Презентація курсу

ІНФОРМАЦІЯ ПРО КУРС

 

Починаючи з останньої третини ХХ ст. і дотепер у світі спостерігається активізація і розширення масштабів діяльності ісламського політичного руху. Впродовж цього періоду у світі відбулися кардинальні глобальні зрушення: була зруйнована біполярна система міжнародних відносин, набули значного прискорення процеси глобалізації і демократизації, відбулася суттєва лібералізація політичних і економічних систем багатьох держав світу. Але незмінною залишається високий ступінь активності політичного ісламу і його вплив на суспільно-політичні процеси на глобальному, регіональному і державному рівнях.

Однією з глобальних тенденцій суспільного розвитку кінця ХХ – початку ХХІ століть є процес релігійного відродження. Встановлення в VII ст. єдності світського і релігійного в особі Пророка Мухаммеда і в ході його практичної діяльності як керівника мусульманської умми призвело до створення моделі, об'єднувала в собі численні компоненти, які у подальшому стали використовуватися в якості зразка для наслідування. В той же час, у сьогоднішніх умовах ідея відмирання значущості ролі національної держави з подальшою її заміною на самокеровані об’єднання громадян, що реалізується у рамках Євросоюзу, набула нової форми у близькосхідній концепції побудови так званого „глобального халіфату”. Сучасні процеси політизації ісламу по-різному розглядаються та інтерпретуються як вітчизняними, так і зарубіжними дослідниками. Згідно з одним підходом, події у мусульманському світі розглядаються з позицій „відродження ісламу”. Сучасний фундаменталізм, відзначають дослідники цього напряму, – закономірне явище „ісламського ренесансу”, оскільки воно відображає природне прагнення мусульман до відродження „істинних” ісламських цінностей в умовах наростання уніфікації культур, викликаної глобалізацією. Ця концепція прижилася у Афганістані. Ісламський Емірат Афганістан було засновано в 1996 р., коли таліби захопили владу в Афганістані і скасовано з відходом від влади в 2001 р. Після захоплення влади 15 серпня 2021 р., 19 серпня 2021 р., після виведення військ НАТО, таліби проголосили відновлення Ісламського Емірату Афганістан. Ісламський фундаменталізм у його легальних проявах виступає як уособлення сподівань та інтересів великих соціальних груп та прошарків і користується значним впливом у сучасному світі.

Ісламізм – термін, що використовується, по-перше, для позначення ідеології і практичної діяльності, орієнтованих на створення умов, за яких соціальні, економічні, етнічні та інші проблеми і протиріччя будь-якого суспільства (держави), де наявні мусульмани, а також між державами мають вирішуватися виключно на основі норм шаріату. По-друге, для характеристики релігійно-політичного руху протесту у країнах мусульманської  цивілізації,  спрямованого проти “глобалістської” експансії у сфері суспільних відносин, ініційованої Заходом. На відміну від фундаменталістів, ісламісти виступають не за “повернення до минулого”. Вони – за  підкорення собі шляхом політичної боротьби сучасного суспільства та його технічних засобів.

Розмах цього процесу, залучення до нього держав і народів по суті роблять ісламський фундаменталізм впливовим суб’єктом світової політики. Аналіз проблем, викликаних посиленням ідей „ісламського фундаменталізму” вимагає об’єктивного дослідження, а пошук шляхів їх вирішення потребує зваженого й неупередженого підходу. Це викликано не лише загрозливим характером будь-яких екстремістських проявів релігійного характеру, які загострюються в наш час, але й делікатністю релігійного аспекту проблеми. Багатоплановість цієї проблематики передбачає розгляд досить складної і багато в чому суперечливої сукупності як внутрішніх, так і зовнішніх передумов соціально-економічного і політичного характеру. До них можна віднести суперечності „наздоганяючої модернізації”, деформуючу роль „залежного розвитку”, демографічні диспропорції, інструментальне використання ісламу в цілому як мобілізуючої ідеології.

Слід відзначити наявність постійної дискусії у сходознавчій політичній думці щодо співвідношення внутрішніх і зовнішніх причин зближення ісламу і політики, а також факторів, які сприяють появі і розвитку ісламізму як ідеологічної доктрини. В останні десятиліття соціум захлинувся лавиною інформації, маркерами якої стали словосполучення «політичний іслам», «радикальний іслам», «войовничий іслам», «ісламський екстремізм», «ісламський тероризм», «ісламська агресія», «ісламський фундаменталізм» тощо, міцно закріплюючи стереотипи мислення й мови. Феномен синтезу ісламської (чи квазі-ісламської) ідеології та радикально-політичної й екстремістської практики віднаходить альтернативні пояснення серед наукового загалу – від переконання в тому, що ісламу іманентно притаманні концепти і вчення радикального характеру, до палкого обстоювання миролюбності й гуманізму  цієї великої світової релігії, яку інструментально використовують заради цілком певних зисків, дискредитуючи і спотворюючи її в очах мільйонів землян. Набув понятійного статусу термін «ісламізм», який вживається для позначення ідеології та діяльності радикальних політичних сил, що використовують ісламські концепти і символіку.

У ХХІ сторіччі глобалізація набула більш чітких рис, оскільки вона супроводжується конструюванням нового типу відносин і формуванням світогляду, що ґрунтуються на уявленнях про єдність світу, подібність його складових частин та їх прагнення до поєднання у майбутньому,  інституційних змін і зміцнення світової нової структури. Але чітке уявлення про основні складові та характеристики глобального цілого ще несформоване, через що набувають суперечливого характеру такі ключові поняття теорії глобалізації, як: криза, національна держава, відмирання держави, модернізація та вестернізація, демократична однополярність та інші.

Туреччина – одна з небагатьох країн світу, унікальне геополітичне положення якої як євразійської держави спричинило дуалізм у ментальності і культурі населення в ідеологічній та соціально-політичній сферах. Турецька Республіка займає унікальне місце на геополітичній карті світу. Країна перебуває на стику Сходу та Заходу, на межі цивілізацій. Вона є єдиною мусульманською державою, яка успішно пройшла шляхом вестернізації. Протягом останніх 60 років Туреччина неухильно рухається до членства у Європейському Союзі. У 1949 році Туреччина набула членства в Раді Європи. Вперше Туреччина подала заявку на вступ до ЄЕС у 1952 році. У 1963 в Анкарі була підписана угода, що встановила асоційовані відносини між Туреччиною і ЄЕС. У 1987 році Туреччина подала офіційну заявку на вступ до Євросоюзу. У 1999 році було схвалено рішення визнати Туреччину країною-кандидатом. У 2004 році ЄС дійшов висновку, що Туреччина задовольняє критеріям кандидата, і було вирішено розпочати переговори про вступ Туреччини до ЄС. Переговорний процес триває з 2005 року. Туреччина має намір і надалі продовжувати проводити реформи з тим, щоб забезпечити повну відповідність критеріям ЄС.

Протягом тривалого часу Туреччина залишалась вірним союзником США, є членом євроатлантичної системи колективної безпеки та намагається приєднатись до ЄС. В той же час сьогодні Анкара об’єктивно претендує на роль регіонального лідера на Близькому Сході, конкуруючи з Іраном та Саудівською Аравією. Місце Туреччини на міжнародній арені безпосередньо пов’язане з сутністю її політичної системи, панівною ідеологією, розподілом сил між провідними внутрішньополітичними гравцями. Розуміння сучасного стану країни та її майбутніх перспектив вимагає комплексного підходу та вивчення історичних процесів розвитку політичного середовища республіки.

Турецька Республіка є важливим учасником міжнародної системи. Її геополітичне розташування на стику Європи та Азії, з одного боку, визначає адекватність претензій на регіональне лідерство, а з іншого – збільшує кількість загроз (які визначають безпекове середовище) та пріоритетних напрямів зовнішньої політики для Анкари.

У військовому контексті держава є одним із найпотужніших гравців, який реалізує масштабні проекти з підвищення обороноздатності та модернізації оборонно-промислового комплексу. Натомість близькість Туреччини до кордонів України та зацікавленість у проблемі Криму, що зумовлена етнічно-історичними причинами, актуалізує вивчення зовнішньополітичних та оборонних аспектів державної політики Анкари для вітчизняного експертного середовища.

Однак процеси лібералізації суспільних відносин та вестернізації культури, що супроводжували поглиблення економічних зв’язків з європейськими державами, викликали стійке неприйняття не лише з боку фундаменталістів, але й широких верств населення. Нова зовнішня політика Туреччини, яка називається деякими дослідниками як «неоосманізм» або «неопантюркізм», почала реалізовуватися після того, як у листопаді 2002 року заснована Реджепом Тайїпом Ердоганом і нинішнім президентом Туреччини Абдаллою Гюлем Партія справедливості і розвитку здобула переконливу перемогу на парламентських виборах і сьогодні виразно домінує в усіх гілках влади в Туреччині.

Нинішнє турецьке керівництво вважає, що Туреччина має ефективно використовувати свої геополітичні переваги, свій історичний досвід часів Османської імперії і перетворитися із периферійного члена НАТО в один із центрів сил у світі. В умовах нинішніх глобальних суспільно-політичних трансформацій в Арабському Світі Туреччина намагається позиціонувати себе у якості моделі держави, в якій «ліберальний» або поміркований іслам органічно поєднується з західними демократичними цінностями.

Особливий інтерес представляє активність Туреччини в країнах Центральної Азії (колишніх радянських тюркомовних республіках Середньої Азії). На початку 90-х рр. минулого століття Анкара виступила з пропозицією створення «Великого Турана» – міждержавного об’єднання тюркомовних країн. Проте, в ті роки цей проект не отримав достатньої підтримки з боку країн ЦА. Крім того, його реалізації завадила глибока економічна криза, що охопила Туреччину у кінці 90-х років. І лише у кінці 2010 року плани Туреччини по об'єднанню тюркомовних країн у складі міждержавного інтеграційного об'єднання, отримали новий імпульс.

У справі відродження ідей тюркської інтеграції значну роль зіграв Казахстан. На 9-му саміті глав тюркомовних держав, який відбувся у жовтні 2009 р. в Нахічевані, президент Казахстану Н. Назарбаєв запропонував створити Раду співпраці тюркських держав (Тюркська Рада).

Остаточне рішення про створення Тюркської Ради було прийняте на 10-му саміті глав тюркомовних держав, що відбувся 16-го вересня 2010 р. в Стамбулі. Таким чином, ідея інтеграції тюркських народів отримала інституціональну базу, що відкриває перспективи становлення Тюркської Ради як регіонального міждержавного об'єднання.

Сьогодні, як і в часи М.К. Ататюрка, постає питання: який остаточний вибір зробить Туреччина? Продовжить «вестернизацію» чи зосередиться на відновленні провідної ролі в ісламському світі?

Нам, українцям, це аж ніяк не байдуже. Геополітична вага сусідньої Туреччини настільки велика, що від обраного нею шляху залежить характер глобальних соціально-політичних і економічних процесів на величезному просторі від Алтаю до Балкан і від Перської затоки до України.

Серед схожих внутрішньополітичних процесів у Туреччині і в Україні виразніше постає проблема розмежування за ідеологічно-політичними ознаками по лінії Схід – Захід. Як зазначав відомий турецький аналітик Мюмтаз Сойсал, «турецьке суспільство розірване між тими, хто проповідує «вестернізацію», і тими, хто проти неї».

Українське суспільство (хоч і внаслідок інших причин) також поділяється на «західників» і «східників», на прихильників входження України в Європу і на поборників нового об'єднання з Росією. Вивчаючи сучасні процеси внутрішнього розмежування і спроби його подолання в турецькому суспільстві, ми можемо краще розібратися у таких самих явищах у нашій країні, щось взяти з їх досвіду. Це допоможе визначити оптимальні засади для взаємодії і співпраці як у сфері двосторонніх стосунків, так і на регіональному рівні.


Остання зміна: Monday 13 November 2023 13:09 PM