Історія української ...

(франц. avant-garde, букв.: передова охорона) – потужний антитрадиційний напрям літератури й мистецтва ХХ століття, пов'язаний із руйнуванням звичних художніх форм та канонів. Складався з багатьох стильових течій – кубізму, абстракціонізму, футуризму, дадаїзму, сюрреалізму, конструктивізму тощо. Термін походить зі сфери військової справи, означає підрозділ, що, рухаючись попереду основних частин, дестабілізує своїми провокаціями противника. Роль авангардистів полягала у розкритті хворобливих явищ художнього життя, зображуваних в гіпертрофовано абсурдній формі. У ньому вбачається прояв сміхової культури, очищення мистецького руху від гальмівних тенденцій, розчленування мистецьких явищ на складові й довільний їх монтаж. В українському письменстві найпомітнішим виявився футуризм; менш відомим виявився конструктивізм. Еволюція авангардизму в Україні була перервана через панування соцреалізму.

(рос. агітка) – естетизована ілюстрація певних ідеологем чи політичних доктрин, псевдохудожній твір, заангажований політичними потребами. Як жанр, пов'язаний з "політичним театром", сформувався у 20-ті роки ХХ століття, хоча його джерела віднаходять у єзуїтському театрі доби бароко. Агітка зазвичай розрахована на сприймання елітарного реципієнта, якому навіюються готові пропагандистські, переважно позначені "лівими" ідеологемами формули у вигляді словесних кліше однозначних написів, плакатів, кінокадрів, монтажу та ін., що не потребують для розуміння ні особливих зусиль, ні смаку.

силабічний, внутрішньо симетричний дванадцятискладник із цезурою посередині, з обов'язковим наголосом на шостому та на дванадцятому складах та чергуванням парних окситонних та парокситонних рим. Одна з поширених форм у французькій поезії, відомим прикладом якої вважається епічна віршова поема "Роман про Олександра Македонського" (ХІІ ст.). Класичний олександрійський вірш застосовував М.Зеров (цикл "Олександрійські вірші").

(грец. аntistrophē, від anti: проти і strophē: строфа) – в античній хоровій ліриці – зворотна парна строфа, що за метричною структурою відповідала непарній; вони часто перемежовувалися та замикалися еподами – частиною хорової партія, яка мала інший ритм. Поділ на строфи та антистрофи нечасто спостерігається в українській літературі, однак до нього звертався П.Тичина у поетичній збірці "Замість сонетів і октав" (без еподів).

(англ. vers libre, free vers, нім. freie Verse, рос. свободный стих, від фр. verslibre: вільний вірш) – неримований нерівнонаголошений верс і вірш як жанр, джерелом якого є фольклор (замовляння та ін. форми неримованої народної поезій). Верлібр є особливістю творчості українських поетів ХХ століття: доробок М. Семенка, Г. Шкурупія, В. Поліщука, П. Тичини, В. Сосюри, М. Рильського…

(лат. experimentum: проба, дослід і prosa oratio: проста мова) – умовна назва металітературного наративу в модерністській белетристиці, який був поширений у 20-ті роки ХХ століття, реалізувався як ревізія, реітерпретація, творча трансформація епічної деконанізованої класики. Для інтелектуальної прози характерна вишуканість, естетизм, філософічність, про що свідчать композиційно концентричні романи "Аліна і Костомаров", "Романи Куліша", "Дівчинка з ведмедиком", "Доктор Серафікус", "Без ґрунту" В.Домонтовича, повісті "Вертеп" А.Любченка, "Подорож вченого доктора Леонардо та його майбутньої коханки Альчести у Слобожанську Швейцарію" М.Йогансена.

(нім. Emigrantenliteratur, Exilliteratur, англ. liretature in exile, польс. emigracyjna literature, від лат. emigration: виселення) – творчість письменників, які виїхали з політичних, економічних, релігійних причин на чужину на постійне або тривале проживання. У міжвоєнне двадцятиліття найпомітнішою була діяльність представників "Празької школи" (Є.Маланюк, Ю.Дараган, О.Ольжич, О.Стефанович, Н.Лівицька-Холодна, та ін.), представники якої виробили свою естетичну концепцію, надали чіткості традиційно кардіоцентричній українській ліриці. Найчастіше ці письменник друкувалися у "Літературно-науковому віснику ("Віснику") за редакцією Д.Донцова, мали свій журнал "Ми", видавництво "Варяг". Іноді на позначення еміграційна література вживають поняття "література діаспори". Енжамбеман, або Перенесення – прийом у віршах, що полягає у перенесенні фрази або частини слова з попереднього рядка в наступний, зумовлений не збіганням ритмічної паузи зі смисловою. Рядок при цьому втрачає нормативну версову викінченість. До такого перенесення вдавалися М.Зеров, П.Тичина.

той, що затриманий в якійсь країні до закінчення війни й перебуває в умовах обмеженої свободи.

особливий режим обмеження волі, встановлюваний однією воюючою стороною відносно цивільних осіб іншої сторони.

(грец. kalokagatia, від kalos kai agatos: красивий і добрий) – ідеальне єднання фізичної краси й духовної досконалості, які розвиваються під час зміни поколінь, на відміну від вроди, таланту або чесноти. Його обґрунтуванням з огляду на колективні інтереси полісу займалися античні інтелектуали, ідею втілювали у своїй творчості давньогрецькі та римські митці. Платон убачав у калокагатії ідеал гармонійного поєднання фізичних і духовних нахилів людини, доповнюваних багатством та благородством душі. Калокагатія визначила ідейно-естетичні пошуки "парнасців", символістів, найбільш притаманна "неокласикам".