осмислення вимагає серйозної і акцентованої підготовки
майбутніх вчених.
Основними завданнями пропонованого підручника є ознайомити майбут-
ніх висококваліфікованих дослідників зі специфікою проведення наукової
роботи, допомогти опанувати подекуди складну систему організації наукової
діяльності, зокрема ефективно її планувати та репрезентувати одержані ре-
зультати, спрямовуючи максимум зусиль на досягнення результату.
Сучасне наукове дослідження – надзвичайно складний процес зі своїми
законами, методологією і методикою проведення. Саме тому підготовка су-
часного доктора філософії потребує не тільки формування в нього енцикло-
педичних, спеціальних і світоглядних знань, а й обов’язкового вироблення
відповідних творчих навичок та вмінь. У розвинених країнах високоосвічені
науковці-дослідники користуються значним попитом, адже загальновідомо,
що економіка будь-якої держави, з одного боку, залежить від успіхів у галузі
науково-технічного прогресу, а з іншого – впливає на інтенсивність наукових
досліджень та науково-технічних розробок.
Успішне оволодіння методологією і методикою проведення наукового
дослідження сприятиме розвитку раціонального творчого мислення, опти-
мальній організації наукової творчості в умовах практичної діяльності.
7
Передмова
У контексті проблематики підготовки здобувачів вищої освіти ступеня

доктора філософії передусім знаходяться освітньо-наукові технології, метою
яких є процеси творчого усвідомлення сутності й структури наукового пі
знання на евристично-пошуковому рівні з урахуванням інтеграції різних
способів осягнення знань. Це уможливить діалектичне поєднання традиційних
форм дослідження з орієнтацією на динамічні процеси мислення, які побу-
довані на нелінійній логіці інтелектуального рівня розвитку особистості,
принципах детермінізму, відкритості інноваційним процесам, опанування
новими інформаційними системами і технологіями, що відповідають сучасній
картині світу.
Підручник підготовлено з орієнтацією на робочу навчальну програму
з дисципліни «Організація та методологія наукових досліджень» для здобу-
вачів вищої освіти ступеня доктора філософії Національного юридичного
університету імені Ярослава Мудрого, яка є фундаментальною методологіч-
ною дисципліною, має міждисциплінарний характер та охоплює узагальнені
проблеми методологічного й організаційного забезпечення науково-дослід-
ницької діяльності та практики її здійснення.
Безумовно, при викладенні тем у даному підручнику спостерігаються
акценти на власне науково-дослідницькій діяльності у правовій сфері. Однак
автори зробили спробу систематизувати основні норми, правила, вимоги щодо
здійснення творчої науково-дослідницької діяльності, які є загальними, уні-
версальними незалежно від профілю наукових пошуків.
Автори намагались узагальнити й компактно подати такі відомості, які
як здобувачам наукового ступеня доктора філософії та доктора наук, ступе-
ня магістра, так і студентам довелося б шукати в численних джерелах, іно-
ді маловідомих і важкодоступних. При підготовці підручника автори керу-
валися вимогами законів України «Про вищу освіту» та «Про наукову і на-
уково-технічну діяльність», а також офіційних нормативних документів
Кабінету Міністрів України та Міністерства освіти і науки України.
Цілком зрозуміло, що автори підручника не претендують на вичерпне
висвітлення поставлених у ньому проблем, а також на володіння істиною
в останній інстанції, а тому будуть вдячні за корисні зауваження і пропозиції,
що сприятимуть удосконаленню змісту викладеного матеріалу.
Висловлюємо щиру вдячність усім, хто допомагав нам у процесі підго-
товки та оприлюднення цієї праці.
8
розділ 1
філософські
аспекти науки
Тема 1.
Наука як соціокультурний
феномен
1.1. Передісторія та основні етапи розвитку науки
Першою і головною причиною виникнення науки є формування

суб’єктно-об’єктних відносин між людиною і природою, між людиною
і навколишнім середовищем. Це пов’язано в першу чергу з переходом
людства від збирання до виробничого господарства. Так, уже в епоху
палеоліту (від 3 млн до 100–150 тис. рр. тому) людина створює перші
знаряддя праці з каменю та кістки – сокиру, ніж, скребло, спис, лук,
стріли – опановує вогнем і будує примітивне житло. В епоху мезоліту
(12000–7000 р. до н. е.) людина плете сітку, робить човен, займається
обробкою дерева, винаходить лучкове свердло. У період неоліту (до
3000 р. до н. е.) людина розвиває гончарне ремесло, освоює землероб-
ство, займається виготовленням глиняного посуду, використовує мо-
тику, серп, веретено, глиняні, рублені, пальові будівлі, опановує мета-
ли. Вона використовує тварин як тяглову силу, винаходить колісні вози,
гончарне колесо, вітрильник. До початку першого тисячоліття до нашої
ери з’являються знаряддя праці із заліза.
Другою причиною формування науки є ускладнення пізнавальної
діяльності людини. Пізнавальна, пошукова активність характерна і для
тварин, але в силу ускладнення предметно-практичної діяльності лю-
дини, освоєння людиною різних видів перетворюючої діяльності, від-
буваються глибокі зміни в структурі психіки людини, структурі її го-
ловного мозку, спостерігаються зміни в морфології її тіла.
Накопичення знань відбувається з появою цивілізацій і писемнос-
ті; відомими є досягнення стародавніх цивілізацій (єгипетської, месо-
потамської і т. д.) у царині астрономії, математики, медицини та ін.
9
Розділ 1. Філософські аспекти науки
Однак в умовах панування міфологічного світогляду й дораціональної

свідомості ці успіхи не виходили за суто емпіричні і практичні рамки.
Так, наприклад, Єгипет славився своїми геометрами, але якщо взяти
єгипетський підручник з геометрії, то там можна побачити лише набір
практичних рекомендацій для землеміра, викладених догматично
(«якщо хочеш отримати те‑то, роби так‑то і так‑то»). Поняття ж тео-
реми, аксіоми і особливо докази були цій системі абсолютно чужими
й неприродними. Дійсно, вимога «доказів» здалася б майже блюзнір-
ством в умовах, які передбачали авторитарну передачу знання від
учителя до учня.
Можна вважати, що істинний фундамент класичної науки було за-
кладено у Стародавній Греції, починаючи приблизно з VI ст. до н. е.,
коли на зміну міфологічному мисленню вперше прийшло мислення
раціоналістичне. Емпірія, багато в чому запозичена греками у єгиптян
і вавилонян, доповнюється науковою методологією: встановлюються
правила логічних міркувань, уводиться поняття гіпотези тощо.
З’являється ціла низка геніальних прозрінь, як, наприклад, теорія ато-
мізму. Особливо важливу роль у розробці й систематизації як методів,
так і самих знань, відіграв Аристотель. Відмінність античної науки від
сучасної полягала в її умоглядному характері: поняття експерименту
було їй чужим, мислителі не прагнули поєднувати науку з практикою
(за рідкісними винятками, наприклад, Архімеда), а, навпаки, пишалися
причетністю до чистого, «безкорисливого» умогляду. Почасти це по-
яснюється тим, що грецька філософія передбачала, що історія цикліч-
но повторюється і розвиток науки є безглуздим, оскільки він немину-
че закінчиться кризою цієї науки.
Тому не випадково багато дослідників по праву вважають античну
Грецію справжньою колискою науки. До соціокультурних передумов
генези науки в античній цивілізації можна віднести ідею варіабельнос-
ті світу, яка визрівала в культурі як своєрідне відображення полісної
структури давньогрецької соціальності з її демократичними принци-
пами й іманентною конкуренцією в різних сферах соціальної діяль-
ності.
Не менш важливою в цьому контексті є й ідея доказовості й об-
ґрунтованості знання, що набула свого розвитку у формах античної
діалектики, риторики, мистецтва переконання й аргументації.
10
Тема 1. Наука як соціокультурний феномен
Вагомим соціальним фактором, що сприяв оформленню перших

наукових програм у давньогрецькій культурі, було і панування рабо
власницького способу виробництва в античній цивілізації. Певною мі-
рою воно дозволяє пояснити феномен радикального нехтування вільних
громадян полісу будь-якими формами знаряддєво-предметної діяльнос-
ті з матеріальними об’єктами й речами. Звідси – формування своєрідної
ідеології споглядального ставлення до дійсності й пізнавальної інтенції
на абстрактно-теоретичне й умоглядне ставлення до світу.
Перераховані соціокультурні передумови зумовили оформлення
і розвиток в античній культурі такого типу пізнавальної діяльності,
який стверджував себе у формах понятійно-раціональної інтерпретації
об’єктних взаємодій. Причому ці об’єктні взаємодії описувалися в особ
ливій мові ідеалізацій, які були результатом вільної та креативної гри
розуму. Саме тому таке пізнання набувало статусу теоретичної діяль-
ності, істотно відмінної від різноманітних видів і форм знаряддєво-
предметної діяльності.
Розвиток культури теоретичного мислення є заслугою античної
цивілізації, оскільки ця особливість пізнавальних дій відрізняє справж
ню науку в порівнянні з різними типами і формами протонаукового
знання.
Отже, систематичне доведення, раціональне обґрунтування, логіч-
на дедукція як форма теоретичного розгортання знань, оперування
ідеалізаціями – ось ті атрибутивні для науки характеристики пізнання,
які були розвинені в епоху Античності і виявили себе перш за все
в давньогрецькій філософії. Саме у філософії вперше були продемон-
стровані зразки справді теоретичних побудов і обґрунтовані принципи
ідеалізованого опису реальних речей і їх відносин. Згодом вони здій-
снили серйозний вплив на становлення античної математики і про-
цеси її теоретизації.
Величезна увага математичним проблемам приділялася в працях
Демокріта, Платона, Аристотеля та інших відомих філософів Старо-
давньої Греції. Їх зусиллями математичне знання логічно обґрунтову-
ється і звільняється від багатьох містико-міфологічних нашарувань,
привнесених у математику піфагорійцями.
Таким чином, завдяки діяльності філософів математичне знання
набуває своєї суворої раціонально-теоретичної форми. Це певною
11
мірою виявляється в геометрії Евкліда, яка по праву оцінюється як

історично перший зразок наукової теорії.
Слід зазначити, що не тільки антична математика, а й такі системи
знання, як медицина Гіппократа, історія Геродота, астрономія Птолемея
й ін., тією чи іншою мірою відчули на собі вплив принципів і норм
раціонально-теоретичного мислення. У цьому й полягає надзвичайно
важливе значення античної культури й філософії для обґрунтування
й розвитку дійсного наукового стилю мислення з характерною для
нього інтенцією на раціонально-теоретичне освоєння досліджуваної
реальності.
Однак теоретичного природознавства, яке б органічно сполучало
у собі мову математики й експериментальне дослідження природи,
в античній культурі створено не було. Для асиміляції ідеї експеримен-
тального пізнання природних об’єктів і їх відносин були потрібні інші
уявлення про природу, суб’єкт пізнання, цілі та мотиви його діяльнос-
ті. Ці уявлення і відповідні їм соціокультурні обставини формуються
значно пізніше – в культурі Нового часу. Однак задовго до того – в епо-
ху Середньовіччя й Відродження – в соціокультурному розвитку За-
хідної Європи відбуваються такі події, без адекватного розуміння
й коректної інтерпретації яких досить важко пояснити становлення
експериментальної науки.
Християнство, яке міцно утвердилося в Європі, скасувало погляди
на історію як на повторювані періоди (Христос як історична особис-
тість з’явився на землі тільки єдиний раз) і створило високорозвинену
богословську науку (яка народилася в запеклих богословських супе
речках з єретиками в епоху Вселенських Соборів), побудовану на
правилах логіки. Однак після поділу церков у 1054 р. у західній (като-
лицькій) частині загострилася криза богослов’я. Тоді інтерес до емпі-
рики (досвіду) був абсолютно відкинутий, а наука стала зводитися до
тлумачення авторитетних текстів та розвитку формально-логічних
методів у особі схоластики. Однак праці античних науковців, які отри-
мали статус «авторитетів» – Евкліда в геометрії, Птолемея в астроно-
мії, його ж і Плінія Старшого в географії та природничих науках, До-
ната в граматиці, Гіппократа і Галена в медицині і, нарешті, Аристо-
теля як універсального авторитета в більшості галузей знань – донесли
основи античної науки до Нового часу, послуживши реальним фунда-
ментом, на якому було закладено всю будівлю сучасної науки.
12
В епоху Відродження відбувається поворот до емпіричного і віль-

ного від догматизму раціоналістичного дослідження, який багато
в чому можна порівняти з переворотом VI ст. до н. е. Цьому сприяв
винахід друкарства (середина XV ст.), який різко розширив базу для
майбутньої науки. Перш за все відбувається становлення гуманітарних
наук, або studia humana (як називали їх на противагу богослов’ю – studia
divina). У середині XV ст. Лоренцо Валла видає трактат «Про фальши-
вість Константинового дару», заклавши тим самим основи наукової
критики текстів, сто років по тому Жозеф Жюст Скалігер закладає
основи наукової хронології.
Паралельно йде стрімке накопичення нових емпіричних знань (особ
ливо з відкриттям Америки і початком епохи Великих географічних
відкриттів), що підриває картину світу, успадковану від класичної
традиції. Жорстокого удару по ній завдає і теорія Коперника. Відро-
джується інтерес до біології та хімії. Анатомічні дослідження Везалія
відродили інтерес до будови тіла людини. Так само як Лютер і Кальвін
перетворили релігійні доктрини, роботи Коперника і Галілея привели
до відмови від астрономії Птолемея, а праці Везалія та його послідов-
ників внесли суттєві поправки в медицину. Ці події поклали початок
процесу, нині званому науковою революцією.
Варто зазначити, що історичний розвиток науки був нерівномірним.
Стадії швидкого й навіть стрімкого прогресу змінювались періодами
застою, а іноді й занепаду. В античні часи фізико-математичні науки
особливого розвитку набули на теренах Давньої Греції та Давнього
Риму, а в Середньовіччі їх центр перемістився на Схід, передусім в Ін-
дію та Китай. У добу Нового часу ініціативою у розвитку фізико-ма-
тематичних наук знову заволоділа Європа.
Сучасна експериментальна наука зароджується тільки в кінці
XVI ст. Її поява була підготовлена протестантською Реформацією й ка-
толицькою Контрреформацією, коли під питання були поставлені самі
основи середньовічного світогляду.
Теоретичне обґрунтування нової наукової методики належить
Френсісу Бекону, який у своєму «Новому органоні» обґрунтував пере-
хід від традиційного дедуктивного підходу (від загального – умогляд-
ного припущення або авторитетного судження – до окремого, тобто до
факту) до підходу індуктивного (від окремого – емпіричного факту – до
загального, тобто до закономірності). Поява систем Декарта і особли-
13
во Ньютона – остання була цілком побудована на експериментальному

знанні – знаменували остаточний розрив «пуповини», яка пов’язувала
народжувану науку Нового часу з антично-середньовічною традицією.
Опублікування у 1687 р. «Математичних начал натуральної філософії»
стало кульмінацією наукової революції і породило у Західній Європі
безпрецедентний сплеск інтересу до наукових публікацій. Серед інших
діячів науки цього періоду значний внесок у наукову революцію зро-
били також Бразі, Кеплер, Галлей, Браун, Гоббс, Гарвей, Бойль, Гук,
Гюйгенс, Лейбніц, Паскаль.
На зміну XVII ст., «століттю Розуму», прийшло століття XVIII,
«епоха Просвітництва». На базі науки, створеної Ньютоном, Декартом,
Паскалем і Лейбніцем, розвиток сучасної математики і природознав-
ства був продовжений поколінням Франкліна, Ломоносова, Ейлера, де
Бюффона і Д’Аламбера. З виданням численних енциклопедій, у тому
числі «Енциклопедії» Дідро, почалася популяризація науки.
Наукова революція у природознавстві привела до змін у філософії
та суспільних науках, розвиток яких у цей період перестав залежати
від богословських суперечок. Кант і Юм поклали початок світській
філософії, а Вольтер і поширення атеїзму повністю усунули церкву від
вирішення філософських питань для все більш численних верств на-
селення Європи. Праці Адама Сміта заклали основи сучасної еконо-
міки, а американська і французька революції – сучасного політичного
устрою світу.
Однак лише у XIX ст. наука стала професійною, а поняття «вчений»
стало означати не просто освічену людину, а професію певної частини
освічених людей. У цю епоху склалися основні інститути сучасної
науки, а зростання ролі науки в суспільстві привело до її включення
у багато аспектів функціонування національних держав. Потужний
поштовх цим процесам дала промислова революція, в якій наукове
знання переплелося з технологічними досягненнями. Розвиток техно-
логій стимулював розвиток науки, а остання, у свою чергу, створюва-
ла фундамент для нових технологій.
Разом з тим підкреслимо, що протягом усієї історії науки взаємо-
діяли дві тенденції, які доповнювали одна одну – до поглиблення
спеціалізації й посилення прагнення до інтеграції. Одночасно з дифе-
ренціацією науки, її поділом на нерідко дуже спеціалізовані дисциплі-
ни відбувається і її поступова інтеграція, яка ґрунтується на поєднан-
14
ні наукових методів, ідей та концепцій, а також на необхідності з єди-

ної точки зору розглянути зовні різнорідні явища. До найважливіших
наслідків інтеграції науки належать спрощення оброблення й пошуку
інформації, звільнення її від надлишку методів, моделей та концепцій.
Головним шляхом інтеграції є формування «міждисциплінарних
наук», які пов’язують традиційні спеціальності й завдяки цьому умож-
ливлюють виникнення універсальної науки, покликаної створити
своєрідний каркас, який об’єднував би окремі науки в єдине ціле. Чим
більш інтегрованішою є наука, тим більше вона відповідає критерію
простоти й економії.
З розчленуванням науки на окремі дисципліни між ними залиша-
ється менше зв’язків, ускладнюється обмін інформацією. Аналізуючи
подібні об’єкти, вдаючись до однакових методів, галузі часто тракту-
ються різною мовою, що ускладнює міждисциплінарні дослідження.
Якщо англійський природодослідник Чарльз-Роберт Дарвін міг одна-
ково успішно здійснювати дослідження в галузі зоології, ботаніки,
антропології й геології, то наприкінці XIX ст. це вже було неможливим,
особливо для людей менш обдарованих. Якщо за його часів спеціаліс-
тів, які вивчали живу природу, називали біологами, то згодом у біо-
логії не тільки відокремилися ботаніка, зоологія, протистологія (розділ
зоології, що вивчає життя найпростіших тварин) та мікологія (розділ
ботаніки, що вивчає гриби), а й вони, у свою чергу, поділились на
окремі спеціальності. Кожна з цих дисциплін переповнена фактичним
матеріалом, опанування яким заповнює життя вченого, і лише особливо
обдаровані науковці здатні одночасно або почергово працювати у двох
або кількох галузях.
Увесь період існування науки характеризується нерівномірністю її
розвитку. Генеза науки поєднує в собі і періоди сталого розвитку, і пе-
ріоди бурхливих радикальних змін. Радикальні якісні зрушення в роз-
витку науки визначені як наукові революції. Саме так оцінено виник-
нення у XVII ст. природознавства. Воно засвідчило, що наука набула
історичної сили, а наукові знання за значенням випередили значення
техніки. Відтоді наукові уявлення про навколишній світ стали змага-
тися з побутовими уявленнями. Будучи закономірним етапом у розви-
тку науки, наукова революція XVII ст. докорінно змінила уявлення про
будову Всесвіту і місце в ньому людини. Вона спричинила злам у люд-
15
ському мисленні, спонукала до наукової творчості, спрямувала погляд

і думку вчених у раніше недоступні сфери.
До найголовніших особливостей наукової революції належать:
–– яскравий творчий характер. Здобуті раніше знання не руйнува-
лись, а інтерпретувалися в контексті нового їх розуміння;
–– зміни відповідно до нових уявлень, нове тлумачення раніше здо-
бутих знань. У період наукової революції нове створюється на ґрунті
вже існуючого. Несподівано виявляється, що в наявній інформації
давно визрівали елементи нового, тому наукова революція не є миттє-
вим переворотом, оскільки нове не відразу отримує в науці визнання;
–– поява протягом 1–3 поколінь великої кількості талановитих осіб,
які піднімають цілий пласт знань на небувалу висоту і тривалий час не
мають собі рівних;
–– бурхливий розвиток прикладних наук.
Як особливий соціальний інститут наука започатковується
у XVII ст., з виникненням перших наукових товариств і академій, її
історія охоплює три наукові революції.
Перша наукова революція (XVII–XVIII ст.). У цей період відбулося
становлення класичного природознавства. Основні його критерії і ха-
рактеристики полягають в об’єктивності знання, достовірності його
походження, вилученні з нього елементів, що не стосуються пізнаваль-
ного суб’єкта і процедур його пізнавальної діяльності. Головною ви-
могою до науки було досягнення чистої об’єктивності знання. Наука
швидко набувала престижу й авторитетності, претендуючи разом із
філософією на єдино адекватне втілення розуму. Зростаючий авторитет
науки прислужився виникненню першої форми сцієнтизму (знання,
наука), прихильники якого абсолютизували роль і значення науки.
В його лоні сформувався так званий сцієнтичний (ідеологічний) уто-
пізм – теорія, згідно з якою суспільні відносини можуть бути цілком
пізнаними і прозорими, а політика ґрунтується на винятково наукових
законах, що збігаються із законами природи. До таких поглядів схи-
лявся, наприклад, французький філософ і письменник Дені Дідро, який
розглядав суспільство і людину крізь призму природознавства і законів
природи. Відповідно, людину він ототожнював з усіма іншими при-
родними об’єктами, машинами, роль свідомого начала в ній звужува-
лася, а то й ігнорувалася. Оскільки головною наукою цього періоду
16
була механіка, загальнонаукова картина світу класичного природо-

знавства мала яскраво виражений механістичний характер.
Наприкінці XVIII ст. перша наукова революція переросла у про-
мислову, наслідком якої була розбудова капіталістичного індустріаль-
ного суспільства й індустріальної цивілізації. Відтоді розвиток науки
став значною мірою зумовлений потребами економіки й виробництва.
У XIX ст. наука зазнала істотних змін, її диференціація спричини-
ла формування багатьох самостійних наукових дисциплін з відповід-
ними сферами компетенції. У цьому процесі механіка втратила моно-
полію на тлумачення загальнонаукової картини світу, зміцніли позиції
біологія, хімія, геологія. Істотно змінився стиль наукового мислення,
у якому важливого значення набула ідея розвитку. Об’єкт пізнання,
у тому числі й природа, відтоді розглядався не як завершена і стійка
річ, а як процес. Загалом наука продовжувала розвиватися в межах
класичної форми, і надалі претендуючи на абсолютність вичерпного
бачення картини світу. Неухильно зростали її суспільний авторитет
і престиж.
Друга наукова революція (кінець XIX – початок XX ст.). Вона спри-
чинила появу нової, некласичної науки, якій належать відкриття елек-
трона, радіо, перетворення хімічних елементів, створення теорії від-
носності та квантової теорії, проникнення у мікросвіт і пізнання вели-
ких швидкостей. Радикальні зміни відбулися в усіх сферах наукового
знання. Заявили про себе нові наукові напрями, зокрема кібернетика
й теорія систем.
Некласична наука вже не висувала претензій на повну чи абсолютну
об’єктивність знання, на відсутність у ньому суб’єктивного аспекта.
У ній різко зросла роль суб’єктивного чинника. Дедалі більше вона
враховувала вплив методів, способів і засобів пізнання. Безперечним
було для неї і те, що пізнання зумовлене не тільки природою пізнаваль-
ного об’єкта, а й багатьма іншими чинниками, її знання неухильно по-
збавлялося емпіризму, втрачало дослідницьке походження, стаючи суто
теоретичним. Особливого значення у пізнанні почали набувати теорії
і моделі, вибудовані пізнавальним суб’єктом за допомогою математич-
ного, статистичного, комбінаторного та інших підходів.
У сфері пізнання й у координатах кожної з наук посилюється про-
цес диференціації, наслідком якого стало збільшення кількості науко-
вих дисциплін і шкіл. Завдяки цьому окреслилась тенденція до плю-
17
ралізму. Прийнятним стало існування у межах науки різноманітних

шкіл і напрямів, різних поглядів на одну проблему. На вищих рівнях
пізнання виявив себе і плюралізм загальних картин світу, що претен-
дували на істинність. Актуальності набув принцип релятивізму – від-
носності людських знань, відповідно до якого кожна теорія визнається
істинною лише у конкретній системі даних або координат. У науково-
му обігу поняття «істинність» дедалі частіше поступається поняттю
«валідність», яке означає обґрунтованість, прийнятність. Подібна доля
спіткала і такі поняття класичної науки, як «причинність», «детермі-
нізм», що поступилися місцем поняттям «можливість» та «індетермі-
нізм».
Третя наукова революція (середина XX ст. – сьогодення). Оскільки
вона була продовженням другої наукової революції, її також називають
науково-технічною, або науково-технологічною. Головним її результа-
том було виникнення постнекласичної науки. Подібно до того, як
перша наукова революція переросла у промислову революцію, що
породила індустріальну цивілізацію, третя наукова революція пере-
творилась у технологічну, яка формує постіндустріальну цивілізацію,
їй відповідає постіндустріальне, інформаційне, постмодерне суспіль-
ство. Основою цього суспільства є новітні високі й тонкі технології,
які ґрунтуються на нових джерелах і видах енергії, нових матеріалах
і засобах управління технологічними процесами. Виняткову роль при
цьому відіграють комп’ютери, засоби масової комунікації й інформа-
тика, розвиток і поширення яких набули гігантських масштабів.
Під час третьої наукової революції у науки з’являється якість без-
посередньої й основної продуктивної сили, головного чинника вироб-
ництва й суспільного життя. Прямим і нерозривним став її зв’язок із
виробництвом, у взаємодії з яким вона перебрала на себе провідну
роль, продовжуючи відкривати, відроджуючи новітні та високі техно-
логії, нові джерела енергії, матеріали.
Наука зазнала глибоких змін. Передусім ускладнилися елементи
процесу пізнання – суб’єкт, що пізнає, засоби і об’єкт пізнання, зміни-
лося їх співвідношення. Суб’єктом пізнавального процесу рідко є один
учений, що самотужки досліджує якийсь об’єкт. Найчастіше його
утворює колектив, група, чисельність яких залишається невизначеною.
Суб’єкт пізнання перестає перебувати поза його об’єктом, протистав-
лятися йому, а включається у процес пізнання, стає одним з елементів
18
системи координат цього процесу. Для вивчення об’єкта пізнання

часто не потрібні безпосередній контакт і взаємодія з ним, його до-
слідження нерідко здійснюються на великій відстані. Часто об’єкт
пізнання позбавлений будь-яких обрисів, будучи частиною або фраг-
ментом умовно виокремленого явища. Постійно зростає, набуваючи
вирішального значення, роль засобів і способів пізнання.
Наука як атрибут суспільства вступає у постіндустріальну та ін-
формаційну епоху, коли активно виявляються інтеграційні тенденції
в науці, що значною мірою пов’язано з розвитком комп’ютерно-
комунікаційної технології і виникненням світової інформаційної ме-
режі – Інтернету. Відчутнішим є прагнення до формулювання нових
завдань вищого рівня узагальненості, навіть універсальних, які часто
об’єднують віддалені галузі знань. Триває процес творення загальних
понять, концепцій, наукової мови. Характерною ознакою сучасної на-
уки вважають посилення інтересу до пошуків принципової структурної
узагальненості різнорідних систем і загальних механізмів різноманіт-
них явищ, які сприяють інтеграції науки, її логічній стрункості та єд-
ності, що забезпечує глибше розуміння єдності світу.
Сучасним науковим поглядам властива ідея існування загальних
моделей різноманітних явищ, ізоморфізму (однаковості) структур різ-
них рівнів організації. Утверджується усвідомлення того, що наявність
загальних принципів і моделей у різних галузях знань дає змогу пере-
носити їх з однієї галузі в іншу, що сприяє загальному прогресу науки.
При цьому вважається, що інтеграція науки є не редукцією (повернен-
ням) наук до фізики (редукціонізм), а ізоморфізмом систем з різною
природою їх елементів, структур різних рівнів організації. Наявність
ізоморфізмів найрізнорідніших систем відіграє певну евристичну роль,
оскільки вони не лише характеризують концептуальний каркас сучас-
ної науки, а й полегшують вибір напрямів конкретних досліджень,
дають змогу уникнути дублювання теоретичних досліджень та ін.
Таким чином, у постнекласичний період розвитку науки оформлю-
ється нова загальнонаукова картина світу, переосмислюються поняття
суб’єкта та об’єкта пізнання, відбуваються значні зрушення в методо-
логії пізнання, створюються нові епістемологічні стратегії. Здійснення
міждисциплінарніх та трансдисциплінарних досліджень свідчить про
зміни у структурній організації науки, а також про трансформацію
системи наукової комунікації.
19
Постнекласична наука стирає грані між фундаментальними та при-

кладними дослідженнями, об’єднує природничі, технічні та соціогу-
манітарні дисципліни у вирішенні комплексних завдань, а також звер-
тається до смисложиттєвих проблем загальнолюдського значення –
майбутнього гармонійного існування природи й соціуму. Відповідно
до законів інформаційного суспільства, інтелектуальний простір по-
чатку ХХІ ст. розширюється та ускладнюється.
Отже, наука як цілісний феномен виникає у Новий час внаслідок
відокремлення від філософії і проходить у своєму розвитку три основ
них етапи: класичний, некласичний і постнекласичний (сучасний). На
кожному з цих етапів розробляються відповідні ідеали, норми і методи
наукового дослідження, формується певний стиль мислення, своєрід-
ний понятійний апарат тощо. Критерієм даної періодизації є співвід-
ношення (протиріччя) об’єкта і суб’єкта пізнання:
1. Класична наука (XVII–XIX ст.), певний етап в її розвитку, для
якого характерним є панування об’єктного й жорстко детерміністичного
стилю дослідження. Витоки класичної новоєвропейської науки, як пра-
вило, пов’язують з іменами Г. Галілея, І. Ньютона, Г. Лейбніца, Р. Декар-
та та інших видатних мислителів Нового часу. Ними була розроблена
механічна картина світу, в основі якої лежала класична механіка Нью-
тона як історично перша наукова теорія. Досліджуючи свої об’єкти,
класична наука прагнула при їх описі й теоретичному поясненні усуну-
ти по можливості все, що відноситься до суб’єкта, засобів, прийомів та
операцій його діяльності. Таке усунення розглядалося як необхідна
умова отримання об’єктивно-істинних знань про світ. У цей період панує
об’єктний стиль мислення, прагнення пізнати предмет сам по собі, без-
відносно умов його вивчення суб’єктом.
Найважливішими особливостями класичної науки є:
–– механістична інтерпретація істини в її абсолютному, завершено-
му і незалежному від умов пізнання вигляді;
–– установка на однозначне причинно-наслідкове описання явищ,
що виключає урахування випадкових факторів, які оцінювалися як
результат неповноти й суб’єктивності знання;
–– елімінація (виключення) з контексту науки всіх суб’єктивно-
особистісних компонентів пізнання;
–– інтерпретація будь-яких предметів наукового пізнання як адитив-
них (сумарних, таких, що не утворюють цілісності) механічних систем.
20
2. Некласична наука (перша половина XX ст.). Вона ґрунтується

в основному на квантово-релятивістській картині світу. Створюються
релятивістська й квантова теорії, концепція нестаціонарного Всесвіту,
кібернетика і теорія систем.
Відбувається низка нових відкриттів, насамперед у фізиці і мате-
матиці (виявлення Максвеллом електромагнітного поля, відкриття
явища радіоактивності, створення теорії відносності Ейнштейном,
знайдення квантових явищ і формулювання принципів квантової фі-
зики Планком, Бором, Гейзенбергом, побудова неевклідової геометрії
Лобачевським і Ріманом тощо). Внаслідок цього змінюється наукова
картина світу.
Предметом дослідження стають переважно процеси, а не застиглі
явища. Замість ньютонівських однозначних і «точних» (динамічних)
закономірностей та строго механічної причинності утверджується
принцип невизначеності, імовірності, домінанта статистичних законо-
мірностей у світі.
Відбуваються швидка формалізація і математизація наукового знан
ня, що призводить до змін в уявленнях про предмет пізнання. Пізнання
розуміється найчастіше не як відображення об’єктивної реальності, а як
уявне конструювання певної моделі реальності та її аналіз.
Здійснюється глобальна наукова революція, суть якої полягала
в тому, що в науку інтегрувався суб’єкт пізнання. Некласична наука
відкидає об’єктивізм класичної науки, відкидає уявлення реальності
як чогось незалежного від форм її пізнання, суб’єктивного чинника.
Вона осмислює зв’язки між знаннями об’єкта і характером засобів
і операцій діяльності суб’єкта. Експлікація цих зв’язків розглядається
як умова об’єктивно-істинного опису й пояснення світу.
Сцієнтизм залишається домінуючою позицією щодо оцінювання
науки, пріоритет відводиться математичному і природознавчому знан
ню, але виникають уявлення про відмінність методів «наук про при-
роду» і «наук про дух». Некласична наука відмовляється від настанови
класичного періоду щодо «очищення» наукового знання від всього
«суб’єктивно-людського» і звертає увагу на суттєву роль суб’єктивного
фактора. Наприклад, у фізиці виявляється принципова неможливість
суто об’єктивного спостереження явищ мікросвіту, позиція «спостері-
гача» вносить корективи в картину мікросвіту, уникнути яких немож-
21
ливо. Наука поступово усвідомлює роль людських цінностей у пізна-

вальному процесі.
Некласична наука ще залишається на ґрунті класичних уявлень про
пріоритет всього універсально-загального над особливим, частковим,
одиничним. Вона теж прагне побудувати єдину наукову картину світу,
переконана в єдності наукових ідеалів і норм. Розвиток науки уявля-
ється тут як єдиний, лінійний, монологічний процес, спрямований на
досягнення загальноприйнятого знання, на утвердження однодумства
й консенсусу вчених.
І в класичний, і в некласичний період наука усвідомлювала себе
часткою єдиної культури і великих фундаментальних ідей, які служать
універсальному проекту майбутнього всього людства.
3. Постнекласична наука (друга половина XX – початок XXI ст.).
Поняття постнекласичної науки було введено в кінці 80‑х рр. XX ст.
для того, щоб позначити новий етап у розвитку науки, пов’язаний із
науковою революцією, яка розгорталася протягом трьох останніх де-
сятиліть і досі не завершилася. У процесі цієї революції з’явились
і почали успішно реалізовуватися фізична науково-дослідна програма
унітарних калібрувальних теорій (С. Вайнберг, А. Салам та ін.) і за-
гальнонаукова дослідницька синергетична програма (Г. Хакен, І. При-
гожин). Перша з них здійснюється в галузі фізики високих енергій та
космології, виявляючи нові закономірності розвитку в мікро- й мега
світі. Друга стосується нового розуміння звичного макросвіту і не має
дисциплінарних кордонів. Її предметна царина виходить за межі при-
родних процесів у сферу людиновимірних самоорганізованих еколо-
гічних, технологічних, соціальних систем. Істотна ознака постнекла-
сичної науки – постійна включеність суб’єктивної діяльності в «тіло
знання». Вона враховує співвіднесеність характеру одержуваних знань
про об’єкт не тільки з особливістю засобів і операцій діяльності
суб’єкта, що пізнає, а й з її (діяльності) ціннісно-цільовими структу-
рами.
Зазвичай виділяють такі ознаки постнекласичної науки:
–– зміна характеру наукової діяльності, зумовлена революцією в за-
собах отримання і збереження знань (комп’ютеризація науки, зрощен-
ня науки з промисловим виробництвом і т. ін.);
–– поширення міждисциплінарних досліджень і комплексних до-
слідницьких програм;
22
–– підвищення значення економічних і соціально-політичних чин-

ників і цілей;
–– зміна самого об’єкта пізнання – відкриті самоорганізовані сис-
теми;
–– включення аксіологічних факторів до складу пояснювальних
пропозицій;
–– використання у природознавстві методів гуманітарних наук, зо-
крема принципу історичної реконструкції.
Значна частка досягнень сучасної науки є наслідком міждисциплі-
нарних та трансдисциплінарних форм дослідницької діяльності. У пост
некласичну епоху трансдисциплінарність виконує завдання вирішен-
ня комплексних наукових проблем і соціальних завдань, розширює
можливості взаємодії різних дисциплін.
Слід відзначити, що міждисциплінарність не є самостійною фор-
мою дослідження, що вивчає явища на межі окремих наук. Ідеться про
рівень складності явищ, що не дозволяє «розкладати» їх на складові,
які стосуються різних галузей. Завданням постнекласичної науки є но-
вий полідисциплінарний синтез, нова єдність наукового знання, нове
бачення застосування комунікативного підходу. Ця єдність визначаєть-
ся актуальними запитами суспільства. Наприклад, нанотехнології – це
нова технологічна культура, що базується на можливості прямого
маніпулювання атомами і молекулами з метою отримання принципово
нових речовин, матеріалів, структур, систем, властивості яких відомі
заздалегідь. Нанотехнології не лише теоретично, а й предметно-прак-
тично інтегрують спеціальні наукові дисципліни і технології. У наш
час постнекласичної науки вчені працюють над сполученням нанотех-
нологічних підходів з досягненнями молекулярної біології, біоінжене-
рії, генної інженерії тощо. Такий міждисциплінарний синтез стає базою
для розвитку нового класу технологій – нанобіотехнологій. І тільки
завдяки появі й можливості використання інформаційних технологій
здійснився такий прорив у біології, як можливість читати геном люди-
ни або протеом (повний комплект білків).
Наведені приклади підтверджують одну із закономірностей істо-
ричного розвитку науки – єдність процесів диференціації та інтеграції.
Створення нових наукових напрямів, окремих наук відбувається вод-
ночас із «стиранням» різких граней, що розділяють різні галузі науки,
з утворенням інтегруючих галузей науки, взаємним обміном методами,
23
принципами, поняттями тощо. Як відомо, особливо корисним для

об’єднання наук стала поява спільних для різних дисциплін методів
дослідження. Зокрема, проникнення у біологію фізичних та матема-
тичних методів, а також вплив результатів біологічного пізнання на
розвиток когнітивних та інформаційних технологій. Щодо інформа-
ційних технологій, то вони набули статусу надгалузевих, оскільки
в наш час жодна галузь науки чи промисловості не може існувати без
їх використання. Інформаційні технології стали об’єднуючим факто-
ром, який методологічно та теоретично об’єднує, інтегрує різні науко-
ві дисципліни та технології.
Якщо класична дисциплінарна схема науки описувалась функціо
нальною структурою, то в сучасній постнекласичній науці особливе
значення надається нелінійним мережевим взаємодіям, що відобража-
ють комплексне бачення світу. Цьому сприяв розвиток системних до-
сліджень, синергетики, ідеї глобального еволюціонізму, коеволюції,
системності, принципу антропності, участі тощо. Сучасна наука на-
магається включити у картину світу людину. Свідченням цього є по-
пулярність концепції Універсальної історії, котра синтезує досягнення
природничого і соціогуманітарного знання.
У нашому глобалізованому світі сучасні суспільства, економіки та
інформаційні мережі є системами з великою кількістю вимірів, що
демонструють складну нелінійну динаміку. Відповідно до цих викли-
ків, синергетика пропонує міждисциплінарну методологію для розу-
міння властивостей динаміки самоорганізації в природі та соціумі.
Пандемії, природні катаклізми, технічні аварії, економічні кризи по-
требують пояснень та передбачення в межах нелінійних моделей.
Людству необхідні глобальні параметри порядку, щоб реалізувати
глобальне управління. Глобальні фінансові кризи (наприклад, фінан-
сова криза) потребують розробки та застосування глобальних стратегій
та міжнародної кооперації націй. Якщо вчені з’ясують глобальні трен-
ди і параметри порядку складної динаміки, то є шанс втілення в життя
сприятливих тенденцій. Кооперація в складних системах сприяє прий
няттю рішень та діяльності стосовно забезпечення майбутнього склад-
ного світу. У такий спосіб модель знання, що формується в пост
некласичній науці, відповідає актуальним запитам сучасності – як жити
далі, як досягти гармонії усередині соціуму, а також гармонії людства
з навколишнім світом.
24
Кожна з названих стадій має свою парадигму (сукупність теоре-

тико-методологічних і інших установок), свою картину світу, свої
фундаментальні ідеї. Класична стадія має своєю парадигмою меха-
ніку, її картина світу будується на принципі жорсткого (лапласівсько-
го) детермінізму, їй відповідає образ світобудови як годинникового
механізму.
З некласичною наукою пов’язана парадигма відносності, дискрет-
ності, квантування, ймовірності, додатковості.
Постнекласичній стадії відповідає парадигма становлення й само-
організації. Основні риси нового (постнекласичного) образу науки
виражаються синергетикою, що вивчає загальні принципи процесів
самоорганізації, які відбуваються у системах різної природи (фізичних,
біологічних, технічних, соціальних тощо). Орієнтація на «синергетич-
ний рух» – це орієнтація на історичний час, системність (цілісність)
і розвиток як найважливіші характеристики буття. При цьому зміну
класичного образу науки некласичним, а останнього – постнекласич-
ним не можна розуміти спрощено у тому сенсі, що кожен новий етап
призводить до повного зникнення уявлень і методологічних настанов
попереднього етапу. Навпаки, між ними існує спадкоємність. Тут діє
так званий «закон субординації»: кожна з попередніх стадій входить
у перетвореному, модернізованому вигляді в наступну. Некласична
наука зовсім не знищила класичну, а тільки обмежила сферу її дії. На-
приклад, при вирішенні низки задач небесної механіки не потрібно
було залучати принципи квантової механіки, а достатньо було обме
житися класичними нормативами дослідження.
Слід мати на увазі, що історію науки можна періодизувати і за ін-
шими критеріями. Так, з точки зору співвідношення таких прийомів
пізнання, як аналіз і синтез, можна виділити дві великі стадії:
1. Аналітичну, куди входить – за попередньою періодизацією – кла-
сична і некласична наука. Причому, в останній відбувається постійне
й неухильне наростання так званої «синтетичної тенденції». Особли-
вості цієї стадії: безперервна диференціація наук; явна перевага емпі-
ричних знань над теоретичними; акцентування уваги передусім на
самих досліджуваних предметах, а не на їх змінах, перетвореннях;
розгляд об’єктивної реальності переважно незмінною, поза розвитком
і взаємозв’язками її явищ.
25
2. Синтетична, інтегративна стадія, яка практично збігається з пост

некласичною наукою. Зрозуміло, що суворих меж між названими
стадіями провести неможливо: по‑перше, глобальною тенденцією
є посилення синтетичної парадигми, по‑друге, завжди має місце вза
ємодія обох тенденцій при переважанні однієї з них. Характерною
особливістю інтегративної стадії є виникнення (почалося вже принай
мні з другої половини попередньої стадії) міждисциплінарних проблем
і відповідних «перетинових» наукових дисциплін, таких як фізична
хімія, біофізика, біохімія, психофізика, геохімія тощо. Тому в сучасній
науці вже немає жодної галузі знань у «рафінованому», чистому ви
гляді і відбувається процес побудови цілісної єдиної науки про всю
дійсність у цілому.
1.2. Поняття та сутність науки
Проблема визначення науки є однією з найскладніших у сучасних

дослідженнях з теорії пізнання й філософії науки. Існує безліч дефіні
цій науки і наукового пізнання, у кожній з яких визначальною ознакою
або сутнісною характеристикою науки зазвичай вичленяються: набір
специфічних пізнавальних процедур (експеримент, описання, класи
фікація, пояснення тощо); об’єктно-предметний характер знань, одер
жуваних у результаті наукового дослідження; рівень системної органі
зації та обґрунтованості наукових знань та ін. Такий плюралізм під
ходів і методологічних орієнтацій при визначенні науки є зрозумілим,
оскільки в сучасних умовах вона виявляє свою очевидну поліфункціо
нальність і може інтерпретуватися як специфічний метод пізнання,
соціальний інститут, форма накопичення знань і пізнавальних традицій,
фактор розвитку виробництва й сучасних технологій діяльності тощо.
Однак як тільки перед нами постає завдання визначити науку як
унікальний феномен сучасної культури в її цілісності і суттєві відмін
ності від таких форм духовно-пізнавальної діяльності, як міфологія,
релігія, філософія, буденне пізнання тощо, ми стикаємося з низкою
серйозних логічних, концептуальних і предметно-змістовних проблем.
Зазначимо на деякі з них.
По-перше, це проблема логічного кола у визначенні науки, пов’язана
з необхідністю коректної відповіді на питання про те, де, коли і в яких
26
соціокультурних умовах вперше виникає наука і здійснюється перехід

від протонауки до власне наукових форм пізнання світу.
По-друге, проблема структурно-функціональної диференціації
сучасної науки й вичленування таких її базових параметрів, як пізна-
вальна діяльність відповідно до визначених логіко-методологічних
норм і імперативів; наукове знання, що володіє відповідними когнітив-
ними й логічними характеристиками; соціальний інститут як форма
організації й регулювання наукових досліджень, а також системи ко-
мунікацій у науці.
По-третє, проблема предметно-дисциплінарної диференціації на-
уки і визначення специфічних особливостей логіко-математичного,
природничого, технічного та соціально-гуманітарного знання. Одним
з найважливіших вимірів цієї проблеми у сучасних умовах є обґрун-
тування особливого статусу міждисциплінарних досліджень і виявлен-
ня специфічних особливостей таких інтеграційних напрямків у науці,
які синтезують у собі різні наукові дисципліни й характерні для них
методи та засоби пізнання.
Чітка експлікація специфічних рис науки та обґрунтування її ка-
тегоріального визначення припускають змістовний аналіз й коректну
інтерпретацію зазначених вище проблем. Не випадково один з осно-
воположників сучасного наукознавства Дж. Бернал відзначав, що дати
визначення науки по суті неможливо. Можна лише намітити шляхи,
слідуючи якими, ми можемо наблизитися до розуміння того, чим
є наука.
Перш за все наука повинна стати предметом структурного аналізу,
в процесі якого вичленяються основні її компоненти, розкриваються
змістовні й функціональні характеристики кожного з них, що дозволить
істотно поглибити повсякденне уявлення про науку й різні суто дес
криптивні моделі її описання.
Наука – це процес творчої діяльності з отримання нового знання,
і результат цієї діяльності у вигляді цілісної системи знань, сформу-
льованих на основі певних принципів.
Наука є найвищим щаблем розумового розвитку людини, вершин-
ним і найспецифічнішим досягненням людської культури. Вона може
сформуватися тільки за певних умов. Поняття «наука» в цьому специ-
фічному значенні існує лише з часів великих давньогрецьких мисли-
телів Платона й Аристотеля. Та вже в Середньовіччі воно було відтис
27
нуте на периферію людського буття. В епоху Відродження науку знову

відновили в правах. Відтоді її позиції були непохитними.
Наука – це сфера людської діяльності, функцією якої є вироблення
й систематизація об’єктивних знань про дійсність; одна з форм сус-
пільної свідомості.
У процесі історичного розвитку наука перетворилася на продук-
тивну силу і важливий соціальний інститут, який надзвичайно суттєво
впливає на державне, соціальне і громадське життя. Поняття «наука»
охоплює як діяльність, спрямовану на отримання нового знання, так
і результат цієї діяльності – суму здобутих на певний час знань, сукуп-
ність яких створює наукову картину світу.
Наука як діяльність є процедурою узагальнення реальності, а наука,
як система знань – це сума суджень, що узагальнюються. Визначення
будь-якого феномену зводиться до вказівки на те незмінне, що зберіга-
ється в ньому протягом усього часу існування незалежно від усіх його
метаморфоз. Тому при визначенні науки необхідно звертати увагу на-
самперед на стійке в ній, тобто не на конкретні характерні для її істо-
ричного стану судження (знання), а на «вічні» особливості пізнавальної
процедури. Отже, наука є узагальненням реальності, сумою знань-
суджень, що відповідають конкретному масштабу узагальнення.
Наука є однією з продуктивних сил суспільства, її мета, як ствер-
джував німецький філософ і математик Ґотфрід Вільгельм Лейбніц, –
благоденство людства, досягнення всього, що корисне для людей.
Наука завжди розвивається у конкретних історичних умовах, які
зумовлюються передусім рівнем розвитку суспільства. Властиві йому
засоби виробництва і технології ставлять перед наукою конкретні зав
дання, створюють можливості реалізації її досягнень. Історії відомо
чимало прикладів, коли суспільні відносини гальмували розвиток на-
уки, перешкоджали використанню її відкриттів. У свою чергу, досяг-
нення науки, технічний прогрес сприяють розвитку суспільства.
Наука передбачає процес отримання нового знання і результати
цього процесу (систему об’єктивних знань, що адекватно відображають
реальність). Вона наділена суттєвими ознаками, що принципово від-
різняють її від інших можливостей пізнання світу.
На відміну від міфології та релігії наука є об’єктивною, має апарат
дослідження та певні схеми доведень, здатна відрізняти істинне знан
ня від помилкового або суб’єктивного. Наука прагне до пізнання внут
28
рішньої сутності явищ і до побудови системи знань, на противагу

об’єктивному емпіричному знанню, отриманому на основі практично-
го досвіду, яке описує лише зовнішні аспекти явища.
Систему наукових знань утворюють виявлені факти, їх понятійний,
якісний і кількісний опис, а також емпіричні закономірності, що були
встановлені шляхом їх аналізу. Проте для цілісного наукового уявлен-
ня про дійсність необхідно визначити те загальне або спільне, яке
стосується всього світоутворення чи окремих його частин – закон або
групу законів – необхідне, суттєве, стале співвідношення, що повто-
рюється між окремими явищами об’єктивної реальності.
Знання, понятійний і якісний опис фактів, що ґрунтуються на ем-
піричних закономірностях, є передумовою формулювання вихідних,
основоположних ідей, теорії або групи теорій. Завдяки ним уможлив-
люється адекватне відображення в мисленні стану природи та люд-
ського буття, наукове бачення картини світу як загального об’єктивного
образу реальності (сукупності об’єднаних загальними концептуальни-
ми ідеями об’єктивних знань, принципів і законів, що функціонують
у різних галузях пізнання).
Розкриття законів пов’язане з пошуком та усвідомленням причин-
но-наслідкових зв’язків між окремими явищами. У процесі становлен-
ня науки, філософського осмислення її результатів склалося вчення,
що отримало назву «детермінізм», – вчення про всезагальний
об’єктивний закономірний взаємозв’язок і причинну зумовленість явищ
соціоприродного середовища.
У системі причинно-наслідкових відношень, законів і закономірнос-
тей відокремлюють динамічний і статистичний рівні. Динамічні закони
відображають об’єктивну закономірність як однозначний зв’язок між
середніми значеннями параметрів, що характеризують стан системи.
Знаючи їх, завжди можна достовірно і однозначно передбачити, якими
будуть параметри стану (розвитку) того чи іншого об’єкта в будь-який
момент часу. Однак у реальності завжди трапляються випадкові відхи-
лення від середнього значення. Випадковість є фундаментальною влас-
тивістю, яка перебуває в основі всіх явищ і керує їх розвитком. Але,
зокрема, за класичного опису розвитку окремих об’єктів (особливо –
макрооб’єктів) вона здебільшого не відіграє суттєвої ролі, сприймається
як похибка і не береться до уваги.
29
Статистичні закони описують поведінку складних систем, утворе-

них із багатьох частинок, наприклад, закони суспільного розвитку
(економічні, політичні, соціальні). У цьому випадку спрогнозувати
поведінку системи можна лише з певною імовірністю. У мікросвіті
імовірнісні уявлення застосовують при описі стану навіть окремої
елементарної частинки, а закони мікросвіту уявляються принципово
статистичними. При описі стану таких систем флуктуації (випадкові
відхилення певної величини (фізичної, біологічної, соціально-еконо-
мічної тощо) від її середнього значення) відіграють визначальну роль.
За одночасної наявності різноманітних флуктуацій завжди існуватиме
багато варіантів розвитку системи.
Отже, наука – це ціла система поглядів і уявлень, вироблених за
тисячоліття розвитку людської думки, певний світогляд, в основі яко-
го лежить осмислення взаємозв’язків природи і людини. У зв’язку
з цим виникає необхідність ознайомлення з основними етапами роз-
витку науки.
1.3. Проблема знання у філософії й науці
В українській мові слово «знання» є надзвичайно багатозначним.

Зазначимо найважливіші з них:
–– знання як упізнання чогось одиничного («Я знаю цю людину»)
чи чогось, як представника певного виду або роду («Я знаю, що це
правило є моральним»);
–– знання як запам’ятовування («Я знаю таблицю множення»);
–– знання-уміння, практичне знання («Я знаю, як це зробити»);
–– знання пропозиційне – знання істинності чи хибності певних
тверджень («Я знаю, що 2×2 = 4»).
Оскільки практично будь-яке знання можна завжди переформулю-
вати у вигляді пропозиційного, то таке знання в епістемології часто
розглядають як спосіб репрезентації будь-якого знання. Спроби утво-
рити загальне поняття «знання» у філософії наштовхуються на труд-
нощі, пов’язані з наявністю різних видів знання. Серед найважливіших
різновидів знань можна виділити:
–– повсякденне (на противагу професійному, передусім науковому);
–– практичне (повсякденне і професійне – уміння створювати тех-
нології);
30
–– емпіричне (представлене знанням фактів);

–– апріорне (логіка та математика).
Повсякденні знання здобуваються у процесі щоденного людського
життя від раннього дитинства, переважно не цілеспрямовано, а вна-
слідок повсякденного досвіду. Активність дитини наражається на опір
середовища, тому в звичках, які формуються в дитини, уже враховані
особливості життєвого середовища. Оволодіння мовою і становлення
самосвідомості приводять до здатності розрізняти себе та оточення,
протиставлення суб’єкта й об’єкта пізнання.
Наукові знання здобувають цілеспрямовано з допомогою спеціаль-
них методів, фіксують спеціальними мовами, а їх засвоєння потребує
навчання. Історія наукового знання виразно вказує на тенденцію деда-
лі більшого розгалуження природних та гуманітарних наук. Особливим
різновидом є філософське знання. Воно тісно пов’язане з науковим,
але відрізняється націленістю на з’ясування засадничих понять і прин-
ципів, які лежать в основі нашого розуміння світу та самих себе у цьо-
му світі. В одних концепціях наголошують на тому, що осягнення
повсякденного знання дає ключ для розуміння знання наукового;
в інших – віддають перевагу науковому знанню, ґрунтуючись на тезі,
що з’ясування досконалішого є ключем до розуміння менш доскона-
лого.
Унаслідок впливу позитивізму традиційна епістемологія була зорі
єнтована переважно на потреби природничих наук і ця тенденція була
продовжена в аналітичній філософії. Відповідно проблему демаркації
розв’язували на користь звуженого поняття «знання». Таке звуження
поняття «знання» іноді протиставляють мудрості. На потреби суспіль-
них наук і гуманістики більшою мірою зорієнтовані прагматизм, фе-
номенологія, екзистенціалізм та герменевтика.
Що ж таке «знання»? Значення цього терміна залежить від того,
які різновиди знань має охопити це поняття. Усі епістемологічні кон-
цепції можна умовно поділити на дві групи. До першої належать ті, які
вважають важливою проблему демаркації – знаходження критерію,
з допомогою якого можна вказати на межі знання: це дозволяє вирішу-
вати, які висловлювання чи тексти перебувають за межами знання.
Якщо за зразок брати наукове знання, то наявність критерію знання
дозволяє розпізнавати псевдонаукові та наукоподібні висловлювання
й тексти. Зокрема, мова йде про такі, що поєднують очевидну науко-
31
вість з міфічним способом мислення, адже міфи узгоджуються з будь-

якою реальністю, уникаючи перевірки на істинність своїх тверджень.
До другої групи епістемологічних концепцій належать ті, які
скептично оцінюють саму проблему демаркації, оскільки вважають,
що поняття «знання» не може мати чітких меж, а є поняттям з «від-
критими кордонами». Основна складність, на яку наштовхуються
будь-які спроби уточнити загальне поняття знання, пов’язана з проб
лемою циркулярності (замкнутого логічного кола), яка стала пред-
метом дискусій. Зазвичай ця проблема формулюється у вигляді двох
груп питань: а) Що ми знаємо? Який обсяг нашого знання? і б) На
основі чого ми вирішуємо, що ми щось знаємо? Яким є критерій
знання?
Щоб відповісти на перше питання, ми повинні спочатку дати від-
повідь на друге, але відповісти на нього зможемо, коли знаємо відпо-
відь на перше питання. Сучасні епістемологи зазвичай виокремлюють
три позиції стосовно того, чи можемо ми вибратися з цього кола і як
можемо це зробити: скептицизм, методизм та партикуляризм.
Позиція скептицизму полягає в тому, що не існує виходу з цього кола,
а отже, ми не можемо мати добре обґрунтованого поняття знання.
Прихильники методизму наполягають на тому, що наше поняття
знання залежить від того, який спосіб (метод) здобування знань вва-
жаємо прийнятним. Але щоб знайти шлях до знань, ми повинні знати
мету, якої прагнемо досягти.
Представники партикуляризму переконані, що ми можемо вказати
на окремі приклади знань (відповісти на перше питання) ще перед тим,
як відповідати на друге питання. Позицію партикуляризму можна по-
єднати з методизмом за умови, що ми шукаємо не загальні методи
здобуття будь-якого різновиду знань (як у Р. Декарта), а розглядаємо
способи розв’язання певної множини споріднених проблем. Так, у пе-
ріоди наукових революцій, як показав Т. Кун, відбувається зміна науко-
вих парадигм, а це означає зміну способу легітимації того, що в даній
науці вважають знанням. Якщо виходити з передумови історичної
обмеженості наших знань, то поняття «знання» чи «критерій знань»,
який встановлює визначені межі знання, не може бути прийнятним.
Поняття «знання» має бути відкритим: це забезпечує поступ у пізнан-
ні, внаслідок якого відбуваються розширення обсягу знань та безпе-
рервне уточнення поняття «знання».
32
Поняття «знання» як підтвердженої віри, започатковане Платоном

та Аристотелем, сьогодні називають класичним; воно залишалося
впливовим у західній філософії до початку 1960‑х рр. і містить три
складники: а) наявність фактичного стану речей; б) наявність істин-
ного твердження чи системи тверджень Z, що фіксує цей стан речей;
в) знає той, хто не просто вірить в істинність Z, а може вказати підстави,
на які спирається його віра. Коли людина стверджує щось, то вона по-
винна надати відповідні докази, чому вона переконана, що це справді
так; при цьому її докази мають бути достатніми, щоб виправдати її віру.
Ця класична теорія знання є об’єктивістською, оскільки ґрунтуєть-
ся на понятті істини як відповідності наших тверджень з реальністю:
від античності успадкований різновид наївного реалізму, що став
об’єктом критики тільки в новочасовий період західної філософії
(Р. Декарт, Д. Юм). Ця теорія є також індивідуалістською (суб’єктом
пізнання в ній вважали окрему людину); вона зосереджена на внутріш-
ній структурі знання – з’ясуванні змісту понять і тверджень у мислен-
ні окремої людини (як у діалогах Платона).
Теорії знання, сконцентровані на аналізі внутрішньої структури
знання, прийнято позначати терміном «інтерналізм». Інтерналістські
теорії знання є переважно менталістськими (зорієнтованими на зна-
ходження у межах мислення твердої основи знань, тому наражаються
на проблему регресу в нескінченність, коли пошук надійних підстав
знань не можна завершити). Від них відрізняють теорії, які об’єднують
під назвою «екстерналізм» (у них природу знання з’ясовують під кутом
зору культурного й суспільного середовищ, у яких знання здобувають
та використовують).
Ці теорії розвинені переважно у ХХ ст.; на їх виникнення вплину-
ли волюнтаризм, прагматизм, соціологія ідей і науки, психологія пі
знавальних станів та процесів. Такі теорії здатні виробити вільніше
поняття знання, яке враховує наявну різнорідність знань, зокрема
відмінності між практико-гуманітарним, емпіричним та логіко-мате-
матичним знаннями.
Інтерналізм у західній філософії представлений двома групами
теорій – фундаменталізмом та когерентизмом. Фундаменталістські
теорії ґрунтуються на виокремленні певних базових тверджень, що
становлять надійний фундамент будь-якого знання. Істинність цих
засадничих тверджень має бути або очевидною (евідентизм), або їх
33
можна підтверджувати автономно (незалежно від теорії, яка спира-

ється на них). Типовим прикладом фундаменталізму є теорія знання,
розвинена логічним позитивізмом Віденського гуртка (спирався на
особливу теорію значення, відому як принцип емпіричної верифіка-
ції).
Представники Віденського гуртка логіку та математику вважали
лише тотожностями, оскільки нового знання вони не дають, є тільки
засобами перетворення тих знань, що їх містять протокольні тверджен-
ня. Тут маємо справу зі спрощеною філософією логіки й математики.
Крім того, емпіричний фундаменталізм наражався на труднощі в об-
ґрунтуванні практичного та гуманітарного знання, оскільки не містив
перспективи для розвитку філософії цінностей та теорій інтерпретації.
Критику емпіричного фундаменталізму логічного позитивізму
у середині 1930‑х рр. започаткував К. Поппер, наполягаючи на тому,
як зазначалося вище, що факти не є незалежними від теорії (це відпо-
відало розумінню фактів І. Кантом).
Іншим впливовим критиком емпіричного фундаменталізму став
американський логік і філософ В. Квайн, який у статті «Дві догми
емпіризму» піддав критиці принцип емпіричного редукціонізму та
концепцію радикального розмежування аналітичних (апріорних) і син-
тетичних (апостеріорних) тверджень 1. В. Квайн доводив взаємну
пов’язаність цих тверджень, ґрунтуючись на семантичному підході.
Ця критика логічного позитивізму призвела до того, що замість
концепції фундаменталізму в руслі інтерналізму набувала більшого
визнання когерентна концепція знання. Послідовна когерентна теорія
знання має власні вади: у міру того, як основним критерієм знання
вважають лише зв’язність у межах замкнутої системи, то ознака
зв’язності не може гарантувати істинності тверджень. Тому когерен-
тизм як різновид інтерналізму варто доповнювати екстерналізмом, коли
будь-яку теорію розглядають як відкриту.
В одному з підходів, що ґрунтується на врахуванні еволюції К. Поп-
пера, припускають, що будь-яка емпірична теорія містить певну сер-
цевину у вигляді теоретичної частини (наукові закони та логічні засоби)
та периферії, де теорія наражається на факти, які не здатна пояснити,
або які суперечать теорії. Будь-яка теорія має можливість відповідним
1
Це розмежування, введене Д. Юмом, відоме під назвою «виделка Юма».
34
чином пристосовувати факти, які їй суперечать, доки не запропонована

потужніша теорія, здатна пояснити такі факти.
Поняття «знання» як виправданої (обґрунтованої) віри стало
об’єктом критики на початку 1960‑х рр. шляхом наведення контрпри-
кладів: вони показували, що хоча особа і має достатні підтвердження
для віри у певний фактичний стан речей, її віру не можна вважати
знанням. Цю критику започаткував Едмунд Ґеттієр у статті «Чи об-
ґрунтоване знання як істинне переконання?». Це спричинило тривалу
дискусію. Щоб усунути помилки такого виду, на які вказав Е. Ґеттієр,
запропоновані посилені вимоги щодо обґрунтування знання. Вони по-
лягали в аналізі змісту тих ментальних процесів, наслідком яких є пе-
реконання, які ми називаємо знанням.
Інший підхід полягав у тому, щоб не обмежуватися аналізом зміс-
ту сприймань, умовиводів, пам’яті, а брати до уваги нейрофізіологічні
та психологічні дослідження, пов’язані з формуванням переконань, які
можемо називати знаннями. Цей підхід називають позицією адекват-
ності або позначають терміном «функціоналізм». В еволюції К. Поп-
пера як одному з варіантів екстерналізму був змінений критерій знання.
Замість принципу остаточного підтвердження певної теорії (принцип
верифікації), що забезпечує цю теорію імунітетом від спростування,
К. Поппер увів принцип фальсифікації, згідно з яким будь-яке твер-
дження чи система тверджень (теорія) мають передбачати наявність
таких емпіричних ситуацій, які спростовують ці твердження чи теорію.
Будь-які твердження, теорія тільки тоді можуть претендувати на статус
знання, якщо містять принципову можливість свого спростування.
У такій епістемологічній концепції жодну теорію не вважають оста-
точно підтвердженою, щоб бути гарантованою від спростування. Такий
підхід до знання дістав назву концепції спростовності чи «фаллібіліз-
му» на противагу позиції неспростовності. Це відкрило шлях до плю-
ралізму в епістемології.
Загальні спрямування інтелектуальних рухів зумовили появу не-
класичних теорій знання, провідною тенденцією в яких стали підходи,
що лежать у руслі екстерналізму. Це поєднано з більшим впливом
таких концепцій істини, як прагматична та консенсусна. Із цих некла-
сичних теорій знання можна виокремити дві найбільш впливові. Пер-
ша ґрунтується на з’ясуванні процесу формування різного роду пере-
конань, щоб за способом формування таких переконань виокремити
35
такі, що можуть претендувати на статус знання. У центрі уваги пере-

буває спосіб розпізнавання й вилучення хибних переконань (ілюзій,
злоякісних ідеологем та міфологем) на противагу переконанням, які
можна вважати знанням. Спирання на нейрофізіологію і психологію
пізнавальних процесів можна використовувати не лише для кращого
обґрунтування переконань щодо реальності, а й ціннісних переконань.
Такий підхід називають «натуралізованою епістемологією», оскільки
в ній провідну роль надають нейрофізіології, когнітивній психології,
включаючи експериментальну методологію.
Таку епістемологію протиставляють традиційній «епістемології
в кріслі», і вона справді відкриває кращу перспективу практичного
застосування – у педагогіці, інформатиці, аналізі діяльності мас-медіа,
у формуванні критичної самосвідомості тощо.
З цим підходом поєднують дослідження, які стосуються штучного
інтелекту та винайдення технологій для полегшення використання
знань за допомогою інформаційних технологій.
Інший напрям став відомим під назвою «соціальна епістемологія»,
з якою пов’язана конструктивна наука. У центрі уваги тут – з’ясування
культурних і соціальних передумов, від яких залежить продукування
перспективних пізнавальних ідей та способів легітимації теорій. У міру
того, як піддавали критиці націленість класичної епістемології на при-
родничі науки, гострою стала потреба у розвитку епістемології та
методології концепцій, спрямованих на потреби гуманітарних наук.
Головним стало з’ясування природи ціннісних переконань, мотивацій,
практичних міркувань.
Принципова зміна в епістемології та філософії науки пов’язана
з постмодерністським поворотом та синергетичним підходом1 у науці.
Постмодернізм пов’язаний із претензією на зміну філософських
парадигм, що сполучається з глибокою і різнобічною критикою раціо
налізму, об’єктивізму та історизму, притаманних попередній західно-
європейській традиції. Дослідження «того, що зроблено» і пов’язаних
з цим ілюзій поставило в центр постмодерністської проблематики
осмислення того, «як це зроблено», що висунуло на перший план проб
леми, які вимагають прояснення ролі знаку, символу, мови та структу-
ротворчої діяльності. При цьому в онтологічному й методологічному
планах для постмодернізму характерний поступовий перехід від на-
1
Синергетичний підхід у методології наукових досліджень описаний у темі 6
«Міждисциплінарні підходи та методи наукових досліджень».
36
станови «пізнання світу з метою його перероблення» до вимоги «де-

конструкції» світу.
Постмодернізм повністю відмовляється від прагнення перетвори-
ти світ шляхом його раціональної організації, констатуючи глибинний
«опір речей» цьому процесу. Усвідомлення опору світу пов’язане з дис-
танціюванням від нього, з вимогою переходу на позицію об’єкта, що
призводить до повної відмови від позитивної онтології і розгляду її як
абсолютно вичерпаної. Відмова від пізнання світу і, отже, його пере-
творення призводять у постмодернізмі до ігнорування значущості іс-
тини, до затвердження множинності й суб’єктивності істин, до тези
про значення «розуміння», а не знання. У цьому разі будь-яка систе-
матизація знання втрачає сенс. Звідси – вимога поєднання науки і мис-
тецтва, філософії і філології, філософії і релігії.
Переконаність у тому, що «події завжди випереджають теорію»,
призводить до заперечення можливостей науки і філософії повно та
цілісно вибудовувати картини світу. Можна сказати, що постмодернізм
намагається створити некласичну онтологію, пов’язану з відкритими
динамічними системами, які не можуть і не повинні бути описані
в рамках понять традиційної філософії або науки. Це спричинило
й нове тлумачення суб’єкта: філософствування без суб’єкта.
Після розпаду СРСР в Україні з’явилися належні ідеологічні пере-
думови для вільного розвитку епістемології і філософії науки, вклю-
чаючи філософію та методологію гуманітарних наук. Долання наслід-
ків ізоляції від західної інтелектуальної культури, зокрема в галузі
епістемології та методології природничих і гуманітарних наук, здій-
снюють шляхом видання перекладів, засвоєння ідей та теорій через
публікації іноземною мовою.
1.4. Культурно-діяльнісний вимір науки
У своєму вихідному пункті наука може бути визначена як когнітив-

но-соціальна діяльність, що має своєю головною метою отримання
нового наукового знання. У цьому визначенні є три ключових поняття:
«когнітивно-соціальна», «нове» і «наукове знання». Розглянемо їх зміст.
Поняття «когнітивно-соціальна» означає підкреслення тієї прин-
ципової обставини, що наука – це не просто пізнавальна, але при
цьому ще й соціальна діяльність. Це означає, що:
37
а) справжнім суб’єктом наукового пізнання є не індивідуальний

суб’єкт (при цьому в даному випадку неважливо – емпіричний або
трансцендентальний), а саме колективний (наукова спільнота);
б) сам процес наукового пізнання має яскраво виражений соціаль-
ний характер, а його результат – наукове знання завжди несе на собі
(тією чи іншою мірою) певні сліди своєї соціальності (за походженням,
змістом, способами тощо).
Друге суттєве поняття у визначенні науки – це «наукове знання».
Через посилання на нього наведене вище визначення часто вважають
логічно некоректним, вбачаючи існування у ньому логічного кола (ви-
значення науки через науку). Однак це не так. У даному визначенні
коло дійсно може з’явитися, але лише в тому випадку, якщо поняття
«наукове знання» буде визначено з допомогою поняття «наука». Але
це робити зовсім не обов’язково. Наприклад, поняття «наукове знання»
можна визначити як знання, що задовольняє наступним необхідним
умовам:
а) об’єктний вид знання (воно стверджує щось про об’єкти);
б) вираженість у мові (воно є дискурсивним);
в) однозначність (за значенням і змістом усіх термінів, що входять
у нього), обґрунтованість (логічно або емпірично), перевірюваність
(аналітично або за допомогою даних досвіду), значущість (однакова
зрозумілість членами професійного наукового співтовариства).
Наявність усіх цих властивостей наукового знання є критерієм
його демаркації від усіх інших ненаукових видів знання (інформації):
повсякденного, міфологічного, релігійного, художнього, практичного
та ін. Очевидно, що запропонований критерій має конструктивно-кон-
венціональний характер, оскільки передбачає для свого прийняття
певну згоду в розумінні термінів «об’єктний», «дискурсивний», «одно-
значний», «обґрунтований», «період», «загальнозначущий», за допо-
могою яких було визначено поняття «наукове знання». Однак і всі інші
існуючі та можливі критерії наукового знання також завжди будуть
мати конструктивно-творчий, консенсуальний і соціальний характер.
Це обумовлено, з одного боку, їх антиапріорним походженням, а з
другого – прагненням науки до загальнозначущості.
Нарешті, термін «нове» (знання) у наведеному вище визначенні
науки також є ключовим, тобто необхідним та суттєвим. Справа в тім,
38
що головна мета науки – це саме виробництво нового наукового знан

ня, а не відтворення та розповсюдження старого, раніше досягнутого
(хоча і це дуже важливо), або його уточнення і додаткова перевірка.
Цінність новизни знання є пріоритетною для наукової діяльності на
відміну, скажімо, від педагогічної або просвітницької діяльності. Цін-
ність новизни в рамках науки за своєю значущістю навіть перевершує
інші її цінності (практичну придатність, точність, доказовість тощо).
Сучасна наука – це надскладна й гетерогенна за своїм змістом
і структурою система. Вона складається з безлічі якісно різних галузей,
рівнів знання, видів наукової діяльності. Це породжує можливість най-
різноманітніших її модельних уявлень і способів опису. У філософії
науки найчастіше виділяються й описуються її різні аспекти:
–– наука як особливий вид знання;
–– наука як специфічний спосіб пізнавальної діяльності;
–– наука як особливий соціальний інститут;
–– види наукової діяльності;
–– різні галузі науки і наукові сфери;
–– рівні наукового знання;
–– організаційна будова науки (види наукових організацій, наукових
товариств і їх функції);
–– наукові цінності й регулятиви;
–– просторово-культурне розмаїття науки (глобальна, національна
і регіональна наука).
Кожний із зазначених вище структурних аспектів науки може бути
проаналізований у двох основних аспектах: синхронному та діахрон-
ному.
Синхронний аналіз має своїм завданням розгляд і описання будь-
якого аспекту науки в її статиці, в конкретний момент часу. Метою
ж діахронного аналізу є розгляд структури науки в її динаміці, еволю-
ційній зміні й історичному розвитку. Очевидно, що обидва ці види
аналізу структури науки однаково необхідні для вироблення повного
уявлення про її сутність.
У переважній більшості доробків з філософії та методології науки,
як правило, виділяють наступні виміри науки: як система знання; як
особлива пізнавальна діяльність; як соціальний інститут; як основа
інноваційної системи сучасного суспільства; як підсистема культури;
як специфічна форма життя. Розглянемо ці виміри.
39
Наука як система знання. Наукове знання якісно відрізняється від

усіх інших видів знання (буденного, художнього, релігійного, практич-
ного, філософського та ін.), передусім за такими властивостями, як
об’єктність, дискурсність, однозначність, обґрунтованість, верифіко-
ваність, загальнозначущість.
Об’єктність наукового знання означає, що сфера значень понять
і суджень являє собою безліч об’єктів певного роду (тобто предметів,
що знаходяться поза свідомістю суб’єкта, який пізнає). Специфіка на-
укового дослідження полягає в тому, що воно орієнтоване виключно
на пізнання об’єктів різного роду, опис їх властивостей і закономірнос-
тей. Навіть якщо об’єкт науки конструюється мисленням (як це має
місце в математиці, логіці й теоретичному пізнанні взагалі), то згодом
він обов’язково набуває певної матеріальної форми (графічної, термі-
нологічної тощо), відчужується свідомістю у сферу зовнішнього до-
свіду і розглядається як елемент об’єктивної реальності, яка проти-
стоїть свідомості і знаходиться поза нею.
Будь-які об’єкти повинні:
–– бути такими, що чуттєво сприймаються, і мати деяку просторову
форму (конфігурацію або розміри). Це стосується не тільки емпірич-
них, а й теоретичних (або так званих ідеальних) об’єктів, наприклад
таких об’єктів, як число, функція, структура тощо;
–– бути відтворюваними в експерименті в принципі необмежену
кількість разів;
–– відповідати нормі порогу його чуттєвого сприйняття людиною,
інакше вести мову про його існування не уявляється можливим.
Якщо хоча б одна з цих умов не дотримується, то предмет пі
знання не має права називатися об’єктом. Ось чому багатореальні
явища свідомості (феномени) не можуть вважатися і не вважаються
об’єктами, а належать лише до сфери внутрішнього досвіду свідо-
мості і пізнання (наприклад, зміст снів, галюцинацій, фантазій, по-
чуттів, художньої уяви тощо). Такий досвід не може бути предметом
науки, хоча при цьому є важливим предметом рефлексуючої само-
свідомості, інтроспекції суб’єкта, утворюючи ту реальність, яка
становить внутрішній світ людини (її переживання, емоції, змінені
стани свідомості, духовний світ особистості і т. д.). Наука ж вивчає
тільки ті предмети, явища і сутності, які мають форму об’єктів. При
цьому необхідно підкреслити, що не існує абсолютно жорсткої апрі-
40
орної межі між феноменами внутрішнього світу, свідомості людини

та об’єктами. Відношення між ними є рухомими, діалектично залеж-
ними завдяки механізмам інтеріоризації (перетворення змісту зов
нішнього досвіду у внутрішній зміст свідомості) і відчуження (пере-
творення змісту внутрішнього досвіду суб’єкта у зовнішній план його
подання за допомогою предметно-чуттєвої діяльності суб’єкта).
З одного боку, ідея об’єкта може перетворитися на об’єкт (за допо-
могою матеріальної конструктивної діяльності – інженерної, техноло-
гічної, соціальної і т. д.), а з другого – навпаки, об’єкт у ході взаємодії
зі свідомістю суб’єкта, що пізнає, може породити ідею, поняття або
навіть теорію про себе. Очевидно, що наука за своєю орієнтацією на
пізнання зовнішнього світу і його перетворення дуже близька до бу-
денного пізнання і здорового глузду. В силу цього науку іноді назива-
ють раціоналізованим здоровим глуздом. Останній являє собою квінт
есенцію величезного за своїм обсягом практичного, повсякденного
досвіду людства, досвіду орієнтовної діяльності людини у навколиш-
ньому світі та ефективної адаптації до нього.
Наука дійсно істотною мірою спиралася на буденний практичний
досвід і здоровий глузд у процесі свого виникнення і подальшого роз-
витку як специфічного типу пізнання. Вона робить це і на сучасній
стадії свого функціонування, особливо на стадії практичного застосу-
вання. Однак наявність схожості науки зі здоровим глуздом в їх спря-
мованості на практичну орієнтованість в основному цим і закінчуєть-
ся. В інших відношеннях наука і здоровий глузд є істотно різними,
будучи багато в чому запереченням один одного. Уже в Стародавній
Греції щодо наукового пізнання були висунуті такі вимоги, як
об’єктивна істинність і логічна доказовість. І тоді ж було виявлено, що
наявність у знання таких властивостей, як об’єктність і практична
корисність, не тільки аж ніяк не гарантують його об’єктивної істин-
ності, але, навпаки, навіть заважають її досягненню. Уперше греки це
виявили, аналізуючи зміст давньосхідної науки і, зокрема, геометрич-
них знань єгиптян і вавілонян. Ці знання успішно застосовувалися на
практиці, але були не тільки недоказовими і приблизними, але часом
просто помилковими. Усвідомивши це, греки дійшли висновку, що
занадто жорстка орієнтація науки на практику та обслуговування її
інтересів часто виступають в ролі фактора, що заважає досягненню
наукою об’єктивно-істинного знання. Згідно з грецьким ученим,
41
об’єктивно-істинним знання може вважатися тоді і тільки тоді, коли

воно логічно доведене й обґрунтоване розумом. Для цього необхідне
дотримання низки умов. По-перше, значення і сенс усіх використову-
ваних у науці понять повинні бути строго однозначними, що досяга-
ється й контролюється шляхом визначення простих і інтуїтивно оче-
видних для розуму понять. По-друге, всі положення науки повинні
бути виведені суто логічно з дуже невеликого числа простих і очевид-
них для істин розуму (загальних аксіом або принципів). Тільки це га-
рантує об’єктивну істинність усієї системи знання. У цьому випадку
закономірно виникає питання: а звідки ж беруться і як можливі ви-
хідні істини науки, її перші принципи?
Загальна відповідь давньогрецьких і більшості пізніших мислите-
лів була такою: ці перші істини мають позадосвідний, апріорний і,
разом з тим, об’єктивний характер. Вони кореняться в самій природі
мислення. Їх пошук і формулювання – головне завдання філософії,
найфундаментальнішої з усіх наук. Метод доведення істинності окре-
мих наук про природу та суспільство – їх дедуктивне виведення з іс-
тинної філософії. Таким чином, починаючи з давніх греків, необхід-
ними властивостями наукового знання стали вважатися його істинність
і логічна доказовість.
Верифікованість (або можливість перевірки) наукового знання на
його істинність завжди залежала від змісту і ступеня спільності знання:
–– для філософських принципів, а також аксіом математики крите-
рієм істинності мала бути їхня очевидність для розуму (висновок);
–– для усього іншого знання таким критерієм вважалася можливість
його логічного виведення зі смислу істинної філософії.
Вимога об’єктивності наукового знання історично обґрунтовува-
лась або об’єктивним характером світу ідей – предмета науки (Платон),
або об’єктивним характером змісту чуттєвого пізнання, детермінова-
ного світом речей (Аристотель). Грекам багато у чому вдалося реалі-
зувати свій проект науки. Особливо великого успіху вони досягли
в геометрії, фізиці, астрономії й філософії. Найяскравішим досягнен-
ням стала побудова греками геометрії як доказової, аксіоматичної
системи знання. В її основі лише п’ять інтуїтивно очевидних для ро-
зуму геометричних положень – аксіом або постулатів геометрії. Усі
інші твердження геометрії (понад триста) виводилися суто логічно
42
з цих постулатів, тобто доводились як теореми. На побудову геометрії

як аксіоматичної системи знання грецьким вченим знадобилося близь-
ко 300 років (VII ст. до н. е. – IV ст. до н. е.). Своє завершення вона
отримала в «Началах» Евкліда, які протягом довгого часу (по суті, аж
до середини XIX ст.) розглядалися як парадигма для будь-якої наукової
теорії. Навіть І. Ньютон свідомо будував механіку за зразком геометрії
Евкліда, як, втім, і Б. Спіноза – етику. Ситуація зміниться лише в сере
дині XIX ст. під впливом різкого розширення обсягу емпіричних, екс-
периментальних і прикладних досліджень природи, суспільства, лю-
дини та побудови і прийняття математичним співтовариством нових,
істотно відмінних від евклідових систем геометрії (М. Лобачевського,
Б. Рімана).
Критерій дослідної верифікованості та обґрунтованості наукового
знання починає все більше усвідомлюватися як не менш важливий,
аніж його логічна доказовість. А в новій філософії емпіризму (позити-
візмі) критерій досвідного походження та обґрунтування наукового
знання буде оголошено не лише головним, а й єдиним. І тільки пізніше,
вже у XX ст., у результаті кризи всієї класичної науки і її філософських
підстав, а також систематичної критики позитивістської філософії на-
уки буде вироблено більш широке й об’ємне розуміння науковості
знання та його критеріїв. До цього призведе також усвідомлення філо-
софами і вченими XX ст. величезної структурної складності реальної
науки, реальної системи наукового знання.
Сучасна наука складається з якісно різнорідних видів і систем на-
укового знання. По-перше, вона представлена різними галузями наук
(логіко-математичні науки, природознавство, соціальні й гуманітарні
науки, технічні та технологічні науки). По-друге, в сучасній науці спів
існують істотно різні види знання: аналітичні й синтетичні, відповідно
до способів їх побудови та перевірки (наприклад, істини логіки та
математики в основному є аналітичними, а висловлювання природо-
знавства, соціально-гуманітарних та технічних наук – в основному
синтетичними). По-третє, сучасна наука характеризується наявністю
у своїй структурі таких істотно різних видів знання, як номотетичне
(законовідповідне, приписове) та ідеографічне (дескриптивне, описо-
ве) у кожній з наук (від фізики до історії). По-четверте, наявністю
в кожній розвиненій науці істотно різних за змістом рівнів знання:
емпіричного та теоретичного. Нарешті, сьогодні можна говорити також
43
про виникнення такого нового виду наукового знання, як комп’ютерне

(різні комп’ютерні програми і бази даних, їх специфічні символічні
форми і способи «упаковки» тощо).
У сучасній науці реабілітовані інтуїтивне й неявне знання, «ви-
гнані» з науки в кінці XIX ст. як ненаукові види знання. Сьогодні вони
вважаються не менш законними, аніж дискурсне наукове знання, ви-
ражене у мові, тексті.
Це різноманіття якісно різних видів наукового знання свідчить про
те, що необхідні властивості наукового знання можуть реалізуватися
у різних його видах неоднаково. Наприклад, цілком очевидно, що сту-
пінь інтенсивності таких необхідних властивостей наукового знання,
як його однозначність і логічна обґрунтованість, явно різний у мате-
матиці й соціальних науках або навіть у математиці й фізиці.
Ведучи мову про суттєві риси сучасного наукового знання в цілому,
необхідно також вказати на його величезну інформаційну потужність
і відносну самостійність (самодостатність) щодо наявної культури.
Тому К. Поппер багато в чому мав рацію, коли говорив про наукове
знання як особливу об’єктивну реальність, яка функціонує й розви-
вається за особливими властивими їй внутрішніми законами (що від-
різняються від законів природи і законів психічного світу людей).
Більше того, породивши світ наукового знання, сучасна людина зму-
шена не лише рахуватися з її законами і пристосовуватися до них
у своїй діяльності, а й ураховувати можливу реакцію світу наукового
знання на свої практичні запити та очікування.
Наука як особливий вид діяльності. Наука – це історично пізніша
й більш молода форма суспільної свідомості, аніж міф, релігія й філо-
софія, вона виникає на ґрунті цих давніших форм світогляду. Як на-
слідок суспільного розподілу праці наука має своїм початком відді-
лення розумової праці від праці фізичної. Саме завдяки цьому фактору
соціального розвитку починає складатися особливий вид людської
діяльності – науково-пізнавальна діяльність.
Наука як особливий вид людської діяльності визначається низкою
суттєвих моментів або ознак. Вона відрізняється від інших видів за-
значеної діяльності за метою та змістом. Головною метою науки є до-
бування знань про об’єктивну й суб’єктивну реальність. Отже, про-
дуктом науково-пізнавальної діяльності виявляються саме знання.
Наукові знання від знання ненаукового відрізняються систематизова-
44
ністю, обґрунтованістю й об’єктивністю. Наука – це системно органі-

зовані знання.
Другою надзвичайно важливою характеристикою наукового знан
ня є його обґрунтованість. Наука нічого не може і не має права брати
на віру. За влучним зауваженням англійського натураліста Томаса
Гекслі, «наука здійснює самогубство, якщо вона щось бере на віру».
Вона створює й застосовує різні способи обґрунтування істинності
знання, тому науковим є знання, що перевірене й доведене.
Наступною істотною рисою наукового знання є його об’єктивність.
Наукове знання має бути об’єктивним, тобто незалежним ані від лю-
дини, ані від людства. У західній філософії науки прийнято вести мову
не про об’єктивність, а про інтерсуб’єктивність наукового знання,
розуміючи під останньою надособистісний, тобто незалежний від осо-
бистісних якостей вченого характер цього знання.
Наука як особливий вид людської діяльності, крім своєї мети (тоб-
то, свого кінцевого продукту), відрізняється від інших видів цієї ді-
яльності також методами і засобами реалізації своєї мети і своїм пред-
метом.
Головним засобом науково-пізнавальної діяльності є мова науки.
При цьому слід зауважити, що наука не обмежується використанням
природної мови, а створює свої спеціальні, так звані штучні мови. Крім
цих штучних мов наука створює також найрізноманітніші засоби й екс-
периментальні настанови, що дозволяють їй досягти своєї мети й отри-
мати свій кінцевий продукт.
Характеристика науки як особливого виду людської діяльності має
головною метою адекватне розуміння науки не в плані особливостей її
результату (наукового знання), про необхідні властивості якого йшлося
вище, а з точки зору процесу його досягнення, природи цього процесу,
його основних чинників, механізмів і методів. При цьому мова зазвичай
іде про особливості науки як пізнавальної діяльності, хоча поняття «на-
укова діяльність» значно ширше за обсягом, аніж поняття «науково-пі
знавальна діяльність» і не повинно зводитися до останнього. Наукова
діяльність включає в себе й інші види діяльності, крім суто пізнавальної.
Це впроваджувальна інноваційна діяльність, інженерно-технічне, інфор-
маційне та інше забезпечення наукових досліджень, створення прила-
дової й експериментальної бази науки, організація й управління наукою,
розробка наукової і науково-технічної політики, створення ефективної
45
мережі комунікацій і обміну науковою інформацією всередині науково-

го співтовариства, а також між наукою і суспільством у цілому. Нижче
основна увага буде зосереджена на розгляді особливостей лише пізна-
вальної діяльності в науці. Діяльнісне трактування наукового пізнання
спрямоване проти:
–– спрощеної інтерпретації наукового пізнання як повністю й одно-
значно детермінованого тільки об’єктом пізнання;
–– жорсткого методологічного нормативізму, згідно з яким наукове
пізнання строго регулюється певним набором методів, а тим більше
якимось «єдиним і універсальним науковим методом»;
–– суто іманентиського розуміння процесу наукового пізнання як
такого, що відбувається нібито тільки всередині свідомості суб’єкта;
–– пізнання як трансценденталізму у розумінні суб’єкта наукового
пізнання як ідеального суб’єкта (Аристотель, Декарт, Лейбніц, Кант,
Гуссерль), так і емпірико-психологізму (Дж. Локк, Д. Юм, Дж. Берклі,
О. Конт, представники сучасної еволюційної епістемології – Р. Фоллмер
та ін.).
Діяльнісний підхід до розуміння наукового пізнання визначає:
–– конструктивно-творчий характер процесу наукового досліджен-
ня на всіх його етапах і рівнях, при отриманні будь-яких нових резуль-
татів;
–– лише часткову і при цьому неоднозначну детермінацію змісту
наукового знання його об’єктом; причому це стосується не тільки те-
оретичного знання, а й емпіричного;
–– продукування будь-яких нових одиниць наукового знання (фактів,
законів, теорій), яке підкорюється строгому методологічному регулю-
ванню за допомогою деякого набору засобів, а здебільшого являє собою
процес висунення різного роду гіпотез та їх подальшого випробування
на адекватність і адаптивність щодо певної загальноприйнятої системи
знання;
–– процес наукового пізнання, що спрямовується як когнітивною
детермінацією, так і когнітивною свободою суб’єкта пізнання;
–– справжнім суб’єктом процесу реального наукового пізнання
і носієм наукової істини не окремого вченого, а завжди фахове наукове
співтовариство;
–– у створенні нового наукового знання та його оцінки (включаючи
як його прийняття, так і відхилення) суттєву роль відіграє не тільки
46
його зіставлення з об’єктом (що становить основний емпіричний зміст

наукового дослідження), а й зіставлення позицій членів відповідного
професійного наукового співтовариства в ході активних комунікацій
між ними (що становить головний соціальний зміст науково-пізнаваль-
ної діяльності);
–– визнання будь-якої одиниці наукового знання істинною і (або)
корисною, так само як і оцінка будь-якого акту наукової діяльності як
правильного (або законного) визначається в результаті науковим кон-
сенсусом усередині колективного суб’єкта наукового пізнання. При
цьому суттєва роль тут належить лідерам конкретного професійного
наукового співтовариства.
Наука як соціальний інститут. Будучи когнітивно-соціальною ді-
яльністю, суб’єкт якої є колективним по своїй суті, наука від самого
початку свого існування набула статусу особливої соціальної системи,
для якої самоідентифікація й утвердження себе в такій якості мали
першорядне (життєве) значення. Це було зумовлено не тільки специ-
фікою професійної діяльності вченого, успішне оволодіння якою ви-
магало значних витрат часу і особливих навичок дослідника. Для за-
кріплення, охорони і відтворення своїх цілей та інтересів співтовари-
ство вчених повинно було оформитися в особливу соціальну організацію.
Первісною формою існування науки як соціального інституту була
така її організаційна одиниця, як школа: школа писарів при релігійних
храмах Єгипту, містико-математична школа Піфагора, натурфілософ-
ські школи давньогрецьких філософів Фалеса, Анаксагора, Геракліта,
Демокріта, Парменіда й ін.), філософсько-етичні школи софістів і Со-
крата, академія Платона, лікей Аристотеля, школи стоїків і епікурейців,
школа геометрів Стародавньої Греції, наукові школи Олександрії (Ев-
клід, Птоломей та ін.).
Починаючи з Середніх віків основною організаційною формою
науки як соціального інституту стають університети. Особливо бурх-
ливий період їх зміцнення в Європі припадає на період пізнього
Середньовіччя: Паризький – 1160 р., Оксфордський – 1167 р., Кемб-
риджський – 1209 р., Падуанський – 1222 р. та ін. Однак починаючи
з XVII ст. виникає й починає активно розвиватися паралельно уні-
верситетам така нова і більша форма соціальної організації науки, як
національні академії наук (Лондонське Королівське товариство –
47
1660 р., Паризька академія наук – 1666 р., Берлінська академія наук –

1700 р., Петербурзька академія наук – 1724 р. тощо). У XVIII–XIX ст.
коли наука стала затребуваною як суттєвий фактор суспільного про-
гресу, виникає безліч нових і досить різноманітних організаційних
форм науки, таких, як фахові наукові співтовариства (за галузями
наук і дисциплін), інженерні (політехнічні) і природно-наукові вищі
навчальні заклади, професійні наукові журнали, наукові лабораторії,
а в кінці XIX ст. виник промисловий сектор науки (наукові підрозді-
ли у складі великих заводів, фірм, концернів, галузей виробництва
тощо). У XX ст. виникає вже ціла низка міжнародних наукових орга-
нізацій і об’єднань (інститутів, асоціацій, академій, журналів, науко-
вих фондів тощо). А сьогодні цілком правомірно говорити про існу-
вання і розвиток науки як глобального соціального інституту сучас-
ного людства. Він представлений не тільки зростаючим числом різних
міжнародних наукових об’єднань та організацій (у тому числі акре-
дитованих при ООН і ЮНЕСКО), міжнародних наукових досліджень,
в яких задіяні фінанси й науковці з різних країн, але й такою глобаль-
ною мережею наукових комунікацій, як Інтернет.
Починаючи з XIX ст. наука як соціальний інститут існує вже не тіль-
ки у вигляді добровільних громадських організацій вчених, які діють
на основі своїх статутів, але і як юридично легітимований суб’єкт із за-
конодавчо оформленими інтересами, правами й обов’язками. Сьогодні
все більш очевидним стає той факт, що соціальне буття науки у вигляді
особливого соціального інституту аж ніяк не є чимось зовнішнім для
успішного здійснення навчально-пізнавальної діяльності. Це пов’язано
не тільки з необхідністю величезного фінансового (і ширше – матері-
ального) забезпечення сучасних наукових досліджень, ефективністю
організаційного й управлінського контролю за діяльністю великих
колективів вчених, але і з природою самого наукового пізнання.
Як уже зазначалося, зміст наукового знання аж ніяк не визначаєть-
ся цілком і повністю (тобто однозначно) досліджуваним об’єктом. На-
укове пізнання має принципово суб’єкт-об’єктний характер. Творчий
внесок суб’єкта в те чи інше бачення об’єкта має не менш важливе
значення, аніж зміст самого об’єкта наукового пізнання, а міжсуб’єктні
когнітивні комунікації членів наукового співтовариства і їх характер
відіграють іноді визначальну роль. Це стосується не тільки вибору най-
більш значущих проблем і напрямів наукового дослідження, а й оцінки
48
запропонованих варіантів вирішення цих проблем, зокрема при прий

нятті рішення про статус тих чи інших моделей і теорій. Як історія
науки, так і аналіз стану справ у сучасній науці переконливо це до-
водять.
Разом з тим характер сучасної науки свідчить, що як соціальний
інститут вона аж ніяк не являє собою якусь гомогенну структуру, що
складається з абстрактних вчених-однодумців. Утім у реальній науці
такого її стану взагалі ніколи не було і не могло бути в силу конструк-
тивної і творчої природи мислення як головного джерела наукової іс-
тини. Як відзначають численні філософи та соціологи науки, сучасна
наука – це не якась монолітна та однорідна система, а істотною мірою
різнорідна й навіть суперечлива. Вона складається з учених і наукових
колективів, що представляють різні за своїми теоретичними позиціями
наукові школи, традиції, парадигми, дослідницькі програми, теорії,
галузі науки, які є не просто різними, а часто протилежними за погля-
дами та цінностями, що обстоюються в них. Тим не менше, сучасна
наука як специфічний соціальний інститут несхожа на всі інші соці-
альні системні інституційні утворення. Скріпами, що забезпечують
єдність науки, є її базові цілі й цінності – об’єктивне знання, наукова
істина, когнітивна творчість, свобода наукового пошуку, нове знання,
суспільна користь тощо. Ці базові цінності відіграють роль своєрідно-
го аттрактора науки не тільки як особливої системи знання, а й особ
ливого соціального інституту. Саме вони спрямовують еволюцію на-
уки в певне русло, забезпечуючи її єдність як у минулому, так і сьогод-
ні, незважаючи на певні внутрішні суперечності між її окремими
елементами і станами в ході розвитку.
Отже, як соціальний інститут наука – це особлива форма суспільної
свідомості і сфера людської діяльності, яка виступає як історичний
продукт розвитку цивілізації, який виробив свої типи спілкування
і взаємодії, форми розподілу діяльності й норми свідомості.
Як соціальний інститут наука включає в себе:
–– сукупність знань і їх носіїв;
–– наявність специфічних пізнавальних цілей і завдань;
–– виконання певних функцій;
–– наявність специфічних засобів пізнання й установ;
–– вироблення форм контролю, експертизи та оцінювання наукових
досягнень;
–– існування певних санкцій.
49
На думку одного із засновників школи структурно-функціональ-

ного аналізу американського соціолога Роберта Мертона, мета науки
як соціального інституту – постійне зростання масиву наукового
знання.
Для стимулювання діяльності кожного члена наукового співтова-
риства історично виробляється система заохочень і винагород. Вищою
формою заохочення є визнання науковим співтовариством пріоритету
внеску в науку. Цей внесок засвідчується науковим співтовариством
у різних формах (стаття в журналі, доповідь на конференції і т. д.).
Р. Мертон сформулював також основні імперативи, які мають ре-
гулювати діяльність наукового співтовариства:
–– універсалізм. Наукові висловлювання повинні бути універсаль-
ними, тобто справедливими скрізь, де є аналогічні умови, а істинність
твердження не залежить від того, ким вона висловлена;
–– колективізм (комуналізм) визначає, що ніяке наукове знання не
може стати приватною власністю дослідника, а має бути доступне
всьому науковому співтовариству, на відміну від технології, досягнен-
ня у царині якої підлягають захисту за допомогою патентного законо-
давства;
–– безкорисливість вимагає від вченого будувати свою діяльність
так, як ніби крім осягнення істини у нього немає ніяких інтересів;
–– незацікавленість означає, що переслідування особистих інтере
сів не відповідає вимогам, що пред’являються до професійної ролі
вченого;
–– організований скептицизм передбачає критичне ставлення до
результатів наукових досліджень. Учений повинен бути готовим до
критичного сприйняття результатів свого дослідження;
–– абсолютна неприйнятність плагіату.
Для того, щоб наукове співтовариство як спільнота вчених-про-
фесіоналів могло ефективно функціонувати як соціальний інститут,
у ньому повинна бути розвинена ефективна інформаційна та комуні-
кативна інфраструктура, завдяки якій забезпечується координація
роботи усіх наукових суб’єктів.
Наука як основа інноваційної системи сучасного суспільства.
Одна з найважливіших структурних характеристик сучасної науки –
її інноваційність. Інноваційність науки – це не тільки її націленість
50
на отримання нового знання, відкриття нових властивостей і за-

кономірностей досліджуваних об’єктів, але перш за все її внесок
у розвиток економічного потенціалу суспільства, створення нових
споживчих цінностей. А все це, як показала тісна взаємодія науки,
промисловості й економіки вже починаючи з кінця XIX ст., можливо
тільки у тому випадку, якщо вироблені товари й послуги базують-
ся на наукових знаннях. Але для того, щоб це відбулося, необхідно
було докласти чималих зусиль, зробити науку істотним чинником
економічного розвитку суспільства, важливою ланкою всієї його
інноваційної системи. Основна проблема полягала в такому пере-
структуруванні наукової діяльності, щоб остання її ланка виявила-
ся вже початковою ланкою певного виробничого циклу. Таке пере-
структурування традиційної науки, яка вважала своїм головним і,
по суті, єдиним завданням відкриття нових властивостей і відносин
об’єктів, почалося вже з кінця ХІХ ст., з часу створення так званої
промислової науки. У структурі науки і наукової діяльності було
виділено чотири основні ланки: фундаментальні дослідження, при-
кладні дослідження, дослідно-конструкторські розробки, створення
та випробування прототипу нового виробу. В українській мові таке
структурне уявлення науки у вигляді послідовності зазначених вище
її ланок отримало назву «науково-дослідні та дослідно-конструктор-
ські роботи» (НДДКР) – сукупність робіт, спрямованих на отриман-
ня нових знань та їх практичне застосування при створенні нового
виробу або технології.
Предмет і мета фундаментальних досліджень як вихідної ланки
всього структурного ланцюжка наукової діяльності – відкриття й точ-
не описання властивостей і закономірностей досліджуваних об’єктів.
Як виявилося, за своїм обсягом (і з точки зору кількості зайнятих в цій
ланці дослідників, і за розмірами фінансування) фундаментальні до-
слідження займають лише 5–7 % всього обсягу структурного ланцюж-
ка науки. Друге місце за своїм обсягом в інноваційній структурі науки
займає прикладна наука (25–30 %).
Предмет і мета прикладних наукових досліджень – пошук різних
сфер застосування фундаментальних знань, а кінцеве завдання – ство-
рення корисних когнітивних моделей, тобто таких знань, які є теоре-
тичним прообразом майбутніх можливих артефактів – матеріальних
продуктів і процесів, створених у ході практичної діяльності людини
51
(різного роду машин, механізмів, будівельних конструкцій, технічних

споруд і товарів з новими споживчими властивостями, приладів, різно-
го роду сервісних послуг, нових технологій, у тому числі соціальних
і гуманітарних).
Наступна ланка інноваційної структури науки – це дослідно-кон-
структорські розробки. На них припадає близько 40–45 % усіх робіт
у науці (чисельність зайнятого наукового та інженерного персоналу,
фінансування, вартість обладнання тощо). Предмет і мета наукових
досліджень на цьому етапі – це матеріальне втілення корисних моделей
у конкретних зразках, їх конструювання, випробування на передбачу-
вані властивості, доведення ступеня їх інтенсивності до необхідних
значень, подальше випробування зразків на їх надійність, економіч-
ність, безпеку й екологічність.
Нарешті, завершальна ланка наукового інноваційного ланцюжка –
це розробка прототипу майбутньої конкретної споживної вартості, яку
можна було б запустити в масове виробництво і продаж. Вона займає
близько 15–20 % обсягу всієї наукової діяльності, її фінансування і тру-
довитрат. Це кінцева ланка інноваційної структури науки, яка одно-
часно є початковою ланкою вже власне виробничого економічного
ланцюжка (тобто масового виробництва, збуту і споживання товарів
чи споживних цінностей).
Будучи вбудованою як одна з ланок економічної системи сучасно-
го суспільства, наука неминуче стала об’єктом, які підпадають під
сферу дії економічних законів та необхідність економічного оцінюван-
ня характеру ефективності її ідей і їхньої значущості для суспільства
як споживача наукомісткої продукції. Як свідчать економічні розрахун-
ки, частка науки у вигляді її внеску в загальну вартість більшості су-
часних наукомістких товарів і послуг сягає в середньому 10–20 %. При
цьому необхідно зазначити, що близько 90 % сучасного світового
ринку товарів і послуг складається з наукомісткої, в основному висо-
котехнологічної продукції. Таким чином, саме наукомістка продукція
(її кількість і якість) є сьогодні головною конкурентною перевагою
будь-якої країни в економічному змаганні на світовому ринку. Мабуть,
цей показник потужності і перспективності будь-якої національної
економіки залишиться головним і на найближче майбутнє.
Залежність сучасної науки від економіки визначається, по‑перше,
визначальним впливом останньої на вибір тих чи інших напрямів і тем
52
наукових досліджень як найбільш затребуваних і перспективних. По-

друге, залежність науки від економіки безпосередньо визначається
розмірами її фінансування з боку приватного бізнесу і держави. Багато
в чому цей розмір залежить від передбачуваної або здійсненої реалі-
зації виробленої наукомісткої продукції. При цьому науці справедливо
повертається її частка доданої вартості в загальну вартість виробленої
й реалізованої продукції. У цілому повернення цієї заробленої наукою
вартості (у вигляді її грошового еквівалента) розподіляється (в ідеалі)
за ланками інноваційного ланцюжка науки у повній відповідності
з внеском (обсягом роботи) кожної з ланок у знову створений іннова-
ційний продукт. Це повною мірою стосується і такої ланки науки, як
її фундаментальні дослідження.
Вартість сучасних фундаментальних досліджень в абсолютних
розмірах надзвичайно висока. У розвинених країнах (США, Японія,
Китай та ін.) вона сягає десятків мільярдів доларів на рік і постійно
зростає. Це відбувається насамперед за рахунок надзвичайно великої
вартості та постійного подорожчання приладової бази науки, науково-
го обладнання, нерухомості (землі, будівель і споруд), матеріалів для
дослідження, енергетичних витрат, екологічних витрат, витрат на без-
пеку проведених досліджень, інформаційне забезпечення, оплату
працівників та ін. Тому сьогодні далеко не всі країни можуть дозволи-
ти собі проводити фундаментальні дослідження на високому рівні,
і жодна країна у світі, навіть США (які більше за всіх у світі витрачають
на розвиток фундаментальних досліджень – близько 20–30 млрд дол.
щороку), вже не в змозі дозволити собі подібні дослідження по всьому
дослідному фронту науки. Вихід з цієї ситуації тільки один – концен-
трація фінансів і наукових зусиль лише на пріоритетних напрямках,
які кожна з країн визначає для себе самостійно, виходячи зі своїх еко-
номічних можливостей і політичних інтересів.
Оскільки час для отримання прибутку від коштів, вкладених у роз-
виток фундаментальної науки, становить у середньому 7–10 років,
приватний бізнес із суто економічних міркувань не може дозволити
собі такий ризик. Тому в усіх розвинених країнах основний тягар ви-
трат на підтримку й розвиток фундаментальної науки бере на себе
держава. Її фінансування здійснюється в основному за рахунок коштів
державного бюджету (тобто на гроші платників податків).
Відношення частки витрат держави і приватного бізнесу на фінан-
сування фундаментальної науки в усіх розвинених країнах становить
53
приблизно 9 до 1. Фінансування фундаментальної науки державою

засноване на розумінні величезної (виняткової) її ролі у забезпеченні
стратегічних цілей і інтересів усього суспільства, підтримання на на-
лежному рівні обороноздатності країни, захисту її громадян від нападу
ззовні, необхідності розвитку всієї інфраструктури країни в цілому
(транспорт, дороги, зв’язок і т. д.), систем охорони здоров’я, освіти,
культури та ін.
Хоча фінансування фундаментальної науки за рахунок державних
коштів частково виводить її з-під жорсткого контролю з боку законів
ринкової економіки, однак це не означає надання науці абсолютної
суверенності, свободи й незалежності щодо потреб суспільства й дер-
жави. Навпаки, ці потреби оформлюються у вигляді конкретного дер-
жавного і суспільного замовлення науці і є суттєвими детермінантами
у визначенні основного змісту науки, її пріоритетних напрямів на
конкретному часовому інтервалі її розвитку.
Час вільної науки, її розвитку тільки заради пошуку якоїсь
об’єктивної істини минув остаточно й безповоротно. Наука стала для
сучасного суспільства занадто дорогою, а часом і небезпечною за
своїми застосуваннями, щоб звільнити її з-під контролю суспільства
й держави. Інноваційний характер сучасної науки здійснив істотний
вплив на її розуміння як системи знання і пізнання. Потужне «зами-
кання» сучасної науки на практику і обслуговування її потреб поро-
дило, зокрема, вузькопрагматичне її тлумачення як безлічі практично
корисних ідей і гіпотез. Культурна та світоглядна значущість науко-
вого знання стала відходити на другий план або взагалі забуватися.
Методологічною «протиотрутою» такому вузькопрагматичному тлу-
маченню науки може бути лише одне – запровадження й чітке розме
жування у структурі науки двох різних типів наукових істин: теоре-
тичних і практичних. Звичайно, при цьому виникає складне питання
про співвідношення цих видів істин. Однак тільки при інтерпретації
частини наукового знання як об’єктивно-істинного знання про світ
можливе збереження світоглядної функції науки в суспільстві. А це
має важливе значення для розвитку всієї сучасної культури і характе-
ру майбутнього людського суспільства.
Наука як підсистема культури. Дослідження науки як підсистеми
культури – предмет такого розділу сучасної філософії науки, як культу-
рологія науки. Культурологічний вимір науки здійснює суттєвий вплив
54
на розуміння всіх інших її структурних аспектів (пізнавального, діяль-

нісного, соціального, інноваційного, антропологічного), її історичне
бачення, трактування загальних законів її функціонування й розвитку.
І це цілком природно, оскільки будучи іманентною частиною культури,
наука не тільки несе на собі печатку загальних особливостей сучасної
їй культури, а й активно взаємодіє з різними її підсистемами (практикою,
економікою, філософією, правом, мораллю тощо).
Загальний характер впливу культури на науку виражається насампе-
ред у поширенні на неї тих загальних цінностей, які складають ядро тієї
чи іншої культури. Наприклад, такі особливості давньоєгипетської на-
уки, як її практичний, а разом з тим догматичний і сакральний характер,
були безпосереднім відображенням таких спільних цінностей давньо
єгипетської цивілізації, як її націленість на примноження свого багатства
й могутності, а також релігійний характер її світогляду і жорстка соці-
альна ієрархія. Цей безпосередній вплив загальних цінностей давньо
єгипетської цивілізації істотно позначився, зокрема, на характері, змісті
й методі давньоєгипетської геометрії. Остання мала характер практич-
ного мистецтва й методики вимірювання та обчислення розмірів, площ
і об’ємів різних предметів і була однією з сакрально освячених у релі-
гійних школах традицій, і аж ніяк не доказовою геометричною теорією,
якою вона стане лише у Стародавній Греції.
Антична наука з її установкою на отримання й доведення
об’єктивної істини як головної мети науки буде іманентним продуктом
зовсім іншої культури. Головними цінностями античної культури були
Логос, Гармонія, Свобода, Демократія, ставка не на досвід, а на мис-
лення, розум як на головний засіб і інструмент наукового пізнання.
У цьому вчені вбачали відмінність науки від інших видів пізнання
і способів діяльності людини (наприклад, технічного, будівельного або
військового мистецтва).
Тільки в умовах античної культури міг з’явитися такий чудовий
твір давньогрецької науки, як «Начала» Евкліда – система логічно до-
веденого геометричного знання. Ця аксіоматична математична теорія
була таким же природним продуктом культури Стародавньої Греції, як
вона була глибоко чужою культурі Стародавнього Сходу. Навіть по-
дальше знайомство східних математиків з геометрією Евкліда ніяк не
змінило практично орієнтований і суто обчислювальний характер їх
геометрії та математики в цілому.
55
Настільки ж яскравий приклад безпосередньої залежності науки

від загальних цінностей наявної культури демонструє розвиток науки
в Середні віки. Це стосується як змісту, так і методу середньовічної
європейської науки, які були тісно пов’язані з релігійним світоглядом
того часу і цінностями релігійної культури. Не випадково парадигмаль-
ними теоріями середньовічної науки стали геоцентрична астрономія
Птолемея, астрологія, алхімія, логіка, лінгвістика як інструменти ре-
лігійної схоластики.
Ця залежність науки від культури та її основних цінностей добре
простежується і в усі наступні епохи розвитку науки, включаючи наш
час, хоча, зрозуміло, характер цієї залежності також не залишався не-
змінним. Мова йде про те, що починаючи з Нового часу, коли наука
була усвідомлена як основа розвитку європейської цивілізації, вона
ставала все більш самостійною підсистемою культури й відносно не-
залежною від інших її частин (філософії, релігії, мистецтва, політики
тощо). У середині XIX ст. ця закономірність розвитку науки вже буде
прямо обґрунтовуватися у філософії позитивізму як найважливіша її
закономірність. Позитивісти стверджували, що зріла наука повністю
звільнилася від впливу на неї культури і що її зміст повністю визна-
чається лише об’єктом дослідження. Однак, як показав подальший
розвиток реальної науки у XIX–XX ст., така позиція аж ніяк не відпо-
відала дійсності.
Вплив культури на науку має місце і зараз. Однак сучасна культура
стала істотно більш відкритою й інтернаціональною. Автаркія і зам
кнутість національних та регіональних культур, частиною яких завжди
була наука, поступово відходять у минуле. У ході посилення взаємодії
національних культур створюється нова, більш потужна щодо них сис-
тема культури, а саме глобальна або загальнолюдська. Сучасна наука
одночасно є і реальною основою, змістовним фундаментом культури,
і однією з її частин. Однак сучасна світова культура як ціле є не тільки
єдиною, а й плюралістичною. Такому її характеру повною мірою відпо-
відають єдність і плюралізм, які мають місце у сучасній світовій науці.
Цей науковий плюралізм виявляється в існуванні значної кількості кон-
куруючих між собою наукових концепцій, напрямів, шкіл, теорій, про-
грам наукових досліджень. Це діалектично суперечливе різноманіття
заперечуючих і доповнюючих один одного досліджень створює потуж-
ний ресурс саморозвитку науки.
56
Разом з тим визнання залежності науки від загальних цінностей

культури має важливий світоглядний та методологічний наслідок для
правильного розуміння таких характеристик наукового знання, як
об’єктивність та істинність. Він полягає в усвідомленні культурної
релятивності цих характеристик, їх релевантності лише щодо певної
культури, поза якою вони не мають ніякого дійсного сенсу. Це означає,
що наукова істина – не трансцендентально-метафізична або емпірична
характеристика наукового знання, а, по суті, соціокультурна. Соціо-
культурне розуміння наукової істини зовсім не передбачає відмови від
визнання її об’єктивного характеру. Воно означає лише необхідність
більш глибокого її розуміння, а саме – розуміння її як соціокультурно-
го феномену, продукту діяльності соціального суб’єкта наукового
пізнання. Доказом факту внутрішньої взаємодії науки з культурою
є послідовна зміна в ході розвитку науки різних типів, про які йшлося
у попередній темі.
Необхідно підкреслити ту обставину, що основний вплив культури
на науку здійснюється через філософію, оскільки саме в ній і з її до-
помогою культура рефлексує себе як ціле. Зрозуміло, що культура
впливає на науку не тільки через філософію, а й іншими своїми під-
системами. Так, досить очевидним і загальновизнаним є вплив на на-
уку з боку практики, потреб удосконалення знарядь і засобів матері-
альної діяльності людини і суспільства. Настільки ж очевидним і та-
ким, що не вимагає особливих доказів, є вплив на науку типу
суспільства та особливостей його економіки. В епоху існування сучас-
ної інноваційної економіки ефективна взаємодія науки й економіки
стала головним фактором суспільного прогресу. Сьогодні, як ніколи
раніше, все більш очевидним стає той істотний вплив, який здійснюють
на розвиток науки такі феномени культури, як буденне знання, при-
родна мова і практичний здоровий глузд. Значущість цих факторів для
розуміння механізму функціонування наукового знання зафіксовано
в таких категоріях сучасної філософії науки, як наукова традиція, не-
явне знання, особистісне знання, буденна мова та ін. Причому ці чин-
ники здійснюють суттєвий вплив не тільки на емпіричний рівень на-
укового пізнання, а й на його теоретичний рівень.
З історії розвитку науки добре відомі також факти впливу на на-
уку з боку такої підсистеми культури, як релігія, і щодо її ідей, і щодо
інституційної детермінації. Причому вплив цей був не тільки нега-
57
тивним (як це мало місце у випадку заперечення католицькою релі-

гією геліоцентричної системи в астрономії або природно-біологічно-
го походження людини), але іноді і надзвичайно позитивним. У зв’язку
з цим досить згадати лише ту обставину, що саме релігійні міркуван-
ня лежали в основі позитивної мотивації заняття науковою діяльніс-
тю у таких великих учених, як М. Коперник, І. Кеплер, І. Ньютон,
Б. Паскаль, Р. Кантор, Тейяр де Шарден та ін. Ці факти добре відомі
з історії науки, і у нас немає ніяких підстав сумніватися в щирості
зізнань великих учених у позитивній оцінці ролі релігії у розвитку
науки. Настільки ж великим є вплив на науку і такої потужної під-
системи культури, як мистецтво (музика, література, поезія та ін.).
Особливо відчутним цей вплив був і має місце на теоретичному
рівні наукового пізнання. Про це неодноразово говорили й писали
багато видатних вчених (Леонардо да Вінчі, Ґ. Ґалілей, Л. Больцман,
А. Ейнштейн, Р. Вейль, А. Пуанкаре, Б. Раушенбах). Безсумнівно, що
ідея гармонії лежала в основі самого виникнення науки як способу
опису впорядкованості Космосу і всього сущого за допомогою науко-
вих законів, які виражають міру цієї упорядкованості і розумного
устрою світу. У релігійній інтерпретації ця закономірна упорядкова-
ність буття розумілася як така, що має божественне походження. Так
вважали Піфагор, Парменід, Геракліт, Платон, Аристотель, Птолемей,
Декарт, Кеплер, Кузанский, Ньютон, ін. Як приклади визнання вели-
чезної ролі мистецтва у розвитку науки наведемо лише два висловлю-
вання видатних вчених: творця молекулярно-кінетичної теорії газів
Л. Больцмана: «Все, ким я став як учений, я зобов’язаний Міллеру»
і основоположника некласичної фізики А. Ейнштейна: «Достоєвський
дав мені як науковцю більше, аніж Гаус».
Мабуть, фундаментальна наука і наукова творчість дуже схожі на
мистецтво. Сама ідея «наукового закону» або категорії «закон природи»
як форм організації чуттєвого досвіду сприймалась багатьма вченими
як така, що має або релігійне, або естетичне походження і сутність,
оскільки сам по собі чуттєвий або емпіричний досвід свідомості не
має у своєму змісті ідеї причини, закону, порядку з логічною необхід-
ністю (Д. Юм).
Сьогодні вже неможливо уявити розвиток науки без розробки й ре-
алізації в усіх розвинених країнах науково-технічної політики, держав-
ного фінансування науки, визначення пріоритетних напрямів її розви-
58
тку, механізму правового регулювання наукової діяльності, особливо

у сфері інтелектуальної власності. Настільки ж важливою й затребу-
ваною в науці і культурі стала така галузь знання, що активно розви-
вається останніми роками, як «етика науки» і особливо «білетика», які
стали важливими практичними інструментами регулювання й оціню-
вання наукових проектів та результатів майже у всіх сферах наукової
діяльності.
Етичне регулювання наукових досліджень набуває сьогодні не лише
національного, а й міжнародного значення. Свідченням цього є ство-
рення національних комітетів та асоціацій з етики науки в багатьох
розвинених країнах, а також створення подібних організацій на між-
народному рівні (комітет з етики науки при ЮНЕСКО, Раді Європи
тощо). Усе це свідчить про те, що сучасна наука стала все більш за-
лежною від впливу на неї різних підсистем культури й суспільства.
Наука як специфічна форма життя. Наука як форма життя – це
антропологічний вимір діяльності вчених в її психологічних, екзистен-
ційних і гуманітарних аспектах, становить головний предмет дослі-
дження такого нового розділу сучасної філософії науки, як антрополо-
гія науки. Тут ще багато чого не утвердилося як у сенсі статусу й само-
стійності даного напрямку філософії науки, так і щодо проблематики.
Однак поступово антропологія науки набуває все виразніших і само-
стійних форм і якісної специфіки порівняно з іншими розділами філо-
софії науки. Тут досліджуються такі проблеми, як життєвий світ науки
(вчених), способи їх когнітивної, соціальної й екзистенційної поведін-
ки і вчинків, форми самоствердження в науці, сполучення цінностей
професійної діяльності вчених із загальним ціннісно-смисловим полем
їх життя.
Основним емпіричним матеріалом для дослідження антропологіч-
ного виміру науки є біографічні роботи про життя і долю вчених, дані
психологічного дослідження особистості вченого, наукової творчості
й поведінки вчених, спогади та оцінки сучасників і нащадків про жит-
тя відомих вчених тощо. Останніми роками у вітчизняній психології
науки зроблений суттєвий крок у вивченні поведінки вчених, їх жит-
тєвих орієнтацій, соціальних і індивідуальних переваг і цінностей,
особистості ученого.
Дослідження психологічних, антропологічних та етичних аспектів
наукової діяльності – необхідна умова адекватного розуміння законо-
мірностей функціонування й розвитку науки.
59
1.5. Свобода наукового пізнання

і соціальна відповідальність вченого
При всій своїй нинішній актуальності проблема соціальної відпо-

відальності вченого має глибоке історичне коріння. Протягом століть,
з часу зародження наукового пізнання, віра в силу розуму супроводжу-
валася сумнівом: як будуть використані його плоди? Чи є знання силою,
що служить людині, і чи не обернеться воно проти нього? Широкові-
домі слова біблійного Екклезіаста: «у великій мудрості багато печалі;
і хто примножує пізнання, примножує скорботу».
Уже Сократ досліджував зв’язок між знанням й чеснотою, і з тих
пір це питання стало одним з одвічних питань філософії, які постають
у найрізноманітніших іпостасях. Сократ вчив, що за своєю природою
людина прагне до кращого, а якщо творить зло, то лише через незнан
ня, тоді, коли не знає, в чому полягає справжня чеснота. Тим самим
пізнання виявлялося, з одного боку, необхідною умовою благого, до-
брого життя, а з другого – однією з головних її складових. Аж до на-
шого часу така висока оцінка пізнання, вперше обґрунтована Сократом,
залишалася й залишається у числі основоположних, на які спирається
європейська культура.
Сократівський варіант вирішення питання брався під сумнів. Так,
уже в Новий час, у XVIII ст., Ж. Ж. Руссо виступає з твердженням про
те, що розвиток науки жодною мірою не сприяє моральному прогресу
людства.
Серед сфер наукового знання, в яких особливо гостро й напружено
обговорюються питання соціальної відповідальності вченого і мораль-
но-етичної оцінки його діяльності, особливе місце займають генна
інженерія, біотехнологія, біомедичні та генетичні дослідження люди-
ни; всі вони досить близько стикаються між собою.
Дискусії навколо етичних проблем генної інженерії тривають по-
стійно. Людина, як зазначається, може сконструювати нову форму
життя, різко відмінну від усього нам відомого, але вона не зможе по-
вернути її назад, у небуття. Американський біолог, лауреат Нобелів-
ської премії, один з творців нової генетики Е. Чаргафф неодноразово
підіймав питання про те, чи маємо ми право незворотньо протидіяти
60
еволюційній мудрості мільйонів років заради того, щоб задовольнити

амбіції й цікавість кількох вчених. На його думку, цей світ дано нам
у борг, ми приходимо і йдемо, і з плином часу ми залишаємо землю,
повітря і воду тим, хто приходить після нас. Саме тому питання відпо-
відальності за втручання у природні процеси є надзвичайно актуальним
і перманентним.
Перспективи, що відкриваються генетикою, починають впливати
на нас вже сьогодні, змушуючи задуматися, наприклад, над тим, чи
хочемо ми і повинні хотіти клонального розмноження (отримання
необмеженого числа генетично ідентичних копій) людей. І сучасним
людям доводиться пильніше вдивлятися в самих себе, щоб зрозуміти,
чого вони хочуть, до чого прагнуть і що вважають неприйнятним. І тут
використання засобів філософського аналізу, звернення до багатовіко-
вого досвіду філософських роздумів стає не просто бажаним, а суттє-
во необхідним для пошуку й обґрунтування розумних і разом з тим
справді гуманних позицій при зіткненні з цими проблемами в сьогод-
нішньому світі. Це стало предметом особливої науки –
біоетики.
Сьогодні принцип свободи наукового пошуку повинен осмислю-
ватися в контексті тих далеко не однозначних наслідків розвитку на-
уки, з якими доводиться мати справу людям.
Ідея необмеженої свободи дослідження, яка була прогресивною
протягом багатьох століть, сьогодні вже не може прийматися безза-
стережно, без урахування соціальної відповідальності, з якою повинна
бути нерозривно пов’язана наукова діяльність. Є відповідальна свобо-
да – і є принципово відмінна від неї вільна безвідповідальність, яка
загрожує при сучасних можливостях науки надзвичайно тяжкими
наслідками для людства.
Наука висуває перед людством чимало нових проблем і альтерна-
тив. Ще в недалекому минулому прийнято було нестримно вихваляти
науково-технічний прогрес як чи не єдину опору загального прогресу
людства. Така точка зору сцієнтизму, тобто уявлення про науку, особ
ливо про природознавство, як про вищу, навіть абсолютну соціальну
цінність. Сьогодні багатьма заперечується гуманістична сутність роз-
витку науки. Поширилося переконання в тому, що цілі й устремління
науки і суспільства в наші дні розділені і зайшли в непереборні проти-
61
річчя, що етичні норми сучасної науки стали протилежними загально-

людським соціально-етичним і гуманістичним нормам і принципам,
а науковий пошук давно вийшов з-під морального контролю.
Науково-технічний прогрес не тільки загострює багато з існуючих
протиріч сучасного суспільного розвитку, а й породжує нові. Більше того,
його негативні прояви можуть призвести до катастрофічних наслідків для
долі всього людства. Сьогодні вже не тільки твори письменників-фантас-
тів, але і багато реальних подій попереджають нас про те, яке жахливе
майбутнє чекає людей у суспільстві, для якого науково-технічний прогрес
виступає як самоціль, позбавляється «людського виміру».
Конкретні напрями науково-технічного прогресу, науково-технічні
проекти і рішення, що зачіпають інтереси і нинішніх, і майбутніх по-
колінь, – ось що вимагає широкого, гласного і разом з тим компетент-
ного обговорення. Цим і визначається сьогодні соціальна відповідаль-
ність вченого.
Досвід історії переконав нас, що знання – це сила, що наука від-
криває людині джерела небаченої могутності і влади над природою.
Ми знаємо, що наслідки науково-технічного прогресу бувають серйоз-
ними і далеко не завжди сприятливими для людей. Тому, діючи з усві-
домленням своєї соціальної відповідальності, вчений повинен прагну-
ти до того, щоб передбачати можливі небажані ефекти, які потенційно
закладені в результатах його досліджень. Завдяки своїм професійним
знанням він підготовлений до такого передбачення краще і в змозі
зробити це раніше, аніж будь-хто інший.
Поряд з цим соціально відповідальна позиція вченого припускає,
щоб він максимально широко і в доступних формах сповіщав громад-
ськість про можливі небажані ефекти, про те, як їх можна уникнути,
ліквідувати або мінімізувати. Тільки ті науково-технічні рішення, які
прийняті на основі повної інформації, можна вважати в наш час со-
ціально і морально виправданими.
Усе це показує, наскільки велика роль вчених у сучасному світі,
оскільки якраз вони володіють тими знаннями і кваліфікацією, які
необхідні сьогодні не тільки для прискорення науково-технічного про-
гресу, а й для того, щоб спрямовувати цей прогрес на благо людини
й суспільства.
62
Література
1. Бірта Г. О. Методологія і організація наукових досліджень : навч.

посіб. / Г. О. Бірта, Ю. Г. Бургу. – Київ : Центр учб. літ., 2014. – 142 с.
2. Данильян О. Г. Філософія : підручник / О. Г. Данильян, О. П. Дзьобань. –
2-ге вид., перероб. і допов. – Харків : Право, 2019. – 432 с.
3. Данильян О. Г. Організація та методологія наукових досліджень : навч.
посіб. / О. Г. Данильян, О. П. Дзьобань. – Харків : Право, 2017. – 448 с.
4. Історія науки і техніки України : підруч. для студентів вищ. навч. закл. /
Л. Є. Дещинський та ін. ; за наук. ред. Л. Є. Дещинського. – Львів :
Растр-7, 2011. – 327 с.
5. Іщенко М. П. Філософія науки: питання теорії і методології : навч.
посіб. для студентів вищ. навч. закл. / М. П. Іщенко, І. І. Руденко ; за ред.
М. П. Іщенка. – Київ : УБС НБУ, 2010. – 442 с.
6. Ковальчук В. В. Основи наукових досліджень : навч. посіб. /
В. В. Ковальчук. – Київ : Слово, 2009. – 240 с.
7. Колесников О. В. Основи наукових досліджень : навч. посіб. /
О. В. Колесников. – 2-ге вид., випр. та допов. – Київ : Центр учб. літ.,
2011. – 144 с.
8. Крушельницька О. В. Методологія та організація наукових досліджень:
навч. посіб. / О. В. Крушельницька. – Київ : Кондор, 2006. – 192 с.
9. Мельник В. Філософія. Наука. Техніка: Методолого-світоглядний
аналіз : монографія / Володимир Мельник. – Львів : Вид. центр ЛНУ
ім. І. Франка, 2010. – 589 с.
10. Основи наукових досліджень : конспект лекцій / уклад. Е. В. Коліс
ніченко. – Суми : Сум. держ. ун-т, 2012. – 83 с.
11. Роджерс Е. М. Дифузія інновацій / Е. М. Роджерс ; пер. з англ.
В. Старка. – Київ : Вид. дім «Києво-Могилян. акад.», 2009. – 591 с.
12. Семенюк Е. Філософія сучасної науки і техніки : підручник / Едуард
Cеменюк, Володимир Мельник. – Вид. 2-ге, випр. та допов. – Львів :
ЛНУ ім. І. Франка, 2012. – 305 с.
13. Філософські аспекти наукового пізнання : навч. посіб. / О. Ю. Панфілов,
О. П. Дзьобань, І. М. Будур та ін. ; за заг. ред. О. Ю. Панфілова. –
Харків : ХІФ КНТЕУ, 2019. – 276 с.
63
Тема 2.
Класичні концепції розуміння
й аналізу науки
2.1. Карл Поппер і проблема демаркації знання
Карл Раймунд Поппер (1902–1994) – британсько-австрійський

філософ, логік і соціолог. Професор Лондонської школи економіки
і політичних наук. Автор і представник школи «критичного раціона-
лізму» – спроби конструктивного теоретичного подолання логічного
позитивізму.
Основні твори: «Логіка наукового дослідження» (1935), «Відкрите
суспільство та його вороги» (1945), «Злиденність історицизму» (1945),
«Припущення і спростування» (1963), «Об’єктивне знання. Еволюцій-
ний підхід» (1972), «Реалізм і мета науки» (1983) та ін.
Основною тезою своїх робіт у царині наукового знання К. Поппер
вважає те, що ми здатні вчитися на наших помилках. Вони розробляють
теорію знання і його збільшення. Це є теорія розуму, що приписує
раціональній аргументації скромну, але тим не менше важливу роль
критики наших часто помилкових спроб вирішити наші проблеми. Це
в той же час теорія досвіду, що приписує нашим спостереженням на-
стільки ж скромну і майже настільки ж важливу роль – роль перевірки,
здатної допомогти нам виявити помилки. Незважаючи на те, що вона
підкреслює нашу здатність помилятися, тут немає поступки скепти-
цизму, бо вона також підкреслює той факт, що знання здатне зростати
і наука може прогресувати – саме завдяки тому, що ми здатні вчитися
на своїх помилках.
Карл Поппер висунув критико-логічну концепцію виникнення
і розвитку наукових теорій. Він вважає початковим етапом у перевірці
теорії представлення нового знання або висловлювання вченим для
такого аналізу. Виникнення нової ідеї або теорії, тобто питання – з чого
ж все починається в науці, Поппер розглядає таким чином: «Вчений,
як теоретик, так і експериментатор, формує висловлювання або систе-
ми висловлювань і перевіряє їх крок за кроком». У своїй роботі «Ло-
гіка і зростання наукового знання» Поппер відразу відсікає питання
про те, як же виникає ідея в голові вченого, вважаючи, що цим повинна
займатися наука психологія. Йому цікаве тільки питання про подаль-
64
Тема 2. Класичні концепції розуміння й аналізу науки
ший розвиток наукового знання. Початкові теорії або висловлювання

повинні бути сформульовані таким чином, щоб вони мали можливість
допускати спростування шляхом досвіду, тобто можливість фальсифі-
кації. Не можна знайти теорії повністю верифіковані (для яких можна
з повною впевненістю довести їх правильність).
Другим етапом розвитку наукових теорій, на думку К. Поппера,
є перехід від початкових висловлювань до теорії за допомогою пере-
вірки і логічного аналізу. Як вважає автор, наукове знання прогресує
завдяки припущенням. Ці припущення або висловлювання піддаються
критиці, тобто робиться спроба їх спростування. «Як ми здійснюємо
стрибок від висловлювань спостереження до гарної теорії?». На це
питання можна відповісти так: шляхом стрибка спочатку до будь-якої
теорії, а потім перевірки, чи є вона доброю чи поганою теорією, тобто
шляхом неодноразового застосування нашого критичного методу, усу-
нення безлічі поганих теорій і винаходів безлічі нових.
Деякі теорії витримують ці перевірки, проте ніколи не можна ви-
знати їх безумовно істинними. Критика припущень має вирішальне
значення: виявляючи помилки, вона дозволяє зрозуміти складність
розв’язуваної проблеми. Саме так відбувається більш глибоке усвідом-
лення проблеми, що дає можливість висувати більш зрілі рішення: саме
спростування теорії, тобто якесь серйозне пробне вирішення проблеми,
завжди є кроком уперед, що наближує вченого до істини. Так відбува-
ється навчання людини або зростання наукового знання на помилках.
Карл Поппер пропонує чотири шляхи, за якими можлива перевір-
ка теорії:
–– логічне порівняння отриманих наслідків один з одним, за допо-
могою якого перевіряється внутрішня несуперечність системи;
–– дослідження логічної форми теорії з метою визначити, чи має
вона характер емпіричної, або наукової теорії або, приміром, є тавто-
логічною. Для перевірки теорії на предмет емпіричності, тобто для
проведення «демаркації» (поділ емпіричних і метафізичних наук),
Поппер використовує метод спростування або фальсифікації. Невери-
фіковані системи слід розглядати як критерій демаркації, емпірична
система повинна допускати спростування шляхом досвіду;
–– порівняння даної теорії з іншими теоріями в основному з метою
визначити, чи зробить нова теорія внесок у науковий прогрес у тому
випадку, якщо вона виживе після різних перевірок;
65
–– перевірка теорії за допомогою емпіричного застосування виведе-

них з неї наслідків для того, щоб з’ясувати, наскільки нові засоби даної
теорії задовольняють вимогам практики, незалежно від того, чи виходять
ці вимоги із суто наукових експериментів або практичних, технічних
застосувань. Процедура перевірки при цьому є дедуктивною.
У ситуації, коли необхідно здійснити вибір однієї з кількох конку-
руючих теорій, Поппер пропонує теж використовувати логіку, зазна-
чаючи, що можливо, наші перевірочні твердження спростують деякі
з конкуруючих теорій, а оскільки ми шукаємо справжню теорію, то
віддамо перевагу тим з них, неправдивість яких поки що не встанов-
лена.
Вибір необхідно зупинити на теоріях, хибність яких ще не доведе-
на. При виборі більш підходящих теорій автор рекомендує використо-
вувати критерій – ступінь підкріплення теорії, під яким він розуміє
стислий звіт, що оцінює стан (на даний момент часу) критичного об-
говорення теорії з точки зору того, як вона вирішує свої проблеми, її
ступеня можливості перевірки, строгості перевірок, яким вона підда-
валася, і того, як вона витримала ці перевірки. Якщо ми віддаємо пере-
вагу будь-якій теорії, то ми повинні віддати їй перевагу разом з усіма
її наслідками.
З точки зору К. Поппера, всі теорії – це гіпотези, тому всі теорії
можуть бути спростовані. Тому, незважаючи на те, що на певний мо-
мент часу деяка теорія має ступінь підкріплення вище, аніж інша тео-
рія, ми не можемо сказати, яка з них буде більш функціональною
і бажаною в майбутньому.
Одним із методологічних правил, які виводить Поппер у своїй
роботі, є необхідність дотримання пошуків універсальних законів
і струнких теоретичних систем, а також спроб каузального (причинно-
го) пояснення будь-яких подій, які ми можемо описати.
Наступним етапом у генезі теорій є, на думку К. Поппера, побудо-
ва суворо наукової системи – «аксіоматизованої системи». Наукові
теорії постійно змінюються. У деякий момент часу теоретична систе-
ма достатньо визначена і завершена за формою для того, щоб про
кожне нове припущення можна було судити, чи є воно модифікацією
і, отже, переглядом цієї системи, чи ні. Саме з цієї причини існує необ-
хідність побудови суворо наукової системи. При цьому прагнуть виді-
лити всі припущення, які необхідні. Зазвичай їх називають аксіомами.
66
Аксіоми вибирають таким чином, щоб всі інші висловлювання, що

належать до теоретичної системи, могли бути виведені з аксіом за до-
помогою суто логічних або математичних перетворень. У деяких ви-
падках фундаментальні поняття нової системи можна визначити за
допомогою понять, які спочатку були використані у старих системах.
На думку Карла Поппера, у підходах до методу науки є спірні пи-
тання, суперечливі погляди, на яких він зупиняє свою увагу. У резуль-
таті міркувань над цими спірними питаннями К. Поппер дійшов на-
ступних методологічних висновків:
–– легко отримати підтвердження, або верифікацію, майже для
кожної теорії, якщо ми шукаємо таких підтверджень;
–– підтвердження слід брати до уваги тільки у тому випадку, якщо
вони є результатом ризикованих передбачень, тобто коли ми, не буду-
чи обізнаними про деякі теорії, чекали б події, несумісної з цією тео-
рією, – події, яка спростовує цю теорію;
–– кожна «хороша» наукова теорія є деякою забороною: вона забо-
роняє появу певних подій. Чим більше теорія забороняє, тим вона
краща;
–– теорія, яка не спростована ніякою мислимою подією, є ненауко-
вою. Неспростовність являє собою не гідність теорії (як часто дума-
ють), а її ваду;
–– кожна справжня перевірка теорії є спробою її фальсифікувати,
тобто спростувати. Перевірюваність є можливістю фальсифікувати;
при цьому існують ступені можливої перевірки: одні теорії більше
перевіряються, більшою мірою спростовні, аніж інші; такі теорії під-
дані, так би мовити, більшому ризику;
–– підтверджуюче свідчення не повинно братися до уваги, за ви-
нятком тих випадків, коли воно є результатом справжньої перевірки
теорії. Це означає, що його слід розуміти як результат серйозної, але
безуспішної спроби фальсифікувати теорію;
–– деякі теорії, які справді перевіряються після того, як виявлена їх
неправдивість, все‑таки підтримуються їхніми прихильниками, напри-
клад, за допомогою введення таких допоміжних припущень і переін-
терпретації, які позбавляють її від спростування. Така процедура зав
жди можлива, але вона рятує теорію від спростування тільки ціною
знищення або принаймні зменшення її наукового статусу.
67
У результаті отриманих висновків К. Поппер формулює критерій

наукового статусу теорії: «Критерієм наукового статусу теорії є мож-
ливість її фальсифікувати, спростувати або перевірити».
Суттєва увага у творчості Карла Поппера приділяється питанню
про джерело знання. На підставі аналізу точок зору представників
британської школи (класичного емпіризму) і континентальної школи
(класичного раціоналізму або інтелектуалізму) К. Поппер ставить
питання про те, чи є спостереження кінцевим джерелом нашого знан
ня. Якщо ні, то які джерела нашого знання?
Автор описав результати аналізу різних теорій про джерело знання
і сформулював такі тези.
1. Не існує первинних джерел знання. Потрібно вітати кожне дже-
рело, кожне речення, але кожне джерело, кожне речення мають бути
відкритими для критичної перевірки. Зазвичай ми перевіряємо самі
факти, а не джерела нашої інформації.
2. З точки зору кількості та якості найбільш важливим джерелом
нашого знання, якщо не вважати вродженого знання, є традиція. Біль-
шу частину того, що ми знаємо, ми засвоїли завдяки прикладам, роз-
повідям, завдяки читанню книг, навчаючись критикувати, сприймати
критику і шанувати істину.
3. Кожна частка нашого традиційного знання (і навіть нашого вро-
дженого знання) відкрита для критичної перевірки і може бути відкину-
та. Тим не менш без традиції пізнання виявилося б неможливим.
4. Пізнання не може початися з нічого – з tabula rasa – і не може
початися зі спостережень. Розвиток пізнання полягає, головним чином,
у модифікації більш раннього знання. Хоча іноді, наприклад, в архео-
логії, ми можемо просунутися завдяки вдалому спостереження, важ-
ливість відкриття зазвичай визначається його здатністю змінювати наші
колишні теорії.
5. Ясність і виразність не є критеріями істини, але такі речі, як не-
ясність або плутанина, можуть вказувати на помилку. Так само і не-
суперечність не може свідчити про істинність, але суперечності
і незв’язність говорять про хибність. А коли наші помилки усвідомлю-
ються, вони допомагають нам знайти правильне рішення.
6. Абсолютним авторитетом не володіють ані спостереження, ані
розум. Надзвичайно важливими є інтелектуальна інтуїція й уява, про-
68
те вони ненадійні: вони здатні представляти нам речі дуже ясно і тим
не менш вводити нас в оману. Вони необхідні як основні джерела на-
ших теорій, але в більшості своїй наші теорії помилкові.
7. Хоча ясність цінна сама по собі, строгість і точність такими не є:
не слід прагнути до точності більш високої, аніж вимагає наша проблема.
Лінгвістична точність являє собою оманливий фантом, а проблеми,
пов’язані з визначенням або значенням слів, несуттєві.
8. Кожне рішення деякої проблеми породжує нові невирішені проб
леми, які значно глибші у порівнянні з початковою проблемою і по-
требують більш сміливих рішень. Чим більше і глибше ми занурює-
мося у вивчення світу, тим більш усвідомленим і точним стає наше
знання про те, чого ми не знаємо, знання нашого невігластва.
К. Поппер пропонує вирішити проблему пошуку джерела знання
наступним чином: ми повинні відкинути ідею первинних джерел знан
ня і погодитися з тим, що всяке знання є людським знанням; що воно
змішане з нашими помилками, упередженнями, мріями та сподівання-
ми; єдине, що ми можемо робити, це шукати істину, навіть якщо вона
недосяжна.
Поппер відкидає думку низки філософських шкіл про те, що на-
тхнення навіюється вченому якимось авторитетом – божественним
і т. д. Дослідник повинен визнати, що в цірині нашого знання немає
ніяких авторитетів, які знаходяться поза критикою.
Вивчаючи різні теорії, вчений побачив, що вони описують деякі
факти, але роблять це у вигляді міфу. Ці теорії містять дуже цікаві
психологічні припущення, проте висловлюють їх у формі, яка не пере-
вірюється. Разом з тим він розумів, що такі міфи можуть отримати
подальший розвиток, і стати такими, що перевіряються, що історично
всі – або майже всі – наукові теорії виникли з міфів, і що міф може
містити важливі передбачення наукових теорій. Тому, якщо деяка тео-
рія виявляється ненауковою, або «метафізичною», з цього зовсім не
випливає, що вона не важлива. Однак вона не може претендувати на
назву наукової теорії.
Поппер намагався вирішити проблему проведення межі (наскільки це
можливо зробити) між висловлюваннями або системами висловлювань
емпіричних наук і всіма іншими висловлюваннями – релігійними, мета-
фізичними або просто псевдонауковими. Пізніше автор назвав цю проб
лему проблемою «демаркації». Він сподівається, що вирішення проблеми
69
демаркації призведе до вирішення низки проблем у філософії науки, на-

приклад проблеми індукції. Поппер у своїй роботі пропонує використо-
вувати дедуктивний метод замість індуктивного.
Ґрунтуючись на поясненнях Юма і розвиваючи його теорію, Поппер
робить такий висновок: «теорії ніколи не виводяться з висловлювань
спостереження і не можуть бути раціонально виправдані за їх допо-
могою». Теорії ніколи не можуть бути доведені досвідом, верифікова-
ні, оскільки виведення теорії із сингулярних висловлювань неприпус-
тиме, це індуктивістський підхід.
Система може називатися емпіричною, якщо вона допускає спрос-
тування, фальсифікацію. Таким чином, можливість фальсифікації може
виступати критерієм визначення того, що система емпірична. Мета
емпіричного методу – зовсім не порятунок неспроможних систем,
а, навпаки, тієї з них, яка найбільш пристосована до виживання в по-
рівнянні з іншими. Це досягається тоді, коли системи, які розглядають-
ся, беруть участь у найжорстокішій боротьбі за існування.
Метод фальсифікації передбачає не індуктивний висновок, а тіль-
ки тавтологічні перетворення індуктивної логіки, справедливість якої
не підлягає сумніву.
2.2. Концепція наукових революцій Томаса Куна
Томас Семюель Кун (1922–1996) – американський філософ і іс-

торик науки, один із лідерів сучасної постпозитивістської філософії
науки. На відміну від логічного позитивізму, який займався аналізом
формально-логічних структур наукових теорій, Кун одним із перших
у західній філософії акцентував на значенні історії природознавства
як єдиному джерелі справжньої філософії науки.
Проблемам історичної еволюції наукових традицій в астрономії
була присвячена перша книга Куна «Коперниканська революція»
(1957), де на прикладах птолемеєвської і наступної коперниканської
традицій Кун уперше здійснив реконструкцію змістовних механізмів
наукових революцій. Коперниканський переворот при цьому розгля-
дається ним як перехід наукового співтовариства до принципово іншої
системи світобачення, що стало можливим завдяки не тільки внутріш-
ньонауковим факторам розвитку, а й різним соціальним процесам ре-
несансної культури в цілому.
70
Свою конкретизацію і найяскравіше вираження позиція Куна зна-

йшла в його наступній книзі «Структура наукових революцій» (1962),
що ініціювала постпозитивістську орієнтацію в сучасній філософії
науки і зробила Куна одним з її найвизначніших авторів.
Томас Кун стверджує, що ані верифікаціонізм логічних позитивіс-
тів, ані фальсифікаціонізм Карла Поппера не описують реальної іс-
торії науки. Мислитель вважає, що винесення вироку, який приводить
вченого до відмови від раніше прийнятої теорії, завжди ґрунтується на
чомусь більшому, аніж зіставлення теорії з навколишнім світом. Кун
розробляє свою модель розвитку науки, в якій він робить акцент на
наявності стрибків-революцій. Для них властиві такі поняття, як «не-
кумулятивність» та «непорівнянність».
Основними елементами кунівської моделі є чотири поняття: науко-
ва парадигма, наукове співтовариство, нормальна наука, наукова рево-
люція. Взаємовідношення цих понять, які утворюють систему, станов-
лять ядро кунівської моделі функціонування й розвитку науки. З цим
ядром пов’язані й такі характеристики, як несумірність теорій, які
належать до різних парадигм, некумулятивний характер змін, які від-
повідають «науковій революції» на противагу «кумулятивному харак-
теру зростання «нормальної науки», наявність у парадигмі прихованих
елементів.
У своїй історичній концепції розвитку науки Томас Кун викорис-
товує декілька визначень, які мають велике значення в розумінні його
теорії:
–– парадигма – визнані всіма наукові досягнення, які протягом пев-
ного часу дають науковому співтовариству модель постановки проблем
та їх вирішення;
–– наукові революції – виключні ситуації, за яких виникає зміна
професійних приписів;
–– нормальна наука – дослідження, яке міцно спирається на одне чи
декілька минулих наукових досягнень, які протягом певного часу ви-
знаються певним науковим співтовариством як основа для його по-
дальшої практичної діяльності.
Кун виходить із уявлення про науку як про соціальний інститут,
в якому діють певні соціальні групи та організації. Однак головним
началом, що об’єднує спільноту вчених, на думку Куна, є не норми
71
професійної етики, а єдиний стиль мислення, визнання даною спіль-

нотою визначених фундаментальних теорій і методів дослідження. Ці
положення, що об’єднують спільноту вчених, Кун назвав парадигмою,
під якою він розумів визнані всіма наукові досягнення, котрі протягом
певного часу надають науковій спільноті модель постановки проблем
та їх розв’язання. Із цих моделей, за Куном, виникають конкретні тра-
диції того чи іншого напрямку в дослідженнях. Парадигма як сукуп-
ність передумов, що визначають конкретне наукове дослідження і ви-
знаються на даному етапі, широко застосовується для позначення
провідних представників і методів отримання нових даних у період
екстенсивного розвитку знання.
Парадигми мають як пізнавальну, так і нормативну функції. Вони
надають вченим основні принципи їхньої пізнавальної діяльності та
форми реалізації цих принципів. Парадигми, за Куном, є джерелом ме-
тодів, проблемних ситуацій, стандартів розв’язання проблем, прийнятих
в тих чи інших спільнотах вчених. Більш низьким рівнем організації
наукового знання, порівняно з парадигмою, є наукова теорія. Кожна
теорія створюється в рамках тієї чи іншої парадигми. Теорії, що існують
у межах різних парадигм, не можуть бути зіставлені. Тому одна й та сама
теорія не може належати до різних парадигм без її попереднього ради-
кального переосмислення. А це означає, що при зміні парадигм немож-
ливо здійснити наступництво теорій, тобто якісь теорії перевести із
старих парадигм у нові. У контексті нових парадигм старі теорії отри-
мують новий зміст, іншу інтерпретацію.
Пізніше Кун називає парадигми дисциплінарними матрицями. Вони
є дисциплінарними, тому що примушують вчених до визначеної по-
ведінки, стилю думки, а матриці – тому що складаються з упорядкова-
них елементів різного роду, причому, кожний з них потребує подальшої
сертифікації.
Дисциплінарна матриця, за Куном, складається з чотирьох основ
них елементів:
–– символічне узагальнення або формалізовані конструкції, що ви-
користовуються спільнотою вчених без сумнівів та розбіжностей;
–– «метафізичні» загальнометодологічні уявлення, концептуальні
моделі;
–– цінності, що цементують дану наукову спільноту. Найбільш вко-
ріненими цінностями є цінності, що стосуються передбачень. Вони
72
повинні бути точними, кількісно обґрунтованими, простими, логічни-

ми, з високим ступенем вірогідності;
–– «зразки» – визнані приклади.
Томас Кун проводить дуже глибокий та розгорнутий історичний
аналіз розвитку наукового знання, який починається з виникнення
перших припущень, перших відкриттів до зрілої науки наших днів.
Теорія Т. Куна заснована на обробці дійсних фактів історії. Він
робить спробу простежити еволюцію певного наукового знання від
його зародження. Основними етапами у виникненні та розвитку науко-
вої теорії, згідно з концепцією Томаса Куна, є такі.
1. Виникнення наукового відкриття. Автор стверджує, що людина
може зробити відкриття взагалі не знаючи, що таке «науковий метод»,
а саме: яке з них (відкриттів) буде залежати від його попереднього до-
свіду в інших галузях, які він мав досліджувати раніше, а також від його
власного індивідуального складу розуму.
2. Накопичення фактів, які є фундаментом для наукових шкіл. На
початкових стадіях розвитку наукової теорії всі факти, які стосуються
розвитку певної науки, виглядають однаково доцільними.
Діяльність з накопичення фактів на цьому етапі більшою мірою
має випадковий характер, аніж діяльність, яка стає звичною у подаль-
шому розвитку науки. Якщо відсутня причина для пошуку особової
форми, накопичення фактів у цей початковий період завжди обмежуєть-
ся інформацією, яка завжди знаходиться на поверхні. Результатом
цього процесу є фонд фактів, частина яких доступна для звичайного
спостереження та експерименту, а інші є ізотеричними та запозичу-
ються з інших галузей (медицина, біологія). Головне тут – факти, які
були пояснені. Поряд з ними залишаються інші, які деякий час були
складними для того, щоб включити їх до цілісної теорії. Це були об-
ставини, які становлять риси наукових шкіл на початкових стадіях
розвитку.
3. Виникнення парадигми. На основі зібраних фактів та підкріп
лення ззовні – це може бути філософія чи інша наука, стара школа
розвиває якийсь напрямок фактів та приходить до нових відкриттів.
Так виникає теорія. Та теорія, яка приймається як парадигма, повинна
здаватися найкращою, у порівнянні з іншими теоріями, які з нею кон-
курують, але вона не повинна (та фактично цього ніколи не буває)
пояснювати всі факти, які можуть зустрітися на її шляху.
73
Виходячи з дослідів Т. Куна, коли у розвитку науки група дослід-

ників уперше створює синтетичну теорію, здатну залучити більшість
представників наступного покоління дослідників, попередні школи
поступово зникають. Зникнення цих шкіл частково обумовлене звер-
ненням їх членів до нової парадигми.
Нова парадигма припускає й нове, більш чітке визначення сфери
дослідження. Ті науковці, які не можуть пристосуватися до нової па-
радигми, повинні перейти до іншої групи або вони стають приречени-
ми до ізоляції. Завдяки новій парадигмі група, яка цікавилася раніше
вивченням природи з простої цікавості, стає професійною, а предмет
її цікавості перетворюється на наукову дисципліну. У науці з першим
прийняттям нової парадигми створюються спеціальні журнали, науко-
ві співтовариства та виникають спецкурси в академічній освіті.
Т. Кун визначає, що чітке визначення наукової групи призводить
до інших наслідків:
–– коли вчений може прийняти парадигму без доказів, йому не тре-
ба починати з вивчення початкових даних, виправдовуючи кожне нове
поняття;
–– науковець може почати своє дослідження там, там де воно зупи-
нилося;
–– результати досліджень у цей період з’являються не в книгах, а у
вигляді коротких статей та призначені для професіоналів, які знають
цю парадигму.
У момент свого створення парадигма є обмеженою. Вона являє
собою об’єкт для подальшої розробки і конкретизації.
4. Період нормальної науки. Коли парадигма прийнята, починаєть-
ся період нормальної науки, який повинен вирішувати проблеми особ
ливого роду розширенням знань про факти та зіставленням цих фактів
з передбаченнями на основі парадигми та завдяки подальшій розроб-
ці самої парадигми. Мета нормальної науки – розробка тих явищ та
теорій, існування яких парадигма завідомо припускає (а не займаєть-
ся передбаченням нових видів явищ та теорій). Ці властивості нор-
мальної науки можна віднести до її недоліків, оскільки обмеження
народжуються завдяки впевненості у парадигмі. Але водночас це
є істотним для розвитку науки, оскільки дозволяє концентрувати увагу
на невеликій царині науки й глибоко та детально досліджувати окремі
фрагменти.
74
У період нормальної науки вдосконалюється парадигма завдяки

поєднанню фактів та теорії.
5. Криза нормальної науки, виникнення нових теорій. Кун ствер-
джує, що у нормальній науці настає криза, яка є наслідком змін у па-
радигмі. Він приводить наступні джерела цих змін: а) наукове відкрит-
тя (хоч воно не є метою нормальної науки); б) нездатність нормальної
науки вирішувати її технічні завдання; в) швидке зростання кількості
варіантів теорії.
Після дослідження різних випадків кризи у науці, Т. Кун приходить
до такого висновку: у кожному випадку нова теорія виникає тільки
після різко виражених невдач у діяльності з нормального вирішення
проблем. Нова теорія постає як безпосередня реакція на кризу.
Криза починається з сумніву у парадигмі. На думку Т. Куна, є три
можливих результати кризи у науці:
–– іноді нормальна наука може вирішити проблему без переходу на
нову парадигму;
–– проблему не можна вирішити навіть з використанням радикаль-
них підходів, науковці розуміють, що в їх сфері проблема не може бути
вирішеною;
–– криза вирішується завдяки використанню претендента на нову
парадигму. Тоді починається боротьба за її поняття.
Томас Кун звертає увагу на те, що є така закономірність – нову
парадигму розробляють молоді вчені, які мало пов’язані з попередньою
практикою і традиційними правилами нормальної науки.
6. Наукова революція – перехід на нову парадигму. Т. Кун проводить
аналогію між політичними та науковими революціями – політичні
революції починаються зі зростання усвідомлення того, що існуючі
інститути перестали адекватно реагувати на проблеми, які вони же
почасти створили. Наукові революції багато в чому так само почина-
ються зі зростання свідомості, що існуюча парадигма перестала адек-
ватно функціонувати при дослідженні того аспекту, до якого сама ра-
ніше проклала шлях.
Кун розглядає різні причини переходу від однієї парадигми до ін-
шої, а також причини вибору однієї з конкуруючих парадигм. Першим,
що може привести до наукової революції, є впевненість у тому, що нова
парадигма вирішить ті питання і проблеми, які привели іншу парадиг-
му до кризи. Друга з імовірних причин відмови від старої парадигми –
75
суб’єктивна. Т. Кун підкреслює важливість суб’єктивних та оціночних

характеристик при виборі парадигми – це такі аргументи, які рідко
викладаються ясно, виразно, але апелюють до індивідуального від-
чуття зручності, до естетичного почуття. Вважається, що нова теорія
має бути більш ясною, більш зручною, або більш простою, аніж стара.
Третя причина вибору певної парадигми серед існуючих альтер-
нативних варіантів – є віра в те, що нова парадигма досягне успіху
у вирішенні великого кола проблем, з якими вона зустрінеться, при
тому, що стара парадигма зазнала невдач при вирішенні деяких із них.
Для цього щось повинно змусити принаймні декількох учених від-
чути, що новий шлях обраний вірно. Тріумф нової парадигми прихо-
дить завдяки якомусь містичному впливу естетики.
Як стверджує Томас Кун, наукові революції – це відбір найбільш при-
датного способу майбутньої наукової діяльності завдяки конфлікту всере-
дині наукового співтовариства. Розвиток наукового знання – це прогрес,
але він може здійснюватися без допомоги деякої загальної мети.
Згідно з поглядами Куна, процес прийняття і зміни парадигм пов
ністю раціонального пояснення не має. Дане явище має своїм джерелом
соціально-психологічну природу, і зміна парадигм подібна до релігій-
ного перевороту.
Розвиток наукового знання заснований на існуванні наукових спів-
товариств. Учений, згідно з концепцією Куна, може бути зрозумілий
як учений тільки за умови його приналежності до наукової спільноти,
всі члени якої дотримуються певної парадигми; остання ж, у свою
чергу, характеризується сукупністю знань та особливостями підходу
до вирішення наукових проблем, прийнятих даним науковим співто-
вариством.
Наукове співтовариство за своєю суттю відіграє не тільки роль
організатора наукової роботи, більш важливим є передусім встанов-
лення або прийняття тих чи інших теоретичних принципів, парадигм,
тощо. Таким чином, саме наукове співтовариство наділяється здатніс-
тю створювати, формувати, відбирати наукові проблеми та їх вирішен-
ня, розглядаючи їх як об’єкт пізнання.
Процес прийняття нової парадигми, на думку Куна, є своєрідним
переключенням гештальту на принципово іншу систему світобачення,
зі своїми образами, принципами, мовою, неперекладними і непорів-
нянними з іншими змістовними моделями і мовами. Видимість куму-
76
лятивної наступності в розвитку знання забезпечується процесом

фахової освіти й підручниками, що інтерпретують історію науки від-
повідно до установок, заданими домінантною парадигмою. У силу
цього досить проблематично говорити про справжній прогрес в історії
природознавства. Удосконалення й приріст знання відрізняє тільки
періоди нормальної науки, кожний з яких формує унікальне розуміння
світу, що не має особливих переваг в порівнянні з іншими. Кун веде
мову не стільки про прогрес, скільки про еволюції (на зразок біологіч-
ної), у рамках якої кожен організм займає свою нішу і набуває своїх
адаптаційних можливостей.
Зазначимо, що несумірність парадигм зумовлює найважливішу
рису кунівської моделі наукової революції, а саме: через несумірність
парадигм їхня конкуренція відбувається як конкуренція наукових то-
вариств, і перемога визначається не стільки внутрішньонауковими,
скільки соціокультурними або навіть соціально-психологічними про-
цесами. Отже, самі собою спостереження й досвід, як вважали пози-
тивісти, не можуть визначати специфічного змісту науки. Як зазначає
Т. Кун, формотворчим інгредієнтом переконань, яких дотримується це
наукове товариство, завжди є особисті та історичні чинники. Остаточ-
ний висновок Т. Куна такий: конкуренція між різними групами науко-
вого товариства є єдиним історичним процесом, який ефективно при-
водить до заперечення раніше прийнятої теорії.
Кунівська інтерпретація наукового прогресу викликала сплеск кри-
тичних публікацій, і його наступні роботи були пов’язані з уточненням
вихідних положень, сформульованих у «Структурі наукових революцій».
У своїй монографії «Теорія чорного тіла і квантовий розрив» (1978) Кун
аналізує соціально-психологічні й теоретико-методологічні фактори ре-
волюції у квантовій фізиці, на прикладі якої показує парадоксальну пер-
манентність революційних відкриттів, психологію гештальт-перемикання
при створенні нових наукових співтовариств.
Концепція Томаса Куна вплинула на сучасну філософію науки.
Обґрунтовані ним історико-еволюціоністський підхід, антикумуляти-
візм, ідея про соціокультурну зумовленість наукового пізнання (екс-
терналізм), впроваджені поняття парадигми й наукової революції
значною мірою сприяли подоланню неопозитивістської традиції у фі-
лософії науки й оформленню постпозитивізму, соціології і психології
науки.
77
2.3. Концепція особистісного знання Майкла Полані
Майкл Полані (1891–1976) – британський вчений, видатний фахі-

вець у галузі фізичної хімії, один з основоположників так званого іс-
торичного напряму у філософії науки. Представник постпозитивізму,
критик позитивізму, автор концепції «особистісного (або неявного,
мовчазного) знання». Основна праця з філософії науки – «Особистісне
знання: на шляху до посткритичної філософії» (1958).
Концепція М. Полані збагачує уявлення про пізнавальну діяльність,
не зводячи її до дії тільки загальних, об’єктивних закономірностей, а й
з огляду на роль конкретної особистості, наділеної неповторними ког-
нітивними установками і включеної в унікальну наукову практику.
Однією з ключових ідей М. Полані є уявлення про те, що будь-яке
знання суб’єкта містить особистісний компонент. Пізнавальний акт
завжди виконується конкретним індивідом з неповторним особистіс-
ним досвідом, з певними установками свідомості й неявними перед
умовами здійснюваної ним діяльності. Особливу увагу Полані приділяє
сфері неявного, «мовчазного» знання, особистісного за своїм характером
і такого, що лежить в основі індивідуального процесу пізнання.
Неявне знання являє собою сферу активності периферійної свідо-
мості, тобто на ньому не сконцентровано увагу суб’єкта, проте саме
завдяки йому ми сприймаємо предмет, який знаходиться у фокусі нашої
уваги. Коріння особистісного знання можна виявити саме у перифе-
ричній сфері свідомості, яка виступає фоном для свідомості, сфокусо-
ваної на зовнішніх об’єктах. Присутні на периферії свідомості дані
досвіду виявляються тими елементами, взаємодія яких породжує нову
цілісність, що є об’єктом фокусної свідомості.
М. Полані неодноразово посилався у своїх роботах на досягнення
гештальт-психології1, проте його ключові ідеї співзвучні не тільки з роз-
робками цього психологічного напрямку, а й принципами сучасного
системного підходу. Загальна схема пізнавального процесу, запропонова-
на філософом у його роботах, і справді відображає системний характер
нашого особистісного знання і дозволяє розкрити складний взаємозв’язок
між різними рівнями свідомості і психіки в цілому. Таким чином, осо-
1
Гештальт-психологія – це загальнопсихологічний напрям, який пов’язаний зі
спробами пояснення насамперед сприйняття й мислення особистості. Основним по-
яснювальним принципом гештальт-психологія висуває принцип цілісності.
78
бистісне знання правильніше буде розглядати не як набір конкретних

уявлень про явища дійсності, що виявляються у фокусі нашої уваги як
об’єкти пізнання, а як ієрархічну організовану систему, що забезпечує
зв’язок між різними рівнями й аспектами свідомості й неодмінно включає
в себе неусвідомлювані й неартикульовані моменти досвіду.
Система особистісного знання може бути описана як цілісне утво-
рення, елементи якого повинні розглядатися не ізольовано, а у взаємо-
дії один з одним. Зміст особистісного знання має емерджентні власти-
вості, тобто не зводиться до змісту конкретних даних індивідуального
досвіду, а визначається їх співвідношенням у структурі свідомості та
психіки. Окремі моменти досвіду, у свою чергу, виходячи з контексту
неповторного особистісного досвіду, набувають нового змісту.
Таким чином, можна припустити, що уявлення суб’єкта, включені
в його унікальну систему особистісного знання, є ширшими й багат-
шими за змістом, аніж знання, спочатку укладені у словесній формі,
яка сприймається людиною. Ця особливість пізнання є основою твор-
чості, здатності особистості привносити в уявлення про світ щось нове.
Розуміння свідомості як структурно організованого утворення відо-
бражає контекстуальний характер пізнавальних процесів, що відбува-
ються у ній. Окремі дані досвіду набувають свого унікального значен-
ня саме в контексті смислової цілісності, яку породжує структура
свідомості: елементи, включені в такого роду контекст, вказують на
щось існуюче крім них і наповнюються сенсом завдяки тому, що вони
включені в цей контекст.
Таким чином, безпосередньо дане цілісне бачення ситуації вияв-
ляється основоположним контекстом, в якому здійснюється когнітив-
на діяльність і в якому отримують свій неповторний сенс окремі ком-
поненти нашого складного й багатогранного особистісного досвіду.
Передумови формують контекст, в якому певним чином проявляються
побічні відомості та конструюється сенс.
Полані пропонує функціональне тлумачення неявного знання,
тобто вказує на ту функцію, яку воно виконує в структурі свідомості.
Будь-який пізнавальний процес може бути описаний, на думку Полані,
за допомогою так званої структури «from-to»: будь-який неформалізо-
ваний висновок, здійснюваний суб’єктом, полягає в русі від даних
досвіду, усвідомлюваних нами на периферійному рівні, до цілісного
79
розуміння. Неявне знання у світлі поставленої дослідницької мети

обов’язково набуває певної функціональної ролі як набір умов пізна-
вальної діяльності, визначаючи зміст отриманого знання і формуючи
цілісне розуміння ситуації. Коли ми сфокусовані на цілому, ми усві-
домлюємо частини периферійною свідомістю, причому ці два види
усвідомлення мають приблизно однакову інтенсивність. Якщо якась
частина представляється периферійною щодо цілого, це означає, що
вона бере участь у формуванні цілого, і цю її функцію ми можемо роз-
глядати як її смисл щодо цілого.
Описана Полані структура «from-to» є спільною схемою будь-якого
пізнавального акту, відповідно до якої людська думка рухається від
неявних передумов у бік нової смислової цілісності, яка породжується
їх взаємодією, що і є об’єктом пізнання.
Полані підкреслює, що фокус і периферія свідомості є взаємови-
ключними. Зміст периферійної свідомості може виявитися у фокусі,
що відразу змінює її місце у структурі знання, позбавляє колишнього
функціонального значення і наділяє новим змістом. Спрямованість
уваги на імпліцитне знання є вже зовсім іншим пізнавальним актом,
що змінює попереднє співвідношення даних досвіду.
Таким чином, зміст периферійної свідомості не може бути пізнаний
суб’єктом у його первісному вигляді, без трансформацій, які неминуче
відбуваються при спробі зробити його об’єктом пізнання.
Руйнування структури попереднього когнітивного акту, внаслідок
чого периферичне знання позбавляється свого інструментального зна-
чення, відображається й на практиці, позбавляючи людину можливос-
ті здійснювати добре засвоєні дії. Це проявляється в тих випадках, коли
людина, зосередившись на деталях, які допомагають їй здійснити де-
яку дію, виявляється не в змозі її повторити. Однак новий пізнавальний
акт, що полягає у фокусному пізнанні імпліцитних відомостей, також
спирається на певні неявні передумови. А це означає, що, хоча багато
чого зі сфери периферійної свідомості можна виразити у мові, у будь-
якому випадку зберігається непереборний залишок неявного знання.
Це підтримує описану Полані структуру свідомості, яка має принци-
пове значення для розуміння будь-якого пізнавального процесу. Цією
особливістю людського когнітивного апарату пояснюється невичерп-
80
ність неявного знання, обумовлена нескінченним

різноманіттям смис-
лових контекстів, які безперервно змінюють один одного.
Найважливішою сферою неявного знання є усвідомлення власного
тіла, що виконує інструментальну роль в осягненні навколишньої
дійсності. Дане твердження розкриває значення тілесності як одного
з ключових чинників пізнавального процесу, що знаходить відобра-
ження в актуальному сьогодні тілесному підході. Тілесні навички,
засвоєні нами в ході практичної діяльності у вигляді неусвідомлюваних
автоматичних дій, є умовами нашої активності і становлять невід’ємну
сферу особистісного знання. Участь тілесних навичок в освоєнні дій-
сності надає пізнавальному процесу практичного характеру і перегу-
кується із сучасною концепцією «enacted cognition»1. Тілесні навички
визначають будь-яку вчинену нами дію і включають у себе той зміст
нашого особистісного знання, який завдяки тривалому досвіду перейшов
у сферу підсвідомості.
Таким чином, Полані дає феноменологічне тлумачення людської
тілесності, розглядаючи її в структурі свідомості як певну сферу осо-
бистісного, неявного знання. Тілесність, пережита на феноменальному
рівні, не тотожна фізичному, просторово локалізованому тілу. Її харак-
теристики не зводяться до його фізіологічних особливостей і зовнішніх
проявів, вона долає його межі, включаючи в себе уявлення про вико-
ристовувані нами інструменти, мають те ж функціональне значення
щодо досліджуваних об’єктів, що й наші окремі органи. Матеріальне
тіло (corporality) виявляється необхідною умовою досвіду тілесності
(embodiment), але саме при цьому не є достатньою підставою для
останнього.
Застосовувані нами інструменти усвідомлюються таким самим
чином, що й частини нашого тіла при пізнанні зовнішньої реальності,
на периферійному рівні свідомості виступаючи як передумови, які
визначають взаємодію з предметами навколишньої дійсності. Інстру-
мент у структурі особистісного досвіду завжди залишається «по цей
бік», виступає як частина нас самих. Ми включаємо інструмент у сфе-
1
Суть концепція «enacted cognition» полягає в тому, що пізнання здійснюється
в дії і через дію. Через дії, рухову активність формуються когнітивні здібності живого
організму як в онтогенезі, так і у філогенезі.
81
ру нашого буття; він служить нашим продовженням. Ми зливаємося

з інструментом екзистенційно, існуємо в ньому.
Застосовувані Полані тілесний і феноменологічний підходи до
пізнання представляють людську тілесність як набір неявних установок
свідомості, що становлять зміст внутрішнього досвіду і виступають
найважливішим фактором особистісного знання і пізнавальної діяль-
ності суб’єкта.
Уявлення Полані про невід’ємну роль особистісного, неявного
знання суб’єкта в науковому пізнанні породжує вкрай важливу для
епістемології проблему об’єктивності знання. Полані намагається подо-
лати суб’єктивізм завдяки розрізненню особистісного й суб’єктивного.
Суб’єктивне, на думку філософа, цілком обумовлене характером того
стану, в якому знаходиться дана особистість, тобто відображає виключ-
но індивідуальні особливості людини і її досвіду, не маючи ніякого
стосунку до явищ об’єктивної дійсності. На відміну від спонтанних
суб’єктивних психічних процесів, описана дослідником ситуація
самовіддачі, характерна для справжніх вчених, поєднує у собі як
суб’єктивний, так і об’єктивний момент знання. Справа в тім, що дійсно
творча особистість з самого початку у своїй діяльності орієнтується на
такі норми і стандарти, які сприймаються нею як позаособистісні й за-
здалегідь встановлені. Саме завдяки прийняттю цих загальнозначущих
принципів суб’єкт здійснює свій пошук у напрямку, який може привести
його до знання, що має об’єктивну цінність.
Підпорядкування позаособистісним когнітивним установкам тим
не менше не усуває особистісного компонента у пізнавальному про-
цесі. По-перше, вільна й відповідальна людина самостійно визнає ці
принципи як безумовні орієнтири у власній пізнавальній діяльності,
що в результаті відповідає її особистим устремлінням. До того ж сві-
доме підпорядкування незалежним і загальним нормам не перешкоджає
прояву особистісних, індивідуальних особливостей людини, оригіналь-
ності її мислення, а, скоріше, сприяє цьому, дозволяючи розкритися
різним сторонам людської психіки і спонукаючи розвивати багато
важливих когнітивних здібностей. Завдяки прагненню людини до
отримання об’єктивного знання її інтелектуальна діяльність не зво-
диться тільки до спонтанних психічних процесів, а також спирається
на аналітичні, раціональні здібності. Більше того, можна сказати, що
саме через особистісне начало здійснюється прорив до об’єктивності.
82
Саме творче, нестандартне мислення особистості дозволяє виявити

нові, нікому раніше не відомі межі реальності. Чим більше сформова-
не це начало в людині, тим більш плідним буде науковий пошук у за-
даному напрямку.
Таким чином, у концепції особистісного знання відбувається спро-
ба подолати протиставлення суб’єктивного й об’єктивного у пізнанні,
завдяки чому розкривається існуючий між ними нерозривний зв’язок.
Спрямованість до істини дає можливість найбільш повно задіяти
багатогранний і унікальний особистісний досвід, належним чином його
організувати відповідно до поставленої мети, а не обмежуватися у сво-
їй пізнавальній активності лише випадковими проявами найбільш
простих когнітивних здібностей.
Узагальнюючи наведене, можна стверджувати, що в уявленнях
Полані об’єктивне й суб’єктивне є двома полюсами єдиного пізнаваль-
ного процесу, що здійснюється суб’єктом. Така позиція змушує від-
мовитися від властивого класичній епістемології об’єктивізму, що
намагається розглядати істинні судження і передумови, що їх визна-
чають, незалежно від суб’єкта.
Подібна точка зору дозволяє враховувати активну роль суб’єкта,
що є самостійним носієм певних установок пізнавальної діяльності,
які сприймаються ним як універсальні й абсолютні. Сам процес пі
знання завдяки цьому виявляється не чисто об’єктивним процесом,
який точно відображає реальність, він також містить непереборний
суб’єктивний компонент.
Інтелектуальна пристрасність вченого пронизує пізнавальний про-
цес на різних етапах. По-перше, інтерес дослідника до проблеми і його
впевненість у своїй здатності її вирішити є основоположними стиму-
лами до проведення наукового пошуку. По-друге, емоційний настрій
лежить в основі відбору фактів і досліджуваних проблем, виявляючи,
які з них будуть для суб’єкта значущими і такими, що заслуговують на
увагу. По-третє, естетичне переживання краси й досконалості створе-
ної теорії або художнього твору і супроводжуючий творчий процес
емоційний підйом виявляються одними із критеріїв істини, які віді-
грають ключову роль у момент осяяння. Звичайно, емоції особистості
не дають гарантії правильності отриманого результату і не виступають
кінцевою підставою пізнавальної діяльності. Вчений повинен уміти
83
підпорядкувати їх певній об’єктивній логіці дослідження і культурно-

історичним запитам, однак не можна не визнати, що вони значною
мірою визначають напрямок наукового пошуку.
Емоції є не тільки факторами пізнавальної діяльності, які задають
її напрям, а й невід’ємними компонентами самого знання, набутого
в результаті пізнання. Таким чином, емоції збагачують і розширюють
зміст наших артикульованих уявлень про явища дійсності, наділяють
їх новими смислами, виявляють оригінальні асоціативні зв’язки і від-
силають до глибинних передумов особистісного досвіду.
Завдяки націленості особи на досягнення результату осмислення
проблеми не припиняється і переходить у сферу підсвідомості, де за-
лучається великий пласт глибинного особистісного досвіду, різні дані
якого виступають неявними передумовами латентно перебігаючого
розумового процесу. У ході інтуїтивного пошуку потрібного варіанта
вирішення окремі моменти особистісного знання усвідомлюються
периферійним чином у світлі поставленого завдання, яке виступає
фокусом свідомості. Велику роль на цьому етапі відіграють захопле-
ність проблемою і віра в можливість її вирішення, які мобілізують
найрізноманітніші сторони особистісного досвіду. У результаті будь-
який елемент досвіду може виявитися ключем до відкриття, що по-
роджує нове цілісне бачення ситуації.
Саме нова смислова цілісність, про яку писав Полані, яка долає
наявні уявлення і привносить оригінальний зміст у знання про відомі
явища, може вважатися основним продуктом творчості.
Отже, концепція неявного знання М. Полані застосовна не тільки
до вирішення філософських проблем науки. Вона дозволяє більш ши-
роко уявити пізнавальний процес і зберігає свою актуальність для
сучасної епістемології і когнітивних наук, які отримують все більш
широке поширення.
У концепції особистісного знання закладені й розвинуті принципи
популярних сьогодні підходів до вивчення свідомості й пізнавального
процесу: феноменологічного, системного, тілесного. Крім того, дана
теорія дає можливість враховувати різноманітні фактори пізнавальної
діяльності, у тому числі позараціональні й неусвідомлювані в явному
вигляді. Саме з їх допомогою можна зрозуміти такі складні феномени
когнітивної активності, як інтуїція, осяяння, кульмінаційні моменти
творчості.
84
2.4. Методологія науково-дослідницьких програм Імре Лакатоса
Імре Лакатос (1922–1974) – англійський філософ науки угорсько-

го походження. Професор Лондонської школи економіки і політичних
наук. Головна праця – «Методологія дослідницьких програм». Запро-
понував альтернативу поглядам Томаса Куна та обмеження методу
фальсифікації.
Вивчаючи закономірності розвитку наукового знання, Імре Лакатос
мету своїх досліджень вбачав у логіко-нормативній реконструкції про-
цесів зміни знання й побудови логіки розвитку наукових теорій на
основі вивчення реальної емпіричної історії науки.
У своїх ранніх працях (з яких найбільш відомою є «Докази і спрос-
тування») Лакатос запропонував варіант логіки здогадок і спростувань,
застосувавши її як раціональну реконструкцію розвитку знання в ма-
тематиці XVII–XIX ст. Уже в цей період він чітко заявив про те, що
догмати логічного позитивізму є згубними для історії і філософії ма-
тематики. Філогенез і онтогенез математичної думки не можуть бути
розвинені без критицизму й остаточної відмови від формалізму.
Останньому (як суті логічного позитивізму) Лакатос протиставляє
програму аналізу розвитку змістовної математики, засновану на єднос-
ті логіки доказів і спростувань. Цей аналіз і є не що інше, як логічна
реконструкція реального історичного процесу наукового пізнання.
Лінія аналізу процесів зміни і розвитку знання продовжується потім
у серії його статей і монографій, в яких викладена універсальна кон-
цепція розвитку науки, заснована на ідеї конкуруючих науково-дослід-
ницьких програм.
Сам Лакатос розглядав свою концепцію як завершальний етап
у розвитку доктрини фальсифікаціонізму – від наївного (догматично-
го) до методологічного (Поппер) і далі – до витонченого методологіч-
ного фальсифікаціонізму. Його методологія розглядає зростання зрілої
(розвиненої) науки як зміну низки безперервно пов’язаних теорій,
причому не окремих, а серії (сукупності) теорій, за якими стоїть до-
слідницька програма. Інакше кажучи, порівнюються й оцінюються не
просто дві теорії, а теорії в їх серії, у послідовності, обумовленій реа-
лізацією дослідницької програми.
Лакатос називає свій підхід історичним методом оцінки конкуру-
ючих методологічних концепцій, зазначаючи при цьому, що він ніколи
85
не претендував на те, щоб дати вичерпну теорію розвитку науки. За-

пропонувавши «нормативно-історіографічний» варіант методології
науково-дослідницьких програм, Лакатос, за його словами, спробував
«діалектично розвинути цей історіографічний метод критики».
Застосовуючи цей свій метод, філософ прагнув показати (і це було
його головною метою), що будь-яка методологічна концепція функці-
онує як історіографічна (або метаісторична) теорія (або дослідницька
програма) і може бути піддана критиці за допомогою критичного роз-
гляду тієї раціональної історичної реконструкції, яку вона пропонує.
При цьому Лакатос підкреслює, що будь-якому історичному дослі-
дженню повинно передувати евристичне опрацювання: «історія науки
без філософії науки сліпа».
Одними з ключових у концепції Лакатоса є поняття «метод» і «ме-
тодологія», які тісно пов’язані з найважливішими для його концепції
поняттями науки і теорії. Він також підкреслює тісну аналогію між
науковими та методологічними дослідними програмами.
Імре Лакатос поділяє думку Карла Поппера про те, що вчені ще не
навчилися бути достатньо критичними й революційними. Одна з при-
чин цього – неувага до методологічних питань або навіть їх повне іг-
норування. Однак якщо визнавати, що вища мета науки полягає в осяг-
ненні істини, то слід бути свідомим того, який шлях веде до істини,
тобто якими повинні бути способи й методи її досягнення. А це і є
проблеми методології.
При цьому Лакатос підкреслює, що:
–– сучасна методологічна концепція (або «логіка відкриття») являє
собою просто низку правил (може бути, навіть не особливо пов’язаних
одне з одним) для оцінювання готових, добре сформульованих теорій;
–– методологія зазвичай є прихованою і не завжди чітко її можна
виявити, тобто її можна усвідомлювати або не усвідомлювати;
–– методологія не є суто суб’єктивний, випадковий і довільний
феномен, вона взагалі не займається думками й переконаннями;
–– правила та приписи методології не слід абсолютизувати, пере-
більшувати їх роль у науковому дослідженні, а надмірно суворі при-
писи минулих методологічних концепцій треба ігнорувати;
–– будь-яка, навіть найвірніша, раціональна методологія неминуче
обмежена.
86
Лакатос виділяє чотири різних «логіки відкриття»: індуктивізм,

конвенціоналізм, методологічний фальсифікаціонізм (Поппер), мето-
дологічні науково-дослідні програми. Розглянувши особливості цих
методологічних концепцій, він підкреслює, що дослідницькі програми
є найбільшими науковими досягненнями і їх можна оцінювати на осно-
ві прогресивного або регресивного зрушення проблем; при цьому на-
укові революції полягають у тому, що одна дослідницька програма
прогресивно витісняє іншу.
Виступаючи проти апріористського й антитеоретичного підходів
до методології науки, Лакатос, зокрема, зазначає, що мудрість науко-
вого суду і окремі прецеденти не можуть бути точно виражені загаль-
ними законами, сформульованими філософом – будь то Ф. Бекон,
Р. Карнап або К. Поппер. Справа в тім, що, на його думку, наука цілком
може виявитися «порушницею правил наукової гри», встановлених
цими та іншими філософами. Тому, по‑перше, необхідна «плюраліс-
тична система авторитетів», а, по‑друге, при виробленні методологіч-
них рекомендацій (які Лакатос відрізняє від методологічних оцінок)
слід ширше спиратися на історію пізнання (філософського й науково-
го) та її результати.
Заслуга Лакатоса, окрім іншого, полягає в тому, що він цілком чітко
усвідомлював ту обставину, що раціональна реконструкція історії науки
не може бути вичерпною в силу того, що люди не є повністю раціональ-
ними істотами, і навіть тоді, коли вони діють раціонально, вони можуть
мати особисті теорії щодо власних раціональних дій. Навіть видатні вчені
роблять помилкові кроки і помиляються у своїх судженнях.
Основне поняття концепції науки Лакатоса – «науково-дослідна
програма». Вона, на його думку, є основною одиницею розвитку та
оцінювання наукового знання. Під науково-дослідною програмою
філософ розуміє серію теорій, які змінюють одна одну, поєднуваних
сукупністю фундаментальних ідей і методологічних принципів. Будь-
яка наукова теорія повинна оцінюватися разом зі своїми допоміжними
гіпотезами, початковими умовами і, головне, в ряді з попередніми
теоріями. Строго кажучи, об’єктом методологічного аналізу виявля-
ється не окрема гіпотеза чи теорія, а серія теорій, тобто певний тип
розвитку.
Згідно з точкою зору Лакатоса, основними елементами кожної на-
уково-дослідної програми є:
87
–– «жорстке ядро» – цілісна система фундаментальних, приватно-

наукових і онтологічних припущень, що зберігається у всіх теоріях
даної програми;
–– «захисний пояс», що складається з допоміжних гіпотез і забез-
печує збереження «жорсткого ядра» від спростувань; він може бути
модифікований, частково або повністю замінений при зіткненні з контр-
прикладами;
–– нормативні, методологічні правила-регулятиви, вказуючи на те, які
шляхи найбільш перспективні для подальшого дослідження («позитивна
евристика»), а яких шляхів слід уникати («негативна евристика»).
Зростання зрілої науки – це зміна безперервно пов’язаних сукуп-
ностей теорій, за якими стоїть конкретна науково-дослідницька про-
грама – «фундаментальна одиниця оцінювання» існуючих програм.
А це є найважливішим завданням методології, яка повинна давати ці
оцінки на основі діалектично розвиненого історіографічного методу
критики.
Характеризуючи науково-дослідні програми, Лакатос вказує такі
їхні особливості: суперництво та універсальність – вони можуть бути
застосовані, зокрема, і до етики, і до естетики. Ці програми виконують
передбачувальну функцію: кожен крок програми повинен вести до
збільшення вмісту, до «теоретичного зрушення проблем». Основними
етапами у розвитку програм є прогрес і регрес, межа цих стадій –
«пункт насичення». Нова програма повинна пояснити те, що не могла
стара. Зміна програм і є наукова революція.
Особливу увагу слід звернути на думку Лакатоса, що деякі най-
більші науково-дослідні програми «прогресували на суперечливій
основі». У зв’язку з цим він посилається на Н. Бора, який, як відомо,
у своєму принципі додатковості зумів висловити деякі реальні діалек-
тичні протиріччя мікрооб’єктів. Можна без перебільшення сказати, що
ідея про виявлення та «зняття» (тобто розв’язання, а не усунення)
суперечностей, що виникають у теорії, свідчить про потужний «діа-
лектичний струмінь» у концепції Лакатоса стосовно природи науково-
го методу.
Суттєве значення в теорії Лакатоса має питання позитивної й не-
гативної евристики. В одному зі своїх визначень евристика розумієть-
ся як метод, або методологічна дисципліна, предметом якої є вирішен-
ня проблем в умовах невизначеності. Сфера евристики включає в себе
88
неточні методологічні регулятиви, а її головна проблема – розв’язання

суперечностей, які виникають у науці. Евристичні (творчі) методи ви-
рішення завдань зазвичай протиставляються формальним методам
вирішення, що спирається на точні математичні моделі.
З точки зору Лакатоса і деяких інших західних методологів, еврис-
тиці властиві здогади, обмеження обсягів пошуку за допомогою ана-
лізу цілей, засобів і матеріалів, спроби інтеграції мислення й чуттєво-
го сприйняття, свідомості та несвідомого. Програма складається з ме-
тодологічних правил: частина з них – це правила, що вказують, яких
шляхів дослідження потрібно уникати (негативна евристика), інша
частина – це правила, що вказують, які шляхи треба обирати і як по
них йти (позитивна евристика).
При цьому Лакатос вважає, що, по‑перше, позитивна евристика
дослідницької програми також може бути сформульована як мета-
фізичний (тобто філософський) принцип. По-друге, позитивна еврис-
тика є, взагалі кажучи, більш гнучкою, аніж негативна. По-третє,
необхідно відокремити тверде ядро від більш гнучких метафізичних
принципів, що виражають позитивну евристику. По-четверте, пози-
тивна евристика грає першу скрипку у розвитку дослідницької про-
грами. По-п’яте, позитивна і негативна евристика дають разом приб
лизне (неявне) визначення концептуального каркасу (і, значить, мови).
Таким чином, позитивна евристика – це методологічні правила, що
сприяють позитивному розвитку науково-дослідних програм. Ці пра-
вила наказують, якими шляхами необхідно слідувати в ході подальших
досліджень. Позитивна евристика включає в себе низку припущень,
як видозмінити або розвинути спростовувані варіанти дослідницької
програми, яким чином модернізувати або уточнити «запобіжний пояс»,
які нові моделі треба розробляти для розширення сфери застосування
програми.
Негативна евристика – це сукупність методологічних правил, що
обмежують безліч можливих шляхів дослідження, що дозволяють
уникати обхідних або неправильних шляхів руху до істини. Вона про-
понує винаходити допоміжні гіпотези, що утворюють «запобіжний
пояс» навколо «жорсткого ядра» дослідницької програми, які повинні
адаптуватися, модифікуватися або навіть повністю замінюватися при
зіткненні з контрприкладами.
89
Зростання наукового знання відбувається за таким принципом:

спочатку руйнується захисний шар твердого ядра, а потім настає чер-
га і самого твердого ядра. Тільки тоді, коли буде зруйновано тверде
ядро програми, необхідним виявиться перехід від старої науково-до-
слідної програми до нової. Тобто відбудеться еволюція.
Однак ядро руйнується дуже довго. Наприклад, твердим ядром
науково-дослідної програми Ньютона є три закони класичної механіки
і закон всесвітнього тяжіння. На цій базі було розвинено безліч теорій,
що належать до астрономії, вчення про світло, опору матеріалів, тех-
ніки і багатьох інших галузей різних наук. Усі вони мали свої характе-
ристики, протиріччя, плюси й мінуси, частину з яких не вдавалося
усунути, а раз так, захисний шар починав руйнуватися. Знадобився
тривалий час, перш аніж руйнуванню піддалося тверде ядро. Незва-
жаючи на це, ньютонівська наукова програма, як і раніше, існує, і до-
тепер її вивчають, нею користуються повсюдно.
Довговічність центрального ядра пояснює той факт, що завжди
існують альтернативні науково-дослідні програми. Кожен вчений має
право вирішувати самостійно, якою науково-дослідною програмою
йому користуватися у своїх працях.
Лакатос зазначав, що науково-дослідна програма не повинна
знищуватися конкуруючими існуючими програмами. Конкуренти
повинні взаємодіяти, обмінюватися один з одним. Так, наприклад,
відомий вчений Ч. Дарвін не міг пояснити так званого «кошмару
Дженкіна»1, проте його теорія успішно розвивалася та є актуальною
і в наші дні.
Отже, концепція науково-дослідних програм полягає у визнанні
тривалого теоретичного та емпіричного суперництва основних науко-
во-дослідних програм через прогресивні й регресивні зрушення, у по-
ступовому виявленні перемог однієї програми над іншою.
1
Кошмар Дженкіна – принципове заперечення проти теорії Дарвіна стосовно
поступового утворення нових біологічних видів шляхом збереження сприятливої
ознаки природним відбором, висунуте англійським інженером Флемінгом Дженкіном.
Згідно з ним корисна ознака, яка випадково з’явилася в окремої особини в групі орга-
нізмів (популяції), поступово буде знівельованою схрещуванням зі звичайними осо-
бинами. Даний аргумент був висунутий для того, щоб показати, що випадкове від-
хилення від «норми» не зможе викликати зміни популяції в цілому.
90
2.5. Епістемологічний анархізм Пола Фейєрабенда
Пол (Пауль) Карл Фейєрабенд (1924–1994) – американський фі-

лософ і методолог науки. Працював професором філософії Каліфор-
нійського університету в м. Берклі. Одночасно був професором філо-
софії у Федеральному технологічному інституті в Цюріху.
Основні твори: «Проти методологічного примусу. Нарис анархіст-
ської теорії пізнання» (1975), «Наука у вільному суспільстві» (1978),
«Проблеми емпіризму. Філософські нотатки» (1981) та ін. У науковій
творчості спирався на ідеї критичного раціоналізму (К. Поппер), істо-
ричної школи у філософії науки (Т. Кун), зазнав впливу марксизму
(В. Холлічер) та ідеології контркультури (Франкфуртська школа).
Фейєрабенд назвав свою концепцію «епістемологічним анархіз-
мом». З точки зору методології, анархізм є наслідком двох принципів:
принципу проліферації і принципу неспівмірності. Відповідно до
принципу проліферації, потрібно винаходити (розмножувати) й роз-
робляти теорії і концепції, несумісні з існуючими і визнаними теорія-
ми. Це означає, що кожен вчений – взагалі кажучи, кожна людина –
може (повинна) винаходити свою власну концепцію і розробляти її,
якою б абсурдною й дикою вона не здавалася оточуючим.
Принцип неспівмірності, який гласить, що теорії неможливо по-
рівнювати, захищає будь-яку концепцію від зовнішньої критики з боку
інших концепцій. Якщо хтось винайшов абсолютно фантастичну кон-
цепцію і не бажає з нею розлучатися, то з цим нічого не можна зроби-
ти: немає фактів, які можна було б протиставити цій концепції, адже
вона формує свої власні факти. Ми не можемо вказати на несумісність
цієї фантазії з фундаментальними законами природознавства або із су-
часними науковими теоріями, так як автору цієї фантазії ці закони
і теорії можуть здаватися просто безглуздими. Ми не можемо дорікну-
ти такому винахіднику навіть у порушенні законів логіки, оскільки він
може користуватися своєю особливою логікою.
Автор фантазії створює щось схоже на кунівську парадигму: це
особливий, замкнутий у собі світ; і все, що не входить у нього, не має
для нього ніякого сенсу. Таким чином, з’єднання принципу проліфе-
рації з принципом неспівмірності утворює методологічну основу
анархізму: кожен має право винаходити собі власну концепцію; її не-
можливо порівняти з іншими концепціями, оскільки немає ніякої осно-
91
ви для такого порівняння. Отже, все припустиме і все виправдане: існує

лише один принцип, який можна захищати за всіх обставин і на всіх
етапах розвитку людства. Це принцип – все дозволено.
Історія науки підказала Фейєрабенду ще один аргумент на користь
анархізму: немає жодного методологічного правила, жодної методоло-
гічної норми, які не порушувалися б у той чи інший час тим чи іншим
ученим. Більше того, історія свідчить, що вчені часто діяли і змушені
були діяти у прямій суперечності з існуючими методологічними прави-
лами. Звідси випливає, що замість існуючих і визнаних методологічних
правил ми можемо прийняти прямо протилежні їм. Але і перші, і другі
не будуть універсальними. Тому філософія науки взагалі не повинна
прагнути до встановлення якихось правил наукової гри.
Фейєрабенд відрізняє свій епістемологічний анархізм від політич-
ного анархізму, хоча між ними є, звичайно, певний зв’язок. Політичний
анархіст має певну політичну програму, він прагне усунути певні
форми організації суспільства. Епістемологічний же анархіст іноді
може захищати ці форми, оскільки він не має ані постійної ворожнечі,
ані незмінної відданості ні до чого – до жодної громадської організації
і до жодної форми ідеології. У нього немає ніякої жорсткої програми,
він взагалі проти будь-яких програм. Спосіб своїх дій він обирає під
впливом логічного міркування, настрою, нудьги, бажаючи справити
на кого-небудь враження тощо. Для досягнення обраної мети він діє
самостійно, але може долучитися до якої-небудь групи, якщо це здасть-
ся йому вигідним. При цьому він використовує розум і емоції, іронію
і діяльну серйозність, словом, всі засоби, які може придумати людська
винахідливість. Не існує переконання, – яким би «абсолютним» або
«аморальним» воно не було, – яке науковий новатор відмовився б кри-
тично обговорювати, і немає методу, який би він оголосив абсолютно
неприйнятним. Єдине, проти чого він виступає цілком виразно і твер-
до, – це універсальні норми, універсальні закони, універсальні ідеї,
такі як «Істина», «Розум», «Справедливість», «Любов» і поведінка,
обумовлена цими нормами.
У результаті свого аналізу діяльності родоначальників сучасної
науки Фейєрабенд приходить до висновку про те, що наука зовсім не
раціональна, як вважає більшість філософів і вчених. Але тоді постає
питання: якщо це так, якщо наука виявляється істотно ірраціональною
і може розвиватися лише постійно порушуючи закони логіки і розуму,
92
то чим же тоді вона відрізняється від міфу, від релігії? У результаті

Фейєрабенд доходить до умовиводу – по суті, нічим.
Дійсно, що відрізняє науку від міфу? До характерних особливостей
міфу зазвичай відносять те, що його основні ідеї оголошені священни-
ми: будь-яка спроба зазіхнути на ці ідеї натрапляє на табу. Факти і по-
дії, які не узгоджуються з центральними ідеями міфу, відкидаються
або наводяться з ними у відповідність за допомогою допоміжних ідей.
Ніякі ідеї, альтернативні щодо основних ідей міфу, не допускаються,
і якщо все ж таки вони виникають, то безжально викорінюються (часом,
разом із носіями цих ідей). Крайній догматизм, найжорстокіший мо-
нізм, фанатизм і нетерпимість до критики – ось відмінні риси міфу.
У науці ж, навпаки, поширені терпимість і критицизм. У ній існують
плюралізм ідей і пояснень, постійна готовність до дискусій, увага до
фактів і прагнення до перегляду та поліпшення прийнятих теорій
і принципів.
Фейєрабенд не згоден з таким рожевим зображенням науки. Усім
вченим відомо, і Кун висловив це з великою силою і ясністю, що в ре-
альній – а не у вигаданій філософами – науці лютують догматизм і не-
терпимість. Фундаментальні ідеї і закони ревно охороняються. Від-
кидається все, що розходиться з визнаними теоріями. Авторитет вели-
ких вчених тисне на їх послідовників з тією ж сліпою й безжальної
силою, що й авторитет творців і жерців міфу на віруючих. Абсолютне
панування кунівської парадигми над душею й тілом вчених рабів – ось
правда про науку. В результаті цього логічно народжується питання
про переваги науки перед міфом і про необхідність поважати науку
і зневажати міф.
Фейєрабенд закликає відділити науку від держави, як це вже зроб
лено стосовно релігії. Тоді наукові ідеї і теорії вже не будуть
нав’язуватися кожному члену суспільства потужним пропагандист-
ським апаратом сучасної держави, буде знищено панування науки
в галузі народної освіти. У шкільному навчанні науці слід надати таке
ж місце, як релігії й міфології. Мета навчання повинна полягати зовсім
не в тому, щоб вкласти в голову дитини певні догми і схеми поведінки,
щоб зробити її покірним рабом існуючого ладу, слухняним гвинтиком
величезної машини суспільного виробництва.
Основною метою виховання й навчання повинна бути всебічна
підготовка людини до того, щоб, досягнувши зрілості, вона могла
93
свідомо – і тому вільно – зробити вибір між різними формами ідео-

логії й діяльності. Нехай одні оберуть науку і наукову діяльність;
інші – долучаться до однієї з релігійних систем; треті – будуть керу-
ватися міфом і т. ін. Тільки така свобода вибору, вважає Фейєрабенд,
сумісна з гуманізмом, і лише вона може забезпечити повне розкрит-
тя здібностей кожного члена суспільства. Ніяких обмежень у сфері
духовної діяльності, ніяких обов’язкових для всіх правил, законів,
повна свобода творчості – ось гасло епістемологічного анархізму.
Сучасний стан аналітичної філософії науки можна охарактеризу-
вати як кризовий. Парадигма, створена логічним позитивізмом, зруй-
нована, висунуто безліч альтернативних методологічних концепцій,
але жодна з них не може задовільно вирішити проблеми, які стоять
перед суспільством і наукою. Немає жодного принципу, жодної мето-
дологічної норми, які не піддавалися б сумніву.
Вступаючи в конфлікт з академічною філософією науки, Файєра-
бенд виявив нові тенденції у розвитку цього дослідницького напряму,
відкрив нові перспективи в розв’язанні його внутрішніх проблем, роз-
ширюючи предмет і методологічний інструментарій сучасної епісте-
мології.
Для Фейєрабенда характерне обговорення методологічних питань
у широкому соціокультурному контексті. У розв’язуванні конкретних
проблем філософії науки Фейєрабенд утілює сучасні тенденції філо-
софствування: установку на гносеологічний, методологічний і світо-
глядний плюралізм, широке трактування раціональності, синтез по-
зитивістських і соціально-антропологічних орієнтацій, прагнення до
культурологічних, герменевтичних і антропологічних методик аналізу
знання.
Концепція Фейєрабенда вносить екологічні й гуманістичні мотиви
до епістемології, з неї бере початок новітній напрям у соціокультурно-
му аналізі знання – антропологія знання, що виходить зі співмірності
знання і людських здібностей і потреб.
В особі Фейєрабенда аналітична філософія науки дійшла до ви-
ступу проти самої науки і до виправдання найрізноманітніших форм
ірраціоналізму. Однак якщо зникає будь-яка грань між наукою й ре-
лігією, між наукою й міфом, то повинна зникнути й філософія науки.
94
1. Кун Т. Структура научных революций / Томас Кун ; [пер. с англ. И. З. На-

летова]. – М. : АСТ, 2009. – 310 с.
2. Лакатос И. Доказательства и опровержения: Как доказываются теоремы /
Имре Лакатос ; пер. с англ. И. Н. Веселовского. – М. : Наука, 1967. –
152 с.
3. Лакатос И. Методология исследовательских программ : сб. пер. с англ. /
Имре Лакатос. – М. : АСТ : Ермак, 2003. – 380 с.
4. Полани М. Личностное знание: на пути к посткритической философии /
М. Полани ; пер. с англ., общ. ред. В. А. Лекторского, В. И. Аршинова ;
предисл. В. А. Лекторского. – М. : Прогресс, 1985. – 344 с.
5. Поппер К. Р. Логика научного исследования / Карл Поппер ; пер. с англ.
под общ. ред. В. Н. Садовского. – М. : АСТ : Астрель, 2010. – 565 с.
6. Поппер К. Р. Нищета историцизма : [пер. с англ.] / К. Поппер. – М. :
Прогресс : VIA, 1993. – 185 с.
7. Поппер К. Р. Предположения и опровержения: рост научного знания /
Карл Раймунд Поппер ; [пер. с англ. А. Л. Никифорова, Г. А. Новичко-
вой]. – М. : АСТ : Ермак, 2004. – 638 с.
8. Фейерабенд П. Наука в свободном обществе / Пол Фейерабенд ; пер.
с англ. А. Л. Никифорова. – М. : АСТ, 2009. – 378 с.
9. Фейерабенд П. Избранные труды по методологии науки / Пол Фейера-
бенд ; пер. с англ. и нем. А. Л. Никифорова ; общ. ред. и вступ. ст.
И. С. Нарского. – М. : Прогресс, 1986. – 543 с.
10. Фейерабенд П. Против метода: очерк анархистской теории познания /
Пол Фейерабенд ; пер. с англ. А. Л. Никифирова. – М. : АСТ : Хранитель,
2007. – 413 с.
11. Фейерабенд П. Прощай, разум / Пол Фейерабенд ; пер. с англ. А. Л. Ни-
кифорова. – М. : АСТ : Астрель, 2010. – 477 с.
95
Тема 3.
Посткласичні образи науки
3.1. Діалектика традицій і новацій у генезі науки
Наука, як і будь-яка інша сфера культури, немислима поза осмис-

ленням її крізь призму традицій та інновацій. Вони складають діалек-
тичну єдність, що характеризує суть і сенс людського пізнання як
форму її творчого буття.
Отже, вивчення науки на певному етапі її розвитку охоплює також
дослідження її традицій, що склалися в результаті фіксації і трансляції
наукового досвіду. Актуальним є аналіз цих традицій для пояснення
поточних процесів у розвитку науки, що допомагає глибше зрозуміти
їх закономірності, виявити особливості свідомості та поведінки вчених,
визначити напрями й механізми політики держави у цій сфері. Дина-
міку науки неможливо пояснити тільки сучасним станом і функціону-
ванням наукових інститутів, наявним співвідношенням параметрів
наукового пошуку, вона також визначається історично накопиченими
уявленнями про світ, пізнавальними цінностями, зразками мислення,
що входять у систему соціокультурної спадщини суспільства і переда-
ються від покоління до покоління вчених.
Інтелектуальний досвід, результати практичної діяльності, духов
ного життя минулого саме й утворюють наукову спадщину. Якщо в цю
спадщину входять різні напрацювання історичного минулого, включа-
ючи й те, чим знехтували, що було переглянуте, трансформоване в про-
цесі наукового розвитку, то традиція в науці утримує ті досягнення
минулого, які завдяки своєму стійкому, загальнозначущому характеру
здатні задовольняти потреби нових поколінь учених. Такі евристично
значущі явища колективного наукового досвіду зберігаються в тради-
ціях у концентрованому вигляді, будучи сукупністю певних програм
досліджень і способів мислення, що впливають на образ науки. Науко-
во-історичний досвід передається від покоління до покоління в резуль-
таті процесу наукової спадкоємності – найважливішого механізму, що
підтримує існування та забезпечує розвиток науки. Цей процес збере-
ження, наступництва і оволодіння спадщиною минулого знаходить
вираження в традиції як формі та механізмі здійснення спадкоємності.
96
Тема 3. Посткласичні образи науки
На цій підставі традицію можна зарахувати до ключових, базових ка-

тегорій розвитку науки.
У науковій літературі поняття «традиція» давно стало предметом
обговорення широкого кола дослідників. До питання про роль традицій
у процесі розвитку наукового знання зверталися свого часу відомі
філософи, історики й соціологи науки. Упродовж останніх десятиліть
поняття «традиція» тлумачиться як спеціальний об’єкт теоретичного
аналізу в межах різних напрямів, які вивчають проблеми розвитку на-
уки, спадкоємності та зв’язку теперішнього знання з минулим.
Традиція може досліджуватись як загальнофілософське поняття,
універсальне утворення, яке пронизує всі етапи розвитку, всі сфери
науки. У цій якості поняття «традиція» не піддається однозначній ін-
терпретації. Сама етимологія терміна веде походження від латинсько-
го traditio – передача, передавання. Традиція є продуктом історичного
розвитку науки, своєрідним результатом накопичення знань, досвіду,
що передається від покоління до покоління.
Традиція – невід’ємна характеристика динаміки науки, її інститу-
ційних форм. Вона є складним багатовимірним явищем, яке має уні-
версальний характер і функціонує в усіх її сферах. Традиції постають
неодмінною умовою історичного розвитку науки, становлять важливий
аспект її руху від минулого знання до майбутнього.
Традиції можуть бути як вербалізованими, такими, що існують
у вигляді текстів, так і невербалізованими, існуючими у формі неявно-
го знання. Останні передаються від учителя до учня або від покоління
до покоління на рівні безпосередньої демонстрації зразків наукової
діяльності.
Основною метою традиції в науці є фіксація єдності знань та вмінь,
що досягаються в результаті наукової діяльності з метою їх збережен-
ня і передачі іншим. Саме традиція й виокремлює людину з тваринно-
го світу, адже наслідування соціального досвіду передається соціаль-
ним, а не біологічним шляхом. Іншими словами, важлива функція
традиції полягає у збереженні й передачі групового досвіду, тому вона
по суті своїй є консервативною. Традиція вимагає обов’язкового до-
тримання всіх закріплених досвідом дій у межах визначеної діяль-
ності.
Генеза і динаміка традиції в науці, з одного боку, залежить від
системи цінностей, соціокультурних настанов, які функціонують у сус-
97
пільстві, а з другого – формування традицій зумовлене новими потре-

бами в науковому освоєнні реальності. Сутнісними рисами традиції
є тривалість у часі та відносна стійкість. Говорячи про традиції в на-
уці, ми маємо на увазі передусім ідеї, методи, поняття, моделі мислен-
ня, наукові проблеми, які формуються та видозмінюються в ході іс-
торії та є найбільш стабільними, відтворюваними впродовж тривалого
періоду часу елементами інтелектуального досвіду.
Кожне покоління вчених, сприймаючи низку традицій, разом з тим,
до певної міри, здійснює вибір тих або тих, і в цьому розумінні воно
обирає не лише своє майбутнє, а й минуле. Тривалість існування тра-
диції в науці сама собою не визначає її сучасний зміст. Життєздатність
традиції виявляється в її подальшому розвитку наступними поколін-
нями в нових історичних умовах.
Наукове співтовариство чи окрема група вчених, сприймаючи одні
елементи наукової спадщини, водночас відкидають інші. Тому традиції
в науці можуть бути як позитивними, так і негативними, і внаслідок
цього відкидатися. У зв’язку з цим слід вести мову про важливість
диференційованої оцінки ролі традиції.
Зневажливе або недобросовісне ставлення до наукової спадщини,
досвіду різних поколінь учених призводить до порушення спадкоєм-
ності в розвитку науки, до втрати цінних досягнень людства. Стосовно
науки слід розрізняти два аспекти спадкоємності: по‑перше, передачу
інтелектуальних цінностей від покоління до покоління, і по‑друге, за-
своєння цих цінностей кожною новою генерацією вчених. Спадкоєм-
ність – особливий механізм, який здійснює накопичення та збережен-
ня наукової інформації минулого, на підставі якої створюються нові
знання. Спадкоємність може бути безперервною, коли попередні до-
сягнення постійно функціонують у структурі природничих або інших
наук, і перервною, коли які-небудь знання втрачають свою актуальність
і вилучаються з наукового вжитку.
У зв’язку з цим слід особливо уточнити, що розуміння традиції
є розумінням особливого зв’язку старого і нового знання, коли елемен-
ти старої системи входять складником у нову та реально функціонують,
розвиваються в ній. Вона забезпечує спадкоємний зв’язок між мину-
лими, теперішніми і майбутніми станами науки як особливого типу
знання і соціокультурного інституту. Минуле знання, віддзеркалюю-
чись у досвіді, входить у сьогодення та забезпечує основу для майбут-
98
нього. Характерно, що традиція виявляється в детермінуючому впли-

ві минулого знання на сьогодення та майбутнє науки. Минуле знання
зберігається в сьогоденні, здійснюючи певний вплив на дійсність. Ці
досягнення минулого, акумульовані в традиції, завжди перебувають
у реальному обігу в актуальній діяльності наукового співтовариства.
Але в актуальну діяльність нових поколінь учених входять лише ті
знання минулого, які потрібні для реалізації важливих на сучасному
етапі когнітивних і методологічних функцій науки, і які здатні задо-
вольнити нові соціокультурні запити. У традиції зосереджено те, що
у процесі розвитку науки виявилося як найбільш важливе, закономір-
не, загальнозначуще. Отже, традиція є продуктом попереднього селек-
тивного відбору, який був здійснений як уподобаннями вчених, так
і суспільно-історичною практикою людей у цілому. У цьому розумінні
традиція оцінює знання минулого крізь призму сьогодення, виокрем-
люючи те, без чого неможлива поява нових об’єктів і форм наукового
пошуку. Вона не лише зберігає знання, а й синтезує його з науковими
досягненнями сьогодення, даючи цим самим можливість зазирнути
у майбутнє. Отже, традицію можна віднести до категорій наукового
розвитку, оскільки вона репрезентує загальнозначущий зміст інтелек-
туального досвіду і забезпечує механізм його відтворення та зміни
в еволюції науки.
Спадкоємність знань забезпечується традицією як особливим схо-
вищем і механізмом передачі наукової інформації. Традиція здійснює
важливу комунікативну функцію, за допомогою якої когнітивно зна-
чущий досвід добирається, акумулюється, фіксується і транслюється
в процесі розвитку науки. Цей процес спрямований на підвищення
рівня самоорганізації наукової цілісності, регуляцію існуючих стосун-
ків усередині наукового співтовариства. Оскільки окрема людина не
може опанувати всю сукупність наукового досвіду людства, то наслі-
дуючи потрібну для успішної наукової діяльності інформацію, що
зберігається в традиції, індивід засвоює інтелектуальні досягнення
в узагальненому, систематизованому вигляді. Через розшифрування
програм діяльності тих або тих традицій відбувається залучення інди-
відів до знання і досвіду попередніх поколінь.
Традиції завжди активні. Вони постають засобом не лише орієнта-
ції, а й активного управління науковою діяльністю. Вони детермінують
способи мислення і дослідження, примушуючи людину сприймати
99
навколишню дійсність в уніфікованій системі понять і відношень. Не-

писані закони, приписи, норми, які транслюються традицією, мають
величезну психологічну дію, нав’язуючи вченому обов’язкові стандар-
ти і шаблони поведінки.
Традиція в науці, забезпечуючи спадкоємність певних знань, ви-
ражає тенденцію до збереження та відтворення сформованих наукових
норм і цінностей. Проте збереження і передача накопиченого інтелек-
туального досвіду не вичерпують історичний розвиток науки. Дина-
мічні процеси в науці неможливі без подолання стереотипів, перетво-
рення старого знання, зміни, розвитку, творення нових наукових інсти-
тутів, пізнавальних інструментів і форм. У процесі освоєння та
відтворення наукового досвіду людина постійно перетворює цей до-
свід, змінює та збагачує його, розв’язуючи суперечності, що склалися
між раніше накопиченими знаннями і новими соціокультурними умо-
вами. Традиція приховує в собі передумови подальшого розвитку,
можливості еволюції науки.
Разом з тим слід встановити співвідношення традиції і тієї катего-
рії, що розкриває зміст феномену, який протиставляється їй. Як реле-
вантне сприймається науковим співтовариством поєднання «традиції»
та «новації» при дослідженні динаміки науки. Очевидно, вимагає
чіткого розв’язання неясність, яка склалася з паралелізмом викорис-
тання термінів «новація» і «інновація», які частенько використовують-
ся як синоніми. Проте, це явно помилково. Зокрема, в педагогічних
і психологічних науках надається перевага терміну «новація», в еко-
номіці – «інновація». У філософських дослідженнях немає ані пріори-
тету, ані ясності у цьому питанні.
Інновації (франц. іnnovation – нововведення, зміна) свідчать, на
противагу традиціям, про принципове відновлення або поглиблення
наукового мислення вчених у зв’язку з ускладненням дослідницьких
завдань. У філософії науки інновація використовується як би в тради-
ції виведення наукового пізнання за рамки сформованого мислення,
осмислення нових проблем та шляхів їх вирішення, а також оновлення
засобів і методів дослідження.
Історичні форми і методи наукового пізнання, що склалися в ми-
нулі епохи, не можуть бути абсолютно спростованими. Арсенал науко-
вих знань історичного минулого – це не просто накопичення фактів.
Вони, як і раніше, залишаються предметом філософського осмислення
100
як природних традицій наукового процесу, так і фундаментальних

знань.
Коли у XVII–XVIII ст. виникла якісно нова соціокультурна ситуа-
ція, на передній план висунулася наука. Саме в той час були досягнуті
видатні успіхи в математиці, природознавстві, медицині. Важливу роль
у всіх цих змінах відіграла нова філософія. Вона, по суті, стала «вели-
ким відновником наук» (Ф. Бекон), сферою осмислення та інтеграції
всіх наукових знань. Але знаменням нової епохи стало філософське
вчення про метод пізнання. Нова філософія пізнання націлювала вче-
них на пошук інтелектуальних методів дослідження, потрібних для
вивільнення розуму від пережитків догматизму схоластів. Вищим же
змістом нової філософії стало те, що вона орієнтувала науку на про-
ведення експериментальних досліджень і віддавала їй раціональний
пріоритет у розкритті таємниць світу, суспільства і людини. Це була
нова епоха – епоха союзу філософії і науки, що отримала назву Ново-
го часу.
Ф. Бекон створив якісно інший інтелектуально-моральний клімат
в науковому пізнанні й поясненні світу. Визначаючи нові завдання
і функції науки, він сформулював філософію наукових досліджень,
протилежну менталітету схоластів, широко поширеному тоді на За-
ході, а також наукові підстави у розвитку техніки, заклав філософсько-
методологічний фундамент науки, який стає важливим чинником
у розвитку творчої думки вчених. Тому вченого і філософа Ф. Бекона
і досі високо цінують усі інтелектуали світу, вбачаючи в ньому оригі-
нального філософа-методолога, який першим розробив науковий метод
пізнання світу в єдності життєвого досвіду, наукового досвіду-експе-
рименту й теоретичного узагальнення знову отриманих результатів та
їх філософського осмислення.
Не менш яскравою фігурою у філософії та науці Нового часу був
французький вчений Р. Декарт, який, як і Ф. Бекон, своїм радикальним
філософським мисленням заклав підстави сучасної науки. Крити-
ка Ф. Беконом «ідолів» та метод філософського сумніву Р. Декарта
стали джерелом відшукання раціональних підстав науки для усвідом-
леного цілеспрямованого пошуку і обґрунтування істини.
Підстави науки з тих пір і забезпечують зростання знання. Однак
на різних етапах розвитку науки вони відіграють різну роль. Поки за-
гальні риси системної організації досліджуваних об’єктів ураховані
101
в картині світу, а методи освоєння цих об’єктів відповідають сформо-

ваним ідеалам і нормам дослідження, вони розвиваються традиційним
способом. Але як тільки пізнання світу стикається з принципово но-
вими типами об’єктів, які вимагають нового бачення реальності, воно
радикально змінює підстави науки.
Варто зазначити, що, власне, термін «інновація» увійшов у науку
в XIX ст. через антропологію й етнографію, де він використовувався
як антонім до терміна «традиція» при дослідженні процесів змін у куль-
турі; особлива увага при цьому була привернута до дифузії культурних
новоутворень у відповідному середовищі, включаючи їх перенесення
в інші культури. У першій половині XX ст. під впливом функціоналіз-
му процеси змін виявилися на периферії уваги соціальних наук на
Заході, а інновації тлумачились як вияв нерівноважності, напруги
в системі, або ж як відхилення від норми, що слугує джерелом нової
напруги.
Тепер інноваційний процес у науковій літературі здебільшого трак-
тується як процес створення, поширення та використання нововведен-
ня, а його структура визначається внутрішньою, предметною логікою
інноваційної діяльності. Розрізняються дві основні форми відтворення
інноваційних процесів. У випадку простого відтворення нововведення
продовжує створюватися лише в тій організації, в якій воно виникло,
а інноваційний процес ділиться на такі стадії: виникнення передумов,
нові потреби, ідеї, наукові відкриття, їх розподіл серед користувачів,
використання нововведення. У випадку розширеного відтворення до-
даються такі стадії: поширення методів отримання нововведення
в інших організаціях і широке його відтворення для насичення потре-
би в ньому. Інноваційний процес взаємодіє з соціальним і природним
середовищем, що його оточує. Динаміка цієї взаємодії виявляється
у життєвому циклі нововведення, в якому розрізняють такі стадії: по-
чаток, швидке зростання, зрілість, насичення потреби у нововведенні,
реалізація. Ефективність нововведення багато в чому визначається
темпами його зростання. Нерідко вони пов’язані з успішністю пере-
ходу від простого до розширеного відтворення інноваційного процесу,
своєчасністю його припинення при насиченні потреби у нововведенні.
Узяті в єдності, інноваційний процес і життєвий цикл характеризують
нововведення як цілісну динамічну систему.
102
Традиція і новація нерозривно взаємопов’язані. Вони впливають

одна на одну. Це складники єдиного процесу, що забезпечує існування,
функціонування та розвиток науки. Традиція і новація взаємозумов-
люють і взаємопроникають одна в одну. З одного боку, традиція забез-
печує неодмінну передумову креативних процесів, а з другого – нова-
ція стає потенційним джерелом утворення нових традицій у науці.
Новації постають закономірним доповненням традицій, які, зі свого
боку, впливають на зміст і характер новацій, визначають напрям нова-
ційного процесу і тривалість його здійснення.
Взаємодія традицій і новацій розпочинається з опору змінам з боку
традиційних настанов. Наукове співтовариство як система володіє
певними інерційними властивостями, тому більшість нововведень,
особливо фундаментальних, зазвичай зустрічають протидію. Очевид-
но, цей опір породжується інертністю свідомості в певних сферах
наукових досліджень. Тому, новаційний процес пов’язаний з подолан-
ням психологічного бар’єру на шляху визнання нестандартних спосо-
бів мислення і розв’язання наукових проблем, появи нових моделей
вивчення реальності. Опір змінам може свідчити про реальну неготов-
ність членів традиційного наукового співтовариства до змін, їх нездат-
ності сприймати і інтегрувати новації.
Варіанти розв’язання протиріч між традиціями і новациями в на-
уці можуть бути різними. Перший варіант – перемога традиційної
моделі, що руйнує інноваційну. Під тиском традиції нововведення, що
не володіє достатньою мірою стійкості, може відступити на певний
час, або зовсім зникнути. У цьому випадку знову утверджується тра-
диція, яка відтворюватиметься у відносно незмінному вигляді. Не
виключається також можливість посилення консервативної ідеології,
примусового припинення будь-яких незначних спроб зміни старих
форм і способів наукового пошуку. Така доля особливо характерна для
інновацій, пов’язаних з привнесенням у наукове середовище принци-
пово нових орієнтацій, норм і цінностей. Спроба вкорінення цих інно-
вацій неминуче вступає у конфлікт з певним сегментом старих знань
і уявлень. Деякі вчені, як правило, не можуть прийняти нові, чужі для
їхнього менталітету настанови, орієнтації, зразки мислення. У цьому
випадку виникає неминуче питання про те, чи є достатня кількість її
носіїв і прихильників у самому науковому співтоваристві, або чи ваго-
мий їх вплив на процес реалізації. Якщо все ж таки він вагомий, то
103
набуває чинності другий варіант розв’язання конфлікту між традицією

і новацією в науці – перемога інноваційної моделі, яка долає опір тра-
диції, вступаючи у взаємодію з нею. Темпи подолання опору традиції
залежать від низки чинників: від рівня новизни і характеру здійсню-
ваних змін, від внутрішнього або зовнішнього походження новації, від
міри готовності вчених сприймати нововведення.
Протистояння та співіснування традицій і новацій у науці відбува-
ється по‑різному, в різних формах і поєднаннях, оскільки сама тради-
ція структурно неоднорідна й складна. Взаємодія старого знання
з новим, сьогодення з минулим відбувається неоднаково на практич-
ному і ментальному рівнях. У кожен цей конкретно-історичний момент
і в кожному суспільстві, в певній соціально-економічній і політичній
ситуації можуть бути зафіксовані найскладніші та найрізноманітніші
варіанти поєднання, протистояння та співіснування наукових традицій
і новацій.
Зрештою характер взаємодії традиції і новації залежить від темпу
розвитку науки, що прискорюється в результаті зростання динаміки
соціокультурних змін.
Перетворення традицій у науці проходить декілька етапів. Спо-
чатку виникнення окремих наукових нововведень змінює характер
взаємодії між когнітивними елементами традиційної системи знання.
На наступному етапі розвитку з’являються перехідні елементи, які
виконують роль посередників між старими і новими знаннями. Пере-
хідні форми динаміки наукових досліджень характерні лише для окре-
мих стадій розвитку новації у межах традиційної структури, вони
з’являються і зникають з її перетворенням. Перехідний період закін-
чується, коли нове знання починає домінувати над старим, а стара
парадигма перетворюється на передумову існування нової. Передусім
новація впливає на ті елементи науки, які безпосередньо взаємодіють
з нею. Проте зміни в одній галузі науки впливають і на перетворення
тих сфер, які побічно пов’язані з новаційним процесом.
Закріплення новації відбувається тоді, коли нові результати дослі-
джень знаходять повноцінне технологічне втілення чи адекватне від-
дзеркалення в системі наукового знання, що об’єднує нове і все акту-
альне, що міститься в старому.
Результати інноваційного процесу нерідко виявляються через пев-
ний проміжок часу після утвердження нових форм наукового дослі-
дження.
104
Наслідки новації можуть виявлятися в різних сферах науки, при-

чому ефект в одній галузі може бути протилежний до ефекту в іншій.
Певні наукові групи і співтовариства можуть по‑різному оцінювати
результат інноваційного розвитку. Одне й те ж нововведення може за-
довольняти пошуки однієї групи і вести до когнітивних втрат інших.
Наукова новація не виникає сама собою, вона є частиною органі-
заційної та культурної єдності, частиною творчого процесу, а він є та-
кою формою діяльності суб’єкта, яка охоплює всі типи людських
стосунків.
Як соціокультурне явище новація – перехід традиційної системи
в якісно новий стан або виникнення такого системного утворення,
якого не існувало в минулому. Розуміння сутності новації вимагає ви-
явлення її об’єктивних підстав, встановлення її залежності від попе-
редньої традиційної основи. Нове знання виникає або на основі по-
переднього і зумовлюється ним, або всупереч йому. Саме тому є не-
можливою поява абсолютно нового, тобто стану, не пов’язаного
з попереднім. Говорячи про цілковито нове, мають на увазі тільки одну
якісну особливість багатопланового об’єкта чи явища.
Радикальні новації змінюють не окремі елементи структурної ці-
лісності, а перетворюють її основи, порушуючи структурні зв’язки, що
склалися, переводячи всю систему в якісно новий стан. Вони створю-
ють принципово нові форми і способи життєдіяльності, що відкрива-
ють якісно нові шляхи розв’язання загальнозначущих проблем.
Від міри зміни, яку передбачають новації, залежать швидкість їх
поширення і повнота здійснення. Початковим джерелом наукових
трансформацій постає сама людина, її творча активність, що порушує
загальноприйняті традиції, норми, ідеали та цінності. Створюючи
нові способи взаємодії, нові шляхи розв’язання нагальних проблем,
які дисонують із закріпленими формами мислення та поведінки,
тобто накопичуючи новаційний потенціал, людина сприяє змінам
в існуючому ціннісно-нормативному порядку та інституційних струк-
турах.
Отже, традиція і новація є взаємопов’язаними і взаємозумовлени-
ми складниками єдиного процесу, що забезпечує існування, функціо-
нування і розвиток науки як комплексної системи. Зародження, ви-
никнення новації віддзеркалює назрілу потребу в здійсненні тих ког-
нітивних функцій, які неможливо реалізувати традиційними способами.
105
Взаємодія традицій і новацій проходить різні етапи. Відповідно до

етапів формування й становлення новації, від її прихованого існування
до інституціоналізації відбувається перетворення також і традиції
впродовж того періоду, доки новий зміст не знаходить адекватної фор-
ми для свого вираження.
Проблема співвідношення традицій і новацій у науці досліджува-
лася багатьма відомими вченими. Далі наводяться точки зору найбільш
відомих дослідників філософії науки, у яких прямо чи опосередковано
вказана проблема знаходить своє відображення.
3.2. Сучасні методологічні новації в науковому пізнанні
Сьогодні наука виходить за межі речовинно-технологічного став-

лення людини до світу, взаємодіючи з іншими формами культури та
здобутками філософії. Суспільство переходить до нової моделі своєї
організації. Поки що можна вести мову лише про контури майбутньо-
го сценарію розвитку цивілізації, що відповідає інтересам і людини,
і суспільства, і необхідності збереження природи. Безперечними на-
слідками такого сценарію є ефективно втілювані наукові дослідження.
Межі наукових дисциплін одночасно є і межами нашої цивілізації,
і наша єдина надія полягає в тому, щоб досягти у цьому спільного
розуміння. Саме це і лише це дасть нам змогу вирішити нагальні проб
леми. Без урахування цінностей наукового пошуку сьогодні неможли-
ва діяльність у жодній галузі науки.
Найбільш детально теорію цінностей було розроблено Г. Ріккертом,
близьким за своїми переконаннями до філософських ідей В. Віндель-
банда. На переконання Г. Ріккерта, воля надіндивідуального суб’єкта,
який прагне істини, є підвалиною наук про культуру. Крім того, філо-
соф заявляє про повну неспроможність методологічних аналогій між
історичною наукою та наукою, що формує закони. Така позиція в кон-
тексті соціально-гуманітарного знання умовно може бути позначена
як соціологізм. Це визначає актуальність філософського аналізу проб
лем наукового знання, зокрема соціально-гуманітарного, його змісту,
методів, світоглядних і аксіологічних принципів.
Змінюється в нових умовах і саме розуміння науки, її логіки, мето-
дології, мови, проблеми істини та її критерії.
106
ХХ ст. розширило змістовий та інструментальний зміст методоло-

гії наукового пізнання, внесло чимало суттєво нового в цю систему
філософської рефлексії. Перш ніж вести мову про сучасні методоло-
гічні новації в науковому пізнанні, необхідний дискурс у простір фі-
лософської думки епохи становлення методології наукового пізнання
як гносеологічного феномену. Зароджувальна методологія входила
складовою частиною в логіку. Це виявляється в «Логіці Пор-Рояля»1.
Тут логічне вчення обґрунтовується на принципах філософії Р. Декар-
та і Б. Паскаля. Методологія як складова логіки в цей період представ-
лена як вчення про метод, більше того, метод і методологія ототожню-
ються, оскільки остання уявляється лише як вчення про метод. У такій
іпостасі методологія як складова логіки виявляється у Ґ. В. Лейбніца,
Х. Вольфа, Дж. Ст. Мілля.
У І. Канта методологія теж входить до складу логіки, проте її мета
і структура розширюються, стаючи частиною науковчення з аналізом
методів осягнення системи теоретичного знання.
Учення про методологію у Ґ. В. Ф. Геґеля розглядається як частина
метафізики, що збігається з логікою і науковченням. Пізніше інтер-
претація методології науки постає в різних іпостасях – від досліджен-
ня її як вчення про способи удосконалення нашого мислення (Зінгварт)
до розуміння її як вчення про методи конкретних окремих наук
(В. Вундт, В. Віндельбанд).
У першій половині ХХ ст. відбувається бурхливий процес відді-
лення методології від логіки і перетворення методології науки в особ
ливу царину філософської рефлексії. Посилюється інтерес до методо-
логічних програм, критичного аналізу досвіду, мови науки. Це вияв-
ляється в роботах В. Біблера, Г. фон Врігта, Г. Ґадамера, І. Лакатоса,
Л. Лаудена, В. Ньютона-Сміта, В. Порус, І. Фролова, В. Стьопіна
і багатьох інших.
1
«Логіка Пор-Рояля» – книга з дедуктивної логіки, видана в Парижі у 1662 р.
анонімно під назвою «Logique ou l’art de penser» («Логіка або мистецтво мислити»).
Логічна проблематика розглядається в ній на тлі філософських, наукових та релігійних
уявлень епохи. До початку ХІХ ст. була найпопулярнішим підручником логіки, ви-
тримала понад 50 французьких видань, кілька англійських і латинських перекладів.
Ґ. В. Лейбніц назвав цю книгу чудовою, незважаючи на виражену в ній адаптацію
логічної думки до методологічних принципів картезіанської філософії. Хоча це ви-
дання було кроком у бік від власне математичного напряму розвитку логіки, саме
створений нею образ цієї науки сприяв тому, що формальна логіка з тих пір не поли-
шала кафедр вищих навчальних курсів, гімназій і університетів і досить тривалий час
визначала алгоритми пошуку істинного знання.
107
У ХХ ст. під впливом інтенсивного розвитку науки і її методів

ускладнюються проблематика і структура знання, відбулася диферен-
ціація методології за чотирма основними рівнями: філософська мето-
дологія, загальнонаукова методологія, конкретно-наукова методологія
і методика та техніка наукових досліджень. Аналіз їх показує, що
в сучасній науковій літературі ввійшли у вжиток поняття «інноваційні
методології», «методологічні новації», які використовуються досить
часто, хоча суворого визначення вони ще не мають. Найчастіше під
методологічними новаціями розуміється сукупність принципів і мето-
дів, орієнтованих на створення варіантів принципово нового розумін-
ня й опису світу, а також на пошук принципово нових способів вирі-
шення давно існуючих проблем.
Дослідження методологічних новацій у сучасному науковому пі
знанні вимагає вирішення наступних завдань:
–– по‑перше, пояснення сутності методології наукового пізнання не
тільки як сукупності методів, але і як інструмента збільшення нового
знання;
–– по‑друге, обґрунтування нових інновацій в методології вимагає
розкриття сутності міждисциплінарного підходу, в центрі якого опи-
нився системний підхід;
–– по‑третє, розкриття парадигми цілісності та інтегративності
наукового знання через нові форми взаємозв’язку всіх гілок наукового
знання;
–– по‑четверте, розкриття процесу формування нового понятійно-
го апарату в сучасному науковому мисленні, особливо такої його риси,
як нелінійність;
–– по‑п’яте, звернення уваги на посилення нетрадиційних засобів
і методів пізнання (система паранауки).
Розвиток методологічних новацій у сучасній науці сприяв пере-
ходу її до постнекласичного типу раціональності. Аналіз перспектив-
них напрямів у розвитку сучасної методології показує, що розв’язання
складних дослідницьких завдань передбачає не тільки використання
принципово нових методів, а й нових стратегій наукового пошуку.
Інноваційними методологічними дослідженнями можна вважати
наступні. По-перше, глибоке дослідження об’єктів з позицій міждис-
циплінарних підходів. Ці підходи ставлять завдання вивчення об’єкта
в його цілісності, що припускає інтеграцію наукових знань і взаємодію
108
наукових дисциплін. До числа найважливішої стратегії в поясненні

і розумінні цілісності об’єкта відносять системний підхід, який відіграє
особливу роль як загальнонаукова методологічна програма. Системний
підхід – це напрям розробки і визначення загальної методології, осно-
ву якого становлять дослідження об’єктів як систем. Цей підхід виник
у ХХ ст., коли склалася ситуація методологічної кризи: наявність знач
ної кількості приватно-наукових методів і частково наукових мов, які
можуть бути застосовані у вузькій науковій сфері. Основним поняттям
цього підходу виступає система, під якою розуміється певний клас
речей, елементи якого знаходяться у взаємодії. Тому діалектика до-
слідження систем розгортається через аналіз тріади: річ – властивість –
відношення1.
Аналіз системної методології дозволяє виділити в її розвитку три
основні парадигми. Перша парадигма системного мислення орієнту-
вала на пошук способів рівноваги аналізованих систем (Л. фон Берта-
ланфі, О. Богданов, Н. Вінер та ін.) – це перший етап. На другому
етапі, остання третина ХХ ст., особливістю системного підходу є пере-
хід від дослідження рівноваги систем до аналізу нерівноважних і не-
зворотних станів складних і надскладних систем. Змістом цієї пара-
дигми є дослідження відкритих, складних систем, що складаються зі
значної кількості взаємодіючих об’єктів. Третя парадигма системного
мислення як методологічна концепція піддає аналізу різні системні
теорії, їх концептуальні апарати. Цю парадигму часто визначають як
метасистемну.
Методологічна специфіка системного підходу, яка є віддзеркален-
ням його перманентної новаційності, визначається тим, що він орієнтує
дослідження на розкриття цілісності об’єкта і фундуючих його меха-
нізмів, на виявлення різноманітних типів зв’язків складних об’єктів
і зведення їх в єдину картину. Безсумнівним достоїнством системного
підходу є, по‑перше, те, що він суттєво розширює сферу пізнання у по-
рівнянні з уже освоєною в науці, а також припускає нову схему пояс-
нень, в основі якої лежить пошук конкретних механізмів, що визна-
чають цілісність об’єкта.
1
Більш детально системний підхід, як і інші класичні й некласичні міждисциплі-
нарні підходи до наукового пізнання, описаний у темі 6 «Міждисциплінарні підходи
та методи наукових досліджень».
109
По-друге, системний підхід сприяє зміцненню парадигми ціліснос-

ті та інтегративності науки через нові форми взаємозв’язку всіх гілок
наукового знання. Тут у новому зрізі представлений процес взаємодії
наук. У ньому сьогодні виділяють:
–– генетичну «епістемологію міждисциплінарних відносин» Ж. Пі-
аже;
–– власне міждисциплінарні системи знань;
–– трансдисциплінарні системи знань.
У статті «Епістемологія міждисциплінарних відносин» Ж. Піаже
виділяє такі типи міждисциплінарних взаємодій: мультидисциплінар-
ність, власне міждисциплінарність і трансдисциплінарність. Цим вза-
ємодіям відповідають певні системи знань. Для всіх типів міждисцип
лінарних взаємин характерне використання базових ідей, методів,
принципів однієї дисципліни для проведення досліджень в іншій
дисципліні. Прикладом такої взаємодії виступають біофізика, біохімія,
фізична хімія та інші, але в них обов’язково зберігається чіткість між-
дисциплінарних кордонів. Що ж стосується власне міждисциплінарних
систем знань, то вони припускають інтеграцію дисциплін з метою
створення нової онтології і нових методів для роботи з цими об’єктами.
Дисципліни, що вступають у таку взаємодію, є ресурсними. До них
можна віднести наукознавство, країнознавство, політологію та ін.
У структурі сучасної методології можна виділити як новації і транс
дисциплінарні системи знань. Вони виникли в результаті взаємодії
різних наук, але повністю відриваються від своїх дисциплінарних ви-
токів. Їх розвиток здійснюється на своїй власній основі. Вони апробу-
ють свої вихідні, базові принципи, методи та ідеї в інших галузях
знання, претендуючи на універсальність свого методологічного інстру-
ментарію. До такого типу знання сьогодні можна віднести теорію ін-
формації, теорію самоорганізації, теорію катастроф, де ігноруються
міждисциплінарні кордони.
По-третє, на основі використання синергетичного підходу від-
бувається бурхливий процес формування нового понятійного і кате-
горіального апарату, що відображає нестабільність, невизначеність
і хаосомність світу. У постнекласичній картині світу, що складається,
структурність, впорядкованість як і хаосомність визнані об’єктивними,
універсальними характеристиками світу. Вони виявляються на всіх
структурних рівнях розвитку природної і соціальної дійсності та на-
110
лежать до трансдисциплінарної системи знань, їх вивчає синергети-

ка, що склалася у 80‑х рр. ХХ ст. На новаційну думку родоначальни-
ка цієї науки Г. Хакена, у природі і суспільстві діють одні й ті ж прин-
ципи самоорганізації різних систем, як наслідок, можна вести мову
про одні й ті самі принципи, загальні детермінанти розвитку цих
систем, на обґрунтування яких і спрямована синергетика. Її аналіз
показує, що її основними поняттями виступають такі новаційні по-
няття, як самоорганізація, нелінійність, нестійкість системи, аттрак-
тори, біфуркація. Синергетика поєднує у собі системно-інформацій-
ний, структуралістичний підходи з принципами самоорганізації,
нерівноваги, нелінійності динамічних систем. Це інноваційний між-
дисциплінарний напрямок наукових досліджень, у рамках якого ви-
вчаються процеси спонтанного переходу від хаосу до порядку, від
неупорядкованого стану системи до упорядкованого за рахунок
спільної дії безлічі підсистем у відкритих нелінійних середовищах.
Синергетика народжується й розвивається на перетині, конструк-
тивному синтезі трьох начал, а саме: нелінійного моделювання, прак-
тичної філософії і предметного знання, і цей перетин особливо ефек-
тивно проявляється в міждисциплінарних взаємодіях.
Таким чином, синергетика як методологічна новація включає у свій
зміст нові пріоритети загальної картини світу: концепцію нестабіль-
ного, нерівноважного світу, феномен невизначеності й багатоальтер-
нативності розвитку, ідею становлення порядку з хаосу. Хаос постає
як багатовимірне явище (простий, складний, детермінований, вузько-
смуговий, великомасштабний, динамічний і т. д.), яке супроводжує
нерегулярну поведінку нелінійних середовищ. Це положення стало
відправною точкою формування нелінійної методології, як порушення
принципу суперпозиції в деяких явищах.
У рамках нелінійної методології складаються нові орієнтири пі
знавальної діяльності, які пропонують розглядати досліджуваний
об’єкт як складну самоорганізуючу і розвиваючу систему, яка в дина-
міці своїх змін відтворює основні характеристики цілого як ієрархії
порядків. Нелінійна методологія спрямована на освоєння унікальних
відкритих систем, що саморозвиваються, серед яких особливе місце
належить складним природним комплексам, пізнання яких має велике
практичне значення для людини.
111
По-четверте, проявом широкого впровадження новацій у сучасну

методологію науки є посилення нетрадиційних засобів і методів до-
слідження, що межують зі сферою нераціонального осягнення дійснос-
ті. Відомо, що наукове пізнання завжди розглядалося як унікальна
форма відображення дійсності, причому головною характеристикою
його виступала об’єктивність. Це процес придбання знання, що має
структуру, рівні, форми, методологію та конкретно-історичну природу.
Пізнання розглядалося як процес осягнення нових раніше невідомих
закономірностей і фактів природної та соціальної реальності. З цих
позицій філософія обґрунтовувала демаркаційну лінію між буденним
і теоретичним (науковим) пізнанням. Проте людське пізнання не ви-
черпувалося лише науковим. Сучасні дослідження показують, що
пізнання включає у свій зміст велику систему позанаукового знання.
До неї можна віднести: паранаукові знання, ненаукове, донаукове, лже-
наукове, квазінаукове, антинаукове, псевдонаукове. Людство у своєму
розпорядженні має різноманітні форми світорозуміння і світоорієнта-
цій. У поле наукових пошуків стали потрапляти явища, що не відпо-
відають ознакам науковості. Парапсихологія, астрологія, цілий комп-
лекс так званих народних наук, нетрадиційна медицина, екстрасенсо-
рика та інші стали привертати до себе увагу з позицій їх нетрадиційних
підходів, методів і пізнавальних орієнтацій. Не вписуючись у вимоги
науковості, ця система знання застосовувала у своїй сфері основопо-
ложні ідеї та принципи природознавства і демонструвала свою чіткість,
системність і строгість, тобто ті вимоги, які притаманні науковому
знанню. І наука перестала оцінюватися як єдина й унікальна магістраль
припливу інформації, вона стала частіше враховувати систему строго
непояснених процесів, розглянутих паранаукою.
Паранаука – це загальна назва для різноманітних типів світоосяг-
нення й когнітивних практик, які відхиляються від науково-раціональ-
ної парадигми. З точки зору логіки паранауку можна заперечувати
й оцінювати негативно, визнавати і бачити в ній додаткові можливос-
ті освоєння або ставитися нейтрально, як до будь-якого іншого соціо-
культурного явища. Взаємозв’язок науки й паранауки тим не менш
існує історично і покоїться на тому постулаті, що наука не заперечує
наявність прихованих (occulta) природних сил, сфери непізнаності.
Наявність великої системи позанаукового знання змушує сьогодні
методологію науки розробляти разом із системою нововизнаного знан
112
ня нові методи, форми і засоби пізнання, які важко піддаються пізнан-

ню явищ дійсності. Серед інших стратегічних методологічних іннова-
цій можна виділити введення й обґрунтування темпорального фактора,
а також розгалужені графіки прогностики; зближення методів при-
родничих і суспільних наук.
Вищезазначені методологічні новації спрямовують науковий пошук
на отримання та інтерпретацію нових результатів. У зв’язку з цим від-
мітною особливістю сучасного етапу розвитку методології науки
є введення принципово нових понятійних утворень, які часто сягають
своїм походженням у сферу конкретних або приватних наук.
У сучасних методологічних новаціях можна виділити й використан-
ня у сучасній науці низки нових методів, обґрунтованих сучасною ме-
тодологією. До них можна віднести: метод абдукції; метод
комп’ютеризації; метод здійснення досліджень за принципом case studies
(метод кейсів); метод дослідження куматоїдних об’єктів та ін.
Так, наприклад, у сучасній науці значного поширення набув метод
абдукції. Абдукція (лат. аbducere – відводити) – це, з одного боку, етап
пізнавальної діяльності, що полягає у формуванні умовиводів на осно-
ві емпіричних фактів і попереднього висунення їх гіпотези; а з друго-
го – спосіб міркувань, орієнтований на дослідження фактів, на вста-
новлення певних взаємозв’язків між фактами і на пошук правдоподіб-
них пояснювальних гіпотез.
Цей метод активно використовується в медицині, криміналістиці,
буденному житті. Він допомагає сформулювати й вибрати найбільш
прийнятну попередню гіпотезу.
Метод комп’ютеризації являє собою процес використання
комп’ютерної техніки з метою швидкого отримання, накопичення та
перетворення інформації. Комп’ютер, будучи прообразом людини
пізнаючої, є моделлю того, як формується, структурується і працює
інформація. Комп’ютеризація відкриває як нові горизонти репрезен-
тації інформації, так і нові горизонти вивчення самого знання. Завдяки
комп’ютерній революції і, як наслідок, дедалі ширшому впровадженню
методу комп’ютеризації в наукові дослідження відбувається розширен-
ня поля досліджуваних об’єктів і процесів, нестандартних рішень
і нетрадиційних підходів.
Метод кейсів (сase study) – спосіб досліджень, що базується на
аналізі, вирішенні та обговоренні ситуацій, як змодельованих, так
113
і реальних, які не вписуються в традиційну систему пояснень. Він ви-

вчає конкретні ситуації та проблеми і займається пошуком варіантів їх
вирішення, вибором найбільш ефективного з них. Уперше він був за-
стосований у 1924 р. у Гарвардській бізнес-школі. Цей метод перед-
бачає наявність об’єкта, який знаходиться під наглядом, але не може
бути пояснений у рамках наявного наукового знання. Такі об’єкти
характерні і для природничих наук та соціально-гуманітарних. Метод
кейсів вимагає розробки ситуаційної логіки, адекватної конкретної
досліджуваної ситуації.
Метод дослідження куматоїдних об’єктів – це орієнтація сучасної
науки на дослідження «плаваючих», нестійких об’єктів, на відобра-
ження деякої системної якості об’єктів, яка характеризується тим, що
може утворюватися і зникати. Такі об’єкти були названі куматоїдними
(з грец. «хвиля»). Куматоїд не виявляє одночасно всі свої якості і влас-
тивості, не демонструє одночасно всі свої елементи. Його особливість
полягає у тому, що він жорстко не прив’язаний ані до просторово-ча-
сової локалізації, ані до самого матеріалу, який становить його суть.
Особливо ефективно метод дослідження куматоїдних об’єктів засто-
совується у квантовій фізиці, однак останнім часом спостерігається
його дедалі ширше використання і в соціальних дослідженнях.
У складі науки зазвичай виділяють дві групи програм, які функціо
нально відрізняються одна від одної. Програми першої групи (дослід-
ницькі програми) задають способи отримання знань, тобто власне
дослідницьку діяльність. Програми другої групи (колекторські про-
грами) – це програми відбору, організації та систематизації знань.
Наука – це соціальний куматоїд, що являє собою постійну реалізацію
двох типів програм: дослідницьких та колекторських. Ці програми
частково вербалізовані, але в основній своїй масі існують на рівні ес-
тафет. Вони тісно пов’язані і постійно взаємодіють одна з одною. На-
ука постає перед нами як дуже динамічна відкрита система. Розгляне-
мо це більш детально.
Уявімо, що ми працюємо в деякій колекторської програмі, яка ви-
значає, що ми хочемо знати і про що саме. У цьому випадку ми вільні
у виборі методів і можемо запозичити їх з інших галузей науки. Юрист
при цьому залишається юристом, соціолог соціологом, хоча вони ши-
роко використовують методи конвент-аналізу, індукції чи дедукції
114
тощо. Межі наукової дисципліни задають тут не методи, а колектор-

ська програма. Тому в досить широких межах вчений вільний у ви-
борі завдань. Інакше кажучи, вчений набуває деякої свободи у виборі
окремих елементів колекторської програми. Це стосується не тільки
питань, а й способів систематизації знання. Межі науки визначаються
насамперед тим, про що саме ми будуємо знання, тобто програмами
референції.
Естафетна модель розглядає науку в цілому і в цьому цілому шукає
джерело розвитку окремих дисциплін. Ця орієнтація на ціле і становить
головну особливість нової моделі. Дана модель містить у собі великий
потенціал виявлення різних можливих варіантів і комбінацій і при-
зводить до цілої низки наслідків. Не можна зрозуміти розвиток науки,
простежуючи історію якоїсь однієї дисципліни. Немає історії право-
знавства, фізики або історії географії, існує історія науки як цілого.
Аналогічним чином йде справа і з продуктами наукового дослі-
дження, тобто зі знаннями. Вони надходять у відання колекторських
програм, але ніколи не можна передбачити точно, яких саме. Важливо,
що знання, отримані в рамках деякої дисципліни, зовсім не стають її
«власністю» і можуть у принципі виявитися істотними для зовсім ін-
ших розділів науки.
Таким чином, основними сутнісними рисами сучасних методоло-
гічних новацій є такі:
–– посилення ролі міждисциплінарного комплексу програм у до-
слідженні об’єктів, особливо складних;
–– зміцнення парадигми цілісності й інтегративності, усвідомлення
необхідності глобального всебічного погляду на світ;
–– широке впровадження у наукові дослідження ідей і методів си-
нергетики, стихійно-спонтанного структурогенезу;
–– використання нового категоріального апарату, що відображає
нестабільність і невизначеність світу;
–– упровадження в наукове дослідження темпорального фактора
і багатоальтернативної прогностики;
–– зміна змісту категорій «об’єктивності» і «суб’єктивності», збли-
ження методів природничих і соціальних наук;
–– посилення значення нетрадиційних засобів і методів досліджен-
ня, що межують зі сферою нераціонального осягнення дійсності.
115
Сучасна методологія покликана вирішувати такі проблеми:

–– проблему подолання натуралізму філософського та методологіч-
ного мислення;
–– проблему реальності (співвідношення з віртуальністю);
–– проблему вироблення нового розуміння і ставлення до символіч-
них систем і реалій;
–– проблему антропологічного і психологічного горизонтів;
–– проблему «вищого світу» тобто того цілого, яке є єдиним для всіх
людей у вигляді окремих суб’єктів.
Безсумнівно, методологічних новацій у сучасному науковому пі
знанні багато, але тут виділені стратегічні новації в сучасній методо-
логії і тактичні у вигляді конкретних новітніх методів наукового пі
знання.
Усі стратегічні й тактичні новації в методології сучасного науково-
го пізнання відображають творчий характер їх розвитку пізнаючим
суб’єктом.
3.3. Постмодерна епістемологія науки
Теорія пізнання є частиною класичної філософії і у постмодерніс-

тів до неї негативне ставлення. Такий розгорнутий нігілізм і можна
вважати постмодерністською епістемологією.
Класична гносеологія виходила з ідеї впорядкованого зовнішнього
світу, що має сенс або хоча б містить у собі приховані смисли. У релі-
гійному світогляді джерелом структурного порядку виступав Бог.
Об’єктивні ідеалісти постулювали гармонійний розум усередині при-
родного буття. Матеріалісти визнали закономірність природи й сус-
пільства. Образ людини припускав її організацію у вигляді системи
різних рівнів, де діє свій порядок. Будь-який об’єкт науки облаштова-
ний складно, але його структура цілком здатна піддатися зусиллям
раціонального розуму. Ось чому дослідження є відкриттям, тобто роз-
криттям вченим внутрішньої організованості об’єкта.
Усю класичну традицію пізнання постмодерністи оцінили як «ло-
гоцентризм», який підлягає деконструкції. Тут вони розвинули тенден-
цію, початок якій поклав ірраціоналізм. А. Шопенгауер, Ф. Ніцше,
А. Бергсон та інші чимало потрудилися над демонтажем картини
об’єктивного порядку. У дусі цієї спадкоємності виникла так звана
116
«постмодерністська чутливість», згідно з якою колишній гармонійний

світ перетворився в хаос. Природа, людина і суспільство стяглися
в мовне середовище, для якого характерною є множинність автономно
протікаючих подій, позбавлених будь-яких початкових смислів. Пред-
мет науки не має певної заданості, він перебуває у стані безперервно-
го становлення.
Постмодерністи відстоюють тезу про смерть суб’єкта науки. Якщо
традиційний об’єкт науки розпався на фрагменти, то така ж доля спіт-
кала і суб’єкта. Колишній автор наукових творів уже не може перебува-
ти поза мовним ризоморфним середовищем, він стає одним з її елемен-
тів. Учений як «Я» втрачає свою визначеність, перетворюючись у без-
особову й анонімну подію мовної гри. Його змістом виступає серія
функціональних актів з надання смислів, серед яких можна виділити
запитування, інтерпретацію, оцінку і критику.
Припустимо, що проводиться науковий експеримент. Зазвичай
вважається, що певний науковий колектив є суб’єктом. Але ця
суб’єктність нівелюється, якщо детально розбирати те, що роблять
вчені. На стадії планування кожен дослідник має справу з формулю-
ванням мети дослідження й низки завдань. Усі учасники моделюють
схему дослідження у вигляді створення коротких оповідань про пла-
новані дії. Коли експеримент починається, то вчені оцінюють його хід,
інтерпретують показання приладів, обмінюються думками. Після
статистичної обробки даних провідні вчені пишуть статтю у науковий
журнал. Все це дає підставу зробити висновок – вчені розчинені в діях,
де наскрізними є процедури тлумачення, перекладу, формулювання
і критичного оцінювання мовних знаків (того, що означає).
Слід визнати, що в міркуваннях постмодерністів є свій резон. Дій-
сно, способом існування вченого є його дослідницька діяльність, де
домінують мовні процеси. Критичне ж заперечення зводиться до того,
що вони порушують правило розумної абстрактності. Усе в науці
пов’язане і переплетене, але щоб у цьому розібратися, треба окресли-
ти контури відмінностей. Абстракції об’єкта і суб’єкта науки якраз
і служать цій визначеності, що дозволяє створити оптимальні й досить
ефективні моделі науки, тобто рухатися від абстрактного (простого)
до конкретного (складного).
У книзі американського постмодерніста Р. Рорті «Філософія і дзер-
кало природи» ставиться програмна мета – деконструювати ідеї кла-
117
сичної методології науки. Рорті починає з того, що зазвичай суттю

науки вважається досягнення об’єктивної істини. Якраз про це зазначав
Р. Декарт та інші представники Нового часу. Їх філософські погляди
вписуються в ту чи іншу форму реалізму – наука досліджує об’єктивну
природу, за якою ховається Бог або світовий розум, або матерія. Реалізм
передбачає кореспондентну теорію істини, сформульовану ще Арис-
тотелем: істина є знання, відповідне зовнішньому об’єкту. Розум вче-
ного тут уподібнюється дзеркалу, що відображає реальність. Реалізм,
кореспонденцію і метафору дзеркала Рорті піддає критичному усунен-
ню за ігнорування феномену мови.
Рорті підкреслює, що старі догми про зовнішній об’єкт та істину
як відображення треба відкинути. Нічого цього в реальній науці не
існує. У лабораторіях, університетських бібліотеках і на наукових
конференціях діють вчені за допомогою мовних комунікацій. Вони
інтерпретують показання приладів, здійснюють записи в лабораторні
журнали, пишуть статті і доповіді, обговорюють їх на симпозіумах.
При зіткненні безлічі різних гіпотез і думок виробляється консенсус
у вигляді інтерсуб’єктивності теорій. Перемагає гіпотеза того вченого,
риторичні прийоми якого виявилися найбільш переконливими. Яскра-
вий приклад – творчість італійського фізика Ґ. Ґалілея. На місці арис-
тотелівської теорії він вирішив утвердити свою гіпотезу, розроблену
в уявних експериментах з кулею, яка скочується по похилій площині,
і з маятником. В університетах і релігійних аудиторіях він часто ви-
ступав з публічними лекціями, написав кілька книг і всюди він май-
стерно використовував риторичні фігури: математичні креслення,
образні порівняння, логічну аргументацію, діалог вчених, доступну
всім італійську мову. Саме ці засоби схилили чашу терезів на користь
ґалілеєвської фізики, перемогу здобуло риторичне мистецтво вченого,
яке продемонструвало переконливу силу. Рорті робить висновок про
те, що наукове знання формується мовними практиками, і воно ви-
словлює солідарність соціальної групи вчених.
Істина як відповідність знань об’єкту Рорті не влаштовує, оскільки
вона «заражена» фікцією реалізму. Він готовий визнати істину тільки
у вигляді продукту конвенцій і консенсусу, через які проявляється
мовна солідарність вчених. Такий суб’єктивізм веде до релятивізму
(всі теорії в науці відносні і значущі тільки для певного історичного
етапу). Крім того, гіпертрофована увага до наукової мови висуває на
118
перше місце прагматичні аспекти. Учені формулюють проблеми, ак-

тивно їх обговорюють, щоб домогтися рішення за допомогою інстру-
ментального використання теорії. Для вчених тут важлива ефективність
знання, а не його істинність (інструменталізм).
Стосовно проблеми існування наукового методу Рорті солідарний
з «методологічним анархізмом» американського філософа П. Фейєра-
бенда, про творчість якого йшлося у попередній темі. Його суть зво-
диться до тези: «годиться все». Це означає, що вчений може залучити
будь-яку когніцію1 з будь-якої галузі пізнання, аби вона сприяла ви-
рішенню проблеми. Джерелом ідей може виступати практичний досвід
у всіх його формах (побутовій, ігровій, виробничій), міфи, релігійні
вчення, мистецтво, філософія. Якби мова йшла тільки про процес за-
позичення зовнішніх для науки ідей, то нічого поганого тут немає. Але
Фейєрабенд проводить думку про те, що немає особливого наукового
методу, і межа між наукою та іншими типами пізнання розмита. Ось
з цим погодитися не можна. Існують досить універсальні норми науко-
вого методу, які отримують лише деяку специфіку на кожному істо-
ричному етапі. Наприклад, один зі стандартів дослідного методу ви-
магає, що якщо залучається ненаукова когніція, то з неї повинні бути
усунені основні ірраціональні значення. В. Вернадський мав рацію,
коли стверджував, що всі зовнішні запозичення проходять обробку
науковим методом і тільки тоді вони набувають наукового статусу.
Замість образів і понять при побудові своїх теоретичних конструк-
цій постмодерністи використовують симулякри, концепти, функтиви
і проспекти. У філософії Платона слово «симулякр» (лат. simulo – ро-
бити вигляд, прикидатися; копія, яка не має оригіналу) позначало
«копію копії» і несло зневажливий сенс. В обіг постмодернізму термін
вводиться Ж. Батаєм і інтерпретується багатьма постмодерністами
у позитивному значенні. Мова пішла не про якісь малозначущі під-
робки та імітацію, а про маргіналії, що виходять на передній край.
Якщо референція як відношення знака до об’єкта-оригіналу відкида-
1
Когніція – центральне поняття когнітивної науки, що поєднує у собі значення
двох латинських слів: cognitio – пізнання, пізнавання і cogitatio – мислення, міркуван-
ня. Позначає, таким чином, пізнавальний процес або сукупність психічних (менталь-
них, розумових) процесів – сприйняття, категоризації, мислення, мовлення тощо, які
слугують обробці й переробці інформації. Включає усвідомлення й оцінку самого себе
в навколишньому світі й побудову картини світу – все те, що становить основу для
поведінки людини.
119
ється, то неможливість наслідування обертається автономністю симу-

лякра і його виходом на перші ролі. Таке перекручування Ж. Бодрійяр
знаходить у сучасній економіці, ЗМІ, індустрії моди та розваг. Тут
грошові знаки замінюють товари, торгові й рекламні «бренди» стають
самодостатніми, віртуальна реальність екранної і комп’ютерної куль-
тури для багатьох стає більш значущою, аніж природа і соціум. З на-
слідування реальності симуляція перетворилася в особливий спосіб
самостійного і штучного буття, який усе більше височить над усім
природним і починає активно впроваджуватися у наукове пізнання.
У традиційній гносеології одиницями знання виступали образи
і поняття. Вважалося, що вони так чи інакше відображають об’єктивну
реальність і є істинними або помилковими копіями. Постмодерна си-
муляція все це переграла і замість відображувальної референції зро-
била ставку на самостійне функціонування одиниць знання.
Типовою тут є позиція Ж. Дельоза і Ф. Ґваттарі. У 1991 р. ці авто-
ри видали книгу «Що таке філософія?». У ній вони запропонували своє
розуміння того, чим займаються філософи, вчені та діячі мистецтва.
Головна теза зводилася до того, що філософія пізнає за допомогою
чистих концептів. Останні є далекими від абстрактних міркувань, ідей,
тому що припускають цілі перехрестя проблем і три нероздільних
складових: особистість філософа, мову і можливий світ (Інший). Кожен
значущий філософ створює свої концепти: Платон – ейдоси, Декарт –
Я як cogito і т. ін. Концепти творяться без референції, вони є авторе-
ферентними, оскільки характеризують самопізнання філософів. У свою
чергу, вчені створюють функтиви1, оскільки займаються функціями,
за допомогою яких вони конструюють об’єкти (наприклад, геометрія –
простір). Як і філософія, наука має справу з хаосом як віртуальним
безладом, але якщо концепти вносять порядок, зберігаючи нескінчен-
не, то вчені від нього відмовляються на користь різних меж, чисел
і констант. Наукові змінні актуалізують функції в кінцевих умовах
і тому мають відношення референції. Ось чому наукові функтиви мож-
на побачити у вигляді різних фігур на графіках і діаграмах. Тут мож-
ливі дослідження у вигляді уявних експериментів, де фігурують іде-
альні спостерігачі: «демони Лапласа і Максвелла», «людина Ейнштей-
на, що падає в ліфті» тощо.
Слід визнати, що в трактуванні науки Дельоз і Ґваттарі зберігають
елементи класичного реалізму. Хоча предмет науки у них не має за-
1
Функтив – один із двох членів, які утворюють формально-логічну функцію.
120
кономірної структури, все ж у вигляді нескінченного хаосу він

є об’єктивним. Активність вченого зводиться до конструювання яко-
гось порядку шляхом внесення в хаотичне середовище різних форм
межі. Функтиви як одиниці знання референтно відносять до цих кон-
струкцій і тут може бути застосоване оцінювання «істинно/хибно».
Отже, постмодернізм є радикальним запереченням класичних ідей.
Його наскрізна процедура – деконструкція – спрямована проти будь-
якої системної структурності, включаючи бінарні опозиції й лінійну
логіку. Тут фігурує різноманітне і аморфне середовище («ризома»), яка
змінюється подібно до складного й заплутаного лабіринту з безліччю
потенційних входів і виходів. Усе це відбувається у світі мови, неза-
лежному від інших реальностей. У ньому розчинилися всі суб’єкти
й автори; смисли виникають на тій поверхні, де знаки встановлюють
взаємні й кочуючі відносини. Стихія письма живе маленькими оповідан
нями, створюваними безліччю читачів. Наука тут є одним із різновидів
оповідання, де використовується специфічна мова: штучні знаки, гра-
фіки, ідеальні спостерігачі.
Багато філософів і вчених не приймають постмодернізм через його
радикальний нігілізм до традицій. Критиці було приділено значну
увагу, і вона багато в чому є правомірною. І тут природно постає пи-
тання про наявність у постмодернізмі якогось позитивного змісту.
Потрібно визнати, що він існує. У своєрідній формі постмодернізм
вловив прийдешні зміни в соціокультурній та науковій сферах. Сучас-
на традиція оновлюється набагато швидше, аніж це було навіть у пер-
шій половині ХХ ст. Найпоказовішими чинниками тут є інформаційна
культура й наука і в них вирішальна роль належить новим формам мови
(екранні картини, символічні та приладові графеми). Сучасна людина
живе кочівником по телебаченню й комп’ютерних екранах, глибини
мікро- й мегасвітів ученому представляють екрани приладів і матема-
тичні криві. Ось звідки номадологія Ж. Дельоза («смисли кочують на
поверхні»).
Іншим значущим джерелом постмодернізму є наукова синергетика.
Тут мова йде про нерівноважні середовища, про те, як із хаосу форму-
ється порядок, і т. ін. Усім цим навіяний концепт «ризоми» і багато
інших. Те, що постмодерністи стверджують синергетичний і ймовір-
нісний стиль мислення, це незаперечно. Інша справа, що таку стратегію
вони реалізують радикально, незважаючи на традицію і вельми епа-
тажно. Уся сучасна філософія і наука уявляється постмодерністами
121
безструктурною, а точніше – постструктурною, тобто такою, у струк

турі якої немає центру.
Подібні концепції, що лягли в основу філософського постмодер
нізму і постструктуралізму, привели до практично безпрецедентного
для всієї попередньої епістемології поняття антигуманізму. Суб’єкт
більше не уявляється основою пізнання, він, як говорив сам Дельоз,
помер. Йому на зміну приходить ідея антисуб’єктивного, коли масова
свідомість перевершує індивідуальну. Індивідуальне, як вважав Дельоз,
це просто втілення соціальної свідомості в людині (що раніше він на
зивав «психозом», який виявляється в людини, контрольованої суспіль
ством).
На зміну панівним теоріям приходить ідея про рівносильності те
орій, про їх плюралізм, оскільки постмодернізм відкидає об’єктивність
утверджених понять. Постмодерна наука – це наука релятивізму й ін
детермінізму. Однак важливу роль відіграє ще й те, що наука змушена
існувати у світі ринкових відносин. Це призводить до того, що істин
ність визначається утилітарністю – істинним є те, що продається. Це
призводить до ще більшої залежності науки від суб’єкта і його переваг.
Точніше, наука стає залежною від сукупності індивідів – від соціуму.
Це абсолютно не сприяє збереженню автентичної мети науки: пошуку
істини.
Не претендуючи на створення глибокої наукової теорії, постмодер
нізм досліджує «поверхні», грає подробицями. Не маючи власної
культурної домінанти, але намагаючись висловити дух часу, даний
напрямок претендує на створення «нового мислення», «нової ідеоло
гії», завдання якої – розмивання підвалин, цінностей і меж традицій
ного філософського й наукового європейського знання.
1. Барт Р. Как жить вместе: романтические симуляции некоторых

пространств повседневности : конспекты лекций в Коллеж де Франс,
1976–1977 гг. / Ролан Барт ; подгот. текста и коммент. К. Коста ; пер.
Я. Бражникова. – М. : Ад Маргинем Пресс, 2016. – 271 с.
2. Батай Ж. Внутренний опыт / Жорж Батай ; пер. с фр., послесл. и коммент.
С. Л. Фокина. – СПб. : Аксиома : МИФРИЛ, 1997. – 333 с.
122
3. Бодрийяр Ж. Симулякры и симуляции / Жан Бодрийяр ; пер. с фр.

А. Качалова. – М. : ПОСТУМ, 2016. – 238 с.
4. Бурак П. М. Философия и методология науки / П. М. Бурак. – Минск :
БГТУ, 2008. – 286 с.
посіб. / О. Г. Данильян, О. П. Дзьобань. – Харків : Право, 2017. – 448 с.
6. Делез Ж. Логика смысла / Жиль Делез ; пер. с фр. Я. И. Свирского. –
М. : Акад. проект, 2011. – 470 с.
7. Деррида Ж. Письмо и различие / Жак Деррида ; пер. с фр.
Д. Ю. Кралечкина. – М. : Акад. проект, 2000. – 319 с.
8. Дутковський І. Взаємодія традицій і новацій у науці / І. Дутковський //
Гілея: науковий вісник : зб. наук. пр. / голов ред. В. М. Вашкевич. –
Київ : ВІР УАН, 2013. – Вип. 73 (№ 6). – С. 136–138.
9. Лакан Ж. Инстанция буквы в бессознательном или судьба разума после
Фрейда / Жак Лакан ; пер. с фр. А. К. Черноглазова, М. А. Титовой. – М. :
Рус. феноменолог. о-во, 1997. – 183 с.
10. Леви-Строс К. Структурная антропология / К. Леви-Строс ; пер. с фр.
под ред. и с примеч. В. В. Иванова. – М. : Наука, 1985. – 535 с.
11. Лиотар Ж. Состояние постмодерна / Жан-Франсуа Лиотар ; пер. с фр.
Н. А. Шматко. – М. : Ин-т эксперим. социологии ; СПб. : Алетейя,
1998. – 159 с.
12. Пунченко О. П. Методологічні новації у сучасному науковому пізнанні /
О. П. Пунченко // Гуманітар. вісн. ЗДІА. – 2014. – № 57. – С. 27–37.
В. Старка. – Київ : Вид. дім «Києво-Могилян. акад.», 2009. – 591 с.
14. Терешкун О. Гуманітарно-наукові парадигми техніки : монографія /
Оксана Терешкун. – Івано-Франківськ : Кушнір Г. М. [вид.], 2016. – 354 с.
15. Філософські аспекти наукового пізнання : навч. посіб. / О. Ю. Панфілов,
О. П. Дзьобань, І. М. Будур та ін. ; за заг. ред. О. Ю. Панфілова. – Харків :
ХІФ КНТЕУ, 2019. – 276 с.
16. Фуко М. Слова и вещи: Археология гуманитарных наук : пер. с фр. /
Мишель Фуко ; вступ. ст. Н. С. Автономовой. – СПб. : А-cad : АОЗТ
«Талисман», 1994. – 405 с.
123
розділ 2
основи гносеології
та методології
Тема 4.
Багаторівневість
та системність сучасної
наукової методології
4.1. Рівні наукового пізнання, їх взаємозв’язок
Наукове знання і сам процес його отримання характеризуються

системністю й структурованістю. Перш за все у структурі наукового
пізнання прийнято виділяти емпіричний і теоретичний рівні. Сукуп-
ність же тих дослідницьких процедур, які ведуть до досягнення знан
ня на цих двох рівнях, відповідно підрозділяється на емпіричний
і теоретичний етапи наукового дослідження.
Підстав для виділення емпіричного й теоретичного рівнів у науко-
вому пізнанні існує декілька. Зокрема, ці два рівні розрізняються:
–– за гносеологічною спрямованістю дослідження;
–– за характером і типом одержуваного знання;
–– за використовуваними методами й формами пізнання;
–– за пізнавальними функціями;
–– за співвідношенням чуттєвого й раціонального корелятів пі
знання й низки інших ознак.
За гносеологічною спрямованістю емпіричний і теоретичний рівні
наукового пізнання розрізняються тим, що на емпіричному рівні пі
знання орієнтоване на вивчення явищ і поверхових зв’язків між ними,
без заглиблення в сутнісні зв’язки й відносини, а на теоретичному
рівні головним гносеологічним завданням є розкриття причин і сут-
нісних зв’язків між явищами. На цьому й заснована відмінність у пі
знавальних функціях, що реалізовуються на цих рівнях пізнання.
124
Тема 4. Багаторівневість та системність сучасної наукової методології
Головним пізнавальним завданням емпіричного рівня є описання

явищ, а теоретичного – пояснення явищ, що вивчаються. Найбільш
чітка відмінність між двома рівнями пізнання виявляється у характері
одержуваних наукових результатів. Основною формою знання, що
отримується на емпіричному рівні, є науковий факт і сукупність емпі-
ричних узагальнень. На теоретичному рівні одержуване знання фіксу-
ється у формі законів, принципів і наукових теорій, в яких і розкрива-
ється сутність явищ, що вивчаються.
Відповідно розрізняються й методи, використовувані при отриман-
ні цих типів знань. Основними методами, використовуваними на ем-
піричному рівні пізнання, є спостереження, експеримент, індуктивне
узагальнення. На теоретичному рівні пізнання використовуються такі
методи, як аналіз і синтез, ідеалізація, індукція і дедукція, аналогія,
гіпотеза тощо.
Відмінність між емпіричним і теоретичним рівнями наукового
пізнання виявляється також у різному співвідношенні чуттєвого й ра-
ціонального корелятів пізнавальної діяльності. Перш ніж обговорюва-
ти це питання, слід зупинитися на проблемі співвідношення пар кате-
горій «чуттєве – раціональне» і «емпіричне – теоретичне».
До становлення в методології і філософії другої пари категорій
перша пара вживалася в різних сенсах. Перш за все «чуттєве» й «ра-
ціональне» використовувалися для позначення двох видів пізнавальних
здібностей людини. Чуттєва пізнавальна здатність виявляється у від-
чуттях, сприйняттях, уявленнях. Раціональність же виявляється у здат-
ності до понятійного мислення, думки й висновку. У другому сенсі
«чуттєве» й «раціональне» вживалися для позначення етапів і рівнів
пізнання, ступенів пізнання, типів знання.
До цього часу другий сенс понять «чуттєве» й «раціональне» цілком
закріплений за парою категорій «теоретичне – емпіричне». «Чуттєве»
й «раціональне» характеризують лише пізнавальні здібності людини,
але не етапи пізнання або види знання. У своєму використанні в люд-
ському пізнанні вони не відірвані один від одного. Не може бути чуттє-
вого пізнання як такого і раціонального пізнання як такого, хоча можна
виділяти емпіричний і теоретичний типи знання.
Співвідношення ж чуттєвого й раціонального корелятів у емпірич-
ному й теоретичному пізнанні різне. В емпіричному пізнанні домінує
чуттєвий корелят, а в теоретичному – раціональний. Відповідно різне
125
Розділ 2. Основи гносеології та методології наукових досліджень
співвідношення чуттєвого й раціонального корелятів знаходить своє

віддзеркалення і в методах, використовуваних на кожному етапі. Ясно,
що метод спостереження, використовуваний на емпіричному етапі,
базується в основному на чуттєвій пізнавальній здатності, але оскіль-
ки спостереження має цілеспрямований характер, а його результати
фіксуються в мовній формі, воно включає і використання раціональ-
ного пізнання. Аналогічним чином, оскільки на теоретичному етапі
в основному використовується здатність до абстрактного, понятійного
мислення, в ньому домінує раціональний корелят, але тією мірою, якою
будь-яке поняття асоціюється з певною сукупністю сприйняття, уявлень
і наочних образів, у ньому присутній і чуттєвий компонент.
Слід, проте, мати на увазі, що при всіх відмінностях жорсткої межі
між емпіричним і теоретичним рівнями пізнання не існує. Так, емпі-
ричне дослідження, хоч і орієнтоване на пізнання й фіксацію явищ,
постійно проривається на рівень сутності, а теоретичне дослідження
шукає підтвердження правильності своїх результатів в емпірії. Екс-
перимент, будучи в багатьох науках основним методом емпіричного
пізнання, завжди є теоретично навантаженим, а будь-яка найабстракт
ніша теорія повинна завжди мати емпіричну інтерпретацію. Але при
всій невизначеності меж між емпіричним і теоретичним пізнанням
уведення цих категорії, безумовно, знаменувало собою прогрес у роз-
витку методології науки, оскільки сприяло конкретизації наших уяв-
лень про структуру пізнавальної діяльності в науці. Зокрема, викорис-
тання цих категорій дозволило уточнити структуру наукового пізнання
в цілому, сприяло формуванню конструктивнішого підходу до вирі-
шення проблеми емпіричного обґрунтування наукового знання, при-
вело до повнішого виявлення специфіки теоретичного мислення в на-
уковому дослідженні. Крім того, таке використання дозволило уточ-
нити логічну структуру виконання наукою основних пізнавальних
функцій, а також сприяло вирішенню багатьох фундаментальних
проблем логіки й методології наукового пізнання.
Внутрішня логіка методологічних досліджень усе частіше й частіше
ставить на порядок денний питання про необхідність уведення в мето-
дологію науки нової методологічної одиниці, сенс і зміст якої не зво-
диться лише до дихотомії емпіричного й теоретичного. У цьому новому
базисному методологічному понятті фіксується існування в науці ще
одного, третього рівня знання, який знаходиться над теоретичним знан
126
ням і виступає як метатеоретична передумова самої теоретичної діяль-

ності в науці. У західній літературі такого роду спроби введення у фі-
лософію науки, разом з категоріями теоретичного й емпіричного, нової
базисної методологічної одиниці найяскравіше проявилися у широко
відомих сьогодні методологічних концепціях Томаса Куна та Імре Ла-
катоса.
Визнання існування у складі наукового знання метатеоретичного
рівня відразу ж піднімає цілий комплекс проблем, що стосуються гно-
сеологічної природи цього знання, його структури, особливостей і тих
функцій, які воно виконує в ході теоретичного освоєння дійсності,
і низку інших проблем.
Постає питання про ті підстави, за якими можна проводити демар-
каційну лінію між теоретичним рівнем дослідження і його метатеоре-
тичним підґрунтям. Для вирішення цього питання перш за все слід
накласти деякі обмеження на використання понять «теоретичне мис-
лення» і «теоретичний рівень дослідження». У широкому сенсі слово-
сполучення «теоретичне мислення» ототожнюється з науковим мис-
ленням і протиставляється щодо цього буденному мисленню. Ясно, що
при такому розумінні теоретичного мислення те, що ми маємо на
увазі під метатеоретичним рівнем систематизації знання, відносять до
теоретичного мислення. У вужчому сенсі під теоретичним мисленням
розуміють мислення, направлене «на вдосконалення й розвиток кон-
цептуальних засобів науки», на побудову «теоретичної картини світу»
на противагу емпіричному мисленню, яке направлене на встановлення
зв’язків концептуального апарату науки з реальністю, що виявляється
в експерименті й спостереженні.
Але і при такому розумінні теоретичного мислення метатеоретична
діяльність не виходить за його рамки. Обмежити поняття теоретичного
мислення можна, якщо пов’язувати його з певними передбачуваними
результатами. Зокрема, можна вважати, що результатом власне теоре-
тичного мислення, у вузькому сенсі, є наукова теорія. Тоді зміст теоре-
тичного мислення залежатиме від розуміння наукової теорії1.
Якщо обмежувати теоретичне мислення процесами побудови тео-
рій, то до його складу слід включати всю ту сукупність пізнавальних
процесів, які направлені на висунення, розвиток і обґрунтування тео-
ретичних гіпотез, а також тих розумових процедур, в яких реалізують-
1
Сутність теорії як однієї з форм наукового пізнання наведена в темі 7.
127
ся основні пізнавальні функції наукових теорій: описання, пояснення,

прогноз. На противагу цьому, на метатеоретичному рівні пізнання на
основі певних філософських установок, узагальнення результатів те-
оретичної діяльності й самої практики наукового пізнання фіксуються
загальні передумови теоретичної діяльності.
Якщо основним елементом теоретичного знання є закон, тверджен-
ня про необхідні суттєві зв’язки між явищами, то метатеоретичне знан
ня формулюється у вигляді принципів різного порядку, в яких затвер-
джується щось вже про саму теорію і практику теоретичної діяльнос-
ті. У формі принципів формулюються вимоги, що пред’являються до
самої наукової теорії. Крім того, можна додати, що якщо теоретичне
знання завжди виступає в певному контексті дослідження як пробле-
матичне знання, яке підлягає обґрунтуванню й перевірці, то метатео-
ретичне знання в тому ж контексті умовно розглядається як непробле-
матичне, базове знання, яке емпіричному обґрунтуванню й перевірці
не підлягає.
У зв’язку з цим можна тепер пояснити сенс префікса «мета» в по-
нятті «метатеоретичний рівень пізнання». Він має декілька змістових
відтінків: перш за все аристотелівський сенс – це знання, яке лежить
«за» теоретичним знанням. Далі цей префікс законно може асоціюва-
тися і з її семантичним сенсом, оскільки метатеоретичне знання фік-
сується в метамовних контекстах щодо мови теорії. І нарешті, префікс
«мета» може пов’язуватися з базовим, непроблематичним характером
цього знання.
На підставі викладеного вище детальніше розкриємо сутність
і зміст основних рівнів наукового пізнання.
Емпіричний рівень є фактичним матеріалом, почерпнутим з емпі-
ричного досвіду, а також результати первинного концептуального його
узагальнення в поняттях та інших абстракціях. На емпіричному рівні
переважає чуттєве пізнання, раціональний момент тут теж присутній,
проте має підлегле значення. На даному рівні досліджуваний об’єкт
відображається переважно з боку своїх зовнішніх зв’язків і проявів,
доступних живому спогляданню і таких, що виражають внутрішні
відносини. Характерними ознаками емпіричного рівня пізнання є збір
фактів, їх первинне узагальнення, опис спостережуваних і експери-
ментальних даних, їх систематизація, класифікація та інша фіксуюча
діяльність.
128
Емпіричне пізнання безпосередньо (без проміжних ланок) направле-

не на свій об’єкт. Воно освоює об’єкт за допомогою таких прийомів і за-
собів пізнання, як порівняння, вимірювання, спостереження, експеримент.
Проте досвід у сучасній науці ніколи не буває вільним від раціональних
компонентів (так, досвід планується, конструюється теорією, а одержува-
ні факти так або інакше є теоретично навантаженими). Як вважає відомий
дослідник науки позитивіст Карл Поппер, абсурдною є віра у те, що ми
можемо почати наукове дослідження з «чистих спостережень», не маючи
«чогось схожого на теорію». Наївні спроби обійтися без концептуальної
точки зору можуть призвести лише до самообману й некритичного ви-
користання якоїсь неусвідомленої точки зору. На думку Поппера, навіть
ретельна перевірка теорії досвідом надихається ідеями й установками:
експеримент є спланованою дією, кожен крок якої спрямовується теорією.
Саме теоретик указує шлях експериментатору, причому теорія панує над
експериментальною роботою від її первинного плану і до останніх штри-
хів у лабораторії.
Теоретичний рівень наукового пізнання становлять засновані на
фактах проблеми і наукові припущення (гіпотези), засновані на них
закони, принципи і теорії. Теоретичний рівень характеризується пере-
важанням раціонального моменту. Живе споглядання тут не усуваєть-
ся, але стає підпорядкованим моментом пізнавального процесу. Теоре-
тичне пізнання відображає явища і процеси з боку їх універсальних
внутрішніх зв’язків і закономірностей, що осягаються за допомогою
раціональної обробки даних емпіричного знання. Така обробка здій-
снюється за допомогою систем абстракцій – таких, як поняття, висно-
вки, закони, категорії, принципи тощо.
На основі емпіричних даних на теоретичному рівні відбуваються
об’єднання досліджуваних об’єктів, усвідомлення їх суті, законів іс-
нування. Найважливіше завдання теоретичного рівня пізнання – до-
сягнення об’єктивної істини у всій її конкретності й повноті змісту.
При цьому широко використовуються такі пізнавальні прийоми, як
абстрагування (відмежування від низки властивостей і відносин пред-
метів), ідеалізація – процес створення ідеальних розумових конструк-
цій (наприклад, «абсолютно чорне тіло»), синтез (об’єднання одержа-
них у результаті аналізу елементів у систему), дедукція і індукція1.
1
Сутність вказаних загальнологічних методів наукового пізнання буде розглянута
в темі 5.
129
Характерною межею теоретичного пізнання є внутрішньонаукова

рефлексія, тобто дослідження самого процесу пізнання, його форм,
прийомів, методів, понятійного апарату. На основі теоретичного по-
яснення здійснюються прогноз і наукове передбачення майбутнього.
Емпіричний і теоретичний рівні пізнання взаємопов’язані, межа
між ними є умовною й рухомою. Емпіричне дослідження, виявляючи
за допомогою спостережень і експериментів нові дані, стимулює тео-
ретичне пізнання, ставить перед ним нові складніші завдання. З друго-
го боку, теоретичне пізнання, розвиваючи і конкретизуючи на базі
емпірії власний зміст, відкриває нові горизонти для емпіричного пі
знання, орієнтує й спрямовує його, сприяє вдосконаленню його методів,
способів і засобів.
Наука як цілісна динамічна система знання не може успішно роз-
виватися, не збагачуючись новими емпіричними даними, не узагаль-
нюючи їх у системі теоретичних засобів. У певних точках розвитку
науки емпіричне переходить у теоретичне і навпаки, тому неприпус-
тимо абсолютизувати один з рівнів наукового дослідження (емпіричний
або теоретичний) на шкоду іншому.
Метатеоретичний рівень наукового пізнання представлений фі-
лософськими установками, соціокультурними підставами наукового
дослідження, а також методами, ідеалами, нормами, еталонами, регу-
лятивами, імперативами наукового пізнання, стилем мислення дослід-
ника тощо. Метатеоретичний рівень, по суті, не є відособленим і «про-
низує» як емпіричний, так і теоретичний рівні наукового дослідження.
Цей рівень є сукупністю ідеалів, норм, цінностей, цілей, установок,
які виражають ціннісні й цільові настанови науки.
Блок ідеалів і норм дослідження включає ідеали і норми:
–– доказовості й обґрунтування;
–– пояснення й описання;
–– побудови й організації знання.
Це основні форми, в яких реалізуються й функціонують ідеали
і норми наукового дослідження. Специфіка досліджуваних об’єктів
неодмінно позначається на характері ідеалів і норм наукового пізнання,
кожен новий тип об’єктів (або їх системної організації), що залучаєть-
ся до орбіти дослідницької діяльності, як правило, вимагає трансфор-
мації ідеалів і норм дослідження.
Система ідеалів і норм дослідження детермінована, з одного боку,
світоглядними установками, домінуючими в культурі тієї або іншої
130
історичної епохи, з другого – характером досліджуваних об’єктів.

У зв’язку з цим зі зміною ідеалів і норм відкривається можливість
пізнання нових типів об’єктів.
Важлива складова блоку метатеоретичних підстав науки – наукова
картина світу. Вона складається в результаті синтезу знань, що одер-
жуються в різних науках, і містить загальні уявлення про світ, що ви-
робляються на відповідних стадіях їх історичного розвитку. Картина
реальності забезпечує систематизацію знань у рамках відповідної на-
уки. Одночасно вона функціонує і як дослідницька програма, яка ці-
леспрямовує постановку завдань емпіричного й теоретичного пошуку,
вибір засобів їх вирішення.
Філософські підстави науки разом з функцією обґрунтування вже
здобутих знань виконують евристичну функцію. Вони беруть активну
участь у побудові нових теорій, цілеспрямовуючи перебудову норма-
тивних структур науки й картини реальності. Формування і трансфор-
мація філософських підстав науки вимагає як філософської, так і спе-
ціальної наукової ерудиції (розуміння особливостей предмета відпо-
відної науки, її традицій, зразків діяльності тощо). Цей особливий шар
дослідницької діяльності позначається в даний час як філософія й ме-
тодологія науки.
4.2. Система методів наукового пізнання
Бурхливий прогрес науки у ХХ ст. перетворив її із суто пізнавально-

го інтересу любителів «чистої» істини у сферу професійних відносин,
що здійснюють суттєвий вплив на економічне життя суспільства (аж
упритул до трансформації науки в різновид бізнесу). Сучасну науку
неможливо уявити без наявності основного її інструментарію – методів
наукового пізнання.
Під методом будемо розуміти сукупність принципів, прийомів,
правил, вимог пізнавальної й практичної діяльності, обумовлених при-
родою й закономірностями досліджуваного об’єкта, якими необхідно
керуватися в процесі пізнання.
У свою чергу, методологія – це філософське вчення про методи
пізнання і перетворення дійсності; про застосування принципів світо-
гляду до процесів пізнання, до практики.
Багато філософів, як було зазначено у попередньому питанні цієї
теми, саме у відкритті й обґрунтуванні універсального методу пізнан-
ня вбачали основне завдання філософії.
131
Сутність методу наукового пізнання можна сформулювати дуже

просто: це така процедура отримання знань, за допомогою якої їх
можна відтворити, перевірити й передати іншим людям. Саме у цьому
й полягає основна функція методу.
Таких правил (див. визначення методу) існує величезна кількість.
Частина з них опирається на звичайну практику взаємодії людини як
суб’єкта пізнання з предметами й речами матеріального світу, інші
передбачають більш глибоке обґрунтування – теоретичне, наукове.
Наукові методи являють собою по суті зворотний бік теорій. Будь-яка
теорія пояснює, що собою являє той чи інший фрагмент реальності.
Однак, пояснюючи, вона тим самим показує, як із цією реальністю слід
поводитись, що з нею можна й треба робити. Теорія ніби «звертається»
у метод. У свою чергу, метод, спрямовуючи й регулюючи подальшу
пізнавальну діяльність, сприяє подальшому розгортанню й поглиблен-
ню знань. Людське знання по суті й набуло наукової форми саме тоді,
коли «здогадалось» від слідкувати й зробити зрозумілим методи своєї
появи на світ.
Метод включає способи дослідження феноменів, систематизацію,
коригування нових і одержаних раніше знань. Умовиводи й висновки
робляться за допомогою правил і принципів мислення на основі емпі-
ричних (спостережуваних і вимірюваних) даних про об’єкт. Базою
отримання даних є спостереження й експерименти, які, у свою чергу,
можуть вважатися емпіричними методами (про них ітиметься нижче).
Для пояснення спостережуваних фактів висуваються гіпотези й буду-
ються теорії, на підставі яких формулюються висновки і припущення.
Одержані прогнози перевіряються експериментом або збором нових
фактів.
Важливою стороною наукового методу, його невід’ємною частиною
для будь-якої науки, є вимога об’єктивності, яка виключає (мінімізує)
суб’єктивне тлумачення результатів. Не повинні прийматися на віру
будь-які твердження, навіть якщо вони виходять від авторитетних
учених. Для забезпечення незалежної перевірки проводиться докумен-
тування спостережень, забезпечується доступність для інших вчених
усіх початкових даних, методик і результатів досліджень. Це дозволяє
не тільки одержати додаткове підтвердження шляхом відтворення екс-
периментів, але і критично оцінити ступінь адекватності (валідності)
експериментів і результатів стосовно теорії, що перевіряється.
132
Науковий метод пізнання – метод, заснований на відтворному екс-

перименті або спостереженні – відрізняється від інших методів пізнан-
ня (умоглядних міркувань, «божественного» одкровення і под.) наба-
гато вищою мірою достовірності результатів.
Відтворюваність будь-якого явища в експерименті означає, що нам
вдалося виявити всі умови, істотно необхідні для виникнення цього
явища. Тому вимога відтворюваності експерименту, окрім того, що
вона сприяє додатковому підтвердженню достовірності результату,
дозволяє також легко перекинути місток від науки до техніки. Адже
суть будь-якого технічного пристрою полягає в тому, щоб відтворюва-
ти ті дії, які вимагає від нього людина.
Таким чином, науковий метод пізнання забезпечує основу для
симбіозу між наукою й технікою, між теоретичною думкою і практич-
ною діяльністю людини.
Науковий метод пізнання набув широкого поширення і визнання
в Європі після подолання європейською цивілізацією міжконтинен-
тального бар’єру зростання (починаючи з ХV ст.). Саме визнання на-
укового методу (тобто методу, заснованого на діалозі між людиною
й природою) як єдиного надійного методу пізнання привело до пору-
шення інформаційної рівноваги між людиною і природою і перетво-
рило технічний прогрес на процес, що самопідтримується. Тому саме
існування гуманістичної цивілізації, основною характерною ознакою
якої є безперервний розвиток і прогрес, немислимо без постійного
використання наукового методу пізнання.
Достовірні знання, одержані за допомогою застосування наукового
методу пізнання, лежать в основі наукового світогляду.
Коли вчені стали застосовувати науковий метод пізнання до нав
колишнього їх світу – тобто перевіряти будь-які теоретичні положення
експериментами і спостереженнями, а не умоглядними міркуваннями
і неперевіреними твердженнями «авторитетних» стародавніх книг – їх
очам почала відкриватися картина світу, дещо відмінна від тієї, яку
малювала офіційна релігія.
Згодом науковий метод став визначатися такими складовими:
–– збір і накопичення емпіричних даних, здійснюваних шляхом
спостереження й експерименту і не схильних до впливу різного роду
упереджень і неявних передумов;
133
–– формулювання гіпотез на підставі зібраних шляхом пошуку

моделей взаємовідносин між даними і подальше їх індуктивне спо-
лучення;
–– перевірка гіпотез шляхом виведення прогнозів, які з них сліду-
ють, і подальше планування та здійснення експериментів для пере-
вірки істинності гіпотез;
–– відкидання гіпотез, що не підтверджуються експериментальними
даними, і побудова теорії шляхом додавання підтверджених гіпотез
(більш детально про це див. у попередній темі).
Сучасна система методів наукового пізнання відзначається високою
складністю й диференційованістю. Класифікація методів наукового
пізнання можлива за різними підставами й критеріями. Так, наприклад,
за типом знання розрізняють філософські, загальнонаукові та конкрет-
но-наукові методи; за рівнем знання – теоретичні й емпіричні методи;
за способом реалізації – інтуїтивні й наукові методи; за виконуваними
функціями – методи отримання інформації, методи аналізу інформації
й методи подання інформації; за формами представлення знання –
якісні й кількісні методи тощо.
Особливий інтерес у розвитку сучасної науки представляє багато-
рівнева концепція методологічного знання, в якій всі методи науково-
го пізнання розділені на три основні групи (рівні): філософські методи,
загальнонаукові методи, специфічні методи. Розглянемо детальніше
філософський рівень наукової методології1.
4.3. Світоглядно-наукові методи філософського рівня
Філософський рівень методології становлять найбільш загальні

принципи і методи наукового пізнання, що виконують регулятивну
функцію не тільки стосовно власне наукового пізнання, але й стосов-
но самої філософії. І у тому, і в іншому випадку регулятивна функція
зводиться до вказівки найбільш переважних зі всіх можливих шляхів
розвитку наукових досліджень, а також до елімінації формально су-
перечливих наукових систем і систем, що не мають референтів у ре-
альному світі. Певною мірою цим вимогам задовольняє будь-яка
філософська система, методологічне функціонування якої може при-
1
Загальнонаукові та специфічні методи наукового пізнання детально розглянуті
у темі 5.
134
вести до пізнання істини. Інше питання, що шлях до істини при ви-

користанні тієї або іншої системи може бути важким, звивистим,
з масою безвиході, але може бути і більш прямим. Тільки практика
дозволяє це питання вирішити. Але примітним у цьому відношенні
є й той факт, що використання як методологічної основи тієї або іншої
філософської системи може істотно позначитися як на вигляді й фор-
мах наукових теорій, так і на напрямах досліджень.
Наприклад, вибір на користь лейбніцевської й декартівської мето-
дологічної системи привів би нашу науку до інших форм, відмінних
від тих, що існують, якби дослідники цілком свідомо спиралися тільки
на яку-небудь одну систему, відмовившись від так званої філософії
здорового глузду, хоча і в тому, і в другом випадку могли бути отрима-
ні цілком дійсні результати. Філософія Шеллінга у своїй методологіч-
ній якості могла б сприяти більш ранній появі квантової механіки,
а філософія Геґеля – теорії відносності. Але, починаючи з епохи Від-
родження, з праць перш за все Ґ. Ґалілея, вчені виходили у своїй ді-
яльності більшою мірою з власних світоглядних, психологічних, ме-
тодологічних установок, аніж з якої-небудь філософської системи. І це
було цілком з’ясовним, оскільки то був період накопичення первинно-
го наукового капіталу – фактів, результатів спостережень і експери-
ментів, первинних узагальнень очевидного.
Сучасний філософський рівень методології не обмежується ви-
вченням методів і прийомів наукового пізнання й дослідження. Він
досліджує також підвалини, структуру і властивості наукового знання,
його генезис і функціональні закономірності розвитку та трансформа-
ції. На філософському рівні методології створюються умови визна-
чення адекватної аксіології науки – системи критеріїв і оцінок наукової
діяльності та її результатів, таких як істинність, об’єктивність, раціо-
нальність, ефективність, прагматизм тощо.
Однією з найактуальніших проблем сучасного етапу розвитку фі-
лософського рівня методології є проблема виокремлення поряд з ем-
піричними та теоретичними рівнями ще й метатеоретичного рівня
наукового пізнання. У сучасній філософії такі конструкції зустрічають-
ся в методологічних концепціях Т. Куна, І. Лакатоса та інших філосо-
фів1. Це насамперед такі поняття: «парадигма», «стиль мислення»,
«картина світу», «архетип наукового мислення», «рефлексія».
1
Див. тему 3.
135
Парадигма. Термін «парадигма» (грец. – приклад, зразок) викорис-

товується у двох значеннях:
1) як сукупність переконань, у тому числі філософських, а також
цінностей, методологічних та інших засобів, яка об’єднує дане науко-
ве співтовариство, формуючи у ньому особливий «спосіб бачення»;
2) як зразок підходу до вирішення наукових проблем.
Парадигма – це інтегральна характеристика тієї чи іншої науки
в певну епоху. Вона включає в себе:
–– символічні узагальнення (формалізовані компоненти теорії);
–– картину світу (модельні уявлення, образи об’єктів науки);
–– загальноприйняті у товаристві вчених методологічні вимоги
й ціннісні орієнтації;
– поширені в науковій спільноті зразки опису, пояснення, базисні
приклади розв’язання. Учені, наукова діяльність яких будується на
основі однакових парадигм, спираються на одні й ті ж правила і стан-
дарти наукової практики. Ці загальні установки називаються «прави-
лами-приписами» або «методологічними директивами». Забезпечуючи
очевидну узгодженість зусиль вчених, вони є передумовами для нор-
мальної науки, тобто для генезису і спадкоємності у традиції того чи
іншого напряму дослідження;
–– конкретні наукові проблеми.
Методологічні правила-приписи регулюють певним чином наукову
діяльність, перешкоджають (якщо вони правильні) тому, щоб наука
«збивалася зі шляху» весь час. Так, для ранніх стадій розвитку науки
дуже важливою є така обставина: ніяку природну історію не можна
інтерпретувати, якщо відсутнє хоча б у неявному вигляді переплетіння
теоретичних та методологічних передумов, принципів, котрі уможлив-
люють відбір, оцінку й критику фактів.
Суспільні, культурні та інтелектуальні тенденції, що спостеріга-
ються в новітніх суспільствах, називаються об’ємною назвою «пост
модернізмом» і являються новою суспільною реальністю, підкріпленою
свободами, толерантністю та людською солідарністю1. Для інших,
постмодернізмом є «теоретичний вірус», який паралізує поступове
мислення, політику і практику. Постмодернізм може трактуватися як
«комплекс інтелектуальних карт», що служать описанню суспільних
практик та мислення кінця XX ст. Постмодерністський проект детро-
1
Див. тему 4.
136
нізує інституціональну науку в її сьогоднішній формі, пропонуючи

в обмін людському пізнанню певні уявлення. Вони позбавлені методо-
логічних у традиційному розумінні основ, які пов’язуємо з терміном
«методологія», і не створюють парадигму у значенні, запропоновано-
му Т. Куном.
Для сучасного стану наукових досліджень суттєвий інтерес станов-
лять дві наукові парадигми, які відображають рівень сучасної науки:
інтерпретативна й системна.
Інтерпретативна парадигма відображає статус наукової право-
мочності досліджень якісного типу. У найбільш широкому розумінні
її методологія зазвичай визначається як дослідження суспільного світу
шляхом спостереження одиниць і груп у натуральних умовах їх життя
при мінімальному впливі зі сторони спостерігача.
Інтерпретативна парадигма складається з багатьох онтологічних та
епістемологічних розв’язків. Прибічники цього погоджуються, що знан
ня – це витвір людського розуму. Вони не існують як «зерно» пізна
ючого суб’єкта, чекаючи на відкриття, а створюються спостереженнями
побудови об’єктивної реальності. Побудови відкривають нові перспек-
тиви, що пояснюють розширення наших знань. Знання мають суспіль-
ний характер, їх розуміння набуває форми інтерпретації, що прово-
диться згідно з традиціями та специфічними суспільними умовами.
Знання – так само якісні, як і кількісні. Факти, події, а тим більше люди
підлягають змінам й у межах даної парадигми важливим є опис їх не-
змінності та змінності. Універсальні, приховані елементи наших гли-
боких знань можуть бути відкриті в момент зіткнення з досліджуваним
предметом, а не під час об’єктивного, внутрішнього спостереження.
Деформації, виникаючи з аналітичного розкладу фактів, подій і харак-
теристик людей на окремі складові елементи, можуть врівноважува-
тися шляхом виділення існуючих між ними зв’язків та спостереження
їх як цілісності. В інтерпретації й наданні значень ключову роль віді-
грають вартості, визнані дослідниками і досліджуваними.
Системна парадигма. Головними ознаками системної парадигми
є такі.
1. Учені, які мислять у рамках системної парадигми, зайняті ви-
вченням системи в цілому і взаємозв’язків між цим цілим і його час-
тинами. Вузький, частковий аналіз може бути важливим інструментом
дослідження, але він не вписується в рамки системної парадигми.
137
2. Системна парадигма не може бути зведена до якої-небудь окремої

дисципліни (економіки, соціології, політології). Її варто розглядати як
школу всеосяжної, суцільної суспільної науки. Особливу увагу при
цьому потрібно приділяти взаємодії різних сфер функціонування сус-
пільства (політики, економіки, культури, ідеології).
3. Увага дослідників, які керуються принципами системної пара-
дигми, зосереджено не лише на економічних, політичних чи культурних
подіях або процесах як таких, а на більш постійних інститутах, у рам-
ках яких ці події і процеси відбуваються і які в основному визначають
їхній перебіг.
4. Системна парадигма вимагає тісної ув’язки в розумінні існуючої
організації суспільства і історичного процесу, у ході якого вона вини-
кла. Інакше кажучи, дослідник, який надихається цією парадигмою,
повинен шукати пояснення того, що відбувається в історії.
5. Відповідно до положення системної парадигми, індивідуальні
переваги є головним чином продуктами самої системи. Якщо система
змінюється, змінюються і переваги.
6. Усі парадигми, які вивчає суспільство, одним із інструментів
аналізу використовують статистичні моделі. Але що відрізняє мислен-
ня тих, хто працює в рамках системної парадигми, від мислення їхніх
колег, до неї не приналежних, так це те, що вони цікавляться великими
змінами, глибокими трансформаціями.
7. Дослідники, що працюють у рамках системної парадигми, визнають,
що всі системи мають недоліки, чи дисфункції, специфічні саме для них.
Якщо вчені мислять у рамках системної парадигми, то, незважаючи на
свої пристрасті, вони знайдуть, що проблема полягає у вивченні внут
рішніх дисфункцій розглянутої системи. У кожної системи є свої недо-
ліки. Кожна система характерна своїми негативними властивостями, які
можна лише пом’якшити, але не усунути, оскільки їхня здатність до само-
виробництва глибоко укорінена в самій системі.
8. Усі парадигми характеризуються власними методами аналізу
і методологією. Один із найбільш типових методів парадигми – по-
рівняння. Та чи інша властивість системи пояснюється шляхом по-
рівняння його з відповідною властивістю іншої системи, аналізу подіб
ностей і розбіжностей між ними. Це порівняння здійснюється в основ
ному на якісному рівні, хоча деякі властивості легко виміряти, що дає
138
можливість провести кількісні зіставлення, які базуються на статис-

тичних спостереженнях.
Стиль мислення – певний історично конкретний тип мислення,
який, будучи загальним для даної епохи, стійко виявляється в розвит
ку основних наукових напрямів та обумовлює деякі стандартні уявлен-
ня в метамовних контекстах усіх фундаментальних теорій.
Стиль мислення реалізується через такі функції:
–– критичну, або функцію оцінювання теоретичних побудов (гіпо-
тез) і методів отримання, перевірки та побудови знання;
–– селективну – функцію вибору гіпотез (теорій), методів і катего-
ріального апарату;
–– вербальну – функцію оформлення фактичного і теоретичного
знання за допомогою конкретно-історичного мови науки;
–– прогностичну – визначення можливих ідей, напрямів досліджен-
ня, нових методів.
Стиль мислення є поняттям, яке взаємно корелюється з поняттями
парадигми та картини світу. Картиною світу загалом називають сукуп-
ність світоглядних даних про світ, включаючи всі результати мислення,
знання, оцінки і цінності, форми життя тощо, які формують уявлення
людини про світ та визначають її аксіологічну позицію щодо світу.
Таким чином, стиль мислення і світогляд як такий є взаємозумовлени-
ми. Поняття ж парадигми у філософських науках використовується
насамперед для характеристики уявлень про взаємовідносини ду
ховного й реального світів та виділення принципів їх раціонального
упорядкування. У загальнонауковому контексті під парадигмою маєть-
ся на увазі сукупність апріорно прийнятих передумов і засновків, ви-
ходячи з яких здійснюється процес пізнання, проводиться те чи інше
дослідження.
Сучасний австрійський філософ Вольфґанґ Гофкірхнер вважає, що
стилі мислення можуть розрізнятися насамперед з точки зору співвід-
ношення та принципів установлення в них категорій однаковості та
відмінності. Із такої позиції він початково виділяє три стилі мислення,
які можна охарактеризувати приблизно таким чином:
1. Стиль мислення, що зорієнтований на пошук однаковості
об’єктів мисленнєвої діяльності шляхом «усунення» їхніх відмінностей.
2. Стиль мислення, який «ігнорує» однаковість об’єктів, зосереджу
ючись на їхніх відмінностях.
139
3. Стиль мислення, який досить урівноважено виділяє як однако-

вість, так і відмінності об’єктів мисленнєвої діяльності.
Крім того, при виділенні стилів мислення, на думку В. Гофкірхне-
ра, слід також ураховувати і принципи ставлення суб’єкта мисленнєвої
діяльності до категорій простоти й складності. За характером
розв’язання питання про співвідношення простого зі складним, тобто
питання про співвідношення менш складних проблем (об’єктів, явищ)
з більш складними, Гофкірхнер виділяє вже чотири стилі мислення:
–– перший встановлює однаковість шляхом усунення відмінності
на користь менш складної частини відмінності; він зводить «вищу
складність» до «нижчої складності»; такий підхід відомий як редукціо
нізм;
–– другий стиль мислення встановлює однаковість шляхом усунен-
ня відмінності на користь більш складної частини відмінностей. Цей
стиль використовує «вищий» рівень складності як відправну точку та
звідси здійснює екстраполяцію або проекцію на «нижчий» рівень
складності; цей шлях протистоїть редукціонізму і, на думку Гофкірх-
нера, може бути названий «перспективою проекції»;
–– третій стиль мислення усуває однаковість шляхом установлення
відмінності заради кожного вияву відмінностей у її власній природі;
він залишає всі взаємовідносини між цими виявами, сприймаючи їх як
роз’єднані, диз’юнктивні; цей шлях протистоїть як редукціонізму, так
і «перспективі проекції» і може бути названий «перспективою
диз’юнкції»;
–– четвертий стиль мислення установлює як однаковість, так і від-
мінність, не віддаючи перевагу жодному з виявів складності. Він інте-
грує «нижчу» та «вищу» складності, встановлюючи між ними таке
відношення, що, зокрема, може бути охарактеризоване за такими
критеріями: по‑перше, обидві сторони відношення протистоять одна
одній; по‑друге, вони залежать одна від одної; по‑третє, вони є асиме-
тричними. Коли всі ці критерії задовольняються, такий стиль мислен-
ня, як правило, називається «діалектичним» і протистоїть редукціоніз-
му, «перспективі проекції» та «перспективі диз’юнкції».
Як уже говорилося, стиль мислення і світогляд є взаємозумовлени-
ми. Своєрідність же будь-якого світогляду може бути визначена на-
самперед з точки зору співвідношення та характеру відповідей на три
основні світоглядні запитання: яким є світ? як ми можемо пізнавати
140
світ? як ми маємо діяти у світі? Причому важливо, що саме стиль мис-

лення та світогляд визначають і стиль упредметнених, матеріально
втілених результатів пізнання.
Картина світу – це сформована на конкретному етапі розвитку
людства сукупність уявлень про структуру дійсності, що сформувала-
ся на основі вихідних світоглядних принципів і інтегруюча знання
й досвід, накопичені людством.
Картина світу – це складноструктурована цілісність, що базується
на світогляді. Вона визначає цінності, їх ієрархію, парадигми науково-
го пізнання, допустимі способи людських дій. Отже, картина світу
може служити інтегральною типологічною характеристикою культури.
Термін «картина світу» був висунутий у рамках фізичного знання
в кінці XIX ст. Цей термін одним із перших став використовувати ні-
мецький фізик Генріх Герц, який визначив фізичну картину світу «як
сукупність внутрішніх образів зовнішніх предметів, з яких логічним
шляхом можна отримувати відомості щодо поведінки цих предметів».
Поняття «картина світу» передбачає співвідношення двох методо-
логічних підходів: з одного боку, дослідження взаємозв’язків картини
світу зі світоглядом і філософією, з другого – розгляд картини світу
в ракурсі спеціальних наук.
Слід розрізняти категорію «світ» у його філософському значенні,
коли мова йде про світ у цілому, і ті поняття світу, які складаються
і використовуються в конкретних науках, коли мова йде, скажімо, про
«світ фізики», «світ біології», «світ мистецтва» тощо, тобто про ту
реальність, яка становить предмет дослідження відповідної конкретно-
наукової дисципліни.
Світ – нескінченно складна дійсність, яка розвивається і завжди
є значно багатшою, аніж уявлення про неї, що склалися на певному
етапі суспільно-історичної практики. А картина світу як пізнавальний
образ спрощує і схематизує дійсність. Ще Альберт Ейнштейн писав,
що людина прагне якимось адекватним способом створити у собі про-
сту і ясну картину світу для того, щоб до певної міри спробувати за-
мінити цей світ створеною таким способом картиною.
Картина світу є конкретно-історичним феноменом, тому картина
світу, наприклад релігійна, має національні, конкретно-історичні фор-
ми, які роблять ту ж релігійну картину світу багатогранною й багато-
вимірною, залежно від національної та культурної включеності. Отже,
141
картину світу слід розглядати не тільки як відображення дійсності, але

і як вияв відношення людини до світу.
Необхідність встановлення картини світу пов’язана з прагненням
мати цілісне уявлення про світ, а також подолати диференціацію філо-
софії, науки і релігії. З цієї точки зору світ філософії, світ науки і світ
релігії виступають відповідно як філософська, наукова і релігійна
картини світу. Їх принципові відмінності визначаються двома позиці-
ями: основною проблемою, розв’язуваною кожною із зазначених кар-
тин світу і основними ідеями, які пропонують картини світу для ви-
рішення своєї проблеми.
Картина світу, реалізуючись у конкретну форму, висловлює рух від
абстрактного до конкретного, а у своїй єдності вони утворюють ціліс-
ну загальну картину світу. Взаємини між філософією, наукою і релігією
завжди були і по теперішній час залишаються досить напруженими,
часто такими, що досягають стадії конфлікту. Багатовікові дискусії
свідчать, що людина зазвичай прагне одночасно «культивувати» і фі-
лософію, і релігію, і науку.
У силу історичного характеру знань і досвіду людей на кожному
етапі розвитку людини й суспільства картини світу розрізняються,
змінюючи і доповнюючи одна одну. Ці відмінності визначаються не
тільки рівнем розвитку суспільства і його культури, а й світоглядними
установками людей.
Картини світу можна класифікувати за різноманітними критеріями.
Так, за характером прихильності до суб’єкта картини світу можна
розділити на особистісні, групові і загальні картини світу. Загальна
картина світу є загальноприйнята світоглядна система, що характери-
зується вмістом категорій, понять і моделей сучасної культури. Осо-
бистісна картина світу існує на підставах, освоюваних людиною жит-
тєвих світів і формулюється як картина життя людини. Групова карти-
на світу використовується групою як схема, модель дійсності, до якої
група належать як цілісний суб’єкт. Груповий спосіб реальності у наш
час є найбільш активним серед використовуваних подібних заміщень,
особливо сьогодні починають виділятися картини світу мобільних,
комунікативних груп.
За особливостями структури і форм існування серед картин світу
можна виділити:
142
–– моністичні картини світу, що містять єдиний, центральний образ

світу, який вибудований відповідно до єдиного домінантного сенсу
життєдіяльності або до змісту діяльності, виділеного поруч з іншими
видами діяльності;
–– мозаїчні картини світу, що містять низку картин світу, усвідом-
лено неузгоджених одна з одною;
–– поліфокусні картини світу, протилежні мозаїчним, у яких поєд-
нано присутні усвідомлено узгоджені фрагменти, вибудовані смислові
рамки, межі бачення й розуміння оточуючого світу.
Таким чином, картина світу є сукупністю світоглядних знань про
світ і людину в ньому, вона надзвичайно складна і динамічна, склада-
ється з незліченної кількості діалектично перетворюваних закономір-
ностей.
Якщо і можна порівняти цю картину з будь-яким матеріальним
відображенням, то, мабуть, лише з голографічним зображенням, яке
дозволяє бачити зображене з усіх боків і в усіх проекціях.
Сьогодні сучасна наука існує вже в стані постнекласичної раціо-
нальності, подолавши перехід від некласичної раціональності, врахо-
вуючи при цьому взаємовплив знань про світ і людину у науковій
картині світу не тільки зі складними процесами у сьогоднішній науці,
але і з соціокультурними структурами діяльності людини й суспільства.
Постнекласичні концепції опираються на проблемні точки попередньої
наукової картини світу, особливим чином знімаючи їх суперечність
і визначаючи нові міждисциплінарні предмети.
Інтеграція різних галузей знань і наукових дисциплін дозволяє по-
казати універсальний характер загальних для світу культури законів
природи, людини і суспільства. Соціальна інтеграція є ключовим
створюючим поняттям при характеристиці становлення багатострук-
турної й багаторівневої інформаційної картини світу як соціокультур-
ної реальності.
Процес породження нового типу цивілізації пов’язаний із семан-
тикою особистості, а також кількістю та якістю інформації, яка цирку-
лює у структурі людини. Формування семантичної парадигми особис-
тості відбувається завдяки дії механізму суб’єктивації – обробки ін-
формації, що надходить ззовні. Отже, сучасна картина світу як
соціокультурна реальність характеризується тим, що основним про-
дуктом і ресурсом тут є інформація як нова категорія матерії і відбува-
143
ється інформатизація суспільства, яке визначається як суспільство, де

більшість працюючих зайнята виробництвом, зберіганням, переробкою
й реалізацією інформації.
У рамках інформаційної цивілізації, що формується, змінюється
масив доступних діяльнісних процедур у широкому спектрі людської
діяльності, тобто змінюється не тільки інструментальна частина ін-
формаційної діяльності, але й сама людина. Отже, трансформується її
інформаційна культура, під якою розуміється уміння цілеспрямовано
працювати з інформацією, використовувати її, обробляти, зберігати
й передавати, тобто вона визначає рівень інформаційного спілкування.
У результаті формується нове бачення людиною дійсності – інформа-
ційна картина світу.
Під поняттям «архетип теоретичного мислення» розуміють
сукупність принципів, які на конкретному історичному етапі розвитку
науки задають певний спосіб теоретичної діяльності для пояснення
явищ, визначають вибір засобів цієї діяльності, відбір та прийняття її
кінцевих результатів, а також задають певне бачення світу, спосіб його
відображення у науковому пізнанні, що в єдності визначає і певний
тип теоретичного мислення, і сукупність допустимих заходів теоре-
тичної діяльності. Проте він не детермінує теоретичну діяльність одно-
значно, а залишає місце і для творчої свободи теоретичного мислення.
Між принципами, що входять до складу певного архетипу теоре-
тичного мислення, існує органічний взаємозв’язок. Так, прийняття
певної картини світу, яка спрямовує загальний погляд на структуру
досліджуваної реальності, визначає значною мірою також і специфіч-
ний підхід до способу теоретичного опису дійсності. Крім того, сукуп-
ність прийнятих в архетипі гносеологічних установок разом із карти-
ною світу обумовлюють відбір змістовних принципів тієї чи іншої
науки, впливають на прийняття загальнометодологічних принципів та
лежать в основі їхнього обґрунтування.
Принципи архетипу теоретичного мислення у кожному конкретно-
му акті пізнавальної діяльності є її вихідним моментом, її передумовою,
а у розвитку системи наукового пізнання в цілому є його кінцевим
результатом. У них фіксується знання про найсуттєвіші риси буття та
його базисні закономірності. Емпіричний базис архетипного знання
значно ширший від емпіричного базису тієї чи іншої теорії. Саме цим
144
фактом і зумовлена регулятивна сила метатеоретичних принципів щодо

теоретичного дослідження.
За змістом принципи архетипного знання поділяються на дві вели-
кі групи:
–– принципи, що лежать в основі наукової картини світу, а також
змістовні принципи будь-якої конкретної науки. У них фіксуються
певні уявлення про структуру реальності;
–– гносеологічні та методологічні принципи, в яких безпосередньо
не відображається реальність, а фіксуються особливості самої пізна-
вальної діяльності.
Принципи першої групи спрямовують теоретичне мислення на
пошук найбільш глибоких суттєвих основ досліджуваних явищ, а дру-
гої – визначають правила науково-теоретичної діяльності для пошуку
сутності цих явищ. Об’єктивною підставою для прийняття цих прин-
ципів є фіксація в них в узагальненій формі самої практики наукового
дослідження, суттєвих рис функціонування та розвитку наукового
пізнання, безвідносно до його предметного змісту.
Формування, існування, функціонування архетипного знання тісно
пов’язане з філософськими поглядами певної історичної епохи. Саме
в філософії зароджуються вихідні ідеї, визначальні риси конкретної на-
укової картини світу та система гносеологічних методологічних устано-
вок науки. Архетип теоретичного мислення є історичним утворенням
і не лише включає в себе результати науково-теоретичної діяльності, а й
фіксує результати розвитку всіх форм духовно-практичного освоєння
світу, які теоретично відображаються у філософії. У цьому плані слід
підкреслити, що так само як архетип теоретичного мислення є перед
умовою теоретичної діяльності в науці, і філософія є фундаментом
формування самого архетипу теоретичного мислення.
Поняття, ідеї, принципи архетипного знання постійно є об’єктом
філософської рефлексії. На архетипному рівні наука нібито пізнає сама
себе, свої логічні, методологічні та гносеологічні основи. Архетиповий
рівень наукового пізнання є тією частиною конкретно-наукового знан
ня, де можливий найбільш конструктивний союз філософії з конкрет-
ними науками. Саме через вплив на формування архетипу теоретич-
ного мислення філософія сприяє формуванню категоріального ладу
конкретно-наукового мислення.
145
Філософія не може втручатися в конкретний процес діяльності

вченого на емпіричному та теоретичному рівнях наукового пізнання,
проте вона значною мірою впливає на вибір та інтерпретацію базисних
принципів архетипного рівня знання, які залежать від панівних у дану
історичну епоху філософських установок. У той же час архетип науко-
вого мислення є фокусом впливу конкретно-наукового пізнання на
філософію, що сприяє розвитку змісту категорій самої філософії,
оскільки в структурних елементах архетипного знання фіксуються
узагальнені уявлення про структуру буття та наукового пізнання.
Одним із основних методів пізнання філософського рівня виступає
рефлексія (лат. reflexio – повертаюся назад) – філософський метод,
згідно з яким об’єктом пізнання може бути сам спосіб пізнання (гно-
сеологічна рефлексія) або знання, думка, вчинок (епістемологічна
рефлексія).
Рефлексія є унікальною здатністю людської свідомості в процесі
сприйняття діяльності сприймати і саму себе, в результаті чого людська
свідомість виступає як самосвідомість (знання про знання).
Рефлексія – це форма теоретичної діяльності людини, спрямована
на осмислення своїх власних дій і їх законів.
На філософському рівні наука постійно оцінює свої підстави. Таке
оцінювання і являє собою філософську рефлексію.
Рефлексія відрізняється від інших пізнавальних процесів тим, що
її предмет перебуває в особливому ментальному просторі, в якому
реконструюються значущі для суб’єкта культурні зв’язки і в якому він
постає як особистість. Рефлексія надзвичайно важлива для розуміння,
адже при дослідженні певного об’єкта ми не лише осмислюємо факти
(явища) і інтерпретуємо важливі фрагменти, а крізь призму самореф-
лексії формуємо уявлення щодо власного місця у досліджуваній ре-
альності.
У сучасних енциклопедіях рефлексія визначається як раціональний
процес, спрямований на аналіз, розуміння, усвідомлення себе, власних
дій, поведінки, вчинків, речей, досвіду, почуттів, станів, здібностей,
характеру, ставлення до інших тощо. Рефлексія розглядається як усві-
домлення суспільно-історичної практики, світу культури і її модусів –
науки, мистецтва, релігії тощо. Таким чином, рефлексія є невід’ємною
частиною наукової діяльності. Розглядаючи останню як важливий
146
метод наукового пізнання, вчені наголошують на її диференційованому,

пізнавальному відношенні суб’єкта до об’єкта пізнання.
Характеризуючи різні підходи до розуміння сутності рефлексії
можна зазначити, що діяльність наукового співтовариства передбачає
обов’язкове використання даного методу з метою вирішення складних
наукових завдань.
На основі філософських уявлень про мислення як розумне пізнан-
ня можна стверджувати, що в основі окремих дій лежить єдиний спо-
сіб, який реалізується за допомогою здійснення актів аналізу й реф-
лексії, які мають конкретний зміст залежно від мети тієї чи іншої
окремої пізнавальної дії. Стосовно мислення як дії, спрямованої на
формування поняття, кожна окрема дія виступає особливим способом
здійснення мислення, пов’язаним з тими умовами, в яких відбувається
осягнення загального, особливого й одиничного. Ці способи зазвичай
умовно називають аналітичним, рефлексивним і синтезуючим. По-
слідовне оволодіння людиною кожним із цих способів мислення є по-
слідовним проходженням етапів розвитку мислення. За допомогою
аналітичного методу у змісті певного класу завдань виділяється за-
гальне ставлення об’єктів, що лежить в основі побудови і вирішення
завдань цього класу; за допомогою рефлексивного – особливі форми
існування цього загального відношення; за допомогою синтезуючого –
єдність загального відношення і особливих форм його реалізації.
У рамках здійснення аналітичного способу мислення акти рефлек-
сії функціонують як неусвідомлювані операції, в рамках рефлексивно-
го способу – як дії і в рамках синтезуючого способу – як свідомої
операції. Таким чином, спочатку при переході до рефлексивного спо-
собу свідомий характер рефлексії заперечує її попередній неусвідом-
люваний характер, а при переході до синтезуючого способу її статус
свідомої операції заперечує її статус дії, як активності, що має само-
стійну спрямованість. Разом із тим при кожному запереченні зберіга-
ється специфічна пізнавальна функція рефлексії – оцінка способів
і результатів аналізу в ході теоретичного мислення. Таким чином,
рефлексія виступає механізмом, за допомогою якого людина в ході
пізнання закономірним шляхом поглиблює змістовність мислення.
Наукова рефлексія передбачає необхідне і передуюче за часом іс-
нування пізнавальних актів і в цьому сенсі є вторинним пізнанням –
147
пізнанням процесу і структури пізнання. Таким чином, у рамках ана-

лізу рефлексії суб’єкт у найширшому пізнанні сам стає об’єктом до-
слідження.
За загальною орієнтацією можна розрізнити два види рефлексії:
– аналітична рефлексія, у сфері інтересів якої знаходиться суб’єкт
пізнання, взятий сам по собі, у відчуженні від об’єкта;
– семантична рефлексія, зайнята проблематикою адекватності
об’єкта пізнання, результатом його теоретичного осмислення.
Аналітична рефлексія, у свою чергу, поділяється на рефлексію про-
цесу, динаміки пізнання (процесуальна рефлексія) і рефлексію, спря-
мовану на готове наявне знання (структурна рефлексія).
Найважливішим різновидом процесуальної рефлексії є мотивацій-
на рефлексія, у сфері інтересів якої перебувають проблеми соціо- та
психодетермінації наукових досліджень, внутрішніх і зовнішніх моти-
вів пізнавальної діяльності.
Інший різновид процесуальної рефлексії зорієнтований на творчу
сторону процесу пізнання. Результати такої рефлексії позначаються
у виділенні необхідних і підготовчих етапів наукової творчості, вияв-
ленні ролі, місця і функцій інтуїції у процесі наукового дослідження
(евристична рефлексія).
Безпосереднім об’єктом логіко-лінгвістичного різновиду структурної
рефлексії є особливості наукової мови, в якій сформульовано наявне
знання, термінологія, способи отримання й обробки результатів.
Інший різновид структурної рефлексії – методологічна рефлексія –
розглядає дане, отримане знання як цілісну систему, що входить у ма-
кросистему загальнонаукового знання і розвивається в ній. Цей вид
наукової рефлексії націлений на такі об’єкти, як теорія, концепція,
система методів, дослідницька програма тощо.
За цілями можна розрізнити два основних види наукової рефлексії:
метааналітичну й дидактичну рефлексію.
Метааналітична рефлексія покликана досліджувати пізнання як
особливий суб’єкт з його характеристичними властивостями. Резуль-
тативність цього виду рефлексії виявляється в удосконалюванні й сис-
тематизації як самого процесу пізнання, так і його результатів. Відзна-
чимо у зв’язку з цим, що нагальна потреба метааналітичної рефлексії
виникає і дає про себе знати тоді і практично тільки тоді, коли саме
пізнання досягає теоретичного концептуального рівня.
148
Мета метааналітичної рефлексії детермінує її орієнтацію насампе-

ред на структурну рефлексію. Метааналітична рефлексія продукується
зазвичай у вигляді схем, графіків і логіко-математичних моделей.
Рефлексія може переслідувати і дидактичні цілі – цілі знаходження
характерних рис пізнання для навчання типовим прийомам і методам
наукового дослідження. Завданнями такого роду рефлексії можуть
вважатися: відновлення історично достовірних і дидактично значущих
етапів розвитку об’єкта рефлексії і фону, на якому відбувався процес
пізнання (ретрорефлексія); реконструкція принципових етапів, при-
йомів і методів, за допомогою яких здійснювалося пізнання (методич-
на рефлексія).
За засобами, які використовуються в процесі наукової рефлексії,
можна виділити: моделюючу рефлексію (яка тією чи іншою мірою
використовує ідеї, методи й результати математики, логіки і кіберне-
тики для побудови адекватних моделей об’єкта рефлексії) й описову
рефлексію (яка обмежується словесними формулюваннями й емоцій-
ними оцінками станів об’єкта рефлексії).
Рефлексія є одним з важливих механізмів, способів відтворення
суспільних форм предметно-практичної діяльності суб’єктів. У най-
більш загальному вигляді ці суспільні форми можуть бути представ-
лені як «дзеркальні» суб’єкт-суб’єктні взаємодії в системах соціальної
діяльності. Кожен із суб’єктів відображає у собі свого контрсуб’єкта і,
разом з тим, відображається в ньому, що обумовлено власне соціальним
змістом діяльності – наявністю протилежних, але разом із тим взаємно
зумовлюючих функцій у кожного із взаємодіючих суб’єктів.
Аналіз рефлексії як способу суб’єкт-суб’єктної взаємодії дозволяє
виявити специфічний зміст внутрішньонаукової рефлексії. Поняттям
внутрішньонаукової рефлексії, тобто рефлексії, що забезпечує власне
технологічний процес отримання знання, описується дзеркальна вза-
ємодія суб’єкта і контрсуб’єкта, що виконують у процесі наукового
діалогу протилежні, але взаємодоповнюючі функції – функцію дослід-
ника і функцію критика (методолога). Рефлексія, таким чином, роз-
глядається як соціальна форма здійснення науково-дослідницької ді-
яльності. Такого роду об’єктивна рефлексія відображається в рефлек-
сії як феномен створення наукового інтересу, зміст якого становить
співвіднесеність вченого-дослідника зі своїм партнером по діалогу.
149
Звідси випливає, що внутрішньонаукова рефлексія не зводиться до

феномену свідомості окремого вченого, а передбачає його спрямова-
ність до свого контрсуб’єкта.
Усвідомлення рефлексивних форм дослідницької діяльності здій-
снюється у процесі пізнання на рівні філософського узагальнення, яке
виділяється у відносно самостійну надбудову над дослідницькою ді-
яльністю. Продуктом такої діяльності є багаторівнева система науко-
вого знання.
Акцент на соціальній природі рефлексії дозволяє виявити такий
критерій багаторівневості наукового пізнання, за якого рух по методоло-
гічних сходинках виявляється проясненням соціальних (міжсуб’єктних)
форм організації дослідницької діяльності. Верхню сходинку займає
філософське пізнання, безпосереднім завданням якого є експлікація
соціальних форм – форм загальності (інтерсуб’єктивності) науково-
пізнавальної діяльності.
В аналіз рефлексії як відносно самостійної внутрішньонаукової
форми здійснення наукового пізнання слід включити зовнішні стосов-
но науки умови її існування у соціальному організмі. Функціонуючі
у системі практичної діяльності знання стають надбанням внут
рішньонаукової рефлексії в результаті взаємодії суб’єктів наукової ді-
яльності із суб’єктами практичної діяльності. Таким шляхом зовнішні
стосовно науки рефлексивні форми освоюються внутрішньонауковою
рефлексією і усвідомлюються вченими (наприклад, в оцінках вченими
їх ролі у житті суспільства, в усвідомленні моральної відповідальнос-
ті за свої відкриття тощо).
Історія науки фіксує два протилежних методологічних підходи до
створення філософських систем пізнання й розуміння світу – діалек-
тику й метафізику.
Існує багато модифікацій метафізики (релятивізм, догматизм,
еклектика тощо) і діалектики (стихійна, ідеалістична, матеріалістична,
негативна). Кожна з них може претендувати на статус філософського
методу, однак існує небезпека таких претензій у маскуванні під дійсний
метод наукового дослідження.
Крім зазначених методологічних модифікацій на статус філософ-
ського методу (принципу) часто претендує редукціонизм – методоло-
гічний принцип, згідно з яким вищі форми матерії можуть бути пов
ністю пояснені на основі закономірностей, властивих нижчим формам
150
(наприклад: біологічні явища – за допомогою фізичних і хімічних за-

конів; соціологічні – за допомогою біологічних).
Якщо вести мову про власне методи філософського рівня, які най-
частіше застосовуються в сучасних наукових дослідженнях, то серед
них варто виділити наступні.
Діалектика. Це один із методів філософії, згідно з яким будь-яке
явище перебуває у процесі зміни, розвитку, в основі якого – взаємодія
(боротьба) протилежностей. Він є найпоширенішим серед філософ-
ських методів. Діалектику зазвичай застосовують для дослідження
найзагальніших категорій, які відтворюють універсальні властивості
речей. До них належать категорії «необхідність – випадковість», «кіль-
кість – якість», «явище – сутність», «одиничне – загальне», «частина –
ціле» та ін. Вони функціонують як протилежні пари, в яких зміст од-
нієї протилежності розкривається через іншу.
Діалектичний метод плідний на завершальному етапі пізнання, коли
зміст понять уже більш-менш сформований і потрібно лише показати
їх взаємозалежність, взаємопереходи. Для формування ж первісного
змісту понять діалектиці не вистачає необхідних конкретних дослід-
ницьких засобів.
Трансцендентальний метод. Цей метод запроваджений у філосо-
фію І. Кантом. Суть його полягає в тому, що визначення сущого даєть-
ся через розкриття суб’єктивних умов (засад) його формоутворення.
Наприклад, нормативно-правовий акт можна трактувати як щось
об’єктивне, як певну гармонію окремих норм, але його можна аналі-
зувати і як витвір законодавця, тобто суб’єкт виступає «творцем» су-
щого, що часто межує із суб’єктивізмом.
Основні недоліки трансцендентального методу полягають у тому,
що він зосереджується в основному на суб’єкті і залишає поза увагою
об’єктивні зв’язки, не цікавиться логікою розвитку об’єкта.
Герменевтика. Указаний метод передбачає проникнення у смисл
деяких феноменів на основі з’ясування їх місця та функції в культурі,
тобто в контексті їх інтерпретацій. Указаний метод орієнтує дослідни-
ка на те, що будь-який об’єкт доцільно досліджувати з точки зору його
текстуального представлення1.
1
Більш детально сутність герменевтики як підходу і методу в наукових дослі-
дженнях описана у темі 6.
151
Таким чином, філософський рівень методології – це та основа, на

якій базується дослідницька діяльність. У ролі методологічної основи
конкретних наукових напрямів виступають великі філософські вчення.
Вона існує не як система жорстких норм або вказівок на необхідність
невизначених технічних прийомів, а тільки пропонує основні орієнти
ри. До цього ж рівня методології належить розгляд загальних форм
наукового мислення.
1. Бірта Г. О. Методологія і організація наукових досліджень : навч. посіб. /

Г. О. Бірта, Ю. Г. Бургу. – Київ : Центр учб. літ., 2014. – 142 с.
посіб. / О. Г. Данильян, О. П. Дзьобань. – Харків : Право, 2017. – 448 с.
3. Данильян О. Г. Інформаційна картина світу в контексті перспектив
сучасної науки й культури / О. Г. Данильян, О. П. Дзьобань // Інформація
і право. – Київ, 2013. – № 1 (7). – С. 21–28.
4. Данильян О. Г. Інформаційна картина світу як соціокультурна
реальність / О. Г. Данильян, О. П. Дзьобань // Гілея: науковий вісник :
зб. наук. пр. / голов. ред. В. М. Вашкевич. – Київ : ВІР УАН, 2013. –
Вип. 70 (№ 3). – С. 573–578.
5. Данильян О. Г. Методи правового дослідження / О. Г. Данильян,
О. П. Дзьобань // Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. –
Харків : Право, 2017. – Т. 2 : Філософія права / редкол.: С. І. Максимов
(голова) та ін. – С. 456–459.
О. В. Колесников. – 2-ге вид., випр. та допов. – Київ : Центр учб. літ.,
2011. – 144 с.
ім. І. Франка, 2010. – 589 с.
8. Мокін Б. І. Методологія та організація наукових досліджень : навч.
посіб. / Б. І. Мокін, О. Б. Мокін. – Вінниця : ВНТУ, 2014. – 180 с.
9. Основи методології та організації наукових досліджень : навч. посіб. для
студентів, курсантів, аспірантів і ад’юнктів / за ред. А. Є. Конверського. –
Київ : Центр учб. літ., 2010. – 352 с.
10. Основи наукових досліджень : конспект лекцій / уклад. Е. В.
Колісніченко. – Суми : Сум. держ. ун-т, 2012. – 83 с.
152
11. Остапчук М. В. Методологія та організація наукових досліджень :

підручник / М. В. Остапчук, А. І. Рибак, О. С. Ванюшкін. – Одеса :
Фенікс, 2014. – 375 с.
12. Філософські аспекти наукового пізнання : навч. посіб. / О. Ю. Панфілов,
О. П. Дзьобань, І. М. Будур та ін. ; за заг. ред. О. Ю. Панфілова. –
Харків : ХІФ КНТЕУ, 2019. – 276 с.
13. Цехмістрова Г. С. Основи наукових досліджень : навч. посіб. /
Г. С. Цехмістрова. – Київ : Слово, 2004. – 240 с.
Тема 5.
Загальнонаукові та спеціальні
методи дослідження
Загальнонауковий рівень методології представлений структурою

і змістом окремих галузей знання, у тому числі і їх сукупності в ціло-
му. Існування цього рівня зумовлене тим, що явища об’єктивного
світу є не лише нескінченно різноманітними, але й мають загальні
властивості, закономірності розвитку.
Формування і розвиток загальнонаукового рівня методології мож-
ливі у трьох напрямах:
–– зведення в ранг загальнонаукової методології конкретно-наукових
методологічних принципів. Приклад – механістична методологія. Та-
кий шлях небезпечний методологічною експансією однієї теорії сто-
совно всього наукового знання;
–– узагальнення конкретно-наукової методології на основі певної
філософської системи, філософського підходу. Так виникли деякі за-
гальнонаукові методологічні підходи: функціональний, комплексний
тощо;
–– конкретизація на загальнонауковому рівні філософських прин-
ципів, законів і категорій у їх методологічній якості. Даний варіант
найменш розвинений, хоча і перспективний.
У структурі загальнонаукових методів найчастіше виділяють три
рівні: емпіричні методи, логічні методи і прийоми, евристичні ме-
тоди.
5.1. Емпіричні методи
Одним із найрозповсюдженіших методів емпіричного дослідження

є спостереження – цілеспрямоване пасивне вивчення предметів, що
спирається в основному на дані, отримані від органів чуттів (відчуття,
сприйняття, уявлення).
Спостереження може бути безпосереднім і опосередкованим різ-
ними приладами і технічними пристроями, причому з розвитком науки
спостереження стає все більш складним і опосередкованим.
Основними вимогами до наукового спостереження є: однозначність
задуму, наявність системи методів і прийомів, об’єктивність (можли-
154
Тема 5. Загальнонаукові та спеціальні методи дослідження
вість контролю шляхом або повторного спостереження, або за допо-

могою інших методів).
Зазвичай спостереження включається як складова частина у про-
цедуру експерименту і обов’язково вимагає інтерпретації результатів
(опису).
Особливі труднощі спостереження представляє в соціально-гума-
нітарних науках, де його результати багато в чому залежать від осо-
бистості спостерігача, його життєвих установок, рівня науковості,
зацікавленості тощо.
У ході спостереження дослідник завжди керується певною ідеєю,
гіпотезою або концепцією. Він не просто реєструє будь-які факти,
а відбирає ті з них, які або підтверджують, або спростовують його ідеї.
При цьому дуже важливо відібрати найбільш репрезентативну, тобто
найбільш представницьку групу фактів у їх взаємозв’язку. Інтерпрета-
ція спостереження також завжди здійснюється за допомогою певних
теоретичних положень.
Різновидом спостереження є вимірювання – спостереження, яке
фіксує не тільки якісні, а й кількісні характеристики об’єктів і явищ.
Для цього необхідними є деякі масштаби, еталони, правила, пристрої
вимірювання.
Вимірювання є процедурою встановлення однієї величини за до-
помогою іншої, прийнятої за еталон. Спосіб вимірювання складається
з трьох компонентів: 1) вибору одиниці вимірювання й одержання
набору відповідних мір; 2) встановлення правил порівняння вимірю-
вальної величини з мірою і правил складання мір; 3) опис процедури
вимірювання як експериментальної дії.
Вимірювання також визначають як процедуру порівняння вимірних
величин з одиницею виміру. А порівняння, у свою чергу, визначається
як установлення схожості й різниці між предметами і явищами дій-
сності.
Експеримент – активне й цілеспрямоване втручання у перебіг
досліджуваного процесу, відповідна зміна досліджуваного об’єкта або
його відтворення у спеціально створених і контрольованих умовах, що
визначаються цілями експерименту.
У ході експерименту об’єкт, який досліджується, ізолюється від
впливу побічних обставин і представляється у «чистому вигляді». При
155
цьому конкретні умови експерименту не тільки задаються, але й конт

ролюються, багаторазово відтворюються.
Кожен науковий експеримент завжди відзначається певною ідеєю,
концепцією, гіпотезою. Дані експерименту завжди так чи інакше
теоретично навантажені – від його постановки до інтерпретації ре-
зультатів.
Основні особливості експерименту:
–– активне відношення до об’єкта, за необхідності його зміна й пе-
ретворення;
–– можливість багаторазового відтворення за необхідності;
–– можливість виявлення таких властивостей об’єкта, що не спо-
стерігаються у природних умовах;
–– можливість дослідження об’єкта у «чистому вигляді» шляхом
ізоляції від побічних обставин.
Як правило, науковий експеримент повинен включати в себе три
основні стадії: планування, проведення, інтерпретація результатів.
Експеримент має дві взаємопов’язані функції: практична перевірка
гіпотез і формування нових концепцій. Залежно від цих функцій виді-
ляють експерименти: перевірочні (контрольні, відтворювальні) і до-
слідницькі (пошукові).
За характером об’єктів виділяють фізичні, хімічні, біологічні, со-
ціальні експерименти. Важливе значення в сучасній науці має вирі-
шальний експеримент, метою якого служить спростування однієї
і підтвердження іншої з двох (або декількох) концепцій, що змагають-
ся. Це розходження відносне: експеримент, задуманий як підтверджу-
вальний, може за результатами виявитися спростувальним і навпаки.
Але у будь-якому випадку експеримент полягає в постановці конкрет-
них питань, відповіді на які повинні дати інформацію про закономір-
ності функціонування об’єкта дослідження.
Найпростішим типом експерименту є якісний експеримент, який
має на меті встановлення наявності або відсутності передбачуваного
гіпотезою явища.
Більш складним є кількісний експеримент, який виявляє кількісну
визначеність певної властивості досліджуваного об’єкта.
Значне поширення у сучасній науці отримав уявний експеримент –
система розумових процедур, які здійснюються у вигляді операцій
156
не з реальними предметами, а з їх концептуальними образами. Уявний

експеримент – це теоретична модель реальних експериментальних
ситуацій. Тут дослідник оперує не реальними предметами і умовами
їх існування, а їх концептуальними образами.
Усе ширше розвиваються соціальні експерименти, які сприяють
впровадженню у життя нових форм соціальної організації та оптимі-
зації управління суспільством. Об’єкт соціального експерименту, в ролі
якого виступає певна група людей, є одним з учасників експерименту,
з інтересами якого доводиться рахуватися, а сам дослідник виявляєть-
ся включеним в досліджувану ним ситуацію.
Порівняння – пізнавальна операція, що виявляє подібності або
відмінності об’єктів (або ступенів розвитку одного й того ж об’єкта),
тобто їх тотожність і відмінність.
Порівняти – значить зіставити одне з іншим з метою виявлення їх
співвідношення. За допомогою порівняння виявляються як кількісні,
так і якісні характеристики об’єктів.
Порівняння має сенс тільки у сукупності однорідних об’єктів, що
утворюють певний клас. Порівняння об’єктів у класі здійснюється за
певними суттєвими для даного дослідження ознаками. При цьому
об’єкти, які порівнюються за однією ознакою, можуть бути не порів-
нянними за іншою ознакою.
Порівняння є основою такого методу, як аналогія, і є вихідним
пунктом порівняльно-історичного методу. Цей метод дозволяє шляхом
порівняння виявити спільне та відмінне в історичних та інших явищах,
пізнати різні ступені розвитку одного й того ж явища або різних спів
існуючих явищ, визначити тенденції розвитку.
Основне значення порівняння полягає в отриманні нової інформації
не тільки про властивості порівнюваних явищ, а й про їх прямі й непрямі
взаємозв’язки і, можливо, про загальну тенденцію їх функціонування та
розвитку. Хоча спочатку порівняння може бути викликане пошуком ін-
формації, воно одночасно є ключем до пізнання. Саме це робить його
одним із найбільш плідних напрямів наукового дослідження.
Види порівнянь встановлюються за допомогою різних критеріїв,
але в дійсності складно встановити деяку єдину міру диференціації.
Звернемо увагу на ті види порівнянь, які найбільш часто згадуються
і дискутуються в літературі: «case study», бінарні та крос-темпоральні
порівняння.
157
«Case-study» порівняння застосовується тоді, коли аналізується

одне явище або процес на тлі порівняння його з іншими феноменами.
Не всі вважають подібне дослідження порівняльним, але більшість
вважає, що серед досліджень за типом «окремого випадку» можна
виявити порівняльний акцент. Даний тип порівняння керується не
логікою «вибірки», а логікою «реплікації», тобто логікою множинних
експериментів.
Бінарні порівняння являють собою стратегію дослідження двох
феноменів, що дозволяє виявити загальне й особливе в їх розвитку.
При цьому виділяються два типи бінарних порівнянь: непряме й пря-
ме. Бінарне порівняння є непрямим у тому сенсі, що будь-який інший,
що вважається несхожим, об’єкт порівняння розглядається залежно
від власного бачення дослідника. Пряме бінарне порівняння є безпо-
середнім і дозволяє досліднику за допомогою історичного підходу
включити в орбіту вивчення відразу два феномени.
Крос-темпоральні порівняння. Усе більше значення в порівняльних
дослідженнях починає надаватися часу як оперативній змінній. Час
включається у дослідження, щоб подолати статичний характер порів-
няння. Нейл Смелзер вважав динамічний порівняльний аналіз більш
складним, аніж статичний, оскільки змінна часу включалася у дослі-
дження взаємозв’язку між залежними і незалежними змінними. Так,
якщо дослідник просто бере дві точки розвитку будь-якого явища в часі
і їх порівнює, то це, за Смелзером, не є ще динамічним порівнянням.
Порівняння набуває якості динамічності, коли дослідник розглядає
динаміку зміни певної якості в той чи інший проміжок часу.
Результати порівняння можуть привести до критичного перегляду
поглядів дослідника на ті чи інші явища об’єктивної дійсності, які
склалися раніше при вивченні ним якогось окремого феномену і які
він був готовий вважати універсальними. При порівнянні можуть бути
виявлені специфічні особливості, характерні для різних феноменів, які
раніше не були відомі досліднику.
Отже, порівняння явищ і процесів сприяє глибшому пізнанню їх
загальних властивостей і відмінностей, тенденцій їх розвитку.
Описання – пізнавальна операція, яка полягає у фіксації результа-
тів досвіду (спостереження або експерименту) за допомогою певних
систем позначення, прийнятих у науці.
158
Описання являє собою систему процедур збору, первинного аналі-

зу і викладу даних і їх характеристик. Як правило, з описання почина-
ється поглиблене наукове дослідження (або ж описання є його першим
етапом).
Послідовне застосування описового методу передбачає дотриман-
ня таких традиційних норм:
–– сувора предметна оформленість обраного об’єкта описання;
–– дотримання послідовності в описанні предметно заданих ознак,
параметрів і характеристик об’єкта, що узгоджуються із дослідницьким
завданням;
–– упорядкованість у вторинній переробці зібраного матеріалу (про-
цедури угрупування, класифікації систематизації тощо).
Багато наукових дисциплін, особливо гуманітарних, використову-
ють цей метод, щоб отримати загальний огляд предмета дослідження.
Деякі предмети не можуть спостерігатися ніяким іншим способом
(наприклад, соціальне дослідження конкретного випадку індивідуаль-
ного предмета – це описовий метод, який дозволяє спостерігати, не
втручаючись у його нормальну поведінку).
Також даний метод корисний там, де немає можливості здійснити
тестування і виміряти велику кількість зразків, необхідних для біль-
шості кількісних експериментів.
Описовий метод часто використовується антропологами, психоло-
гами та соціологами для спостереження природної поведінки без най-
меншого впливу на об’єкт дослідження. Також описовий метод вико-
ристовується маркетологами для оцінювання звичок покупців, або
компаніями для оцінювання морального обличчя персоналу.
Результати описового методу не можуть використовуватися як ка-
тегоричні підтвердження або спростування гіпотези, проте, якщо об-
меження є цілком зрозумілими, описовий метод може бути корисним
інструментом у багатьох сферах наукового дослідження.
Перевагами описового методу дослідження є те, що предмет спо-
стерігається в цілком природному й незмінному середовищі. Хороший
приклад – антрополог, що вивчає плем’я без найменшого впливу на
поведінку його членів. Справжні експерименти, хоча й дають резуль-
тати, які піддаються аналізу, часто несприятливо впливають на нор-
мальне функціонування предмета дослідження. Крім того, описове
дослідження часто використовується як попередник кількісного мето-
159
ду, загальний короткий огляд, що дає деякі цінні маркери щодо того,
що змінні величини (параметри) варто тестувати кількісно. Кількісні
експерименти найчастіше є дорогими і забирають багато часу, а тому
краще щоразу знати напевно, яку саме гіпотезу слід тестувати.
Серед недоліків описового методу дослідження зазначимо, що
оскільки немає керованих змінних, то немає і ніякої можливості ста-
тистично аналізувати результати. Багато вчених розцінюють цей тип
дослідження як досить ненадійний і ненауковий. Крім того, результати
описових досліджень неможливо повторити, а тому і мови не може
бути про реплікацію1 експерименту і повторний аналіз результатів.
Таким чином, описовий метод дослідження є дієвим методом для
дослідження певних предметів і попередником більшості кількісних
методів. І хоча є певні проблеми, пов’язані зі статистичною валідністю2,
поки обмеження зрозумілі вченим, цей тип дослідження – неоціненний
науковий інструмент.
5.2. Загальнологічні методи і прийоми
Загальнологічні методи використовуються в усіх видах пізнання –

буденному, науковому, філософському та ін. Кожна людина викорис-
товує логіку у своєму мисленні як «органон», тобто як інструмент,
засіб при виконанні різноманітних інтелектуальних дій. Саме у цьому
значенні термін «органон» (інструмент, набір розумових операцій,
необхідних для проведення певних досліджень), використовується
в логічних працях Аристотеля, які мають назву «Аналітика» (термін
«логіка» був введений пізніше для позначення всіх аристотелівських
праць з логіки). Аристотель розглядав «Аналітику» (логіку) як метод,
за допомогою якого можна зробити із деяких передумов (засновків)
висновок, а потім обґрунтувати, чи правильно зроблено цей висновок,
спираючись на закони логіки.
Розглянемо детальніше основні (найчастіше вживані) загально-
логічні методи наукового пізнання.
1
Реплікація (фр. replique – знову) – у різних галузях науки і техніки термін, що
означає процес створення копій.
2
Валідність (англ. validity, від лат. validus – сильний, здоровий, гідний) – обґрун-
тованість і придатність застосування методик і результатів дослідження в конкретних
умовах, міра відповідності методик і результатів дослідження поставленим завданням.
160
Аналіз – розчленування об’єкта на складові з метою їх самостій-

ного дослідження.
Аналіз застосовується як у практичній, так і в розумовій діяль-
ності.
Основними видами аналізу є: механічне розчленовування, визна-
чення динамічного складу, виявлення форм взаємодії частин цілого,
знаходження причин явищ, виявлення рівнів знання і його структури.
Різновидом аналізу є також поділ класів (множин) об’єктів на підкла-
си – класифікація і періодизація.
Особливим видом аналізу є логічний аналіз – підхід до результатів
пізнавальної діяльності, які виражені засобами природної і штучної
мов на підставі законів логіки.
Логічний аналіз означає:
–– виявлення структурних елементів (видів, типів, рівнів) знання,
яке оформлене у вигляді певного тексту, їх співвідношення;
–– з’ясування логічного значення істинності або хибності вислов-
лювань у тексті;
–– логічне уточнення понятійного апарату, через який реалізується
знання;
–– встановлення несуперечності, обґрунтованості знання.
Синтез – об’єднання раніше виділених частин об’єкта в єдине ціле.
Результатом синтезу є абсолютно нове утворення, властивостями
якого є не тільки зовнішнє поєднання властивостей компонентів, а та-
кож і результат їх внутрішньої взаємозв’язку і взаємозалежності. Крім
того, в результаті синтезу може проявлятися емерджентність.
Для сучасної науки характерні не тільки процеси синтезу всереди-
ні окремих наук, а й між різними науками, коли синтезуються дані про
структурні властивості об’єктів різних дисциплін – міждисциплінарний
синтез.
Операції поділу цілого на частини та їх з’єднання у ціле називають
відповідно декомпозицією та агрегуванням. У вужчому розумінні ана-
ліз системи полягає в її декомпозиції з подальшим визначенням ста-
тичних та динамічних характеристик її елементів, що розглядаються
у взаємодії з іншими елементами системи та зовнішнім середовищем.
Синтез системи полягає в її створенні (проектуванні, організації, опти-
161
мізації) через визначення статичних та динамічних характеристик, що

мають забезпечувати у сукупності максимальну відповідність системи
поставленим завданням.
За допомогою аналізу та синтезу систем вирішуються такі завдання:
визначення та декомпозиція загальної мети дослідження та головної
функції системи як обмеження траєкторії в просторі станів системи
або в царині допустимих ситуацій. Найчастіше декомпозицію викону-
ють побудовою дерева цілей та дерева функцій; виділення системи із
середовища (поділ на «систему» та «несистему»); опис впливових
факторів; опис тенденцій розвитку; опис системи як «чорної скринь-
ки»; функціональна (за функціями), компонентна (за типом елементів),
структурна (за типом відношень між елементами) декомпозиція сис-
теми. Глибина декомпозиції, тобто кількість рівнів дерева цілей визна-
чається метою дослідження системи.
Залежно від аспектів дослідження виділяють такі види аналізу та
синтезу: структурний; функціональний; інформаційний; параметрич-
ний.
Структурний аналіз проводиться з метою дослідження статичних
характеристик системи виділенням у ній підсистем та елементів різно-
го рівня і зв’язків між ними. Тобто об’єктами дослідження структур-
ного аналізу є різні можливі варіанти структури системи.
Метою структурного синтезу є розроблення (створення, проек-
тування, реорганізація, оптимізація) системи, яка повинна мати пев-
ні властивості. Структурний синтез виконується для обґрунтування
множини елементів структури, відношень та зв’язків, які б забезпе-
чували в сукупності максимальну відповідність заданим властивос-
тям.
Сутністю функціонального аналізу є визначення динамічних харак-
теристик системи через дослідження процесів зміни її станів із часом
на основі прийнятих алгоритмів (способів, методів, принципів) її
функціонування. У межах функціонального аналізу досліджуються
алгоритми та методи управління системою, включаючи загальний закон
функціонування, що містить всі основні етапи та функції управління
(формулювання цілі управління, збір та оброблення необхідної інфор-
мації, прийняття рішень, планування, організацію, контроль, виконан-
ня рішень тощо).
162
Метою функціонального синтезу є обґрунтування оптимальних

характеристик процесів функціонування системи, тобто її станів у май-
бутньому відповідно до поставлених перед системою цілей.
Інформаційний аналіз спрямований на дослідження якісних та
кількісних характеристик інформаційних процесів у системі. При
цьому вивчають: збір та сприйняття інформації (ці процеси характе-
ризують взаємодію системи із зовнішнім середовищем); обмін інфор-
мацією між окремими підсистемами; аналіз, оброблення, створення
нової інформації; використання інформації; обмін інформацією із зов
нішнім середовищем.
Завданням інформаційного синтезу є обґрунтування необхідного
обсягу та форм подання інформації, методів та засобів її передавання,
оброблення, зберігання. Інформаційний синтез доповнює завдання
інформаційного аналізу, що здійснюється з метою визначення необхід-
них кількісних та якісних характеристик інформації, яка використову-
ється в процесі функціонування системи.
Параметричний аналіз полягає у визначенні необхідної та достат-
ньої сукупності узагальнених та часткових показників, що утворюють
ієрархічну структуру та мають характеризувати найсуттєвіші власти-
вості системи.
Сутністю параметричного синтезу є обґрунтування необхідної та
достатньої сукупності показників, що уможливлюють оцінювання
бажаних властивостей системи, яка створюється, та її загальну ефек-
тивність.
Залежно від ступеня пізнання об’єкта і глибини проникнення у його
сутність використовуються декілька видів аналізу і синтезу: прямий,
або емпіричний аналіз і синтез, що використовується на стадії поверх-
невого ознайомлення з об’єктом; зворотний, або елементарно-теоре-
тичний аналіз і синтез, який використовується на стадії встановлення
зв’язків детермінації; структурно-генетичний аналіз і синтез, викорис-
тання якого відбувається на стадії осягнення сутності явища.
Аналіз і синтез є двома невіддільними чинниками процесу науко-
вого пізнання дійсності, використання яких сприяє виявленню при-
чинно-наслідкових зв’язків окремих явищ. З одного боку, ці методи
є протилежними, при цьому аналіз сприяє розкриттю суттєвого в яви-
щі, а синтез завершує розкриття сутності, дає можливість показати,
163
в яких формах це притаманне дійсності. Так, при поділі системи в про-

цесі аналізу можуть втрачатися суттєві властивості як самої системи,
так і окремих відділених від неї частин. Це зумовлено такими важли-
вими властивостями систем, як цілісність та емерджентність. Якщо
окремо використовувати синтез – втрачаються важливі деталі, які
краще допомагають дослідити об’єкт. Хоча синтетичний метод пізнан-
ня полягає в об’єднанні частин у ціле, синтез не зводиться лише до
«механічного збирання» частин, що були одержані шляхом аналізу.
При синтетичному підході систему необхідно розглядати як складову
більшої системи (надсистеми) та, дослідивши її, дезагрегувати знання
про неї для пояснення частин. Це досягається вивченням значення та
функцій частин у цілому. У такий спосіб аналіз і синтез доповнюють
один одного. Комплексне використання аналізу й синтезу сприяє сис-
темному підходу до вивчення явищ, що виявляється в комплексному
взаємозв’язаному вивченні їх багатосторонніх зв’язків і взаємозумов-
леності.
Інакше кажучи, аналіз та синтез доповнюють один одного та утво-
рюють діалектичну єдність. Пізнання відбувається в певній послідов-
ності: спочатку здійснюється розчленування на складові частини,
а потім глибоке вивчення суперечливих частин, вияв внутрішніх
зв’язків, узагальнення, підбиття підсумків. Аналіз і синтез взаємно
передбачають і обумовлюють один одного.
Слід розрізняти аналіз і синтез у науковому дослідженні від аналізу
й синтезу у формальній логіці. Як відомо, в логіці під синтезом розу-
міють будь-яке поєднання за заданими ознаками. У науковому дослі-
дженні до однієї групи включаються лише ті відомості, які відповідають
головним, визначальним ознакам. Таким чином, аналіз і синтез із
звичайних логічних операцій перетворюються на особливі методи до-
слідження.
Кожна наука має свій специфічний предмет дослідження, тому
з’являються притаманні саме їй прийоми аналізу й синтезу, система
тизації результатів спостереження, експерименту та обробки дослідних
даних. Аналіз і синтез змістовно пов’язані між собою. Аналізуючи
явище, розкладаючи його на складові й вивчаючи кожну окремо, слід
розглядати їх як частини єдиного цілого. Це означає, що аналіз має
переплітатися із синтезом, тобто співвідносити аналізовану частину із
164
цілим, встановлювати її місце в цьому цілому, для чого потрібно до-

слідити частини в їх сутності як складові цілого.
У результаті такого аналізу можна виділити загальне як суттєве
у предметі, що стане основою для синтезу. Завдання аналізу – це виді
лення тієї частини, з якої сам предмет виникає і розвивається. Об’єкт
у синтезі становить єдність протилежностей, при цьому відтворюються
його виникнення і розвиток. Якщо спочатку синтез виступає в аналізі,
то потім включає аналіз у себе.
У сучасному науковому пізнанні теоретичні аналіз і синтез не
розривно пов’язані з практичним аналізом і синтезом – з практикою
експериментування та із суспільно-історичною практикою взагалі.
Лише у процесі практики перевіряються висновки, зроблені на основі
аналізу, і підтверджуються теоретичні побудови синтезу.
Аналіз і синтез діалектично взаємопов’язані, але деякі види пізна-
вальної діяльності є переважно аналітичними (аналітична хімія, гео-
метрія) або синтетичними (синергетика).
Індукція – логічний метод дослідження, пов’язаний з узагальнен-
ням результатів спостережень і експериментів і рухом думки від оди-
ничного до загального.
Індуктивні узагальнення зазвичай розглядають як істини досвіду
або емпіричні закони.
Виділяють такі види індуктивних узагальнень:
–– неповна (популярна) індукція – коли робиться висновок про те,
що всім частинам досліджуваного об’єкта притаманна певна власти-
вість на тій підставі, що ця властивість властива деяким частинам
об’єкта (найбільш поширений і недостовірний вид індукції);
–– повна індукція – це індуктивний умовивід, у якому загальний
висновок про всі елементи об’єкта робиться на підставі розгляду кож-
ного з них;
–– наукова індукція – це така індукція, в якій крім формального об-
ґрунтування отриманого індуктивним шляхом узагальнення, дається
додаткове змістовне обґрунтування його істинності.
Якщо в популярній індукції важливо розглянути якомога більше
число випадків, то для наукової індукції це не має принципового зна-
чення.
Дедукція – це, по‑перше, перехід у процесі пізнання від загального
до одиничного, виведення одиничного із загального; по‑друге – процес
165
логічного висновку, тобто переходу за тими чи іншими правилами

логіки від деяких даних пропозицій-посилань до їх наслідків (виснов
ків). Сутність дедукції полягає у використанні загальних наукових
положень для дослідження конкретних явищ. У процесі пізнання ін-
дукція та дедукція нерозривно пов’язані між собою, хоч на певному
рівні наукового дослідження одна з них переважає. При узагальненні
емпіричного матеріалу й висуванні гіпотези провідною є індукція.
У теоретичному пізнанні важлива насамперед дедукція, яка дозволяє
логічно впорядкувати експериментальні дані й побудувати теорію, яка
спирається на логіку їх взаємодії. За допомогою дедукції, як правило,
і завершують наукові дослідження.
Абстрагування – уявне відокремлення об’єкта від зв’язків з іншими.
При абстрагуванні відбувається відділення суттєвого від випадко-
вого, відкидання несуттєвих ознак, які ускладнюють проведення до-
слідження.
Види абстракцій:
–– абстракція ототожнення, в результаті якої виділяються загаль-
ні властивості досліджуваних об’єктів, утворюються відповідні їм
класи на основі встановлення рівності об’єктів за даними властивос-
тями, здійснюється виявлення тотожного в об’єктах і відбувається
абстрагування від усіх відмінностей між ними. При використанні
цього виду абстракції певні властивості досліджуваного об’єкта до-
водять до граничного значення. Прикладами такої ідеалізації у право-
знавстві, наприклад, є поняття «держава», «закон», «норма», «влас-
ність» тощо;
–– ізолюча абстракція – коли виділяються деякі властивості й від-
ношення, які починають розглядатися як самостійні індивідуальні
об’єкти. За допомогою цієї абстракції утворені такі широко застосову-
вані в юридичній практиці поняття, як «законність», «осудність»,
«ефективність» тощо;
–– абстракція актуальної нескінченності – коли нескінченні без-
лічі розглядаються як кінцеві і дослідник абстрагується від принципо-
вої неможливості описати кожен елемент, приймаючи таке завдання
як вирішене;
–– абстракція потенційної здійсненності базується на тому, що
може бути здійснено будь-яке, але кінцеве число операцій у процесі
166
Абстракції можуть розрізнятися також за рівнями (порядками).

Абстракції від реальних об’єктів називаються абстракціями першого
порядку, абстракції від абстракцій першого порядку – абстракціями
другого порядку і т. д. Вищим рівнем абстракції є філософські категорії.
Поняття абстрактне протиставляється конкретному, а абстрагуван-
ня – конкретизації.
Конкретизація – це метод наукового пізнання, за допомогою яко-
го виділяються істотні зв’язки, властивості й відношення предметів
або явищ.
Конкретизація вимагає врахування всіх реальних умов, у яких зна-
ходиться досліджуваний об’єкт.
У процесі пізнання думка рухається від абстрактного, бідного за
змістом поняття до конкретного, більш багатого за змістом поняття,
тобто відбувається сходження знань про об’єкт дослідження від аб-
страктного до конкретного.
Незважаючи на свою методологічну протилежність, конкретизація
й абстрагування як методи наукового пізнання взаємно доповнюють
один одного.
Узагальнення – поширення загальних ознак групи об’єктів на всі
об’єкти даної множини.
Розрізняють такі види узагальнень:
–– абстрактно-загальне узагальнення – виділення будь-яких ознак;
–– конкретно-загальне узагальнення – виділення суттєвих ознак;
–– індуктивне узагальнення – узагальнення окремих фактів, подій
і подальше їх вираження в словесних та інших конструкціях;
–– логічне узагальнення – рух від однієї думки до іншої, більш за-
гальної.
Узагальнення не може бути безмежним. Його межею є філософ-
ські категорії, які не мають родового поняття і тому узагальнити їх
не можна.
Аналогія – умовивід, у якому на підставі подібності об’єктів за
одними ознаками робиться висновок про можливу схожість цих пред-
метів за іншими ознаками.
Умовиводи за аналогією щодо конкретних об’єктів є гіпотетич-
ними – істинність їх виявляється подальшими дослідженнями і пере-
віркою.
167
Якщо в дедуктивних умовиводах знання рухаються від більш за-

гального до менш загального, а в індуктивних – від одиничного до
загального, то в аналогії відбувається перехід знань від одиничного до
одиничного. Висновок за аналогією має імовірнісний характер.
Оскільки предмети можуть уподібнюватися один одному як за
своїми ознаками (властивостями), так і за відносинами між ними, то
й аналогії, відповідно, поділяють на аналогії властивостей і аналогії
відносин.
Щоб підвищити ймовірність висновків за аналогією, необхідно
дотримуватися відповідних вимог:
–– констатуючи подібність порівнюваних об’єктів, слід виявляти
значну (основну) подібність;
–– коло ознак, що збігаються, повинно бути якомога ширшим;
–– необхідно враховувати характер зв’язку ознак, які є загальними
для порівнюваних об’єктів, з ознаками, які переносяться з одних
об’єктів на інші;
–– не можна ігнорувати відмінності, які існують між порівнювани-
ми об’єктами, особливо коли ці відмінності є суттєвими.
Розрізняють сувору й несувору аналогії.
Сувора аналогія – аналогія, заснована на знанні залежності ознак
предметів, які порівнюються.
Несувора аналогія – аналогія, в результаті якої робиться висновок
про подібність двох предметів з певною часткою ймовірності, оскіль-
ки зв’язки і залежності цих предметів невідомі.
Ідеалізація – утворення понять, реальні прототипи яких можуть
бути вказані приблизно.
У результаті ідеалізації утворюється така теоретична модель, в якій
характеристики об’єкта пізнання шляхом уявного конструювання ви-
ступають у більш повному вигляді, аніж у самій дійсності.
Ідеалізований об’єкт являє у пізнанні реальні об’єкти, але не за
всіма, а лише за деякими жорстко фіксованим ознаками. Він є спроще-
ним і схематизованим образом реального об’єкта.
Ідеалізованими об’єктами оперує будь-теоретичне мислення. Вони
мають велике евристичне значення, оскільки тільки з їх допомогою
можна будувати теоретичні моделі й формулювати теоретичні закони,
що дають пояснення тих чи інших явищ.
168
Разом із тим ідеалізація, незважаючи на її велике значення, має свої

межі і в цьому сенсі має відносний характер. Відносність її виявляєть-
ся в тому, що:
–– ідеалізовані уявлення можуть уточнюватися, коригуватися або
навіть замінюватися новими;
–– кожна ідеалізація створюється для вирішення певних наукових
завдань, тобто властивість, від якої дослідник абстрагується в одних
умовах, може виявитися важливою при реалізації інших умов, тоді
й доводиться створювати принципово нові ідеалізовані об’єкти;
–– не у всіх випадках можливо перейти від ідеалізованих уявлень
(закріплених у математичних формулах) безпосередньо до емпіричних
об’єктів, для такого переходу необхідні певні корективи.
Формалізація – відображення знання про об’єкти у знаково-сим-
волічному вигляді.
Формалізація базується на розрізненні природних і штучних мов:
природна мова є першим кроком формалізації, штучні мови – поглиб
ленням формалізації.
Використання спеціальної символіки у штучних мовах дозволяє
усунути багатозначність слів природної мови.
У формалізованих судженнях кожен символ є строго однозначним.
Значення формалізації в науковому пізнанні:
–– вона дає можливість аналізувати, уточнювати, визначати й екс-
плікувати (роз’яснювати) поняття;
–– служить основою для процесів алгоритмізації і програмування,
а тим самим – і для комп’ютеризації пізнавального процесу;
–– створює узагальнені знакові моделі певної предметної сфери, що
дозволяє виявити структуру різних об’єктів безвідносно до їх змістов-
них характеристик;
–– уточнює зміст об’єкта шляхом виявлення його форми.
Найпростішим видом формалізації є пряма репрезентація (описан-
ня, позначення) об’єктів за допомогою термінів. У природній мові роль
таких термінів виконують окремі слова і вирази. Така «дескриптивна»
формалізація лежить в основі всіх інших типів формалізації, серед яких
перш за все розрізняють природну і наукову формалізацію.
Моделювання – це метод дослідження явищ і процесів, заснований
на заміні конкретного об’єкта досліджень (оригіналу) іншим, подібним
до нього (моделлю).
169
Моделювання використовується тоді, коли безпосереднє вивчення

об’єктів з певних причин є неможливим, ускладненим або недоцільним.
Методом моделювання описуються: структура об’єкта (статична мо-
дель), процес його функціонування й розвитку (динамічна модель).
У моделі відтворюються властивості, зв’язки, тенденції досліджуваних
систем і процесів, що дозволяє оцінити їх стан, зробити прогноз, прий
няти обґрунтоване рішення.
Моделі можна класифікувати за різними підставами, в результаті
чого розрізняються такі моделі.
Залежно від природи використовуваних засобів:
–– матеріальні (реальні, речові) моделі – це моделі, які побудовані
засобами матеріального світу. Вони поділяються на предметні моделі,
які засновані на прямій подібності оригіналу, схожості будови або од-
наковій природі процесів, що протікають у них (фотографії, моделі
кораблів і літаків, макети будівель тощо); і аналогові моделі, які засно-
вані на непрямій подібності оригіналу. Прототип і модель мають різну
фізичну природу процесів, що протікають у них, але ці процеси опи-
суються однаковими математичними співвідношеннями;
–– абстрактні (ідеальні) моделі – це ідеальні конструкції, які побу-
довані засобами мислення, свідомості людини. Вони поділяються на
вербальні (текстові), які записані на формалізованому діалекті при-
родної мови і відображають суттєві ознаки певної царини дійсності
(правила, інструкції, статути); образно-знакові (символічні), які пред-
ставлені у вигляді креслень, графіків, схем, таблиць. Для мовного
описання таких моделей використовуються спеціальним чином побу-
довані словники, в яких, на відміну від звичайних тлумачних словни-
ків, кожне слово має тільки одне певне значення. Такі словники прий
нято називати «тезаурусом»; та математичні, які відображають іс-
тотні ознаки об’єкта за допомогою математичних співвідношень
(систем рівнянь, нерівностей, логічних відношень).
Залежно від цілей моделювання:
–– пізнавальні (дескриптивні) моделі – це моделі, які відображають
існуючу або прогнозовану поведінку об’єкта і відповідають на запи-
тання: «що є (було, буде) в дійсності?»;
–– нормативні (прагматичні) моделі – це моделі, які відображають
бажану поведінку об’єкта і відповідають на запитання: «як повинно
бути?».
170
З точки зору урахування фактора часу:

–– статичні моделі – це моделі конкретного стану об’єкта («момен-
тальна фотографія»);
–– динамічні моделі – які відображають процес зміни стану об’єкта
у часі (життєвий цикл системи).
З точки зору урахування випадкових факторів:
–– детерміновані моделі, в яких не враховується вплив випадкових
факторів, у зв’язку з чим значення вихідних величин однозначно ви-
значаються вхідними параметрами;
–– стохастичні моделі, які відображають перебіг випадкових про-
цесів.
Залежно від повноти урахування внутрішнього устрою:
–– моделі «чорної скриньки» – це моделі, які відображають тільки
зв’язки системи із середовищем, не описуючи її внутрішній устрій,
структуру і процеси, які в ній протікають;
–– моделі складу – це моделі, що відображають внутрішній склад
системи, тобто набір її підсистем і елементів;
–– моделі структури – це моделі, що відображають відношення між
елементами системи.
У гуманітарних науках, зокрема у правознавстві, зростає популяр-
ність імітаційного моделювання, яке повторює функції або розвиток
того чи іншого соціального явища.
Види імітаційних моделей можуть бути різними:
–– ігрові – люди виконують ігрові ролі;
–– машинні – комп’ютерні аналоги соціальних систем і процесів;
–– людино-машинні моделі – діалогові комп’ютерні системи, які
імітують реальні соціальні процеси у взаємодії з людиною, яка є екс-
пертом у цій галузі.
Гносеологічний зміст моделювання утворює основу для перене-
сення результатів, отриманих у ході вивчення моделей, на оригінал.
Крім зазначених вище критеріїв класифікації моделей, за повнотою
описання (відтворення) оригіналу моделі можуть поділятися на ізо-
морфні й гомоморфні.
Ізоморфні моделі являють собою повний еквівалент усіх морфоло-
гічних і поведінкових особливостей модельованої системи і здатні
повністю замінити її. Однак створити й дослідити ізоморфну у повно-
му сенсі цього слова модель виявляється практично неможливим вна-
171
слідок неповноти й недосконалості знань про реальні системи й недо-

статню адекватність методів і засобів такого моделювання. Тому прак-
тично всі моделі, які використовуються в гуманітарних науках,
зокрема у правознавстві, є гомоморфними.
Гомоморфні моделі являють собою моделі, подібні до зображува-
ного об’єкта тільки в деяких відношеннях, але в таких, які є характер-
ними й важливими для процесу моделювання. Інші аспекти будови
й функціонування при гомоморфному моделюванні не розглядаються
або ігноруються.
У свою чергу, гомоморфні моделі поділяються на матеріальні й аб-
страктно-концептуальні (символічні й математичні).
Матеріальні моделі знаходять у правознавстві обмежене застосу-
вання. Перш за все це пояснюється труднощами й дорожнечею від-
творення на такого роду моделях основних геометричних, фізичних
і функціональних характеристик оригіналу і вкрай обмеженими мож-
ливостями варіювання ними у процесі науково-дослідної роботи з мо-
деллю. Тому для вирішення наукових завдань у більшості випадків
використовується абстрактно-концептуальне моделювання.
Як і у разі будь-якого моделювання, математична модель не описує
явище абсолютно адекватно, що залишає актуальним питання про за-
стосовність отриманих таким шляхом даних.
Процес моделювання повинен передбачати послідовне виконання
таких дослідницьких дій:
–– аналіз об’єкта моделювання;
–– синтез моделі;
–– перевірка моделі на відповідність тим концептуальним положен-
ням, які були покладені в її основу;
–– перевірка моделі на відповідність реальному об’єкту – оригіналу;
–– коригування моделі;
–– експериментальний і теоретичний аналіз моделі, тобто виявлен-
ня нової інформації, яка потенційно міститься у моделі і приводить до
появи нових знань.
Незалежно від виду моделювання у процесі наукових досліджень
до моделей висуваються такі вимоги:
–– повнота (урахування всіх суттєвих сторін модельованого об’єкта);
–– простота (можливість проведення дослідження моделі за допо-
могою відомих методів);
172
–– точність (високий ступінь наближеності кількісних значень па-

раметрів, одержуваних у процесі застосування моделі, до реальних
значень відповідних параметрів);
–– економність (потреба в незначних витратах ресурсів для дослі-
дження моделі);
–– пояснювальність і прогностичність (здатність моделі розкривати
причини спостережуваних фактів і передбачати нові факти).
5.3. Евристичні методи наукового пізнання
Термін «евристика» походить від грецького εὑρίσκω – відшуковую,

відкриваю.
Евристичні методи – це система принципів і правил, які задають
найбільш імовірнісні стратегії і тактики діяльності дослідника чи гру-
пи дослідників, стимулюючи їх інтуїтивне мислення у процесі генеру-
вання та вирішення нових ідей і на цій основі істотно підвищують
ефективність вирішення певного класу дослідницьких завдань.
Уперше вчення про евристичні методи розроблено і введено у прак-
тику Сократом. Відомо, що міжгалузевий фонд евристичних прийомів
налічує близько 200 перевірених світовим досвідом рекомендацій щодо
вдосконалення відомих або синтезу нових проектних рішень. Вико-
ристання цих методів і прийомів допомагає вирішувати різні проблем-
ні завдання, що виникають у науковій діяльності.
Евристичні методи забезпечують виявлення, обробку й упорядку-
вання системи закономірностей, механізмів і методологічних засобів
конструювання нового завдання та цілеспрямованих способів діяль-
ності. Таке забезпечення уможливлюється на основі узагальнення
колишнього досвіду та випереджаючого відображення моделей май-
бутнього з метою вирішення поставленого наукового завдання най-
більш ефективно.
Система евристичних методів вирішення завдань, як і знань вза-
галі, є системою відкритого типу, тобто з розвитком науки і техніки
будуть з’являтися все нові й нові евристичні методи.
Процес вирішення завдань за допомогою евристичних методів за-
звичай складається із таких послідовних етапів:
–– постановка творчого завдання;
173
–– вибір відповідних прийомів на основі аналізу недоліків і дефек-

тів прототипу (прототип – найбільш близький за технічною сутністю
(за змістом) і за ефектом, що досягається, аналог передбачуваного
результату і протиріч його розвитку;
–– перетворення прототипу за допомогою вибраних прийомів і фор-
мування кількох нових рішень;
–– аналіз нових рішень щодо їх практичної здійсненності і ступеня
ефективності використання.
Найбільший ефект застосування евристичних методів досягається
тоді, коли ці методи спрямовані на відкриття нових причинно-наслід-
кових зв’язків, закономірностей, загальних ознак вирішення цілого
класу наукових завдань, в основі яких лежать ще не відомі суб’єкту
відносини між певними компонентами досліджуваних конкретних
ситуацій.
Розглянемо більш детально найбільш поширені та вживані в сучас-
ній науці евристичні методи наукового пізнання.
Найважливішим із механізмів наукової творчості і одночасно ев-
ристичним методом наукового пізнання є інтуїція – особлива форма
стрибка від незнання до знання, переривання поступовості руху думки,
переплетіння логічного й психічного механізмів мислення людини,
стрибок від вихідних даних до результату; спроможність прямого ба-
чення істини без її попереднього логічного обґрунтування.
Інтуїція не є особливою, третьою формою мислення, а становить
внутрішній момент чуттєвого та логічного у науковому пізнанні. Її
основними передумовами є: наявність у дослідника досвіду діяльнос-
ті у певній сфері; володіння її багатим фактичним матеріалом; виник-
нення проблемної ситуації; розвиненість у дослідника здатності до
творчого мислення; наявність обдарованості, таланту у певній галузі.
Найбільш характерними рисами наукової інтуїції і її застосування є:
–– принципова неможливість отримання бажаного результату ані за
допомогою чуттєвого пізнання, ані за допомогою прямого логічного
висновку;
–– несвідома впевненість в абсолютній істинності результату (не
знімає необхідності подальшої логічної обробки й перевірки);
–– раптовість, несподіваність і безпосередня очевидність результату;
–– неусвідомленість механізмів, шляхів і методів, що привели від
початкової постановки проблеми до готового результату;
174
–– надзвичайна легкість, неймовірна простота і швидкість прой

деного шляху від вихідних посилок до результату;
–– яскраво виражене почуття самозадоволення від процесу інтуїції
і отриманого результату.
Метод евристичних питань. Цей метод відомий також як метод
«ключових питань». Метод евристичних питань доцільно застосову-
вати для збору додаткової інформації в умовах проблемної ситуації чи
впорядкування вже наявної інформації в самому процесі вирішення
наукового завдання. Евристичні питання служать додатковим стиму-
лом, формують нові стратегії і тактики вирішення дослідницького
завдання. Слід зауважити, що евристичні питання широко використо-
вував у своїй науковій і практичній діяльності ще давньоримський
філософ Квінтиліан. Він рекомендував усім великим політичним дія-
чам для збору повної інформації про будь-яку подію поставити перед
собою сім таких ключових (евристичних) питань і відповісти на них:
хто? що? навіщо? де? чим? як? коли?
Очевидна перевага методу евристичних питань полягає в його про-
стоті та ефективності для вирішення будь-яких завдань. Евристичні
питання особливо розвивають інтуїцію мислення.
Недоліками та обмеженнями застосування даного методу є те, що
він не дає особливо оригінальних ідей і рішень і, як інші евристичні
методи, не гарантує абсолютного успіху у вирішенні науково-дослідних
завдань.
Метод багатовимірних матриць. Цей метод серед дослідників
і винахідників також відомий як метод «морфологічної скриньки» або
метод «морфологічного аналізу». Вихідна ідея методу багатовимірних
матриць у вирішенні наукових завдань полягає у такому. Оскільки нове
у пізнанні дуже часто являє собою іншу (нову) комбінацію вже відомих
елементів (пристроїв, процесів, ідей тощо) або комбінацію відомого
з невідомим, то матричний метод дозволяє це зробити не шляхом проб
і помилок, а цілеспрямовано і системно. Таким чином, метод багато-
вимірних матриць базується на принципі системного аналізу нових
зв’язків і відносин, які проявляються в процесі матричного аналізу
досліджуваної проблеми.
Перевагою цього методу є те, що він дозволяє вирішити складні
наукові завдання і знайти багато нових, несподіваних, оригінальних
ідей.
175
Недоліками та обмеженнями є те, що навіть при вирішенні завдань

середньої складності в матриці можуть виявитися сотні варіантів рі-
шень, вибір з яких оптимального виявляється надзвичайно складним.
Метод вільних асоціацій. У процесі зародження асоціацій уста-
новлюються неординарні взаємозв’язки між компонентами вирішува-
ної наукової проблеми чи завдання й елементами зовнішнього світу,
включаючи компоненти колишнього досвіду творчої діяльності осіб,
які беруть участь у колективному вирішенні вказаної проблеми, твор-
чого завдання. У результаті процесу зародження нових асоціативних
зв’язків і виникають нові оригінальні творчі ідеї вирішення проблеми.
Метод інверсії. Метод інверсії являє собою один з евристичних
методів творчої діяльності, орієнтований на пошук ідей вирішення
наукового завдання в нових, несподіваних напрямах, найчастіше про-
тилежних традиційним поглядам і переконанням, які диктуються
формальною логікою і здоровим глуздом.
Метод інверсії базується на закономірностях і принципах дуалізму,
діалектичної єдності й оптимального використання протилежних (пря-
мих і зворотних) процедур творчого мислення: аналіз і синтез, логічне
й інтуїтивне, статичні і динамічні характеристики об’єкта досліджен-
ня, зовнішні та внутрішні сторони об’єкта. Якщо не вдається виріши-
ти наукове завдання з початку до кінця, то, можливо, є сенс вирішити
його від кінця до початку і т. д.
Безсумнівним достоїнством методу інверсії є те, що він дозволяє
розвивати діалектику мислення, відшуковувати вихід із, здавалося б,
безвихідної ситуації, знаходити оригінальні, часом досить несподівані
рішення різного рівня складності та проблемності наукових завдань.
Його недоліком і обмеженням є те, що він вимагає досить високого
рівня творчих здібностей, базових знань, умінь і досвіду дослідника.
Метод уявного (мислительного) експерименту – це аналіз і син-
тез такої ситуації, яку в принципі відтворити неможливо, тобто це
форма мислення, в якій реальні моделі замінені ідеалізованими уяв-
леннями про них. Уявний експеримент – це «програвання» у свідомос-
ті дослідника деяких ідеалізованих ситуацій.
Розрізняють три типи уявних експериментів:
–– конструюючі – пов’язані з побудовою фундаментальних теоре-
тичних схем;
176
–– аналітичні – які полягають у побудові або прикладу, що підтвер-

джує істинність теорії, або контрприкладу (як правило, у формі пара-
доксу);
–– синтетичні – які виступають засобом конструювання наукової
гіпотези.
Метод мозкового штурму. Використання методу мозкового штур-
му показало його безперечну ефективність для творчого вирішення
багатьох складних дослідних (і не тільки дослідних) проблем.
Метод мозкового штурму побудований на специфічному поєднан-
ні методології та організації дослідження, роздільному використанні
зусиль і дослідників-фантазерів, і інтуїцівістів, і дослідників-аналіти-
ків, системників, скептиків, практиків.
Основною метою мозкового штурму є пошук і формулювання яко-
мога ширшого спектра ідей і рішень досліджуваної проблеми, вихід
за межі уявлень, що існують у фахівців вузького профілю або людей,
обтяжених минулим досвідом і певним службовим становищем.
Люди різних спеціальностей, з різним практичним досвідом, науко-
вим темпераментом, індивідуальними якостями, як правило, володіють
різними методами дослідження.
З’єднання, інтеграція цих методів можуть бути дуже корисними
у вирішенні складних дослідницьких проблем. У цьому й полягає суть
мозкового штурму. Інша його якість – з’єднання логіки та інтуїції, на-
укової фантазії і скрупульозного розрахунку.
Мозковий штурм зазвичай проводиться в два етапи: етап генерації
ідей і етап практичного аналізу висунутих ідей. На кожному етапі
робота здійснюється з використанням конкретних принципів, що відо-
бражають його призначення й суть, що визначають його ефективність.
Метод експертних оцінок. Суть його полягає у проведенні екс-
пертами інтуїтивно-логічного аналізу проблеми з кількісним оціню-
ванням суджень і формальною обробкою результатів. Узагальнена
думка експертів, що отримується в результаті обробки, приймається
як вирішення проблеми.
Експерт – це компетентна особа, яка має глибоке знання про пред-
мет або об’єкт дослідження.
Основні вимоги, які висуваються до експертів: компетентність
у досліджуваній сфері; ерудованість у суміжних сферах; стаж наукової
або практичної роботи у досліджуваній сфері; принциповість; макси-
мальна об’єктивність; здатність творчо мислити; наявність інтуїції.
177
5.4. Спеціальні методи наукових досліджень
Рівень специфічних методів (конкретно-науковий рівень) – це су-

купність способів, методів дослідження, застосовуваних в тій чи іншій
галузі знання. Конкретно-науковий рівень відрізняється від філософ-
ського й загальнонаукового більшою очевидністю, більш явним харак-
тером функціонування. Він є самостійним у тому сенсі, що виходить
із самого конкретно-наукового пізнання, його вимог, але самостійний
відносно, оскільки спирається також на філософські погляди й уявлен-
ня, що панують у рамках тієї чи іншої наукової картини світу, тієї чи
іншої парадигми.
При детальному розгляді можна виділити:
–– дисциплінарні методи, тобто систему прийомів, що застосову-
ються в тій або іншій дисципліні;
–– методи міждисциплінарного дослідження як сукупність низки
синтетичних, інтегративних способів, що сформувалися головним
чином на перетині наукових дисциплін1.
Детальніше розглянемо найбільш поширені спеціально-наукові
методи, які застосовуються при дослідженні правової реальності.
Метод конкретно-соціологічних досліджень – це аналітично-
синтетична переробка й відбір необхідної інформації про той аспект
правової реальності, що досліджується.
При використанні даного методу застосовуються різні прийоми:
аналіз документів, офіційних повідомлень, усні й письмові опитуван-
ня (інтерв’ю, анкетування), вивчення матеріалів судової й арбітражної
практики, суспільної думки про діяльність правоохоронних органів
і т. д.
Важливе значення у правових дослідженнях має метод контент-
аналізу. У вітчизняній дослідницькій традиції контент-аналіз визна-
чається як кількісний аналіз текстів і текстових масивів з метою по-
дальшої змістовної інтерпретації виявлених закономірностей.
Контент-аналіз застосовується при вивченні джерел, інваріантних
щодо структури або суті змісту досліджуваного об’єкта.
Сенс контент-аналізу як дослідницького методу полягає у сходжен-
ні від різноманіття текстового матеріалу до абстрактної моделі змісту
тексту (понятійно-категоріальний апарат, колізії, парадокси).
1
Більшість із наведених нижче методів за своєю суттю є міждисциплінарними.
178
Контент-аналіз поєднує у собі номотетичні дослідні процедури

(дослідження об’єкта шляхом зіставлення з іншими), з ідіографічними
процедурами (дослідження об’єкта без порівняння з іншими).
Статистично-математичні методи – дають можливість отри-
мання й обробки кількісних показників державно-правових явищ
і процесів. Вони найбільшою мірою застосовуються для характерис-
тики масових явищ, що відрізняються повторюваністю, наприклад для
виявлення динаміки злочинності.
Методи математичної статистики широко застосовуються для ана-
лізу соціологічної статистичної інформації – офіційно документованих
відомостей, що дають кількісну характеристику масових соціальних
подій і явищ. До таких явищ у правовій сфері належать: злочинність,
адміністративні правопорушення, масив кримінальних і цивільних
справ тощо.
Для застосування статистичних методів у правових дослідженнях
істотне значення має той факт, що багатьом об’єктам юридичної прак-
тики притаманні статистичні закономірності. Так, наприклад, правова
свідомість суспільства складається з величезної кількості правосвідо-
мості окремих особистостей. На цій основі утворюється статистичний
ансамбль. Іншим характерним прикладом є масив правопорушень.
Статистичними особливостями володіє і сам механізм дії правової
норми: вона розрахована на багаторазове застосування й дію стосовно
різних індивідів у різних соціальних ситуаціях.
Сучасна статистика на основі кількісних даних дозволяє:
–– отримати безперечні докази наявності або відсутності зв’язків
між досліджуваними явищами;
–– провести аналіз факторів, що впливають на це явище.
Метод соціально-правового експерименту – це метод вивчення
соціально-правових явищ і процесів, який здійснюється шляхом спо-
стереження за зміною досліджуваного об’єкта під впливом факторів,
що контролюють і направляють їх розвиток.
Указаний метод є дієвим способом перевірки наукових гіпотез або
проекту будь-якого рішення.
Соціально-правовий експеримент передбачає:
–– внесення змін у сформовані соціальні відносини;
–– контроль за впливом змін на діяльність і поведінку особистості
й соціальних груп як суб’єктів права;
–– аналіз і оцінювання результатів цього впливу.
179
Кібернетичний метод – це сукупність прийомів, що дозволяють

за допомогою системи понять, законів і технічних засобів кібернетики
(загальної науки про управління) пізнати правові явища.
Він зводиться головним чином до використання не тільки технічних
можливостей кібернетики, а й її понять: прямий і зворотний зв’язок,
оптимальність тощо (правові аспекти управління).
Кібернетичний метод використовується для розробки автоматизо-
ваних систем отримання, обробки, зберігання та пошуку правової ін-
формації, для визначення ефективності правового регулювання, для
систематизованого обліку нормативних правових актів і т. д.
Порівняльно-правовий метод полягає в зіставленні різних дер-
жавних і правових систем, інститутів, категорій з метою виявлення рис
подібності або відмінності між ними.
Даний метод застосовується при вивченні типології держав, зістав-
ленні різних правових систем, політичних режимів, форм правління,
державного устрою і т. д. Він передбачає зіставлення юридичних по-
нять, явищ і процесів і з’ясування між ними подібностей і/або відмін-
ностей. У результаті порівняння встановлюється якісний стан правової
системи в цілому або окремих правових інститутів і норм.
Необхідно підкреслити, що можна порівнювати між собою право-
ві системи, галузі права, однойменні правові інститути і норми; можна
те ж саме робити всередині окремої правової системи. Але не можна
порівнювати, наприклад, правову систему в цілому й окрему юридич-
ну норму. Ці об’єкти не можна порівнювати за рівнем, обсягом, змістом
і ознаками.
Якщо зіставляються об’єкти високого рівня, складні за своєю
структурою (наприклад, правові системи різних країн), то це буде
макропорівняння. Зіставлення менш об’ємних, більш простих за струк-
турою об’єктів (правові інститути, юридичні норми, злочинність по
окремих регіонах) називається мікропорівнянням.
Тільки порівнюючи правовий матеріал і отримуючи результати,
можна визначити конкретні шляхи вдосконалення правової системи,
поліпшення законодавства, зміцнення законності і правопорядку.
Широке застосування порівняльного методу у правознавстві і юри-
дичній практиці привело до формування у складі юридичної науки
відносно самостійного напряму – порівняльного правознавства (юри-
дичної компаративістики).
180
Формально-юридичний (нормативно-догматичний) метод є тра-

диційним для юридичної науки і становить необхідний ступінь у пі
знанні права, оскільки дозволяє вивчати внутрішню будову держави
і права, їх найважливіші властивості, класифікувати головні ознаки,
визначати юридичні поняття й категорії, встановлювати прийоми тлу-
мачення правових норм і актів, систематизувати державно-правові
явища.
Формально-юридичний метод серед інших спеціальних методів
можна з найбільшою підставою назвати спеціальним, оскільки він за-
стосовується тільки при вивченні права.
Його суть полягає у тому, що право вивчається як таке: воно ні з чим
не порівнюється, не узгоджується з економікою, політикою, мораллю
та іншими соціальними явищами.
Предметом дослідження у цьому випадку є право в чистому ви-
гляді – його категорії, визначення, ознаки, структура, конструкції,
юридична техніка.
Користуючись цим інструментом, можна з’ясувати, з яких елемен-
тів складається юридична норма, як повинна будуватися її санкція, які
складові є обов’язковими для кожного нормативно-правового акта і т. д.
Пам’ятаючи про вузькоцільове призначення цього методу, не мож-
на надавати йому переважного значення і завжди результати його за-
стосування слід пов’язувати з іншими способами дослідження права.
Логіко-юридичний метод – включає засоби і способи логічного
вивчення і пояснення права і є заснованим на формах мислення і за-
конах формальної логіки.
Право в силу своїх особливостей є найбільш сприятливим ґрунтом
для логіки. Кожен із законів логіки (тотожності, суперечності, виклю-
ченого третього, достатньої підстави) повною мірою проявляє себе
в праві, відображаючи його особливості. Усі основні правові процеду-
ри і процеси будуються у суворій відповідності з правилами оперуван-
ня поняттями, судженнями, думками. Будь-яка юридична норма – це
судження і вона повинна відповідати вимогам судження.
Застосування норми права до конкретної ситуації, конкретної лю-
дини – це дедуктивний умовивід (силогізм), де норма права – велика
посилка, правова ситуація, що розглядається – менша посилка, а рі-
шення по справі – висновок.
181
Використання логічних засобів при вивченні й поясненні права

дозволяє уникнути протиріч при побудові законодавства, побудувати
логічно несуперечливу і тим самим ефективну систему права, узгоди-
ти позитивне право до вимог природного права, нарешті, правильно
і грамотно застосувати юридичні норми.
Останнім часом у правових дослідженнях дедалі ширше викорис-
товується й адаптується до правової реальності маловідомий метод
альтернатив – вирішення наукових проблем шляхом зіставлення
і критики протилежних одна одній теорій (концепцій, гіпотез).
Щодо права, метод альтернатив – це виявлення суперечностей між
різними гіпотезами про державно-правові явища.
Витоки цього методу в найзагальнішому вигляді знаходяться у фі-
лософії Сократа: метод розкриття протиріч називався «маєвтикою»
(допомога в народженні нового). Сократ вбачав завдання у тому, щоб
спонукати своїх співрозмовників знаходити істину шляхом дискусії,
піддаючи критиці висловлювання співрозмовника і висуваючи свою
гіпотезу обговорюваного питання. У ході обговорення всі відповіді ви-
знавалися неправильними і відкидалися одна за іншою, замість них
висувалися нові відповіді, які, у свою чергу, також визнавалися непра-
вильними і т. д. Сократ вважав, що методом маєвтики можна знайти
істину.
Розробником же цього методу по праву вважається британський
філософ, логік і соціолог Карл Поппер. Саме він розкрив суть методу
альтернатив: завжди важливо знайти в пізнанні об’єкта альтернативи
вже наявними гіпотезам про нього, а потім, піддаючи їх критиці і, тим
самим, зіштовхуючи між собою альтернативи, проявляти нове знання
про об’єкт. Гіпотеза піддається критиці з різних сторін, і критика до-
зволяє виявити ті моменти гіпотези, які можуть бути вразливими.
1. Баскаков А. Я. Методология научного исследования : учеб. пособие /

А. Я. Баскаков, Н. В. Туленков. – 2-е изд., испр. – Киев : МАУП, 2004. –
216 с.
Г. О. Бірта, Ю. Г. Бургу. – Київ : Центр учб. літ., 2014. – 142 с.
182

О. П. Дзьобань // Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. –
(голова) та ін. – С. 456–459.
5. Дзебань А. П. Общеметодологические и эвристические аспекты
современных цивилистических исследований / А. П. Дзебань, В. Л. Яроц
кий // Методология исследования проблем цивилистики : сб. ст., посвящ.
памяти проф. А. А. Пушкина / под ред. Ю. М. Жорнокуя и С. А. Слип
ченко. – Харьков : Право, 2017. – С. 176–205.
6. Дзьобань О. П. Герменевтичний метод у сучасних цивілістичних до
слідженнях: до питання про доцільність застосування / О. П. Дзьобань,
В. Л. Яроцький // Інформація і право. – Київ, 2017. – № 2 (21). – С. 5–12.
7. Дзьобань О. П. Соціологічний та аксіологічний напрямки сучасних
правових досліджень / О. П. Дзьобань, В. Л. Яроцький // Інформація і
право. – Київ, 2018. – № 1 (24). – С. 5–13.
8. Дзьобань О. П. Догматичний напрям методології формування сучасної
національної доктрини приватного права / О. П. Дзьобань, В. Л. Яроць
кий // Право України. – 2019. – № 1. – С. 42–57.
9. Колесников О. В. Основи наукових досліджень : навч. посіб. / О. В. Ко
лесников. – 2-ге вид., випр. та допов. – Київ : Центр учб. літ., 2011. –
144 с.
10. Малигіна В. Д. Методологія наукових досліджень : монографія / В. Д. Ма
лигіна, О. Ю. Холодова, Л. М. Акімова. – Рівне : НУВГП, 2016. – 247 с.
11. Мокін Б. І. Методологія та організація наукових досліджень : навч. по
сіб. / Б. І. Мокін, О. Б. Мокін. – Вінниця : ВНТУ, 2014. – 180 с.
студентів, курсантів, аспірантів і ад’юнктів / за ред. А. Є. Конверського. –
13. Основи наукових досліджень : конспект лекцій / уклад. Е. В. Колісніченко. –
Суми : Сум. держ. ун-т, 2012. – 83 с.
14. Цехмістрова Г. С. Основи наукових досліджень : навч. посіб. / Г. С. Цех
містрова. – Київ : Слово, 2004. – 240 с.
183
Тема 6.
Міждисциплінарні підходи
та методи наукових досліджень
Методологічний підхід – це комплекс основних вихідних устано-

вок, включаючи певне початкове уявлення про досліджуваний об’єкт,
а також обумовлені цими уявленнями стратегія, тактика і методи до-
слідження. Це принципова методологічна орієнтація дослідника, точ-
ка зору, з якої розглядається об’єкт дослідження (спосіб визначення
об’єкта), принципи і поняття, які керують загальною стратегією до-
слідження.
Методологічний підхід є одним із головних компонентів парадигми
і розглядається як «ансамбль» взаємозалежних наукових методів. Ме-
тодологічний підхід містить у собі різноманітні взаємозалежні методи,
певним чином пов’язані між собою, серед яких один або декілька
є головними, а всі інші підпорядковані їм, залежні від них, мають до-
поміжний характер.
У цій темі надається характеристика найбільш популярних і вжи-
ваних у сучасній науці, зокрема правовій, міждисциплінарних методо-
логічних підходів до наукових досліджень.
6.1. Класичні методологічні підходи у наукових дослідженнях
Історичний підхід. Суть його полягає в тому, що вивчення даного

предмета дослідження не принесе очікуваного результату з точки зору
розуміння істини, якщо дослідник буде ігнорувати процес виникнення
і розвитку цього предмета. Саме вивчення цього процесу дасть більш
повні, а тим самим і об’єктивні уявлення і знання щодо справжніх
властивостей, особливостей, змісту і динаміки предмета дослідження.
Даний підхід використовується у всіх науках, які не можуть сфор-
мувати свій предмет без дослідження об’єктів, що змінюються в часі.
Причому, такі темпоральні зміни об’єктів повинні мати не випадковий,
а стійкий, послідовний, причинно викликаний характер.
Його застосування передбачає розгляд об’єкта як такого, у якого
є минуле, сьогодення і майбутнє, причому даний стан об’єкта визна-
чається не тільки його минулим, а й прогнозованим майбутнім.
184
Тема 6. Міждисциплінарні підходи та методи наукових досліджень
Історичний підхід вимагає не простої констатації історичних фак-

тів, а формулювання певних висновків про вплив минулого на сучасний
і майбутній розвиток об’єкта.
Дослідити об’єкт історично – значить простежити послідовність
його зміни в певному контексті, виявити взаємозв’язок станів об’єкта,
що змінюються. Застосування історичного підходу виправдано за необ-
хідності здійснення класифікації (типології) будь-якого правового
феномену. Наприклад, сучасна класифікація прав людини є результатом
тривалого історичного становлення різних соціальних стандартів.
Термінологічний підхід – один із найважливіших методологічних
підходів у наукових дослідженнях, який спрямований на розкриття
сутності досліджуваних явищ за допомогою виявлення та уточнення
значень і смислів термінів (понять), що їх позначають.
Даний підхід передбачає:
–– вивчення історії термінів і позначуваних ними понять;
–– розробку або уточнення їх змісту;
–– встановлення взаємозв’язку і субординації понять, їх місця в по-
нятійному апараті теорії, на якій базується дослідження.
Найбільш виправдано в рамках даного методу здійснювати вери-
фікацію і фальсифікацію знання (термінів, категорій).
При побудові понятійно-термінологічного апарату будь-якої науки
прийнято керуватися вимогою (принципом) однозначності термінів,
згідно з яким кожному терміну повинно відповідати лише одне зна-
чення. Інакше кажучи, термін, який обирається для позначення будь-
якого об’єкта в мові науки, не повинен використовуватися для позна-
чення іншого об’єкта в тій же мові.
Якщо не можна домогтися однозначності термінів, то слід хоча
б домагатися максимально можливої точності у визначенні їх допус-
тимих значень і смислів, особливо в контексті конкретних наукових
досліджень.
Результатом термінологічного підходу, як правило, стають:
–– дефініції – тлумачення понять;
–– експлікації – короткий письмовий супровід, що містить правила
користування (наприклад: значення термінів у законі);
–– позначення виявлених наукових підходів (позицій) до трактуван-
ня і визначення відповідних понять.
185
На практиці термінологічний підхід реалізується у вигляді одного

з наступних похідних від нього підходів:
–– компілятивного підходу – коли наводиться декілька формулювань
визначення різних авторів, а потім – шляхом запозичення фрагментів –
синтезується власне «уточнене» формулювання, як правило, без особ
ливих пояснень і коментарів;
–– вибіркового підходу – не обтяжуючи порівнянням і зіставленням
безлічі варіантів формулювань визначення, дослідник наводить тільки
ті, які йому особисто здаються найбільш «правильними», і вибирає
одне з них «за основу», злегка відредагувавши його, або в редакції
конкретного автора;
–– статистичного підходу – коли дослідник застосовує, наприклад,
метод контент-аналізу, і на підставі отриманих даних синтезує «уза-
гальнений» варіант визначення. Контент-аналіз сам по собі є цілком
продуктивним методом дослідження і з його допомогою можна вияви-
ти, перш за все, ступінь поширеності тих чи інших суджень, які можуть
виявитися і помилками, причому дуже поширеними, але вельми дале-
кими від наукової істини;
–– критичного підходу – коли дослідник сумлінно критикує наявні
формулювання визначень, доводячи їх «вузькі місця», щоб, відкинув-
ши їх, запропонувати своє власне «авторське» визначення;
–– аналітичного підходу – коли дослідник виконує необхідні логіч-
ні операції аналізу, а саме: пошук істотних ознак предмета; порівнян-
ня – встановлення подібності або відмінності формулювань за істот-
ними чи неістотними ознаками; абстрагування – виділення одних ознак
предмета і відволікання від інших; узагальнення – об’єднання окремих
предметів у деякому понятті. Як правило, науковими результатами
такого аналізу стають не тільки сама дефініція і її обґрунтування, а й
характеристика авторських підходів до визначення аналізованого по-
няття, тенденції змін у тлумаченні й визначенні терміна.
Варіант, коли за аналіз видаються прості перерахування знайдених
визначень, не є аналітичним підходом.
Загальні правила роботи з термінами:
–– використання спеціального терміна передбачає його пояснення
(тлумачення, експлікацію), щоб уникнути різночитань та інших непо-
розумінь. Особливо це стосується полісемічних (багатозначних) тер-
мінів, яких у юриспруденції більшість (акт, висновок, образа, угода);
186
–– введення нового терміна для позначення явищ передбачає не

тільки його пояснення, а й обґрунтування його адекватності, право-
мірності використання;
–– в одній роботі (тексті) неприпустимо використовувати термін
у значеннях, що виходять за межі обмежень (об’єктом і предметом),
заданих представленими визначеннями й експлікаціями. Якщо це все
ж необхідно, то повинні бути зроблені відповідні контекстні пояснен-
ня до вживання терміна;
–– якщо існують синонімічні або лексичні різновиди терміна, слід
зупинити свій вибір на одному з них. Наприклад, інтегральний – інте-
гративний, інституційність – інституціональність тощо.
Системний підхід – один із головних напрямів міждисциплінарної
методології наукового пізнання, мета і завдання якого полягають в до-
слідженнях певних об’єктів як складних систем.
Системний підхід виник як реакція на бурхливий розвиток аналі-
тичних підходів у науці, які взагалі не розглядали проблему цілісного
дослідження об’єктів1.
Розробку системного підходу зумовили такі фактори:
–– криза механістичної методології, непридатної до дослідження
соціальних (у тому числі правових) складних об’єктів;
–– криза редукціонізму, методологічного принципу, згідно з яким
вищі форми матерії можуть бути повністю пояснені на основі законо-
мірностей, властивих нижчим формам;
–– зростаюча складність дослідницьких проблем особливо в гума-
нітарних науках (зокрема у сфері правознавства);
–– необхідність подолання наростаючої диференціації і спеціаліза-
ції наукового знання;
–– виникнення потреби в науковому забезпеченні управлінської ді-
яльності.
Системний підхід – це категорія, яка не має єдиного визначення,
оскільки пояснюється дуже широко і неоднозначно.
1
Автором даного підходу прийнято вважати австрійського біолога-теоретика
Людвіга фон Берталанфі, який вперше виклав основні ідеї загальної теорії систем
у лекціях, прочитаних у 1937–1938 рр. в Чиказькому університеті. Однак системні
уявлення були закладені ще в античні часи і отримали розвиток у науковій думці
Нового часу. До Берталанфі Олександр Богданов (Малиновський) ще у 1912 р. опуб
лікував книгу «Загальна організаційна наука (Тектологія)».
187
До теперішнього часу не вдалося виробити універсальної й несу-

перечливої загальної теорії систем.
У даний час існують два основних напрями системного підходу:
–– онтологічний, відповідно до якого ознаки системи, системність
притаманні самим об’єктам дійсності;
–– епістемологічний, відповідно до якого системність розглядаєть-
ся як здатність дослідника конструювати предмет дослідження як
системний.
Основні завдання системного підходу (загальної теорії систем):
–– формулювання загальних принципів і законів функціонування
й дослідження систем незалежно від їх виду, природи, їх складових та
відношень між ними;
–– встановлення точних і строгих законів для нефізичних галузей
знання;
–– створення основи для синтезу сучасного наукового знання в ре-
зультаті виявлення ізоморфізму (однаковості проявів) законів, що на-
лежать до різних сфер реальності.
Методологічна специфіка системного підходу полягає в тому, що
його метою є вивчення закономірностей і механізмів утворення склад-
ного об’єкта з певних складових. При цьому особлива увага звертаєть-
ся на різноманіття внутрішніх і зовнішніх зв’язків системи, на процес
(процедуру) об’єднання основних понять в єдину теоретичну картину,
що дозволяє виявити сутність цілісності системи.
Системний підхід не існує у вигляді чіткої методики з певною ло-
гічною концепцією. Це – сукупність пізнавальних інструментів, утво-
рена з набору логічних прийомів, методичних правил і принципів
дослідження, що виконує таким чином евристичну функцію у загаль-
ній системі наукового пізнання.
Сукупність пізнавальних принципів системного підходу не має
жорстких обмежень і по своїй суті орієнтує й спрямовує певну систему
подвійним чином відповідно до конкретних етапів дослідження. З од-
ного боку, його принципи сприяють визначенню та реалізації нового
типу завдань при новому стилі мислення. З другого – за допомогою
категорій і принципів системного підходу визначаються перспективи
побудови нових об’єктів дослідження шляхом планування й визна-
чення їх структурних або типологічних параметрів.
188
Системний підхід включає в себе принципову головну установку,

спрямовану у своїй основі на виявлення конкретних механізмів ціліс-
ності об’єкта і, по можливості, повної типології його зв’язків.
Системний підхід визначає також необхідність розчленування до-
сліджуваних багатокомпонентних об’єктів на основі принципу най-
більшої важливості зв’язків для системи при різноманітті їх типів
у кожній конкретній складовій системи.
Обґрунтований вибір найбільш адекватного варіанта розчленуван-
ня складного об’єкта здійснюється за допомогою виділення порівняль-
ної одиниці аналізу (наприклад, суб’єкт права, орган державного
управління і т. п.). На такій основі досліджуються основні властивос-
ті системного об’єкта при нерозривному зв’язку структури і функцій
у їх динаміці.
Для конкретизації сутності системного підходу необхідно визна-
читися з поняттям «система». З точки зору сучасної науки основними
ознаками системи слід вважати:
–– множинність елементів, тобто наявність не менше двох елемен-
тів;
–– наявність певних зв’язків і відношень між елементами, завдяки
яким їх сукупність перетворюється у пов’язане ціле, де кожний елемент
виявляється в результаті пов’язаним з усіма іншими елементами;
–– цілісність, яка визначається, по‑перше, появою у системі нових
інтеграційних властивостей, які не притаманні елементам, що її ство-
рюють, і, по‑друге, відокремленістю системи від середовища, у взаємо-
дії з яким система виступає як єдине і при цьому відносно самостійне
утворення.
Узагальнення названих ознак системи дозволяє сформулювати її
визначення. Система – це сукупність елементів, що знаходяться у від-
ношеннях і зв’язках один з одним, що утворює певну цілісність, єд-
ність.
На перший погляд можна провести паралелі між системним під-
ходом і дедуктивним методом. Однак дедуктивний метод неефектив-
ний, якщо є багато взаємопов’язаних факторів або вони не усвідомлю-
ються як фактори1.
1
Фактор – причина, рушійна сила певного процесу, що визначає його характер
або окремі риси.
189
Системний підхід синтезує індуктивний і дедуктивний способи

мислення, використовуючи також і інтуїтивні методи.
Системний підхід ґрунтується на таких базових принципах. Прин-
ципи системного підходу – це загальні положення, що відображають
ставлення, які абстраговані від конкретного змісту наукових і приклад-
них проблем.
Для вирішення конкретної наукової проблеми або проблемної си-
туації принципи системного підходу повинні конкретизуватися, при-
чому конкретизація визначається об’єктом і предметом наукового до-
слідження.
Основними принципами системного підходу вважаються такі.
Принцип остаточної (глобальної, генеральної) мети – функціону-
вання і розвиток системи і всіх її складових повинні спрямовуватися
на досягнення певної глобальної (генеральної) мети. Усі зміни, вдо-
сконалення та управління системою потрібно оцінювати і досліджу-
вати саме з цієї точки зору.
Принципи єдності і пов’язаності – система розглядається «ззовні»
як єдине ціле (принцип єдності), але одночасно необхідний «погляд
зсередини», тобто дослідження окремих взаємодіючих складових сис-
теми (принцип пов’язаності).
Принцип модульності – припускає розгляд замість складових сис-
теми її входів і виходів, тобто абстрагування від зайвої деталізації при
збереженні можливості адекватного опису системи.
Принцип ієрархії – виявлення й дослідження в системі ієрархічних
зв’язків між модулями й цілями. В ієрархічних системах дослідження,
як правило, починається з «вищих» рівнів ієрархії. У разі їх відсутнос-
ті необхідно чітко визначити напрям конкретизації уявлень, тобто в якій
послідовності розглядатимуться складові системи.
Принцип функціональності – структура системи тісно пов’язана
й обумовлюється її функціями, отже, створювати й досліджувати сис-
тему необхідно після визначення її функцій. У разі появи нових функ-
цій системи доцільно змінювати її структуру, а не намагатися
«прив’язати» цю функцію до старої структури.
Принцип розвитку – здатність до вдосконалення, розвитку системи
при збереженні певних якісних властивостей. При створенні й дослі-
дженні штучних систем межі розширення функцій системи і її модер-
нізація повинні визначатися їх доцільністю. Здатність до розвитку
190
штучних систем визначається наявністю таких властивостей, як само-

вдосконалення, самоорганізація, штучний інтелект.
Принцип децентралізації – припускає розумний компроміс між пов
ною централізацією системи і здатністю реагувати на вплив зовнішнього
середовища окремими підсистеми. Співвідношення між централізацією
й децентралізацією визначається метою і призначенням системи. Пов
ністю централізована система є негнучкою, нездатною швидко реагу-
вати і пристосовуватися до мінливих умов. У системах з високим сту-
пенем децентралізації складніше узгоджувати функціонування елемен-
тів з точки зору досягнення глобальної мети, а тому необхідно мати
стійкий механізм регулювання, який не дозволяє значно відхилятися від
поведінки, веде до досягнення спільної мети. За відсутності такого ме-
ханізму наявність певного рівня централізації є об’єктивною необхід-
ністю, але ступінь централізації повинен бути мінімальним, і це забез-
печить досягнення глобальної мети.
Принцип невизначеності – у більшості випадків досліджується
система, про яку не все відомо, поведінка якої не завжди зрозуміла,
невідома її структура, непередбачувані процеси, невідомі зовнішні
впливи і т. д.
Практика застосування системного підходу характеризується та-
кими положеннями:
–– при дослідженні об’єкта як системи описання елементів не має
самодостатнього характеру, оскільки елемент описується не сам по
собі, а з урахуванням його місця, ролі і функцій у системі;
–– кожний елемент у системному дослідженні має одночасно різні
(навіть протилежні) характеристики. Саме в них і укладена основа для
їх розвитку;
–– між елементами системи завжди є зв’язки двох і більше типів
(наприклад, просторові, функціональні, генетичні). Одним із проявів
цього є ієрархічність побудови системи, причому структура системи
може мати різні рівні та ієрархії;
–– конкретною (хоча й не єдиною) формою реалізації цього
взаємозв’язку є управління, тому проблема дослідження процесів
управління виникає в будь-якому системному дослідженні;
–– дослідження системи здійснюється у поєднанні з дослідженням
зовнішнього середовища, умов його функціонування, входів і виходів;
191
–– при дослідженні систем необхідним є вивчення проблеми мети

і доцільного характеру «поведінки» системи. При цьому завжди буде
спостерігатися неузгодженість локальних цілей окремих підсистем,
кооперування й конфлікт цих локальних цілей;
–– джерело перетворення системи або її функцій знаходиться, як
правило, в межах системи, оскільки це пов’язано з доцільним характером
його поведінки. Тому суттєвою рисою багатьох системних об’єктів є те,
що вони не просто системи, а системи, що самоорганізуються;
–– системне дослідження має виявляти співвідношення функціону-
вання і розвитку системи для отримання повного знання про неї.
Незважаючи на істотний евристичний потенціал системного під-
ходу, все ж існують межі його використання для дослідження правових
явищ. Системний підхід перестав бути якимось трафаретом (калькою),
приклавши який на будь-що, можна отримати якийсь результат. Він за
своїми функціональними можливостями уявляється лише способом
апробації, верифікації отриманих знань, а також певним ракурсом до-
слідження, який змушує вченого шукати все нові й нові варіанти рі-
шень.
Застосування системного підходу можливо тільки після вже про-
веденого дослідження об’єкта за допомогою інших методів для отри-
мання комплексного знання.
Похідним від системного підходу і його продовженням є струк-
турно-функціональний підхід. Його можна визначити як дослідниць-
кий підхід, який полягає в розчленуванні складного об’єкта на скла-
дові, у вивченні зв’язків між ними і визначенні місця і ролі всіх скла-
дових у функціонуванні об’єкта як цілого за умови збереження ним
своєї цілісності у взаємодії із зовнішнім середовищем.
Застосування структурно-функціонального підходу в дослідженні
правової системи передбачає виділення елементів її структури, зокрема
правових інститутів, з’ясування особливостей їх функціонування
і зв’язків між ними. Передбачається, що кожний структурний елемент
цієї системи виконує свою частину загальносистемних функцій, що
впливає як на його власне існування, так і на всю систему. Більше того,
за характером і структурою розподілу функцій між елементами можли-
ве визначення стану як окремих елементів, так і системи в цілому.
Структурно-функціональний підхід включає вивчення функціо-
нальних залежностей елементів правової системи: єдності правових
192
інститутів, відповідності їх функціонування потребам соціальних

суб’єктів; виявлення того, як реалізується потреба у пристосуванні
системи до змінного середовища, тощо.
Достатньо часто у правових наукових дослідженнях згадується про
телеологічний підхід1, хоча він є одним із найменш розроблених і об-
ґрунтованих у юридичній літературі.
Орієнтація дослідника на телеологічний підхід спрямована на
з’ясування цілей видання правових актів. Телеологічний підхід перед-
бачає з’ясування смислу норми права за допомогою її мети. При цьому
метою норми права виступають певні матеріальні або духовні ціннос-
ті, які досягаються внаслідок реалізації норми права. Указані цінності
можуть належати до різних сфер суспільного життя (економічної,
політичної, культурної, ідеологічної), у тому числі й до суто юридичної
сфери. Телеологічний підхід покликаний виявити те, що повинно бути
після втілення нормативно-правового акта в життя.
Основний зміст телеологічного підходу складають прийоми вста-
новлення цілей законодавства, виходячи з їх ієрархічних взаємозв’язків
і залежностей. «Ієрархічні» прийоми в рамках телеологічного підходу
включають такі операції: висновки про мету норми, що досліджується,
виходячи з мети іншого нормативного припису; умовиводи про спіль-
ну мету правового акта; висновки про програмні цілі правового інсти-
туту або галузі права.
Результат, на досягнення якого орієнтується дослідник, виходить
за межі внутрішнього логічного змісту правової норми, що аналізуєть-
ся за допомогою граматичних і логічних прийомів. Тому при телеоло-
гічному підході формально-юридичний аналіз закону органічно
пов’язується з вивченням об’єктивної дійсності суспільства. На від-
міну від історичного підходу, покликаного встановити, що було до
видання і в момент видання нормативно-правового акта, телеологічний
підхід сприяє виявленню того, що буде (точніше, повинно бути) після
втілення норми права в життя.
Телеологічний підхід певним чином гарантує забезпечення узго-
дженості змісту підзаконних актів із вищестоящими нормативними
актами, недопущення превалювання відомчих цілей над загальнодер-
1
Телеологія – це філософське вчення про цільову детермінацію буття, його окре-
мих сфер, об’єктів, процесів, що передбачає наявність у світі об’єктивних цілей, ці-
льових залежностей і доцільності в цілому.
193
жавними цілями правового регулювання. Цей підхід орієнтує на пра-

вильні погляди про цілі правового регулювання, сприяє розкриттю
ціннісної характеристики закону, його оцінці як соціального блага і,
отже, виробленню установки на правомірну, соціально активну пове-
дінку.
6.2. Особливості некласичних (сучасних)

методологічних підходів
Будь-яка наукова діяльність пов’язана з діалогом і розумінням про-

фесійних текстів. Однією зі специфічних особливостей соціально-гу-
манітарних наук, зокрема правознавства, є те, що вони мають справу
з текстом, який треба читати й розуміти.
Герменевтичний підхід. Герменевтика (грец. hermeneutike – тлу-
мачення) розглядає створювані людьми справжні чи можливі тексти,
існуючі як специфічні знаково-символьні системи. У цьому випадку
гуманітарне пізнання є вторинним відображенням дійсності, первинно
опосередкованим текстами, знакова природа яких обумовлює його
якість бути носієм інформації (стосовно юриспруденції – правової
інформації).
Даний підхід орієнтований на розуміння сущого й належного, на
з’ясування перетинів тексту й інтерпретатора.
При застосуванні даного підходу дослідник орієнтується на право-
розуміння у різних правових культурах, правових системах і сім’ях,
оскільки свобода, справедливість, відповідальність тощо по‑різному
інтерпретуються в них.
Герменевтичний підхід дозволяє:
–– здійснювати множинне пізнання, тлумачення, інтерпретацію;
–– забезпечувати психологічне і позараціональне сприйняття, що
забезпечує передрозуміння;
–– пояснювати логіку тексту і пов’язаних з нею явищ, у тому числі
в її соціокультурному й історичному контексті.
У герменевтиці часто використовується інтуїтивний метод, який
відновлює ціле за деякими фрагментами на основі здогадки, «інтуїтив-
ного» умоглядного припущення.
194
У загальних рисах алгоритм проведення герменевтично-правового

дослідження текстів повинен включати в себе таку послідовність до-
слідницьких процедур:
–– виявлення юридичного тексту, що підлягає вивченню і його фік-
сацію. Для письмових документів цей етап дослідження спеціально
може і не фіксуватися, але для усних текстів і текстів, які висловлю-
ються в поведінкових актах, виявлення тексту вимагає спеціальної
дослідницької роботи;
–– попереднє розуміння юридичного тексту з використанням гра-
матичного аналізу: зміст юридичного тексту «схоплюється» у першому
наближенні;
–– зіставлення юридичного тексту із системою юридичних текстів,
в які він включений;
–– повернення у попереднє розуміння юридичного тексту з ураху-
ванням виявлених зв’язків з іншими документами, причин створення
даного юридичного тексту;
–– вивчення соціокультурної ситуації створення документа. Стосов-
но нормативного правового акта це робиться шляхом вивчення пакета
законодавчої ініціативи, громадських обговорень законопроектів (про-
ектів інших нормативно-правових актів), усталеної судової та адміні-
стративної практики. Для інших юридичних документів ситуація
ускладнюється значною мірою закритим характером інформації про
створення юридичного документа. Можна спиратися на повідомлення
у ЗМІ, листування сторін, що не має правового характеру, їх повідом
лення про ситуацію, що передує складанню юридичного документа
та ін., проте слід пам’ятати про можливість недостовірності таких відо-
мостей;
–– коригування розуміння юридичного тексту з урахуванням вияв-
лених закономірностей і зв’язків. На даному етапі завдання з’ясування
змісту юридичного тексту повинне бути виконане. Такий результат має
характер припущення, за зауваженням Ґ. Ґадамера, «хто хоче зрозумі-
ти текст, той завжди робить припущення. Він передбачає смисл цілого,
який здається йому першим змістом у тексті. Так виходить тому, що
текст читають вже зі значним очікуванням певного сенсу»1;
1
Гадамер Г. Г. Истина и метод: основы философской герменевтики : пер. с нем.
/ общ. ред. и вступ. ст. Б. Н. Бессонова. М. : Прогресс, 1988. С. 252.
195
–– виявлення завдань, які повинні вирішуватися за допомогою ана-

лізованого документа. Юридична герменевтика спрямована не тільки
на розуміння юридичного тексту, а й на його інтерпретацію, виходячи
з тих потреб, які з його допомогою повинні задовольнятися на момент
інтерпретації. Життя, відносини, регламентовані юридичним текстом,
є рухливими і не можуть зберігати, на відміну від тексту, застиглу
форму. Через певний час, після неминучої зміни потреб суб’єктів, за-
фіксований текст виявляється неактуальним. Необхідність актуалізації
змісту тексту, «підведення» його під існуючі на момент інтерпретації
потреби призводить до необхідності телеологічної інтерпретації. У та-
кому випадку важливо відчувати грань між розумінням тексту і сва-
віллям інтерпретатора. Мірилом правильного розуміння сенсу тексту
є збереження мети його створення і його застосування. На цьому етапі
герменевтичне дослідження перетинається з аксіологічним, у ході
якого виявляються цілі створення і застосування юридичного тексту.
Тобто правильною інтерпретацією тексту є така, в якій незалежно від
надання того чи іншого сенсу словам або виразам, використаним у тек-
сті, основна ідея тексту, закладена в нього мета залишаються незмінною;
–– роз’яснення смислу тексту – заключний етап герменевтичного
тлумачення, що вимагає фіксації отриманих результатів у вигляді
роз’яснення.
Евристичний потенціал герменевтичного підходу полягає в отри-
манні відомостей про смисл тексту, закладений у нього автором, і про
те, для чого цей текст може бути використаний. У науковому дослі-
дженні такий результат повинен бути проміжним, давати підставу для
роздумів ученого про правові явища і служити приводом для виявлен-
ня проблем в адекватності викладення фактичних обставин.
Антропологічний підхід. Це підхід до дослідження правових фе-
номенів з точки зору юридизації людського буття, обумовленої кон-
кретними історичними типами цивілізацій. У результаті цього виявля-
ються закономірності, що роз’яснюють основні зв’язки особистісного,
соціального та правового життя соціуму.
Антропологічний підхід виходить з визнання людини як первинної
правової реалії. В основі даного підходу лежить визнання протиріччя
між загальнолюдським і індивідуальним, між інтересами держави
й особистості.
196
Антропологічний підхід можна застосувати у дослідженнях прак-

тично всіх галузей права, оскільки людина вважається головним
суб’єктом правових відносин практично у всіх правових системах.
Даний підхід націлений на вивчення внутрішнього світу людини,
який дозволяє йому реалізувати себе як суб’єкта права. У рамках да-
ного підходу в основу поведінки людини у правовій сфері закладають-
ся попередній досвід життєдіяльності й людські переживання.
Застосування даного підходу особливо виправдано при досліджен-
ні еволюції різних правових систем, при вивченні сімейно-правових
і спадково-правових відносин у рамках різних правових систем.
Використання антропологічного підходу в рамках методології по-
рівняльно-правових досліджень дозволяє визначити реальне місце
людини у правовому житті суспільства, що забезпечує об’єктивний
розгляд закономірностей формування й функціонування різних право-
вих систем.
Особливе значення антропологічний підхід має у кримінології,
наприклад, при типології злочинців.
Аксіологічний підхід. Полягає в зосередженості на цінностях як
загальнозначущих принципах, які визначають людську діяльність
і мотивацію правової поведінки. Головним змістом даного підходу
є аналіз різних ціннісних аспектів правової реальності.
У рамках даного підходу важливо розмежувати норми і цінності,
як загальнокультурні, так і специфічно правові, виявити їх ієрархію.
Аксіологічний підхід дозволяє міркувати про різні типи праворо-
зуміння в рамках різних правових систем залежно від того, яка реаль-
на роль права в житті різних спільнот. Залежно від того, як проявля-
ється особистісна цінність права, можна робити висновки про те, до
якої правової сім’ї належить та чи інша правова система, який рівень
реалізації прав людини в різних правових системах. Наприклад, якщо
в західних правових системах право відіграє роль головного регулято-
ра суспільних відносин і виступає головним засобом захисту прав
людини, то в «незахідних» правових системах право не є єдиним і го-
ловним регулятором відносин у суспільстві і роль права в еволюції цих
спільнот є різною.
Таким чином, завдяки аксіологічному підходу можна розкрити
сутнісно-змістовний аспект сприйняття права в різних правових сис-
197
темах, що, у свою чергу, дозволяє виявити закономірності їх форму-

вання та механізм функціонування.
Феноменологічний підхід. Найчастіше «феноменологічним» на-
зивають суто описовий, такий, що не претендує на встановлення при-
чинно-наслідкового зв’язку, підхід.
Феноменологічний підхід у науці – це підхід, за якого не звертають
увагу на процеси більш «низького» рівня, які дійсно відбуваються (ці
процеси можуть бути просто невідомі). Типовий приклад – теорія дер-
жави і права, яку не цікавлять конкретні процеси у державі й суспільстві.
Детальна теорія, що пояснює, що ж відбувається «насправді», у даному
випадку – це соціологія, економіка, демографія і т. д.
Феноменологічний підхід орієнтований на дескриптивність (опи-
совість). Специфіка феноменологічного підходу пов’язана із встанов-
ленням і обґрунтуванням зв’язків між об’єктивними й суб’єктивними
аспектами правової реальності, які створюють основу для розуміння
правових явищ, виражену в принципі інтерсуб’єктивності.
Особливістю феноменологічного підходу є використання спеціаль-
ної ускладненої феноменологічної термінології, яка рідко вживається
в юридичній літературі (наприклад, терміни «редукція», «рефлексія»,
«інтенціональність», «ейдос», «інтерсуб’єктивність» та ін.).
Як уже зазначалось, редукція – це дослідницький підхід, згідно
з яким пояснення складного правового феномену зводиться до простих
феноменів.
Інтенційність (лат. іntentio – намір) – центральна властивість люд-
ської свідомості бути спрямованою на деякий предмет; акт надання
сенсу предмету при постійній можливості розрізнення предмета
й сенсу.
Ейдос – категорія, що інтерпретує вихідне смислове значення яко-
го-небудь поняття. Спрощено ейдос – це чиста сутність.
Інтерсуб’єктивність – характеристика результату застосування
емпіричних методів (спостереження, експерименту) як незалежного
від конкретного дослідника. Інтерсуб’єктивним вважається таке знан
ня, яке отримано в результаті безперервного експерименту й верифі-
коване нескінченно великою кількістю експертів. Унаслідок цього
об’єктивне знання є практично недосяжним.
198
Сам одиничний дослідник у силу суб’єктивності не здатний вери-

фікувати свій науковий результат. Тому інтерсуб’єктивним стає знання,
яке пройшло об’єктивно необхідну верифікацію.
Інтерсуб’єктивність як принцип пізнання має два самостійних зна-
чення:
–– з одного боку, він полягає в необхідності визнання процесу й ре-
зультату проведеного дослідження іншими суб’єктами для встановлен-
ня його об’єктивності (інтерсуб’єктивна перевірка);
–– з другого боку, принцип інтерсуб’єктивності означає розгляд
правової реальності як результату взаємодії двох і більше суб’єктів
(інтерсуб’єктивна реальність).
Інтерсуб’єктивність як аксіологічний принцип включає два
взаємопов’язаних аспекти:
–– з одного боку, цінність (сутність) права проявляється в кореляції,
взаємності та єдності прав і обов’язків суб’єктів правовідносин;
–– з другого боку, реалізація права пов’язана з його визнанням,
яке являє собою колективний соціальний акт, що відображає вияв-
лення й усвідомлення правової цінності в конкретному юридичному
феномені.
Феноменологічний підхід до пізнання права являє собою процес
застосування певних пізнавальних процедур і засобів, що проявляють-
ся в рамках трьох послідовних стадій. На першій стадії відбувається
описання правової структури як системи взаємопов’язаних і взаємо
обумовлених елементів. Друга стадія полягає в дослідженні актів
свідомості, що беруть участь у пізнанні правового явища на основі
ціннісного почуття. У рамках даної стадії відбувається виявлення цін-
нісного змісту права, а також визнання необхідності взаємодії суб’єктів
для реалізації їх прав і обов’язків. Третю стадію становить описання
універсальної сутності конкретного правового феномену, яка належить
до сфери правових цінностей (справедливості, свободи, рівності).
Синергетичний підхід. Термін «синергетика» ввів у науковий обіг
німецький філософ, професор Інституту синергетики й теоретичної
фізики у Штутгарті Ганс Хакен наприкінці 60‑х рр. ХХ ст. Дана теорія
у США отримала назву «теорія динамічного хаосу» (Мітчелл Фейген-
баум), у франкомовних країнах – «теорія дисипативних структур» (Ілля
Пригожин), у Німеччині – «синергетика» (Герман Хакен). У вітчизняній
199
літературі, крім зазначених, вживається назва «теорія самоорганізації».

Однак загальноприйнятим став термін «синергетика» (загальна коопе-
ративна дія).
Синергетика (грец. synergos – узгоджено діючий) – це напрям між-
дисциплінарних досліджень, об’єктом яких є процеси самоорганізації
у відкритих системах.
Особливістю синергетики є те, що вона спирається на подібність
математичних моделей, ігноруючи різну природу описуваних ними
систем. Дана обставина багато в чому й визначає її міждисциплінарний
характер.
Сутність синергетики відображають її поняття і принципи.
Серед принципів синергетики, як правило, виділяють сім: два
принципи буття (гомеостатичність і статична ієрархічність) і п’ять
принципів становлення (нелінійність, нестійкість, незамкнутість, ди-
намічна ієрархічність, можливість спостереження).
Принципи буття характеризують фазу порядку, стабільного функ-
ціонування системи, її жорстку онтологію, прозорість і простоту опи-
сання.
Принцип гомеостатичності. Гомеостаз – це здатність відкритої
системи зберігати сталість свого внутрішнього стану за допомогою
скоординованих реакцій, що дозволяють їй слідувати до своєї мети.
Відповідно до законів кібернетики, будь-яка система є телеологічною,
тобто має мету існування. При цьому мета задає системі коригуваль-
ні сигнали (програму поведінки), що дозволяють їй не збитися з кур-
су розвитку. Це коректування здійснюється за рахунок зворотних
зв’язків, що пригнічують будь-яке відхилення в програмі поведінки.
Принцип статичної ієрархічності. Основним змістом структурної
ієрархії є ставлення вищих рівнів до нижчих. Те, що для нижчого рів-
ня є структура-порядок, для вищого є безструктурний елемент хаосу
(для права – різноманітність юридичних норм), будівельний матеріал.
Принципи становлення характеризують фазу трансформації, онов-
лення системи, послідовного проходження нею загибелі старого по-
рядку, хаосу випробувань альтернатив і, нарешті, народження нового
порядку.
Принцип нелінійності. Нелінійність – це порушення принципу
суперпозиції (накладення) – порушення пропорційності входів і ви-
200
ходів. Інакше кажучи, результат непропорційний зусиллям: мале зу-

силля може спричинити великі наслідки, і навпаки, великі зусилля
можуть привести до незначних змін.
Принцип незамкнутості (відкритості). Даний принцип наголошує,
що складні системи постійно здійснюють обмін із зовнішнім середови-
щем, речовиною, енергією, інформацією. Саме відкритість дозволяє
таким системам еволюціонувати від простого до складного.
Принцип нестійкості. Стан, траєкторія або програма системи є не-
стійкими, якщо будь-які як завгодно малі відхилення від них збільшу-
ються. При таких відхиленнях (точках біфуркації) можна як завгодно
слабкими впливами вплинути на вибір поведінки системи, на її долю,
траєкторію розвитку.
Принцип динамічної ієрархічності. Розвиток системи можливий при
взаємодії більш аніж двох рівнів її буття: мікро-, макро- й мегарівнів.
Принцип спостережливості. Сприйняття й розуміння порядку
і хаосу залежить від рівня спостереження, просторово-часового мас
штабу.
Синергетика спрямована на розкриття універсальних механізмів
самоорганізації й еволюції складних систем будь-якого типу, як при-
родних, так і людиномірних, у тому числі й когнітивних (систем пі
знання людини); на розкриття наскрізного зв’язку різних рівнів буття:
мікро-, макро- й мегарівня.
Під самоорганізацією розуміється здатність до саморозвитку тих
чи інших систем, що використовують при цьому не тільки приплив
енергії, інформації і речовини ззовні, а й внутрішні можливості.
У відкритих нелінійних системах за рахунок потоку енергії і речо-
вини із зовнішнього середовища створюється й підтримується нерівно-
важність. Завдяки цьому відбувається взаємодія елементів і підсистем,
що приводить до їх узгодженої поведінки і, в результаті, – до утворен-
ня нових стійких структур і самоорганізації.
Природний шлях розвитку всіх систем полягає в їх прагненні до
рівноваги, до однорідності, до рівномірного розподілу речовини й енер-
гії по всьому тілу системи. Принципова неможливість здійснення
цього прагнення стверджується законом самоорганізації, який свідчить,
що складні системи на шляху до однорідності (хаосу) створюють пев-
ні структури, які є формами життя цих систем.
201
Синергетика, як правило, має справу з відкритими нелінійними

системами. Відкритість системи – це наявність у ній каналів обміну
речовиною й енергією (інформацією) з навколишнім середовищем.
Суттєвою характеристикою для синергетичного аналізу такої системи
є ентропія – міра хаосу, однорідності, міра ймовірності перебування
системи в даному стані.
Нелінійна система – це відкрита система, головною особливістю
функціонування якої є порушення принципів пропорційності між
кількістю інформації на «вході» й на «виході».
При підвищенні рівня ентропії у системі відбуваються процеси
утворення структур-атракторів (англ. аttract – залучати, притягати) –
реальних стійких структур, на які виходять процеси розвитку в нелі-
нійних середовищах у результаті загасання в них перехідних процесів.
Якщо траєкторія розвитку того чи іншого елемента пройшла досить
близько до атрактора, то з часом вона вже не покине його околиць і буде
спостерігатися ефект тяжіння до атрактора. У режимі атрактора неви-
значеність розвитку системи мінімальна і система є стійкою, однорід-
ною.
Однак стан атракції є тимчасовим і зовнішні впливи поступово
починають здійснювати деструктивний вплив на систему. Виникає
явище нестійкості.
Нестійкість системи – режим надшвидкого розвитку внутрішньо-
системних процесів, що підвищує імовірність розпаду складних струк-
тур.
Параметри системи починають змінюватися і можуть досягти точ-
ки біфуркації.
Точка біфуркації – критичне значення збурених параметрів, за
якого система досягає порогу своєї стійкості. Це точка розгалуження
шляхів розвитку.
Наближаючись до точки біфуркації, система стає дуже чутливою
до окремих малих флуктуацій. Зростає ентропія.
Відносно права в узагальненому вигляді поняття біфуркації слід
пов’язувати з поняттям «негативна ефективність правових норм»,
тобто коли дія тих чи інших правових норм не сприяє, а, навпаки, пере-
шкоджає досягненню правових цілей. У результаті настає момент, коли
така система не спроможна нейтралізувати ці впливи.
202
На цій стадії розвитку система може досягти ентропійного бар’єра,

в результаті чого може відбутися самоорганізаційний стрибок.
З точки зору синергетики у такій ситуації можливими є два напря-
ми якісної зміни системи – або повна деградація, або нова самоорга-
нізація.
Структурний порядок, що як наслідок цього виникає в системі,
називається дисипативним.
Дисипативність системи (дисипація – це розсіювання речовини
та енергії) – виникає внаслідок взаємодії з хаотичним оточенням як
здатність до впорядкованого розсіювання внутрішньої неоднорідності.
Найважливіша особливість дисипативної системи полягає в тому, що
вона поєднує порядок із хаосом. Виникнення порядку в такій системі
з кількісної точки зору виражається у зменшенні її ентропії, але остан-
нє відбувається за рахунок збільшення хаосу в навколишньому середо
вищі. Система не тільки виникає, але й існує за рахунок поглинання
порядку із середовища і, отже, за рахунок посилення там хаосу.
Таким чином, дисипативна система здійснює синтез порядку й ха-
осу. Сутність цього синтезу полягає в тому, що тепер упорядкована
структура не може існувати без невпорядкованої, порядок не може
існувати без хаосу.
Механізм взаємопереходу порядку й хаосу, що відображає суть
самоорганізації, проявляється у чергуванні двох взаємовиключних
процесів: ієрархізації й деієрархізації.
Як приклад, відкритою дисипативною системою виступає законо-
давчий процес, який нестійкий до інтересів суспільства – «зовнішнього
середовища». Він існує за рахунок постійного обміну інформацією
із суспільством: вивчення суспільних потреб приводить до закріплення
їх у юридичних нормах, якщо ж дія норм не впорядковує суспільні від-
носини, то виникає проблема вивчення суспільних потреб.
У соціальному середовищі спонукальною силою, відповідальною
за самоорганізацію, виступає соціальний відбір, основними чинника-
ми якого є: тезаурус, детектор, селектор.
Тезаурус – це безліч можливих дисипативних структур, що вини-
кають потенційно в надрах цієї структури як результат відповідної
біфуркації. Така безліч, як правило, буває пов’язаною зі зміною по-
203
колінь. Виникаюча невідповідність старої соціальної структури (фор-

ма влади або власності) новим соціальним елементам (нові люди й нові
корпорації) породжує в суспільній свідомості уявлення про можливі
варіанти іншого структурування суспільства.
Детектор – внутрішня взаємодія елементів соціальної системи,
що вибирає з тезауруса певну біфуркаційну структуру і тим самим
перетворює її з можливості в дійсність. Внутрішня взаємодія елемен-
тів соціальної системи може здійснюватися як у формі кооперації, так
і у формі конкуренції, а також і у формі їх єдності, тому динаміка де-
тектора складно передбачувана.
Функцію соціального детектора відіграє зіткнення різних соціаль-
них ідеалів, яке визначає те, яка саме з можливих структур соціально-
го устрою буде обрана й реалізована.
Селектор – це прагнення системи до стану максимальної стійкос-
ті по відношенню до можливих впливів з боку навколишнього сере
довища.
У ролі селектора зазвичай виступає один із принципів, яким керу-
ються у боротьбі носії ідеалів: принцип фундаменталізму (неприми-
римості); принцип компромісу; принцип арбітражу (нейтралізації);
принцип конвергенції (синтезу).
Із наведеного вище стислого розгляду синергетичного підходу
можна зробити такі гносеологічні висновки:
–– зв’язок між системами різних рівнів організації здійснюється
через хаос;
–– віддаляючись від рівноваги, узгодженість поведінки елементів
зростає;
–– у нерівноважних умовах незалежність елементів поступається
місцем корпоративній поведінці;
–– при переході від неврегульованого стану до стану порядку всі
системи поводяться однаково;
–– системи завжди відкриті (існує обмін із зовнішнім середовищем);
–– для складних систем існує, як правило, декілька шляхів роз-
витку;
–– середовище виступає як носій різних форм майбутньої організа-
ції системи, як поле неоднозначних шляхів розвитку;
204
–– головне не сила, а правильна конфігурація впливу на систему.

Малі, але правильно організовані впливи є надзвичайно ефективними;
–– складноорганізованим системам не можна нав’язати шляхи їх
розвитку;
–– у синергетиці випадковість – це вже не форма доповнення необ-
хідності, якою можна знехтувати, а цілком самостійне явище, яке
здатне впливати на сутність різного роду процесів.
Можливість застосування понять і принципів синергетики у пі
знанні правової дійсності корениться у самій природі права як склад-
ному й системному утворенні. Таке застосування полягає в тому, щоб
загальні поняття і принципи синергетики наповнити конкретним пра-
вовим змістом.
У принципі синергетика як метод пізнання належить до філософ-
ського рівня наукової методології. Вона безпосередньо впливає на
формування парадигми, стилю наукового мислення, картини світу.
В юридичній літературі про синергетику переважно ведуть
мову як про парадигму. Однак більш правильним є розуміння си-
нергетики як стилю наукового мислення. Розглядаючи синергети-
ку як стиль наукового мислення, ми одночасно підкреслюємо її
взаємодоповнення з діалектикою у пізнанні суті правових явищ.
Це проявляється:
–– у частковій відмові від понять, законів і принципів діалектики;
–– в уточненні низки положень діалектики (категорії «необхідність
і випадковість», «причина і наслідок», «можливість і дійсність»);
–– у запозиченні таких принципів діалектичної логіки, як об’єк
тивність, всебічність і повнота пізнання.
1. Баскаков А. Я. Методология научного исследования : учеб. пособие /

А. Я. Баскаков, Н. В. Туленков. – 2-е изд., испр. – Киев : МАУП, 2004. –
216 с.
Г. О. Бірта, Ю. Г. Бургу. – Київ : Центр учб. літ., 2014. – 142 с.
205
3. Гадамер Г. Г. Истина и метод: основы философской герменевтики : пер.

с нем. / Г. Г. Гадамер ; общ. ред. и вступ. ст. Б. Н. Бессонова. – М. : Про
гресс, 1988. – 699 с.
О. П. Дзьобань // Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. –
(голова) та ін. – С. 456–459.
современных цивилистических исследований / А. П. Дзебань, В. Л. Яроц
кий // Методология исследования проблем цивилистики : сб. ст., посвящ.
памяти проф. А. А. Пушкина / под ред. Ю. М. Жорнокуя и С. А. Слип
ченко. – Харьков : Право, 2017. – С. 176–205.
7. Дзьобань О. П. Герменевтичний метод у сучасних цивілістичних до
слідженнях: до питання про доцільність застосування / О. П. Дзьобань,
право. – Київ, 2018. – № 1 (24). – С. 5–13.
9. Дзьобань О. П. Догматичний напрям методології формування сучасної
національної доктрини приватного права / О. П. Дзьобань, В. Л. Яроць
кий // Право України. – 2019. – № 1. – С. 42–57.
10. Колесников О. В. Основи наукових досліджень : навч. посіб. / О. В. Ко
лесников. – 2-ге вид., випр. та допов. – Київ : Центр учб. літ., 2011. – 144 с.
11. Малигіна В. Д. Методологія наукових досліджень : монографія / В. Д. Ма
12. Мокін Б. І. Методологія та організація наукових досліджень : навч. по
сіб. / Б. І. Мокін, О. Б. Мокін. – Вінниця : ВНТУ, 2014. – 180 с.
студентів, курсантів, аспірантів і ад’юнктів / за ред. А. Є. Конверського. –
14. Основи наукових досліджень : конспект лекцій / уклад. Е. В. Коліснічен
ко. – Суми : Сум. держ. ун-т, 2012. – 83 с.
15. Хакен Г. Синергетика: Иерархии неустойчивостей в самоорганизующих
ся системах и устройствах / Г. Хакен. – М. : Мир, 1985. – 478 с.
206
16. Ходаківський Є. І. Методологія наукових досліджень в парадигмі синер-

гетики : монографія / Є. І. Ходаківський [та ін.] ; заг. ред. Є. І. Ходаків-
ський. – Житомир : Житомир. держ. технол. ун-т, 2009. – 340 с.
17. Цехмістрова Г. С. Основи наукових досліджень : навч. посіб. / Г. С. Цех-
Тема 7.
Сутність та логіка процесу
наукового дослідження
7.1. Наукове дослідження: сутність та загальні вимоги
Формою існування й розвитку науки є наукове дослідження. Мета

наукового дослідження – визначення конкретного об’єкта і всебічне,
достовірне вивчення його структури, характеристик, зв’язків на осно-
ві розроблених у науці принципів і методів пізнання, а також отриман-
ня корисних для діяльності людини результатів, впровадження у ви-
робництво з подальшим ефектом.
Результати наукових досліджень оцінюються тим вище, чим вища
науковість зроблених висновків і узагальнень, чим вони є достовірні-
шими й ефективнішими. Вони повинні створювати основу для нових
наукових розробок.
Наукове дослідження має об’єкт і предмет, на пізнання яких воно
спрямоване, а також чітко визначені мету й завдання. Об’єктом дослі-
дження є процес або явище, що породжує проблемну ситуацію, і об-
ране для вивчення. Предмет знаходиться в межах об’єкта, який ви-
вчається. Мета наукового дослідження включає визначення об’єкта,
достовірність вивчення його структури, характеристик, зв’язків на
основі розроблення у науці принципів та методів пізнання для отри-
мання корисних для діяльності людини результатів, впровадження
в практику, отримання певного ефекту. Завдання – це певні напрями
дослідження, які дозволяють реалізувати поставлену мету.
Розрізняють дві форми наукових досліджень:
–– фундаментальні – наукова теоретична та (або) експериментальна
діяльність, спрямована на здобуття нових знань про закономірності
розвитку та взаємозв’язку природи, суспільства, людини;
–– прикладні – наукова і науково-технічна діяльність, спрямована
на здобуття й використання знань для практичних цілей.
Наукові дослідження здійснюються з метою одержання наукового
результату. Науковий результат – це нове знання, здобуте у процесі
фундаментальних або прикладних наукових досліджень та зафіксова-
не на носіях наукової інформації у формі наукового звіту, наукової
208
Тема 7. Сутність та логіка процесу наукового дослідження
праці, наукової доповіді, наукового повідомлення про науково-дослід-

ну роботу, монографічного дослідження, наукового відкриття тощо.
Прикладні наукові дослідження орієнтовані на науково-прикладний
результат – нове конструктивне чи технологічне рішення, експеримен-
тальний зразок, закінчене випробування, яке впроваджене або може
бути впроваджене у суспільну практику. Науково-прикладний резуль-
тат може мати форму звіту, ескізного проекту, конструкторської або
технологічної документації на науково-технічну продукцію, натурного
зразка тощо.
До основних результатів наукових досліджень належать: наукові ре-
ферати; наукові доповіді (повідомлення) на конференціях, нарадах, семі-
нарах, симпозіумах; дипломні, магістерські роботи; звіти про науково-до-
слідну (дослідно-конструкторську; дослідно-технологічну) роботу; науко-
ві переклади; дисертації (кандидатські або докторські); автореферати
дисертацій; депоновані рукописи; монографії; наукові статті; аналітичні
огляди; авторські свідоцтва, патенти; алгоритми і програми; звіти про на-
укові конференції; бібліографічні покажчики та ін.
Суб’єктами наукової діяльності є: вчені, наукові працівники, науко-
во-педагогічні працівники, а також наукові установи, наукові органі-
зації, вищі навчальні заклади III–IV рівнів акредитації, громадські
організації у сфері наукової та науково-технічної діяльності.
Наукове дослідження зазвичай характеризується такими ознаками:
–– творчий характер – здобуття нових знань, установлення нових
фактів;
–– самостійність – прагнення запропонувати власне розв’язання
поставлених завдань;
–– наступність знань – послідовність зв’язку із попередніми дослі-
дженнями у даній галузі, передбачення перспектив наступних дослі-
джень;
–– новизна та унікальність – обов’язкові елементи новизни різного
ступеня: від узагальнення й конкретизації вже відомого – до принци-
пово оригінальних підходів, технологій;
–– зв’язок з іншими науками – розгалуження наукових галузей,
утворення на їх перетині нових;
–– органічний зв’язок теорії і практики – як найсуттєвіша умова
вірогідності науково-педагогічного дослідження.
209
Для дослідників дуже важливо мати чітке уявлення про методоло-

гію та вимоги до визначення наукового дослідження. Особливе місце
у науковому дослідженні посідає ідея дослідження. Добре відомо, які
широкі горизонти відкриваються перед наукою у випадках, коли ви-
никають несподівані і плідні ідеї.
Термін «ідея» (грец. – начало, принцип) був уперше введений дав-
ньогрецькими філософами й використовується у різних значеннях
в історії філософії. Якщо пізнання розуміти як відображення дійснос-
ті, то ідея виступає як специфічна форма цього відображення. Однак
ідея не зводиться до фіксації результатів досліду, але є відображенням
речі, властивості або відношення не просто в їх наявному бутті, а у
необхідності й можливості, в тенденції розвитку.
Відображення об’єктивної реальності й постановка практичної
мети перед людиною, що знаходяться в органічній єдності, визначають
специфіку ідеї і її місце в русі людської свідомості. Отже, ідея є актив-
ною, посередньою ланкою в розвитку дійсності, що створює нові
форми реальності, які не існували раніше.
У філософському визначенні ідея – це продукт людського мислен-
ня, форма відображення дійсності. Ідея відрізняється від інших форм
мислення тим, що в ній не тільки відображається об’єкт вивчення, а й
міститься усвідомлення мети, перспективи пізнання і практичного
перетворення дійсності. Тому важливе значення має історичне вивчен-
ня не лише об’єкта дослідження, а й становлення та розвитку знань
про нього.
У науці ідеї виконують різну роль. Вони не тільки підсумовують
досвід попереднього розвитку знання в тій або іншій галузі, а є під-
ґрунтям, на якому знання синтезуються в деяку цілісну систему. Ідеї
виконують роль активних евристичних принципів пояснення явищ,
пошуків нових шляхів вирішення проблем.
Під ідеєю розуміється також форма розвитку наукового знання,
коли у вигляді ідей формуються якісь узагальнення, теоретичні знання,
пояснюючи сутність, закон явищ. Наприклад, ідея про матеріальність
світу, про корпускулярно-хвильовий характер світла, речовину і поле
тощо. Отже, в ідеї як формі наукового пізнання відображається фун-
даментальна закономірність, яка лежить у підґрунті тієї чи іншої теорії.
У такому розумінні ідея виявляється найважливішою формою розвитку
наукового дослідження.
210
Ідеї народжуються з практики, спостережень навколишнього світу

і потреб життя. В основі ідей лежать реальні факти і події. Життя ви-
суває конкретні завдання, однак часто не відразу знаходяться продук-
тивні ідеї для їх вирішення. У такому разі на допомогу приходить
здатність дослідника проаналізувати ідеї, погляди попередників, за-
пропонувати новий, зовсім незвичний аспект розгляду завдання, яке
протягом тривалого часу не могли вирішити при загальному підході
до справи.
Вивчення історичного досвіду, визначення етапів становлення,
розвитку об’єкта дослідження та ідеї від часу виникнення до стадії
вирішення завдання значно збагачує наукове дослідження, свідчить
про достовірність його результатів і висновків, підтверджує наукову
об’єктивність і компетентність дослідника.
Наукові публікації у царині філософії та методології науки, а також
практичний досвід наукових досліджень свідчать про необхідність
дотримання у цьому процесі таких основних вимог:
–– будь-яке наукове дослідження повинне бути визначене через
родові й видові відмінності (передусім це стосується визначення об-
сягу та змісту категоріального та понятійного апарату);
–– визначення повинне бути розмірним, тобто обсяги означуваного
й означального поняття повинні бути однаковими;
–– видовою відмінністю є ознака або група ознак, властивих тільки
певному науковому дослідженню і відсутніх в інших, що належать до
того ж роду;
–– визначення не повинне містити логічного кола, тобто означуване
дослідження не може визначатися за допомогою такого поняття, що
саме стає ясним тільки через означуване поняття;
–– визначення не може бути тільки негативним;
–– воно не повинне містити у собі логічної суперечності.
Однією з найважливіших вимог, що висуваються до наукового до-
слідження, є наукове узагальнення, що дозволить встановити залеж-
ність і зв’язок між досліджуваними явищами і процесами, зробити
наукові висновки. Чим глибші висновки, тим вищий науковий рівень
Нечіткість у визначенні наукових досліджень зазвичай дуже усклад-
нює, а іноді робить просто неможливим практичне використання його
результатів. Одна з основних помилок у визначенні наукових дослі-
211
джень – розпливчастість ознак, які знижують наукову і практичну

цінність дослідження.
Іншими типовими помилками є такі: неповне ділення обсягу понять
наукових досліджень, занадто велике ділення, перехресний поділ
і стрибки у поділі. Неповний поділ обсягу поняття – це таке явище,
коли при перерахуванні видових ознак деякі з них пропускаються. За-
надто великий поділ полягає в тому, що в обсяг подільного поняття
вводяться види, які у ньому самому не містяться. У такому разі сума
обсягів видових ознак перевищує обсяг подільного, означуваного по-
няття. Помилка перехресного поділу полягає в тому, що в процесі по-
ділу обсягу поняття береться декілька підстав для поділу. Стрибок
у поділ – помилка, викликана порушенням правила безперервності
поділу.
Сучасне науково-теоретичне мислення прагне проникнути у сут-
ність явищ і процесів, що вивчаються. Це можливо за умови цілісно-
го підходу до об’єкта вивчення, розгляду його у виникненні та роз-
витку, тобто застосування історичного підходу до його вивчення.
Перш ніж вивчати сучасний стан, необхідно вивчити генезис та
розвиток певної науки або сфери практичної діяльності. Відомо, що
нові наукові і накопичені знання перебувають в діалектичній взаємо-
дії. Найкраще і прогресивне зі старого переходить у нове і надає йому
сили й дієвості. Інколи забуте старе знову відроджується на новій
науковій основі і живе друге життя в іншому, досконалішому вигляді.
Наукові дослідження поділяються на фундаментальні й при-
кладні.
Під фундаментальними науковими дослідженнями розуміють екс-
периментальну або теоретичну діяльність, спрямовану на отримання
нових знань про основні закономірності побудови, функціонування
й розвитку людини, суспільства, навколишнього природного середови-
ща. Прикладні наукові дослідження визначаються як дослідження,
спрямовані переважно на застосування нових знань для досягнення
практичних цілей і вирішення конкретних завдань. Прикладні дослі-
дження піддаються плануванню, а фундаментальні результати плану-
вати складно. Крім того, прикладні розробки можуть бути впровадже-
ні у промисловість, народне господарство і приносити економічний
ефект. Фундаментальні ж результати безпосереднього прибутку не
несуть, а їх використання може тривати десятиліттями.
212
За джерелом фінансування розрізняють наукові дослідження: бю-

джетні, госпдоговірні й нефінансовані. Бюджетні дослідження фінан-
суються з коштів бюджету держави, госпдоговірні дослідження фінан-
суються організаціями – замовниками з господарських договорів.
Нефінансовані дослідження можуть виконуватися з ініціативи вченого,
індивідуального плану викладача.
За тривалістю наукові дослідження можна розділити на довгостро-
кові, короткострокові й експрес-дослідження.
У науці можна виділити емпіричний і теоретичний рівні досліджен-
ня й організації знання. Теоретичний рівень наукового знання припус-
кає наявність особливих абстрактних об’єктів і об’єднуючих їх теоре-
тичних законів, що створюються з метою ідеалізованого опису й по-
яснення емпіричних ситуацій, тобто з метою пізнання сутності явищ.
Їх мета – розширити знання суспільства й допомогти більш глибоко
зрозуміти закони природи. Такі розробки використовують в основному
для подальшого розвитку нових теоретичних досліджень, які можуть
бути довгостроковими, бюджетними тощо.
Елементами емпіричного знання є факти, що отримуються за до-
помогою спостережень і експериментів і констатують якісні й кількіс-
ні характеристики досліджуваних об’єктів і явищ. Стійка повторюва-
ність і зв’язки між емпіричними характеристиками виражаються за
допомогою емпіричних законів, що часто мають імовірнісний характер.
Розглянемо більш детально логіку наукового дослідження, оскіль-
ки від її дотримання багато в чому залежать якість та ефективність усіх
без винятку наукових досліджень.
7.2. Логіка наукового дослідження
Логіка наукового дослідження полягає у послідовності реалізації

основних форм наукового пізнання.
Основними формами наукового пізнання є: факт, проблема, гіпо-
теза, доказ, концепція, теорія.
Факт. Фундаментом усього знання в кожній науці є фактичний
матеріал або конкретні факти. Факт (від лат. factum – здійснене, зроб
лене) – це подія, яка мала місце в об’єктивній дійсності, підтверджена
спостереженням або експериментом або зафіксована в науці.
213
Як категорія науки факт може розглядатися як достовірне знання

про одиничне.
У науці фактом визнається не будь-який отриманий результат,
оскільки, щоб прийти до об’єктивного знання про явище, необхідно
провести безліч дослідницьких процедур і їх статистичну обробку
(тобто врахувати взаємодію таких факторів дослідження, як зовнішні
обставини, стан засобів пізнання, специфіка досліджуваного об’єкта,
можливості і стан дослідника тощо).
Формування факту є синтетичним процесом, завдяки якому від-
буваються особливого роду узагальнення, в результаті чого виникають
поняття.
Розрізняють факти дійсності (об’єктивні речі, явища) і факти на-
уки (відображення у свідомості фактів дійсності у вигляді суджень).
Науковим факт стає тоді, коли він є елементом логічної структури
конкретної системи наукового знання, тобто є включеним у цю систему.
Науковий факт – це: а) знання про будь-яку подію або явище, до-
стовірність якого доведена (у цьому сенсі факт – це синонім істини);
б) інформаційна посилка, яка фіксує емпіричне знання, тобто знання,
отримане в ході спостережень і експериментів.
У науковому пізнанні факти відіграють подвійну роль. По-перше,
сукупність фактів утворює емпіричну базу для висування гіпотез і по-
будови теорій; по‑друге, факти мають вирішальне значення у підтвер-
дженні гіпотез (теорій) або їх спростуванні.
Не можна ігнорувати факти тільки тому, що їх важко пояснити або
знайти їм практичне використання. Зміст нового в науці не завжди
бачить сам дослідник. Нові наукові факти і навіть відкриття, значення
яких погано розкрите, можуть тривалий час залишатися в резерві на-
уки і не використовуватися на практиці.
Розбіжність окремих або декількох фактів з теорією не означає, що
останню треба відразу відкинути.
До висновку про хибність теорії приходять і відмовляються від неї
тільки у тому випадку, коли всі спроби усунути протиріччя між теорією
й фактами виявляються безуспішними.
При науковому дослідженні важливо все. Концентруючи увагу на
основних або ключових питаннях теми, не можна не зважати на по-
214
бічні факти, які на перший погляд здаються малозначущими. Проте

саме такі факти можуть приховувати в собі початок важливих від-
криттів.
Для дослідника недостатньо встановити новий факт, важливо дати
йому пояснення з позицій сучасної науки, розкрити його загальнопі
знавальне, теоретичне або практичне значення.
Виклад наукових фактів має здійснюватися в контексті загального
історичного процесу, історії розвитку певної галузі, бути багатоаспект
ним, з урахуванням як загальних, так і специфічних особливостей.
Накопичення наукових фактів у процесі дослідження – це творчий
процес, в основі якого завжди лежить задум ученого, його ідея.
Установлення фактів, їх описання є початковою, найбільш простою,
але дуже важливою формою, в якій виявляється наукове знання. Роль
фактів у науковому пізнанні величезна. Як відзначав І. Павлов, факти –
це крила науки. Без фактичного матеріалу, умілого відбору їх і відо-
соблення не може бути ніякого наукового знання. Але знання фактів
в усій їх сукупності ще не є справжнім науковим знанням. Наука завжди
прямує за фактами, явищами, розкриваючи сутність, закони, яким під-
корюються явища й факти, тобто встановлює причини явищ і фактів.
У науковому пізнанні сукупність фактів утворює емпіричну осно-
ву для висування гіпотез і створення теорій.
У розумінні природи фактів у сучасній філософії науки виділяють-
ся дві основні тенденції: фактуалізм і теоретизм. Якщо перший під-
креслює незалежність і автономність фактів стосовно різних теорій,
то другий, навпаки, стверджує, що факти повністю залежать від теорії
і при зміні теорії відбувається зміна усього фактуального базису науки.
З точки зору сучасної філософії й методології науки хибними є як
абсолютне протиставлення фактів теорії, так і повне розчинення фак-
тів у теорії.
Факт є результатом активної взаємодії суб’єкта й об’єкта. Залеж-
ність факту від теорії виявляється у тому, що теорія формує концепту-
альну основу фактів: виділяє досліджуваний аспект дійсності; задає
мову, в якій описуються факти; детермінує засоби й методи експери-
ментального дослідження. З другого боку, одержані в результаті екс-
перименту факти визначаються властивостями матеріальної дійсності
і тому або підтверджують теорію, або суперечать їй. Отже, науковий
215
факт, якому притаманне теоретичне навантаження, є порівняно неза-

лежним від теорії, оскільки у своєму підґрунті детермінується матері-
альною дійсністю.
Унаслідок намірів пояснити явище, знайти його причини виникає
наукова проблема. Наукове дослідження завжди являє собою ланцюг
прямуючих одна за одною проблем.
Проблема. Проблема – це комплекс питань, що виникають у про-
цесі наукового дослідження, і вирішення яких становить теоретичний
або практичний інтерес.
Поштовхом до створення наукової проблеми є нові факти, що ви-
никають на практиці; вони не вкладаються в існуючу систему знань
і тому потребують для свого пояснення нових ідей.
Питання класифікації й типології проблем на сьогодні залишаєть-
ся найменш опрацьованим у методології науки. Однак за найзагальні-
шими підставами їх можна поділити на два великих класи:
–– проблеми, що стосуються самого предмета дослідження, тобто
властивостей і закономірностей досліджуваного фрагмента реальності;
–– проблеми, що стосуються інструментарію наукового досліджен-
ня, тобто методології самого пізнавального процесу.
У свою чергу, останні можна поділити на два підкласи:
а) проблеми вибору методів дослідження, способів кількісної об-
робки отриманих даних;
б) проблеми оцінювання отриманих результатів, вибору адекватної
інтерпретації, можливих альтернативних гіпотез, способів побудови
теорії тощо.
Формування проблеми – це важливий момент розвитку наукового
знання, оскільки правильно поставити проблему – значить, частково
вирішити її. Неправильна постановка проблеми є однією з причин ви-
никнення вигаданих проблем (псевдопроблем), тобто таких проблем,
постановка яких може суперечити фактам і законам. І такі проблеми
практично не вирішувані.
Своєрідною формою вирішення проблеми може бути доведення її
нерозв’язуваності, що стимулює перегляд засад, у межах яких проблема
була поставлена (наприклад, доведення нерозв’язуваності проблеми
побудови вічного двигуна було тісно пов’язане з формулюванням за-
кону збереження енергії).
216
У науковому пізнанні способи розв’язання проблем збігаються

із загальними методами і прийомами дослідження. У силу комплекс
ного характеру багатьох проблем сучасної науки, зокрема соціальних
наук, великого значення для аналізу побудови й динаміки проблем
набувають системні методи. Розвиток наукового пізнання нерідко при-
водить до проблем, що набувають форм апорій і парадоксів, для ви-
рішення яких потрібний перехід на інший, філософський рівень їх
розгляду.
Проблема включає в себе два основних моменти – її постановку
(формулювання) й вирішення.
Формулювання проблеми часто є більш суттєвим, аніж її вирішен-
ня, яке може бути справою лише мистецтва оперування методами.
Постановка нових питань, розвиток нових можливостей, розгляд
старих проблем під новим кутом зору вимагають творчої уяви і відо-
бражають дійсний успіх у науці.
Визначальний вплив на спосіб постановки і вирішення проблеми
мають: по‑перше, характер мислення тієї епохи, в яку формулюється
проблема, і, по‑друге, рівень знань про ті об’єкти, яких стосується проб
лема. Кожній історичній епосі властиві свої характерні форми поста-
новки й вирішення проблем.
У структурі проблеми перш за все виявляється невідоме (те, що
необхідно відшукати) і відоме (умови й передумови проблеми). Невідо-
ме тут тісно пов’язане з відомим (останнє вказує на ті ознаки, якими
має володіти невідоме). Таким чином, навіть невідоме у проблемі не
є абсолютно невідомим, а є чимось таким, про що ми дещо знаємо, і ці
знання виступають орієнтиром і засобом подальшого наукового по-
шуку. Уже саме формулювання проблеми містить у собі так звану
«підказку», яка вказує, де потрібно шукати засоби чи знання, яких
бракує. Вони не знаходяться у сфері абсолютно невідомого і вже по-
значені в проблемі, наділені деякими ознаками. Чим більше не виста-
чає засобів (знань) для знаходження вичерпної відповіді, тим ширшим
є простір можливостей вирішення проблеми, тим ширшою є сама
проблема і більш невизначеною є кінцева мета. Багато з таких проблем
не під силу окремим конкретним наукам і тому вони потребують між-
дисциплінарних досліджень.
У сучасній філософії й методології науки виділяються такі види
проблем:
217
–– конструктивні проблеми – вони можуть конструюватися до по-

яви теорії, яка їх вирішує;
–– реконструктивні проблеми – вони можуть реконструюватися,
тобто формулюватися на основі вже готової теорії, з позицій якої стає
зрозуміло, які в дійсності проблеми вона вирішила. Найчастіше проб
леми конструюються і реконструюються після виникнення відповідної
теорії;
–– нерозвинені – це завдання, які характеризуються такими рисами:
а) нестандартність завдання, алгоритм вирішення якого невідомий;
б) завдання, що виникло як закономірний результат пізнання;
в) завдання, вирішення якого спрямоване на усунення протиріччя,
що виникло у пізнанні, а також на усунення невідповідності між по-
требами і наявністю засобів для їх задоволення;
г) завдання, шляхи вирішення якого невідомі.
Завдання, яке містить більш-менш конкретні вказівки на шляхи
його вирішення, називається розвиненою проблемою.
Таким чином, розвинена проблема – це знання про певне незнання,
доповнене певним зазначенням шляхів усунення цього незнання.
Наукова проблема завжди формулюється на базі досить обґрунто-
ваних попередніх досліджень.
У ході розвитку суспільства нерідко виникали і псевдопроблеми,
пов’язані з помилками, недостатньою науковою підготовкою, амбіці-
ями окремих дослідників. Величезна маса проблем пов’язана з релігією
і забобонами.
Постановка й формулювання проблем є сполучною ланкою між
емпіричним і теоретичним рівнями наукового пізнання.
Необхідно зазначити, що чим більше фундаментальною є пробле-
ма, тим більше загальний і абстрактний характер має її первинне
формулювання. Але, як правило, саме фундаментальні проблеми ви-
значають постановку інших, більш приватних проблем. Нерідко тільки
після вирішення цілої низки взаємопов’язаних приватних проблем
вдається більш точно сформулювати, а потім і вирішити фундамен-
тальну проблему.
Умовою постановки проблеми у процесі наукового пізнання ви-
ступає проблемна ситуація.
Проблемна ситуація. У сфері логіки наукових досліджень проб
лемна ситуація – це об’єктивне протиріччя між метою та способами
218
її реалізації, між потребою в певних діях і відсутністю або незнанням

способу цих дій.
Проблемну ситуацію можна визначити як ускладнення інтелекту-
ального стану дослідника, яке виникає у процесі наукового досліджен-
ня, коли він не знає, як пояснити певне явище, факт, процес дійсності,
не може досягти мети знайомим йому способом, що спонукає його
шукати новий спосіб пояснення або спосіб дії. Тому проблемною мож-
на назвати ту ситуацію, коли дослідник не може дати відповіді на
об’єктивно виникаючі у процесі наукового дослідження питання,
оскільки ані наявні знання, ані інформація у проблемній ситуації не
містять відповідей і методів їх знаходження. Це і служить передумовою
для активізації розумової діяльності щодо виявлення та вирішення
виникаючих дослідницьких проблем.
Проблемні ситуації можна класифікувати за різними критеріями:
–– за спрямованістю – проблемні ситуації пошуку нових знань або
способів дії, проблемні ситуації виявлення можливості застосування
відомих знань і способів у нових умовах;
–– за рівнем проблемності – проблемні ситуації з гостро, помірно
або слабко вираженими суперечностями;
–– з наукових напрямів та галузей, у яких припустиме застосування
тих чи інших проблемних ситуацій.
На практиці найбільш функціональним і поширеним є поділ проб
лемних ситуацій за характером змістової сторони суперечностей на
чотири типи, які є загальними для усіх наукових сфер і галузей знань:
–– недостатність знань для пояснення нового факту, та/або умінь
для вирішення нового завдання;
–– необхідність використовувати раніше засвоєні знання та/або
уміння, навички в нових дослідницьких умовах;
–– наявність суперечності між теоретично можливим шляхом ви-
рішення завдання і практичної нездійсненності вибраного способу;
–– наявність суперечності між практично досягнутим результатом
попереднього узагальнення фактів і відсутністю знань для його теоре-
тичного обґрунтування.
Головний елемент проблемної ситуації – невідоме, нове, те, що
повинно бути відкрите, пізнане для правильного виконання дослід-
ницького завдання, для виконання потрібної дії. Проблемна ситуація
включає три головних компоненти: необхідність виконання такої дії,
219
за якої виникає пізнавальна потреба у новому; невідоме, яке потрібно

розкрити у проблемній ситуації, що виникла; можливості дослідника
у виконанні поставленого завдання, в аналізі умов, відкритті нового.
Пошук та відкриття невідомого у проблемній ситуації є одним із
етапів її вирішення. Він починається з виникнення проблемної ситуа-
ції і завершується етапом усвідомлення нового принципу, що в резуль-
таті дає змогу сформулювати найбільш прийнятний варіант (один
із варіантів) такого вирішення – гіпотезу.
Гіпотеза. У філософії й методології науки під гіпотезою розуміють
обґрунтоване припущення, яке не суперечить достовірним фактам
і законам, раніше доведеним положенням науки, містить початкове
пояснення досліджуваних явищ і забезпечує можливість доказу ви-
сунутих суджень.
Вона є одним із методів розвитку наукового знання, а також струк-
турним елементом теорії. Її потрібно формулювати як таке припущення,
за якого на основі низки чинників можна зробити висновок про існуван-
ня об’єкта, зв’язку між явищами або причини явища, причому цей ви-
сновок не можна вважати повністю доведеним. Можливість його повно-
го доведення дослідник нерідко відчуває на інтуїтивному рівні.
Гіпотеза має формулюватися так, щоб у цьому формулюванні чіт-
ко простежувалися положення, які потребують доведень і захисту. Вона
завжди передбачає пошук чогось нового в науці та практиці, певний
оптимальний варіант із кількох можливих. Наприклад, передбачається,
який засіб розв’язання наукового завдання є ефективним, які умови
його розв’язання є провідними, а які – коригуючими; які методи науко-
вого дослідження найкраще використовувати для розв’язання визна-
ченого завдання, а які для іншого.
Будь-яку гіпотезу слід формулювати так, щоб її можна було екс-
периментально перевірити, враховуючи те, що перебіг певного явища
чи процесу залежить від багатьох чинників і треба визначити, впливом
яких із них можна нехтувати у тому чи іншому випадку, а вплив яких
є визначальним.
Будь-яке дослідження повинне мати гіпотетико-дедуктивний ха-
рактер, спрямовуватися на розв’язання конкретного завдання. Навіть
досліджуючи історію розвитку того чи іншого правового феномену,
наукової спадщини відомих правознавців, необхідно на основі попе-
реднього вивчення літературних і архівних джерел, документів ви-
220
словлювати припущення про ймовірні причини певних правових подій,

явищ тощо.
Сформулювати гіпотезу можна лише після вивчення характерних
рис явищ, умов, обставин тощо. Це дозволить вийти на причину до-
сліджуваного явища і при побудові гіпотези оформити перебіг думки
у вигляді своєрідного умовиводу. У цьому випадку умовивід ітиме від
наслідку того чи іншого факту або явища чи від схожості наслідків або
ознак до схожості основ.
У процесі наукового дослідження цілком можливе формулювання
не однієї, а декількох гіпотез, лише одна з яких підтвердиться в ході їх
доведення. Інколи й негативні результати можуть бути корисними для
розвитку науки. Особливо істотними за своїм науковим значенням вони
стають тоді, коли ведуть до перегляду застарілих уявлень про об’єкт
дослідження чи методологічний інструментарій його дослідження.
Будь-яка гіпотеза має вихідні дані (підстави) і кінцевий результат
(припущення), а також відпрацювання вихідних даних і логічний пере-
хід до припущення.
Гіпотетичне знання має імовірнісний, а не достовірний характер
і вимагає перевірки й обґрунтування.
Висування нової гіпотези, як правило, опирається на результати
перевірки старої, навіть у тому випадку, якщо ці результати були не-
гативними.
У сучасній методології термін «гіпотеза» вживається у двох зна-
ченнях:
–– як форма теоретичного знання, яка характеризується проблема-
тичністю і недостовірністю;
–– як метод розвитку наукового знання.
Як форма теоретичного знання гіпотеза повинна відповідати де
яким загальним умовам, які необхідні для її висунення й обґрунтування
і яких необхідно дотримуватися при побудові будь-якої наукової гіпо-
тези незалежно від галузі наукового знання. Такими неодмінними
умовами є такі:
–– гіпотеза, яка висувається, повинна відповідати встановленим
у науці законам;
–– гіпотеза повинна бути узгоджена з фактичним матеріалом, на базі
якого і для пояснення якого вона висунута. Інакше кажучи, вона повин
на пояснити всі наявні достовірні факти;
221
–– гіпотеза не повинна містити у собі протиріч, які забороняються

законами формальної логіки. Однак протиріччя, які є відображенням
об’єктивних протиріч, не тільки є припустимими, а й необхідними
у гіпотезі (такою, наприклад, була гіпотеза Луї де Бройля про наявність
у мікрооб’єктів протилежних – корпускулярних і хвильових – власти-
востей, яка потім стала теорією);
–– гіпотеза повинна бути простою, не містити нічого зайвого, суто
суб’єктивного, ніяких довільних припущень, які не витікають з необ-
хідності пізнання об’єкта таким, яким він є насправді. Але ця умова
не скасовує активності суб’єкта у висуванні гіпотез;
–– гіпотеза повинна бути такою, щоб її можна було застосувати до
більш широкого класу досліджуваних споріднених об’єктів, а не тіль-
ки до тих, для пояснення яких вона спеціально була висунута;
–– гіпотеза повинна припускати можливість її підтвердження або
спростування: або безпосередньо – через безпосереднє спостереження
тих явищ, існування яких передбачається даною гіпотезою; або по-
бічно – шляхом виведення наслідків з гіпотези і їх дослідної перевірки
(тобто зіставлення наслідків із фактами).
Тут необхідно зазначити, що другий спосіб сам по собі не дозволяє
встановити істинність гіпотези в цілому, він лише підвищує її імовір-
ність.
У філософії й методології науки основними видами гіпотез прий
нято вважати:
–– загальну гіпотезу – припущення, яке пояснює причину явища або
групи явищ у цілому;
–– часткову гіпотезу – припущення, яке пояснює певний окремий
бік чи окрему властивість явища чи події1;
–– наукову гіпотезу – гіпотезу, яка пояснює закономірність розвитку
явищ природи й суспільства (наприклад, гіпотеза про походження
життя, гіпотеза про походження людини тощо);
–– робочу гіпотезу – тимчасове припущення, яким користуються,
вибудовуючи гіпотези.
Робоча гіпотеза дає змогу перевірити, чи можна це явище якось
пояснити. Висунувши робочу гіпотезу й переконавшись, що вона не
може пояснити явище, яке нас цікавить, чи пояснює його неправильно,
1
Цей поділ не є абсолютним, гіпотеза може бути частковою стосовно однієї
і загальною стосовно інших гіпотез.
222
її відкидають, замінюють іншою робочою гіпотезою. Робоча гіпотеза

створюється як тимчасова, тобто припущення, яке пояснює явище
умовно. За допомогою таких робочих гіпотез тимчасово групують
факти, а потім уже її формулюють. Робоча гіпотеза може стати в ході
подальшого дослідження науковою гіпотезою. У достовірне знання
робоча гіпотеза може перетворитися або шляхом безпосереднього ви-
явлення досліджуваних об’єктів, або шляхом логічного доказу версій,
шляхом підтвердження наслідків.
Доказ гіпотези. Перевірка гіпотези на практиці, перетворення її
на достовірне знання є процесом складним і тривалим. Тому перевірку
істинності гіпотези не можна зводити до якоїсь однієї логічної дії. При
перевірці гіпотези використовуються різні логічні форми і способи
доказів або спростування.
Безпосереднє підтвердження (спростування) гіпотези в науці ви-
користовується досить часто. Суть цього способу полягає в тому, що
передбачувані окремі факти чи явища в ході подальшого пізнання зна-
ходять підтвердження (або спростування) у практиці через їх безпо-
середнє сприйняття. Але справа в тім, що в деяких випадках (напри-
клад, історичні гіпотези) практикою складно (або навіть неможливо)
перевірити всі припущення. У випадках прогностичних гіпотез недо-
цільно чекати їх прямого підтвердження практикою, тому що буде
змарновано час для необхідних дій (наприклад, гіпотеза про перспек-
тиви розвитку штучних мов). Ось чому в науці широко користуються
логічним доведенням (спростуванням) гіпотез.
Логічне доведення (спростування) протікає опосередковано у ви-
падку, коли об’єкти пізнання, що мали місце в минулому або існують
і в даний час, є недоступними безпосередньому чуттєвому сприйняттю.
Основними шляхами логічного доказу гіпотези є:
–– індуктивний – найбільш повне підтвердження гіпотези або ви-
ведення з неї наслідків за допомогою аргументів, що включають вка-
зівки на факти і закони;
–– дедуктивний – виведення гіпотези з інших, більш загальних і вже
доведених положень;
–– включення гіпотези у систему наукового знання, в якій вона не-
суперечливо узгоджується з усіма іншими положеннями.
223
Логічне доведення (спростування) залежно від способу обґрунту-

вання може протікати у формі прямого і непрямого доказу (спросту-
вання).
Пряме доведення (спростування) гіпотези протікає шляхом під-
твердження або спростування виведених логічних наслідків знову
виявленими фактами.
Іншим видом логічного доказу (спростування) гіпотези є непрямий
доказ (спростування). Воно використовується тоді, коли існують кіль-
ка гіпотез, що пояснюють одне й те саме явище. Непрямий доказ від-
бувається шляхом спростування і виключення всіх хибних припущень,
на підставі чого стверджується достовірність єдиного припущення, що
залишилося.
Логічний процес виведення наслідків із висунутого припущення
та обґрунтування істинності або хибності гіпотези відбувається досить
часто у формі умовно-категоричного силогізму. Із причини А, яка при-
пускається, виводять наслідок В. Логічно це виражається в такому
судженні: «Якщо є А, то є В». Потім наслідок В перевіряють на прак-
тиці, чи дійсно він існує. Якщо наслідок В насправді не існує й існу-
вати не може, то за правилами умовно-категоричного силогізму від
відсутності наслідку доходять висновку про те, що й причина А, яка
припускалася, також не існує, тобто – до ймовірного висновку про
хибність висунутої гіпотези.
Перевірка гіпотези відбувається завжди шляхом підтвердження
наслідків, виведених із цієї гіпотези. Критерієм істинності гіпотези
є практика. Гіпотеза народжується практикою, і тільки практика
розв’язує питання про те, істинною є гіпотеза, чи хибною. Гіпотеза
стає достовірною теорією, коли наслідки, виведені з неї, підтверджу-
ються практикою. Перевірка гіпотези на практиці, перетворення гіпо-
тези в достовірну теорію є процесом складним і довготривалим. Тому
доведення істинності гіпотези не можна зводити до якоїсь одноактної
логічної дії.
Перевіряючи гіпотезу, використовують різні логічні форми. Досить
часто перевірка гіпотези відбувається за схемою умовно-категорично-
го силогізму. Особливо широко умовно-категоричний силогізм вико-
ристовується тоді, коли мають справу з умовно-виділяючими суджен-
нями. У таких випадках наявність у дійсності всього лише одного
224
наслідку, виведеного з гіпотези, є достатньою умовою для визнання

цієї гіпотези істинною. Але умовно-категоричний силогізм не є єдиним
логічним засобом перевірки гіпотези. Окрім умовно-категоричних
умовиводів використовуються також категоричний силогізм, розпо-
дільні умовиводи та інші логічні форми.
Отже, перевірка (доказ) гіпотези є завершальним етапом опрацю-
вання наукового обґрунтованого припущення, що перетворює його
у достовірне знання або спростовує його.
Доказ – це логічна операція обґрунтування істинності певного
судження за допомогою інших істинних і пов’язаних з ним суджень.
Доказ включає в себе три взаємопов’язаних елементи: тезу, аргумент,
демонстрацію.
Теза – це судження, істинність якого обґрунтовують у процесі ар-
гументації. Він є головним елементом доказів і відповідає на запитан-
ня: що доводять?
Аргумент – це положення, за допомогою яких обґрунтовують тезу.
Він виконує роль логічного фундаменту доказів і відповідає на запи-
тання: за рахунок чого доводять тезу?
Демонстрація – це логічний зв’язок між аргументами і тезою.
Продемонструвати – тобто показати, що теза логічно випливає
з прийнятих аргументів за правилами відповідних висновків.
Таким чином, розкривши проблему суті, структури та основних ви-
дів гіпотези, необхідно відзначити її важливу роль у процесі теоретичної
та практичної діяльності. Гіпотеза є необхідною формою розвитку на-
укових знань, без якої неможливий перехід до нового знання.
Гіпотеза відіграє істотну роль у розвитку науки, є початковим ета-
пом формування майже кожної наукової теорії. Усі значні відкриття
в науці виникли не в готовому вигляді, а пройшли тривалий і складний
шлях розвитку, починаючи з первинних гіпотетичних положень, що
виступають як керівна ідея дослідження і розвиваються на цій основі
фактично до наукової теорії.
Доказ гіпотези призводить до появи концепції або, в розвинутій
формі, до теорії.
Концепція. Концепція (лат. соnceptio – розуміння, система) – це
форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснен-
ня, тлумачення основної ідеї теорії. Це – науково обґрунтоване та
225
в основному доведене вираження основного змісту теорії, але на від-

міну від неї воно ще не може бути втіленим у чітку систему наукових
понять.
Концепція є не тільки ємною, а й змістовною сукупністю знань про
об’єкт (фрагмент) дійсності. Вона є не лише способом розуміння, а й
тлумаченням будь-яких явищ і процесів. Водночас концепція – це про-
відна ідея у системі теоретичних і методологічних знань (характерис-
тик, параметрів). Вона органічно поєднує й реалізує пізнавальну,
герменевтичну та методологічну функції, забезпечуючи суб’єкта знан
нями про навколишню дійсність, методами й фактами пізнання, опра-
цьовуючи схеми її тлумачення та пояснення. До того ж концепція – це
провідний задум, котрий визначає життєдіяльність індивіда, соціуму,
стратегію дій людини у здійсненні планів, програм, реформ.
Концепція вводить у теоретичні дискурси дисциплін їх вихідні
принципи й передумови, що визначають базисні поняття – концепти
та схеми міркувань, які формують фундаментальні питання (ідеї). Це
по суті форма організації знань на метатеоретичному рівні.
Методологія постнекласичної науки приділяє особливу увагу до-
слідженню концептуальної організації наукових знань (концепти «осо-
бистісного знання» М. Полані, «тематичний аналіз науки» Дж. Холтон,
«дослідницька програма» І. Лакатоса, «парадигма» Т. Куна тощо)1.
Теорія – найбільш розвинена форма наукового пізнання, що являє
собою сукупність доведених і об’єднаних в єдину систему понять,
категорій, законів, принципів, концепцій, які узагальнено відображають
певну область дійсності.
Теорія – це система, що розвивається, об’єктивно правильних,
перевірених практикою наукових знань, що пояснюють закономірність
явищ даної сфери дійсності.
Основними елементи теорії слід вважати:
–– вихідні підстави – фундаментальні поняття, принципи, закони,
аксіоми;
–– ідеалізовані об’єкти – абстрактні моделі суттєвих властивостей
і зв’язків предметів, що вивчаються (наприклад, «законодавство», «зло-
чинність»);
–– логіку теорії – сукупність певних правил і способів доказу, на-
цілених на вдосконалення структури і змін знання;
1
Див. тему 2.
226
–– філософські установки і ціннісні фактори;

–– сукупність законів і тверджень, виведених як наслідки з основних
положень даної теорії відповідно до конкретних принципів.
Завданням наукової теорії є описування фактів, їх пояснення, а та-
кож пророкування раніше невідомих фактів. Факти відіграють важли-
ву роль у перевірці, підтвердженні й спростуванні теорій: відповідність
фактам – одна із суттєвих вимог до наукових теорій. Розходження те-
орій з фактами розглядається як суттєвий недолік теоретичної системи
знання.
Існують три основних типи наукових теорій:
–– емпіричні, або описові, теорії (їхні положення є узагальненням
емпіричних даних, фактів);
–– математизовані теорії (їхня сутність відтворюється математич-
ними моделями);
–– дедуктивні теорії (в основу їх створення покладені спеціальні
формально-логічні мови).
У свою чергу, дедуктивні теорії поділяються також на три види:
–– аксіоматичні (будуються на основі очевидних положень – аксіом);
–– конструктивні (будуються на основі створених абстрактних
об’єктів);
–– гіпотетичні (включають багато інтуїтивних моментів, неопера-
ціональних визначень).
Існує об’єктивна логіка розвитку наукового знання, котра дозволяє
раціонально реконструювати процес розв’язання проблемної ситуації
у науці. У найзагальнішій формі результати теоретичної діяльності
фіксуються у філософських категоріях. Вони поряд із прийнятим сти-
лем мислення та домінуючою системою цінностей є факторами, які
становлять найважливішу складову контексту наукового пізнання.
Тобто категоріальний склад мислення детермінує програму досліджень,
прийняту на певному етапі тієї чи іншої сфери пізнання. Велику роль
у цьому відіграють регулятивні принципи пізнання, які посідають про-
міжне місце між загальнофілософськими принципами та принципами
спеціально-наукових теорій. Вони виконують роль системи координат,
яка суттєво обмежує свавілля у виборі базових положень у процесі
побудови концептуальної системи. Причому принципи відповідності
й інваріантності, про які мова йтиме нижче, є необхідною, але не до-
статньою умовою побудови теорії; принципи причинності і простоти
227
не так аподиктичні, оскільки виконують лише роль евристичних засо-

бів. Крім того, теоретичні системи є відкритими, вони розвиваються.
Удосконалення їхньої структури відбувається завдяки координації
з емпіричним рівнем пізнання, розширенням експериментальної бази
науки. Розглянемо основні принципи побудови теорій.
Принцип відповідності був сформульований Н. Бором у 1913 р.
Згідно з ним теорії, істинність яких була встановлена у певних фактич-
них межах, з появою нових, більш загальних теорій не усуваються як
хибні, а зберігають своє значення для попередніх явищ як гранична
форма або окремий випадок. Висновки нової теорії для галузі, де була
справедливою стара («класична») теорія, переходять у «класичну»
теорію. Це правило поширюється і на категоріальний апарат обох те-
орій.
Принцип відповідності відображає кумулятивний характер науко-
вого знання. У світлі цього принципу процес пізнання виступає не як
зміна несумісних концепцій, а як перехід до більш загальних і адек-
ватних теорій. Деякі недоліки принципу відповідності пов’язані з його
ретроспективною спрямованістю, тобто поглядом на старі теорії з по-
зицій нових теорій. Саме це суттєво знижує евристичні можливості
цього принципу.
Інколи принцип відповідності доповнюють принципом обмежень
(заборон) або принципом неможливості. Згідно з першим з них закони
природи і суспільства уявляються як заборони, як вказівка на те, чого
не може бути.
Принцип інваріантності (лат. invarians – незмінний) проголошує
об’єктивним усе те, що залишається незмінним щодо трансформацій,
які лежать в основі теорій. Згідно з цим принципом теорія повинна
будуватися на величинах і співвідношеннях, які є інваріантними щодо
деяких груп перетворень. Система інваріантностей, введена у теорію,
виконує функцію ядра, навколо якого будується теорія. Принцип від-
повідності, проголошуючи збереження певних елементів знання, ви-
ступає окремим випадком принципу інваріантності.
Принцип споглядальності формулюється як вимога щодо наукової
теорії, згідно з якою у ній повинні фігурувати лише такі теоретичні
положення й поняття, яким можна дати операціональні визначення.
Сучасне його трактування формулюється у вигляді вимоги принципо-
228
вої емпіричної перевірки хоча б наслідків, що випливають з теоретич-

ної системи. Принцип споглядальності тісно пов’язаний з принципом
доповнюваності Н. Бора (при теоретичному вивченні деякого об’єкта
необхідно користуватись парами понять, що взаємно доповнюють одне
одного).
Принцип фальсифікованості стверджує, що будь-яку теорію мож-
на спростувати. У зв’язку з цим реакція на критичну аргументацію
повинна бути адекватною. На думку К. Поппера, реакція на критику
є адекватною, якщо від теорії відмовляються при знаходженні контр-
аргументів хоча б до одного з її наслідків. Нова версія фальсифікаціо-
нізму І. Лакатоса пропонує критично оцінювати не окрему модифіка-
цію, а всю серію припущень, що введені у теорію під впливом нової
експериментальної інформації, разом із вихідною теорією1.
Принцип простоти зосереджує увагу на таких якостях теорії, як
доступність її для розуміння і засвоєння, легкість оперування її кате-
горіальним апаратом, привабливість. Прагнення до простоти є праг-
ненням до оптимальності в організації теоретичних систем і пошуком
більш інформативних форм відображення їхнього змісту.
Структура наукової теорії складається з похідного й базисного
рівнів. Онтологічна схема і правила оперування належать до похідно-
го рівня теорії, а фактологічна, конструктивна (конструкційна) і нор-
мативна компоненти – до базисного рівня.
Онтологічна схема складається із системи висловлювань, які фік-
сують сутнісні елементи відображеної в теорії сфери реальності. Її
положення спочатку формулюються у вигляді гіпотези, потім як прин-
ципи і закони певної теорії. Вони утворюють своєрідну модель сутніс-
них відносин об’єктів предметної галузі теорії. Онтологічні схеми
наукових теорій, по‑перше, детерміновані базисним рівнем теорії,
по‑друге, вводяться разом із правилами оперування.
Правила оперування – це той компонент похідного рівня теорії,
який не входив до складу стандартної її моделі. Маються на увазі опе-
рації вимірювання, спостереження, експерименту, декодування тощо,
які здійснюються за певними правилами і тісно пов’язані з результа-
тами наукової діяльності, зокрема з формуванням теорії. При цьому
правила оперування регламентують не тільки предметно-експеримен-
1
Див. тему 2.
229
тальну діяльність, а й способи узагальнення та фіксації інформації,

одержаної в ході цієї діяльності, тобто включають певну методику
обробки кількісних або якісних показників. Вони також відіграють
істотну роль не тільки під час перевірки існуючих, а й у генезисі нових
теорій.
Фактологічний базис включає інформацію про предметну сферу
наукової теорії, тобто факти, які вона пояснює. У процесі функціону-
вання науки фактологічний базис розширюється, поки не буде точно
встановлено предметну сферу, яку розглядає дана теорія. Наприклад,
фактологічним базисом еволюційної теорії Ч. Дарвіна були численні
дані, накопичені в зоології, ботаніці, палеонтології того часу, але най-
важливішу роль відіграли його власні спостереження під час навколо
світньої подорожі, особливо під час перебування на Галапагосі, де
місцева фауна на ізольованих островах характеризувалася великою
кількістю різновидів. Теорія природного відбору, сформульована спо-
чатку для пояснення походження цих рослин і тварин, була потім по-
ширена на всі організми, у тому числі й на людей, і була покладена
в основу наукового пояснення походження життя на Землі. Без теорії
не можна зрозуміти факти, але й без фактів немає теорій (за винятком
випадків редукції теорій). Здебільшого частина фактів, що становлять
базис теорії, передує її створенню і встановлюється до і незалежно від
даної теорії. Крім того, в основі одержання фактів зазвичай лежать
процедури досить універсального характеру, спільні для низки теорій:
виміри, логічні та статистичні методи, методичні нормативи тощо.
Конструктивний базис наукової теорії становлять зв’язки, з допо-
могою яких елементи теорії поєднуються між собою. В усіх випадках
умовою побудови теорії є логічна узгодженість її елементів, коли ви-
словлення, що фіксують принципи, теоретичні закони, методологічні
приписи і факти, пов’язані відношеннями логічного слідування. Якщо
внутрішньотеоретичні відношення можуть бути подані як система
рівнянь, то для побудови теорії використовуються математичні зако-
номірності. Це надає теорії особливої строгості, дозволяючи застосу-
вати під час її розгортання і перевірки засоби математичного аналізу.
Роль конструктивного базису є досить великою у генезисі будь-яких
теорій, але особливого значення він набуває в математиці й математи-
зованих галузях науки. Розробка відповідного певній теорії математич-
ного апарату дає можливість за вдаваним хаосом знайти регулярність,
230
встановити кореляцію між незалежними на перший погляд параметра-

ми, помітити аналогію в процесах, які вважалися різноякісними. На-
приклад, конструктивним базисом загальної теорії статистики є мате-
матична теорія ймовірності, низка напрямів соціології ґрунтується на
теорії графів.
Нормативний базис теорії – це консервативна частина наукового
знання, яка включає запозичені з інших наукових теорій і філософії
положення, згідно з якими будується дана теорія. Він забезпечує на-
ступність і узгодженість теоретичного знання, акумулює найстійкіші
його елементи (аксіоми, принципи, логічні й моральні правила і за-
борони).
Основними функціями теорії вважаються:
–– синтетична – об’єднання окремих достовірних знань в єдину,
цілісну систему;
–– пояснювальна – виявлення причинних та інших залежностей,
різноманіття зв’язків даного явища, його суттєвих характеристик, за-
конів його походження і розвитку;
–– методологічна – на базі теорії формулюються різноманітні ме-
тоди, способи і прийоми дослідницької діяльності;
–– прогностична – на підставі теоретичних уявлень про наявний
стан відомих явищ робляться висновки про існування невідомих рані-
ше фактів, об’єктів або їх властивостей, зв’язків між явищами тощо;
–– практична функція. Кінцеве призначення будь-якої теорії – бути
втіленою в практику, бути «керівництвом до дії» зі зміни реальної
дійсності.
Певним різновидом теорії є доктрина (лат. doctrina) – системати-
зоване вчення, сукупність відпрацьованих концепцій, наукова або фі-
лософська теорія, політична система, керівний теоретичний чи політич-
ний принцип (наприклад, правова доктрина) або нормативна формула.
У свою чергу, правова доктрина – це зумовлена духовним і інте-
лектуальним розвитком, станом моральності та політико-правовою
культурою суспільства цілісна і гармонічна система принципів, по-
глядів, уявлень, ідей, концепцій і модельних норм щодо права та його
розвитку, які виступають теоретичним стрижнем і концептуальною
основою державотворчої, правотворчої, правозастосовчої та право-
тлумачної діяльності.
231
За загальним правилом будь-яка доктрина поділяється на офіційну,

створювану на національному рівні або наднаціональному (експертні
висновки, наведені вище), і наукову, створювану в університетах та
інших професорських об’єднаннях.
Спочатку доктрина була єдиним джерелом міжнародного публіч-
ного права. Розвиток позитивізму призвів у результаті до занепаду
доктрини, а потім – до переосмислення ролі доктрини в праві. У да
ний час у міжнародному публічному праві доктрина є субсидіарним
джерелом права, застосування якого можливе лише в особливих об-
ставинах.
Міжнародне приватне право також визнає доктрину як джерело
права. У національному праві роль доктрини залежить від особливос-
тей правової системи і національної культури.
Правова доктрина є продуктом наукової діяльності, своєрідним
підсумком дослідження державно-правової дійсності в конкретний
історичний період. Вона максимально ефективно поєднує наукові роз-
робки з практикою створення й застосування права, ураховуючи при
цьому як контекст правової культури, так і вплив основних чинників
розвитку суспільства.
Правова доктрина створюється в результаті проведення фундамен-
тальних наукових досліджень, що пов’язані з глибоким і всебічним
аналізом сутності державно-правових явищ і процесів, з’ясуванням
закономірностей їх виникнення й розвитку.
Це є основною передумовою для легітимації доктринальних по-
ложень у правосвідомості юристів, як наслідок – сприйняття юридич-
ною практикою. Ідеться про відображені в узагальненій теоретичній
формі юридичні знання: категорії і поняття, теорії, концепції, що відо-
бражають закономірності й логіку правової матерії і служать формами
вираження змістової частини правової доктрини, яка безпосередньо
оформлюється у вигляді наукових праць з питань права – монографій,
наукових статей, коментарів законодавства тощо.
Правова доктрина не тільки статично віддзеркалює державно-пра-
вову дійсність, формуючи знання про право та його реалізацію. Її
функція не зводиться виключно до інтерпретації та систематизації
позитивного права, хоча саме у цьому полягає ключова функція право-
вої доктрини. Вона також має прескриптивний характер, оскільки
містить бачення права, яким воно має бути, тобто його уявний ідеаль-
232
ний образ, обґрунтовує необхідність і доцільність закріплення норм

права, формування нових галузей та інститутів права, їх удосконален-
ня чи реформування.
Правова доктрина як практично зорієнтований комплекс наукових
знань про право має складну багаторівневу структуру, елементи кож-
ного рівня якої відрізняються за рівнем абстрактності та мають різний
ступінь узагальнення.
Це, по-перше, часткова правова доктрина – рівень галузевих док-
тринальних розробок, у яких ґрунтовно досліджуються певні галузі
права: вивчаються їх природа, особливості формування, тенденції
розвитку, вдосконалюється понятійно-категоріальний апарат. У межах
галузевих правових доктрин розробляються доктрини підгалузей та
інститутів права.
По-друге, на основі систематизації галузевих доктринальних роз-
робок, їх рефлексії та узагальнення формується загальна правова
доктрина, положення якої сформульовані в абстрактній, найзагальнішій
формі. Її стрижневим елементом є вчення про джерела права та тлума-
чення правових норм, включаючи й теорію аргументації.
Отже, загальна правова доктрина розробляє й обґрунтовує певні
юридико-пізнавальні форми тлумачення права і його джерел, визначає
співвідношення між ними та підходи (порядок) до застосування. За
допомогою цих форм логічно впорядковується нормативно-правовий
матеріал чинного права. Це дозволяє подати його у вигляді цілісної і
внутрішньо узгодженої моделі, що важливо як з точки зору його на-
лежного розуміння, так і практичного застосування та вдосконалення.
Між відповідними структурними елементами (рівнями) правової
доктрини існує тісний взаємозв’язок. Галузеві доктрини використову-
ють аргументи загальної правової доктрини, яка, у свою чергу, спира-
ється на доробки галузевих юридичних наук, аналізує й узагальнює їх.
Процес формування правової доктрини та її складників є тривалим,
багатоетапним і починається, як правило, з висунення оригінальних
авторських поглядів (ідей, гіпотез) на певні явища державно-правової
дійсності або з обґрунтування нових підходів до розв’язання актуаль-
них проблем юридичної практики. У процесі наукової дискусії, яка
може тривати роками на сторінках журналів, наукових конференціях,
«круглих столах» тощо, наукові ідеї вдосконалюються й оформлюють-
ся, розробляються ефективні способи та механізми їх упровадження
233
в практику суспільного і державного життя. Це може супроводжуватись

появою нового напряму в юридичній науці або формуванням наукової
правничої школи. Тому правова доктрина – це не просто сукупність
поглядів окремих учених, а до певної міри продукт їх спільної інтелек-
туальної творчості. У результаті створюється цілісне, концептуально
та методологічно, логічно узгоджене вчення (знання) про право, його
галузі та інститути, яке певною мірою редуковане до внутрішньо не-
суперечливого ядра.
Сукупність концепцій, теорій, доктрин, загальноприйнятого кате-
горіального та методологічного апарату складають наукову парадигму –
сукупність фундаментальних наукових установок, уявлень, термінів,
яка приймається і розділяється науковою спільнотою й об’єднує біль-
шість її членів. Парадигма забезпечує спадкоємність розвитку науки
й наукової творчості1.

Г. О. Бірта, Ю. Г. Бургу. – Київ : Центр учб. літ., 2014. – 142 с.
3. Колесников О. В. Основи наукових досліджень : навч. посіб. / О. В. Ко-
лесников. – 2‑ге вид., випр. та допов. – Київ : Центр учб. літ., 2011. –
144 с.
4. Малигіна В. Д. Методологія наукових досліджень : монографія / В. Д. Ма-
5. Мокін Б. І. Методологія та організація наукових досліджень : навч. посіб. /
Б. І. Мокін, О. Б. Мокін. – Вінниця : ВНТУ, 2014. – 180 с.
студентів, курсантів, аспірантів і ад’юнктів / за ред. А. Є. Конверського. –
7. Основи наукових досліджень : конспект лекцій / уклад. Е. В. Коліснічен-
ко. – Суми : Сум. держ. ун-т, 2012. – 83 с.
8. Семеніхін І. В. Правова доктрина: загальнотеоретичний аналіз / І. В. Се-
меніхін ; наук. ред. О. В. Петришин. – Харків : Юрайт, 2012. – 88 с.
1
Див. тему 4.
234

О. П. Дзьобань, І. М. Будур та ін. ; за заг. ред. О. Ю. Панфілова. – Харків :
ХІФ КНТЕУ, 2019. – 276 с.
10. Цехмістрова Г. С. Основи наукових досліджень : навч. посіб. / Г. С. Цех-
розділ 3
Праксеологія
Тема 8.
Оприлюднення результатів
наукових досліджень. Наукові
публікації
У зв’язку з розвитком науки ще у XVII ст. у науковців виникла

необхідність ділитися власними відкриттями із колегами. При цьому
багато уваги приділялось захисту пріоритету відкриття. Першими суто
науковими виданнями, які здійснювали наукові публікації, були англій-
ський Філософські праці Королівського товариства і французький
Journal des savants («Журнал вчених») (1665). Надалі кількість наукових
журналів зросла до декількох тисяч.
Поступово до ХІХ ст. кількість наукових публікацій зросла на-
стільки, що фахівець уже не міг осягнути всі публікації з власної на-
укової царини. Тому з’явився процес рецензування, коли поважні
журнали вимагали від молодих науковців рекомендаційних листів від
відомих вчених на підтримку власних робіт.
У ХХ ст. наукове рецензування стало еталоном наукової публікації.
Стали рецензуватися не лише наукові статті та повідомлення, але й на-
укові книги, збірники тощо.
8.1. Наукові публікації: поняття, різновиди, основні вимоги
Основні результати і положення наукових досліджень оприлюдню-

ються у вигляді різних видів публікацій для ознайомлення з ними на-
укової громадськості. У тексті дисертації та автореферату здобувач має
наводити посилання на власні публікації, включати їх до списку ви-
користаної літератури і джерел.
Публікації відображають основний зміст, новизну наукового до-
слідження і фіксують завершення певного етапу дослідження або ро-
236
Тема 8. Оприлюднення результатів наукових досліджень. Наукові публікації
боти в цілому. Крім цього, публікації забезпечують первинною науко-

вою інформацією суспільство, сповіщають наукове співтовариство про
появу нового наукового знання і передають індивідуальний результат
у загальне надбання.
Публікація (лат. рublіcаtо – оголошую всенародно, оприлюднюю):
1) доведення до загального відома за допомогою ЗМІ; 2) розміщення
тексту в різних виданнях (газетах, журналах, книгах); 3) текст, над-
рукований у будь-якому виданні.
Публікації виконують декілька функцій:
–– оприлюднюють результати наукової роботи;
–– сприяють встановленню пріоритету автора (дата підписання
публікації до друку – це дата пріоритету науковця);
–– свідчать про особистий внесок дослідника у розробку наукової
проблеми (особливе значення мають індивідуальні публікації, роботи
у співавторстві потребують додаткових роз’яснень);
–– слугують підтвердженню достовірності основних результатів
і висновків дисертації, її новизни і наукового рівня (публікація стає
об’єктом вивчення й оцінювання широкою науковою громадськістю);
–– підтверджують факт апробації та впровадження результатів і ви-
сновків дисертації;
–– відображають основний зміст дисертації (про це вказується
у вступі до дисертації та автореферату, а також через включення пуб
лікацій здобувача до списку опублікованих праць за темою дисертації);
–– фіксують завершення певного стану дослідження або роботи
в цілому;
–– забезпечують первинною науковою інформацією суспільство,
сповіщають наукову спільноту про появу нового наукового знання;
–– передають індивідуальний результат у загальне надбання та ін.
Особливе значення мають наукові публікації, що вийшли друком
у формі видань. Видавнича продукція, терміни та визначення основних
видів видань регламентуються Державним стандартом України ДСТУ
3017–95 «Видання. Основні види, терміни та визначення». Указаний Дер-
жавний стандарт визначає видання як документ, який пройшов редакцій-
но-видавниче опрацювання, виготовлений друкуванням, тисненням або
237
Розділ 3. Праксеологія наукових досліджень
іншим способом, містить інформацію, призначену для поширення, і від-

повідає вимогам державних стандартів, інших нормативних документів
щодо видавничого оформлення й поліграфічного виконання.
Науковим вважається видання результатів теоретичних і (або) екс-
периментальних досліджень, а також підготовлених науковцями до
публікації пам’яток культури, історичних документів та літературних
текстів. Воно призначене для фахівців і для наукової роботи.
Статус наукового видання потребує суворого дотримання вимог
видавничого оформлення видання. Будь-яке наукове видання повинне
містити вихідні відомості – сукупність даних, які характеризують ви-
дання і призначені для його оформлення, бібліографічної обробки,
статистичного обліку й інформування читача.
Елементами вихідних відомостей є: відомості про авторів або ін-
ших осіб, які брали участь у створенні видання; заголовок (назва)
видання; надзаголовкові дані; підзаголовкові дані; нумерація; вихідні
дані; шифр зберігання видання; індекс УДК; індекс ББК; авторський
знак, макет анотованої каталожної картки; знак охорони авторського
права; міжнародний стандартний номер ISBN; випускні дані.
Вихідні дані включають: місце випуску видання, назва видавництва
або організації, що володіє правом видання, і рік випуску (як правило,
наводять у нижній частині титульного аркуша).
У випускних даних зазначають дату подання оригіналу на складан-
ня; дату підписання видання до друку; формат паперу і частку аркуша;
вид і номер паперу; гарнітуру шрифту основного тексту; спосіб друку;
обсяг видання в умовних друкованих аркушах; обсяг видання в облі-
ково-видавничих аркушах; номер замовлення поліграфічного підпри-
ємства; назву і повну поштову адресу видавництва і поліграфічного
підприємства.
Серед наукових видань розрізняють 2 основні групи: науково-до-
слідні й джерелознавчі.
До науково-дослідних видань належать:
–– монографія – науково-книжкове видання повного дослідження
однієї проблеми або теми, що належить одному чи кільком авторам;
–– науковий реферат (автореферат) – коротке викладення автором
змісту наукового дослідження, дисертаційної роботи перед поданням
її до захисту;
238
–– інформативний реферат – коротке письмове викладення однієї

наукової праці, що стисло висвітлює її зміст. Він акцентує увагу на
нових повідомленнях;
–– препринт – наукове видання з матеріалами попереднього харак-
теру, які публікуються до виходу у світ видання, в якому вони мають
бути вміщені;
–– тези доповідей, а також матеріали наукової конференції – непе-
ріодичний збірник підсумків конференції, доповідей, рекомендацій та
рішень;
–– збірник наукових праць – збірник матеріалів досліджень, вико-
наних у наукових установах, навчальних закладах та наукових спільнотах.
До другої групи належать джерелознавчі видання, або докумен-
тальні наукові видання, які містять пам’ятки культури та історичні
документи, що пройшли текстологічне опрацювання, мають комента-
рі, вступні статті, допоміжні покажчики та інші елементи науково-до-
відкового апарату видання.
З точки зору періодичності наукові видання поділяються на періо-
дичні й неперіодичні.
Періодичне видання – це видання, що виходить через певні про-
міжки часу, має заздалегідь визначену постійну щорічну кількість
і назву нумерованих чи датованих, однотипово оформлених випусків,
які не повторюються за змістом.
Неперіодичне видання – це видання, що виходить одноразово і про-
довження якого не передбачене.
За обсягом розрізняють три види наукових неперіодичних видань:
книга (книжкове видання обсягом понад 48 сторінок); брошура (книж-
кове видання обсягом від 4 до 48 сторінок), листівка – аркушеве ви-
дання обсягом від 1 до 4 сторінок.
Наукові видання (зокрема наукові монографії, журнали чи збірни-
ки), в яких опубліковані основні результати дисертаційних робіт, мають
бути доступними читачеві, знаходитися у фондах провідних вітчизня-
них бібліотек, обов’язково надсилатися в установи, перелік яких за-
тверджений МОН України.
Для захисту кандидатської дисертації необхідна наявність не мен-
ше 5 публікацій у наукових (зокрема в електронних – не більше 1 пуб
лікації) фахових виданнях України та інших держав (не менше 1 стат-
239
ті). До останніх зазначених публікацій може прирівнюватися публікація

у вітчизняних виданнях, які включені до міжнародних наукометрич
них баз.
Надамо характеристику основних наукових публікацій, у яких по-
винні бути відображені основні результати дисертаційних досліджень.
Наукова стаття – вид наукової публікації, у якому описано кін-
цеві або проміжні результати проведеного дослідження, обґрунтовано
способи їх отримання, а також окреслено перспективи наступних на-
працювань.
Наукові статті, як правило, призначені науковцям, спеціалістам
певної галузі або кількох галузей.
За способом розкриття наукового питання (проблеми) статті поді-
ляються на:
–– оглядові, які містять характеристику стану і перспектив наукових
досліджень у тій чи іншій предметній галузі. Коли в певній науковій
галузі накопичується велика кількість досліджень, виникає необхідність
їх узагальнення. Для цього пишуться огляди, автори яких критично роз-
глядають нову інформацію з певної теми, структурують її, пропонують
нові напрями й підходи досліджень. Зазвичай огляди доручають писати
визнаним науковцям у галузі, але є й приклади оглядів від молодих на-
уковців, зроблених за участю досвідчених керівників;
–– проблемні, які містять аналіз проблеми, яка не одержала всебіч-
ного осмислення;
–– методологічні, які подають обґрунтування методології розв’язання
проблеми;
–– статті-відгуки. Іноді редактор журналу після рецензування
і прийняття статті до друку дає ознайомитися з рукописом статті додат-
ковим спеціалістам у даній галузі знань, щоб вони написали розгорнуту
відповідь у вигляді статті, яка публікується одночасно з основною. Також
існує практика публікації коментарів відомих спеціалістів до конкретної
статті, особливо, якщо в ній висловлюються неочікувані висновки.
У свою чергу, автору зазвичай надається право опублікувати відповідь
на критику. Такі серії статей можуть бути досить довгими.
За змістом наукові статті класифікують на: власне наукові (виклад
основних результатів роботи); науково-популярні (орієнтують на чи-
тацьку аудиторію, серед якої можуть бути непрофесіонали. Ознакою
240
таких статей є доступність змістової інформації); науково-навчальні

та науково-методичні (містять практичний виклад закономірностей,
досліджуваних об’єктів, методи їх застосування у практичній діяль-
ності); науково-публіцистичні (присвячені актуальним для наукової
громадськості проблемам).
За кількістю авторів наукові статті бувають одноосібні (один автор)
або колективні (колектив авторів).
За галузевим призначенням виокремлюють статті правознавчі, мово
знавчі, літературознавчі, педагогічні, психологічні, історичні та ін.
За науковим завданням розрізняють теоретичні і прикладні статті.
Спектр функцій наукових статей є досить широким. Найсуттєві-
шими з них є:
–– дослідницька – за допомогою наукових статей подають наукові
результати до уваги наукової спільноти;
–– оціночна – за допомогою наукових статей як окремі дослідники,
так і наукова спільнота оцінюють стан наукових досліджень з певної
проблеми;
–– презентаційна – наукові статті представляють (презентують) до-
слідника у науковій спільноті. Особливо ця функція є важливою для
молодих дослідників, наукова творчість яких ще не є широко відомою
для наукової спільноти;
–– комунікативна – наукові статті слугують надзвичайно дієвим
і відкритим для конструктивної критики засобом спілкування дослід-
ників.
Основними вимогами до змісту наукових статей є: логічність, яс-
ність, стислість, точність наукової термінології, вірогідність вихідної
інформації, критичність у відборі фактів, доказовість змісту тексту,
завершеність (цілісність розкриття одного або кількох питань), логіч-
ність і обґрунтованість висновків, наявність авторських міркувань
і посилань.
Вимоги до структури наукових статей:
–– постановка проблеми (вступ) – загальний вигляд досліджуваної
проблеми та її зв’язок з важливими науковими чи практичними зав
даннями. З цього структурного елементу витікає актуальність даної
проблеми чи напряму досліджень, теоретична й практична значущість
досліджуваної теми;
241
–– аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано

розв’язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення неви-
рішених раніше частин загальної проблеми, яким присвячується озна-
чена стаття. Указаний структурний елемент статті свідчить про рівень
наукової ерудиції автора, ступінь його обізнаності й ознайомленості
з науковими напрацюваннями попередників і сучасників, його уміння
віднайти невирішені аспекти наукової проблеми;
–– формулювання цілей статті (постановка завдання). Від чіткості,
лаконічності сформульованої мети суттєво залежить і сам виклад основ
ного матеріалу, оскільки орієнтує автора на послідовне виконання
низки дослідницьких завдань, які конкретизують основну мету статті;
–– виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуван-
ням отриманих наукових результатів;
–– висновки з цього дослідження і перспективи подальших розві-
док у даному напрямі: висновки повинні бути максимально чіткими
й лаконічними і обов’язково відображати, як і наскільки повно вико-
нані дослідницькі завдання і досягнута мета статті.
Оскільки саме наукові статті на сьогодні є основним видом публі-
кації результатів наукового дослідження при підготовці як кандидат-
ських, так і докторських дисертацій, то на питанні методики написан-
ня статті зупинимось більш детально.
Перш ніж приступати до написання наукової статті, необхідно на-
мітити план та етапи проведення основних заходів подальшої роботи
над темою, тобто скласти програму наукової роботи над статтею. За-
звичай виділяють такі основні етапи роботи над науковою статтею:
–– обґрунтування теми, вибір об’єкта і визначення мети дослідження;
–– підбір і аналіз наукової літератури з обраної теми, у тому числі
з використанням мережі Інтернет1;
–– розробка гіпотези наукової роботи;
–– складання плану та структури наукової статті, розробка програми
й методики дослідження;
–– проведення дослідження й узагальнення його результатів, висно-
вки;
1
При використанні інформації з мережі Інтернет необхідно користуватися офі-
ційними сайтами, оскільки неперевірені інтернет-адреси можуть містити перекручену,
фейкову інформацію, користування якою у науковій роботі є вкрай неприйнятним.
242
–– оформлення тексту наукової статті;

–– публікація наукової роботи.
Перші п’ять із перерахованих етапів наукового дослідження част-
ково пересікаються, а їх виконання можуть збігатися у часі.
Передусім при написанні наукової статті потрібно мати чітке уяв-
лення про рівень розробки досліджуваної теми в науці. Тому спочатку
потрібно ознайомитись із основною літературою, що стосується об-
раної теми (монографії, статті, інформація з мережі Інтернет). Посилює
достовірність одержаних результатів комбіноване використання джерел
інформації різних типів, але дуже важливо, щоб ці джерела точно від-
повідали поставленим завданням і співвідносилися з темою наукової
роботи.
На етапі формулювання задуму бажано скласти попередній план
роботи. Інколи необхідно скласти план-проспект.
Далі вибирають і опрацьовують зібрану інформацію за темою на-
укового дослідження. Підготовку матеріалу можна здійснювати в будь-
якій послідовності, окремими частинами, без ретельного стилістично-
го опрацювання. Головне – підготувати матеріали у повному обсязі для
наступних етапів роботи над рукописом статті.
На наступному етапі групують зібрану та опрацьовану інформа-
цію – вибирають варіант її послідовного розміщення згідно з планом
роботи. Значно полегшує цей процес персональний комп’ютер. На-
браний у текстовому редакторі текст можна відповідно структурувати.
За умови використання персонального комп’ютера є можливість:
–– побачити кожну частину наукової роботи і всю статтю в цілому;
–– простежити розвиток основних положень;
–– домогтися правильної послідовності викладення матеріалу;
–– визначити, які частини наукової статті потребують доповнення
або скорочення.
При цьому всі матеріали поступово розміщують у належному по-
рядку, відповідно до задуму. Якщо немає комп’ютера, то рекоменду-
ється кожний розділ наукової статті писати на окремих аркушах або
картках з однієї сторони, щоб потім їх можна було розрізати і розміс-
тити у певній послідовності.
Паралельно з групуванням матеріалу визначають рубрикацію тек-
сту відповідно до вимог щодо структури наукової статті. Результатом
243
роботи на цьому етапі є логічне поєднання частин рукопису, створен-

ня його чорнового макета, який потребує подальшої обробки.
Опрацювання рукопису полягає в уточненні його змісту, оформлен-
ні та літературній правці. Шліфування тексту рукопису починають
з оцінювання його змісту і структури. Перевіряють і критично оцінюють
кожний висновок, кожну формулу, таблицю, рисунок, кожне речення,
окреме слово. Слід перевірити, наскільки назва наукової статті відпо-
відає її змісту, наскільки логічно і послідовно викладено матеріал. До-
цільно ще раз перевірити аргументованість основних положень, науко-
ву новизну, теоретичну і практичну значущість роботи, її висновки
і рекомендації. Слід мати на увазі, що однаково недоречними є і над-
мірний лаконізм, і надмірна деталізація у викладенні матеріалу. Допо-
магають сприйняттю змісту роботи таблиці, схеми, графіки.
Наступний етап роботи над науковою статтею – перевірка правиль-
ності її оформлення. Це стосується рубрикації, посилань на літератур-
ні джерела, цитування, написання чисел, знаків, фізичних і математич-
них величин, формул, побудови таблиць, підготовки ілюстративного
матеріалу, створення бібліографічного опису. До правил оформлення
наукових статей ставляться специфічні вимоги, тому слід насамперед
керуватися вимогами видавництв і редакцій.
Заключний етап підготовки наукової статті – літературна правка. Ії
складність залежить від мовностильової культури автора. Одночасно
з літературною правкою він вирішує, як розмістити текст і які потріб-
но зробити в ньому виділення.
Зазначимо, що написаний від руки текст важко редагувати. У ма-
шинописному або комп’ютерному тексті легше виявити недоліки і не-
догляди.
Обсяг наукової статті – від 6 до 24 сторінок, тобто 0,35–1 д. а.;
оптимальний обсяг – 6–12 сторінок (0,5–0,7 д. а.).
Для здобувачів наукового ступеня до публікації наукових статей
зазвичай висуваються такі вимоги:
–– статті мають публікуватись у провідних наукових фахових жур-
налах та інших періодичних наукових фахових виданнях;
–– публікація не більше однієї статті здобувача за темою дисерта-
ції в одному випуску (номері) журналу (або іншого друкованого ви-
дання);
244
–– не зараховуються праці, в яких немає повного опису наукових

результатів, що засвідчує їх достовірність, або в яких повторюються
результати, опубліковані раніше в інших наукових працях, що входять
до списку основних.
Кількість та якість публікацій з теми дослідження є критерієм
оцінювання роботи (опонентами, експертами і т. д.).
Вважається, що дисертація виконана на належному рівні, якщо
з кожного її розділу і підрозділу підготовлена стаття, а за її загальними
результатами – монографія.
Жодних директивних «термінів чинності» наукових публікацій
немає, не регламентовані також і вимоги щодо наявності публікацій
протягом останніх років. Однак виконання вимог Міністерства освіти
і науки України щодо наявності в дисертації нових науково обґрунто-
ваних результатів цілком логічно можуть поставитися під сумнів, коли
основні отримані здобувачем наукові результати опубліковані (а отже,
й отримані) 15–20 років тому.
Наукова монографія. Монографія – це наукова праця у вигляді
книги, що належить одному або декільком авторам і яка містить повне
або поглиблене дослідження однієї проблеми чи теми.
Монографія може бути індивідуальною (один автор) або колектив-
ною (група авторів).
Підготовка монографії в складі авторського колективу дозволяє
оперативно опублікувати результати дослідження (або його проміжні
результати), а також розширити коло наукових зв’язків. Глава (розділ)
у такій монографії – це істотна публікація, яка розглядається нарівні
з авторською монографією.
Слід розрізняти наукові монографії як вид наукового видання та
дисертації на здобуття наукового ступеня, виконані особисто у вигля-
ді опублікованої індивідуальної наукової монографії.
Перший тип наукової монографії – це наукова праця, яка є засобом
висвітлення основного змісту дисертації і однією з основних публіка-
цій за темою дослідження.
Другий тип монографії обов’язково має містити висунуті автором
для прилюдного захисту науково обґрунтовані теоретичні або експе-
риментальні результати, наукові положення автора, опубліковані рані-
ше у фахових наукових виданнях України чи інших країн. Для такої
245
монографії характерна єдність змісту; вона свідчить про особистий

внесок здобувача в науку і розглядається як кваліфікаційна наукова
праця. За цих умов здобувач не пише рукопис дисертації, його замінює
монографія.
Обсяг індивідуальної монографії здобувача наукового ступеня
доктора наук, яка зараховується як дисертація, має становити не
менше 10 авторських аркушів у галузі природничих та технічних
наук і не менше 15 авторських аркушів у галузі гуманітарних і сус-
пільних наук1.
Якщо дисертацією, поданою на захист, є рукопис, а монографія
є тільки однією з друкованих праць здобувача, то до неї висуваються
такі вимоги:
–– обсяг монографії – не менше 10 обліково-видавничих аркушів;
–– наявність рецензій двох докторів наук за відповідною спеціаль-
ністю;
–– наявність рекомендації вченої ради науково-дослідної установи
або вищого навчального закладу з обов’язковим зазначенням на зво-
роті титулу монографії повної назви установи (закладу) та її підпо-
рядкованості;
–– тираж не менше ніж 300 примірників;
–– наявність міжнародного стандартного номера ІSBN.
Тези наукової доповіді (повідомлення).
Апробація матеріалів дисертації на наукових конференціях, кон-
гресах, симпозіумах, семінарах, у школах тощо є обов’язковою.
Тези (грец. thesis – положення, твердження) – це коротко, точно,
послідовно сформульовані основні ідеї, думки, положення наукової
доповіді, повідомлення, статті або іншої наукової праці.
Тези доповіді – це опубліковані до початку наукової конференції
(з’їзду, симпозіуму) матеріали попереднього характеру, що містять
виклад основних аспектів наукової доповіді. Вони фіксують науко-
вий пріоритет автора, містять матеріали, не викладені в інших пуб
лікаціях.
Рекомендований обсяг тез наукової доповіді – 2–3 сторінки маши-
нописного тексту через 1,5 інтервалу.
1
Основні відмінності між дисертацією й монографією наведені у таблиці.
246
Таблиця
Основні відмінності між дисертацією й монографією
Дисертація Монографія
Дисертація – спеціально підготовле- Монографія – це наукова праця у ви-
на наукова праця на правах рукопи- гляді книги, яка містить повне або
су, яку виконують для прилюдного поглиблене дослідження однієї проб
захисту на здобуття наукового сту- леми чи теми, що належить одному
пеня або декільком авторам
Дисертація – це рукопис, який збе- Монографія – це видання, яке прой
рігається в обмеженій кількості шло відповідне редакційно-видавни-
примірників у певних бібліотечних че опрацювання, виготовлене друкар-
установах ським або іншим способом, видане
у фаховому видавництві України
Передбачається виклад наукових Виклад результатів, ідей, концепцій,

результатів і висновків, отриманих які належать як здобувачеві, так й ін-
особисто автором шим авторам
Містить нові наукові результати, ви- Може викладати як нові результати,
сновки, факти так і методичні, технологічні рішен-
ня, факти, які вже відомі
Має визначену структуру і пра- Відсутність чітких вимог стосовно
вила оформлення, яких необхідно структури і правил оформлення
обов’язково дотримуватися
Містить призначену для поширення Щодо композиції наукової монографії
інформацію без надмірних подро- державний стандарт не встановлю-
биць, відповідає вимогам держав- ється. Кожний її автор може вибрати
них стандартів щодо видавничого будь-яку структуру і порядок органі-
оформлення і поліграфічного вико- зації наукового матеріалу, зважаючи
нання на логіку викладу і повноту висвіт-
лення основного змісту дисертації
Оскільки дисертація розрахована, Монографія, як правило, розрахована

як правило, на вузьке коло фахівців на більш широке коло читачів, аніж
у даній галузі, то вона повинна бути дисертація, тому повинна бути напи-
написана чіткою науковою мовою сана більш доступною для широкого
з чітким дотриманням наукового загалу мовою
словника вказаної галузі знань
247
Схематично структура тез наукової доповіді має такий вигляд:

коротка преамбула (постановка проблеми) – теза – аргумент – доказ –
результат – перспективи.
У тезах доповіді слід уникати посилань на джерела, цитат, цифро-
вого і фактичного матеріалу.
Кожна теза містить самостійну думку, що висловлюється в одному
або кількох реченнях.
Зазначимо, що будь-які матеріали будь-яких конференцій, видані
у будь-який період, належать до опублікованих праць, які лише до‑
датково відображають наукові результати дисертації, тобто засвідчу-
ють апробацію результатів дисертації.
Наукова доповідь (повідомлення). Доповідь – це документ, у якому
викладаються певні питання, подаються висновки, пропозиції. Вона
призначена для усного (публічного) читання та обговорення.
Наукова доповідь – це зафіксоване у вигляді повного тексту публіч-
не повідомлення, розгорнутий виклад певної наукової проблеми (теми,
питання).
Структура тексту доповіді є практично аналогічною плану статті
й може складатися із вступу, основної й підсумкової частини.
Існують два методи написання доповіді. Перший полягає в тому,
що дослідник спочатку готує тези свого виступу, на основі тез пише
доповідь на семінар або конференцію, редагує її й готує до опубліку-
вання в науковому збірнику у вигляді доповіді чи статті. Другий, нав
паки, передбачає спочатку повне написання доповіді, а потім у скоро-
ченому вигляді ознайомлення з нею аудиторії. Вибір способу підготов-
ки доповіді залежить від змісту матеріалу та індивідуальних
особливостей науковця.
Специфіка усного виступу накладає суттєвий відбиток на зміст
і форму доповіді. При написанні доповіді слід зважати, що суттєва
частина матеріалу опублікована в її тезах. Крім того, частина матеріа-
лу подається у вигляді презентацій (на слайдах, моніторі комп’ютера,
схемах, діаграмах, таблицях та ін.). Тому доповідь повинна містити
коментарі до ілюстративного матеріалу, а не його повторення. Можна
зупинитися лише на одній (найсуттєвішій, дискусійній) тезі доповіді,
зробивши посилання на інші, вже опубліковані. Це дозволить на 20–
40 % скоротити доповідь. Доповідач має реагувати на попередні ви-
248
ступи з теми своєї доповіді. Доцільним є полемічний її характер: це

викликає інтерес слухачів.
При написанні доповіді слід зважати на те, що за 10 хвилин люди-
на може усвідомлено прочитати матеріал, який надруковано на чоти-
рьох сторінках машинописного тексту (через півтора інтервалу). Обсяг
доповіді становить 8–12 сторінок (до 30 хвилин). Доповідь на чоти-
рьох – шести сторінках називається повідомленням.
Доповідь – це одна з багатьох форм оприлюднення результатів на-
укової роботи, можливість за короткий термін «увійти» в наукову
спільноту за умови яскравого виступу. Якщо доповідь зроблено за
змістом дисертації, дисертант забезпечує апробацію своєї роботи.
8.2. Наукометричні бази даних та показники цитованості

науковця
Одним із основних напрямів у сфері наукової діяльності є визна-

чення узагальненої оцінки якості та результатів наукових досліджень
окремого вченого, наукового підрозділу, університету і вищих нав
чальних закладів у цілому. На сьогодні сучасні тенденції представлен-
ня наукових досліджень вимагають від науковця подання отриманих
результатів до світових і, бажано, до загальновизнаних періодичних
видань і видавництв (Elsevier, Springer Wiley, Taylor&Francis OUP, CUP,
AIP, APS, Nature, Science та ін., що входять до різних наукометричних
баз даних (Scopus, Web of Science та ін.).
Слід зазначити, що кількісні показники цих наукометричних баз
даних усе активніше використовуються зарубіжними країнами для
визначення та оцінювання ефективності діяльності як окремого науков-
ця, колективу чи організації, так і перспективних напрямів розвитку
науки, їх фінансування тощо.
Наукометрична база даних – це бібліографічна й реферативна база
даних з інструментами для відстеження цитованості статей, опубліко-
ваних у наукових виданнях. Наукометрична база даних – це також
пошукова система, яка формує статистику, що характеризує стан і ди-
наміку показників затребуваності, активності та індексів впливу ді-
яльності окремих вчених і дослідницьких організацій.
На сьогодні існує велика кількість міжнародних систем цитування
(бібліографічних баз): Web of Science, Scopus, Index Copernicus,
249
Astrophysics, PubMed, Mathematics, Chemical Abstracts, Springer, Agris,

GeoRef. Найавторитетнішими з них, індекси яких визнаються в усьому
світі, є Web of Science і Scopus.
Web of Science – база даних Філадельфійського інституту наукової
інформації (Thomson Reuter Master Journal List), яка покриває більше
9 тис. видань англійською і частково німецькою мовами (з 1980 р.)
і включає три бази – Science Citation Index Expanded (природничі на-
уки), Social Sciences Citation Index (суспільні науки), Art and Humanities
Citation Index (мистецтво та гуманітарні науки).
Ці ресурси не містять повних текстів статей, однак включають по-
силання на повні тексти в першоджерелах і списки всіх бібліографічних
посилань, що зустрічаються в кожній публікації, що дозволяє в корот-
кі терміни отримати найповнішу бібліографію по темі (глибина архі-
ву – 20 років).
Scopus – найбільша у світі єдина мультидисциплінарна рефератив-
на база даних (з 1995 р.), яка оновлюється щодня і яка є найбільшою
базою даних наукових публікацій без повних текстів. Вона забезпечує
якісну підтримку в пошуку наукових публікацій і пропонує посилання
на всі існуючі цитати з обширного обсягу доступних статей. Scopus
охоплює понад 18 тис. наукових журналів від 5 тис. наукових видав-
ництв світу, включаючи близько 250 російських журналів, 13 млн па-
тентів США, Європи і Японії, матеріали наукових конференцій. Scopus,
на відміну від Web of Science, у процентному відношенні набагато
ширше відображає природничі науки й техніку – 80 %. Вона є комер-
ційною базою даних і повна її версія доступна тільки на умовах перед-
плати через веб-інтерфейс. Однак існує можливість перегляду ресурсів
бази даних Scopus в обмеженому режимі Author preview (доступно:
кількість представлених у базі даних статей автора, h-index, affiliation
history (історія приналежностей), кількість цитувань).
Щоб робота індексувалася в Scopus вона повинна бути опубліко-
вана в одному з журналів, що входить до бази.
Крім Web of Science та Scopus великою популярністю серед науко-
вої спільноти України користуються ще декілька наукометричних баз.
Index Copernicus (Польща) – міжнародна онлайнова наукометрич-
на база з внесеної користувачем інформації, у тому числі наукових
установ, друкованих видань і проектів. Включає індексування, ранжу-
вання та реферування журналів, а також є платформою для наукової
250
співпраці та виконання спільних наукових проектів. База даних має

кілька інструментів для оцінювання продуктивності, що дозволяють
відстежувати вплив наукових робіт і публікацій окремих учених або
наукових установ. Система дозволяє архівувати і багатовимірно ана-
лізувати досягнення вчених від імені установи, забезпечує доступ до
зовнішніх баз даних і додаткових інструментів для наукової співпраці.
На додаток до оцінювання продуктивності, Index Copernicus також
пропонує традиційні реферування та індексування наукових публікацій.
Google Академія (Google Scholar) є вільнодоступною пошуковою
системою, яка індексує повні тексти наукових публікацій всіх форматів
і дисциплін. Дозволяє легко виконувати великий пошук наукової літера-
тури. Використовуючи єдину форму запиту, можна виконувати пошук
в різних дисциплінах і за різними джерелами, включаючи статті, що про-
йшли рецензування, дисертації, книги, реферати і звіти, опубліковані
видавництвами наукової літератури, професійними асоціаціями, вищими
навчальними закладами та іншими науковими організаціями. Google
Академія дозволяє знайти дослідження, які найбільш точно відповідають
пошуковому запиту, серед величезної кількості наукових праць.
Google Академія класифікує статті так само, як і вчені, оцінюючи
весь текст кожної статті, її автора, видання, в якому стаття з’явилася,
і частоту цитування даної роботи в науковій літературі. Найбільш ре-
левантні результати завжди відображаються на першій сторінці.
Український індекс наукового цитування – це система наукоме-
тричного моніторингу суб’єктів наукової діяльності України. Її при-
значення – забезпечення збору, обробки та надання доступу до даних
щодо показників активності індивідуальних та колективних суб’єктів
наукової діяльності України.
Російський індекс наукового цитування (РІНЦ) створений Науко-
вою електронною бібліотекою eLIBRARY.ru. в рамках проекту, ініці-
йованого Федеральним агентством з науки та інновацій (Роснаука). Це
механізм, що дозволяє оцінити рівень наукового видання на основі
формальних і об’єктивних критеріїв. Основним таким критерієм є від-
носний показник цитування статей, опублікованих у даному журналі,
тобто його імпакт-фактор. У РІНЦ включаються найбільш авторитетні
російські наукові журнали. РІНЦ також надає і список всіх статей,
включених у цю базу, в яких цитується або є посилання на ваші робо-
ти. Реєстрація користувача в Науковій електронній бібліотеці є необ-
251
хідною умовою для отримання доступу до повних текстів публікацій,

розміщених на платформі eLIBRARY.RU, незалежно від того, чи зна-
ходяться вони у відкритому доступі або поширюються за підпискою.
Зареєстровані користувачі також отримують можливість створювати
персональні добірки журналів, статей, зберігати історію пошукових
запитів, налаштовувати панель навігатора і т. д.
Серед загальноприйнятих показників якості роботи науковця, ви-
дання та установи, які стали умовним стандартом оцінювання ефек-
тивності роботи та аналізу наукової активності та продуктивності,
останнім часом найбільший інтерес викликають: індекс цитування,
індекс Хірша та імпакт-фактор.
Індекс цитування (Science Citation Index, SCI. Належить медіа-
компанії Thomson Reuters) – ключовий показник, уведений Інститутом
наукової інформації, що широко використовується в усьому світі для
оцінювання роботи дослідників і наукових колективів. Індекс був роз-
роблений у 1960 р. американським ученим Євгеном Гарфілдом.
Індекс цитування є одним з найпоширеніших наукометричних по-
казників і застосовується для формальної оцінки вчених.
Розширена версія Science Citation Index індексує понад 6500 авто-
ритетних наукових журналів зі 150 галузей дослідження з 1900 р. Індекс
цитування також оцінює вплив ученого або організації на світову на-
уку, визначає якість проведених наукових досліджень.
Індекс цитування – це реферативна база даних наукових публікацій,
яка індексує посилання, зазначені в пристатейних списках цих публі-
кацій і надає кількісні показники цих посилань (такі як сумарний обсяг
цитування, індекс Хірша та ін.).
Індекс показує, скільки разів статті, написані певним автором, були
процитовані в працях інших авторів за певний рік. Для обчислення
індексу цитування створено потужну пошукову систему, яка містить
бібліографічні описи всіх статей з наукових журналів, що входять до
переліку JCR1, і використовує свої алгоритми для підрахунку індексу
1
JCR (Journal Citation Reports) – бібліометричний довідник статистичних даних,
які відображають продуктивність і ступінь використання наукових журналів. JCR по-
дає повну і різноманітну статистику цитування наукових журналів, зокрема широкий
спектр показників використання журналів у роботі вчених різних країн. Розділи до-
відника включають наукові журнали, ранжовані в алфавітному порядку назв, за кіль-
кістю посилань, числом опублікованих робіт у журналі, показниками цитування тощо,
і зокрема за показниками імпакт-фактора.
252
цитування. Система висвітлює в основному публікації з фундаменталь-

них галузей науки в провідних міжнародних і національних журналах.
Індекс цитування – показник статистично недостовірний, який за-
лежить від галузі знань (у біологів і медиків більше, аніж у фізиків, а у
фізиків, відповідно, більше, аніж у математиків).
Індекс Хірша (h-індекс) – наукометричний показник, який запро-
понував у 2005 р. американський фізик Хорхе Хірш з університету
Сан-Дієго, Каліфорнія. Індекс Хірша покликаний охарактеризувати
продуктивність ученого на основі співвідношення кількості його пуб
лікацій до кількості цитувань цих публікацій.
Індекс Хірша може обчислюватись з використанням як загально-
доступних наукометричних баз даних в Інтернеті (наприклад, Google
Scholar, Science Index), так і баз даних із передплатою (наприклад
Scopus, Web of Science). Слід зазначити, що індекс Хірша, підрахований
для одного науковця з використанням різних баз даних, буде загалом
різний, як і інші наукометричні характеристики. Він залежить від сфе-
ри охоплення обраної бази даних як за обсягом статей у базі даних, так
і інтервалів часу, за яким враховуються статті.
Крім того, індекс Хірша може обчислюватися з урахуванням і без
урахування самоцитування; передбачається, що відкидання посилань
авторів на власні статті дає більш об’єктивні результати. Наприклад,
у рейтингу вчених України за індексом Хірша виконується підрахунок
за базою даних Scopus з відкиданням самоцитування всіх авторів (тобто
цитування статті 1 у статті 2 цієї статті не враховується, якщо хоча б один
автор входить одночасно в список співавторів обох статей).
Для визначення індексу Хірша статті конкретного вченого розта-
шовують у порядку зменшення числа посилань на них. Далі визначають
статтю, номер якої збігається з числом її цитувань. Це число і є індекс
Хірша. Наприклад, якщо індекс Хірша дорівнює 20, то у автора є при-
наймні двадцять статей, остання з яких цитувалася не менше 20 разів.
Загальна цитованість попередніх більш цитованих 19 статей списку
для визначення індексу значення не має.
Індекс Хірша був розроблений, щоб отримати більш адекватну
оцінку наукової продуктивності дослідника, аніж можуть дати такі
прості характеристики, як загальне число публікацій або загальне
число цитувань. Індекс добре працює лише при порівнянні вчених, що
253
працюють в одній галузі досліджень, оскільки традиції, пов’язані

з цитуванням, розрізняються в різних галузях науки (наприклад, в біо-
логії та медицині h-індекс є набагато вищим, аніж у фізиці).
Імпакт-фактор – це формальний чисельний показник важливос-
ті наукового журналу, який щорічно розраховує Інститут наукової ін-
формації (Institute for Scientific Information, ISI) й оприлюднюється
у виданні Journal Citation Report. Він показує, скільки разів у середньо-
му цитується кожна опублікована в журналі стаття протягом двох на-
ступних років після виходу. Імпакт-фактор журналів, у яких опубліко-
вані результати наукових досліджень, істотно впливає на оцінку цих
результатів.
Цей показник призначений для оцінювання інформаційної значу-
щості журналу. Вважається, що журнал, який публікує значну кількість
статей, на які активно посилаються інші вчені, заслуговує на особливу
увагу; чим вище значення імпакт-фактора, тим вищі наукова цінність
та авторитетність журналу.
Імпакт-фактор журналу залежить від галузі досліджень і його типу;
з року в рік він може помітно змінюватися, наприклад, опускаючись
до гранично низьких значень при зміні назви журналу тощо. Проте на
сьогодні імпакт-фактор є одним з важливих критеріїв, за яким можна
зіставляти рівень наукових досліджень у близьких галузях знань.
Позитивні властивості імпакт-фактора:
–– широке охоплення наукової літератури – індексуються понад 8400
журналів із 60 країн;
–– результати є публічними й легкодоступними;
–– простота у розумінні й використанні;
–– журнали з високим імпакт-фактором зазвичай мають більш жор-
стку систему рецензування, аніж журнали з низьким імпакт-фактором.
У той же час імпакт-фактор не є ідеальним. Наприклад, незрозумі-
ло, наскільки число цитувань показує якість статті. Крім того, в жур-
налах з тривалим часом публікації виявляються статті, які посилають-
ся на публікації, що не потрапляють в трирічний інтервал. Дійсно,
в деяких журналах час між прийняттям статті і публікацією становить
більше двох років, таким чином, залишається лише рік на посилання,
які враховуються у розрахунках. З другого боку, збільшення часового
254
проміжку, в якому враховується цитування, зробить імпакт-фактор

менш чутливим до змін.
Найбільш очевидні недоліки імпакт-фактора такі:
–– число цитувань насправді не відображає якість дослідження, втім,
як і число публікацій;
–– проміжок часу, коли враховуються цитування, занадто короткий
(класичні статті часто цитуються навіть через кілька десятиліть після
публікації);
–– природа результатів у різних галузях дослідження зумовлює
різну частоту публікації результатів (наприклад, медичні журнали, які
висвітлюють загальнолюдські проблеми в конкретній галузі, мають
більші імпакт-фактори, аніж філологічні, що розглядають проблеми,
обмежені країною, регіоном);
–– розрахунок імпакт-фактора непрозорий і монополізований.
Останнім часом дедалі посилюється критика практики оцінювання
якості журналів по одному лише імпакт-фактору. Зокрема, наголошу-
ється, що це призводить до того, що і окремі публікації, і їх автори
оцінюються за цією ж характеристикою, що є вкрай некоректним,
оскільки імпакт-фактор журналу, у якому опублікована стаття, ніяк не
пов’язаний з якістю і цінністю самої статті. Щоб не допускати подібних
оцінок, експерти закликають видавців відмовитися від використання
імпакт-фактора, замінивши його, наприклад, на криву розподілу статей,
опублікованих у журналі, за числом цитувань.
Звісно, всі розглянуті вище показники не є досконалими, тож мають
певні недоліки, що впливають на їх об’єктивність, однак наукометрич-
ні бази даних, у яких вони використовуються, є осередками трансфор-
мації знань і каналами подальшого застосування наукових результатів
як головної інформаційної та соціальної характеристики країни, уні-
верситету, наукового колективу або окремого науковця.

255
2. Основи наукових досліджень : конспект лекцій / уклад. Е. В. Коліс

ніченко. – Суми : Сум. держ. ун-т, 2012. – 83 с.
3. Основи методології та організації наукових досліджень : навч.
посіб. для студентів, курсантів, аспірантів і ад’юнктів / за ред.
А. Є. Конверського. – Київ : Центр учб. літ., 2010. – 352 с.
4. Основи наукових досліджень: Організація наукових досліджень :
конспект лекцій / уклад. Н. І. Бурау. – Київ : НТУУ «КПІ», 2007. – 33 с.
5. Пілюшенко В. Л. Наукове дослідження: організація, методологія,
інформаційне забезпечення : навч. посіб. / В. Л. Пілюшенко,
І. В. Шкрабак, Е. І. Славенко. – Київ : Лібра, 2004. – 344 с.
6. Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових
ступенів доктора і кандидата наук [Електронний ресурс] : наказ МОН
України від 17.10.2012 № 1112. – Режим доступу: http://zakon2.rada.
gov.ua/.
7. Сурмін Ю. П. Наукові тексти: специфіка, підготовка та презентація :
навч.-метод. посіб. / Ю. П. Сурмін. – Київ : НАДУ, 2008. – 184 с.
8. Шейко В. М. Організація та методика науково-дослідницької
діяльності : підручник / В. М. Шейко, Н. М. Кушнаренко. – 6-те вид.,
перероб. і допов. – Київ : Знання, 2011. – 311 с.
Тема 9. Науковий текст: різновиди, специфіка та основні вимоги до підготовки
Тема 9.
Науковий текст: різновиди,
специфіка та основні вимоги
до підготовки
9.1. Специфіка і структура наукового тексту
Сучасного дослідника, як і дослідника будь-якої іншої епохи, не-

можливо уявити без створення або експертизи того чи іншого тексту,
різних типів якого стає так багато, що складно обійтися без спеціальної
допомоги зі складання тих текстів, з якими найчастіше доводиться
працювати вченому. Можна мати які завгодно дослідницькі таланти,
але якщо немає умінь і навичок написання наукових текстів, то можна
з упевненістю сказати, що досягнення і самореалізація такого дослід-
ника будуть мінімальними.
Можна навести десятки прикладів з історії науки, коли пріоритети
тих або інших відкриттів закріплювалися не за тим ученим, що першим
щось відкрив, а за тим, хто, по суті, повторив відкриття, але при цьому
зумів донести його через талант написання різноманітних текстів до
наукової спільноти. Особливо це актуально в нашу епоху – епоху ін-
формаційної цивілізації, коли успішна комунікація нерідко буває важ-
ливішою від наукового відкриття.
Тексти, з якими доводиться мати справу дослідникові, умовно
можна розділити на дві групи: тексти, що він створює, і тексти, які
йому доводиться використовувати у своїй діяльності або піддавати
експертизі. Усі ці тексти створюють своєрідний текстовий простір,
у якому перебуває дослідник. При цьому ефективність науковця ви-
міряється здатністю створювати власні оригінальні тексти, поширю-
вати їх і опановувати, застосовувати, переробляти й оцінювати інші
тексти.
Текст (від лат. textum – сплетення, побудова, зв’язок) являє собою
знаково-мовну реалізацію деякої системи інформації. Його можна роз-
глядати як певну лінійну послідовність знаків, що задана деякими
культурними кодами. Залежно від характеру цих кодів тексти можуть
бути: письмові (алфавітні, піктографічні, формульно-математичні
та ін.), усні, технотронні, що задаються за допомогою засобів радіо,
звукозапису, машинної пам’яті тощо.
257
Свого часу Ролан Барт писав, що у тому сучасному, новітньому

значенні слова, яке ми прагнемо йому додати, текст принципово від-
різняється від літературного твору: це не естетичний продукт, а зна-
кова діяльність; це не структура, а структуроутворюючий процес; це
не пасивний об’єкт, а робота і гра; це не сукупність замкнутих у собі
знаків, а наділений змістом, який можна відновити, простір, де окрес-
лені лінії значеннєвих зрушень.
Науковий текст виступає способом подання наукової інформації, ре-
зультатом наукового дослідження. Він є тим інтелектуальним продуктом,
що доводиться до наукової громадськості. Від якості тексту може залежа-
ти доля дослідження, його сприйняття науковим співтовариством, вплив
цього дослідження на процес розвитку науки. Звідси випливають дві
найважливіші функції наукового тексту: виклад змісту наукового дослі-
дження і його презентація. Якщо перша функція ставить до тексту ви-
могу точного подання дослідження, усіх його складових – від постановки
завдань до результатів їх вирішення, то друга функція передбачає деяку
привабливість тексту для людей, що могли б ним зацікавитися.
Усі наукові тексти поділяються на констатації і міркування. У тек-
сті констатації переважають сполучні (кон’юнктивні) і розділові
(диз’юнктивні) зв’язки, у тексті-міркуванні – умовні (імплікативні).
Текст-констатація містить результат ознайомлення з предметом думки,
фіксує безсумнівність чого-небудь, затверджує дійсність чого-небудь,
що здійснилося або здійснюється, що відбувається насправді. У тексті-
міркуванні одні думки випливають з інших думок, деякі ставляться під
сумнів, дається їхня оцінка, висуваються припущення.
Крім того, виділяють також первинні і вторинні наукові тексти.
Останні дають характеристику первинних текстів. До них відносять
огляди, критичні статті, рецензії, реферати.
Можна виділити такі основні особливості наукового тексту порів-
няно з іншими видами текстових матеріалів. Насамперед слід зазна-
чити, що науковий текст має раціональний характер, він складається
із суджень, умовиводів, побудованих за правилами логіки науки і фор-
мальної логіки. Отже, важливою його особливістю є широке викорис-
тання понятійного, категоріального апарату науки. На відміну від ху-
дожнього тексту, він не базується на образі, не активізує почуттєвий
світ його читача, а орієнтований на сферу раціонального мислення. На
відміну від публіцистичного тексту, він не припускає спрощення і ко-
258
ристується понятійним апаратом. Його призначення полягає не в тому,

щоб змусити повірити, а в тому, щоб довести, обґрунтувати, аргумен-
тувати істину.
Словник науки включає два види термінів. До першої групи на-
лежить невелике число так званих базисних слів, за допомогою яких
визначаються всі інші, похідні терміни. При цьому базисні терміни
можуть бути дещо розпливчастими, не цілком однозначними, зате по-
хідні терміни, обумовлені за допомогою базисних, стають усе точні-
шими й точнішими і практично їх можна вважати, на відміну від слів
природної мови, цілком однозначними.
Науковий текст написаний мовою тієї науки, яку він відображає.
Тому цілком природним є те, що він може бути незрозумілий або не
зовсім зрозумілий для непрофесіонала. Зауважимо й підкреслимо, що
науковий текст і не має бути зрозумілий кожному. Інакше ми маємо
справу не з науковим, а з публіцистичним текстом. Однак зловживан-
ня науковою термінологією може значно ускладнити розуміння тексту
навіть для фахівців.
Третьою особливістю наукового тексту є його жанровість. Науковий
текст – це не просто текст, а певний його жанровий різновид: науковий
звіт, дисертація, стаття, тези тощо. Жанр тексту забезпечує відповід-
ність наукового знання ситуації його призначення.
Як об’єкт наукового осмислення науковий текст постає в трьох
іпостасях.
По-перше, він сам виступає як продукт дослідження, тому що
містить ті або інші наукові ідеї, обґрунтування, аргументації, тобто
відоме або принципово нове знання. Він певним чином інституціо-
налізує наукове знання, закріплює його в науці, забезпечує наукову
комунікацію.
По-друге, науковий текст виступає як джерело наукової методоло-
гії і джерело фактологічної інформації, яку одержує і переробляє до-
слідник.
По-третє, він є деяким позитивним або негативним зразком інте-
лектуального продукту. Добре написаний текст змушує наслідувати,
а невдалий текст призводить до формування в дослідника уявлень про
те, як не треба писати. Гарний текст широко цитується, використову-
ється для обґрунтування ідей, а поганий або не помічається науковим
співтовариством, або виступає предметом критики.
259
Будь-яке наукове дослідження спирається на роботу з літературни-

ми джерелами, що вимагає володіння методами фіксації і збереження
наукової інформації. При цьому у практиці роботи над текстами за-
стосовуються кілька подібних методів.
Найбільш простим методом видається анотування тексту, яке являє
собою фіксацію назви тексту і його авторів на бібліографічних картках
і складання анотацій. Під анотацією розуміють найбільш загальний
і короткий виклад основного змісту роботи. Зазвичай обсяг анотації не
перевищує однієї сторінки. В анотації виділяють найбільш великі роз-
діли роботи із зазначенням суті змісту.
Більш інформативним є складання тез, кожна з яких являє собою
кілька рядків тексту, що відображають зміст, від сторінки до розділів
тексту. Зазвичай тези викладаються мовою автора. Головне їх призна-
чення – створити модель змісту тексту, яку можна було б осмислювати
далі.
Широко використовується в практиці роботи з текстами конспек-
тування, яке акцентує увагу на короткому, але точному відображенні
тексту. При цьому обов’язково докладно фіксуються найбільш суттєві
думки автора із зазначенням сторінок у тексті-оригіналі. Конспект
слугує для збереження основного змісту роботи. У ньому представле-
ні тільки думки авторів роботи, що конспектується, а не тих, хто пише
конспект.
Останнім часом широкого розвитку набуває складання великих
інформаційних баз, що включають конспекти значної кількості джерел.
Така інформаційна база утворює електронну бібліотеку.
Ще більш інформативним є реферування, що являє собою складан-
ня реферату одного або кількох текстів. Реферат не тільки відображає
зміст текстів, тобто являє собою конспект, але і містить думки й оцін-
ки автора реферату. Зазвичай у рефераті наводяться думки його автора
з тих або інших положень тексту, його точка зору щодо розглянутих
питань у тексті, а також оцінки переваг і недоліків, значення тексту для
науки і практики.
Логічне моделювання тексту орієнтоване на складання логічної
структури досліджуваного джерела, яке допомагає її укладачеві краще
зрозуміти методологію і методику дослідження, майстерність викладу
тощо.
260
Важливим джерелом інформації виступають інформаційні бази

наукового дослідження, які створюються за допомогою комп’ютера.
Перевага таких баз полягає в тому, що вони можуть містити величезні
масиви упорядкованої інформації, яка подана у певній формі. Варто
підкреслити, що інформаційна база – це не просто інформація, що
утримується в пам’яті комп’ютера, а проблемно-орієнтована й упо-
рядкована інформація.
Наукові тексти виконують значну кількість функцій у різних під-
системах суспільства. Щодо суспільства взагалі, то вони передусім
виконують такі функції, як збереження, передача та презентація ре-
зультатів наукових досліджень. Якщо розглядати їх функціонування
в системі науки, то найбільш важливими функціями наукових текстів
є функція оприлюднення результатів наукового дослідження, пріори-
тету автора, підтвердження достовірності, новизни, а також апробації
основних результатів дослідження. Стосовно автора тексти виступають
засобами його творчої самореалізації, презентації, входження в науко-
ве співтовариство1.
Науковий текст являє собою опис наукового дослідження в цілому
або яких-небудь його складових. Він є знаковою формою наукового знан
ня. Варто підкреслити, що не можна створити науковий текст без про-
ведення наукового дослідження. Інакше створений текст буде в кращому
випадку являти собою міркування з приводу теми дослідження, а в
гіршому – реферат уже відомих робіт. Небезпечною оманою багатьох
молодих недосвідчених дослідників є те, що вони орієнтовані на напи-
сання дисертації, а не на дослідження проблеми, а потім представлення
її вирішення в тексті дисертації. Текст, написаний з такою установкою,
досить часто являє собою сукупність деяких необґрунтованих, хоча
і правильних тверджень. Він має нормативний, а не дослідницький ха-
рактер, тому що висловити істину можна тільки одним способом – за
допомогою її обґрунтування.
Важливими характеристиками наукового тексту є його проблем-
ність, гіпотетичність, цілеспрямованість, зв’язність. Текст обов’язково
відображає ту чи іншу проблему, висуває гіпотези, орієнтує на нове
знання, характеризується доцільністю й раціональністю усіх поло-
жень, орієнтований на досягнення дослідницької мети та завдань.
1
Див. тему 8.
261
Виділені особливості наукового тексту визначають його структуру.

За найзагальнішого підходу науковий текст складається з трьох частин:
постановочної, дослідницької і заключної.
У постановочній частині тексту визначаються проблема, мета і зав
дання, гіпотези і методи дослідження, а також відзначається зв’язок
даного дослідження з іншими дослідженнями. Дослідницька частина
тексту дає опис проведеного дослідження й отриманих результатів.
У заключній частині тексту робляться висновки і даються рекоменда-
ції для проведення подальших наукових досліджень і використання
результатів у практичному житті.
Науковий текст являє собою своєрідну суміш кількох різновидів
простих текстів: оглядового, методологічного, емпірико-фактологіч-
ного, теоретичного, пояснювального і додаткового.
Оглядовий текст являє собою огляд наукової літератури з дослі-
джуваної проблеми. Оглядовій літературі в дисертаційних досліджен-
нях приділяється невиправдано багато уваги. Так, у кандидатській
дисертації він не повинен перевищувати 20 % тексту. Разом із тим
варто підкреслити, що огляд літератури може суперничати за інтелек-
туальністю з будь-яким дослідженням, якщо він буде проведений за
кількома параметрами:
–– з точки зору відображення тих або інших сторін досліджуваного
об’єкта в першоджерелах у світовій і вітчизняній науці;
–– в історіографічному аспекті, за допомогою «нанизування» об-
ґрунтованих ідей на вісь часу, що дозволяє виявити пріоритети в науко-
вих відкриттях, процес розвитку наукових ідей, що відображають дану
проблему;
–– у географічному аспекті, коли дається огляд досліджень даної
проблеми в різних країнах;
–– за допомогою класифікації авторів і їхніх здобутків за теоретико-
методологічними підходами до вирішення даної проблеми.
Головне призначення оглядового тексту полягає у тому, щоб забез-
печити наукове обґрунтування предмета дослідження, встановити межі
цього дослідження, показати ступінь невивченості його окремих скла-
дових.
Методологічний текст як опис принципів, підходів, парадигм,
методів та інших складових інструментарію дослідження. Цей текст
262
слугує для обґрунтування й опису специфіки методології проведеного

дослідження. Наявність цього тексту є гарантією проведення дослі-
дження, яке відображається текстом.
Емпірико-фактологічний текст містить у собі опис фактологічної
бази дослідження, класифікації й узагальнення фактів. Фактологічна
база кожного дослідження характеризується своїми складовими, що
мають бути чітко визначені. При цьому обов’язковим є обґрунтування
правомірності використання цих фактів у даному дослідницькому
контексті. Наприклад, у низці випадків використовуються дані статис-
тики проведених іншими дослідниками соціологічних досліджень.
Важливо обґрунтувати можливість оперування цими даними у про-
веденому дослідженні.
Теоретичний текст, у якому дається виклад теоретичних аспектів
бачення предмета дослідження, його пояснення з точки зору сформу-
льованих закономірностей, тенденцій, понять тощо.
Пояснювальний текст, що являє собою вербальну структуру, яка
призначена для пояснення положень інших видів тексту. Це, по суті,
різні примітки й пояснення, а також введення звітів, монографій, ди
сертацій, різні словники базових і додаткових понять, пояснення та-
блиць, діаграм, схем, планів, графіків, формул тощо.
Додатковий текст. Він може включати додаткові аргументи, уні-
кальні факти, схеми, графіки, статистичний матеріал тощо. Зазвичай
додатковий текст розміщується у додатках до дисертації, звіту або
монографії.
Крім зазначених різновидів наукового тексту необхідно виділити
ще вторинний текст. Прикладами вторинних текстів є анотації, рефе-
рати, конспекти, огляди, рецензії. Особливістю вторинного тексту
є згортання й розгортання інформації. Основними видами згортання
інформації є реферування, конспектування та фрагментування. Анота-
ція дає інформацію про тему та задум, предмет розгляду для широко-
го кола читачів, реферат забезпечує відображення основних ідей тексту,
фрагментування виокремлює в первинному тексті окремі інформацій-
ні блоки. Розгортання інформації реалізується шляхом підготовки
оглядів, критичних статей, рецензій, експертних оцінок. Призначення
рецензії в оцінюванні первинного тексту, огляду – у забезпеченні зве-
деної характеристики кількох первинних текстів.
263
Найменшою одиницею наукового тексту є абзац, що не повинен

бути занадто довгим. Досвідчені дослідники підтверджують, що для
оптимального сприйняття він має містити 7 плюс-мінус 2 окремих
висловлення.
Отже, мистецтво підготовки наукового тексту полягає в тому, щоб
не тільки рельєфно відобразити окремі складові наукового тексту, а й
інтегрувати їх у структуровану цілісність.
Наукова праця являє собою особливий жанр текстів. Вона поєднує
у своєму складі наукове дослідження з його обґрунтуванням. Це ви-
значає ту обставину, що в першій частині роботи дається характерис-
тика сучасного стану досліджуваної галузі науки, викладаються тео-
ретичні й методологічні положення наукового дослідження, дається
характеристика його основних етапів й отриманих результатів. На
наступних сторінках дається обґрунтування вирішення сформульованої
раніше проблеми і наводяться результати й напрями їхнього впрова-
дження.
При написанні наукової праці необхідно враховувати такі обста-
вини.
1. Текст роботи має бути чітко структурованим, поділятися на роз-
діли і підрозділи (параграфи). Більш дрібні форми подрібнення тексту
не мають сенсу, оскільки на малій кількості сторінок досить складно
викладати матеріал. Потрібно прагнути того, щоб кожен розділ роботи
являв собою самостійне наукове дослідження з деякої складової за-
гальної проблеми, щоб кожна складова була викладена в тексті і щоб
одночасно текст був цілісним, а не фрагментарним.
2. Крім розподілу тексту на розділи і підрозділи (параграфи), він
має більш деталізований розподіл на значеннєві частини, абзаци і ре-
чення, що вимагають спеціального опрацювання. Варто пам’ятати, що
надмірне подрібнення тексту ускладнює його сприйняття, тому всі
абзаци мають бути обґрунтованими і зводитися до викладу однієї дум-
ки. Споріднені думки, присвячені одній темі, можуть утворювати
елементарну рубрику тексту та ін.
3. Текст роботи має відрізнятися композиційністю. Термін «компо-
зиція» означає зіставлення, додавання, сполучення, поєднання в єдине
ціле у певному порядку, співвідношення сторін, що разом складають
(компонують) визначену форму. При цьому таке складання частин,
додавання елементів у певному порядку, їхній взаємозв’язок забезпе-
264
чують перехід створюваного в гармонію цілого. Теорія композиції

висуває такі вимоги до тексту роботи, як цілісність, закінченість, си-
метричність, ритмічність.
4. Науковий текст не має бути декларативним. Для того щоб зро-
бити висновки про який-небудь процес або явище, обов’язково по-
трібно застосувати деякі аналітичні процедури: порівняти об’єкти між
собою, виявити специфіку, знайти тенденцію (до зростання, стабіліза-
ції, зниження) тощо. Текст роботи вимагає логічно-послідовного ви-
кладу.
5. Сприятливі можливості для написання роботи створює систем-
ний підхід, що забезпечує текст системною логікою. Виклад тут знач
но полегшується, тому що змушує шукати особливості складу, струк-
тури системи, виділяти її зовнішні і внутрішні функції, шукати систе-
моутворюючі фактори.
6. Написання наукової праці з точки зору творчого підходу є ана-
логічним написанню шкільного твору з літератури. Якщо учень добре
вивчив і обміркував літературні джерела, узагальнив свої спостере-
ження, сконцентрував життєвий досвід, то запускаються творчі меха-
нізми осяяння, і текст починає складатися сам по собі. Це досить
часто не відбувається у дорослих людей, оскільки процес створення
вони намагаються замінити процесом інтегрування чужих думок, а не-
рідко – механічним «склеюванням» шматків чужого тексту.
7. При викладенні матеріалу необхідно уникати понять, які не
можна однозначно інтерпретувати. Таких понять у мові нагромадило-
ся досить багато. Головна проблема від них у тому, що вони тільки
створюють ілюзію вирішення проблеми. До цих понять варто віднести
такі вислови, як «підвищити», «розширити», «поліпшити», «активізу-
вати», «реформувати». Вживання цих понять обов’язково вимагає
конкретизації: як, яким шляхом це можна зробити.
8. Цифри і факти в тексті можуть вигідно вирізняти його серед
інших, а можуть виступити і його суттєвим недоліком. Перший випадок
спостерігається тоді, коли цифри вживаються вдало, всебічно осмис-
люються, а другий – коли текст ними переповнений і висновки не
випливають із набору фактів.
9. У тексті не має бути повторів. Це особливо стосується заключних
висновків і практичних рекомендацій. Нерідко дисертанти безпосеред-
ньо переносять висновки розділів роботи в її висновок. Це неприпус-
265
тимо. При написанні висновку автор повинен вийти на новий рівень

систематизації й узагальнення пропонованих висновків і рекомендацій.
10. Текст має бути завершеним, являти собою деяку цілісність. Для
текстів низької якості характерна фрагментарність, яка є ознакою від-
сутності цілісності.
11. Науковий текст, як правило, позбавлений авторського «Я», що
відходить на другий план і досить часто заміняється «Ми» для того,
щоб краще відобразити авторську позицію. Але найкраще в тексті ви-
користовувати безособову форму викладу.
12. Науковий текст має відрізнятися стислістю і ясністю викладу.
Ця вимога передбачає запобігання повторам, багатослівності, неточним
зворотам, непотрібним словам, значеннєвим асоціаціям тощо. Він по-
винен бути максимально точним і чітким. Особливо сильно псують
якість тексту канцеляризми, що додають текстові казенності, і тавто-
логія, тобто повторення того самого, тільки різними словами.
13. Значне поліпшення тексту наукової праці спостерігається тоді, коли
автор спеціально перечитує текст із точки зору стилю викладу, мови, його
літературної якості. Для цього необхідно звернути особливу увагу на його
редагування, внесення виправлень і змін. При побудові пропозицій по-
трібно прагнути до їх стислості й узгодження відмінків.
Суттєвим недоліком текстів багатьох наукових робіт, особливо тих,
які належать авторам-початківцям, є те, що такі тексти несуть на собі
відбиток процесу дослідження, що, як відомо, пов’язане з помилками,
тимчасовими припущеннями, вивчанням додаткової літератури. У цьо-
му плані методично корисною може бути рекомендація перевіряти
створені тексти на їх відповідність сформованому плану викладу, усім
його пунктам, підпунктам, питанням.
Оформлення наукової праці має цілком відповідати вимогам, що
висуваються до наукових рукописів перед друком.
9.2. Мова і стилістика наукового тексту
Дисертація є кваліфікаційною науковою працею і за якістю її

оформлення, особливо тексту, судять про наукову зрілість і про загаль-
ну освітню підготовку здобувача. Тому мові і стилю викладу матеріалу
в тексті дисертації повинна бути приділена значна увага.
266
У процесі реалізації функцій у мові історично склалися й оформи-

лися окремі різновиди мови, які характеризуються наявністю у кожно-
му з них особливих лексико-фразеологічних і синтаксичних засобів.
Такі різновиди називаються функціональними стилями.
Мовленнєвий і функціональний стиль розуміємо як сукупність
прийомів відбору та сполучень мовленнєвих засобів, функціонально
зумовлених змістом, метою та обставинами спілкування.
В українській літературній мові вирізняють такі функціональні
стилі: художній, офіційно-діловий, публіцистичний, науковий, роз-
мовний, конфесійний та епістолярний. Кожний зі стилів має свої ха-
рактерні ознаки й реалізується у властивих йому жанрах.
Жанр – це різновид текстів певного стилю, що різняться насампе-
ред метою мовлення, сферою спілкування та іншими ознаками.
Художній стиль – це мова художньої літератури, особливий спосіб
мислення, створення мовної картини світу. Основне призначення ху-
дожнього стилю – різнобічний вплив на думки й почуття людей за
допомогою художніх образів.
Головними ознаками художнього стилю є емоційність, образність,
експресивність. На лексичному рівні у ньому вживається все словни-
кове багатство української мови: слова з найрізноманітнішим лексич-
ним значенням, різні за походженням. Художньо-літературне мовлен-
ня багате на епітети, метафори, порівняння, повтори, перифрази, анти-
тези, гіперболи та інші зображальні засоби. З певною художньою
метою можуть уживатися діалектна та професійна лексика, фразеоло-
гізми.
Художній стиль послуговується різними типами речень за будовою,
метою висловлювання, за відношенням змісту речення до дійсності.
Науковий стиль – функціональний різновид літературної мови, що
обслуговує сферу і потреби науки. Основне призначення наукового
стилю – повідомлення про результати наукових досліджень, система-
тизація знань.
Головними ознаками наукового стилю є широке використання на-
уково-термінологічної лексики, слів з абстрактним значенням та іншо-
мовного походження. Показовим є членування тексту на розділи,
підрозділи, параграфи, введення формул, таблиць, діаграм. Лексичні,
текстові одиниці репрезентують точність, логічність, узагальненість,
аргументацію висловлених положень.
267
Розрізняють власне науковий, науково-навчальний, науково-попу-

лярний підстилі наукового стилю. Власне науковий репрезентується
такими жанрами, як дисертація, монографія, стаття, підручник, лекція,
відгук, анотація, рецензія, виступи на наукових конференціях, дискусії,
доповіді на наукові теми тощо. Науково-популярному підстилю влас-
тива доступність викладу наукової інформації, розрахованої на нефа-
хівців. Науково-навчальний підстиль реалізується в підручниках, по-
сібниках для учнів шкіл та студентів вищих навчальних закладів,
слухачів мережі просвітницьких установ.
Офіційно-діловий стиль – це мова ділових паперів, що використо-
вуються в офіційному спілкуванні між державами, установами, при-
ватною особою і установою та регулюють їх ділові взаємини. Основне
призначення офіційно-ділового стилю – регулювання офіційно-ділових
стосунків. Головні ознаки офіційно-ділового стилю: наявність рекві-
зитів, що мають певну черговість, однозначність формулювань, точ-
ність, послідовність викладу фактів, гранична чіткість висловлювання,
наявність усталених мовних зворотів, певна стандартизація початків
і закінчень документів, широке вживання конструкцій (у зв’язку з,
відповідно до, з метою, згідно з). Лексика стилю здебільшого нейтраль-
на, вживається у прямому значенні. Залежно від того, яку саме галузь
суспільного життя обслуговує офіційно-діловий стиль, він може міс-
тити суспільно-політичну, професійно-виробничу, науково-терміноло-
гічну лексику. Синтаксис стилю характеризується вживанням речень
різної будови з прямим порядком слів; запроваджується поділ тексту
на пункти, підпункти. Найбільш поширеними є такі його функціональ-
ні підстилі:
–– законодавчий – закони, укази, постанови, статути;
–– дипломатичний – міжнародні угоди, конвенції, комюніке (повідом
лення), звернення (ноти), протоколи, меморандуми, заяви, ультима-
туми;
–– адміністративно-канцелярський – накази, інструкції, розпоря-
дження, заяви, характеристики, довідки, службові листи тощо.
Публіцистичний стиль – це функціональний різновид літературної
мови, яким послуговуються в засобах масової інформації (газетах,
часописах, пропагандистських виданнях). Основне призначення сти-
лю – обговорення, відстоювання і пропаганда важливих суспільно-по-
літичних ідей, формування відповідної громадської думки, сприяння
268
суспільному розвитку. Головні ознаки публіцистичного стилю: попу-

лярний, чіткий виклад, орієнтований на швидке сприймання повідом
лень, на стислість і зрозумілість інформації, використання суспільно
політичної лексики: державність, громадянин, поступ, єдність, націо-
нальна ідея, актуальність тощо. Типовими є емоційно забарвлені сло-
ва, риторичні запитання, повтори, фразеологічні одиниці, що зумов-
люють емоційний вплив слова. Тон мовлення пристрасний, оцінний.
Публіцистичний стиль реалізується в таких жанрах, як: виступ,
нарис, публіцистична стаття, памфлет, фейлетон, дискусія, репортаж.
Конфесійний стиль – стильовий різновид української мови, що
обслуговує релігійні потреби суспільства. Основне призначення сти-
лю – вплив на душевні переживання людини. Головні ознаки стилю:
вживання слів для найменування Бога та явищ потойбічного світу
(Божий Син, Святки Дух, Спаситель, Царство Боже, рай, вічне життя,
сатана тощо), стосунків людини з Богом (молитися, воскресіння, запо-
віді, покаяння, грішні, праведні), мова багата на епітети, порівняння,
метафори, слова з переносним значенням. Для підкреслення урочис-
тості використовуються речення із зворотним порядком слів, пошире-
ні повтори слів.
Розмовний стиль обслуговує офіційне й неофіційне спілкування
людей, їх побутові потреби. Основне призначення стилю – обмін ін-
формацією, думками, враженнями, прохання чи надання допомоги,
виховний вплив. Головні ознаки розмовного стилю: широке викорис-
тання побутової лексики, фразеологізмів, емоційно забарвлених і про-
сторічних слів, звертань, вставних слів і словосполучень, неповних
речень. Для розмовно-побутового мовлення характерне порушення
літературних норм: уживання русизмів, вульгаризмів, жаргонізмів,
неправильна вимова слів.
Епістолярний стиль – це стиль приватного листування. Основне
призначення стилю – поінформувати адресата про щось, викликати
в нього певні почуття, які б відповідали емоційній налаштованості
автора. Головні ознаки епістолярного стилю: широке використання
форм ввічливості – звертань у формі кличного відмінка, наявність по-
чаткової, прикінцевої та прощальної фраз, стереотипних словесних
формул висловлення побажання, вітання, співчуття; невимушеність
у доборі лексичних одиниць.
269
Систему функціональних стилів, їхні стильові домінанти, сукуп-

ність мовних засобів, властивих кожному зі стилів, а також масиви
текстів, об’єднаних жанром, досліджує функціональна стилістика.
Стиль викладення наукових праць має цілу низку характерних рис,
які проявляються незалежно від галузі знань. З другого боку, специфі-
ка власне наукового стилю визначається змістом і цілями наукової
роботи – повно і точно викласти й пояснити факти і явища об’єктивної
дійсності, показавши при цьому причинно-наслідкові зв’язки між про-
цесами й подіями, що відбуваються, і виявивши притаманні їм зако-
номірності й протиріччя.
Відмінною особливістю стилю мови наукової роботи є формально-
логічний спосіб викладу матеріалу. Науковий виклад являє собою
міркування, метою яких є доказ істин, гіпотез або ідей, а також своя
авторська інтерпретація встановлених у результаті досліджень фактів.
Для наукової роботи характерні смислова закінченість, цілісність
і зв’язність тексту, логічний перехід від однієї думки до іншої, від
одного речення до іншого. Найважливішим засобом вираження логіч-
них зв’язків є спеціальні функціонально-синтаксичні структури у ви-
гляді слів або їх поєднань, що вказують на послідовність розвитку
думки здобувача: «спочатку», «перш за все», «потім», «по‑перше»,
«по‑друге», «значить», «отже» і т. д.
До таких засобів зв’язків у тексті можуть ставитися слова і їх по-
єднання, що підкреслюють суперечливість відношень до окремих
частин матеріалу: «проте», «у той час як» тощо, а також встановлюють
причинно-наслідкові зв’язки: «отже», «тому», «завдяки цьому», «вна-
слідок цього», «крім того», «до того ж» і т. д.
Перехід від однієї думки до іншої в наукових текстах відображають
словосполучення: «перш, аніж перейти до…», «звернемося до…»,
«розглянемо», «необхідно зупинитися на…» і т. д.
Для узагальнення результатів можна використовувати слова або
словосполучення: «отже», «таким чином», «на закінчення відзначимо»,
«сказане дозволяє зробити висновок», «підсумовуючи», «резюмуючи
сказане», «звідси випливає, що» і т. д.
При оформленні наукової публікації не слід вживати неповні ре-
чення, застосовувати сполучники і сполучні слова типу «так і», «не
те», «раз» і т. д. Вони характерні для публічного виступу та розмовної
мови і надають тексту емоційного забарвлення.
270
Бажано застосовувати низку словесних конструкцій, які створюють

«інтелектуальний фон» наукового тексту і відіграють роль невиділених
рубрик:
–– «Предметом нашого подальшого розгляду є…»;
–– «Зупинимося перш за все на аналізі останнього речення, виве-
дення…»;
–– «З другого боку, слід підкреслити, що…»;
–– «Це твердження одночасно передбачає і те, що…»;
–– «Вже згадана нами форма…»;
–– «Зрозуміло, що…»;
–– «Логіка міркувань приводить до такого…»;
–– «Як добре відомо з…»;
–– «Проаналізуємо цей факт з точки зору…»;
–– «Слід зазначити…»;
–– «Таким чином, можна з достатньою точністю зробити висновок,
що…»;
–– «Отже, можна довести…» і т. д.
Логічності тексту допоможуть надати такі мовні конструкції:
–– «Автор переконливо доводить (стверджує, доходить висновку,
підтверджує і т. д.), що…»;
–– «Вже згадана наукова робота цінна тим, що в ній є нові підходи
до розкриття теорії питання (дається цікавий аналіз сучасного ета-
пу…)»;
–– «Дослідник пропонує нестандартний варіант вирішення актуаль-
ного завдання (проблеми)…»;
–– «До переваг роботи можна віднести наявність великого обсягу
дослідних даних (результатів експерименту в реальних умовах)…»;
–– «Ідея автора є обґрунтованою (переконливою, відповідною рані-
ше встановленим фактам)…»;
–– «Автор має рацію, стверджуючи, що…»;
–– «Наводячи аргументацію автора, необхідно відзначити низку
суперечливих моментів…»;
–– «Така постановка питання видається малопереконливою (необ-
ґрунтованою, недостатньою)…»;
–– «Висновки суперечать основам теорії…»;
–– «Автор доходить висновків, які не завжди підтверджуються фак-
тичним матеріалом…»;
271
–– «Окремі висновки мають недостатньо матеріалу досліджень, які

підтверджують їх…»;
–– «Автору не вдалося розкрити сутність закономірностей (зв’язків,
явищ, процесів)»;
–– «Разом з тим викликає сумніви теза (гіпотеза, висновок)…»;
–– «Автор випускає при розгляді такі важливі деталі…»;
–– «У цьому висновку є надто категоричним поставлене питання…»;
–– «Автор спрощено формулює вихідні передумови (завдання, проб
леми)…»;
–– «Автору не вдалося детально (у повному обсязі) проаналізувати
всі можливі властивості (критерії, дані)…» і т. д.
Науковий текст повинен мати яскраво виражену цілеспрямованість
і прагматичність. У науковому світі цінуються саме ці якості тексту,
а не емоційні мовні словосполучення. Такі вимоги до наукового тексту
означають, що в нього повинні включатися лише точні, підтверджені
дослідженнями відомості та факти, для словесного вираження яких
використовується спеціальна термінологія.
Спеціальна термінологія – одна з найбільш динамічних частин
мови, яка постійно змінюється і вдосконалюється у міру розвитку на-
уки, технологій і галузей. Розширення контактів з іншими країнами,
їх культурою, науковими та культурними здобутками, стрімкий розви-
ток науково-технічного прогресу у всіх сферах людської діяльності
приводить до впровадження нових термінів. Однак не можна забувати,
що їх бездумне застосування може призвести до смислових втрат.
Особливо це простежується при застосуванні іноземних слів.
Застосування спеціальних термінів, характерних для відповідної
галузі знань, дозволяє в доступній, короткій, економній і зрозумілій
фахівцям формі викладати отримані здобувачем результати наукових
досліджень. Відомо, що кількість використовуваних у сучасній науці
термінів значно перевищує загальну кількість слів, що застосовуються
журналістами та письменниками в літературно-художніх творах. Кож-
на галузь науки має свій специфічний набір термінів і словосполучень.
Професійну лексику однієї галузі знань не слід механічно переносити
в іншу.
Науковий текст характеризується деякими граматичними особли-
востями. Йому властива наявність великої кількості іменників з аб-
272
страктним значенням, а також іменників дієсловного походження

(«дослідження», «розгляд», «вивчення», «зіставлення», «обґрунтуван-
ня» тощо).
У наукових текстах більш уживані не якісні, а відносні прикмет-
ники. Як наслідок, у наукових працях замість короткої використову-
ється складна форма вищого та найвищого ступеня («більш стійкий»,
«вищий рівень» та ін.). При цьому найчастіше застосовуються слова
«більш» («найбільш»), «менш» («найменш»).
Безособові, неозначено-особові речення в наукових текстах засто-
совуються при описі фактів, явищ і процесів. Номінативні речення
формулюються для назв розділів, підрозділів, глав і параграфів, у під-
писах до рисунків, діаграм та ілюстрацій.
Для наукового документа характерною є присутність вступних слів
і словосполучень, що дозволяють підкреслити ступінь достовірності
наведеного матеріалу і результатів наукових досліджень. Слова «зви-
чайно», «зрозуміло», «безумовно» і «встановлено» свідчать про до-
стовірність. Слова «мабуть» і «слід вважати» підкреслюють висунуте
припущення або гіпотезу, а слова «можливо» й «імовірно» – можли-
вість отримання таких результатів.
Неодмінною умовою об’єктивності наведеного матеріалу в тексті
наукової роботи є необхідність вказівки на джерело: звідки взято цей
матеріал, ким висловлена та чи інша думка, кому конкретно належить
той чи інший результат, а також фраза або ідея. У науковому тексті ця
умова зазвичай реалізується за допомогою слів і словосполучень: «за
повідомленням», «за даними», «на думку», «на нашу думку» і т. д.
При описі явищ, фактів, наукових результатів і процесів у наукових
текстах склалися свої стандарти стилю, без емоційності і якихось сло-
весних прикрас.
Безсумнівно, що культуру наукової мови вченого визначають такі
важливі якості, як точність, ясність і стислість. Смислова точність
інформації повинна бути властива науковим положенням, які формулює
автор, а також висновкам по роботі в цілому і по окремим главам. Ця
риса не завжди враховується у висновках, прийнятих радою із захисту
дисертацій, окремими опонентами та експертами за результатами екс-
пертизи дисертаційних робіт. Саме за цим критерієм, сформульованим
фахівцями у відповідній галузі знань, судять про особистий внесок
здобувача у розробку наукової проблеми, в наукову новизну, положен-
273
ня і отримані результати, які виносяться на захист дисертації при на-

ступних розглядах самої роботи в МОН. Неправильно підібране слово
може істотно змінювати зміст пропонованого здобувачем на суд науко-
вої громадськості тексту, створити ситуацію подвійного тлумачення
положення, що дає, у свою чергу, додаткові аргументи можливим не-
доброзичливцям і служить основою для обґрунтованої критики самої
наукової роботи.
Не викликає позитивних емоцій у науковому середовищі як текст,
так і усне мовлення здобувача, наповнені канцелярським «штампами»,
а також «хитромудрими» літературними афоризмами й термінами.
Особливо заважає точності викладу матеріалу у науковому тексті зло-
вживання іноземними словами, сутність яких часом здобувач і не ро-
зуміє. Це може виявитися свідченням недостатньої підготовки автора
наукової роботи як вченого високої наукової кваліфікації.
Необхідною якістю наукового тексту є його зрозумілість. Під нею
розуміється вміння писати доступно й зрозуміло. Простота викладу
сприяє тому, що текст наукової роботи читається легко і думки автора
сприймаються без ускладнень. Свого часу академік Д. Ліхачов зазначав,
що хороша мова наукової роботи не помічається читачем. Читач повинен
помічати тільки думку, але не мову, якою думка висловлена. Підрядних
речень повинно бути мало, фрази повинні бути короткими, перехід від
однієї фрази до іншої – логічними і природними, «непоміченими». Кож-
ну написану фразу слід перевіряти на слух, треба прочитати написане
вголос для себе. Слід якомога менше вживати займенників, що змушують
думати, до чого вони належать, що ними замінено. Метафори й різні
образи в мові наукової роботи припустимі тільки у випадках необхід-
ності поставити логічний акцент на якій-небудь думці. У науковій ро-
боті образність – тільки педагогічний прийом привернення уваги читача
до основної думки роботи.
Однак простоту не можна ототожнювати з примітивністю. Мова
наукової роботи має свою специфіку, її загальнодоступність не повин
на бути пов’язана з популяризацією. Будь-яка наукова робота призна-
чається для певного вузького кола читачів, і мовно-стилістичне оформ-
лення тексту має враховувати цю специфіку.
Незаперечною умовою високої оцінки якості тексту наукової робо-
ти є його стислість. Прагнення до наукоподібності ніколи не прикра-
шало науковий текст. Насичення тексту ускладненими назвами, «ту-
274
манними» характеристиками й багатослівністю тільки заплутує читача

і, крім прикрості, нічого іншого такий текст у нього не викликає.
Часто використовуються зайві слова, видалення яких з тексту не впли-
ває на суть думок автора, які розкриваються в ньому.
Недбале ставлення до тексту погіршує його сприйняття і через те,
що в ньому зустрічаються плеоназми (мовні звороти, що містять зайві
слова на кшталт «повернувся назад», «впав униз»), – культура мови не
допускає їх, вони повинні стати об’єктом лексичної правки. Це, як
і тавтології (повторення сказаного однокореневими словами – напри-
клад, «запитати питання»), а також речення з однокореневими тавто-
логічними виразами або однокореневими словами («прихильники
цього методу об’єдналися воєдино», «поряд із досягненнями була
відзначена низка недоліків» і т. д.) підлягає редакційним виправленням.
Громіздко й незграбно виглядають і багатослівні словосполучення на
кшталт «у травні місяці» (і так зрозуміло, що травень – місяць), «хро-
нометраж часу» (слово «хронометраж» і означає «вимір витрат часу
на що-небудь). Крім того, окремим науковцям властиво використання
одних і тих же слів і словосполучень у реченнях. Цей недолік свідчить
про низьку загальноосвітню підготовку автора.
Мовна недбалість у використанні слів пов’язана найчастіше з тим,
що автор не має чіткого уявлення про сам предмет опису в тексті. Особ
ливо чітко це проявляється при запозиченні іншомовних слів, коли
претендент не розуміє точного смислу чужої мови («інтервал перерви»,
«внутрішній інтер’єр» і т. д.) або використовує незрозумілі йому абре-
віатури («міністерство МВС»).
Наявність орфографічних і граматичних помилок, грубих стиліс-
тичних похибок і неточностей знижує цінність будь-якого наукового
документа, яку б значущість він не мав для науки і практики.
Зазвичай літературні недоліки наукових робіт належать не до пра-
вопису, а до граматики або полягають у невдалій побудові фраз.
Одноманітність і бідність набору слів може свідчити і про погану
мовну підготовку автора наукової роботи, і про недостатньо глибоке
опрацювання ним тексту, і про його небажання знайти чіткі й логічно
обґрунтовані формулювання.
Іноді усний виступ (в ході публічного захисту дисертації або при
виступі з повідомленням на науковій конференції) за чіткістю й об-
275
разністю мови незрівнянний з тим, що автор представив у письмовому

варіанті (хоча буває і навпаки). Тоді виникає запитання: а чи є цей ви-
ступаючий автором представленого на суд наукової громадськості
письмового тексту?
Таким чином, науковцеві, перш ніж приступати до роботи над
текстом наукової роботи, треба згадати багато чого з того, що він ви-
вчав у середній школі й у вищому навчальному закладі з мови та літе-
ратури.
Висока граматична й літературна культура викладу матеріалу в на-
укових текстах є переконливим свідченням того, що здобувач за своєю
підготовкою заслуговує вважатися фахівцем вищої кваліфікації.

2. Кивалова Т. С. Квалификационная работа юриста: методика написания
и защиты / Т. С. Кивалова, Т. Р. Короткий, Н. А. Полевой. – Одесса :
Феникс, 2010. – 312 с.
3. Пилинський М. М. Мовна норма і стиль / М. М. Пилинський. – Київ :
Наук. думка, 1976. – 288 с.
4. Пономарів О. Д. Стилістика сучасної української мови : підручник /
О. Д. Пономарів. – 3-тє вид., перероб. та допов. – Тернопіль, 2000. –
248 с.
5. Сурмін Ю. П. Майстерня вченого : підруч. для науковця / Ю. П. Сурмін. –
Київ : НМЦ «Консорціум із удосконалення менеджмент-освіти в
Україні», 2006. – 302 с.
навч.-метод. посіб. / Ю. П. Сурмін. – Київ : НАДУ, 2008. – 184 с.
7. Шейко В. М. Організація та методика науково-дослідницької діяльності :
підручник / В. М. Шейко, Н. М. Кушнаренко. – Київ : Знання-Прес,
2002. – 295 с.
276
Тема 10. Основи документознавства й інформаційного забезпечення...
Тема 10.
Основи документознавства
й інформаційного забезпечення
10.1. Документальні джерела інформації.
Різновиди документів
Теоретичне дослідження будь-якого феномену, у тому числі й до-

кумента, можна проводити в різних аспектах. Перш за все слід вияви-
ти його смислове наповнення, розглянути його як реальність, вста-
новити його обсяг. Подібний підхід у науці називається онтологічним.
Виділити поняття «документ» можна тільки на основі загально-
теоретичних положень, розроблених у філософії, інформатиці, доку-
менталістиці. Відомо, що серед дослідників немає єдиної думки про
те, як тлумачити цей термін, який пояснюється багатоаспектністю
самого феномену.
Усі функції документа прийнято ділити на загальні й спеціальні.
Виконання загальних функцій характерно для всіх без винятку доку-
ментів, у той час як спеціальних – лише для обмеженої групи доку
ментів.
До загальних функцій варто віднести:
–– соціальну – документ є соціально значущим об’єктом, оскільки
створений соціальною потребою й реалізує себе у соціальній системі;
–– інформаційну – документ виступає як засіб фіксації, збереження
і передачі інформації;
–– комунікативну – документ виступає як засіб зв’язку між громад-
ськими структурами й індивідами, він не просто інформує, а й інтегрує
суспільну свідомість, сприяє створенню єдиної громадської думки,
виробленню колективних реакцій, консолідації всього суспільства;
–– культурну – документ служить засобом закріплення і передачі
соціального досвіду і культурних традицій.
До спеціальних функцій належать:
–– правова – документ є засобом закріплення і зміни правових норм
і правовідносин у суспільстві. Крім того, документ сприяє формуван-
ню правової свідомості, виробленню соціально схвалюваних моделей
поведінки, засвоєнню морально-етичних норм;
277
–– навчальна – фіксуючи накопичений соціальний досвід, документ

сприяє передачі знань від покоління до покоління, бере участь у про-
цесі формування особистості, її соціалізації;
–– пізнавальна – документ на основі фіксованого тексту дозволяє
будувати найбільш узагальнені, абстрактні, теоретичні моделі реаль-
ності. Документування виступає як важливий елемент пізнання нав
колишнього світу, засіб фіксації його процесу і результату;
–– управлінська – документ є інструментом управління, сприяє
плануванню, координації й регулюванню колективної діяльності членів
суспільства з метою її оптимальної організації;
–– меморіальна – документ виступає як джерело історичних відо-
мостей про розвиток суспільства, його окремих структур та особис-
тостей. Документи є найбільш простою, зручною для відтворення та
ефективною пам’яттю людей;
–– облікова – супроводжуючи виробничу і господарську діяльність
на всіх її етапах, документ сприяє здійсненню обліку її результатів;
–– естетична – фіксуючи в структурі матеріальних носіїв результати
образно-художнього освоєння дійсності, документи тим самим нако-
пичують, зберігають і передають узагальнений естетичний досвід.
В основі формування окремих видів документів лежить їх якісна
своєрідність, яка характерна для цілої групи документів. І ця якісна
своєрідність дозволяє цій групі документів більш оптимально викону-
вати соціально необхідні функції.
В історії науки було безліч спроб дослідження різноманіття доку-
ментів за допомогою виявлення подібності та відмінності між ними,
пошуку способів їх ідентифікації, стійких сполучень властивостей і їх
угрупування у вигляді узагальненої ідеалізованої моделі.
Будь-який документ має безліч властивостей, притаманних його
формі і змісту. Наявність ідентичних властивостей у інших документів
дозволяє об’єднати їх у групи, види. У подібній групі ці властивості
виходять на перший план, у зв’язку з чим можливе їх вивчення і ви-
користання у практичній діяльності. До одного виду належать такі
групи джерел, які мають стійкі ознаки, що виникають і закріплюються
унаслідок спільності функцій даних джерел в житті суспільства.
Визначальними видоутворюючими моментами є:
–– соціально-функціональне призначення документа, що обумовлює
факт його виникнення;
278
–– матеріальна конструкція;
–– читацька адреса;
–– знакова природа інформації;
–– зв’язаність (незв’язаність) з іншими виданнями;
–– темпоральні особливості випуску.
Оскільки властивостей у документі безліч, це зумовлює можливість
його багатовимірного дослідження, при якому документ може одно-
часно розглядатися з точки зору різних властивостей, зараховуватися
до різних видів, входити в різні групи.
Види документів з точки зору їх конструктивної форми. Конструк-
тивна форма документа досить різноманітна. З цієї точки зору розріз-
няються листові документи (у вигляді одного чи декількох аркушів,
стопові (кілька аркушів, не скріплених між собою, що представляють
у сукупності один документ), кодекси (листи, скріплені в зошит, бро-
шуру, книгу), стрічкові (фото-, кіно-, відеоплівки, магнітофонні стріч-
ки), дискові (компактні диски).
Види документів з точки зору знакової природи інформації. Зна-
кова природа інформації – ще одна ознака, що бере участь у видоутво-
ренні документів. Вона визначається як форма знаків, за допомогою
яких фіксується і передається основний матеріал видання: букви ал-
фавіту, цифри і розділові знаки (для творів писемності), нотні знаки
(для музичних творів), зображення графічні, художні та картографічні.
За знаковою природою інформації виділяються:
–– письмові документи, що містять інформацію у вигляді письмо-
вого тексту (словесного, цифрового, ієрогліфічного, формульного або
змішаного);
–– нотні документи, більшу частину обсягу яких займає нотний за-
пис музичного твору;
–– картографічні документи (карти, атласи, глобуси);
–– образотворчі документи, більшу частину обсягу яких займають
зображення. Під зображенням розуміється відтворення мальовничого,
графічного, скульптурного твору, спеціальної або художньої фотогра-
фії й інших графічних робіт;
–– аудіальні та аудіовізуальні документи, що містять запис звуку
і рухомого зображення (магнітофонні записи, кінофільми, відеофільми,
компактні диски).
279
Письмові документи, у свою чергу, поділяються на опубліковані,

які доводяться до загального відома за допомогою тиражування і після
публікації отримують назву видання, і неопубліковані, не розраховані
на значне поширення. Опубліковані документи прийнято називати ви-
даннями.
Їх різновиди:
–– книжкове видання – видання у вигляді блока скріплених у корін-
цях аркушів друкованого матеріалу будь-якого формату в обкладинці
або палітурці;
–– журнальне видання – видання у вигляді блока скріплених у ко-
рінці аркушів друкованого матеріалу встановленого формату, видав-
ничо пристосоване до специфіки даного періодичного видання;
–– газетне видання – видання у вигляді одного чи декількох аркушів
друкованого матеріалу встановленого формату, видавничо пристосо-
ване до специфіки даного періодичного видання;
–– листове видання – видання у вигляді одного чи декількох аркушів
друкованого матеріалу будь-якого формату без скріплення;
–– буклет – листове видання у вигляді одного аркуша друкованого
матеріалу, сфальцьованих будь-яким способом у два чи більше згинів;
–– карткове видання – листове видання у вигляді картки встановле-
ного формату, віддрукованого на матеріалі підвищеної щільності;
–– листівка – карткове видання, віддруковане на одній або з обох
боків;
–– плакат – листове видання у вигляді одного чи декількох аркушів
друкованого матеріалу встановленого формату, надруковане з одного
чи обох боків аркуша, призначене для експонування;
–– комплектне видання – сукупність видань, зібраних у папку, фут-
ляр, бандероль або укладених в обкладинку.
З точки зору періодичності виходу у світ всі видання поділяються
на неперіодичні, випущені одноразово, які не мають продовження,
і серіальні.
Серіальні – це видання, які виходять протягом часу, як правило,
ізольованими випусками, що мають однаковий заголовок.
Перша група серіальних видань називається періодичними – ви-
ходять через певні проміжки часу, постійним для кожного року числом
номерів, однотипно оформленими, нумерованими випусками, що ма-
280
ють однаковий заголовок. До їх числа належать журнали, газети, бю-

летені, календарі.
Журнали – періодичні видання, які мають постійну рубрикацію,
офіційно затверджені як даний вид видання. Вони містять статті та
реферати з різних суспільно-політичних, наукових, виробничих та
інших питань, літературно-художні твори.
Журнали бувають:
–– суспільно-політичні – містять статті та матеріали актуальної сус-
пільно-політичної тематики, призначені для широкого кола читачів;
–– наукові – містять статті та матеріали про теорію досліджень,
а також статті та матеріали прикладного характеру, призначені нау
ковцям;
–– науково-популярні – містять статті та матеріали про основи наук,
про теоретичні і експериментальні дослідження в галузі науки, куль-
тури і практичної діяльності, які служать поширенню знань та само-
освіти;
–– виробничо-практичні – містять статті та матеріали з техніки,
технології, економіки, організації виробництва або практичної діяль-
ності, методичні розробки та інші матеріали, призначені працівникам
певної галузі;
–– популярні – містять статті та матеріали з питань культури, по-
буту, спорту, моди і т. д., призначені широкому колу читачів;
–– літературно-художні – містять твори художньої літератури, а та-
кож публіцистичні та критичні статті та матеріали;
–– реферативні – видання, офіційно затвердженні як журнал, містять
реферати книг, статей та інших різновидів документів.
Газета – періодичне видання, що виходить через короткі проміжки
часу, містить офіційні матеріали, оперативну інформацію і статті з ак-
туальних суспільно-політичних, наукових та інших питань, а також
літературні твори і рекламу. Серед газет виділяються:
–– загальнополітичні газети, які систематично висвітлюють питан-
ня внутрішньої і зовнішньої політики країни, а також міжнародного
життя;
–– спеціалізовані газети, які систематично висвітлюють окремі проб
леми громадського життя, науки, техніки, культури та інших галузей
діяльності і адресовані певній категорії читачів.
281
Розрізняють загальноукраїнські, обласні, міські, районні, багато-

тиражні газети, а також спеціальний газетний випуск – видання, під-
готовлене виїзною або громадською редакцією основної газети для
оперативного доведення інформації до читачів, має поточний та вало-
вий номери, рік, дату видання, що виходить протягом обмеженого
терміну.
Періодичними виданнями вважаються також календарі – періодич-
ні довідкові видання, що містять послідовний перелік днів, тижнів,
місяців даного року, а також інші відомості різного характеру.
До серіальних видань належать також так звані триваючі видання,
які виходять через невизначені проміжки часу по мірі накопичення
матеріалу, однотипно оформленими, нумерованими випусками, що
мають загальний заголовок. Це, як правило, збірники праць, що ви-
пускаються науково-дослідними установами та вищими навчальними
закладами під загальним заголовком.
Ще один різновид видань – бюлетені – бувають як періодичними,
так і триваючими. Це видання, що випускаються оперативно, містять
короткі офіційні матеріали з питань, що входять до кола ведення орга-
нізації, яка випускає його.
Розрізняють:
–– нормативний бюлетень, який містить матеріали нормативного,
директивного чи інструктивного характеру, що видається, як правило,
яким-небудь державним органом;
–– довідковий бюлетень, що містить певні довідкові матеріали, роз-
ташовані в порядку, зручному для їх пошуку;
–– рекламний бюлетень, що містить викладені у привабливій формі
відомості про вироби, послуги, заходи з метою створення попиту на
них;
–– бюлетень-хроніка, що містить повідомлення, які відображають
діяльність видавничої організації;
–– бюлетень-таблиця, що містить фактичні дані цифрового чи ін-
шого характеру, розташовані у формі таблиці;
–– статистичний бюлетень, що містить оперативні статистичні дані,
які характеризують певну галузь життя і діяльності суспільства.
Неопубліковані документи. До неопублікованих документів, що
збираються і зберігаються у фондах науково-технічних бібліотек, на-
лежать матеріали, які створюються у процесі роботи різних організацій,
282
науково-дослідних установ і залишаються в рукописі або тиражують-

ся в невеликій кількості екземплярів. Особлива цінність не
опублікованих документів обумовлена їх достовірністю, точністю
і повнотою відомостей, що містяться в них, актуальністю та оператив-
ністю.
До них належать науково-технічні звіти, переклади, дисертації та
автореферати до них, опис алгоритмів і програм, проекти і кошториси,
депоновані рукописи, креслярсько-конструкторська документація,
матеріали конференцій, нарад, семінарів, інформаційні карти, аналі-
тичні огляди, акти державних випробувань, описи рацпропозицій,
паспорта виробів, матеріали виставок, протоколи експериментів, ви-
шукувальна документація, лабораторні журнали, маршрутні карти,
заявки на винаходи, промислові зразки і товарні знаки, ліцензійні до-
говори, карти технічного рівня та якості тощо.
Ці матеріали існують, як правило, в одиничних екземплярах, під-
готовлених у вигляді окремих листків, зброшурованих матеріалів, а та-
кож добірок неопублікованих матеріалів, що зберігаються в папках.
Чіткої межі між опублікованими та неопублікованими документа-
ми немає. Це дозволило ввести у науковий обіг термін – проміжні
форми публікації. До них належать, наприклад, препринт – випе
реджаючий випуск відбитків статей та інших друкованих матеріалів
для розсилки зацікавленим особам, зазвичай невеликим тиражем, до
офіційного виходу у світ.
Є ще група документів, які принципово не підлягають тиражуван-
ню в силу їх функціонального призначення. Вони необхідні для прий
няття конкретних управлінських рішень, містять вихідні фактичні відо-
мості, показники, параметри, призначені для складання нових уза-
гальнених документів управління (адміністративно-господарська,
організаційно-розпорядча, планово-економічна, фінансово-бухгалтер-
ська, технологічна документація).
Аудіовізуальний документ – це документ, що містить текстову, об-
разотворчу і (або) звукову інформацію, відтворення якої вимагає за-
стосування відповідного обладнання.
Ця група документів включає:
–– фонодокумент – аудіовізуальний документ на стрічковому, дис-
ковому чи цифровому носії, який містить звукову інформацію;
283
–– відеодокумент – аудіовізуальний документ на стрічковому, дис-

ковому чи цифровому носії, який містить інформацію, зафіксовану на
ньому за допомогою відеозапису;
–– кінодокументи – аудіовізуальний документ на плівковому чи
цифровому носії, що містить зафіксовані на ньому за допомогою кіне-
матографічної техніки предмети у вигляді послідовно розташованих
фотографічних зображень (у звуковому фільмі – також звукову інфор-
мацію);
–– фотодокумент – аудіовізуальний документ, що містить інформа-
цію, зафіксовану на ньому за допомогою фотографічної техніки; пред-
мети у вигляді окремих фотозображень. Різновидом фотодокумента
вважається документ на мікроформах – на плівковому або іншому
носії, який для виготовлення й використання потребує відповідного
збільшення за допомогою мікрографічної техніки.
Види документів із точки зору цільового призначення. Цільове
призначення – це характеристика видання з точки зору виконуваної
ним суспільної функції. Залежно від цільового призначення, обслуго-
вуваної сфери діяльності документи поділяються на наукові, науково-
популярні, навчальні, довідкові, виробничі, офіційні, патентні, літера-
турно-художні.
Наукові документи містять результати теоретичних чи експеримен-
тальних досліджень, розкривають шляхи і характер наукових пошуків,
описують методику та хід ведення досліджень, простежують історію
найважливіших відкриттів, а також науково підготовлені до публікації
пам’яток культури й історичні документи.
Для них характерна наявність описового фактичного матеріалу,
отриманого з наукових спостережень і експериментів; теоретичного
матеріалу, що включає гіпотези, наукові теорії і закони, а також світо-
глядне тлумачення наукових законів і теорій.
Орієнтовані такі документи на вчених, фахівців даної галузі, тому
їх текст найбільш складний для сприйняття. Для нього характерне ви-
користання численних наукових термінів без пояснень обсягу їх по-
няття. Порядок викладу матеріалу в подібного роду документах дик-
тується логікою самого наукового дослідження.
Більша частина наукових документів є опублікованими, тобто ви-
даннями. Серед них виділяються:
–– повні зібрання творів класиків науки і техніки;
284
–– вибрані праці видатних учених;

–– монографії – наукові видання, що містять повне і всебічне до-
слідження однієї проблеми або теми і належать одному або декільком
авторам;
–– тематичні збірники, що складаються зі статей різних авторів
і присвячених викладу декількох питань певної теми. На відміну від
монографії такі видання не висвітлюють теми в цілому, а детально
розглядають окремі її сторони, що є найбільш актуальними або особ
ливо значущими;
–– матеріали конференцій, симпозіумів, які містять опубліковані до
початку наукових форумів матеріали попереднього характеру (анотації,
реферати, доповіді, тези, повідомлення), а також підводять їх підсумки
(рекомендації, рішення).
Велика кількість наукових документів належать і до групи не
опублікованих. Серед них особливе місце займають дисертації та авто-
реферати до них1.
До неопублікованих наукових документів належать депоновані
рукописи. Суть депонування полягає в передачі на зберігання реко-
мендованих науковою радою установ і організацій рукописів у спе-
ціальні інформаційні органи, на які покладено функції зберігання
подібних матеріалів у галузі. Це – розраховані на вузьке коло фахів-
ців закінчені наукові роботи, публікація яких у вигляді журнальних
статей або монографій з тих чи інших причин недоцільна. Інформація
про зміст рукописів поширюється за допомогою публікації рефера-
тивної інформації про них. За необхідності будь-який споживач може
отримати копію потрібного рукопису. Депоновані рукописи володіють
усіма правами опублікованих робіт і захищені авторським правом.
До неопублікованих наукових документів входять препринти –
наукові видання, що містять матеріали попереднього характеру,
опубліковані до виходу у світ видання, в якому вони можуть бути
поміщені.
Звіти про результати закінчених науково-дослідних і дослідно-
конструкторських роботах служать важливим джерелом науково-тех-
нічної інформації і також належать до неопублікованих наукових до-
кументів. Деякі з них множаться типографським способом, хоча й не
вважаються публікаціями в повному розумінні слова.
1
Див. тему 11.
285
За змістом вони повинні включати оцінку сучасного стану

розв’язуваної проблеми, обґрунтування вибору прийнятого напряму
дослідження, методи вирішення, аналіз та узагальнення існуючих
результатів, характер і зміст виконаних теоретичних досліджень, оцін-
ку повноти вирішення поставленого завдання, достовірності отриманих
результатів, їх порівняння з аналогічними результатами вітчизняних
і зарубіжних робіт.
До науково-популярних документів у широкому значенні може бути
зарахована досить велика кількість друкованих творів. У вузькому зна-
ченні – це сукупність друкованих творів, в яких популяризуються на-
укові знання, теорії, закони. Але текст цих документів містить, як
правило, лише основні елементарні питання теорії.
За своїм цільовим призначенням науково-популярні документи
призначені для читачів, які не є фахівцями в даній галузі, тому виклад
матеріалу в них ведеться зрозумілою і доступною мовою, уникаючи
складних термінів і теоретичних конструкцій, з великою кількістю
пояснювально-ілюстративного матеріалу.
Порядок викладу матеріалу залежить від того, для яких цілей і яким
категоріям читачів цей матеріал призначений. У виданнях для почат-
кової самоосвіти, для осіб, які мають поверхове уявлення про розкрит-
тя кола питань, матеріал розташовується в логічній послідовності – від
простого до складного. У виданнях для поглибленого вивчення, для
розширення теоретичних уявлень читачів матеріал розташовується
в іншій логічній послідовності – від загального до окремого.
Офіційні документи – це видання, опубліковані від імені державних
або громадських організацій, відомств, установ і підприємств. Серед
офіційних видань особливе місце належить правовим документам, що
регулюють життя держави і обов’язковим для виконання у всіх сферах
його розвитку усіма соціальними структурами і інститутами, а також
населенням країни.
На основі законів готуються окремі відповідні їх статтям підза-
конні акти, серед яких значна роль належить наказам. Іншими най-
важливішими різновидами правових актів є постанови, розпоряджен-
ня, положення, звернення, заяви, накази, роз’яснення, інструкції та
інструктивні листи, вказівки, міжнародні договори.
Важливим різновидом офіційних документів є партійні докумен-
ти – програми, статути, маніфести, декларації і т. д. різних політичних
286
партій та громадських організацій, що спрямовують і регулюють їх

діяльність і є обов’язковими для виконання в рамках даних суспільних
структур.
На рівні окремої установи, організації, підприємства випускають-
ся організаційно-розпорядчі документи. Вони містять правила, норми,
положення, що встановлюють статус організації, її компетенцію,
структуру, штатну чисельність і посадовий склад, функціональний
зміст діяльності організації в цілому, її підрозділів і працівників, їх
права, обов’язки, відповідальність.
До організаційно-розпорядчих документів належать статут органі-
зації, положення про організацію, положення про структурні підрозді-
ли, колегіальні і дорадчі органи установи, регламенти колегіальних
і дорадчих органів, апарату управління і керівництва, штатний розклад,
накази, інструкції з окремих видів діяльності, посадові інструкції пра-
цівників, правила, пам’ятки.
Організаційно-розпорядчі документи містять положення,
обов’язкові для виконання. Вони реалізують норми адміністративного
права і є правовою основою діяльності установи.
Довідкові документи призначені для отримання коротких (але до-
статніх для тієї чи іншої мети) фактичних даних з певного питання.
Довідкові документи акумулюють відомості щодо певної системи.
З точки зору порядку розташування матеріалу всі довідкові документи
поділяються на словники та довідники. Для словника характерний ал-
фавітний спосіб розташування матеріалу, а для довідника – систематич-
ний (тематичний). Основні вимоги, які до них висуваються: повнота
зібраного фактичного матеріалу, особлива конструкція, що дозволяє
швидкий пошук необхідних даних. Мова довідкових документів від-
різняється деякою сухістю, стислістю, викликаною необхідністю по-
містити великий фактичний матеріал в обмеженому обсязі.
Розрізняють такі групи довідкових документів:
–– універсальні й галузеві енциклопедії – видання, що містять в уза-
гальненому вигляді основні відомості з однієї або всіх галузей знань
і практичної діяльності, викладені у вигляді коротких статей, розташо-
вані в алфавітному чи систематичному порядку;
–– виробничо-технічні довідники – видання, що мають прикладний,
практичний характер, систематичну структуру або побудовані за ал-
фавітом заголовків статей;
287
–– тлумачні словники – мовні словники, що роз’яснюють значення

слів якої-небудь мови, що дають їх граматичну та стилістичну харак-
теристику, приклади вживання та інші відомості;
–– термінологічні словники – видання, що містять терміни з певної
галузі знання або теми та їх визначення;
–– двомовні і багатомовні словники – словники, що містять перелік
мовних одиниць з їхніми характеристиками або перекладом на іншу
мову;
–– нормативні довідники – видання, що містять комплекс норм,
правил, вимог до об’єктів промислового виробництва;
–– статистичні довідники – видання, що містять систематизований
перелік статистичних матеріалів;
–– біографічні довідники – видання, що містять відомості про жит-
тя та діяльність осіб;
–– біографічні довідники – видання, що містять біографічні відо-
мості про певних осіб, списки їхніх праць та літератури, що висвітлює
їхнє життя і діяльність;
–– путівники – видання, що містять відомості про який-небудь гео-
графічний пункт або культурно-просвітницьку установу, які розташо-
вані в зручному для огляду порядку;
–– довідники, розраховані на окремі групи споживачів.
Навчальні документи обслуговують такі галузі суспільної практи-
ки, як освіта й виховання. До них належать ті видання, які за своїм
змістом і викладом відповідають потребам в освіті і пристосовані для
цілей навчання в різного типу навчальних закладах.
Текст навчальних документів, як правило, включає: основні теоре-
тичні положення тієї чи іншої галузі знання і їх докази; необхідний
фактичний матеріал, пояснювально-ілюстративний матеріал, практич-
ні вказівки різного ступеня детальності й обґрунтованості, залежно від
категорії тих, хто навчається.
Основними групами навчальних видань є підручники й навчаль-
ні посібники. Підручник – видання, що містить систематизований
виклад навчальної дисципліни (її розділу, частини), відповідне нав
чальній програмі, і офіційно затверджене як даний вид видання.
Навчальний посібник – видання, яке доповнює або частково (пов
ністю) замінює підручник, офіційно затверджене як даний вид видан-
ня. Навчальний посібник викладає матеріал у методично обґрунтованій
288
системі й послідовності, але на відміну від підручника він не обов’язково

відповідає програмі, часто висвітлюючи лише деякі теми або, навпаки,
значно виходячи за її рамки.
Особливий різновид навчальних видань – збірники задач (вправ).
Вони не викладають курсу систематично, а служать засобом більш
свідомого і міцного закріплення вже відомого знання. У цю групу
входять також: наочні посібники, зміст у яких передається в основ
ному за допомогою зображення; хрестоматії – видання, що містять
літературно-художні, історичні та інші твори чи уривки з них, що
становлять об’єкт вивчення навчальної дисципліни; практикуми,
містять практичні завдання і вправи, що сприяють засвоєнню прой
деного; практичні керівництва, розраховані на самостійне оволодін-
ня певними навичками.
Низка навчальних документів призначена не тільки для учнів, але
і для викладачів. Перш за все це навчальна програма – документ, що
визначає зміст, обсяг, а також порядок вивчення і викладання певної
навчальної дисципліни (її розділу, частини). Навчально-методичні по-
сібники містять матеріали з методики викладання дисципліни (її роз-
ділу, частини) або методики виховання.
Виробничі документи відрізняє суто прикладний характер змісту,
для якого властиве поєднання інструктивно-нормативних і довідкових
даних. Документи цього виду дуже різноманітні за складом, цільовим
призначенням, сферами використання.
Основу цієї видової сукупності документів складають видання
на допомогу оволодінню професією, професійного вдосконалення та
обміну передовим досвідом, а також виробничо-практичні видання,
що містять відомості з технології та організації виробництва. Ці ви-
дання, що роз’яснюють сутність виробничих процесів, містять опис
принципів дії, пристрої, особливості обслуговування і ремонту машин
та механізмів, а також виклад методів обробки сировини і виготовлен-
ня продукції.
Виділяється група документів, що регламентують виробничі про-
цеси. Розроблений технологічний процес (виготовлення, обробки,
збирання, контролю виробів, методів і прийомів) оформляється комп-
лексом технологічних документів, які розкривають методи, засоби та
порядок здійснення технологічного процесу в цілому.
289
До складу технологічної документації в повному обсязі входять

технологічні специфікації, маршрутні й операційні карти, карти ескізів
і схем, карти розкрою матеріалів, технологічні інструкції, відомості
стандартного устаткування, відомості нестандартного обладнання та
відомості нормалізованого інструменту.
Вони містять опис технологічних процесів виготовлення і ремонту
виробу, рекомендують поділ технологічного процесу на операції. Сюди
ж примикає експлуатаційна документація, що регламентує режими
експлуатації устаткування (порядок використання, техніку безпеки,
контроль за процесом).
Ще одну групу виробничих документів становить документація на
матеріальні ресурси, засоби праці і обладнання. Інвентаризація при-
родних ресурсів здійснюється у так званих кадастрах (ведуться водний,
вітрові, земельні кадастри). Сюди ж приєднується документація на
родовища корисних копалин.
У промисловості важливою формою документації на засоби праці
та обладнання є паспорти, що дають характеристику заводів, цехів,
окремих машин, устаткування та продукції, що випускається. Вони
містять описи системи пристрою, принципу дії та перелік деталей
машин, приладів, устаткування і мають характер припису з монтажу,
зберігання, транспортування, експлуатації. Документація на обладнан-
ня має характер креслярсько-конструкторських матеріалів. Важливою
групою документів є типові будівельні проекти, відомості технічного
оснащення.
Промислові каталоги – це переліки виробів, що випускаються про-
мисловими підприємствами або продаються торговельними організа-
ціями. Вони містять, як правило, технічні характеристики (розміри,
продуктивність, споживана потужність і т. д.) виробу або групи ви-
робів, зображення їх і вказівки з експлуатації. Промислові каталоги
широко використовуються при виборі обладнання для підприємств,
цехів, лабораторій, при перевірці технічних характеристик готової
продукції, проектуванні й конструюванні зразків промислових виробів.
Велику групу становлять так звані нормативно-виробничі видан-
ня. Ці видання встановлюють норми і вимоги до виробів, техноло-
гічних процесів, систем управління. Вони мають обов’язковий чи
рекомендаційний характер для регулювання виробничої діяльності
в межах країни, конкретного відомства, галузі, окремого підприємства.
290
Перш за все в цю групу входять стандарти. Стандартизація – це

діяльність, спрямована на розробку і встановлення вимог, норм, правил,
характеристик, як обов’язкових для виконання, так і рекомендованих.
Мета стандартизації – досягнення оптимального ступеня впорядкуван-
ня у тій чи іншій галузі за допомогою широкого і багаторазового ви-
користання встановлених положень, вимог, норм.
Об’єктом стандартизації зазвичай називають продукцію, процес
або послугу, для яких розробляють ті чи інші вимоги, характеристики,
правила, параметри. Стандарт – це нормативний документ, затвердже-
ний визнаним органом, спрямований на досягнення оптимального
ступеня упорядкування в певній галузі. У стандарті встановлюються
для загального і багаторазового використання загальні принципи,
правила, характеристики, що стосуються різних видів діяльності або
їх результатів.
Практично всі зазначені вище категорії й різновиди документів за
певних умов отримують статус об’єктів дослідження. До методів,
спрямованих на вивчення кількісної сукупності документів, належать
бібліографічний і наукометричний методи. Сукупність документів
прийнято вивчати в статиці і динаміці. При вивченні документів в ста-
тиці виникає поняття – масив документів, при вивченні в динаміці
говорять про потік.
Масив документів – це певний незмінний в часі безліч об’єктів –
документів. Масив характеризується кількістю, яка виражається оди-
ницею видань, публікацій, одиницею зберігання. Масиви утворюють
фонди бібліотек, архівів, книжкових зібрань. При дослідженні масивів
властивості документів, його складових вивчають як стабільні, що
встановилися зараз.
Потік документів – змінювана в часі безліч об’єктів, що перебува-
ють у русі, динаміці. Потік характеризується інтенсивністю, котра
виражається кількістю одиниць видань, публікацій в одиницю часу
(місяць, рік).
Якщо масиви – це реальність, то потік існує тільки в уяві дослідника,
оскільки зібрати рухомі документи і візуально їх охарактеризувати не-
можливо. Тому змоделювати потік документів, уявити його у візуально
сприйнятній формі дає можливість тільки бібліографічний метод.
Бібліографічний метод вивчення документів полягає в їх описі за
стандартною методикою, характеристиці змісту у вигляді анотації або
291
реферату, тобто у створенні бібліографічної інформації, а також в її

угрупованні за різними ознаками й оформленні у вигляді бібліографіч-
ного посібника. Бібліографічна інформація, взята в сукупності, дзер-
кально відображає документальні потоки та масиви, несе в собі їхні
якісні особливості, служить моделлю процесів, що відбуваються в них,
робить видимими приховані тенденції.
Цей метод вивчення документів має широке застосування в сус-
пільстві. На його основі здійснюється державна реєстрація і ведеться
статистика творів друку, розробляються численні документально-ін-
формаційні пошукові масиви. Будь-яке наукове дослідження почина-
ється з аналізу потоку документів з досліджуваної теми та завершу-
ється складанням бібліографічного списку.
Бібліографічний метод включає в себе якісний відбір документів,
припускаючи формулювання відповідних критеріїв, орієнтацію на за-
пити, інтереси і смаки потенційного споживача.
Способи групування бібліографічної інформації вибудовують її
в різній послідовності (систематичній, тематичній, логічній, хроноло-
гічній, алфавітній, мовній), дозволяють по‑різному охарактеризувати
досліджуваний потік або масив, висунувши на перший план ту чи іншу
ознаку, визначивши місце кожного документа.
Установивши місце окремих документів у потоці, виявилося мож-
ливим судити про їх актуальність, новизну, достовірність та повноту
зафіксованої інформації, оперативності її відображення в текстових
повідомленнях.
Бібліографічному моделюванню піддаються як потоки, так і маси-
ви документів. В останньому випадку бібліографічною моделлю ма-
сивів можна вважати каталоги і картотеки, що відображають фонди
бібліотек, архівів та інших великих зібрань друкованих творів. Вони
служать засобом орієнтації у фондах, вказуючи на місце кожного до-
кумента.
10.2. Інформаційне забезпечення підготовки й написання

дисертації. Інформаційно-пошукові ресурси мережі Інтернет
Інформаційною основою дисертаційного дослідження є теоретич-

ні і практичні розробки вітчизняних і зарубіжних вчених, матеріалів
різного роду конференцій, міжнародні та вітчизняні нормативно-право-
292
ві акти, рішення виконавчих органів влади, інші джерела в рамках

обраної теми.
Інформаційне забезпечення підготовки та написання дисертації
пов’язане з послідовним здійсненням низки етапів.
Перший етап – пошук вихідних джерел інформації. На цьому ета-
пі здійснюється складання бібліографії по темі, а також переліку нор-
мативних актів.
Другий етап – збір вихідних джерел інформації. На цьому етапі
доцільно розсортувати зібраний матеріал, обов’язково позначивши
вихідні джерела і передбачуваний пункт плану.
Третій етап – систематизація зібраного матеріалу, тобто впорядку-
вання і групування матеріалу за змістом і з урахуванням послідовності
використання в роботі. Матеріал, що міститься в електронному вигляді,
доцільно розмістити в заздалегідь створені папки. У результаті зібраний
матеріал буде розбитий по групах відповідно до порядку використання –
вступ, 1‑й розділ, 2‑й розділ, підрозділи, висновки.
Четвертий етап – аналіз систематизованих джерел.
Пошук за бібліотечними каталогами. Для здійснення такого по-
шуку необхідної інформації дослідник буде мати справу з наступними
різновидами бібліотечних каталогів.
Алфавітний каталог – містить перелік бібліотечних джерел, систе-
матизованих в алфавітному порядку. При цьому за основу беруться як
назви робіт (наприклад, колективні монографії), так і прізвища авторів.
До подібного каталогу вдаються зазвичай в тому випадку, коли воло-
діють лише найзагальнішими відомостями про джерело.
Тематичний каталог – містить перелік бібліотечних джерел, систе-
матизованих у тематичному порядку. Цим каталогом користуються
зазвичай в тому випадку, коли необхідно провести відбір джерел за
чітко визначеною темою.
Предметний каталог – містить перелік бібліотечних джерел, сис-
тематизованих у предметному (більш диференційованому) порядку.
Цей каталог використовується тоді, коли необхідно провести відбір
джерел, безпосереднім чином належать до конкретного предмета (яви-
ща, події).
Хронологічний каталог – містить перелік бібліотечних джерел,
систематизованих у хронологічному порядку, що відображає час ви-
ходу того чи іншого видання, найчастіше періодичного. До цього ка-
293
талогу вдаються в тому випадку, коли про джерело відома лише точна
або передбачувана дата його опублікування.
Архівний каталог – перелік архівних бібліотечних джерел.
Бібліографічний каталог – перелік бібліотечних джерел, тобто
списків опублікованих документів (книг, газетних і журнальних статей
і т. п.), об’єднаних будь-якою ознакою і забезпечених допоміжними
індексами, які полегшують пошук і групування матеріалів.
Генеральний систематичний каталог – перелік бібліотечних джерел,
систематизованих відповідно до визначеного принципом, відмінним
від попередніх каталогів. Таким принципом може бути галузь знань
або система навчальних дисциплін.
Спеціальний каталог – перелік бібліотечних джерел певного типу
(каталог статей, каталог нових надходжень).
Усю інформацію по темі дослідження можна розділити на два види:
первинна і вторинна. Первинна інформація – це вихідна інформація,
яка є результатом безпосередніх соціологічних, експериментальних
досліджень, вивчення практичного досвіду.
Вторинна інформація – це результат аналітико-синтетичної пере-
робки первинної інформації.
Інтернет – глобальний інформаційний простір, заснований на
передових технологіях, що володіє широким спектром інформаційних
та комунікаційних ресурсів і містить колосальні обсяги даних. Появу
Інтернету прийнято пов’язувати з 1969 р. Саме тоді у США почалися
роботи з об’єднання в невеликі мережі груп комп’ютерів. Це роби-
лося з метою забезпечення збереження інформації в критичних умо-
вах. Уже в 1971 р. на основі цих розробок виникла електрична пош-
та. Успіх цих починань і заклав основи Інтернету в нинішньому ви-
гляді.
Справжній розквіт Інтернету почався в 1992 р., коли була винай-
дена нова служба, яка отримала назву «Всесвітня павутина» (World
Wide Web, або WWW, або просто Web (веб)). WWW дозволяє будь-
якому користувачеві Інтернету подавати свою інформацію в мульти-
медійній формі, пов’язуючи її з публікаціями інших авторів і надаючи
зручну систему навігації (швидкого переходу за посиланнями від од-
нієї публікації в іншу).
Основні напрями використання Інтернету для користувача:
–– як джерело інформації;
294
–– як засіб обміну інформацією;

–– як місце розміщення особистої інформації.
З усіх напрямів науково-дослідної роботи найбільш швидкий і від-
чутний вплив Інтернет здійснює на інформаційно-бібліографічну ді-
яльність. Той факт, що енциклопедичні, довідкові та бібліографічні
джерела трансформуються в електронну форму швидше за будь-які
інші види документів, вже в найближчі два-три роки призведе до того,
що цифрові або електронні ресурси й технології будуть повністю до-
мінувати в інформаційно-бібліографічній діяльності бібліотек.
На відміну від пошуку документів у бібліотеці або архіві, пошук
в Інтернеті не дає в руки користувача безпосередньо сам ресурс. При
такому пошуку визначається тільки місце, де ресурс фізично зберіга-
ється. Це місце називається адресою ресурсу. Користувачеві повідом
ляються всі адреси, де знаходяться ресурси, які можуть представляти
для нього інтерес. Потім користувач сам вибирає потенційно цікаві
йому адреси.
Адреса ресурсу називається Uniform Resource Locator (Уніфікова-
ний покажчик ресурсу). Скорочено його називають URL-адреса.
До основних сервісів Інтернету на сьогоднішній день можна від-
нести такі: Всесвітня павутина (World Wide Web, WWW); електронна
пошта (e-mail); файлові архіви FTP; спілкування в Інтернеті.
Найпопулярнішим ресурсом Інтернету є Всесвітня павутина або
WWW, яка являє собою величезну кількість (понад мільярд) мульти-
медійних документів, відмінною рисою яких є можливість посилатися
один на одного. Це означає присутність у поточному документі поси-
лання, що реалізує перехід на будь-який документ WWW, який фізич-
но може бути розміщений на іншому комп’ютері мережі Інтернет. Ін-
формація в WWW подається у вигляді документів, кожний з яких може
містити як внутрішні перехресні посилання, так і посилання на інші
документи, що зберігаються на тому ж самому або на будь-якому ін-
шому сервері. Так виникає гіпертекст – безліч окремих документів
(сторінок), які мають посилання один на одного. В Інтернеті існує
кілька способів передачі даних (протоколів). Найпопулярнішим у ме-
режі є протокол передачі гіпертексту – http (Hyper Text Transfer Protocol).
Гіпертекстове посилання – виділена частина документа, що реалі-
зує перехід до іншого документа. Реалізується у вигляді підкреслено-
го тексту, кнопки або картинки.
295
E-mail (електронна пошта). Найстаршим ресурсом Інтернету

є е-mail (електронна пошта) – система пересилання електронних лис-
тів. E-mail – це засіб обміну інформацією, підготовленою в електрон
ному вигляді, між людьми, що мають доступ до комп’ютерної мережі.
Основними сферами застосування електронної пошти є ведення осо-
бистого листування і робота з деякими інформаційними ресурсами
Інтернету, такими, як списки розсилки, off-line групи новин і системи
пересилки файлів електронною поштою. Електронна пошта (e-mail)
широко використовується в бібліотечному процесі. Це і просто ділове
листування, і технологічна основа служб – ЕДД (електронна доставка
документів), «Запит-відповідь».
FTP (File Transfer Protocol, протокол передачі файлів) – сховище
і система пересилання будь-яких файлів. FTP дозволяє підключатися
до серверів FTP, переглядати вміст каталогів і завантажувати файли
із сервера або на сервер; крім того, можливий режим передачі файлів
між серверами сховищ і система пересилання будь-яких файлів.
ICQ – система, що реалізує зв’язок, подібний до пейджингового,
через Інтернет. Дозволяє отримати унікальний номер, який називаєть-
ся UIN (Universal Internet Number, універсальний номер Інтернету),
який використовується для виклику і прямого спілкування. Чудовою
можливістю системи є пошук абонента мережі ICQ за непрямими
даними, наприклад, за адресою електронної пошти. Після встановлен-
ня зв’язку з абонентом можна поговорити з ним, відправляючи тексто-
ві повідомлення.
Усі пошукові системи об’єднує те, що вони розташовані на спеці-
ально виділених потужних серверах і прив’язані до ефективних кана-
лів зв’язку.
Пошукові системи називають ще інформаційно-пошуковими сис-
темами (ІПС). Кількість одночасно обслуговуваних відвідувачів най-
більш популярних систем досягає багатьох тисяч. Найвідоміші з них
обслуговують на добу мільйони клієнтів. У випадках, коли пошукова
система має у своїй основі каталог, вона називається каталогом і в її
основі лежить робота модераторів. В основі ж ІПС з повнотекстових
пошуком лежить автоматичний збір інформації, який здійснюється
спеціальними програмами. Ці програми періодично досліджують вміст
всіх ресурсів Інтернету. Для цього вони переміщаються, або, як кажуть,
«повзають» різними ресурсами і називаються роботами. Є й інші назви:
296
оскільки WWW – це абревіатура виразу «Всесвітня павутина», то таку

програму природно прийнято назвати спайдером (англ. – павук).
Останнім часом використовуються інші назви: автоматичні індекси
або директорії. Усі ці програми досліджують і «скачують» інформацію
з різних URL-адрес. Програми зазначеного типу відвідують кожен
ресурс через певний час.
Жодна пошукова система не спроможна проіндексувати весь Інтер-
нет. Тому бази даних (БД), у яких зібрані адреси проіндексованих ре-
сурсів, у різних пошукових систем різні. Проте багато з них прагнуть
по можливості охоплювати у своїй роботі весь простір світової Мере-
жі. Це універсальні системи.
Робота пошукової системи забезпечується трьома складовими:
–– програма «робот» (спайдер) – вона аналізує ресурси і виробляє
їх індексацію;
–– індекси пошукової системи – вони формують створювані пошу-
ковою системою власні бази даних;
–– програма, яка відповідно до запиту користувача готує йому від-
повідь на основі аналізу індексів, тобто власних БД.
Користувач реально має справу тільки з останньою з цих трьох
складових.
Потужні пошукові системи універсального типу створені для ро-
боти всіма основними мовами світу. Кожна країна намагається ство-
рити хоча б одну власну пошукову систему.
Основні пошукові системи.
Понад 80 % всього пошуку в Інтернеті припадає на 3 основні си-
стеми: Google, Yahoo!, MSN.
GOOGLE – http://www.google.com.
З невеликої компанії, яка заснована у вересні 1998 р. Ларрі
Пейджем і Сергієм Бріном, Google перетворилася на найбільший
галузевий концерн, що пропонує послуги простого і швидкого
пошуку інформації в Інтернеті за понад 8 млрд мережевими адресами,
плюс множину інших, не менш цікавих сервісів. За ці роки багато
що змінилося, але незмінною і зростаючою залишилася динаміка
розвитку Google.
У нинішньому своєму втіленні пошук доступний користувачу не
лише з головної сторінки Google: можна вести пошук через панель
інструментів Google, через Google Deskbar в панелі завдань Windows
297
без відкривання браузера, а також із різних мобільних платформ,

включаючи телефони в режимах WAP та І-mode.
Оскільки пошуковий сервіс Google є безкоштовним, основний
дохід компанії складається з надання рекламодавцям можливості
поширювати рекламу, що є релевантною до інформації на даній
сторінці. Тисячі рекламодавців використовують програму Google
AdWords для просування своїх товарів і послуг за допомогою
цілеспрямованих оголошень, тисячі менеджерів сайтів використо-
вують Google AdSense для показу оголошень, що є релевантними до
змісту сайтів.
Від початку розробники Google відмовилися від типового
використання потужностей декількох серверів, продуктивність яких
зменшується при пікових навантаженнях, і почали використовувати
можливості розподілених у мережі комп’ютерів.
Google під час здійснення пошуку проводить серії одночасних
розрахунків тривалістю частки секунди і використовує технологію
PageRank для вивчення всієї структури посилань Інтернету та
об’єктивного визначення найважливіших сторінок шляхом розрахун-
ку рівняння з більш як 500 змінними і 2 млрд термінів. Пошуковик
Google аналізує якісний зміст сторінок – шрифти, підрозділи, точне
місцеположення кожного слова – плюс зміст сусідніх сторінок для за-
безпечення максимальної релевантності результатів пошуку.
У компанії Google створено технологію пошуку для бездротових
пристроїв із моментальним перетворенням HTML у формати для
режимів WAP, І-mode, J-SKY і EZWeb.
Результатом багаторічного розвитку пошукової системи Google
стала поява національних пошукових сервісів: підтримується
різномовний інтерфейс і алгоритми пошуку адаптуються до локальних
особливостей.
Google забезпечує пошук по гіпертекстових документах, що
знаходяться в різних мовних зонах – українською, російською,
англійською, німецькою та ін. Пошукова система Google має власні
піддомени для більшості країн, наприклад, для України – google.com.ua.
Це одна з найбільших пошукових баз у світі.
Основними перевагами використання ІПС Google є такі:
– використання механізму PageRank, який відображає
«важливість» сайту і впливає на видачу результатів пошуку.
298
PageRank схожий на індекс цитування у Яндексі (теж залежить від

кількості і якості посилань на ресурс). Але на відміну від Яндекса,
вплив PageRank у Google не настільки значний, тому люди в Google
знаходять саме те, що шукають;
– Google шукає не лише гіпертекстові файли (html), але і файли
у форматі PDF, DOC, PostScript, Corel Word Perfect та ін.;
– пошукова система Google має можливість пошуку зображень.
При цьому в запиті можна вказати бажаний розмір, глибину кольору,
формат файлу;
– на відміну від багатьох пошукових систем, роботи Google
індексують усі сторінки, а не лише найголовніші;
– усі сторінки Google кешує (заносить у свою базу) і дозволяє
користувачеві переглядати документ у кеші Google, не відкриваючи
його в першоджерелі (що зазвичай є набагато швидше);
– Google дозволяє обрати мову інтерфейсу, мовні зони для
пошуку, кількість повідомлень при видачі результатів тощо;
– користувачі Microsoft Internet Explorer, Mozilla Firefox і Opera
можуть встановити собі програму Google Toolbar, яка створює нову
панель інструментів, що дозволяє шукати в Google, не заходячи на
сам сайт;
– рядок пошуку в Google можна використати і як калькулятор.
Якщо ввести (48-26)*21, Google видасть правильний результат.
Сервіси Google. Можливості Google не обмежені лише
традиційним набором ІПС із розширеними налаштуваннями та
новинами. Нижче наведено короткий і неповний список сучасних
сервісів Google:
– Google Local – знаходить місцеві підприємства та послуги в
Інтернеті;
– Google Mac – пошук по сайтах тематики Apple/Macintosh;
– Google’s University Search – пошук по університетах;
– Google Linux – пошук по сайтах тематики Linux;
– Google GOV – пошук по всіх державних (*.gov) і військових
(*.mil) сайтах;
– Google Map Site – карта сайту;
– Google Microsoft – пошук по сайтах Microsoft;
– Google BSD – пошук по BSD-сайтах (мережеві можливості);
299
– Google Schoolar – пошук серед статей, книг, оглядів наукової

літератури та підручників;
– Google Suggest – пошук можливих варіантів того, що потрібне,
з показом кількості сторінок за даним запитом;
– Gmail – електронна пошта від Google;
– Video google – пошук відео;
– Google для «мобільників» і КПК – міні-версія для зручної
роботи з мобільних телефонів і КПК;
– Mobie Google – сервіс для мобільного зв’язку;
– Google Maps – картографічний пошук;
– Google News – новини від Google;
– Google Print – пошук за мільйонами оцифрованих книг
провідних світових бібліотек;
– Google Alerts – відстежує появу нових сторінок на пошуковий
запит і повідомляє про це на e-mail;
– Personalized Google Search – пошук з урахуванням налаштувань
та потреб користувача.
І це далеко не повний перелік можливостей, сервіси Google
постійно поповнюються, а їх якість удосконалюється.
YAHOO – http://www.yahoo.com.
Yahoo було засновано у 1994 р. і на сьогоднішній день це
найстаріший і якнайповніший каталог інтернет-ресурсів. Ця
неймовірно популярна система, що обслуговує мільйони запитів
щодня, зародилася як проста колекція закладок.
Yahoo має базу даних у більше ніж 1 млн проіндексованих сайтів.
Також у разі браку власної бази даних Yahoo використовує базу даних
Google.
ALTA VISTA – http://www.alta-vista.com.
AltaVista почала надавати свої послуги в грудні 1995 р. і на
сьогоднішній день є однією з найбільш великих пошукових систем
(за кількістю проіндексованих сторінок). Особливістю пошукової
системи є можливість пошуку за ускладненими критеріями відбору.
AltaVista пропонує додаткові послуги у вигляді пошуку за каталогами
(взятими з Open Directory and LookSmart), а також службу під назвою
Ask AltaVista («запитай AltaVista»), результати якої беруться з Ask
Jeeves. На даний час AltaVista є власником пошукової системи Raging
Search.
300
MSN – http://www.msn.com.
Пошуковик розроблено та запущено компанією Microsoft у 1997 р.
Для видачі результатів пошуку використовувалися різні бази даних,
такі як: Yahoo!, LookSmart, Altavista, DirectHit, Inktomi і RealNames.
З початку 2005 р. MSN запустив бета-версію власного пошукового
алгоритму. Користувачі MSN Search можуть здійснювати пошук як по
всьому Інтернету, так і за окремими тематичними категоріями, у тому
числі і за енциклопедією Microsoft Encarta.
MSN містить можливість локалізованого пошуку (Near Me) –
система здатна автоматично визначати місцезнаходження користувача
за IP-адресою його комп’ютера.
Основні види пошуку.
Пошук інформації є однією зі складових людської діяльності. В Ін-
тернеті щодня з’являється і зникає величезна кількість ресурсів. Необ-
хідно вміти в них орієнтуватися. Щоб ефективно виконати пошук,
потрібно вміло скласти запит до пошукової системи. Якщо відповідь
шукається в каталозі, то особливих складнощів при роботі тут немає.
Творці каталогу і модератори вирішили створити розділи каталогу.
Користувач повинен лише чітко визначитися з предметом пошуку і по-
тім скористатися структурою, яка йому запропонована.
В основі повнотекстового пошуку лежить вміння вдало скласти
пошуковий запит. За інших рівних умов слід вибирати для пошуку
найбільш звужене, малопоширене слово. У той же час може статися
і так, що пошук за занадто вузьким терміном не дає результатів. Тоді
треба переходити до більш широких термінів.
Якщо пошук за вузьким терміном не дає результатів, то слід по-
ступово розширювати пошукове поняття або ж переходити до суміжних
термінів. Пошук по можливості краще вести за кількома словами, їх
сполученнями, а іноді і за конкретними фразами.
При проведенні пошуку та оцінці його результатів необхідно
пам’ятати:
–– сліпа довіра результатам, розміщеним у Мережі, обертається, як
правило, значною кількістю помилок;
–– слід остерігатися анонімних відомостей, тому що їх джерело
встановити дуже складно;
301
–– у сумнівних випадках необхідно перевірити знайдені відомості

запитом у Мережі відгуків і думок з приводу знайдених відомостей;
–– ресурси, які несподівано з’являються і потім швидко зникають, –
ненадійні;
–– у сумнівних випадках необхідно звертатися до таких перевірених
джерел, як мережеві енциклопедії, довідники та спеціальні навчальні
сайти;
–– слід уникати «сенсаційних» даних, результатів з надмірно вели-
кою точністю, суто полемічних, рекламних і необ’єктивних матеріалів.
Розпочинаючи пошук, користувач вводить одне або кілька ключо-
вих слів, вибирає вид пошуку і натискає на клавішу Enter. У відповідь
видається список адрес (URL) – список всіх індексованих сторінок, що
містять будь-які ключові слова. Нерідко число збігів при такому по-
шуку величезне. Однак, якщо пошукова система добре сортує резуль-
тати за тематикою, то потрібну сторінку можна знайти у верхній час-
тині списку.
Пошук за будь-яким словом може бути зручним у випадках, коли
користувач не впевнений у ключових словах.
Слід мати на увазі, що пошукові машини відносяться до слів
по‑різному. Такі ІПС, як «Яндекс», розуміють слово у всіх його грама-
тичних формах і з урахуванням цього будуть його шукати. Їм відома
морфологія слов’янських мов, тобто якщо в запиті написати і «люди-
на», і «люди», то відповідь буде однією й тією ж.
1. Бездрабко В. Історіографічні ескізи з документознавства, або Персональ-

ний текст про персональні тексти : монографія / Валентина Бездрабко. –
Київ : Четверта хвиля, 2010. – 206 с.
посіб. / Г. О. Бірта, Ю. Г. Бургу. – Київ : Центр учб. літ., 2014. – 142 с.
4. Кулешов С. Г. Документознавство: Історія. Теоретичні основи :
монографія / С. Г. Кулешов. – Київ : [б. в.], 2000. – 163 с.
302
5. Кулешов С. Г. Загальне документознавство : навч. посіб. для студентів

вищ. навч. закл. / С. Г. Кулешов. – Київ : Києво-Могилян. акад., 2012. –
122 с.
6. Швецова-Водка Г. М. Документознавство : слов.-довід. термінів і по-
нять : навч. посіб. / Г. М. Швецова-Водка. – Київ : Знання, 2011. – 320 с.
7. Шерман О. Юридичне документознавство : навч. посіб. для студентів
вищ. навч. закл. / Олена Шерман, Антоніна Токарська. – Львів :
ЛьвДУВС, 2010. – 135 с.
Тема 11.
Підготовка, оформлення
та захист результатів
дисертаційних досліджень
11.1. Підготовка докторів філософії та докторів наук в Україні
Підготовка в Україні здобувачів вищої освіти ступеня доктора фі-

лософії здійснюється як в аспірантурі (ад’юнктурі) вищого навчально-
го закладу (наукової установи) за очною (денною, вечірньою) або за-
очною формою навчання, так і поза аспірантурою (для осіб, які про-
фесійно провадять наукову, науково-технічну або науково-педагогічну
діяльність за основним місцем роботи у відповідному вищому навчаль-
ному закладі (науковій установі).
Підготовка здобувачів ступеня доктора наук здійснюється в докто-
рантурі вищого навчального закладу (наукової установи) за очною
(денною) формою навчання або шляхом самостійної підготовки їх
наукових досягнень до захисту.
Підготовка осіб в аспірантурі (ад’юнктурі) та докторантурі може
здійснюватися як за рахунок коштів державного бюджету (за держав-
ним замовленням), так і за рахунок коштів юридичних чи фізичних
осіб (на умовах контракту, зокрема за кошти грантів, які отримав вищий
навчальний заклад (наукова установа) на проведення наукових дослі-
джень, за якими передбачається підготовка здобувачів вищої освіти
ступеня доктора філософії або доктора наук).
Для провадження освітньої діяльності на третьому (освітньо-науко-
вому) рівні вищої освіти вищі навчальні заклади (наукові установи)
зобов’язані отримати відповідну ліцензію. На науковому рівні вищої
освіти підготовка докторів наук вищими навчальними закладами (на-
уковими установами) здійснюється без отримання ліцензії.
У разі підготовки докторів філософії за освітньо-науковою про-
грамою, узгодженою між вищим навчальним закладом і науковою
установою, виконання навчального плану здійснюється вищим на-
вчальним закладом, а забезпечення проведення наукових досліджень
згідно з індивідуальним планом наукової роботи здійснюється науко-
вою установою або вищим навчальним закладом разом з науковою
304
Тема 11. Підготовка, оформлення та захист результатів дисертаційних досліджень
установою. У такому разі під час ліцензування освітньої діяльності

вищого навчального закладу (наукової установи) на третьому (освітньо-
науковому) рівні вищої освіти за відповідною спеціальністю та під час
акредитації відповідної освітньо-наукової програми враховуються
показники спільного наукового потенціалу вищого навчального за-
кладу і відповідної наукової установи (зокрема показники кадрового,
матеріально-технічного та інформаційного забезпечення).
Науково-методичне забезпечення та організацію діяльності аспі-
рантури (ад’юнктури) і докторантури вищих навчальних закладів (на-
укових установ) здійснюють їх вчені (наукові, науково-технічні, тех-
нічні) ради.
У вищих навчальних закладах (наукових установах) для координа-
ції діяльності структурних підрозділів, які здійснюють підготовку
здобувачів вищої освіти ступеня доктора філософії та доктора наук,
може створюватися відділ аспірантури (ад’юнктури) і докторантури.
Для врегулювання відносин між аспірантом (ад’юнктом) або док-
торантом та вищим навчальним закладом (науковою установою) укла-
дається договір.
Вступ до аспірантури (ад’юнктури) та докторантури здійснюється
на конкурсній основі відповідно до Порядку підготовки здобувачів
вищої освіти ступеня доктора філософії та доктора наук у вищих на-
вчальних закладах (наукових установах)1, Умов прийому на навчання
до вищих навчальних закладів, затверджених МОН, та правил при-
йому до відповідного вищого навчального закладу (наукової установи).
Правила прийому до вищого навчального закладу, зокрема щодо
прийому до аспірантури (ад’юнктури) та докторантури, затверджує
вчена рада вищого навчального закладу на основі Умов прийому на
навчання до вищих навчальних закладів та в установлені строки опри-
люднює їх на офіційному веб-сайті вищого навчального закладу.
Відповідно до Умов прийому на навчання до вищих навчальних
закладів вчена рада наукової установи, яка здійснює підготовку докто-
рів філософії (згідно з отриманою ліцензією на провадження відповід-
ної освітньої діяльності) та/або докторів наук, затверджує Правила
прийому до наукової установи, якими регулюється вступ на відповідні
рівні вищої освіти, та в установлені строки оприлюднює їх на офіцій-
ному веб-сайті наукової установи.
1
Постанова Кабінету Міністрів України від 23 березня 2016 р. № 261.
305
Правила прийому до вищого навчального закладу (наукової уста-

нови) діють протягом відповідного навчального року і визначають
порядок, перелік і строки подання документів для вступу до аспіран-
тури (ад’юнктури) та докторантури вищого навчального закладу (на-
укової установи); зміст, форму і строки вступних випробувань для
конкурсного відбору вступників до аспірантури (ад’юнктури) та док-
торантури за кожною спеціальністю або відповідною галуззю знань.
Нормативний строк підготовки доктора філософії в аспірантурі
(ад’юнктурі) становить чотири роки, а підготовки доктора наук у док-
торантурі – два роки.
Підготовка в аспірантурі (ад’юнктурі) чи докторантурі передбачає
виконання особою відповідної освітньо-наукової або наукової про-
грами вищого навчального закладу (наукової установи) за певною
спеціальністю та проведення власного наукового дослідження.
Невід’ємною складовою освітньо-наукової програми аспірантури
(ад’юнктури) та наукової програми докторантури є підготовка та пуб
лікація наукових статей.
Аспіранти (ад’юнкти) і докторанти проводять наукові дослідження
згідно з індивідуальним планом наукової роботи, в якому визначають-
ся зміст, строки виконання та обсяг наукових робіт, а також заплано-
ваний строк захисту дисертації протягом строку підготовки в аспіран-
турі (ад’юнктурі) та докторантурі.
Індивідуальний план наукової роботи погоджується здобувачем
з його науковим керівником (консультантом) та затверджується вченою
радою вищого навчального закладу (наукової установи) або вченою
радою відповідного структурного підрозділу протягом двох місяців
з дня зарахування здобувача до вищого навчального закладу (наукової
установи). Індивідуальний план наукової роботи є обов’язковим до
виконання здобувачем відповідного ступеня і використовується для
оцінювання успішності запланованої наукової роботи.
Порушення строків виконання індивідуального плану наукової
роботи без поважних причин, передбачених законодавством, може бути
підставою для ухвалення вченою радою вищого навчального закладу
(наукової установи) рішення про відрахування аспіранта (ад’юнкта)
або докторанта.
Особа, яка раніше навчалася в аспірантурі (ад’юнктурі) чи докто-
рантурі за державним замовленням і не захистилася або була відрахо-
306
вана з неї достроково, має право на повторний вступ до аспірантури

(ад’юнктури) чи докторантури за державним замовленням лише за
умови відшкодування коштів, витрачених на її підготовку, у визначе-
ному Кабінетом Міністрів України порядку.
Підготовка в аспірантурі (ад’юнктурі) та докторантурі завершуєть-
ся захистом наукових досягнень аспіранта (ад’юнкта) або докторанта
у спеціалізованій вченій раді. Здобувачі мають право на вибір спеціа-
лізованої вченої ради.
Аспірант (ад’юнкт) або докторант, який захистився до закінчення
строку підготовки в аспірантурі (ад’юнктурі) або докторантурі, має
право за власним вибором:
–– отримати одноразову виплату в сумі залишку стипендії, перед-
баченої у бюджеті вищого навчального закладу (наукової установи) на
відповідний календарний рік, та за власною заявою бути відрахованим
з аспірантури (ад’юнктури) або докторантури;
–– отримати за власною заявою оплачувану академічну відпустку
на строк, що залишився до завершення нормативного строку підготов-
ки в аспірантурі (ад’юнктурі) або докторантурі.
Якщо аспірант (ад’юнкт) захистив дисертацію на другому чи тре-
тьому році підготовки в аспірантурі (ад’юнктурі) та був обраний за
конкурсом на відповідну посаду наукового (науково-педагогічного)
працівника в такому вищому навчальному закладі (науковій установі),
то загальна сума залишку стипендії нараховується йому як щомісячна
надбавка до заробітної плати.
Державні органи, до сфери управління яких належать вищі військо-
ві навчальні заклади (вищі навчальні заклади із специфічними умова-
ми навчання), військові навчальні підрозділи вищих навчальних за-
кладів, відповідно до закону мають право своїми актами встановлюва-
ти особливі вимоги до підготовки та реалізації прав і обов’язків
здобувачів в аспірантурі (ад’юнктурі) та докторантурі. Такі особливі
вимоги погоджуються з МОН.
Аспіранти (ад’юнкти) й докторанти користуються правами здобу-
вачів вищої освіти, визначеними Законом України «Про вищу освіту».
Основною формою підготовки здобувачів ступеня доктора філосо-
фії на третьому (освітньо-науковому) рівні вищої освіти є аспірантура
(ад’юнктура). До аспірантури (ад’юнктури) на конкурсній основі прий
маються особи, які здобули вищу освіту ступеня магістра.
307
Особа, яка подає для вступу до аспірантури (ад’юнктури) диплом,

що виданий іноземним вищим навчальним закладом, допускається до
вступних випробувань нарівні з іншими особами. Зарахування такого
вступника здійснюється в разі успішного складення ним вступних ви-
пробувань та прийняття вченою радою відповідного вищого навчально-
го закладу (наукової установи) рішення про визнання його диплома.
Прийом на навчання до аспірантури вищих духовних навчальних
закладів здійснюється з урахуванням положень їх статутів (положень
про них), зареєстрованих у встановленому законодавством порядку.
Вступні випробування до аспірантури (ад’юнктури) вищого на-
вчального закладу (наукової установи) складаються з:
–– вступного іспиту із спеціальності (в обсязі програми рівня вищої
освіти магістра з відповідної спеціальності);
–– вступного іспиту з іноземної мови (за вибором вченої ради ви-
щого навчального закладу (наукової установи) в обсязі, який відповідає
рівню B2 Загальноєвропейських рекомендацій з мовної освіти). Вступ-
ник, який підтвердив свій рівень знання, зокрема англійської мови,
дійсним сертифікатом тестів TOEFL, або International English Language
Testing System, або сертифікатом Сambridge English Language
Assessment, звільняється від складення вступного іспиту з іноземної
мови. Під час визначення результатів конкурсу зазначені сертифікати
прирівнюються до результатів вступного випробування з іноземної
мови з найвищим балом;
–– інших форм вступних випробувань (іспити, співбесіди, презен-
тації дослідницьких пропозицій чи досягнень).
Відповідно до правил прийому до вищого навчального закладу
(наукової установи) особам, які вступають до аспірантури (ад’юнктури)
з іншої галузі знань (спеціальності) аніж та, яка зазначена в їх дипло-
мі магістра (спеціаліста), можуть бути призначені додаткові вступні
випробування.
Результати вступних випробувань до аспірантури (ад’юнктури)
дійсні для вступу до відповідного вищого навчального закладу (науко-
вої установи) протягом одного календарного року.
Аспіранту (ад’юнкту) одночасно з його зарахуванням відповідним
наказом керівника вищого навчального закладу (наукової установи)
призначається науковий керівник з числа наукових або науково-педа-
гогічних працівників з науковим ступенем.
308
Науковий керівник аспіранта (ад’юнкта) здійснює наукове керів-

ництво роботою над дисертацією, надає консультації щодо змісту
і методології наукових досліджень аспіранта (ад’юнкта), контролює
виконання індивідуального плану наукової роботи та індивідуального
навчального плану аспіранта (ад’юнкта) і відповідає перед вченою
радою вищого навчального закладу (наукової установи) за належне та
своєчасне виконання обов’язків наукового керівника.
Науковий керівник, який є доктором наук, може здійснювати одно-
часне наукове керівництво (консультування), як правило, не більше
п’яти здобувачів наукових ступенів, включаючи тих, що здобувають
науковий ступінь доктора наук.
Науковий керівник, який має ступінь доктора філософії, може
здійснювати одночасне наукове керівництво роботою над дисертація-
ми, як правило, не більше трьох здобувачів наукового ступеня доктора
філософії.
На здійснення наукового керівництва роботою над дисертацією
одного аспіранта (ад’юнкта) науковому керівникові відводиться що-
року 50 академічних годин навчального навантаження. Вчена рада
вищого навчального закладу (наукової установи) з урахуванням потреб
аспіранта (ад’юнкта) та ефективності роботи наукового керівника з під-
готовки докторів філософії може відвести більшу кількість годин на-
вчального навантаження керівникові з їх оплатою за рахунок коштів
спеціального фонду вищого навчального закладу (наукової установи).
Рішенням вченої ради аспіранту (ад’юнкту) може бути призначено
два наукових керівники з відповідним розподілом годин навчального
навантаження та обов’язків між ними.
Підготовка здобувачів вищої освіти ступеня доктора філософії
в аспірантурі (ад’юнктурі) здійснюється за освітньо-науковою про-
грамою та навчальним планом, що затверджуються вченою радою
вищого навчального закладу (наукової установи) для кожної спеціаль-
ності.
Протягом строку навчання в аспірантурі (ад’юнктурі) аспірант
(ад’юнкт) зобов’язаний виконати всі вимоги освітньо-наукової про-
грами, зокрема здобути теоретичні знання, уміння, навички та інші
компетентності, достатні для продукування нових ідей, розв’язання
комплексних проблем у галузі професійної та/або дослідницько-інно-
ваційної діяльності, оволодіти методологією наукової та педагогічної
309
діяльності, а також провести власне наукове дослідження, результати

якого мають наукову новизну, теоретичне та/або практичне значення,
та захистити дисертацію.
Освітньо-наукова програма та навчальний план аспірантури
(ад’юнктури) складаються з освітньої та наукової складових.
Навчальний план аспірантури (ад’юнктури) повинен містити ін-
формацію про перелік та обсяг навчальних дисциплін (30–60 кредитів
Європейської кредитної трансферно-накопичувальної системи (далі –
ЄКТС), послідовність їх вивчення, форми проведення навчальних за-
нять та їх обсяг, графік навчального процесу, форми поточного і під-
сумкового контролю.
Освітньо-наукова програма та навчальний план аспірантури
(ад’юнктури) є основою для формування аспірантом (ад’юнктом) ін-
дивідуального навчального плану та індивідуального плану наукової
роботи, які погоджуються з науковим керівником та затверджуються
вченою радою вищого навчального закладу (наукової установи) про-
тягом двох місяців з дня зарахування особи до аспірантури (ад’юнктури).
Індивідуальний навчальний план аспіранта (ад’юнкта) повинен
містити перелік дисциплін за вибором аспіранта (ад’юнкта) в обсязі,
що становить не менш як 25 відсотків загальної кількості кредитів
ЄКТС. При цьому аспіранти (ад’юнкти) мають право вибирати на-
вчальні дисципліни, що пропонуються для інших рівнів вищої освіти
і які пов’язані з тематикою дисертаційного дослідження, за погоджен-
ням із своїм науковим керівником та керівником відповідного факуль-
тету чи підрозділу.
Засвоєння аспірантами (ад’юнктами) навчальних дисциплін може
відбуватися на базі вищого навчального закладу (наукової установи),
до якого зарахований аспірант (ад’юнкт), а також у рамках реалізації
права на академічну мобільність – на базі інших вищих навчальних
закладів (наукових установ).
Аспірант (ад’юнкт) має право змінювати свій індивідуальний на-
вчальний план за погодженням із своїм науковим керівником у поряд-
ку, який затверджується вченою радою.
Усі аспіранти (ад’юнкти) незалежно від форми навчання зобов’язані
відвідувати аудиторні заняття і проходити всі форми поточного та під-
сумкового контролю, передбачені індивідуальним навчальним планом
310
аспіранта (ад’юнкта) та освітньо-науковою програмою аспірантури

(ад’юнктури) вищого навчального закладу (наукової установи).
Освітньо-наукова програма аспірантури (ад’юнктури) вищого
навчального закладу (наукової установи) має включати не менше
чотирьох складових, що передбачають набуття аспірантом (ад’юнктом)
таких компетентностей відповідно до Національної рамки кваліфі-
кацій:
–– здобуття глибинних знань із спеціальності (групи спеціальнос-
тей), за якою (якими) аспірант (ад’юнкт) проводить дослідження, зо-
крема засвоєння основних концепцій, розуміння теоретичних і прак-
тичних проблем, історії розвитку та сучасного стану наукових знань
за обраною спеціальністю, оволодіння термінологією з досліджувано-
го наукового напряму (орієнтовний обсяг такої освітньої складової
становить не менш як 12 кредитів ЄКТС);
–– оволодіння загальнонауковими (філософськими) компетентнос-
тями, спрямованими на формування системного наукового світогляду,
професійної етики та загального культурного кругозору (орієнтовний
обсяг такої освітньої складової становить чотири – шість кредитів
ЄКТС);
–– набуття універсальних навичок дослідника, зокрема усної та
письмової презентації результатів власного наукового дослідження
українською мовою, застосування сучасних інформаційних технологій
у науковій діяльності, організації та проведення навчальних занять,
управління науковими проектами та/або складення пропозицій щодо
фінансування наукових досліджень, реєстрації прав інтелектуальної
власності (орієнтовний обсяг такої освітньої складової становить не
менш як шість кредитів ЄКТС);
–– здобуття мовних компетентностей, достатніх для представлення
та обговорення результатів своєї наукової роботи іноземною мовою
(англійською або іншою відповідно до специфіки спеціальності) в усній
та письмовій формі, а також для повного розуміння іншомовних науко-
вих текстів з відповідної спеціальності (рекомендований обсяг такої
навчальної складової становить шість – вісім кредитів ЄКТС).
Аспірант (ад’юнкт), який підтвердив рівень свого знання іноземної
мови, зокрема англійської, дійсним сертифікатом тестів TOEFL, або
International English Language Testing System, або сертифікатом
Сambridge English Language Assessment, на рівні С1 Загальноєвропей-
311
ських рекомендацій з мовної освіти, має право на зарахування відпо-

відних кредитів, передбачених освітньо-науковою програмою аспіран-
тури (ад’юнктури), як таких, що виконані у повному обсязі та на ви-
користання обсягу навчального навантаження, передбаченого для
набуття мовних компетентностей, для здобуття інших компетентностей
(за погодженням з науковим керівником).
Вчена рада вищого навчального закладу (наукової установи) має
право прийняти рішення про визнання набутих аспірантом (ад’юнктом)
в інших вищих навчальних закладах (наукових установах) компетент-
ностей з однієї чи декількох навчальних дисциплін (зарахувати креди-
ти ЄКТС), обов’язкове здобуття яких передбачено освітньо-науковою
програмою аспірантури (ад’юнктури).
Наукова складова освітньо-наукової програми передбачає прове-
дення власного наукового дослідження під керівництвом одного або
двох наукових керівників та оформлення його результатів у вигляді
дисертації.
Дисертація на здобуття ступеня доктора філософії є самостійним
розгорнутим дослідженням, що пропонує розв’язання актуального
наукового завдання в певній галузі знань або на межі кількох галузей,
результати якого становлять оригінальний внесок у суму знань від-
повідної галузі (галузей) та оприлюднені у відповідних публікаціях.
Наукова складова освітньо-наукової програми оформляється у ви-
гляді індивідуального плану наукової роботи аспіранта (ад’юнкта) і є
невід’ємною частиною навчального плану аспірантури (ад’юнктури).
Атестація здобувачів вищої освіти ступеня доктора філософії здій-
снюється постійно діючою або спеціалізованою вченою радою, утво-
реною для проведення разового захисту, на підставі публічного захис-
ту наукових досягнень у формі дисертації. Стан готовності дисертації
аспіранта (ад’юнкта) до захисту визначається науковим керівником
(або консенсусним рішенням двох керівників). Обов’язковою умовою
допуску до захисту є успішне виконання аспірантом (ад’юнктом) його
індивідуального навчального плану.
Здобувачі вищої освіти ступеня доктора філософії захищають ди
сертації, як правило, у постійно діючій спеціалізованій вченій раді
з відповідної спеціальності, яка функціонує у вищому навчальному
закладі (науковій установі), де здійснювалася підготовка аспіранта
(ад’юнкта). Вчена рада вищого навчального закладу (наукової устано-
312
ви) має право подати до Національного агентства із забезпечення

якості вищої освіти документи для акредитації спеціалізованої вченої
ради, утвореної для проведення разового захисту, або звернутися з від-
повідним клопотанням до іншого вищого навчального закладу (науко-
вої установи), де функціонує постійно діюча спеціалізована вчена рада
з відповідної спеціальності.
Підготовка здобувачів вищої освіти ступеня доктора філософії за
державним замовленням здійснюється виключно в аспірантурі
(ад’юнктурі) за очною (денною, вечірньою) формою навчання. Дер-
жавне замовлення на підготовку здобувачів вищої освіти ступеня
доктора філософії в аспірантурі (ад’юнктурі) за спеціальностями роз-
поділяється на конкурсній основі між вищими навчальними закладами
та науковими установами. До участі в конкурсі на розміщення держав-
ного замовлення допускаються лише вищі навчальні заклади та науко-
ві установи, які на момент проведення конкурсу мають ліцензію на
провадження освітньої діяльності на третьому (освітньо-науковому)
рівні вищої освіти за відповідною спеціальністю.
Кількість аспірантів (ад’юнктів), підготовка яких здійснюється поза
державним замовленням, та вартість такої підготовки визначаються
вченою радою вищого навчального закладу (наукової установи) з ура-
хуванням ліцензійного обсягу, зазначеного в ліцензії вищого навчаль-
ного закладу (наукової установи), за якою він провадить освітню ді-
яльність на третьому (освітньо-науковому) рівні вищої освіти, можли-
востей забезпечення кваліфікованого наукового керівництва та
задоволення освітніх потреб аспірантів (ад’юнктів) за відповідною
спеціальністю.
Особи, які професійно здійснюють наукову, науково-технічну або
науково-педагогічну діяльність за основним місцем роботи, мають
право здобувати вищу освіту ступеня доктора філософії поза аспі-
рантурою (ад’юнктурою) у відповідному вищому навчальному за-
кладі (науковій установі) без переривання трудової діяльності або під
час перебування у творчій відпустці. Такі особи прикріплюються
строком до п’яти років до вищого навчального закладу (наукової
установи), що має ліцензію на провадження освітньої діяльності на
третьому (освітньо-науковому) рівні вищої освіти за відповідною
спеціальністю.
313
Здобуття вищої освіти ступеня доктора філософії поза аспіранту-

рою (ад’юнктурою) передбачає повне та успішне виконання відповід-
ної освітньо-наукової програми та навчального плану аспірантури
(ад’юнктури) зазначеного вищого навчального закладу (наукової уста-
нови) згідно із затвердженими в установленому порядку індивідуаль-
ним навчальним планом та індивідуальним планом наукової роботи
прикріпленої особи та публічний захист дисертації у спеціалізованій
вченій раді. Правила та процедури прикріплення до вищого навчаль-
ного закладу (наукової установи) визначаються вченою радою вищого
навчального закладу (наукової установи).
Навчання на третьому (освітньо-науковому) рівні вищої освіти осіб,
які прикріплені до вищого навчального закладу (наукової установи)
для реалізації свого права на здобуття вищої освіти ступеня доктора
філософії поза аспірантурою (ад’юнктурою), а також їх наукове керів-
ництво здійснюються за кошти відповідного вищого навчального за-
кладу (наукової установи).
Особи, прикріплені до вищого навчального закладу (наукової
установи) з метою здобуття вищої освіти ступеня доктора філософії
поза аспірантурою (ад’юнктурою), мають всі права і обов’язки, ви-
значені у Порядку підготовки здобувачів вищої освіти ступеня док-
тора філософії та доктора наук у вищих навчальних закладах (науко-
вих установах).
У разі звільнення з роботи особа втрачає право здобувати вищу
освіту ступеня доктора філософії поза аспірантурою (ад’юнктурою)
у відповідному вищому навчальному закладі (науковій установі) та має
право:
–– продовжити свою підготовку для здобуття ступеня доктора фі-
лософії поза аспірантурою у вищому навчальному закладі (науковій
установі), до якого особа зарахована на посаду науково-педагогічного
чи наукового працівника (за умови прийняття відповідного рішення
таким вищим навчальним закладом (науковою установою);
–– вступити до аспірантури (ад’юнктури) вищого навчального за-
кладу (наукової установи) для здобуття відповідного ступеня за очною
(денною, вечірньою) або заочною (дистанційною) формою навчання
і зарахування їй відповідних кредитів ЄКТС, здобутих поза аспіран-
турою.
314
Підготовка докторів наук. З метою завершення роботи над науко-

вими дослідженнями та оформлення їх результатів та/або для підго-
товки публікацій до захисту для здобуття ступеня доктора наук особа
має право вступити до докторантури вищого навчального закладу
(наукової установи). Протягом строку перебування в докторантурі
докторант зобов’язаний захистити результати своїх наукових досягнень
у вигляді дисертації, або опублікованої монографії, або наукової допо-
віді за сукупністю статей, опублікованих у вітчизняних і міжнародних
рецензованих фахових виданнях, перелік яких затверджується МОН,
у спеціалізованій вченій раді.
Здобувач ступеня доктора наук у дисертації (монографії, сукупнос-
ті наукових робіт) повинен представити узагальнення самостійних
досліджень стосовно актуальної наукової проблеми (групи проблем)
у межах однієї або кількох галузей знань, результати яких забезпечують
розв’язання важливої теоретичної або прикладної проблеми, мають
загальнонаціональне або світове значення, є достовірними та пройшли
широку апробацію.
Перебування в докторантурі не є обов’язковою умовою для подан-
ня наукових досягнень до спеціалізованої вченої ради та подальшого
їх публічного захисту для здобуття ступеня доктора наук.
Докторантура відкривається за рішенням вченої ради вищого на-
вчального закладу (наукової установи), що затверджується наказом
керівника вищого навчального закладу (наукової установи), за умови
наявності трьох штатних працівників – докторів наук з відповідної або
суміжної спеціальності. Наявність підстав для відкриття докторантури
перевіряється державним замовником під час проведення конкурсу на
розміщення державного замовлення.
Прийом до докторантури або надання творчої відпустки здійсню-
ється з урахуванням наукових, науково-технічних досягнень за обраною
спеціальністю відповідно до встановлених вимог. До докторантури
приймаються особи, які мають ступінь доктора філософії, наукові здо-
бутки та опубліковані праці з обраної спеціальності (зокрема публіка-
ції в міжнародних реферованих журналах, індексованих у наукоме-
тричних базах, згідно з вимогами до рівня наукової кваліфікації осіб,
які здобувають наукові ступені) і які мають наукові результати, що
потребують завершення або оформлення у вигляді дисертації, моно-
графії чи наукової доповіді за сукупністю статей.
315
Для вступу до докторантури вступник не менше аніж за два місяці

до вступу подає кафедрі, відділу, лабораторії чи іншому структурному
підрозділу вищого навчального закладу (наукової установи) розгорну-
ту пропозицію, в якій міститься план дослідницької роботи та/або ін-
формація про обсяг наукової роботи, необхідної для підготовки резуль-
татів проведених досліджень до захисту. Протягом місяця з дня над-
ходження документів від усіх вступників відповідний структурний
підрозділ заслуховує їх наукові доповіді і шляхом голосування визначає
можливість зарахування кожного вступника до докторантури та подає
висновки на розгляд вченої ради вищого навчального закладу (наукової
установи). Перелік та строк подання документів, необхідних для всту-
пу до докторантури визначається в правилах прийому до вищого на-
вчального закладу (наукової установи).
Прийом до докторантури вищого духовного навчального закладу
здійснюється з урахуванням положень його статуту (положення про
нього), зареєстрованого в установленому законодавством порядку.
Вчена рада вищого навчального закладу (наукової установи) в мі-
сячний строк розглядає висновки кафедри, відділу, лабораторії щодо
кожного вступника і приймає рішення про його зарахування до докто-
рантури та відповідно до наданої характеристики наукової діяльності
вступника призначає докторанту наукового консультанта з числа штат-
них науково-педагогічних або наукових працівників відповідного ви-
щого навчального закладу (наукової установи) із ступенем доктора
наук з відповідної спеціальності. Рішення вченої ради затверджується
і оформляється наказом керівника вищого навчального закладу (науко-
вої установи).
На здійснення наукового консультування відводиться щороку
50 академічних годин навантаження на одного докторанта. Науковий
консультант може здійснювати підготовку лише одного докторанта.
Державне замовлення на підготовку здобувача вищої освіти ступе-
ня доктора наук у докторантурі за спеціальностями розподіляється на
конкурсній основі між вищими навчальними закладами та науковими
установами, у яких діють спеціалізовані вчені ради з відповідних спе-
ціальностей.
Інформація про розподіл державного замовлення оприлюднюється
на офіційному веб-сайті МОН та веб-сайтах вищих навчальних закла-
316
дів (наукових установ), що отримали державне замовлення на підго-

товку здобувачів вищої освіти ступеня доктора наук.
Атестація докторанта здійснюється постійно діючою спеціалізова-
ною вченою радою з відповідної спеціальності, яка функціонує у ви-
щому навчальному закладі (науковій установі), до якого зарахований
докторант. Якщо у вищому навчальному закладі (науковій установі),
до якого зарахований докторант, не функціонує спеціалізована вчена
рада з відповідної спеціальності, атестацію докторанта може здійсню-
вати постійно діюча спеціалізована вчена рада з відповідної спеціаль-
ності іншого вищого навчального закладу (наукової установи) за
клопотанням вищого навчального закладу (наукової установи), що
здійснював підготовку здобувача вищої освіти ступеня доктора наук,
або за заявою докторанта.
11.2. Узагальнені вимоги до організації підготовки та захисту

дисертації на здобуття наукового ступеня
Дисертація у формі рукопису – це особливий вид наукового твору,

що є віддзеркаленням літературними засобами наукового дослідження,
в якому реалізується наукова творчість як процес наукового освоєння
дійсності і як створення наукових цінностей, які збагачують саму на-
уку. Його предметом є система наукових понять, що забезпечують
функціонування в науковій комунікації основних форм знання, що дає
можливість реалізувати головні функції науки, такі як опис, пояснення,
прогнозування, узагальнення і систематизація явищ і фактів дійсності.
У такому творі фіксуються як вихідні передумови наукового до-
слідження, так і весь його хід і отримані при цьому результати. Тут не
просто описуються наукові факти, а проводиться їх всебічний аналіз,
де адекватно відображаються як загальнонаукові, так і спеціальні ме-
тоди наукового пізнання, правомірність використання яких всебічно
обґрунтовується у кожному конкретному випадку їх застосування.
На відміну від інших наукових творів дисертація у системі науки
виконує кваліфікаційну функцію, тобто готується з метою публічного
захисту і отримання наукового ступеня. Саме вона дозволяє зрозуміти,
наскільки повно відображені та обґрунтовані положення, висновки
і рекомендації, що містяться в ній, їх наукова новизна і практична зна-
чущість.
317
Сукупність отриманих у такій роботі результатів свідчить про вне-

сок дисертанта в науку, а отже, демонструє рівень його наукової ква-
ліфікації, і насамперед уміння самостійно вести науковий пошук і ви-
рішувати конкретні наукові завдання.
Істотна відмінність дисертації від інших наукових творів (за ви-
нятком науково-технічного звіту) полягає в тому, що укладена в ній
наукова інформація передається в найбільш повному вигляді. Дійсно,
тільки тут докладно розкривають результати та хід наукових пошуків,
детально описують методику ведення досліджень, детально простежу-
ють історію розвитку досліджуваних явищ.
Повнота інформації в дисертації знаходить своє відображення і в
тому, що тут наводиться особливо детальний фактичний матеріал, що
включає докладні обґрунтування, гіпотези, широкі історичні екскурси
і паралелі, а результати наукового пошуку описуються в найбільш ці-
лісній з точки зору наукового пізнання формі.
Зміст дисертації характеризує оригінальність і неповторність на-
ведених відомостей. Основою в ній є принципово новий матеріал, що
включає опис нових фактів, явищ і закономірностей природи і суспіль-
ства, а також узагальнення раніше відомих положень з інших позицій
або у зовсім іншому аспекті.
З точки зору загальної динаміки розвитку науки дисертація вводить
у науковий обіг нові уявлення, концепції і факти. У змісті такої роботи
відображається сутність у явищі, закономірність у випадковості, за-
гальне в одиничному, внутрішнє у зовнішньому. Авторська концепція
тут точно відображає проблемну ситуацію в науці і відповідає провід-
ному напряму наукового пізнання. Тільки за такої умови ця концепція
визнається як така, що забезпечує приріст наукового знання.
Об’єктивність – основна вимога до опису проведеного досліджен-
ня, яке випливає із специфіки наукового пізнання, яке прагне встано-
вити наукову істину. У той же час дисертація, будучи продуктом науко-
вої творчості, являє собою єдність об’єктивних наукових фактів
і суб’єктивної їх оцінки.
Інакше кажучи, дисертація у своєму змісті не виключає суб’єктивних
моментів, привнесених творчою індивідуальністю самого дисертанта,
оскільки тут завжди присутні такі факти, як його знання і особистий
досвід, погляди й уподобання, обумовлені суспільно-історичними
318
умовами підготовки дисертаційної роботи. Саме цим пояснюється, що

в науці одна і та ж проблема по‑різному осмислюється дослідниками.
Своєрідність дисертації проявляється також і в тому, що в ній ди
сертант впорядковує за власним розсудом накопичені наукові факти та
доводить наукову цінність або практичну значимість тих чи інших
положень.
Специфіка дисертації обумовлює необхідність доказу всіх наукових
положень, зафіксованих у її змісті. Кожен факт, кожне авторське при-
пущення отримує тут наукове пояснення або обґрунтування. Для цьо-
го дисертант як аргументи залучає практично всі форми наукового
обґрунтування та підтвердження.
Специфічним є не тільки зміст, але й форма дисертації як особ
ливого виду наукового твору, для якого характерний високий ступінь
абстрагування, активне застосування засобів логічного мислення, до-
кладне висвітлення порушених проблем і точність фактичних даних.
Тільки за умови вибору форми організації матеріалу, яка найбільшою
мірою відповідає особливостям предмета, дисертація здатна ефектив-
но функціонувати в системі наукової комунікації.
Наукові ступені доктора наук і доктора філософії (кандидата наук)
присуджують спеціалізовані вчені ради за результатами прилюдного
захисту дисертацій. Міністерство освіти і науки (МОН) України за-
тверджує рішення спеціалізованих вчених рад про присудження науко-
вих ступенів і видає дипломи доктора наук та доктора філософії (кан-
дидата наук).
Спеціалізовані вчені ради (докторські, кандидатські) утворюються
за рішенням МОН у вищих навчальних закладах III–IV рівня акреди-
тації, науково-дослідних, науково-технічних установах, що проводять
фундаментальні та/або прикладні наукові дослідження, за клопотанням
центральних органів виконавчої влади, у сфері управління яких є вищі
навчальні заклади та наукові установи, Національної академії наук та
національних галузевих академій наук, а також вищих навчальних за-
кладів та наукових установ, що належать до сфери управління МОН.
Порядок утворення, функціонування і діяльності спеціалізованих
вчених рад визначається положенням про раду, яке затверджує МОН.
Спеціалізована вчена рада несе відповідальність за обґрунтованість
прийнятих нею рішень і забезпечує високий рівень вимогливості під
час розгляду дисертацій та проведення їх захисту.
319
У разі порушення спеціалізованою вченою радою вимог норматив-

но-правових актів з питань присудження наукових ступенів доктора
наук або доктора філософії (кандидата наук) МОН вживає відповідних
заходів аж до скасування рішення ради.
Головою ради призначається доктор наук із спеціальності відпо-
відно до профілю ради, що є штатним працівником вищого навчаль-
ного закладу або наукової установи, в якій утворено раду. Доктор наук
може призначатися головою лише однієї спеціалізованої вченої ради
у разі, коли у вищому навчальному закладі або науковій установі утво-
рено кілька рад.
Керівники вищих навчальних закладів, наукових установ, в яких
утворені ради, забезпечують їх ефективне функціонування. Персональ-
ну відповідальність за дотримання спеціалізованими вченими радами
вимог нормативно-правових актів з питань атестації наукових кадрів
вищої кваліфікації, науковий рівень захищених у радах дисертацій
несуть керівники рад.
Вищі навчальні заклади, наукові установи створюють належні
умови для роботи спеціалізованих вчених рад, оформляють атестацій-
ні справи і засвідчують їх своєю печаткою.
Оплата видатків, пов’язаних із підготовкою та проведенням захис-
ту дисертацій, здійснюється відповідно до чинного законодавства.
Кошти на оплату праці офіційних опонентів, їх відрядження можуть
надаватися: за місцем захисту дисертації; за місцем роботи здобувача;
за місцем прикріплення здобувача для підготовки дисертації. Норми
оплати праці офіційних опонентів визначають МОН і Мінсоцполітики
за погодженням з Мінфіном.
Дисертація на здобуття наукового ступеня є кваліфікаційною науко-
вою працею, виконаною особисто здобувачем у вигляді спеціально
підготовленого рукопису або опублікованої монографії. Підготовлена
до захисту дисертація повинна містити висунуті здобувачем науково
обґрунтовані теоретичні або експериментальні результати, наукові по-
ложення, а також характеризуватися єдністю змісту і свідчити про
особистий внесок здобувача в науку.
До дисертації, що містить науково-прикладні результати, повинні
додаватися документи, що підтверджують практичне використання
отриманих здобувачем результатів – впровадження у виробництво,
достатню дослідно-виробничу перевірку, отримання нових кількісних
320
і якісних показників, суттєві переваги запропонованих технологій,

зразків продукції, матеріалів тощо, а до дисертації, що містить теоре-
тичні наукові результати, – рекомендації щодо їх використання.
Дисертація виконується з галузі науки та за науковою спеціальніс-
тю відповідно до переліку, який затверджує МОН, і повинна відповіда-
ти паспорту наукової спеціальності, затвердженому МОН. У паспорті
спеціальності вказуються її шифр і назва, а також галузі наук, за якими
присуджуються наукові ступені (юридичні, історичні, педагогічні,
технічні тощо).
Теми дисертацій пов’язуються, як правило, з основними науково-
дослідними роботами, що виконуються вищими навчальними закла-
дами або науковими установами і затверджуються вченими (науково-
технічними) радами для кожного здобувача окремо з одночасним
призначенням наукового консультанта в разі підготовки докторської
чи наукового керівника в разі підготовки кандидатської дисертації.
Вибравши тему, здобувач має усвідомити, у чому полягають суть
запропонованої ідеї, актуальність теми, об’єкт і предмет досліджен-
ня, мета й завдання дисертації і основні напрями дослідження теми.
Вибір теми завершується формулюванням назви дисертаційного до-
слідження.
Назва дисертації має бути якомога коротшою, адекватно відобра-
жати її зміст, відповідати обраній спеціальності та суті вирішуваного
наукового завдання. Вона повинна вказувати на предмет дисертацій-
ного дослідження і його завершеність. Назва дисертації – це вищий
рівень узагальнення змісту тексту. Іноді для більшої конкретизації до
назви додають аспект вивчення (подається через двокрапку або в дуж-
ках). У назві не слід використовувати ускладнену термінологію псевдо-
наукового характеру.
Слід уникати назв, що починаються зі слів: «Дослідження питан-
ня…», «Дослідження деяких шляхів…», «Шляхи…», «Проблеми…»,
«Деякі питання…», «Матеріали до вивчення…», «До питання…» тощо,
в яких не відображена достатньою мірою суть проблеми.
Назва дисертації може коригуватися протягом усього дослідження,
навіть після його завершення. Вона підлягає самоперевірці з боку здо-
бувача, а також аналізу опонентів, організації, де виконана робота,
експертної комісії спеціалізованої вченої ради.
321
Завдання полягає в тому, щоб назва дисертації відповідала за зміс-

том паспорту спеціальності й галузі науки.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора наук може бути
подана до захисту у вигляді опублікованої монографії. Вона повинна
містити наукові положення та науково обґрунтовані результати у певній
галузі науки, що розв’язують важливу наукову або науково-прикладну
проблему і щодо яких здобувач є суб’єктом авторського права. Доктор-
ська дисертація може бути подана до захисту за однією або двома спе-
ціальностями однієї галузі науки і повинна відповідати за кожною спе-
ціальністю вимогам, зазначеним в абзаці четвертому цього пункту.
У разі коли дисертація виконана за двома спеціальностями, а спе-
ціалізована вчена рада, до якої подана дисертація, має право проводи-
ти захист дисертацій лише за однією з них, то за відсутності в Україні
спеціалізованих вчених рад з правом проведення захисту дисертацій
за такими двома спеціальностями за рішенням МОН може проводити-
ся разовий захист. Разовий захист може проводитися також у разі від-
сутності в Україні спеціалізованих вчених рад з правом проведення
захисту докторських дисертацій з відповідної наукової спеціальності.
Склад спеціалізованої вченої ради для проведення разового захисту
формується відповідно до положення про спеціалізовану вчену раду.
Докторська дисертація може бути подана до спеціалізованої вченої
ради для проведення захисту не раніше, аніж через п’ять років після
здобуття особою наукового ступеня доктора філософії (кандидата наук).
Допускається за рішенням МОН подання до спеціалізованої вченої
ради докторської дисертації раніше п’ятирічного строку після здобут-
тя наукового ступеня доктора філософії (кандидата наук) у разі ваго-
мого особистого внеску здобувача у забезпечення розвитку відповідної
галузі науки. Підтвердженням вагомого особистого внеску здобувача
у забезпечення розвитку галузі науки, з якої підготовлено дисертацію,
може бути:
–– наявність патенту на винахід або диплома на наукове відкриття;
–– висновок вищого навчального закладу або наукової установи, що
є провідними з напряму, з якого підготовлено дисертацію;
–– відзначення державними нагородами (преміями) України або
інших держав.
Науковий ступінь доктора наук в галузі медичних та ветеринарних
наук може бути присуджений здобувачу, який має науковий ступінь
322
доктора філософії (кандидата наук) в галузі медичних та ветеринарних

наук відповідно.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії (кан-
дидата наук) також може бути подана до захисту у вигляді опублікова-
ної монографії. Вона повинна містити нові науково обґрунтовані ре-
зультати проведених здобувачем досліджень, які розв’язують конкрет-
не наукове завдання, що має істотне значення для певної галузі науки.
Кандидатська дисертація подається до захисту лише за однією спеці-
альністю.
За відсутності в Україні спеціалізованих вчених рад з правом про-
ведення захисту кандидатських дисертацій за відповідною науковою
спеціальністю за рішенням МОН може проводитися разовий захист.
Основні результати і положення наукових досліджень оприлюдню-
ються у вигляді різних видів публікацій для ознайомлення з ними на-
укової громадськості1.
До опублікованих праць, які відображають основні наукові резуль-
тати дисертації, з відповідної галузі науки належать: монографії; по-
сібники (для дисертацій з педагогічних наук); статті у наукових, зо-
крема електронних, фахових виданнях України; статті у наукових пе-
ріодичних виданнях інших держав з напряму, з якого підготовлено
дисертацію. Перелік наукових фахових видань України затверджуєть-
ся в установленому МОН порядку.
До опублікованих праць, які додатково відображають наукові ре-
зультати дисертації, належать дипломи на відкриття; патенти й автор-
ські свідоцтва на винаходи, державні стандарти, промислові зразки,
алгоритми та програми, що пройшли експертизу на новизну; рукописи
праць, депонованих в установах державної системи науково-технічної
інформації та анотованих у наукових журналах; брошури, препринти;
технологічні частини проектів на будівництво, розширення, рекон-
струкцію та технічне переоснащення підприємств; інформаційні карти
на нові матеріали, що внесені до державного банку даних; друковані
тези, доповіді та інші матеріали наукових конференцій, конгресів,
симпозіумів, семінарів, шкіл тощо.
Повноту викладу матеріалів дисертації в опублікованих працях
здобувача визначає спеціалізована вчена рада. Мінімальну кількість та
1
Див. тему 8.
323
обсяг публікацій, які розкривають основний зміст дисертацій, визначає

МОН.
Апробація матеріалів дисертації на наукових конференціях, кон-
гресах, симпозіумах, семінарах, школах тощо обов’язкова.
Докторська і кандидатська дисертації супроводжуються окремими
авторефератами. Автореферат дисертації видається друкарським спо-
собом з обов’язковим зазначенням вихідних відомостей видання у кіль-
кості, визначеній спеціалізованою вченою радою, і надсилається чле-
нам спеціалізованої вченої ради та заінтересованим організаціям не
пізніше ніж за місяць до захисту дисертації. Список адресатів визначає
спеціалізована вчена рада, яка прийняла дисертацію до захисту. Пере-
лік установ та організацій, яким обов’язково надсилається автореферат,
визначає МОН.
Після введення правила, що текст дисертації має публікуватися
в Інтернеті (а згодом і в Національному репозитарії академічних тек-
стів), необхідність написання автореферату майже зникла. Однак, щоб
ознайомитися з коротким змістом дисертації, певний «дайджест» ро-
боти все ж необхідний. Його роль і відіграє анотація.
Зараз, у перехідний період, згідно з постановою Кабінету Міністрів
України від 24 липня 2013 р. № 567 «Про затвердження Порядку при-
судження наукових ступенів» автореферати поки що залишаються.
Остаточно автореферат зникне, коли будуть прийняті нові правила
присудження наукових ступенів, які має розробити Національне агент-
ство з забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО)1 вже для спеціалі-
зованих вчених рад, які будуть автономно створені академічними за-
кладами і проакредитовані НАЗЯВО.
Якщо у дисертації використано ідеї або розробки, що належать
співавторам, разом з якими опубліковані наукові праці, здобувач пови-
нен відзначити цей факт у дисертації та в авторефераті з обов’язковим
зазначенням конкретного особистого внеску в такі праці або розробки.
У разі виявлення текстових запозичень, використання ідей, науко-
вих результатів і матеріалів інших авторів без посилання на джерело
1
Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти – один з органів
управління у сфері вищої освіти, створення якого передбачено Законом України «Про
вищу освіту». Агентство є постійно діючим колегіальним органом, уповноваженим
на реалізацію державної політики у сфері забезпечення якості вищої освіти. Агентство
перебрало на себе певні регуляторні та контрольні функції МОН України, замінило
Вищу атестаційну комісію (ВАК) та Державну акредитаційну комісію (ДАК).
324
дисертація знімається з розгляду незалежно від стадії проходження без

права її повторного захисту.
Виявлення в дисертації, авторові якої вже видано диплом доктора
наук чи доктора філософії (кандидата наук), текстових запозичень без
посилання на джерело, є підставою для прийняття рішення про по-
збавлення його наукового ступеня.
Здобувач наукового ступеня доктора філософії (кандидата наук)
допускається до захисту дисертації після складення кандидатських
іспитів, перелік яких визначає МОН.
Здобувач наукового ступеня кандидата наук, який не має повної
вищої освіти в галузі науки, з якої підготовлено дисертацію, складає
додатковий кандидатський іспит, що визначається спеціалізованою
вченою радою відповідно до переліку наукових спеціальностей за про-
грамами, затвердженими МОН. Про дату складення додаткових кан-
дидатських іспитів спеціалізована вчена рада повідомляє МОН про-
тягом місяця з дня прийняття рішення.
Наукові ступені в галузі медичних та ветеринарних наук можуть
бути присуджені здобувачам, які мають відповідно повну вищу медич-
ну та ветеринарну освіту.
Вищий навчальний заклад або наукова установа, в якій виконува-
лася дисертація або до якої був прикріплений здобувач, проводить
попередню експертизу дисертації та робить висновок про наукову та
практичну цінність її результатів. Висновок видається здобувачеві не
пізніше ніж через два місяці після надходження для попередньої екс-
пертизи кандидатської та не пізніше ніж через три місяці – докторської
дисертації і включається до переліку документів, які подаються здо-
бувачем до спеціалізованої вченої ради. Керівник вищого навчального
закладу або наукової установи несе персональну відповідальність за
якість, об’єктивність і своєчасність підготовки висновку. У разі від-
мови вищого навчального закладу або наукової установи підготувати
обґрунтований висновок здобувач має право звернутися до МОН для
визначення подальшої процедури захисту дисертації.
Спеціалізована вчена рада приймає для попереднього розгляду
дисертацію за наявності супровідних документів за переліком, який
визначає МОН. Процедура попереднього розгляду дисертації регулю-
ється положенням про спеціалізовану вчену раду. Спеціалізована
вчена рада має право приймати до розгляду докторську дисертацію не
325
раніше, аніж через два місяці, а кандидатську – не раніше, аніж через

місяць з дня розсилання виготовлювачем обов’язкових примірників
видань, в яких опубліковано праці здобувача, що відображають основні
результати дисертації. Крім того, спеціалізована вчена рада приймає
до захисту докторську дисертацію не пізніше, аніж через три місяці
після подання здобувачем усіх документів, а кандидатську – не пізніше,
аніж через два місяці.
Ректорам і проректорам вищих навчальних закладів, керівникам
наукових установ та їх заступникам не дозволяється захищати ди
сертації у спеціалізованих вчених радах, утворених за місцем основної
роботи зазначених осіб.
Забороняється усувати недоліки, виявлені у дисертації спеціалізо-
ваною вченою радою після прийняття її до захисту, та в авторефераті –
після його розсилання.
З метою забезпечення незалежності експертизи для захисту ди
сертації спеціалізованою вченою радою призначаються офіційні опо-
ненти з числа компетентних учених із спеціальності, за якою подано
дисертацію.
Для розгляду докторської дисертації призначаються три офіційних
опоненти – доктори наук, причому тільки один з них може бути членом
спеціалізованої вченої ради, де проводитиметься захист, чи штатним
працівником вищого навчального закладу або наукової установи, в якій
утворено спеціалізовану вчену раду.
Для розгляду кандидатської дисертації призначаються два офіцій-
них опоненти, з яких один – доктор наук, а другий – доктор наук або
доктор філософії (кандидат наук), причому тільки один з них може
бути членом спеціалізованої вченої ради, де проводитиметься захист,
чи співробітником вищого навчального закладу або наукової установи,
в якій утворено спеціалізовану вчену раду.
Офіційними опонентами не можуть бути: голови, заступники голів
і вчені секретарі спеціалізованих вчених рад, в яких проводитиметься
захист; наукові керівники; співавтори опублікованих праць здобувача;
керівники вищих навчальних закладів або наукових установ та їх за-
ступники за основним місцем роботи здобувача або за місцем вико-
нання дисертації, або за місцем прикріплення здобувача для підготов-
ки дисертації, або за місцем її захисту; співробітники кафедр, лабора-
торій, секторів, відділів, де виконувалася дисертація, де працює
326
здобувач, де він прикріплений або де проводилися науково-дослідні

роботи, щодо яких здобувач є замовником або виконавцем (співвико-
навцем); члени атестаційної колегії МОН; члени експертних рад з пи-
тань проведення експертизи дисертацій.
Офіційні опоненти та науковий керівник (консультант) не можуть
бути співробітниками однієї і тієї самої організації. Члени експертних
рад з питань проведення експертизи дисертацій МОН можуть бути
призначені офіційними опонентами за виняткових обставин за пого-
дженням з МОН.
Протягом року особа може бути призначена офіційним опонентом
для захисту не більш як п’яти дисертацій.
Офіційний опонент на основі вивчення дисертації та праць, опубліко-
ваних за темою дисертації, подає спеціалізованій вченій раді відгук,
оформлений відповідно до вимог МОН. У разі коли відгук не відповідає
визначеним вимогам, спеціалізована вчена рада повертає його офіційному
опоненту для доопрацювання або замінює офіційного опонента.
Копії письмових відгуків офіційних опонентів спеціалізована вче-
на рада видає здобувачеві не пізніше ніж за 10 календарних днів до
захисту дисертації.
Про прийняття дисертації до захисту і призначення офіційних опо-
нентів спеціалізована вчена рада надсилає МОН повідомлення у по-
рядку, встановленому МОН.
Повідомлення про прийняття дисертації до захисту публікуються
в офіційному друкованому виданні та на офіційному веб-сайті МОН.
Для ознайомлення наукової громадськості з доробком здобувача
один примірник дисертації та два примірники автореферату не пізніше,
аніж за місяць до захисту передаються у бібліотеку і розміщуються на
офіційному веб-сайті того вищого навчального закладу або наукової
установи, де спеціалізованою вченою радою прийнято дисертацію до
захисту.
За бажанням здобувача спеціалізована вчена рада зобов’язана
проводити захист дисертації за наявності негативних відгуків, проте,
якщо два з них надійшли від офіційних опонентів, захист дисертації
не проводиться, а рада приймає рішення про зняття її з розгляду.
Прилюдний захист дисертації проводиться на засіданні спеціалі-
зованої вченої ради, яке вважається правомочним у разі, коли в його
327
проведенні взяло участь не менш як дві третини складу, а також не

менш як чотири доктори наук з кожної спеціальності докторської і не
менш як три доктори наук із спеціальності кандидатської дисертації.
Рішення спеціалізованої вченої ради про присудження наукового сту-
пеня вважається позитивним, якщо за нього проголосувало не менш
як три чверті членів ради, які брали участь у засіданні.
Захист дисертації повинен мати характер наукової дискусії, в якій
зобов’язані взяти участь більше половини присутніх на засіданні чле-
нів спеціалізованої вченої ради – доктори наук з кожної спеціальності,
за якою виконано дисертацію.
Офіційні опоненти зобов’язані бути присутні на засіданні ради під
час захисту дисертації. Якщо з поважної причини відсутній один з офі-
ційних опонентів, то захист дисертації може проводитися за наявнос-
ті позитивного відгуку відсутнього опонента. У такому разі на засідан-
ні ради оголошується відгук відсутнього офіційного опонента і заслу-
ховується виступ офіційного опонента, призначеного додатково
керівництвом ради не пізніше ніж за три календарних дні до засідання.
Захист дисертації не проводиться, якщо таке призначення відбулося
пізніше встановленого строку.
Здобувач може ознайомитися з копією письмового відгуку призна-
ченого додатково офіційного опонента за день до захисту або перед
захистом дисертації.
Захист дисертації не може проводитися у разі відсутності двох
офіційних опонентів або офіційного опонента, який подав негативний
відгук про дисертацію.
Після закінчення захисту дисертації спеціалізована вчена рада про-
водить таємне голосування щодо присудження наукового ступеня.
Протокол лічильної комісії затверджується відкритим голосуванням
простою більшістю голосів членів ради, які брали участь у засіданні.
Здобувач має право за письмовою заявою зняти дисертацію з роз-
гляду на засіданні спеціалізованої вченої ради до початку таємного
голосування та у подальшому подати її до захисту як нову працю, крім
випадків, пов’язаних з виявленням плагіату.
Процедура засідання спеціалізованої вченої ради для проведення
захисту дисертації визначається положенням про ради.
Спеціалізована вчена рада у місячний строк після захисту ди
сертації надсилає: адміністратору (розпоряднику) Єдиної державної
328
електронної бази з питань освіти електронний примірник заповненої

облікової картки дисертації за встановленою формою та електронний
примірник дисертації; МОН паперовий примірник дисертації разом
з атестаційною справою здобувача наукового ступеня, що оформляєть-
ся згідно з вимогами, встановленими МОН.
Другий примірник атестаційної справи здобувача наукового ступе-
ня зберігається у спеціалізованій вченій раді протягом десяти років.
Після прийняття МОН рішення про видачу диплома доктора, кан-
дидата наук паперовий примірник дисертації передається для збері-
гання до Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського
Національної академії наук. Електронний примірник облікової картки
дисертації за встановленою формою адміністратором (розпорядником)
Єдиної державної електронної бази з питань освіти надсилається Укра-
їнському інституту науково-технічної та економічної інформації.
У разі прийняття спеціалізованою вченою радою негативного рі-
шення щодо присудження наукового ступеня документи за визначеним
МОН переліком повертаються здобувачеві.
Відгуки про дисертацію та автореферат, стенограма (розшифрова-
на і засвідчена фонограма) засідання та протокол голосування залиша-
ються у спеціалізованій вченій раді. У разі потреби зазначені матеріа-
ли можуть бути надіслані за місцем повторного захисту.
Про негативне рішення щодо захисту дисертації спеціалізована
вчена рада повідомляє МОН у місячний строк з дня його прийняття.
Одночасно надсилаються МОН автореферат і стенограма (розшифро-
вана та засвідчена фонограма) засідання ради.
Дисертація, за результатами захисту якої спеціалізованою вченою
радою прийнято негативне рішення, може бути подана до захисту по-
вторно після доопрацювання не раніше, аніж через рік з дня прийняття
такого рішення. Захист такої дисертації відбувається за погодженням
з МОН.
У МОН розглядаються документи атестаційних справ здобувачів
наукових ступенів та проводиться експертиза дисертацій з метою здій-
снення контролю за дотриманням спеціалізованими вченими радами
вимог нормативно-правових актів з питань атестації наукових кадрів,
про що готується висновок, який подається на розгляд атестаційної
колегії МОН.
329
МОН може надсилати дисертацію та атестаційну справу здобувача

для додаткового розгляду (колективного рецензування): до іншої спе-
ціалізованої вченої ради в установленому МОН порядку; до вищого
навчального закладу або наукової установи.
Додатковому розгляду (колективному рецензуванню) обов’язково
підлягає докторська дисертація, яка за рішенням МОН подана спеціа-
лізованій вченій раді раніше п’ятирічного строку після здобуття науко-
вого ступеня кандидата наук.
Якщо під час проведення експертизи дисертації встановлено по-
рушення спеціалізованою вченою радою вимог нормативно-правових
актів з питань атестації наукових кадрів, то МОН скасовує рішення
ради про присудження наукового ступеня, вживає заходів, зокрема:
вказує на недоліки під час розгляду дисертації та проведення її захис-
ту; звужує профіль ради; пропонує керівнику вищого навчального за-
кладу або наукової установи, в якій утворено раду, подати інші канди-
датури для призначення голови ради, його заступника або вченого
секретаря; позбавляє офіційних опонентів, членів комісії ради з по-
переднього розгляду права участі в атестації наукових кадрів; припиняє
діяльність ради з визначенням строку, протягом якого нове клопотання
про утворення ради не подається.
Атестаційна справа здобувача наукового ступеня та дисертація, які
розглядаються МОН, не можуть бути зняті з розгляду здобувачем чи
відкликані радою, у якій відбувся захист дисертації.
Здобувач має право ознайомитися з висновком після прийняття
рішення МОН про видачу (відмову у видачі) відповідного диплома.
Копія висновку видається МОН у місячний строк на прохання здобу-
вача.
Якщо рішення ради про присудження наукового ступеня скасовано
МОН, то дисертація може бути подана до захисту повторно до іншої
спеціалізованої вченої ради після доопрацювання не раніше, аніж через
рік з дня прийняття такого рішення МОН. Захист такої дисертації від-
бувається за погодженням з МОН.
Контроль за науковим рівнем дисертацій, роботою спеціалізова-
них вчених рад МОН здійснює за участю експертних рад з питань
проведення експертизи дисертацій. Порядок утворення, функціону-
вання та діяльності експертних рад з питань проведення експертизи
дисертацій визначається положенням про експертну раду, яке затвер-
330
джує МОН. Експертні ради з питань проведення експертизи дисер-

тацій проводять експертизу захищених дисертацій, розглядають
питання, що належать до їх компетенції, готують експертні висновки
про відповідність встановленим вимогам і відповідають за якість та
об’єктивність підготовлених ними висновків. У разі потреби МОН
запрошує на засідання експертної ради з питань проведення експер-
тизи дисертацій здобувача, наукового керівника, керівника спеціалі-
зованої вченої ради, де проводився захист дисертації.
Строк розгляду у МОН дисертації та атестаційної справи здобу-
вача наукового ступеня доктора наук не повинен перевищувати шес-
ти місяців, а наукового ступеня кандидата наук – чотирьох місяців.
Будь-які пропозиції і заяви щодо додаткової оцінки дисертацій та
атестаційних справ розглядаються МОН до прийняття рішення. За
особливих обставин, які потребують більш тривалого строку для
проведення експертизи дисертації, питання щодо його продовження
вирішує МОН у кожному конкретному випадку, про що інформуєть-
ся спеціалізована вчена рада. Повторний розгляд дисертації та атес-
таційної справи у МОН здійснюється за рішенням суду із залученням
фахівців, які не брали участі у попередній експертизі дисертації.
Рішення спеціалізованої вченої ради про присудження наукових
ступенів доктора або кандидата наук набирає чинності з дати набран-
ня чинності наказом МОН про затвердження рішення спеціалізованої
вченої ради та видачу відповідного диплома на підставі рішення атес-
таційної колегії.
11.3. Нормативні вимоги до змісту й оформлення основних

структурних елементів дисертації
Структура дисертації є одним з рівнів відображення авторської

наукової концепції, засобом реалізації взаємозв’язку елементів змісту,
яка визначається завданням відображення внутрішньої логіки розвит
ку дослідження. Така структура максимально відображає значущість
і наукову ємність кожного фрагмента, кожної частини тексту, акцентує
увагу на найбільш важливих у науковому сенсі аспектах проведеного
дослідження, а також дає можливість переконатися в логічній несупе
речливості й послідовності дослідницької програми, закладеної в про-
цесі формування нового знання.
331
Ефективність структури дисертаційної роботи найбільшою мірою

залежить від того, наскільки її текст відповідає критеріям цілісності,
системності та зв’язності, а також критерієм пропорційності його
частин.
Критерій цілісності зобов’язує розглядати властивості цілого і час-
тин у їх нерозривній єдності. З точки зору цього принципу структура
дисертаційної роботи представляє собою єдність всіх її елементів,
а кожен елемент структури – частина твору в цілому. Порушення цьо-
го принципу неминуче спричиняє хаотичність і еклектизм викладу
наукового матеріалу.
Критерій системності вимагає розглядати елементи дисертації як
систему, утворену їх взаємодією, що не допускає механічне, формаль-
не об’єднання різнорідних елементів.
Зв’язність – критерій дисертаційної роботи, який є обов’язковою
умовою існування її тексту як певної структури. Саме зв’язність забез-
печує взаємозумовленість і співвіднесеність різних фрагментів тексту,
що свідчить про ефективність обраної автором послідовності викладу
наукової інформації.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора наук, доктора
філософії (кандидата наук) готується державною мовою у вигляді
спеціально підготовленої наукової праці на правах рукопису в твердій
або м’якій палітурці та в електронній формі. За бажанням здобувача
дисертація може бути перекладена англійською мовою або іншою
мовою, пов’язаною з предметом дослідження, з поданням перекладу
до спеціалізованої вченої ради.
Дисертація повинна мати такі основні структурні елементи: ти-
тульний аркуш; анотація; зміст; перелік умовних позначень (за необ-
хідності); основна частина; список використаних джерел; додатки.
Кожен із цих елементів, а також розділи основної частини та до-
датки мають починатися з нової сторінки.
Титульний аркуш. Титульний аркуш дисертації оформляється за
встановленою МОН формою1.
Анотація. Для ознайомлення зі змістом та результатами дисерта-
ції подається державною та англійською мовами анотація – узагальне-
1
Про затвердження Вимог до оформлення дисертації : наказ МОН України від
12.01.2017 № 40. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z0155–17.
332
ний короткий виклад її основного змісту відповідно до встановленого

зразка1. В анотації дисертації мають бути стисло представлені основні
результати дослідження із зазначенням наукової новизни та за наяв-
ності практичного значення.
В анотації також вказуються: прізвище та ініціали здобувача; назва
дисертації; вид дисертації та науковий ступінь, на який претендує здо-
бувач; спеціальність (шифр і назва); найменування вищого навчального
закладу або найменування наукової установи, у якому (якій) здійсню-
валася підготовка; найменування наукової установи або найменування
вищого навчального закладу, у спеціалізованій вченій раді якої (якого)
відбудеться захист; місто, рік. Анотація може подаватися також тре-
тьою мовою, пов’язаною з предметом дослідження. Обсяг анотації
становить 0,2–0,3 авторських аркуша.
Наприкінці анотації наводяться ключові слова відповідною мовою.
Сукупність ключових слів повинна відповідати основному змісту на-
укової праці, відображати тематику дослідження і забезпечувати тема-
тичний пошук роботи. Кількість ключових слів становить від п’яти до
п’ятнадцяти. Ключові слова подають у називному відмінку, друкують
їх у рядок через кому.
Після ключових слів наводиться список публікацій здобувача за
темою дисертації. Указувати наукові праці доцільно за такими рубри-
ками:
–– в яких опубліковані основні наукові результати дисертації;
–– які засвідчують апробацію матеріалів дисертації;
–– які додатково відображають наукові результати дисертації.
Зміст. Зміст повинен містити назви всіх структурних елементів,
заголовки та підзаголовки (за їх наявності) із зазначенням нумерації
та номери їх початкових сторінок.
Перелік умовних позначень, символів, одиниць вимірювання,
скорочень подається за необхідності у вигляді окремого списку. До-
датково їхнє пояснення наводиться у тексті при першому згадуванні.
Скорочення, символи, позначення, які повторюються не більше двох
разів, до переліку не вносяться.
1
Про затвердження Вимог до оформлення дисертації : наказ МОН України від
12.01.2017 № 40. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z0155–17.
333
Основна частина дисертації. Основна частина дисертації повин

на містити вступ, розділи дисертації, висновки.
У вступі подається загальна характеристика дисертації, а саме:
–– обґрунтування вибору теми дослідження – обґрунтовується ак-
туальність обраної теми шляхом критичного аналізу й порівняння вже
відомих варіантів вирішення наукової проблеми (завдання). Висвітлен-
ня актуальності теми повинне бути по можливості лаконічним, пере-
конливим, визначати сутність наукового завдання (проблеми). Крім
того, тут висвітлюється зв’язок теми дисертації із сучасними дослі-
дженнями у відповідній галузі знань шляхом критичного аналізу з ви-
значенням сутності наукової проблеми або завдання;
–– мета й завдання дослідження відповідно до предмета та об’єкта
дослідження. Об’єкт дослідження – це процес або явище, що породжує
проблемну ситуацію і обране для дослідження; предмет дослідження
міститься в межах об’єкта. Об’єкт і предмет дослідження як категорії
наукового процесу співвідносяться між собою як загальне й часткове.
В об’єкті виділяється та його частина, яка є предметом дослідження.
Саме на неї спрямована основна увага дисертанта, оскільки предмет
дослідження визначає тему (назву) дисертаційної роботи;
–– методи дослідження – перераховуються використані наукові
методи дослідження та змістовно відзначається, що саме досліджува-
лось кожним методом; обґрунтовується вибір методів, що забезпечують
достовірність отриманих результатів та висновків;
–– наукова новизна отриманих результатів – аргументовано, ко-
ротко та чітко представляються основні наукові положення, які вино-
сяться на захист, із зазначенням відмінності одержаних результатів від
відомих раніше;
–– особистий внесок здобувача – якщо у дисертації використано ідеї
або розробки, що належать співавторам, разом з якими здобувачем
опубліковано наукові праці, обов’язково зазначається конкретний осо-
бистий внесок здобувача в такі праці або розробки; здобувач має також
додати посилання на дисертації співавторів, у яких було використано
результати спільних наукових праць;
–– апробація матеріалів дисертації – зазначаються назви конфе-
ренції, конгресу, симпозіуму, семінару, школи та інших дискусійних
наукових заходів з обов’язковим зазначенням місця та дати їх прове-
дення;
334
–– структура та обсяг дисертації – анонсується структура ди

сертації, зазначається її загальний обсяг та обсяг основного тексту
(бажано із зазначенням кількості сторінок і друкованих (авторських)
аркушів).
За наявності у вступі можуть також вказуватися:
–– зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, гран‑
тами – вказується, в рамках яких програм, тематичних планів, науко-
вих тематик і грантів, зокрема галузевих, державних та/або міжнарод-
них, виконувалося дисертаційне дослідження, із зазначенням номерів
державної реєстрації науково-дослідних робіт і найменуванням орга-
нізації, де виконувалася робота;
–– практичне значення отриманих результатів – надаються відо-
мості про використання результатів досліджень або рекомендації щодо
їх практичного використання.
У розділах дисертації має бути вичерпно і повно викладено зміст
власних досліджень здобувача наукового ступеня, зроблено посилання
на всі наукові праці здобувача, наведені в анотації. Список цих праць
має також міститися у списку використаних джерел.
У разі використання наукових результатів, ідей, публікацій та інших
матеріалів інших авторів у тексті дисертації обов’язково повинні бути
посилання на публікації цих авторів. Фрагменти оприлюднених (опуб
лікованих) текстів інших авторів (цитати) можуть включатися до дисер
тації виключно із посиланням на джерело (крім фрагментів, які не
несуть самостійного змістовного навантаження).
Розділи дисертації можуть поділятися на підрозділи (нумерація
складається з номера розділу і порядкового номера підрозділу, відо-
кремлених крапкою), пункти (нумерація – з номера розділу, порядко-
вого номера підрозділу і порядкового номера пункту, відокремлених
крапкою), підпункти (нумерація – з номера розділу, порядкового номе-
ра підрозділу, порядкового номера пункту і порядкового номера під-
пункту, відокремлених крапкою). Розділи, підрозділи, пункти і під-
пункти нумеруються арабськими цифрами.
При нумерації формул і рисунків за наявності посилань на них
у тексті дисертації проставляються через крапку номер розділу та
номер формули (рисунка). Формула, що нумерується, наводиться по-
середині нового рядка (нумерація – з правого боку в дужках). Номер
та назва рисунка наводяться знизу з правого боку рисунка.
335
У кінці кожного підрозділу і розділу формулюються висновки зі

стислим викладенням наведених у розділі наукових і практичних ре-
зультатів.
У першому розділі, як правило, здобувач окреслює основні етапи
наукової думки за розв’язуваною проблемою (завданням). Стисло,
критично висвітлюючи роботи попередників, здобувач окреслює основ
ні етапи розвитку наукової думки за своєю проблемою і повинен ви-
різнити ті питання, що залишились невирішеними і, отже, визначити
своє місце у розв’язанні проблеми (завдання). Загальний обсяг огляду
літератури не повинен перевищувати 20 % обсягу основної частини
дисертації.
У другому розділі, як правило, обґрунтовується вибір напряму до-
сліджень, викладається загальна методика проведення дисертаційного
дослідження, наводяться методи вирішення завдань та їх порівняльні
оцінки. Описуються основні тенденції, закономірності, методи роз-
рахунків, гіпотези, що розглядаються, принципи дії і характеристики
використаних програм та (або) апаратних засобів, лабораторних та
(або) інструментальних методів і методик, оцінювання похибок тощо.
У наступних розділах описується хід дослідження, умови та основ
ні етапи експериментів чи інших емпіричних методів, з вичерпною
повнотою викладаються результати власних досліджень здобувача, як
вони одержані, та у чому полягає їх новизна. Здобувач повинен дати
оцінку повноти вирішення поставлених завдань, оцінку достовірності
одержаних результатів (характеристик, параметрів) та порівняти одер-
жані результати з аналогічними результатами вітчизняних і зарубіжних
дослідників, обґрунтувати необхідність додаткових досліджень.
У висновках викладаються найбільш важливі наукові та практичні
результати дисертації, вказуються наукові проблеми, для розв’язання
яких можуть бути застосовані результати дослідження, а також мож-
ливі напрями продовження досліджень за тематикою дисертації.
За наявності практичного значення отриманих результатів нада-
ються відомості про використання результатів досліджень або реко-
мендації щодо їх використання. У разі якщо результати досліджень
впроваджено, відомості подаються із зазначенням найменувань орга-
нізацій, в яких здійснено впровадження. У цьому випадку додатки
можуть містити копії відповідних документів.
336
Список використаних джерел формується здобувачем наукового

ступеня за його вибором (опціонально – в кінці кожного розділу основ
ної частини дисертації) одним із таких способів:
–– у порядку появи посилань у тексті;
–– в алфавітному порядку прізвищ перших авторів або заголовків;
–– у хронологічному порядку.
Бібліографічний опис списку використаних джерел (бібліографіч-
них посилань)1 у дисертації оформляється здобувачем наукового сту-
пеня з урахуванням Національного стандарту України ДСТУ 8302:2015
«Інформація та документація. Бібліографічне посилання. Загальні
положення та правила складання». Бібліографічний опис використа-
ного джерела може обмежуватися обов’язковою інформацією, необ-
хідною для однозначної ідентифікації цього джерела.
За бажанням здобувача бібліографічний опис списку використаних
джерел у дисертації може оформлятися одним зі стилів, віднесених до
рекомендованого переліку стилів оформлення списку наукових публі-
кацій:
–– MLA (Modern Language Association) style – стиль, розроблений
Асоціацією сучасних мов. Використовується вченими, видавцями
журналів, академічними й комерційними виданнями, як правило, у га-
лузі гуманітарних наук. Універсальний набір інструкцій, які автори
можуть застосовувати до джерел будь-якого типу міститься у довід-
нику «MLA Handbook» (https://www.mla.org/);
–– APA (American Psychological Association) style – стиль Амери-
канської психологічної асоціації. Використовується багатьма наукови-
ми журналами для оформлення цитат і джерел у психології, освіті,
соціальних науках. Рекомендації щодо організації та структури статей,
оформлення цитат, виносок, таблиць містяться в інструкції з публіка-
ції Американської психологічної асоціації (Publication Manual of the
American Psychological Association) (http://www.apastyle.org/);
–– Chicago/Turabian style – Чиказький стиль цитування. Визначає
особливості підготовки й публікації робіт з точки зору форматування
й цитування. Використовується в деяких соціально-наукових публіка-
ціях і в більшості історичних журналів (https://owl.english.purdue.edu).
За винятком незначних відмінностей, стиль Турабіан – це те ж саме,
1
Бібліографічне посилання – це сукупність бібліографічних відомостей про
цитований, розглянутий або згаданий у тексті документ, необхідних і достатніх для
загальної характеристики, ідентифікації та пошуку документа.
337
що й Чиказький стиль цитування. Використовується в літературі,

історії та мистецтвознавстві. Інструкція для підготовки та оформ-
лення дисертаційних робіт міститься у «Довіднику для уклада-
чів дослідних робіт, дипломних робіт і дисертацій» (К. Турабіан)
(http://www.press.uchicago.edu);
–– Harvard style – Гарвардський стиль, або стиль «Автор-дата»
(author-date). Є найбільш поширеним у галузі гуманітарних та соціаль-
них наук. Використовується в публікаціях академічного характеру. За
цим стилем цитована література (Endnotes) нумерується у міру появи
в тексті. Допускається використання посилань внизу сторінки
(Footnotes) з послідовною нумерацією. Літературні джерела (References)
не нумеруються, а розміщуються в кінці статті в алфавітному порядку;
цитування джерел у тексті здійснюється у круглих дужках із зазна-
ченням автора, року й сторінок. Допускається використовувати Endnotes
разом з References для оформлення літературних джерел. Використан-
ня Footnotes не обов’язкове. Передбачає дотримання загальних вказівок
для форматування тексту статті. Інструкції із застосування – https://
www.library.usyd.edu.au/subjects/downloads/citation/Harvard_Complete.
pdf; https://www.york.ac.uk/integrity/downloads/15701_Harvard%20Style-
webFINAL.pdf;
–– ACS (American Chemical Society) style. Стиль розроблений
Американським хімічним товариством. Використовується для науково-
дослідних робіт у галузі хімії. Посібник зі стилю ACS, з написання
наукових статей та ефективної роботи з науковою інформацією, з пра-
вильного оформлення посилання в тексті і складання списку літерату-
ри – (http://pubs.acs.org/);
–– AIP (American Institute of Physics) style – стиль Американсько-
го інституту фізики заснований на AIP Style Manual. Інструкції з ви-
користання стилю AIP – (http://web.mit.edu/meugoffice/communication/
aip_style_4thed.pdf);
–– IEEE (Institute of Electrical and Electronics Engineers) style –
стиль Інституту інженерів електротехніки та електроніки. Використо-
вується в галузі електроніки та інформатики. Правила стилю – https://
www.ieee.org/documents/style_manual.pdf; https://www.york.ac.uk/
integrity/downloads/15663_IEEE%20Style-webFINAL.pdf;
–– Vancouver style – Ванкуверський або цифровий стиль, або стиль
«підрядкова виноска – виноска в кінці документа». Використовується
338
багатьма науковими журналами, особливо біомедичними. Інструкції

з використання стилю – http://www.ncbi.nlm.nih.gov/books/NBK7256/;
–– OSCOLA – призначений для допомоги автору досягти узгодже-
ності і полегшення роботи з текстом. Надає правила і приклади робо-
ти з основними британськими юридичними джерелами. Рекомендації
в OSCOLA засновані на прийнятих у Великобританії загальних прак-
тиках правового цитування з мінімумом пунктуації. Інструкції з ви-
користання стилю – https://www.law.ox.ac.uk/sites/files/oxlaw/oscola_4th_
edn_hart_2012.pdf;
–– APS (American Physics Society) style – стиль представлення лі-
тературних джерел, прийнятий у межах Американського фізичного
товариства. Покликаний максимально спростити процедуру наукових
цитувань і відображення авторських уподобань стосовно використан-
ня інших відомих стилів наукового цитування. Описання стилю й ін-
струкції з його використання – http://www.apsstylemanual.org/;
–– Springer MathPhys Style – стиль, який використовується здебіль-
шого у фізико-математичних наукових виданнях. Поєднується зі стилем
LaTeX. Інструкція з використання стилю і on-line програма трансляції –
https://www.springer.com/gp/authors-editors/book-authors-editors/
manuscript-preparation/5636.
До додатків може включатися допоміжний матеріал, необхідний
для повноти сприйняття дисертації: проміжні формули і розрахунки;
таблиці допоміжних цифрових даних; протоколи та акти випробувань,
впровадження, розрахунки економічного ефекту, листи підтримки
результатів дисертаційної роботи; інструкції та методики, опис алго-
ритмів, які не є основними результатами дисертації, описи і тексти
комп’ютерних програм вирішення завдань за допомогою електронно-
обчислювальних засобів, які розроблені у процесі виконання дисерта-
ції; ілюстрації допоміжного характеру; інші дані та матеріали.
Додатки істотно розширюють зміст дисертаційної роботи, надають
додаткові відомості, які не увійшли в основний текст, формуючи тим
самим більш цілісне уявлення про розглянуту в ньому наукову проб
лему (завдання).
Додатки можуть бути надані у вигляді окремої частини (том, книга).
Обов’язковим додатком до дисертації є список публікацій здобува-
ча за темою дисертації та відомості про апробацію результатів ди
сертації (зазначаються назви конференції, конгресу, симпозіуму, семі-
339
нару, школи, місце та дата проведення, форма участі). У цьому додат-

ку вказуються наукові праці автора у вказаній вище послідовності:
–– публікації, в яких опубліковані основні наукові результати ди
сертації;
–– публікації, які засвідчують апробацію матеріалів дисертації;
–– публікації, які додатково відображають наукові результати ди
сертації.
При оформленні дисертації необхідно дотримуватися таких правил
оформлення.
Дисертація на здобуття наукового ступеня повинна мати обсяг
основного тексту:
–– для доктора наук: 11–13, а для суспільних і гуманітарних наук –
15–17 авторських аркушів, оформлених відповідно до державного
стандарту;
–– для кандидата наук: 4,5–7, а для суспільних і гуманітарних наук –
6,5–9 авторських аркушів, оформлених відповідно до державного
стандарту.
Один авторський аркуш дорівнює 40 тис. друкованих знаків, вра-
ховуючи цифри, розділові знаки, проміжки між словами, що становить
близько 24 сторінок друкованого тексту при оформленні дисертації за
допомогою комп’ютерної техніки з використанням текстового редак-
тора Word: шрифт Times New Roman, розмір шрифту – 14 рt.
До загального обсягу дисертації не включаються таблиці та ілю-
страції, які повністю займають площу сторінки.
Дисертацію друкують на одному або на двох (за бажанням) боках
аркуша білого паперу формату А4 (210×297 мм) через 1,5 міжрядко-
вого інтервалу.
Текст дисертації друкується шрифтом Times New Roman, розмір
шрифту – 14 рt.
Допускається підготовка дисертаційної роботи в форматі LaTeX1
з відповідним стильовим оформленням.
1
TеX – це видавнича система, призначена для набору науково-технічних текстів
високої поліграфічної якості. LаTеX – один із найбільш популярних макропакетів на
базі TеX, який істотно доповнює його можливості. Створювані за допомогою LаTеX
тексти можуть містити математичні формули, таблиці і графічні зображення. Підтри-
мується автоматична нумерація сторінок, розділів, формул і пунктів переліків. Систе-
ма сама генерує зміст, списки таблиць та ілюстрацій, перехресні посилання, виноски,
колонтитули і предметний покажчик. Нарешті, є можливість визначати власні макро-
си і стилі. Описання макропакета LаTеX – http://www.ccas.ru/voron/download/
voron05latex.pdf.
340
Текст дисертації необхідно друкувати, залишаючи поля таких роз-

мірів: ліве – не менше 20–25 мм, праве – не менше 10 мм, верхнє та
нижнє – не менше 20 мм.
11.4. Організаційно-процесуальні новації атестації

докторів філософії в Україні
В Україні розпочинається експеримент з атестації докторів філо-

софії1, які навчалися за новими PhD-програмами, через разові спеціа-
лізовані вчені ради. Відповідну Постанову2, що визначає порядок такої
атестації, прийняв Кабінет Міністрів України. Цей експеримент МОН
планує проводити до 31 грудня 2020 р. Протягом цього часу НАЗЯВО
має підготувати та впровадити новий порядок присудження наукових
ступенів.
Постановою Кабінету Міністрів України від 6 березня 2019 р.
№ 167 затверджено Порядок проведення експерименту з присудження
ступеня доктора філософії. Цей Порядок регулює питання проведення
експерименту з присудження ступеня доктора філософії спеціалізова-
ними вченими радами закладів вищої освіти (наукових установ), вста-
новлення вимог до рівня наукової кваліфікації осіб, які здобувають
ступінь доктора філософії, утворення спеціалізованих вчених рад за-
кладів вищої освіти (наукових установ) та скасування їх рішень.
Відповідно до зазначеного Порядку планується присуджувати сту-
пінь доктора філософії спеціалізованою вченою радою в результаті
успішного виконання здобувачем відповідної освітньо-наукової про-
грами та за результатами публічного захисту наукових досягнень у
формі дисертації.
Здобуття ступеня доктора філософії передбачає набуття особою
теоретичних знань, умінь, навичок та інших компетентностей, достат-
ніх для продукування нових ідей, розв’язання комплексних проблем у
галузі професійної та/або дослідницько-інноваційної діяльності, ово-
лодіння методологією наукової та педагогічної діяльності, а також
1
Нагадаємо, що ступінь «доктор філософії» було запроваджено Законом України
«Про вищу освіту» в 2014 р. Це освітній і водночас перший науковий ступінь, що
здобувається на третьому рівні вищої освіти на основі ступеня магістра.
2
Про проведення експерименту з присудження ступеня доктора філософії : поста-
нова Каб. Міністрів України від 6 берез. 2019 р. № 167. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/.
341
проведення власного наукового дослідження, результати якого мають

наукову новизну, теоретичне та практичне значення.
Ступінь доктора філософії здобувається на основі ступеня магістра
(спеціаліста). Ступінь доктора філософії з галузі знань та/або спеці-
альності медичного та ветеринарного спрямування присуджується
здобувачу, який має відповідно вищу медичну або ветеринарну освіту,
що відповідає другому (магістерському) рівню вищої освіти.
Документом, який засвідчує присудження ступеня доктора філосо-
фії, є диплом доктора філософії державного зразка, що видається за-
кладом вищої освіти (науковою установою) після затвердження атес-
таційною колегією МОН рішення спеціалізованої вченої ради.
Спеціалізована вчена рада утворюється із спеціальності, з якої за-
клад вищої освіти (наукова установа) має ліцензію на провадження
освітньої діяльності на третьому (освітньо-науковому) рівні вищої
освіти.
Заклад вищої освіти (наукова установа), в якому здобувач виконав
освітньо-наукову програму, подає МОН клопотання про утворення
ради. Таке клопотання заклад вищої освіти (наукова установа) може
подавати також щодо дисертації здобувача, який виконав освітньо-на-
укову програму в іншому закладі вищої освіти (науковій установі).
У закладі вищої освіти (науковій установі) може утворюватися
структурний підрозділ, однією з функцій якого є забезпечення діяль-
ності рад. В іншому разі такі повноваження покладаються на праців-
ника закладу вищої освіти (наукової установи).
Якщо здобувач виконав освітньо-наукову програму, окремі елемен-
ти якої, крім закладу вищої освіти, забезпечуються і науковою устано-
вою, рада може утворюватися в одному із зазначених суб’єктів підго-
товки з можливим залученням до складу ради вченого, який є штатним
працівником іншого суб’єкта підготовки, як рецензента з урахуванням
вимог цього Порядку до кваліфікації такого вченого.
МОН протягом місяця з дати надходження клопотання приймає
рішення про утворення ради, про що видається відповідний наказ.
Також МОН здійснює контроль за діяльністю спеціалізованих вчених
рад.
Спеціалізована вчена рада утворюється у складі голови та членів
ради – двох рецензентів і двох опонентів. Голова ради забезпечує до-
тримання вимог законодавства під час функціонування ради.
342
Головою ради не може бути призначено: наукового керівника здо-

бувача; керівника (заступника керівника) закладу вищої освіти (науко-
вої установи), в якій утворюється рада; співавтора наукових публікацій
здобувача; рецензента монографії здобувача; близьких осіб1 здобувача.
Опоненти не можуть бути співробітниками одного закладу вищої
освіти (наукової установи). Опонентами можуть бути іноземні вчені з
наукового напряму, за яким підготовлено дисертацію здобувача.
Вчений, який пропонується до складу ради, повинен мати не мен-
ше трьох наукових публікацій, опублікованих за останні п’ять років,
за науковим напрямом, за яким підготовлено дисертацію здобувача, з
яких не менше однієї публікації у виданнях, проіндексованих у базах
даних Scopus та/або Web of Science Core Collection. До таких публіка-
цій зараховуються монографії, розділи монографій, статті у періодич-
них наукових виданнях, включених до переліку наукових фахових
видань України, затвердженого МОН, або у періодичних наукових
виданнях інших держав.
Рецензентом або опонентом не може бути призначено близьких
осіб здобувача, його наукового керівника та співавтора будь-якої науко-
вої публікації здобувача. Близькі особи керівника закладу вищої осві-
ти (наукової установи) з метою захисту дисертації звертаються до ін-
шого закладу вищої освіти (наукової установи) для утворення ради.
Один вчений може бути головою (членом) не більше восьми рад
протягом календарного року.
Голова та члени ради мають рівні права під час захисту дисертації
здобувачем. Якщо один із членів ради не може взяти участі у засідан-
ні ради, заклад вищої освіти (наукова установа) надсилає МОН клопо-
тання про зміну складу ради. МОН протягом місяця з дати надходжен-
ня клопотання приймає рішення про зміну складу ради, про що вида-
ється відповідний наказ.
Оплата праці голови та членів ради і відшкодування витрат на від-
рядження опонентів здійснюються відповідно до законодавства, що
регулює оплату праці голови та членів екзаменаційної комісії закладу
вищої освіти та відшкодування витрат на відрядження членів екзаме-
наційної комісії, призначених з інших міст.
1
Термін «близькі особи» вживається у значенні, наведеному у ст. 1 Закону Укра-
їни «Про запобігання корупції».
343
У складі ради не менше трьох вчених повинні мати ступінь докто-

ра наук (голова ради, один з рецензентів, один з опонентів). Вчений
може бути включений до складу ради не раніше ніж через п’ять років
після здобуття ступеня доктора філософії (кандидата наук).
Голова та члени ради забезпечують високий рівень вимогливості
під час розгляду дисертацій, проведення їх захисту та прийняття радою
обґрунтованих рішень.
Для утворення спеціалізованої вченої ради заклад вищої освіти
(наукова установа) подає МОН:
– клопотання про утворення ради з відповідним обґрунтуванням
та інформуванням про наявність належних умов для функціонування
ради;
– персональний склад ради із зазначенням прізвища, імені, по
батькові, місця основної роботи та наукових публікацій відповідно до
абз. 10 п. 6 цього Порядку;
– копії дипломів про наукові ступені, атестатів про вчене звання
голови та членів ради.
Якщо підготовка здобувача здійснювалася відповідно до угоди між
вітчизняним та іноземним закладами вищої освіти (науковими уста-
новами), рада може утворюватися на базі одного із зазначених суб’єктів
підготовки. У разі коли рада утворюється на базі закладу вищої освіти
(наукової установи) України, утворення такої ради здійснюється від-
повідно до цього Порядку. Працівник іноземного закладу вищої освіти,
що був стороною зазначеної угоди, може бути рецензентом щодо ди
сертації здобувача. На базі іноземного закладу вищої освіти (наукової
установи) рада утворюється відповідно до законодавства іноземної
держави.
До рівня наукової кваліфікації здобувача висуваються наступні ви-
моги.
Здобувач повинен підготувати дисертацію, опублікувати основні
наукові результати в наукових публікаціях, набути теоретичні знання,
уміння, навички та відповідні компетентності.
Дисертація подається у вигляді спеціально підготовленої кваліфі-
каційної наукової праці на правах рукопису, виконується здобувачем
особисто, повинна містити наукові положення, нові науково обґрунто-
вані теоретичні та/або експериментальні результати проведених здо-
344
бувачем досліджень, що мають істотне значення для певної галузі знань

та підтверджуються документами, які засвідчують проведення таких
досліджень, а також свідчити про особистий внесок здобувача в науку
та характеризуватися єдністю змісту.
Вимоги щодо оформлення дисертації встановлюються МОН. Освіт-
ньо-наукова програма закладу вищої освіти (наукової установи) може
встановлювати максимальний та/або мінімальний обсяг основного
тексту дисертації відповідно до специфіки відповідної галузі знань та/
або спеціальності.
Основні наукові результати дисертації повинні бути висвітлені не
менше ніж у трьох наукових публікаціях, які розкривають основний
зміст дисертації. До таких наукових публікацій зараховуються:
– не менше однієї статті у періодичних наукових виданнях інших
держав, які входять до Організації економічного співробітництва та
розвитку та/або Європейського Союзу, з наукового напряму, за яким
підготовлено дисертацію здобувача. Наукова публікація у виданні, від-
несеному до першого–третього квартилів (Q1–Q3) відповідно до кла-
сифікації SCImago Journal and Country Rank або Journal Citation Reports,
прирівнюється до двох публікацій, які зараховуються відповідно до
цього пункту;
– статті у наукових виданнях, включених до переліку наукових
фахових видань України (замість однієї статті може бути зараховано
монографію або розділ монографії, опублікованої у співавторстві).
Наукові публікації зараховуються за темою дисертації з дотриман-
ням таких умов:
– обґрунтування отриманих наукових результатів відповідно до
мети статті (поставленого завдання) та висновків;
– опублікування статей у наукових фахових виданнях, які на дату
їх опублікування внесені до переліку наукових фахових видань Укра-
їни, затвердженого в установленому законодавством порядку;
– опублікування статей у наукових періодичних виданнях інших
держав з наукового напряму, за яким підготовлено дисертацію здобу-
вача, за умови повноти викладу матеріалів дисертації, що визначаєть-
ся радою;
– опублікування не більше ніж однієї статті в одному випуску
(номері) наукового видання.
345
За темою дисертації не зараховуються наукові публікації, в яких

повторюються наукові результати, опубліковані раніше в інших науко-
вих публікаціях, що вже зараховані за темою дисертації.
Якщо в дисертації використано ідеї або розробки, що належать
співавторам, разом з якими здобувач має спільні наукові публікації та
документи про проведення дисертаційних досліджень, здобувач пови-
нен відзначити такий факт у дисертації з обов’язковим зазначенням
особистого внеску в такі публікації та документи.
Здобувач засвідчує власним підписом на титульній сторінці ди
сертації, що подані до захисту наукові досягнення є його власним на-
працюванням і всі запозичені ідеї, наукові результати, цитати супро-
воджуються належними посиланнями на їх авторів та джерела опублі-
кування.
Виявлення радою порушення академічної доброчесності (акаде-
мічного плагіату, самоплагіату, фабрикації, фальсифікації) в дисертації
та/або наукових публікаціях, у яких висвітлені основні наукові резуль-
тати дисертації, є підставою для відмови у присудженні ступеня док-
тора філософії без права її повторного захисту.
Після завершення здобувачем відповідної освітньо-наукової про-
грами науковий керівник (керівники) здобувача готує (готують) висно-
вок з оцінкою його роботи у процесі підготовки дисертації та виконан-
ня індивідуального плану наукової роботи та індивідуального навчаль-
ного плану. Науковий керівник (керівники) забезпечує (забезпечують)
належне та своєчасне виконання своїх обов’язків.
Якщо науковий керівник (керівники) відмовляється (відмовляють-
ся) підготувати висновок, здобувач звертається з письмовою заявою до
вченої ради закладу вищої освіти (наукової установи) про надання
висновку структурного підрозділу, де здійснювалася підготовка здо-
бувача. Вчена рада закладу вищої освіти (наукової установи) доручає
відповідному структурному підрозділу розглянути таку заяву. Відпо-
відний структурний підрозділ протягом місяця з дня надходження за-
яви розглядає подані здобувачем документи щодо завершення його
підготовки і проводить засідання, яке вважається правомочним, якщо
в ньому взяли участь не менш як дві третини складу відповідного
структурного підрозділу. На засіданні відповідного структурного під-
розділу заслуховується наукова доповідь здобувача і шляхом відкри-
того голосування простою більшістю голосів присутніх на засіданні
346
наукових (науково-педагогічних) працівників приймається рішення

про надання/відмову в наданні такого висновку. У такому разі висновок
підписує керівник відповідного структурного підрозділу. Якщо науко-
вий керівник є керівником структурного підрозділу, де здійснювалася
підготовка здобувача, висновок структурного підрозділу підписує за-
ступник керівника такого підрозділу.
Попередня експертиза дисертації проводиться у закладі вищої
освіти (науковій установі), де здійснювалася підготовка здобувача. За-
клад вищої освіти (наукова установа) за дорученням МОН може про-
водити попередню експертизу дисертації здобувача, підготовка якого
здійснювалася в іншому закладі вищої освіти (науковій установі). Для
проведення такої експертизи здобувач звертається з письмовою заявою
на ім’я голови вченої ради закладу вищої освіти (наукової установи)
щодо проведення попередньої експертизи дисертації та надання ви-
сновку про наукову новизну, теоретичне та практичне значення резуль-
татів дисертації.
Для підготовки висновку про наукову новизну, теоретичне та прак-
тичне значення результатів дисертації вчена рада закладу вищої освіти
(наукової установи) призначає двох рецензентів, кандидатури яких
пропонуються до складу ради, та визначає структурний підрозділ, де
проводитиметься попередня експертиза дисертації. До такого струк-
турного підрозділу здобувач подає дисертацію, висновок наукового
керівника (керівників) та академічну довідку про виконання відповід-
ної освітньо-наукової програми, зразок якої затверджується МОН.
Керівник структурного підрозділу закладу вищої освіти (наукової
установи), де проводиться попередня експертиза дисертації, за участю
рецензентів організовує та проводить на базі такого структурного під-
розділу фаховий семінар для апробації дисертації.
Рецензенти, розглянувши дисертацію та наукові публікації, у яких
висвітлені основні наукові результати дисертації, а також за результа-
тами фахового семінару готують висновок про наукову новизну, тео-
ретичне та практичне значення результатів дисертації. Рецензенти
забезпечують об’єктивність підготовленого ними висновку. У висновку,
зокрема, зазначається інформація про відповідність дисертації чинним
вимогам (як до кваліфікаційної наукової праці), кількість наукових
публікацій, повноту опублікування результатів дисертації та особистий
внесок здобувача до всіх наукових публікацій, опублікованих із співав-
347
торами та зарахованих за темою дисертації. Для здобувачів з галузей

знань «Біологія», «Ветеринарна медицина» та «Охорона здоров’я»
висновок повинен містити відомості щодо проведення біоетичної екс-
пертизи дисертаційних досліджень.
Попередня експертиза дисертації проводиться протягом двох міся-
ців з дня надходження до закладу вищої освіти (наукової установи)
письмової заяви здобувача щодо проведення такої експертизи. У разі
відмови (у письмовій формі) закладу вищої освіти (наукової установи)
провести попередню експертизу та підготувати зазначений висновок
здобувач має право звернутися до МОН для визначення подальшої
процедури захисту дисертації.
Висновок наукового керівника (керівників) або структурного під-
розділу (у двох примірниках) та висновок про наукову новизну, теоре-
тичне та практичне значення результатів дисертації (у двох примірни-
ках) видаються здобувачеві.
У разі коли такі висновки є позитивними, здобувач подає заяву на
ім’я голови вченої ради закладу вищої освіти (наукової установи) щодо
утворення ради для проведення захисту дисертації з метою присуджен-
ня ступеня доктора філософії і подає засвідчені в установленому по-
рядку копії одержаних ним академічної довідки про виконання відпо-
відної освітньо-наукової програми, висновку наукового керівника
(керівників) або структурного підрозділу і висновку про наукову но-
визну, теоретичне та практичне значення результатів дисертації.
Після видачі здобувачеві зазначених висновків забороняється вно-
сити зміни до тексту дисертації.
Здобувач подає до спеціалізованої вченої ради такі документи,
перелік яких є вичерпним:
1) заяву щодо проведення його атестації;
2) копію першої сторінки паспорта громадянина України або пас-
портного документа іноземця;
3) копію диплома магістра (спеціаліста). У разі коли документ про
вищу освіту видано іноземним закладом вищої освіти, додатково по-
дається копія документа про визнання іноземного документа про вищу
освіту;
4) копію свідоцтва про зміну імені (у разі потреби);
5) витяг з наказу про зарахування до аспірантури (прикріплення до
закладу вищої освіти (наукової установи), засвідчений в установлено-
му порядку;
348
6) академічну довідку про виконання відповідної освітньо-наукової

програми;
7) висновок наукового керівника (керівників) або відповідного
структурного підрозділу у двох примірниках;
8) висновок про наукову новизну, теоретичне та практичне значен-
ня результатів дисертації у двох примірниках;
9) дисертацію в друкованому (три примірники) та електронному
вигляді;
10) копії наукових публікацій, зарахованих за темою дисертації, на
яких повинні бути зазначені вихідні дані відповідних видань. Копії
зазначених публікацій засвідчуються в установленому порядку.
Оригінали документів, що подаються до ради відповідно до пп. 2–4,
надаються раді і після прийняття заяви повертаються здобувачеві.
Копії зазначених документів засвідчуються в установленому порядку.
Працівник відповідного структурного підрозділу закладу вищої
освіти (наукової установи), який забезпечує діяльність рад, або пра-
цівник закладу вищої освіти (наукової установи), на якого покладені
такі повноваження, перевіряє наявність документів відповідно до
цього пункту та їх оформлення.
У разі оформлення документів іноземця або особи без громадянства
повне ім’я та прізвище наводяться в тому порядку, в якому вони за-
писані в паспортному документі іноземця.
Голова ради приймає документи до розгляду, наносить на заяву
здобувача відповідну резолюцію, проставляє дату їх прийняття та свій
підпис.
У тижневий строк після прийняття документів до розгляду:
– працівником відповідного структурного підрозділу закладу вищої
освіти (наукової установи), який забезпечує діяльність рад, або пра-
цівником закладу вищої освіти (наукової установи), на якого покладе-
ні такі повноваження, на офіційному веб-сайті закладу вищої освіти
(наукової установи) в розділі, в якому міститься інформація про ді-
яльність рад, розміщуються інформація про прийняття дисертації до
розгляду та анотація дисертації, а також надсилається МОН повідом
лення про прийняття дисертації до розгляду, яке разом з іншими таки-
ми повідомленнями, що надійшли до МОН протягом місяця, розміщу-
ється на офіційному веб-сайті МОН третього робочого дня наступно-
го місяця;
349
– головою ради дисертація та наукові публікації, зараховані за її

темою, надаються для вивчення опонентам.
У місячний строк після прийняття документів до розгляду опо-
ненти подають голові ради підписані ними відгуки.
У відгуку опонента визначаються ступінь актуальності обраної
теми, обґрунтованості наукових положень, висновків і рекомендацій,
сформульованих у дисертації, їх новизна, повнота викладу в наукових
публікаціях, зарахованих за темою дисертації, відсутність (наявність)
порушення академічної доброчесності.
У разі коли відгук не подано своєчасно або він не відповідає на-
веденим у попередньому абзаці вимогам, голова ради може повернути
його опонентові для доопрацювання або замінити опонента. У разі
заміни опонента МОН надсилається вмотивоване клопотання про вне-
сення змін до складу ради.
Після надходження до ради відгуків опонентів члени ради у робо-
чому порядку погоджують дату проведення захисту дисертації, яка
призначається не пізніше ніж у тритижневий строк з дня одержання
другого відгуку опонента головою ради. Протягом трьох робочих днів
після погодження дати проведення захисту дисертації наукова громад-
ськість інформується про дату проведення захисту дисертації.
Працівник структурного підрозділу закладу вищої освіти (наукової
установи), який забезпечує діяльність рад, або працівник закладу вищої
освіти (наукової установи), на якого покладені такі повноваження, не
пізніше ніж за десять робочих днів до дати захисту дисертації розміщує
в електронному вигляді на офіційному веб-сайті закладу вищої освіти
(наукової установи), рада якого прийняла заяву про атестацію здобу-
вача, у розділі, в якому міститься інформація про діяльність рад, при-
мірник дисертації (із забезпеченням відкритих форматів текстових
даних), висновок про наукову новизну, теоретичне та практичне зна-
чення результатів дисертації та відгуки опонентів.
Зазначені матеріали зберігаються у відкритому доступі на офіцій-
ному веб-сайті закладу вищої освіти (наукової установи) протягом
трьох місяців з дати набрання чинності наказом закладу вищої освіти
(наукової установи) про видачу здобувачеві диплома доктора філософії.
Зазначені вимоги не поширюються на дисертації, які містять ін-
формацію, віднесену до державної таємниці, або інформацію для
службового користування.
350
За бажанням здобувача спеціалізована вчена рада зобов’язана про-

водити захист дисертації за наявності негативного відгуку одного з
опонентів. Якщо негативні відгуки надійшли від двох опонентів, ди
сертація знімається з розгляду, а здобувачеві повертаються всі подані
ним матеріали, крім його заяви та одного примірника дисертації. Про
зняття дисертації з розгляду рада повідомляє МОН протягом трьох
робочих днів.
Публічний захист дисертації проводиться на засіданні спеціалізо-
ваної вченої ради. Захист дисертації повинен мати характер відкритої
наукової дискусії, в якій зобов’язані взяти участь голова та члени ради,
а також за бажанням присутні на засіданні. У ході засідання рада вста-
новлює рівень набуття здобувачем теоретичних знань, умінь, навичок
та інших компетентностей, що дало йому можливість одержати нові
науково обґрунтовані теоретичні або експериментальні результати
проведених ним досліджень та розв’язати конкретне наукове завдання
у відповідній галузі знань, та оволодіння здобувачем методологією
наукової та педагогічної діяльності.
Засідання ради вважається правомочним у разі участі у ньому та
голосуванні повного складу ради.
У разі потреби один з опонентів, який дав позитивний відгук, може
брати участь у засіданні ради з використанням засобів відеозв’язку в
режимі реального часу.
Під час захисту відповідно до законодавства радою забезпечується
аудіофіксація (запис фонограми) та відеофіксація. Запис (звукозапис,
відеозапис) такого засідання ради оприлюднюється на офіційному веб-
сайті закладу вищої освіти (наукової установи) не пізніше наступного
робочого дня з дати проведення засідання та зберігається на відповід-
ному веб-сайті не менше трьох місяців з дати набрання чинності на-
казом закладу вищої освіти (наукової установи) про видачу здобуваче-
ві диплома доктора філософії.
Засідання ради проводиться головою ради державною мовою за
такою процедурою:
– голова ради інформує її членів згідно з даними реєстраційної
картки присутності членів ради про правомочність засідання;
– голова ради інформує її членів про погоджену із здобувачем мову,
якою він буде викладати основні положення дисертації та відповідати
351
на запитання, та доповідає про подані здобувачем документи, їх від-

повідність встановленим вимогам;
– здобувач викладає основні положення дисертації та відповідає
на запитання, подані в усній чи письмовій формі;
– здобувач відповідає на зауваження, які містяться у відгуках опо-
нентів та зверненнях інших осіб, що надійшли до закладу вищої осві-
ти (наукової установи) у письмовому вигляді чи електронною поштою;
– обговорюється проект рішення ради щодо присудження ступеня
доктора філософії;
– проводиться таємне голосування щодо присудження здобувачеві
ступеня доктора філософії (у разі участі в засіданні одного з опонентів
з використанням засобів відеозв’язку його голос зараховується за ре-
зультатами відкритого голосування);
– голова ради оголошує результати голосування (рішення вважа-
ється позитивним, якщо за нього проголосували не менш як чотири
члени ради);
– голова ради оголошує рішення ради щодо присудження здобува-
чеві ступеня доктора філософії з відповідної галузі знань та/або спе-
ціальності.
Здобувач має право зняти дисертацію із захисту за письмовою за-
явою, поданою на засіданні ради до початку таємного голосування.
У такому разі здобувачеві повертаються документи, які він подав до
ради, крім заяви та одного примірника дисертації.
Якщо спеціалізована вчена рада встановила порушення академічної
доброчесності в дисертації та/або наукових публікаціях, у яких ви-
світлені основні наукові результати дисертації, заява про зняття ди
сертації із захисту не приймається. У такому разі рада приймає рішен-
ня про відмову у присудженні ступеня доктора філософії.
У разі прийняття радою рішення про відмову у присудженні сту-
пеня доктора філософії всі виявлені радою протягом розгляду дисер-
тації та висловлені під час її захисту недоліки, порушення та зауважен-
ня, що стали підставою для прийняття такого рішення, зазначаються
у рішенні ради.
Здобувачеві надається засвідчена в установленому порядку копія
зазначеного рішення та повертаються подані ним документи, крім за-
352
яви, висновку наукового керівника (керівників) або відповідного струк-

турного підрозділу, висновку про наукову новизну, теоретичне та
практичне значення результатів дисертації та одного примірника дисер
тації. У такому разі МОН надсилаються разом із супровідним листом
засвідчені в установленому порядку копії рішення про відмову у при-
судженні ступеня доктора філософії та стенограми (розшифрованої
фонограми) засідання ради.
Дисертація, за результатами захисту якої радою прийнято рішення
про відмову у присудженні ступеня доктора філософії, може бути по-
дана до захисту повторно після доопрацювання не раніше ніж через
один рік з дня прийняття такого рішення (крім випадків виявлення
радою порушення академічної доброчесності, що є підставою для від-
мови у присудженні ступеня доктора філософії без права її повторно-
го захисту).
Дисертації, що містять інформацію, віднесену до державної таєм-
ниці, або інформацію для службового користування, розглядаються з
урахуванням вимог законодавства з питань державної таємниці та
службової інформації.
Рада оформлює протягом 15 робочих днів рішення про присуджен-
ня ступеня доктора філософії (у двох примірниках). Усі документи, що
стосуються розгляду дисертації та проведення її захисту в раді, фор-
муються в перший примірник атестаційної справи здобувача, який
зберігається у відповідному структурному підрозділі закладу вищої
освіти (наукової установи) протягом десяти років з дати набрання
чинності наказом закладу вищої освіти (наукової установи) про ви-
дачу диплома доктора філософії, а рішення ради щодо присудження
ступеня доктора філософії та один примірник дисертації підлягають
постійному зберіганню.
Другий примірник атестаційної справи здобувача, що надсилаєть-
ся до МОН протягом місяця з дня захисту дисертації, формується з
таких документів, перелік яких є вичерпним:
1) супровідного листа на бланку закладу вищої освіти (наукової
установи);
2) копії першої сторінки паспорта громадянина України або пас-
портного документа іноземця, засвідченої в установленому порядку;
353
3) рішення ради про присудження ступеня доктора філософії;

4) висновку про наукову новизну, теоретичне та практичне значен-
ня результатів дисертації;
5) відгуків опонентів;
6) копії диплома магістра (спеціаліста), засвідченої в установлено-
му порядку. У разі коли документ про вищу освіту видано іноземним
закладом вищої освіти, додатково подається копія документа про ви-
знання іноземного документа про вищу освіту, засвідчена в установ-
леному порядку;
7) копії свідоцтва про зміну імені (у разі потреби), засвідченої в
установленому порядку;
8) копії академічної довідки про виконання здобувачем освітньо-
наукової програми, засвідченої в установленому порядку;
9) копії документа про передачу друкованого примірника дисерта-
ції до Національної бібліотеки імені В. І. Вернадського Національної
академії наук та електронного примірника до Національного репози-
тарію академічних текстів або Державної наукової установи «Україн-
ський інститут науково-технічної експертизи та інформації»;
10) анотації дисертації державною мовою з наведенням наукових
публікацій, зарахованих за темою дисертації;
11) копії реєстраційної картки присутності членів ради, засвідченої
в установленому порядку;
12) стенограми (розшифрованої фонограми) засідання ради, під-
писаної головою ради та скріпленої печаткою закладу вищої освіти
(наукової установи).
Обкладинка атестаційної справи здобувача, супровідний лист, рі-
шення ради про присудження ступеня доктора філософії та реєстра-
ційна картка присутності членів ради оформлюються за формою, за-
твердженою МОН.
Другий примірник атестаційної справи здобувача, оформлений з
порушенням установлених вимог, МОН до розгляду не приймається.
Атестаційна справа здобувача, прийнята МОН до розгляду, не може
бути знята з розгляду здобувачем чи відкликана радою, в якій здійсню-
вався захист дисертації.
МОН з метою здійснення контролю за дотриманням радою вимог
нормативно-правових актів з питань атестації здобувача:
354
– розглядає документи атестаційної справи здобувача щодо до-

тримання радою процедури розгляду дисертації;
– проводить експертизу дисертації щодо актуальності обраної теми,
обґрунтованості наукових положень, висновків і рекомендацій, сфор-
мульованих у дисертації, їх новизни, повноти викладу в наукових пуб
лікаціях, зарахованих за темою дисертації, відсутності (наявності)
порушення академічної доброчесності.
До проведення експертизи дисертації МОН може залучати:
– членів експертних рад МОН з проведення експертизи дисертацій
з відповідного наукового напряму;
– працівників закладів вищої освіти (наукових установ) шляхом
утворення групи експертів;
– окремих вчених шляхом призначення їх експертами.
Суб’єкт експертизи проводить експертизу дисертації, розміщеної
в електронному вигляді на офіційному веб-сайті закладу вищої освіти
(наукової установи), готує висновок, подає його МОН. Зазначений ви-
сновок долучається до матеріалів атестаційної справи здобувача.
У МОН готується узагальнений висновок, який подається на роз-
гляд атестаційної колегії МОН.
Атестаційна колегія МОН розглядає узагальнений висновок та за-
тверджує рішення ради про присудження ступеня доктора філософії.
Наказ МОН про затвердження рішення ради на підставі рішення
атестаційної колегії МОН розміщується на офіційному веб-сайті МОН.
Строк розгляду МОН дисертації та атестаційної справи здобувача
не повинен перевищувати чотирьох місяців.
Пропозиції і заяви фізичних та юридичних осіб щодо додаткової
оцінки дисертації та атестаційної справи здобувача розглядаються
МОН до прийняття рішення.
За особливих обставин, які потребують більш тривалого строку для
проведення експертизи дисертації, про продовження такого строку
МОН інформує заклад вищої освіти (наукову установу), в якому утво-
рена рада.
Вчена рада закладу вищої освіти (наукової установи) після набран-
ня чинності наказом МОН про затвердження рішення ради про при-
судження ступеня доктора філософії приймає рішення про видачу
диплома доктора філософії, яке затверджується наказом закладу вищої
355
освіти (наукової установи) та оприлюднюється на офіційному веб-сайті

такого закладу (установи).
Рішення ради, ухвалене за результатами захисту дисертації на за-
сіданні, проведеному в іноземному закладі вищої освіти (науковій
установі), затверджується відповідно до законодавства іноземної дер-
жави.
Рішення ради про присудження ступеня доктора філософії набирає
чинності з дати набрання чинності наказом закладу вищої освіти (на-
укової установи) про видачу диплома доктора філософії.
Диплом доктора філософії видається здобувачеві у порядку, вста-
новленому закладом вищої освіти (науковою установою).
Здобувачеві, підготовка якого здійснювалася відповідно до угоди між
вітчизняним та іноземним закладами вищої освіти (науковими устано-
вами) та якому присуджено ступінь доктора філософії, видається два
дипломи доктора філософії відповідно до законодавства держав – сторін
угоди.
Відшкодування витрат на виготовлення бланків диплома доктора
філософії здійснюється відповідно до законодавства.
У разі втрати, знищення або пошкодження диплома доктора філо-
софії заклад вищої освіти (наукова установа) видає його дублікат з
новим порядковим номером та інформацією відповідно до раніше ви-
даного диплома за рахунок коштів особи, яка отримує дублікат.
Для видачі дубліката диплома до закладу вищої освіти (наукової
установи) подаються:
– заява особи про видачу дубліката диплома доктора філософії;
– довідка органу внутрішніх справ про втрату диплома доктора
філософії (у разі наявності);
– копія першої сторінки паспорта громадянина України або пас-
портного документа іноземця;
– копія втраченого, знищеного або пошкодженого диплома докто-
ра філософії (у разі наявності).
У разі зміни особою імені диплом на новий не обмінюється.
Визнання здобутого в іноземному закладі вищої освіти ступеня
доктора філософії і проведення процедури його визнання здійснюють-
ся відповідно до законодавства.
У разі виявлення порушення спеціалізованою вченою радою на-
ведених вище вимог МОН скасовує рішення ради про присудження
ступеня доктора філософії. Наказ МОН про скасування зазначеного
356
рішення ради на підставі рішення атестаційної колегії МОН розміщу-

ється на офіційному веб-сайті МОН.
Виявлення МОН академічного плагіату в захищеній дисертації є
підставою для позбавлення на два роки наукового керівника права
участі у підготовці здобувачів, позбавлення голови та членів ради на
два роки права участі в атестації здобувачів.
Здобувач має право ознайомитися з узагальненим висновком МОН
після прийняття МОН рішення про скасування рішення ради про при-
судження ступеня доктора філософії. Копія такого висновку надається
здобувачеві у місячний строк на його прохання.
Якщо рішення спеціалізованої вченої ради про присудження сту-
пеня доктора філософії скасовано МОН у зв’язку з порушенням радою
процедури розгляду дисертації, така дисертація може бути подана
здобувачем до захисту повторно.
Якщо рішення ради про присудження ступеня доктора філософії
скасовано МОН у зв’язку з порушенням вимог до дисертації та науко-
вих публікацій, у яких висвітлені основні наукові результати дисерта-
ції, така дисертація може бути подана до захисту здобувачем повторно
після її доопрацювання не раніше ніж через рік з дати прийняття рі-
шення про скасування такого рішення ради.
Якщо рішення ради про присудження ступеня доктора філософії
скасовано МОН у зв’язку з порушенням академічної доброчесності в
дисертації та/або наукових публікаціях, у яких висвітлені основні на-
укові результати дисертації, така дисертація не може повторно пода-
ватися до захисту.
На рішення ради про відмову у присудженні ступеня доктора фі-
лософії здобувач може подати протягом двох місяців з дня захисту
дисертації апеляцію до закладу вищої освіти (наукової установи), в
якому утворена спеціалізована вчена рада, або до МОН. Розгляд апе-
ляції у закладі вищої освіти (науковій установі), в якому утворена рада,
здійснюється у порядку, встановленому таким закладом вищої освіти
(науковою установою).
На рішення МОН про скасування рішення ради про присудження
ступеня доктора філософії здобувач може подати апеляцію до МОН не
пізніше ніж через два місяці з дня його прийняття.
357
У разі надходження апеляції МОН утворює апеляційну комісію із

залученням фахівців за науковим напрямом, за яким підготовлено ди
сертацію здобувача. Головою апеляційної комісії призначається, як
правило, член атестаційної колегії МОН. Апеляційна комісія готує
висновок, який підписується всіма членами комісії, для розгляду атес-
таційною колегією МОН.
У разі коли апеляція не містить аргументів по суті виявлених не-
доліків, апеляційна комісія не утворюється.
Рішення МОН за результатами розгляду апеляції може бути оскар-
жено в судовому порядку.
У разі прийняття рішення суду щодо повторного розгляду дисер-
тації та атестаційної справи здобувача такий розгляд здійснюється
МОН із залученням фахівців, які не брали участі у попередній екс-
пертизі дисертації.
1. Бірта Г. О. Методологія і організація наукових досліджень : навч. посіб. /

Г. О. Бірта, Ю. Г. Бургу. – Київ : Центр учб. літ., 2014. – 142 с.
Феникс, 2010. – 312 с.
3. Основи методології та організації наукових досліджень : навч. посіб. для
студентів, курсантів, аспірантів і ад’юнктів / за ред. А. Є. Конверського. –
Київ : Центр учб. літ., 2010. – 352 с.
4. Про вищу освіту [Електронний ресурс] : Закон України. – Режим до-
ступу: http://zakon2.rada.gov.ua/.
5. Про затвердження Порядку присудження наукових ступенів і присвоєн-
ня вченого звання старшого наукового співробітника [Електронний ре-
сурс] : постанова Каб. Міністрів України від 24 лип. 2013 р. № 567. –
Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/.
6. Про затвердження Вимог до оформлення дисертації [Електронний ре-
сурс] : наказ МОН України від 12.01.2017 № 40. – Режим доступу:
http://zakon2.rada.gov.ua/.
358
7. Про наукову і науково-технічну діяльність [Електронний ресурс] : Закон

України. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/.
8. Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів
доктора і кандидата наук [Електронний ресурс] : наказ МОН України від
17.10.2012 № 1112. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/.
9. Про проведення експерименту з присудження ступеня доктора філософії
[Електронний ресурс] : постанова Каб. Міністрів України від 6 берез. 2019 р.
№ 167. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/.
Список рекомендованих джерел
1. Барт Р. Как жить вместе: романтические симуляции некоторых

пространств повседневности : конспекты лекций в Коллеж де Франс,
1976–1977 гг. / Ролан Барт ; подгот. текста и коммент. К. Коста ; пер.
Я. Бражникова. – М. : Ад Маргинем Пресс, 2016. – 271 с.
2. Баскаков А. Я. Методология научного исследования : учеб. пособие /
А. Я. Баскаков, Н. В. Туленков. – 2‑е изд., испр. – Киев : МАУП, 2004. – 216 с.
3. Батай Ж. Внутренний опыт / Жорж Батай ; пер. с фр., послесл. и
коммент. С. Л. Фокина. – СПб. : Аксиома : МИФРИЛ, 1997. – 333 с.
4. Бездрабко В. Історіографічні ескізи з документознавства, або Персональ
ний текст про персональні тексти : монографія / Валентина Бездрабко. –
Київ : Четверта хвиля, 2010. – 206 с.
5. Берталанфи Л. фон. Общая теория систем: критический обзор / Людвиг
фон Берталанфи // Исследования общей теории систем / под общ. ред.
В. Н. Садовского и Э. Г. Юдина. – М. : Прогресс, 1969. – 520 с.
посіб. / Г. О. Бірта, Ю. Г. Бургу. – Київ : Центр учб. літ., 2014. – 142 с.
7. Бодрийяр Ж. Символический обмен и смерть / Жан Бодрийяр ; пер. с
фр. и вступ. ст. С. Н. Зенкина. – М. : Добросвет, 2000. – 389 с.
8. Бодрийяр Ж. Симулякры и симуляции / Жан Бодрийяр ; пер. с фр.
А. Качалова. – М. : ПОСТУМ, 2016. – 238 с.
9. Бэкон Ф. Новый органон / Фрэнсис Бэкон ; пер. с лат. и англ. Б. Цируле ;
[вступ. ст. В. Зариньша]. – Рига : Звайгзне, 1989. – 315 с.
10. Бэкон Ф. О принципах и началах / Фрэнсис Бэкон. – М. : Соцэкгиз,
1937. – 79 с.
11. Гадамер Г. Г. Истина и метод: основы философской герменевтики : пер.
с нем. / Г. Г. Гадамер ; общ. ред. и вступ. ст. Б. Н. Бессонова. – М. :
Прогресс, 1988. – 699 с.
12. Горбатюк Т. В. Світ як транзитне мегасуспільство: цивілізаційний,
культурний, науковий виміри : монографія / Т. В. Горбатюк,
Т. В. Данилова, А. Ю. Самарський. – Київ : Медінформ, 2016. – 407 с.
13. Данильян О. Г. Інформаційна картина світу в контексті перспектив
сучасної науки й культури / О. Г. Данильян, О. П. Дзьобань // Інформація
і право. – Київ, 2013. – № 1 (7). – С. 21–28.
14. Данильян О. Г. Інформаційна картина світу як соціокультурна
реальність / О. Г. Данильян, О. П. Дзьобань // Гілея: науковий вісник :
зб. наук. пр. / голов. ред. В. М. Вашкевич. – Київ : ВІР УАН, 2013. –
Вип. 70 (№ 3). – С. 573–578.
360
О. П. Дзьобань // Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. –
(голова) та ін. – С. 456–459.
17. Данильян О. Г. Філософія : підручник / О. Г. Данильян, О. П. Дзьобань. –
2‑ге вид., перероб. і допов. – Харків : Право, 2019. – 432 с.
18. Декарт Р. Избранные произведения: К трехсотлетию со дня рождения
(1650–1950) : пер. с фр. и лат. / Рене Декарт ; ред. и вступ. ст.
В. В. Соколова. – М. : Госполитиздат, 1950. – 712 с.
19. Декарт Р. Начала философии: История философии / Рене Декарт. – М. :
Соврем. гуманитар. ун-т, 2004. – 134 с.
20. Делез Ж. Анти-Эдип. Капитализм и шизофрения / Жиль Делез, Феликс
Гваттари ; [пер. с фр. Д. Кралечкина]. – Екатеринбург : У-Фактория,
2007. – 670 с.
21. Делез Ж. Логика смысла / Жиль Делез ; пер. с фр. Я. И. Свирского. –
М. : Акад. проект, 2011. – 470 с.
22. Делез Ж. Различие и повторение / Жиль Делез ; пер. с фр.
Н. Б. Маньковской и Э. П. Юровской. – СПб. : Петрополис, 1998. – 384 с.
23. Деррида Ж. Письмо и различие / Жак Деррида ; пер. с фр.
Д. Ю. Кралечкина. – М. : Акад. проект, 2000. – 319 с.
современных цивилистических исследований / А. П. Дзебань,
В. Л. Яроцкий // Методология исследования проблем цивилистики : сб.
ст., посвящ. памяти проф. А. А. Пушкина / под ред. Ю. М. Жорнокуя и
С. А. Слипченко. – Харьков : Право, 2017. – С. 176–205.
25. Дзьобань О. П. Герменевтичний метод у сучасних цивілістичних
дослідженнях: до питання про доцільність застосування / О. П. Дзьобань,
26. Дзьобань О. П. Догматичний напрям методології формування
сучасної національної доктрини приватного права / О. П. Дзьобань,
В. Л. Яроцький // Право України. – 2019. – № 1. – С. 42–57.
право. – Київ, 2018. – № 1 (24). – С. 5–13.
28. Дутковський І. Взаємодія традицій і новацій у науці / І. Дутковський
// Гілея: науковий вісник : зб. наук. пр. / голов. ред. В. М. Вашкевич. –
Київ : ВІР УАН, 2013. – Вип. 73 (№ 6). – С. 136–138.
361
29. Історія науки і техніки України : підруч. для студентів вищ. навч. закл. /
Л. Є. Дещинський та ін. ; за наук. ред. Л. Є. Дещинського. – Львів :
Растр-7, 2011. – 327 с.
30. Іщенко М. П. Філософія науки: питання теорії і методології : навч.
посіб. для студентів вищ. навч. закл. / М. П. Іщенко, І. І. Руденко ; за
ред. М. П. Іщенка. – Київ : УБС НБУ, 2010. – 442 с.
31. Кант И. Критика чистого разума / И. Кант ; пер. Н. Лосский. – М. :
Мысль, 1994. – 592 с.
Феникс, 2010. – 312 с.
33. Ковальчук В. В. Основи наукових досліджень : навч. посіб. /
В. В. Ковальчук. – Київ : Слово, 2009. – 240 с.
О. В. Колесников. – 2‑ге вид., випр. та допов. – Київ : Центр учб. літ.,
2011. – 144 с.
35. Крушельницька О. В. Методологія та організація наукових досліджень :
навч. посіб. / О. В. Крушельницька. – Київ : Кондор, 2006. – 192 с.
36. Кулешов С. Г. Документознавство: Історія. Теоретичні основи :
монографія / С. Г. Кулешов. – Київ : [б. в.], 2000. – 163 с.
37. Кулешов С. Г. Загальне документознавство : навч. посіб. для студентів
вищ. навч. закл. / С. Г. Кулешов. – Київ : Києво-Могилян. акад., 2012. –
122 с.
38. Кун Т. Структура научных революций / Томас Кун ; [пер. с англ.
И. З. Налетова]. – М. : АСТ, 2009. – 310 с.
39. Кущевський М. О. Історія науки і техніки : навч. посіб. /
М. О. Кущевський. – Хмельницький : ХНУ, 2015. – 467 с.
40. Лакан Ж. Инстанция буквы в бессознательном или судьба разума после
Фрейда / Жак Лакан ; пер. с фр. А. К. Черноглазова, М. А. Титовой. – М. :
Рус. феноменол. о-во, 1997. – 183 с.
41. Лакатос И. Доказательства и опровержения: Как доказываются
теоремы / Имре Лакатос ; пер. с англ. И. Н. Веселовского. – М. : Наука,
1967. – 152 с.
42. Лакатос И. Методология исследовательских программ : сборник : пер.
с англ. / Имре Лакатос. – М. : АСТ : Ермак, 2003. – 380 с.
43. Леви-Строс К. Структурная антропология / К. Леви-Строс ; пер. с фр.
под ред. и с примеч. В. В. Иванова. – М. : Наука, 1985. – 535 с.
44. Лейбниц Г. В. Труды по философии науки / Г. В. Лейбниц ; пер. с лат.,
вступ. ст. и примеч. Г. Г. Майорова. – М. : URSS, 2010. – 177 с.
362
45. Лешкевич Т. Г. Философия и теория познания / Т. Г. Лешкевич. – М. :

ИНФРА-М, 2013. – 408 с.
46. Лиотар Ж. Состояние постмодерна / Жан-Франсуа Лиотар ; пер. с фр.
Н. А. Шматко. – М. : Ин-т эксперим. социологии ; СПб. : Алетейя,
1998. – 159 с.
47. Малигіна В. Д. Методологія наукових досліджень : монографія /
В. Д. Малигіна, О. Ю. Холодова, Л. М. Акімова. – Рівне : НУВГП,
2016. – 247 с.
48. Машталер А. А. Культура інноваційного мислення в освіті: інформація,
творчість, знання : монографія / А. А. Машталер. – Київ : Інформ.
системи, 2012. – 284 с.
ім. І. Франка, 2010. – 589 с.
50. Мокін Б. І. Методологія та організація наукових досліджень : навч.
посіб. / Б. І. Мокін, О. Б. Мокін. – Вінниця : ВНТУ, 2014. – 180 с.
51. Основи методології та організації наукових досліджень : навч.
посіб. для студентів, курсантів, аспірантів і ад’юнктів / за ред.
А. Є. Конверського. – Київ : Центр учб. літ., 2010. – 352 с.
52. Основи наукових досліджень : конспект лекцій / уклад.
Е. В. Колісніченко. – Суми : Сум. держ. ун-т, 2012. – 83 с.
53. Основи наукових досліджень: Організація наукових досліджень :
конспект лекцій / уклад. Н. І. Бурау. – Київ : НТУУ «КПІ», 2007. – 33 с.
54. Остапчук М. В. Методологія та організація наукових досліджень :
підручник / М. В. Остапчук, А. І. Рибак, О. С. Ванюшкін. – Одеса :
Фенікс, 2014. – 375 с.
55. Пилинський М. М. Мовна норма і стиль / М. М. Пилинський. – Київ :
Наук. думка, 1976. – 288 с.
56. Пілюшенко В. Л. Наукове дослідження: організація, методологія,
інформаційне забезпечення : навч. посіб. / В. Л. Пілюшенко,
І. В. Шкрабак, Е. І. Славенко. – Київ : Лібра, 2004. – 344 с.
57. Пономарів О. Д. Стилістика сучасної української мови : підручник /
О. Д. Пономарів. – 3‑тє вид., перероб. та допов. – Тернопіль, 2000. –
248 с.
58. Поппер К. Р. Нищета историцизма : [пер. с англ.] / К. Поппер. – М. :
Прогресс : VIA, 1993. – 185 с.
59. Поппер К. Р. Предположения и опровержения: рост научного
знания / Карл Раймунд Поппер ; [пер. с англ. А. Л. Никифорова,
Г. А. Новичковой]. – М. : АСТ : Ермак, 2004. – 638 с.
363
60. Порев С. П. Університет і наука. Епістемологія, методологія і педагогіка

виробництв знань : монографія / С. М. Порев. – Київ : Хімджест, 2012. – 382 с.
61. Про вищу освіту [Електронний ресурс] : Закон України // Відом.
Верхов. Ради України. – 2014. – № 37–38. – Режим доступу: http://zakon2.
rada.gov.ua/.
62. Про затвердження Вимог до оформлення дисертації [Електронний
ресурс] : наказ МОН України від 12.01.2017 № 40. – Режим доступу:
http://zakon2.rada.gov.ua/.
63. Про затвердження Порядку підготовки здобувачів вищої освіти ступеня
доктора філософії та доктора наук у вищих навчальних закладах
(наукових установах) : постанова Каб. Міністрів України від 23 берез.
2016 р. № 261. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/.
64. Про затвердження Порядку присудження наукових ступенів і присвоєння
вченого звання старшого наукового співробітника [Електронний
ресурс] : постанова Каб. Міністрів України від 24 лип. 2013 р. № 567. –
Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/.
65. Про опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів
доктора і кандидата наук [Електронний ресурс] : наказ МОН України
від 17.10.2012 № 1112. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/.
66. Про проведення експерименту з присудження ступеня доктора
філософії [Електронний ресурс] : постанова Каб. Міністрів України від
6 берез. 2019 р. № 167. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/.
67. Пунченко О. П. Методологічні новації у сучасному науковому пізнанні /
О. П. Пунченко // Гуманітар. вісн. ЗДІА. – 2014. – № 57. – С. 27–37.
В. Старка. – Київ : Вид. дім «Києво-Могилян. акад.», 2009. – 591 с.
69. Романчиков В. І. Основи наукових досліджень : навч. посіб. /
В. І. Романчиков. – Київ : Центр учб. літ., 2007. – 254 с.
70. Рупташ О. В. Історія науки і техніки : навч.-метод. посіб. / Ольга Рупташ,
Тетяна Радзиняк. – Чернівці : Рута, 2011. – 75 с.
71. Семеніхін І. В. Правова доктрина: загальнотеоретичний аналіз /
І. В. Семеніхін ; наук. ред. О. В. Петришин. – Харків : Юрайт, 2012. – 88 с.
72. Семенюк Е. Філософія сучасної науки і техніки : підручник / Едуард
Cеменюк, Володимир Мельник. – Вид. 2‑ге, випр. та допов. – Львів :
ЛНУ ім. І. Франка, 2012. – 305 с.
73. Сурмін Ю. П. Майстерня вченого : підруч. для науковця / Ю. П. Сурмін. –
Київ : НМЦ «Консорціум із удосконалення менеджмент-освіти в
Україні», 2006. – 302 с.
364

навч.-метод. посіб. / Ю. П. Сурмін. – Київ : НАДУ, 2008. – 184 с.
75. Терешкун О. Гуманітарно-наукові парадигми техніки : монографія /
Оксана Терешкун. – Івано-Франківськ : Кушнір Г. М. [вид.], 2016. –
354 с.
76. Фейерабенд П. Избранные труды по методологии науки / Пол
Фейерабенд ; пер. с англ. и нем. А. Л. Никифорова ; общ. ред. и вступ.
ст. И. С. Нарского. – М. : Прогресс, 1986. – 543 с.
77. Фейерабенд П. Наука в свободном обществе / Пол Фейерабенд ; пер. с
англ. А. Л. Никифорова. – М. : АСТ, 2009. – 378 с.
78. Фейерабенд П. Против метода: очерк анархистской теории познания /
Пол Фейерабенд ; пер. с англ. А. Л. Никифирова. – М. : АСТ : Хранитель,
2007. – 413 с.
79. Фейерабенд П. Прощай, разум / Пол Фейерабенд ; пер. с англ.
А. Л. Никифорова. – М. : АСТ : Астрель, 2010. – 477 с.
80. Фихте И. Г. Философские произведения / Иоганн Готлиб Фихте. – Испр.
и доп. переизд. – М. : Гаудеамус : Акад. проект, 2013. – 503 с.
81. Філіпенко А. С. Основи наукових досліджень : конспект лекцій /
А. С. Філіпенко. – Київ : Академвидав, 2004. – 207 с.
82. Філософія науки : навч. посіб. для студентів вищ. навч. закл. /
Л. В. Афанасьєва [та ін.]. – Мелітополь : Люкс, 2011. – 207 с.
О. П. Дзьобань, І. М. Будур та ін. ; за заг. ред. О. Ю. Панфілова. – Харків :
ХІФ КНТЕУ, 2019. – 276 с.
84. Фуко М. Слова и вещи: Археология гуманитарных наук : пер. с фр. /
Мишель Фуко ; вступ. ст. Н. С. Автономовой. – СПб. : А-cad : АОЗТ
«Талисман», 1994. – 405 с.
85. Хакен Г. Синергетика: Иерархии неустойчивостей в самоорганизую-
щихся системах и устройствах / Г. Хакен. – М. : Мир, 1985. – 478 с.
86. Цехмістрова Г. С. Основи наукових досліджень : навч. посіб. /
Г. С. Цехмістрова. – Київ : Слово, 2004. – 240 с.
87. Швецова-Водка Г. М. Документознавство : слов.-довід. термінів і понять :
навч. посіб. / Г. М. Швецова-Водка. – Київ : Знання, 2011. – 320 с.
88. Шейко В. М. Організація та методика науково-дослідницької діяльності :
підручник / В. М. Шейко, Н. М. Кушнаренко. – Київ : Знання-Прес,
2002. – 295 с.
89. Шейко В. М. Організація та методика науково-дослідницької
діяльності : підручник / В. М. Шейко, Н. М. Кушнаренко. – 6‑те вид.,
перероб. і допов. – Київ : Знання, 2011. – 311 с.
365
90. Шерман О. Юридичне документознавство : навч. посіб. для студентів

вищ. навч. закл. / Олена Шерман, Антоніна Токарська. – Львів :
ЛьвДУВС, 2010. – 135 с.
91. Язык и пространство: проблемы онтологии и эпистемологии :
монография / А. Э. Левицкий и др. ; под ред. А. Э. Левицкого,
С. И. Потапенко. – Нежин : Изд-во НГУ им. Н. Гоголя, 2011. – 484 с.
92. Gettier E. Is justified True Belief Knowledge? / E. Gettier // Analysis. –
1963. – № 23. – Р. 121–123.
93. Quine W. Two Dogmas of Empiricism / Willard Van Orman Quine // The
Philosophical Review. – 1951. – № 60. – Р. 20–43.
Навчальне видання
Данильян Олег Геннадійович

Дзьобань Олександр Петрович
методологія
Підручник
Коректор М. М. Поточняк
Комп’ютерна верстка М. В. Журавльової
Підписано до друку з оригінал-макета 26.03.2019.
Формат 60×90 1/16. Папір офсетний. Гарнітура Times.
Ум. друк. арк. 23. Обл.-вид. арк. 19,17. Вид. № 2146.
Тираж 300 прим.
Видавництво «Право» Національної академії правових наук України

та Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого
вул. Чернишевська, 80а, Харків, 61002, Україна
Тел./факс (057) 716-45-53
Сайт: www.pravo-izdat.com.ua
E-mail для авторів: verstka@pravo-izdat.com.ua
E-mail для замовлень: sales@pravo-izdat.com.ua
Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи

до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів
видавничої продукції — серія ДК № 4219 від 01.12.2011 р.
Виготовлено у друкарні ТОВ «ПРОМАРТ»

Тел. (057) 717-28-80
Віддруковано на цифровій машині

Методологія Наукових Досліджень, Підручник О. Г. Данильян, О. П. Дзьобань (Харків, 2019)

Uploaded by

Document Information

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Методологія Наукових Досліджень, Підручник О. Г. Данильян, О. П. Дзьобань (Харків, 2019)

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

Міністерство освіти і науки України

Національний юридичний університет

О. Г. данильян, о. П. дзьобань

Тема 1. Наука як соціокультурний феномен................................................. 9

Тема 2. Класичні концепції розуміння й аналізу науки............................ 64

Тема 3. Посткласичні образи науки.............................................................. 96

Тема 4. Багаторівневість та системність сучасної наукової

Тема 5. Загальнонаукові та спеціальні методи дослідження................. 154

Тема 6. Міждисциплінарні підходи та методи наукових досліджень.....184

Тема 7. Сутність та логіка процесу наукового дослідження.................. 208

Тема 8. Оприлюднення результатів наукових досліджень. Наукові

Тема 9. Науковий текст: різновиди, специфіка та основні вимоги

Тема 11. Підготовка, оформлення та захист результатів

Список рекомендованих джерел................................................................. 360

Науково-технічний прогрес спричинив подальше зростання значущості

системою методологічних і методичних знань. Цей факт істотно знижує якість

У контексті проблематики підготовки здобувачів вищої освіти ступеня

1.1. Передісторія та основні етапи розвитку науки

Першою і головною причиною виникнення науки є формування

Однак в умовах панування міфологічного світогляду й дораціональної

Вагомим соціальним фактором, що сприяв оформленню перших

мірою виявляється в геометрії Евкліда, яка по праву оцінюється як

В епоху Відродження відбувається поворот до емпіричного і віль-

во Ньютона – остання була цілком побудована на експериментальному

ні наукових методів, ідей та концепцій, а також на необхідності з єди-

ському мисленні, спонукала до наукової творчості, спрямувала погляд

була механіка, загальнонаукова картина світу класичного природо-

ралізму. Прийнятним стало існування у межах науки різноманітних

системи координат цього процесу. Для вивчення об’єкта пізнання

Постнекласична наука стирає грані між фундаментальними та при-

2. Некласична наука (перша половина XX ст.). Вона ґрунтується

ливо. Наука поступово усвідомлює роль людських цінностей у пізна-

–– підвищення значення економічних і соціально-політичних чин-

принципами, поняттями тощо. Як відомо, особ­ливо корисним для

Кожна з названих стадій має свою парадигму (сукупність теоре-

2. Синтетична, інтегративна стадія, яка практично збігається з пост­

1.2. Поняття та сутність науки

Проблема визначення науки є однією з найскладніших у сучасних

соціокультурних умовах вперше виникає наука і здійснюється перехід

нуте на периферію людського буття. В епоху Відродження науку знову

рішньої сутності явищ і до побудови системи знань, на противагу

Статистичні закони описують поведінку складних систем, утворе-

1.3. Проблема знання у філософії й науці

В українській мові слово «знання» є надзвичайно багатозначним.

–– емпіричне (представлене знанням фактів);

вість з міфічним способом мислення, адже міфи узгоджуються з будь-

Поняття «знання» як підтвердженої віри, започатковане Платоном

можна підтверджувати автономно (незалежно від теорії, яка спира-

чином пристосовувати факти, які їй суперечать, доки не запропонована

такі, що можуть претендувати на статус знання. У центрі уваги пере-

станови «пізнання світу з метою його перероблення» до вимоги «де-

1.4. Культурно-діяльнісний вимір науки

У своєму вихідному пункті наука може бути визначена як когнітив-

а) справжнім суб’єктом наукового пізнання є не індивідуальний

що головна мета науки – це саме виробництво нового наукового знан­

Наука як система знання. Наукове знання якісно відрізняється від

орної межі між феноменами внутрішнього світу, свідомості людини

об’єктивно-істинним знання може вважатися тоді і тільки тоді, коли

з цих постулатів, тобто доводились як теореми. На побудову геометрії

про виникнення такого нового виду наукового знання, як комп’ютерне

ністю, обґрунтованістю й об’єктивністю. Наука – це системно органі-

мережі комунікацій і обміну науковою інформацією всередині науково-

його зіставлення з об’єктом (що становить основний емпіричний зміст

1660 р., Паризька академія наук – 1666 р., Берлінська академія наук –

принципами, поняттями тощо. Як відомо, особливо корисним для

2. Синтетична, інтегративна стадія, яка практично збігається з пост

що головна мета науки – це саме виробництво нового наукового знан

1660 р., Паризька академія наук – 1666 р., Берлінська академія наук –

запропонованих варіантів вирішення цих проблем, зокрема при прий

1. Бірта Г. О. Методологія і організація наукових досліджень : навч.