Парахонський Борис Олександрович –
головний науковий співробітник
відділу нових викликів
центру зовнішньополітичних досліджень
Національного інституту стратегічних досліджень,
доктор філософських наук, професор
ORCID: 0000-0002-9147-4505
Яворська Галина Михайлівна –
головний науковий співробітник
відділу нових викликів
центру зовнішньополітичних досліджень
Національного інституту стратегічних досліджень,
доктор філологічних наук, професор
ORCID: 0000-0001-7731-4786
У часи війни теоретичні проблеми сутності війни та миру набувають практичного виміру. Досвід російсько-української війни, яка стала ключовим чинником змін системи міжнародної безпеки, вимагає осмислення. Повномасштабне неспровоковане вторгнення РФ в Україну, а також подальший розвиток конфлікту різко перевернули уявлення міжнародної спільноти про стабільність миру у Європі. Війна спонукала до перегляду припущень про природу сучасних конфліктів. Припущення про зменшення ваги традиційних засобів ведення війни виявилися передчасними. Водночас некінетичні воєнні інструменти, зокрема когнітивні, зберігають свою вагу.
Мета статті полягає у визначенні смислової логіки війни і миру як співвідносних понять, розглянутих у єдиному концептуальному просторі. Базовим концептом у цьому співвідношенні є війна, а мир ‒ її конвенційний наслідок. Аналіз дискурсивної реалізації обох концептів дозволяє спроєктувати їх на політичні процеси й визначити статус війни і миру як реальності. Окрему увагу приділено владі дискурсу.
У підсумку автори пропонують проєкт Української стратегії миру, 12 пунктів якої представляють українське бачення цілей, необхідних для завершення війни.
Ключові слова: російсько-українська війна, наратив, влада дискурсу, дискурс війни, стратегія миру.
Borys Parakhonskyi, Halyna Yavorska
THE WAR AS A RESULT OF THE FrAGILE PEACE: THE CONCEPTUAL LOGIC OF WAR
In times of war, the theoretical problems of the essence of war and peace acquire a practical dimension. The experience of the Russian-Ukrainian war, which became a key factor in changes in the international security system, requires understanding. The full-scale and unprovoked invasion of the Russian Federation into Ukraine, as well as the further development of the conflict, dramatically changed the international community's perception of the stability of peace in Europe. The war prompted a revision of the assumptions about the nature of modern conflicts. Assumptions about a reduction in the weight of traditional means of warfare turned out to be premature. At the same time, non-kinetic military tools, in particular cognitive ones, retain their weight.
This article aims at defining the semantic logic of war and peace as relative concepts considered in a single conceptual space. The basic concept in this relationship is war, and peace is its conventional consequence. An analysis of the discursive implementation of both concepts allows us to project them onto political processes and determine the status of war and peace as reality. Particular attention is paid to the power of discourse.
In conclusion, the authors propose a Ukrainian Peace Strategy project, with 12 points representing the Ukrainian vision of the goals necessary to end the war.
Keywords: Russian-Ukrainian war, narrative, power of discourse, war discourse, peace strategy.
Keywords: European security strategy, multilateralism, Russian colonial empire, new security arrangements, restitution payments.
Розуміння смислової логіки війни та миру може бути чіткішим, якщо зважити на відносний характер обох понять у єдиному концептуальному просторі.
Оголосити стан відносин між державами у форматі війни означає надати подіям відповідного значення з усіма політико-правовими наслідками, що для влади країни та міжнародної спільноти не завжди є прийнятним. Щоб говорити про певний комплекс подій як про війну, необхідно встановити її статус як реальності на смисловому рівні. Спорадичні або тривалі зіткнення окремих озброєних груп ще не є показником стану війни. Збройні дії отримають смисл воєнних, якщо вони позначені такими у відповідному дискурсі.
Дискурс війни передбачає, що в його межах події мають бути вписані в загальну картину як збройне протистояння двох сторін, кожна зі своїми мотивами, стратегічними цілями і розумінням меж можливих поступок і компромісів. Стан війни може зберігатися, доки у соціумі залишається чинним дискурс війни, тобто до встановлення стану, коли починає домінувати дискурс миру. Тоді війна вважається завершеною. Можливі збройні акції виводяться поза межі дискурсу війни й можуть позначатись у політико-правовому полі як кримінальні, терористичні та інші злочини.
Мета статті полягає у визначенні смислової логіки війни та миру як співвідносних понять. Базовим концептом у цьому співвідношенні є війна, а мир ‒ її конвенційний наслідок. Аналіз дискурсивної реалізації обох концептів дозволяє спроєктувати їх на політичні процеси. Окрему увагу приділено владі дискурсу.
Російський агресор застосовує широку комбінацію інтенсивних військових дій (переважно на суші та на морі), терористичних практик, інформаційних засобів, зокрема поширення дезінформації, засобів кібервійни, енергетичного та ядерного шантажу, загрозу глобального голоду та дії щодо реалізації цієї загрози тощо.
Функціональне поєднання гетерогенних явищ і засобів у сучасній війні вимагає комплексного міждисциплінарного підходу, залучення методів різних галузей знань для протидії противнику.
Летальна зброя vs когнітивна війна
За часів війни безпекові загрози перетворюються на складники життєвого оточення. Пошуки сутності війни та миру набувають поряд із теоретичним також практичного значення. Повномасштабне і неспровоковане вторгнення РФ в Україну, а також подальший розвиток конфлікту різко перевернули уявлення міжнародної спільноти про стабільність миру в Європі після закінчення Холодної війни.
Питання про характер російсько-української війни та її сутність наразі є відкритим. Припущення про те, що новітня війна має зменшити роль конвенційних озброєнь, а «танкові битви» залишилися в минулому, виявилися передчасними. Так само не справдилося поширене уявлення про те, що новітні конфлікти ведуться «радикально іншими способами» і дедалі менше пов’язані з летальною, або кінетичною силою (Bilal, 2021).
З’ясувалося, що конвенційна війна is not dead, кінетична, або летальна зброя насправді є вирішальною для нинішньої фази війни. Цей факт спонукає деяких дослідників так само поспішно відкинути роль некінетичних методів сучасних воєнних дій, включно з кібернетичними й інформаційними атаками та контролем наративів (Anglim, 2022).
Справді, кібернетичними засобами не можна втримати територію, однак це не означає, що кібербезпека та інформаційно-психологічні операції втратили значення. Так само поспішними є спроби відмовитися від поняття гібридних конфліктів.
Країна-агресор тією чи іншою мірою продовжує використовувати гібридні прийоми. Путін досі заперечує удари по цивільних об’єктах, руйнування лікарень, звірства проти цивільного населення, маскує цілі своєї війни, намагається перекласти на Україну власну відповідальність за світову продовольчу кризу, комбінуючи традиційні «гібридні» заперечення з цинічною відвертістю[1], що, зрештою, стає визначальною рисою сучасної риторики РФ.
Нелетальні засоби сучасної війни, так само як застосування новітньої високоточної зброї, усупереч попереднім припущенням, не становлять альтернативи традиційній зброї. Радше, всі вони використовуються сукупно. Це, на наш погляд, один із важливих попередніх уроків російсько-української війни.
Попри масоване застосування конвенційної зброї обома сторонами конфлікту, ця війна містить усі ознаки новітніх війн, для яких притаманне постійне збільшення кількості доменів бойових дій. Крім уже традиційних чотирьох операційних доменів ‒ суші, моря, повітря, космосу, до них належить і кібернетична сфера. Останнім часом як самостійний домен вирізняють також когнітивну війну, яка виникає за умов глобального охоплення людства інформаційними цифровими технологіями й соціальними мережами.
Когнітивна війна є формою неконвенційної війни, battle for hearts and minds людей (Ottewell, 2020). Конкретні цілі впливу підпорядковані стратегії. Здійснення контрольованого впливу на людські спільноти та окремих індивідів для зміни їхніх когнітивних фреймів і поведінки, зокрема впливу на процедури ухвалення політичних рішень або на поведінку виборців і втручання в електоральні процеси тощо (Claverie, Du Cluzel, 2022), породжує широкий спектр дослідницьких питань: від використання для цього досягнень нейронауки і завершуючи проблемами етики. Основну проблему когнітивної війни вбачають у тому, що вона непомітна, ми бачимо лише наслідки, а тоді часто буває вже пізно (Claverie, Du Cluzel, 2022).
Деякі кроки в цьому напрямі здійснюються згідно із фокусом сучасних когнітивних досліджень на структурах знань (Siteanu, 2007), а останнім часом – у зв’язку з роллю контролю над інформацією для війн останнього, п’ятого, покоління (Underwood, n.d.). Однак досі майже поза увагою військових теоретиків і практиків залишалися механізми когнітивного впливу (Парахонський, Яворська, 2019), способи передачі смислів, що мають символічно-знакову природу. Йдеться про здатність по-різному репрезентувати за допомогою знаків, символів, меседжів, наративів один і той самий об’єкт чи подію, а саме війну і мир (Парахонський, Яворська, 2017). Вербальні та інші семіотичні засоби не просто відбивають світ довкола нас, а з необхідністю містять його інтерпретацію.
Для розуміння нинішньої війни треба значно розширити набір методів її аналізу. Як зазначає Edward Lucas, для подолання Росії варто залучати філософів, літературознавців та інших фахівців (Lucas, 2022).
Цікавим прикладом міждисциплінарного підходу став Project Cassandra, фінансований Бундесвером. Проєкт об’єднав літературознавців з військовою розвідкою для створення системи раннього попередження соціальних конфліктів (Oltermann, 2021).
Український кейс також планували досліджувати. За словами керівника Проєкту професора Вертгаймера, Україна ‘absolutely torn between two strong spheres <…>,” the Western one and the Russian one’[2]. Утім сфокусована на РФ оптика, а можливо, інгерентні недоліки методів не дозволили цій групі передбачити велику російсько-українську війну.
Підхід до розуміння війни через структуру сюжетів і побудову художніх творів не є аж таким екзотичним. Зв’язок війни та слів, текстів, оповідей є давнім і невипадковим: недарма давньогрецька назва війни pólemos (від якої походить слово полеміка) об’єднувала у своєму значенні й збройні, й словесні баталії. У семантиці війни, за даними давньогрецької мови, тісно пов’язані війна і слово, воєнна і словесна битва, спір, суперечка (Liddell – Scott, n.d.).
Збройне зіткнення будь-якого рівня починає існувати як війна – тобто як подія історична, соціальна, гуманітарна тощо – тільки в межах її дискурсивного (насамперед вербального) осмислення. Дискурс війни та війна у фізичному вимірі з’являються одночасно. Найбільш кривава сутичка не є війною, доки про неї не створено оповіді.
Війна Росії проти України супроводжується постійними спробами осмислити події , що впали на нас, аналогіями у війнах минулого. Віднайдення історичних зразків є прагненням знайти пояснення і водночас спробою зменшити хаос невизначеності, властивий війні. Часто за цим стоїть невисловлене бажання дізнатися майбутнє, яке притаманне навіть аналітикам, – будувати прогнози, спираючись на аналогії з минулого. Масштабність нинішньої війни вражає, тож аналогії шукаємо у Першій та Другій світових війнах, а також інших збройних конфліктах. Однак подібність окремих елементів у минулих війнах є недостатньою, і спроби пошуку аналогій з історії супроводжуються запереченнями їх історичної обґрунтованості (Oltermann, 2022).
У певному сенсі порівняння нашої війни з «Іліадою» було б не менш доречним, адже описана Гомером війна стала прототипом для всіх подальших війн у Європі. Нинішній офіційний та неофіційний дискурс війн використовує широкий спектр образів – від біблійних і античних до створених у сучасному світі фентезі. Невипадково міністр оборони України Олексій Резніков результати зустрічі в Рамштайні проілюстрував у своєму твіттері зображенням бойового космічного корабля «Зірка смерті» із Зоряних війн.
Реальність конструюється мовою
Якщо уявлення не сформовані та не сформульовані в чітких поняттях у формі дискурсу, то смисл окремих подій, фактів, процесів втрачатиметься або вони розглядатимуться кожний зокрема, безвідносно до їх можливого зв’язку. Загибель крейсера «Москва», вибухи в Бєлгороді, акти мародерства та насильства на окупованих територіях не визнаються російською владою як події «війни з Україною». Російський владний дискурс «військової операції» виводить небажані факти і події поза його межі.
Відповідно до характеру адресанта різні варіанти дискурсивної репрезентації подій війни визначені насамперед тим, хто саме їх представляє, тобто залежно від побудови та самоідентифікації суб’єкта. Ті самі події або комплекси дій можуть трактуватися по-різному: «громадянська війна», «антитерористична операція», «військова операція», «зовнішня агресія», «гуманітарна інтервенція» тощо.
Суб’єкт, або володар мови (master), маючи загальну глибинну модель уявлень (deep sense), надає відповідні значення тим або іншим явищам, подіям, процесам і таким чином створює потрібну реальність як об’єктивну дійсність. Соціальні технології ‒ виховання, медіазасоби, культурна політика, механізми освіти тощо ‒ сприяють імплементації моделі цієї реальності у свідомість великих соціальних груп. Так формується влада дискурсу.
Дискурс війни орієнтує на дії, спрямовані на руйнування небажаної реальності, усталеного чужого порядку з його правилами комунікації та кодами поведінки. Метою війн є знищення іншого ‒ незрозумілого й неприйнятного, коли «чуже» визначено як загроза «своєму» існуванню або власній ідентичності. Сучасні соціальні технології спроможні загострити у суспільній свідомості відчуття небезпеки, пов’язане з існуванням «чужого» світу і мобілізувати населення на збройну боротьбу.
Суб’єктом панівного дискурсу та автором необхідних у його межах висловлювань (актів комунікації) є влада, підтримувана соціумом. Суб’єкт влади має не тільки визнавати чи декларувати стан війни або шляхи досягнення миру, встановлювати наявність загроз існуванню життєвих цінностей суспільства, але також уживати ефективні заходи щодо усунення загроз та забезпечувати мир і стабільність у країні. Дієвість і результативність заходів означає реальність панівного владного дискурсу, тоді як їх відсутність або неадекватність ситуації означає, що такий дискурс, швидше, є імітацією реальності.
Достатньо дієвий та ефективний дискурс спроможний формувати переконливу версію реальності, яку мають сприймати та на яку мають зважати інші. Якщо ж окремі декларації та акти протидії загрозам не поєднані й не узгоджені у форматі владного дискурсу, залишається простір для неоднозначних інтерпретацій, а можливі дії не матимуть того значення, яке пов’язане із загальним стратегічним спрямуванням дискурсу. Від побудови дискурсу, закладених у ньому налаштувань і засобів породження смислів залежить те, у якій реальності перебуває (або вважає, що перебуває) суб’єкт.
Очевидно, що визначення подій як значущих залежить від дискурсу, прийнятого тією або іншою стороною воєнного конфлікту, включно із наративами, що пояснюють цілі та мотиви дій. У російському інформаційному просторі заборонено використовувати термін «війна» на позначення дій російських збройних сил в Україні, що означає наміри закріпити у суспільній свідомості росіян владний дискурс, у якому реальну війну замасковано більш прийнятними для влади поняттями.
З деяких, не завжди зрозумілих міркувань, терміна «війна» щодо російської агресії в Україні воліють уникати й у низці міжнародних організацій та країн, які вважають себе нейтральними та об’єктивними. Замінником для них є словосполучення «українсько-російський конфлікт», «українська криза» тощо. Реальність, побудована за їх допомогою, не вимагає визначення позицій.
На рівні визначення та формування смислу подій можна будувати власні концептуальні моделі, свій дискурс із відповідними наративами та нав’язувати свою версію реальності іншим. Важливі політичні рішення та стратегії дій розробляються та ухвалюються відповідно до тієї або іншої версії реальності, визначеної владою. Однак фактична подія може зруйнувати ту або іншу модель реальності та навернути суб’єкта влади до більш адекватного розуміння. Акт вторгнення збройних сил РФ до України в лютому 2022 р. зруйнував реальність, пов’язану з владним дискурсом миру на користь дискурсу війни.
Російський дискурс війни
Рішення Кремля розгорнути масштабні збройні дії проти України ґрунтувалося на уявленнях про слабкість її державних інститутів, збройних сил і про прихильність російськомовного населення, що відповідало панівній у суспільстві та владній верхівці РФ дискурсивній моделі світу російсько-радянського імперіалізму. Згідно з останньою Україна як країна і як держава насправді не існує, а є лише штучним витвором, вигаданим антиросійськими силами. Руйнування СРСР проголошено «геополітичною катастрофою», наслідки якої мають бути ліквідовані через його реінкарнацію у вигляді оновленої Росії. Тоді вторгнення на українські терени має бути визнане звільненням справжніх «рускіх» або як справедлива каральна операція проти українського фашизму. Для маскування панівного російського дискурсу в інформаційний простір вкладаються фейкові наративи про засилля фашизму в Україні, утиски російськомовних, наміри нападу на РФ військ НАТО тощо.
Лоуренс Фрідман влучно узагальнив мотиви росіян таким чином: «Путін розпочав війну, засновану на наративі, побудованому з потужних символів, глибоко вкорінених образ, історичних міфів і тверджень про Україну, які були спростовані за найближчої перевірки. Це був масштабний обман, але найбільше це був самообман, тому що саме він [Путін] відповідав за цей наратив, саме він був найбільше переконаний у його силі та готовий і здатний діяти відповідно до своїх переконань.» (Freedman, n.d.). Варто лише додати, що йдеться не тільки про Путіна, а про самообман переважної кількості російського населення й політичної еліти.
Результативність операції збройного захоплення Криму закріпила у свідомості росіян уявлення про реальність, відповідно до якої Крим споконвіку належить Росії. Так само німці колись у своїй масі та на рівні політичної і військової еліти були абсолютно переконані в реальності ідеї Гітлера щодо побудови великого «німецького світу» після феєричної перемоги над Францією у червні 1940 р.
Практично беззбройна здача Криму могла, зокрема, вважатися підтримкою російського імперського дискурсу попри всі формальні декларації української влади про приналежність півострова до України та запевнення щодо його мирного повернення через механізми дипломатії. Водночас український дискурс миру не брав до уваги, що такий шлях є реально можливим лише за умов радикальних трансформацій російської влади. Практично жодних конструктивних дій у цьому напрямі українська влада не могла зробити.
Владний дискурс формує реальність лише тоді, коли залучає всі можливі засоби її підтвердження діями відповідно до власних настанов і чітко сформульованої позиції, ґрунтованій на національних інтересах. Відсутність дієвого дискурсу не сприяє бажанню називати речі своїми іменами. Політика імітацій, чим би вона не мотивувалася, зрештою призводить до хибних рішень.
Війна починається значно раніше, ніж військові дії, ‒ з її цілеспрямованої підготовки. Правляча верхівка РФ вже з 2004 р. визначила свої стратегічні пріоритети на відновлення панування в пострадянському просторі та розпочала інтенсивно готуватися до війни з Україною та іншими державами: розгортала програми переозброєння і модернізації власних збройних сил, водночас тестуючи реакцію міжнародної спільноти на можливі агресивні дії щодо сусідніх держав.
Цілі війни
Частиною дискурсу війни є проголошення її цілей. Цілі пов’язані з явною та прихованою мотивацією, із виправданнями переходу до воєнних дій. Принципова непередбачуваність, «туман війни», призводить до поточних змін у цілях, а також, заднім числом, – у мотивах.
Реальність російсько-української війни унаочнила розпливчастість і змінність у формулюваннях цілей та мотивів нападу з боку агресора. Водночас сплинув на поверхню брак єдності наших західних партнерів у розумінні права України на самозахист. Йдеться про дискусії щодо надання летальної зброї та розбіжності в інтерпретаціях кінцевих цілей війни.
Мотиви й цілі розпочатих воєнних дій проєктують картину завершення війни, тобто майбутній перехід до дискурсу миру. Образ майбутнього миру з необхідністю змінюється залежно від ситуації на полі бою та смислової рамки сприйняття воєнних дій з боку головних акторів та держав-партнерів.
У телезверненні в ніч на 24 лютого 2022 р. президент РФ оголосив про початок «спеціальної військової операції» проти України, виправдовуючи її необхідністю «денацифікації» київського «фашистського режиму» та «нацистських формувань», які нібито здійснювали «геноцид» на території т. зв. Л/ДНР.
Неспровокований масштабний збройний напад на територію суверенної держави РФ спробувала представити як реалізацію Росією права на самозахист та протидію «розширенню інфраструктури НАТО» на територію України. Відмова Україні у праві на існування як суверенної держави, нав’язливе й безпідставне приписування нелегітимності українському уряду доповнювалися в цьому зверненні впевненістю у несамостійності НАТО – Альянс був репрезентований як «інструмент США», сам по собі не надто важливий (Обращение президента, 2022). Звернення містило також ледь приховані погрози країнам Заходу, які насміляться допомогти Україні, з прозорим натяком на застосування ядерної зброї.
На першому етапі вторгнення РФ не досягла початкової мети – блискавичного захоплення Києва та зміни української влади. Агресору довелося дещо переформулювати задекларовані цілі вторгнення. Хоча ключові елементи – представлення агресії як права на самозахист, «звільнення» Донбасу, спроби делегітимації української влади, провокування з боку НАТО – залишилися незмінними.
Термін «денацифікація» підпав під певні обмеження для внутрішньої авдиторії майже одразу. Закриті опитування, які за дорученням Кремля з’ясовували ставлення населення до пропагандистських тез, виявили, що респонденти не могли пояснити, що таке «денацифікація» і скаржилися, що це слово «важко вимовляти». Після цього вживання слова у медіа було різко скорочено (НВ, 2022).
«Денацифікація» мала викликати асоціації із звірствами нацистського режиму та перемогою в Другій світовій війні. Використовуючи позначення «денацифікація» та «нацизм» щодо України, Кремль намагався переконати світ, що сучасна Україна є аналогом нацистської Німеччини.
За суто російським розумінням, нацист ‒ це українець, який відмовляється визнати, що він росіянин (Snyder, 2022).
Вигаданий політтехнологами «геноцид» на Донбасі перетворився на реальний геноцид українців, вчинюваний російськими військами. Водночас «денацифікацію» використовують як інструмент подальшого залякування. Згідно із заявою одного з депутатів російської Держдуми, Польща «спонукає нас поставити її на перше місце у чергу на денацифікацію після України»(У держдумі рф, 2022). Черга на російську «денацифікацію» збільшується за рахунок країн ‒ членів НАТО з Центральної Європи та Балтії.
Проголошені цілі війни демонструють маніпулятивну техніку РФ, що полягає в дзеркальному копіюванні та наслідуванні елементів нацистської ідеології з фальшивою проєкцією на поведінку країни ‒ об’єкта нападу.
Щоб обґрунтувати «справедливість» вторгнення та воєнних дій, російське суспільство переконали, начебто російська армія має здійснити «визвольну місію» в Україні та припинити «геноцид». Техніка спотворення реальності всередині РФ спрацювала, про що свідчить поширення нового специфічного внутрішньоросійського наративу з умовною назвою «8 років» (Де ви були 8 років?) для аргументації необхідності покарання України та «звільнення народу Донбасу».
Український дискурс миру
Якщо одна сторона активно модернізує свою армію, а інша – навпаки, не відчуваючи загрози ззовні, роззброюється, знищує зайві, на її думку, озброєння, не займається їх модернізацією, скорочує чисельність війська тощо, то можна передбачити, що ця друга сторона воювати не збирається, а в разі зовнішньої агресії буде схильна до капітуляції. На момент проголошення незалежності 1991 р. Україна мала чисельні збройні сили та володіла значними обсягами сучасних на той час озброєнь у вигляді танків, артилерії, літаків, ракетної техніки тощо. Однак напередодні справжньої війни та зовнішньої агресії країна залишилась ні з чим, що мало наслідком значні втрати населення та економічного потенціалу. Панівний усі роки незалежності дискурс миру волів не бачити зовнішніх загроз жорсткого типу, а українська влада мала сподівання на постійно і настирливо декларовану дружбу з Москвою попри російський, хоч і прихований, але панівний владний дискурс війни та агресії.
На рівні міжнародних відносин майбутня війна готується через пошук партнерів і союзників для себе та нейтралізацію можливих союзників противника; створення найбільш сприятливого міжнародного середовища ‒ для себе і негативних уявлень ‒ про противника. Зокрема, Москва, з одного боку, вела інтенсивну пропаганду щодо неспроможності України як економічного партнера та держави загалом через світові медіа й тривалий час обробляла своїх можливих партнерів (КНР, Іран, Білорусь, країни СНД та ін.), сподіваючись на їхню допомогу за розгортання агресивних воєнних дій. З другого боку ‒ Кремль намагався нейтралізувати можливу негативну реакцію країн Заходу, передусім США та ЄС, на очікувані порушення міжнародного права.
Зовнішньополітичний складник довоєнного українського дискурсу миру спирався не так на усвідомлення власних національних інтересів, як на комплекс меншовартості з постійним озиранням на думку Москви та небажанням будь-яким чином образити північного сусіда. Дискурс миру сприяв проведенню малозрозумілої політики «багатовекторності», яка фактично позбавляла Україну зовнішньої підтримки. Країна вагалася вступати до оборонних альянсів і трактувала потенційного ворога як стратегічного партнера, схилялася вступити з ним у тісніші відносини інтеграційного типу, відмовляючись від декларованого європейського курсу.
Безпековий дискурс України виключав можливість будь-якого великого конфлікту із сусідом. Як наслідок війну з Москвою потенційно було програно на попередніх етапах. Українська влада дотримувалась хибної настанови, що поступками і виконанням забаганок Кремля можна запобігти його агресивним діям. Державні інститути, відповідальні за оборону і захист, напередодні російської агресії 2014 р. свідомо були зроблені недієспроможними, ресурси, необхідні для захисту, практично знищено.
Населення країни має бути впевнене, що існування власної держави, контрольованої суспільством, є важливою умовою його власного існування (виживання), слугує забезпеченню інтересів кожного або більшості. Держава має бути ефективною, інакше частина населення, дезорієнтована ворожою пропагандою, сприйматиме неадекватні до своїх справжніх інтересів наративи і як наслідок схилятиметься до колабораціонізму, переходу на сторону ворога, хибно вбачаючи його гарантом своєї безпеки. В українській історії подібні ситуації виникали неодноразово, що свідчить про недостатню визначеність і слабку підтримку конкретними діями українського державницького та безпекового дискурсу.
В українському суспільстві внаслідок історичних і культурних обставин сформовано різні дискурсивні моделі безпеки, пов’язані з ідентичністю держави та її суверенітетом. Розуміння ідентичності коливається від затвердження відносної чи абсолютної окремішності від інших до майже повного ототожнення себе з іншим народом. Зокрема, формула «триєдиного народу», яку подобають прихильники російського імперіалізму, була досить поширеною в українських суспільних уявленнях, оскільки століттями підтримувалась імперською владою. Однак на її основі неможливим є створення власної Української держави та встановлення її міжнародної суб’єктності та ідентичності.
Безпека, побудована на імперській ідеї, коли повнота влади належить потужному центру, а провінція зобов’язана коритися, є лише відносною, проте забезпечує поступову втрату ідентичності підкореними народами. Імперія кровно зацікавлена у знищенні будь-яких диференціацій підлеглого населення, насамперед мовних і культурних, прагне встановлення єдиної імперської ідентичності (радянський народ, росіяни тощо).
Натомість національний безпековий дискурс вибудовується, спираючись насамперед на власні, національні ресурси й потенціал міцності держави. Наявність чітко сформульованого державного дискурсу дозволяє відокремити «свій» соціум – такий, що повністю його сприймає та діє відповідно до його настанов, і «чужий» – такий, що його відкидає та/або переймається риторикою іншої безпекової моделі.
Таке розрізнення безпеки соціуму відбувається на екзистенційному рівні та пов’язане із соціально-політичною і культурною ідентичністю цього соціуму – національною, етнічною та/або державною.
У 2014 р. ворог мав усі підстави очікувати на капітуляцію української влади та виконання всіх вимог Москви. Втеча з країни експрезидента і верховного головнокомандувача Януковича, який не зробив жодного кроку для опору агресії, а, навпаки, закликав до вторгнення, могло сприйматись як символічна капітуляція, оскільки іншої легітимної влади, на думку Кремля, в Україні вже не існувало. Спротив з боку українського суспільства став початком зовсім іншої війни, народної, яка не вкладалась у розрахунки агресора. Капітулював владний режим, а не держава.
Небажання української влади напередодні російського наступу в лютому 2022 р. серйозно сприймати можливість вторгнення російських збройних сил на терени країни спиралось на уявлення щодо важливості порозумітись із Кремлем та знайти взаємоприйнятний компроміс у відносинах відповідно до прийнятого дискурсу миру. Насправді йшлося про непевний мир, досягнутий у спосіб поступок, який фактично містив у собі зародок нової війни. Частина суспільства воліла заплющувати очі на дійсний стан війни, розпочатої ще 2014 р., інша частина сподівалась, що все налагодиться само собою. Тих, хто намагався запобігти небезпечним ситуаціям, що мали виникнути за логікою подій, оголошували прихильниками т. зв. партії війни. Зрештою слабкість українського дискурсу миру та його внутрішня суперечливість сприяли спалаху війни ще в більших масштабах.
Український дискурс не спирався на національну консолідацію. Відсутність належної єдності суспільства і влади викликала нарощення внутрішніх суперечностей і конфліктів, які, підживлені ззовні, становлять загрозу існуванню держави. Отже, війна породжується не тільки внаслідок зовнішнього тиску та агресивних намірів іншої держави, а й з причин безсилля миру у самій країні.
Події 2014 р., на думку Кремля, мали повторитись і у лютому 2022 р., коли росіянам протистояла недостатньо озброєна та не зовсім готова до опору армія країни, у внутрішньому просторі якої активно діяла п’ята колона. Однак тверда позиція керівництва держави, відмова президента країни від втечі та воля Збройних сил і суспільства до опору повернули очікувану логіку подій в іншій бік – від сценарію капітуляції до стратегічної перспективи перемоги.
Унаслідок відвертої агресії російсько-українська війна значною мірою втрачає свій гібридний характер, побудований на взаємодії «м’якої» і «жорсткої» сили, що в умовах війни в Україні забезпечувалось відповідно спецслужбами РФ та силами російської армії. Внутрішньополітичні суперечності в Україні поступаються місцем загальнонаціональній консолідації, що остаточно спростовує тези Москви про наявність в українському суспільстві ознак «громадянської війни». Спротив населення ворогу на тимчасово окупованих територіях демонструє фальш російського дискурсу звільнення, тоді як безчинства російських військових наочно засвідчують, хто по суті має називатися фашистами.
У цій ситуації логіка війни протидіє спробам встановити мир шляхом відносної капітуляції, наприклад, у спосіб припинення вогню та перемир’я на вигідних для противника умовах. Національним інтересам суперечить і прихована відмова від повного звільнення тимчасово окупованих територій, включно із Донбасом і Кримом, при збереженні формальної приналежності цих територій до України. Ефективний український дискурс миру, побудований на національних інтересах, передбачає повне відновлення суверенітету держави, звільнення тимчасово окупованих територій, покарання зрадників і злочинців, відшкодування збитків країною-агресором тощо.
Логіка слабкого миру
Історичній досвід взаємодії між державами, набутий у процесах чергування станів війни та миру, у світовій практиці закріплений різними механізмами регулювання відносин. Міжнародна спільнота прагне поставити різні аспекти взаємодій держав і народів щодо способів ведення воєнних дій, обмеження озброєнь тощо в правові рамки. Для цього створюються відповідні міжнародні організації, які мали би гарантувати безпеку й стабільність у світі.
Можна вважати мир сильним і стійким, якщо його основні безпекові структури є достатньо ефективними, щоб можливі суперечності та конфлікти не набували значних масштабів, і сприяють вчасному гасінню пожежі війни. Їх недієспроможність робить мир безсилим. Річ не тільки в неефективності міжнародних організацій, таких як Ліга націй, ООН або ОБСЄ, але значною мірою у спроможності та бажанні великих світових сил, потужних держав або регіональних об’єднань діяти для забезпечення безпеки й стабільності, зважаючи на інтереси всіх народів, а не тільки власні.
Постійна дилема національного егоїзму і міжнародної солідарності, що перебуває в основі вирішення проблеми «вічного миру» в трактовці Канта, випливає на поверхню при будь-якому загостренні міжнародної ситуації, що потребує зусиль окремих держав, особливо тих, які беруть на себе відповідальність за безпеку у світі.
Заведено вважати, що кожна держава має дбати насамперед про власні інтереси, піклуючись про своїх громадян, і це начебто надає їй право відсторонитися від міжнародних проблем. Однак історичний досвід засвідчує хибність подібних підходів, як про це свідчать події на Близькому Сході або російська агресія проти України.
Саме національний егоїзм є підґрунтям слабкого миру, тобто такого, що несе у собі реальну можливість нових війн.
Свого часу основою Версальського миру, що визначив побудову світового порядку після Першої світової війни, стало домінування двох світових держав – Великої Британії та Франції, на які, таким чином, практично було покладено відповідальність за підтримку безпеки та стабільності у світі.
Ці держави були насправді якнайбільше зацікавлені в підтримці створеної післявоєнними договорами політичної реальності. За умов самоізоляції США, невдоволення Італії та Японії, відсторонення від міжнародних справ більшовицької Росії та внутрішньохаотичного Китаю держави-переможниці мали задіяти всі можливі засоби задля збереження встановленого ними світового порядку на основі Версальського дискурсу.
Однак у той час тягар відповідальності виявився для зазначених держав надто важким. Ревізію світового порядку 1935 р. започаткував уряд Франції, який надав зелене світло Італії Муссоліні на окупацію Ефіопії. Це руйнувало Лігу націй, яка не спромоглася запровадити потужні санкції проти агресора. Надалі міжнародна спільнота дедалі більше сприяла силам руйнування світового порядку, якими стали нацистська Німеччина, більшовицька Росія, мілітарна Японія. Відсутність спроможності або бажання зберігати встановлений порядок провокує зростання вакууму безпеки. У відсунених раніше на другий план державах виникає спокуса переформатувати світовий простір відповідно до своїх геополітичних уявлень. Безсилля миру породжує низку війн у різних регіонах світу.
Панівний дискурс Другої світової війни має загальне смислове навантаження, побудоване на дещо міфологізованій основі протиставлення сил добра, порядку та справедливості силам зла, агресії, знищення життя. За таких умов негативні акти війни, допущені з боку «сил добра», виглядають як випадкові або необхідні з погляду кінцевого результату ‒ перемоги. Подібні спрощення реальності відносин між державами і народами в питаннях війни і миру й сьогодні є ефективними засобами політичних технологій, особливо коли потрібно мобілізувати великі маси населення на захист держави або якщо йдеться про зовнішню експансію та розширення життєвого простору.
Оскільки вважалося, що СРСР знаходиться на «правильному» боці, доводилося забувати про його союз із нацистами, про Катинь, анексію держав Балтії тощо. За інших обставин, у разі перемоги іншої сторони, можна було б уявити домінування дискурсу, побудованого на ідеях і цінностях, якими керувались Держави осі. Поразка останніх начебто гальмувала дію дискурсу сил зла, однак його варіант у вигляді радянського тоталітаризму виявився більш живучим і рано чи пізно мав вийти в міжнародний простір.
Сучасний російський пропагандистський міф створює свою, паралельну реальність, в основу якої покладено урізаний варіант дискурсу світової війни у вигляді комплексу наративів «Великої Вітчизняної». Це надає можливість переформатування значення подій війни на користь моделі, яка замовчує або применшує внесок до перемоги інших держав та народів, виводячи на перший план росіян як головних переможців. При цьому російський дискурс війни пролонгує ситуацію боротьби з німецьким нацизмом на реалії сучасного світу. РФ як наступниця СРСР стоїть начебто на чолі сил добра і веде війну зі світовим фашизмом, утіленням якого визначено нашу країну. Правдою, однак, є те, що, як і колись, правлячий режим у Москві агресивно діє проти сусідніх держав, а його потужний репресивний апарат спрямований як проти власного народу, так і проти інших, підкорених.
Радянський дискурс мав двоповерхову будову: з одного боку, елементи смислової моделі загальнолюдських цінностей, оскільки цього вимагала приналежність до табору переможців, тобто «сил добра», а з другого ‒ побудова владних структур радянської імперії вимагала збереження тоталітарних смислових схем і подальшої експансії у зовнішньому світі, фактично залишаючись на боці «сил зла». Захід усвідомив це на найвищому рівні: свого часу Р. Рейган заявив про приналежність СРСР до «осі зла», що стало регулятивною ідеєю практичної політики США, спрямованої на руйнування радянської імперії.
Однак справу руйнування останньої так і не було доведено до кінця, і російський імперіалізм був відновлений режимом Путіна. Ліберально-демократичні сили Заходу, заспокоєні мирними запевненнями Москви і засліплені можливостями торговельно-економічних відносин із РФ, прогледіли найбільшу загрозу європейській та світовій безпеці з часів Другої світової війни. Встановлені після Другої світової війни засади мирного існування та безпеки виявили свою неспроможність, тоді як політика держав, що брали на себе відповідальність за мир, виявилася недостатньо ефективною.
Сильний мир
Мир формується в післявоєнних реаліях як результат конвенцій (явних чи неявних, формальних або змістовних) або мирних угод, які фіксують завершення війни. Мир означає встановлення і підтримання порядку, правил взаємодії та комунікацій; він тримається на прийнятих спільнотою правових відносинах. Натомість стан війни пов’язаний із порушенням угод і домовленостей, ствердженням права сили.
Угоди й компроміси закріплюють певне співвідношення сил, але з плином часу воно може змінитися внаслідок розвитку силового потенціалу та зростання могутності сторони, яка зазнала поразки й рано чи пізно починає прагнути реваншу. Досягнення стійкого миру можливе або в разі знищення противника як дієздатної сили або його включення у свою систему владного порядку, через його підкорення або упокорення. Тоді суб’єкт дії позбавляється ідентичності та власної волі.
Рух у напрямку до миру означає розвиток логіки війни до її завершення, припинення воєнних дій і досягнення стану відносної стабільності. Такий стан може виникнути внаслідок повного розгрому противника і його капітуляції, тобто втрати волі до боротьби, або внаслідок виснаження обох сторін, коли переважає небажання воювати.
Якщо на екзистенційному рівні війна є збройним зіткненням значних людських угруповань, організованих у військо, то у сенсі когнітивному війна породжується неможливістю порозуміння, через розрив у ланцюжках комунікації, зумовлений різними уявленнями про соціальний порядок і владні відносини. Відповідно, мир означає як припинення збройних зіткнень, так і відновлення комунікацій та встановлення порозуміння.
Проте сучасні війни не визнають себе обмеженими міжнародним правом. Вони прагнуть до маскування під різного типу «військові операції» та відбуваються у специфічний спосіб війн гібридних або терористичних, які практично є поєднанням воєнних дій і таємних операцій.
Відповідно, створюється особливий дискурс гібридних війн зі своїми засобами породження смислів. Зокрема, в аспекті комунікацій завдання гібридної війни полягає не в досягненні порозуміння, а у створенні численних непорозумінь і хаосу мислення, продукуванні різних версій подій, які однаково претендують на істинність. Аналогічно, збройні операції здійснюються так, щоб не було зрозуміло, хто за ними стоїть і яку мету вони переслідують.
Відмова від фізичного насильства не означає відмови від насильства когнітивного – емоційного та інтелектуального, коли сторони «м’якими» засобами намагаються нав’язати противникові власні уявлення про устрій реальності, присвоїти свої імена речам, представити свою логіку міркувань як єдино правильну.
Прагнення емоційно-психічної зверхності – одне з істотних виявів волі до влади, тобто встановлення відносин панування та підкорення. Воно є тим небезпечнішим, чим більше за пропозицією діалогу та мирного обміну думками приховано прагнень встановити свій контроль над свідомістю та волею іншого, а через це – оволодіти його матеріальними і ментальними ресурсами, соціальним капіталом тощо.
Однак суб’єкт, упевнений у власній зверхності, рано чи пізно наражається на жорсткий опір з боку волі іншого, який володіє власною особливою логікою, незбагненною для першого. Агресивність зла народжується з досить примітивних уявлень, пов’язаних із заздрістю та комплексами меншовартості, тоді як конструювання миру пов’язане із значно складнішими уявленнями та настановами, оскільки цього вимагає будівництво більш комфортного і безпечного світу.
Гібридна війна є війною «на етапі становлення», яка відбувається в умовах відносного миру. Вона не має самостійного значення, а розширюється до стану конвенційної і, зрештою, абсолютної (тотальної) війни як такої. Гібридна війна не може завершитись миром, оскільки її цілі приховані, а агресивні дії замасковані. Скидання масок автоматично позбавляє війну статусу гібридності.
Війна Росії проти України та протистояння РФ з усім світом дає підстави твердити, що із збереженням форм гібридної конфронтації війни жорсткого типу повертаються у світову геополітику (Galston, 2022).
Дискурс війни, окрім руху до поразки і капітуляції держав, що підтримують сили зла, одночасно включає і необхідність руху до глобального миру, побудованого на ідеях добра і загальнолюдських цінностей. Дотримання смислової логіки війни означає руйнування реальності, тоді як конструювання реальності відбувається за логікою миру.
У вимірі міжнародних відносин стан миру є результатом взаємної стриманості, обмеження агресивних рухів, спроможних порушити світові або регіональні баланси, відносини владного типу – міждержавні залежності та впливи. У таких умовах безпека країни може бути гарантована міжнародною спільнотою, союзом з іншою, потужнішою державою через систему колективної безпеки тощо. Ідея сильного миру полягає у встановленні дієвих механізмів активного реагування на ситуації, що призводять до розгортання війни.
Опція «поганого миру», або миру будь-якою ціною, тільки заради припинення бойових дій, Україну не влаштовує. «Поганий мир» був би тимчасовим, непевним перепочинком, який РФ зможе використати для відновлення військового потенціалу та чергового нападу на Україну й реалізації своїх ширших геополітичних цілей. Перспектива виплескування війни за кордони України у власне мілітарному вимірі стає в такому разі неминучою. А стримати наслідки тривалої міграційної та світової продовольчої кризи буде неможливо.
Один із вимірів нашого екзистенційного протистояння з РФ – війна між демократією та авторитаризмом. Перемога України поширює простір демократичного миру і зміцнює глобальну та європейську безпеку.
Проєкт Стратегії миру представляє українське бачення цілей, досягнення яких є необхідним для завершення війни.
Українська стратегія миру (замість висновків)
- Припинення воєнних дій і негайне виведення російських збройних сил з усіх тимчасово окупованих територій, включно із Донбасом і Кримом. Для України не існує різниці між окремими частинами зони ефективного контролю російської влади, попри їх оголошений у РФ статус «анексованої території» чи «незалежної республіки».
- Повне й остаточне відновлення державного суверенітету й територіальної цілісності України у її міжнародно визнаних кордонах станом на 24 серпня 1991 р. Ліквідація квазідержавних утворень і встановлення військово-цивільних адміністрацій України в ОРДЛО, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі.
- Відшкодування Росією збитків, завданих російськими збройними силами українським містам і селам, підприємствам, інфраструктурним об’єктам, виплата компенсацій родичам українських громадян, загиблих унаслідок воєнних дій.
- Покарання осіб, винних у здійсненні воєнних і кримінальних злочинів на окупованих територіях та в зонах воєнних дій, організація міжнародних судових процесів над головними воєнними злочинцями.
- Встановлення зони безпеки на українсько-російському та українсько-білоруському кордонах, відведення важких озброєнь і ракетної техніки на відстань до 100 км, заборона на проведення військових навчань у зоні безпеки.
- Забезпечення свободи мореплавства в Чорному та Азовському морях, ліквідація бази російського чорноморського флоту в Криму, демілітаризація м. Севастополя.
- Формування стабільного середовища безпеки на кордонах України, що передбачає виведення російських військ із Придністров’я, відновлення територіальної цілісності й суверенітету Республіки Молдова та Грузії.
- Пришвидшена процедура вступу України до НАТО та Європейського Союзу.
- Розвиток стратегічного партнерства із США, Канадою, Великою Британією та країнами Балто-Чорноморської спільноти до рівня союзницьких відносин. Новий оборонний альянс має закріпити реалії безпекової і геополітичної ситуації у Європі після завершення війни з РФ та виконувати функції гаранта суверенітету й територіальної цілісності країн регіону.
- Радикальне реформування міжнародних організацій із питань безпеки (РБ ООН, ОБСЄ та ін.) з метою створення ефективних механізмів забезпечення стабільності та безпеки держав міжнародної спільноти.
- Збереження режиму економічних санкцій аж до повного виконання РФ вимог України та міжнародної спільноти щодо припинення агресивних дій, відшкодування збитків та покарання винних у воєнних злочинах.
- Україна зацікавлена в забезпеченні свободи слова і волевиявлення, захисті прав і свобод людини, у розвитку демократичних процесів у Республіці Білорусь і на теренах Російської Федерації. Пропаганда нацизму та будь-яких виявів зверхності одних народів над іншими має бути заборонена. Народам РФ, автономіям та суб’єктам Російської Федерації має бути надане право на політичне самовизначення та вільний розвиток.
Список використаних джерел
НВ. (2022, 04 мая). «Сложно даже выговорить». Кремль отказался от термина «денацификация», опросы показали, что жители страны-агрессора его не понимают ‒ СМИ. URL: https://cutt.ly/LVeTu8Q
Обращение президента к нации в связи с ситуацией в Донбассе. (2022, 24 февр.). URL: https://cutt.ly/lXxPsZz
Парахонський, Б., Яворська, Г. (2019). Онтологія війни і миру: безпека, стратегія, смисл. Київ, НІСД. 560 c.
Парахонський, Б., Яворська, Г. (2017). Онтологія гібридної війни: гра прихованих смислів. Стратегічна панорама, 1, 7‒16.
У держдумі рф пропонують поставити Польщу «в чергу на денацифікацію». (2022, 13 травня). Укрінформ. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-ato/3482696-u-derzdumi-rf-proponuut-pos…
Anglim, Simon. (2022, May 24). The Review and the Army Revisited: The Implications of the war in Ukraine. King’s College London. URL: https://www.kcl.ac.uk/the-review-and-the-army-revisited-the-implication…
Bilal, Arsalan. (2021, 30 листопада). Гібридна війна – нові загрози, складність і «довіра» як антидот. NATO Review. URL: https://www.nato.int/docu/review/uk/articles/2021/11/30/gbridna-vjna-no…
Claverie, Bernard, & Du Cluzel, François. (2022). “Cognitive Warfare”: The Advent of the Concept of “Cognitics” in the Field of Warfare. Cognitive Warfare: The Future of Cognitive Dominance. (Ed. by B. Claverie, B. Prébot, N. Buchler, F. du Cluzel). NATO Collaboration Support Office. URL: https://cutt.ly/oXxUEFx
Freedman, Lawrence. (n.d.). Absolute Ends with Limited Means: Putin’s Self-Deception. Comment is Freed. URL: https://samf.substack.com/p/absolute-ends-with-limited-means?/
Galston, William A. (2022, May 03). How the Ukraine War Changed History. WSJ. Opinion. URL: https://www.wsj.com/articles/ukraine-war-changed-history
Liddell – Scott. (n.d.). A Greek – English Lexicon, рр. 1432–1433.
Lucas, Edward. (2022, June 20). We need different experts to crack Russia. The Times. URL: https://www.thetimes.co.uk/article/we-need-different-experts-to-crack-r….
Oltermann, Philip. (2021, June 26). ‘At first I thought, this is crazy’: the real-life plan to use novels to predict the next war. The Guardian. URL: https://www.theguardian.com/lifeandstyle/2021/jun/26/project-cassandra-…
Oltermann, Philip. (2022, June 26). Don’t compare Ukraine invasion to first world war, says ‘Sleepwalkers’ historian. The Guardian. URL: https://cutt.ly/jXxOF2B
Ottewell, Paul. (2020, December 07). Defining the Cognitive Domain. Over the Horizon. Multi-Domain Operations & Strategy. URL: https://othjournal.com/2020/12/07/defining-the-cognitive-domain/
Siteanu, Eugen. (2007). Knowledge-Based Warfare (Cognitive Warfare). Strategic Impact, 3.
Snyder, Timothy. (2022, April 08). Russia’s genocide handbook. The evidence of atrocity and of intent mounts. Thinking about… URL: https://snyder.substack.com/p/russias-genocide-handbook?s=r
Underwood, Kimberly. (n.d.). Cognitive Warfare Will Be Deciding Factor in Battle: Lt. Gen. Stewart’s Remarks at DoDIIS17. Signal, The Cyber Edge. URL: https://www.afcea.org/content/cognitive-warfare-will-be-deciding-factor…
Отримуйте якісну та актуальну аналітику від НІСД у зручному для вас форматі:
- читайте нас у Telegram
- слухайте на Google Podcast
- дивіться на YouTube
Зображення: НІСД
[1] Під час Петербурзького економічного форуму 2022 р. Маргарита Симоньян вимовила з усмішкою: «Вся надежда на голод! Тогда они образумятся, снимут санкции и поймут, что с нами нужно дружить, потому что не дружить с нами невозможно». (Див.: https://www.youtube.com/watch?v=ew11NMDohD4&t=7s).
[2] «без сумніву, розривається між двома потужними сферами. <…> Одна сильніша за іншу ‒Заходом та Росією» (з англ. пер. ред.).