Стилістичні функції ...

ЛЕКЦІЯ 1-2:         ЛІНГВОСТИЛІСТИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ

УСНОГО І ПИСЕМНОГО НАУКОВОГО ТЕКСТУ

1.Особливості усного різновиду наукового мовлення. Дотримання орфоепічних вимог

2.Мета та жанри писемного наукового мовлення

3.Лексика і фразеологія наукового мовлення. Типові помилки у слововживанні.

4.Морфологія наукового мовлення.

5.Синтаксис наукового мовлення.

6.Лексикографічна компетенція як показник мовної культури науковця

1.Мовленнєва діяльність є процесом вираження думки, яку можна втілити в усній чи писемній формі.

Розуміння мовлення здійснюється шляхом його сприйняття (слухового чи зорового фіксування мовних знаків) та осмислення (осягнення змісту). Той, хто виражає думку, -- автор мовлення (адресант), той, хто сприймає це мовлення, -- реципієнт(адресат). Він може бути прямим адресатом мовлення (йому призначена повідомлювана інфор­мація) або непрямим {опосередкованим), коли в усному спілкуванні автор мовлення, звертаючись до однієї особи, припускає, що його чує й інша особа, якій ця інформація теж призначена.

Усне мовлення -- мовлення, розраховане на слухове сприйняття і конкретного адресата.

Ознаками усного наукового мовлення є незворот­ність, поступальний і лінійний характер розгортання в часі, непідготовленість, невимушеність, експресив­ність, яскраво виражена модальність. Для нього харак­терні емфатична (виразна, піднесена) інтонація, відпо­відні міміка і жести, а також певний темп і ритм мовлення.

Писемне мовлення -- результат вираження думки з допомогою системи письма відповідної мови.

Загалом писемне мовлення вторинне стосовно усно­го і розраховане на зорове сприйняття та тривале збере­ження інформації.

Усна і писемна форми мовлення мають спільну осно­ву -- літературну мову. Відмінність між ними пов'язана зі способами вираження думки.

У табл., запропонованій українськими дослідни­ками Флорієм Бацевичем і Тетяною Єщенко, подано ознаки усного і писемного мовлення.

Усна форма наукового мовлення покликана забезпе­чити чітке сприйняття словесної форми за допомогою інтонації, темпу вимови, паузи. Неможливість поверну­тися до вже промовлених слів і фраз примушує мовця мислити та говорити одночасно, тому усному мовленню властиві ознаки фрагментарності.

Наукове усне мовлення може бути підготовленим наперед (доповідь, лекція) і непідготовленим (розмо­ва, бесіда). Підготовлене усне мовленняхарактеризується чіткішою структурною організа­цією, натомість непідготовленому усному мовленню притаманна спонтанність: висловлюван­ня формується зазвичай певними порціями, поєднани­ми паузами або своєрідними заповнювачами пауз (слова типу ее, гм, ну) для обдумування подальшого висловлювання.

Приємне враження на слухачів справляють інтона­ція, змістовна, образна, виразна і зрозуміла мелодика мови. Важливу роль при цьому відіграють різноманіт­ність тональних рисунків, чистота і ясність тембру, гнучкість, рухомість, адаптивність, емоційна насиче­ність фрази і сугестивність (лат. suggestio -- навчаю, навіюю).

Чітка вимова слів указує на внутрішню дисциплі­ну, натомість нечітка свідчить про невпевненість. Занадто голосне і квапливе мовлення створює вражен­ня нав'язування певної позиції, занадто тихе і повіль­не -- може заважати кращому сприйманню смислу тек­сту. Своєрідне поєднання інтонаційних елементів у мовленні (збільшення інтенсивності голосу, різнотемпова структура фраз, емотивні інтонеми, інтонеми важливості тощо) характеризує індивідуальний інто­наційний стиль.

Індивідуальний інтонаційний стиль -- інтонаційна манера, основою якої є вибір мовцем варіантів інтонаційних одиниць (інтонем).

Суттєве значення для мовця мають, зокрема, інтоне­ми важливості, які допомагають виділити головну інформацію, волюнтативі інтонеми, що надають мовленню спонукального характеру.

В усному науковому мовленні важливу роль відіграє наголос.

Наголос -- вирізнення складу, фонетичного слова чи синтагми шляхом посилення голосу або підвищення тону.

Залежно від засобу виділення розрізняють такі типи наголосів:

1)словесний наголос (виділення складу): видання, фаховий, новий, підемо, дванадцять;

2)логічний наголос (акцентування найважливішого у відповідній мовній ситуації слова в реченні): Перспек­тиви науки, авторитет кожного вищого навчального закладу визначаються провідними науковими школа­ми і видатними вченими;

3)емфатичний наголос (надання виділеному логіч­ним наголосом емоційності та експресивності): Шано­вана Богом і людьми, дорога і близька серцю, наша Неле Григорівно!;

4)фразовий наголос (акцентування нової інформа­ції, поданої в реченні, певної синтагми): Ваші праці, / Ваше Слово І випромінює потужну інтелектуальну та емотивну енергію, / бо коріння його / -- від славних пращурів, І від батька і матері, / від учителів, / які допомогли Вам зійти на вершину державного / і все ж насамперед / -- людського визнання.

Досвідчені ритори добре знають, що запитувати доповідача можна тільки під час паузи.

Пауза (грец.  -- припинення) -- перерва у звучанні.

В українській мові наголос динамічний (наголо­шений склад виділяють більшою силою голосу), віль­ний (може падати на будь-який склад) і рухомий (не фіксований на жодному складі), тому слід пам'ятати правила наголошування слів. Зокрема, особливості наголошування мають числівники другого десятка: одинадцять, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять тощо.

В іменниках із префіксом ви- наголошений префікс: виняток, випадок, виписка, виклик, натомість вимова, видавництво.

У трискладових іменниках віддієслівного похо­дження наголос падає на той склад, на якому він є в інфінітиві (читання, питання, навчання, писання, завдання), у двоскладових -- на закінчення (знання, звання, але вміння, вчення).

Деякі слова мають подвійне наголошування при єдиному лексичному значенні (алфавіт, алфавіт; апо­строф, апостроф; завжди, завжди).

Труднощі виникають при наголошуванні омографів (слова, що однаково пишуться, але різні за звучанням і значенням) (шкода (жаль) і шкода (марно); атлас (гео­графічний) і атлас (тканина); видання (поліграфічне) і видання (дівчина на виданні); лікарський (похідне від лікар) і лікарський (похідне від ліки).

І        менники на позначення території, утворені за допо­могою суфікса -щин-, зберігають наголос власної назви або назви мешканців: Київ -- Київщина, Полтава -- Полтавщина, Суми -- Сумщина, Миколаїв -- Миколаївщина, Одеса -- Одещина, Донецьк -- Донеччина, Вінниця -- Вінниччина, але Галичина.

Чітка системність у наголошуванні є в займенни­ках: цього, того, але якщо з'являється прийменник, у багатьох займенників наголос зміщується на основу (до цього, до того).

Власні назви, що вживають із паралельними закінченнями -а і -у, можуть набувати нових значень (табл. 1.11).

У словах іншомовного походження наголос переваж­но нерухомий: діалог -- у діалогу (діалозі), адвокат -- адвоката -- адвокатів.

Дотримання орфоепічних вимог є необхідною скла­довою мовної культури дослідника.

Готуючи наукову доповідь, слід пам'ятати:

--дзвінкі приголосні в кінці слова або складу не оглушуються (книжка, досвід, рідко, могти, раз);

--літера ґ передає звук ґ (обґрунтування, ґрунтов­ний), натомість літера г -- щілинний г (монографія, геній, гіпотеза);

--шиплячі звуки вимовляються твердо (навіщо, чому, причина, а не навіщьо, чьому, причіна);

--літера щ передає звуки шч (вищий, що, а не висший, шо);

--буквосполучення дж, дз передають злиті звуки (заходжу, ґудзик, піджак, кукурудза).

Поширеними засобами милозвучності мови є чергу­вання у -- в, і -- й (у 2009 році..., досягнення у сфері науки, в інституті, Оксана й Олена, батьки і діти), натомість в іншомовних словах та деяких словах пере­важно книжного походження такого чергування немає: до університету, уклали угоду.

Чергування із -- зі має певні семантичні відмінно­сті: причинові та просторові віднопіення передають частіше сполученням «зі + іменник»: зі сміху, зі столу, зі сходу; означальні або просторові, спрямовані назовні, відношення -- сполученням «із + іменник»: вправи із синтаксису, завдання із стилістики.

Вимова запозичених слів наближена до джерела їх походження: звук [і] після іншого голосного обов'язко­во йотується: інтуїція [інт'уйїц'ій-а], президія [пре"зй-дій-а], інтонація [інт°онац'ій-а\, буквосполученню іє завжди відповідає звукосполучення [ійе]: клієнт [кл'і-й-ент], аудієнція [ауд'ій-енц'ій-а], дієта [дій-ета].

При словотворенні і словозміні в окремих групах приголосних відбувається спрощення: ждн -- жн: тиж­день -- тижня, тижневий; здн -- зн: виїздити -- виїз­ний; стн -- сн: якість -- якісний; стл -- сл: щастя -- щасливий; скн -- сн: тріск -- тріснути; зкн -- зн: бриз­кати -- бризнути. В окремих словах спрощення відбу­вається лише в усному мовленні (шістнадцять, шіст­сот, контрастний, агентство), а у словах кістлявий, пестливий, хвастливий, випускний воно не відбуваєть­ся й не передається на письмі.

Активно вживаними в науковій українській мові є іменники із суфіксом -н-, що утворюють абстрактні назви (розв'язання, студіювання, опрацювання). Серед прикметникових словотвірних синонімів типові пари із суфіксами -н- і -ов- (архетипний -- архетиповий), -н- і -ив- (-лив-) (оманний -- оманливий), -ов- і -ськ- (-івськ-) (банковий -- банківський); префіксами по- і після-(повоєнний -- післявоєнний), якнай- і щонай- (якнай­повніший -- щонайповніший), проти- й анти- (противі­русний -- антивірусний), не- й а- (несиметричний -- асиметричний).

У наукових текстах наявні також абревіатури -- назви країн (СІЛА -- Сполучені Штати Америки), пар­тій (СДПУ -- Соціал-демократична партія України), організацій (ООН -- Організація Об'єднаних Націй), установ (ІПООД -- Інститут педагогічної освіти і освіти дорослих), машин і приладів (АМУР -- автоматична машина управління і регулювання).

Усне наукове мовлення, як і писемне, є нормованим і регламентованим, однак норми різні. Мовець стежить, щоб мовлення було логічним і зв'язним, вибираючи для вираження думки відповідні слова, невеликі за обсягом речення. Проте усним науковим жанрам (виступу, доповіді, повідомленню, лекції, дискусії, полеміці) часто властиві і незакінчені висловлювання, елементи вагання, сумніву тощо. Наприклад: Дякую за запитан­ня, І шановний Григорію Петровичу! // У дослідженні / враховані основні проблеми, що характеризують Болонський процес. /ІТак, / організаційно-педагогічна модель університетської освіти / Миколаївського дер­жавного гуманітарного університету / ім. П. Могили передбачає / та зорієнтована на створення умов -м-м-м для навчання студентів в університетах за кор­доном, І зарахування здобутих кредитів / та продовжен­ня навчання зі студентською групою після повернення.

2.Писемне мовлення характеризується суворішою регламентацією, ніж усне. Писемне мовлення розгорта­ється не в часовому, а статичному просторі й орієнтова­не на сприйняття органами зору. Це дає змогу мовцеві обміркувати хід думки, неодноразово повертатися до написаного, щоб поліпшити його.

Мета писемного наукового мовлення -- створення наукового тексту з чіткою структурною і формальною організацією, зокрема поділом на розділи, параграфи, певною системою посилань, шрифтовими виділеннями тощо. В його основі -- формально-логічний спосіб викладу матеріалу, тобто у формі міркувань і доказів, смислової завершеності і зв'язності тексту. Цього дося­гають за допомогою відповідних сполучників, приймен­ників, займенників, прислівників, прикметників тощо. Писемне мовлення використовує книжну мову, вжи­вання якої строго нормоване і регламентоване, а також дієприкметникові і дієприслівникові звороти, вставні та вставлені слова і словосполучення, складні синтак­сичні конструкції. Порядок слів у реченні чітко встано­влений, інверсія (зміна порядку слів) не характерна. Речення поєднані в абзаци, логічно пов'язані з поперед­німи і наступними.

У писемних наукових текстах застосовують також різні наукові символи, умовні позначки, схеми, малюнки, що дає змогу фіксувати, зберігати і відтворювати інформа­цію. Наприклад: Розроблену нами методику ми наочно представили у формі трикутника, осно­вою якого є абсолютні виміри показників первинної бази даних щодо професійної підготовки майбутнього вчителя за двома спеціальностями). Другий рівень -- це індивідуальні рейтингові індекси кожного показника для кожної  системи у цілому). Третій рівень -- це індекси експериментальних груп за кожним критерієм професійної підготовки. Вершина трикутника -- це інтегральний рейтинговий індекс) професійної підготовки майбутнього учителя-філолога за двома спеціальностями для кожної експеримен­тальної групи (І. Соколова).

Основними писемними науковими жанрами є тези, стаття, дисертація, монографія, реферат, анотація, рецензія, відгук.

3.Лексика і фразеологія наукового мовлення. У нау­ковому мовленні широко використовують абстрактну лексику, яка відображає якість (продуктивність), взає­мозв'язок (зумовленість), дію (відтворення), сукупність (тематика, проблематика).

Кожна галузь науки оперує певними термінами,  їх значення пояснюють енциклопедичні і термінологічні словники.

Термінам притаманні такі ознаки: номінативність (називання), наявність точної наукової дефініції, тен­денція до моносемії в межах термінологічної системи певної галузі, відсутність експресивних значень, стилі­стична нейтральність, системність, точність семантики, висока інформативність, переважно вузька професійна сфера поширення, неконотованість (відсутність додат­кових семантичних відтінків), брак синонімії, абстраго­ваний, логіко-понятійний характер, системна організа­ція в межах певного термінологічного поля, однознач­ність, неметафоричність.

За сферою використання терміни поділяють на загальнонаукові (слова загальнонаукового вживан­ня, якими послуговуються в різних галузях знання: вла­стивість, значення, елемент, процес, результат, умова, цілісний, тотожний, продукувати; у словниках такі слова мають помітку наук.) і вузькоспеціальні(вживані у певній галузі науки: похибка, бабка, підойма).

Поширеними є терміни, утворені на власне українсь­кій основі (корінь, наголос, довкілля, кисень, рушій, заліз­ниця, дослідник). Однак часто в науковому тексті трапля­ються терміни, що походять з іноземних мов: кворум, презентація, апробувати, ексклюзивний тощо. Наяв­ність запозиченої лексики в системі будь-якої мови -- це свідчення контактів мови-реципієнта з іншими мовами, спорідненими і неспорідненими, на різних етапах спіль­ного історичного поступу. Переважно запозичення відбу­валося з латинської, французької й англійської мов: потенціал, інтеграл, функція, елемент тощо.

Лексичні запозичення в мові зумовлюють зовнішні і внутрішні чинники. Серед зовнішніх чинників -- культурні, економічні, наукові контакти між українця­ми та іншими народами; поява міжнародних телекомуні­каційних мереж, посилення впливу мас-медіа та рекла­ми^- авторитетність мови-джерела (наприклад, вплив французької мови у XVII--XVIII ст., сьогодні перевагу має англійська мова).

Внутрішніми чинниками вважають номіна­тивну необхідність; відсутність в українській мові від­повідного слова для називання нових предметів, явищ, понять (плеер, дисплей, кастинг, хакер); необхідність розмежування близьких за змістом, але різних понять (стиліст -- йример, брифінг -- прес-конференція, дилер -- торговець); більш точне позначення поняття (кутюр'є -- не просто кравець, а модельєр модного одягу, спеціа­ліст, що розробляє авторські моделі одягу); економію мовних засобів; тенденцію до заміни словосполучень та описових зворотів однослівними найменуваннями (саміт -- зустріч на найвищому рівні; ремікс -- новий варіант, переробка старої мелодії, пісні; інавгурація -- офіційний вступ на посаду президента країни).

Більшість запозичених слів має відповідники укра­їнською мовою: інтеракція -- взаємодія; спорадич­ний -- поодинокий; варіабельний -- змінний, мінливий; акумулювати -- нагромаджувати, накопичувати; вер-балізувати -- висловлювати.

Так, запозичуючи значення слова і його морфемну структуру (будову), звуковий склад змінюють відповідно до звукової системи мови, яка наслідує слово. Наприклад: із французької --розвиток (сіеиеіорртепі); з німецької -- поняття (Begriff), із російської -- співробітник (сотруд­ник), мовознавство (языкознание) тощо.

Недоцільно у науковому тексті без необхідного обґрунтування подавати термінологію різних галузей. Хоча не завжди можна відрізнити терміни від нетермінів, оскільки вузькопрофесійні слова часто переходять У загальновідомі і розширюють значення. Ступінь тер­мінологізації таких слів коливається залежно від галузі науки. Не бажано текст перенасичувати знач­ною кількістю термінів та власною термінотворчістю.

Серед лексичних засобів наукового стилю поширені: лексичний повтор, синонімічна заміна, анафора (повтор синтаксичних структур), протиставлення, стилістично нейтральне вживання слів, міжнародні словотворчі еле­менти, з допомогою яких утворюють терміни (макро -- великий, мікро -- малий, ду -- два, інтер -- між, муль-ти -- багато).

Не використовують у науковому стилі слова і сталі словосполучення обмеженого вживання (архаїзми, жар­гонізми, діалектизми). Емоційна та експресивна лекси­ка може слугувати лише формою вираження спеціаль­них понять. Однак потреба у виразності мови наукового викладу зумовлює використання епітетів .

Виразність мови наукової прози забезпечують точ­ність і стислість вираження думки за максимально інформативної насиченості слова, тому важливо уника­ти плеоназму (вживання однозначних слів (синонімів) та словосполучень): спільна співпраця, реальна дій­сність, на початку конференції ми почали говорити, це питання досліджувалося в кількох дослідженнях.

Типовим мовним недоліком наукових текстів зали­шається суржик: тезиси (потрібно тези), на кінець (отже), опреділити (визначити), примінити (засто­сувати), вияснити (з'ясувати), звідки витікає (звід­ки випливає), в кінці кінців (зрештою, нарешті).

Обґрунтовуючи актуальність наукової проблеми, нерідко плутають, наприклад, слова суперечність і про­тиріччя. У наукових колах часто надають перевагу тер­міну «протиріччя», нехарактерному для української мови. Наприклад: Протиріччя, що виникли між відсут­ністю спеціальних досліджень із порушеної проблеми, теоретичною і методичною нерозробленістю теми у лінгводидактиці вищої школи і водночас необхідністю забезпечення належного рівня дискурсивної компетен­ції майбутніх учителів-філологів, зумовили актуаль­ність і вибір теми дослідження.

Отже, потрібна, як зазначає український лінгвостиліст Олександра Сербенська, «екологія наукової мови». Мовознавець наводить приклади, які варто вживати у наукових текстах (табл. 1.8). Дослідники культури української мови рекомендують не зловживати слово­сполученням у першу чергу, натомість слід послуговува­тися синонімами: насамперед, передусім, найперше.

Уживання слів у наукових текстах (за О. Сербенською)

До типових помилок у слововживанні належить також не завжди чітке розрізнення паронімів.

Пароніми (грец. para -- префікс на позначення суміжності, пере­міщення, зміни і onyma -- ім'я) -- слова, близькі за звучанням, але різні за значенням.

Наприклад, слово зумовлювати означає бути при­чиною чогось, призводити до чогось, викликати щось; будучи умовою існування, розвитку, формування чогось, визначати його характер, якість, специфіку тощо; слово обумовлювати -- ставити в залежність від певних умов, обставин; визначати умови, термін чогось.

Українська дослідниця культури мови Євгенія Чак пропонує не ототожнювати слова напрям і напрямок. У переносному значенні, коли йдеться про шлях розвит­ку, ідейну спрямованість, суспільний, літературний рух, течію, уживають слово напрям. Стосовно лінії фізичного руху на невеликих відстанях частіше вико­ристовують слово напрямок.

Не варто плутати й слова запитання і питання. Запитання -- це словесне звернення, яке потребує від­повіді. Слово питання здебільшого вживають, коли йдеться про якусь проблему, справу, що потребує розв'язання або вивчення.

Фразеологія наукового тексту покликана виражати логічні зв'язки між частинами висловлювання (як показав аналіз, навести приклади, звідси випливає, на основі отриманих даних, віддавати належне, привер­тати увагу, наводити аргументи, опиратися на факти) і позначати певні поняття (ступінь дослідженості, наукова новизна, теоретичне значення, питома вага, нагальна потреба).

Щоб уникнути помилок під час перекладу наукових текстів із російської мови, слід пам'ятати про російсь­ко-українські паралелі усталених сполук .

Типові мовні звороти

З огляду на функціональні особливості термінологічні словосполучення, як зазначає Лариса Скрипник, варто розглядати як фразеологічні одиниці у системі терміно­логії. Тому спеціальні фразеологічні словники фіксують лише ті термінологічні словосполучення, які розвинули переносне значення і які вживають із цим значенням у загальнонаціональній мові (лакмусовий папір, рушійна сила, легка промисловість, майнове право).