Лекція 2
Лекція 2
Тема: Становлення та розвиток фізичної культури в Україні.
План лекційного заняття:
1) Поняття системи фізичного виховання.
2) Мета системи фізичного виховання.
3) Передумови становлення національної системи фізичного виховання.
4) Основи української національної системи фізичного виховання.
Зміст лекції
Система фізичного виховання – це історично обумовлений тип соціальної практики фізичного виховання, який включає правові, науково-методичні, програмово-нормативні та організаційні основи, що забезпечують фізичне виховання громадян.
Телеологія – це наука, за якою розвиток є здійсненням наперед визначеної мети, а все в розвитку природи й суспільства доцільне.
Мета системи фізичного виховання – всебічний розвиток здібностей особистості, підготовка до високо продуктивної праці, збереження здоров'я, задоволення різних потреб громадян.
Передумови становлення національної системи фізичного виховання. Для задоволення потреби у формуванні всебічно розвиненої особистості суспільство формує систему фізичного виховання. Система фізичного виховання
– це історично обумовлений тип соціальної практики фізичного виховання, який включає правові, науково-методичні, програмово-нормативні та організаційні основи, що забезпечують фізичне виховання громадян.
Українська національна система фізичного виховання має глибокі історичні корені. Значного розвитку в історичному аспекті вона досягла в Запорізькій Січі, де особлива увага приділялась фізичному вихованню дітей і підлітків у січових церковних школах. Всебічно розвинені козаки блискуче володіли в бою не лише різними видами зброї, а й своїм тілом. Вони постійно займалися самовдосконаленням, виконували фізичні вправи, приймали участь в народних іграх, володіли специфічними дихальними вправами.
Традиції виконання загартувальних процедур у дорослих козаків і підростаючого покоління займали важливе місце в козацьку епоху. Готуючи організм до складних випробувань, козаки спали влітку під відкритим небом; вони досконало знали народну медицину, її рецепти, які забезпечували міцне здоров'я та повноцінне довголіття. Існувала система відбору в школу молодих людей для козацької справи. Досвідчені козаки, козацька старшина уважно і прискіпливо перевіряли загартованість і витривалість новобранців у спеку й холод, дощ, сніг.
Фізичне виховання дитини за традиціями українського народу розпочинається уже з перших днів її життя. Спеціальне понижування (масаж), змащування дитячого тіла, регулярне щоденне купання, специфічні фізичні вправи: «потягусечки», «ладки», різноманітні ігри-вправи з найпростішими предметами — ось деякий перелік початкових засобів фізичного виховання новонароджених. В подальшому для правильного розвитку опорно-рухового апарату дитини в народній педагогіці використовують специфічні фізичні вправи із застосуванням спеціальних пристроїв, що формували навички сидіння, стояння і початкового засвоєння елементів ходіння.
Про суттєве значення, що приділялось фізичній підготовці, особливо хлопців, свідчить традиція, що збереглася в Україні майже до XVII століття, а саме ритуал, присвячений народженню в сім'ї сина. Коли народжувався син, батько брав меч, клав його перед дитиною і промовляв: «Не залишу тобі в спадок ніякого маєтку: будеш мати тільки те, що здобудеш цим мечем». З семирічного віку діти в Україні починали вчитись грамоті, стрільбі з лука, фехтуванню, їзді верхи, володінню списом і арканом, долучались до трудової діяльності (роботі на землі, випасу худоби тощо). А з дванадцяти років діти починали засвоювати військові хитрощі.
Здійснювалось також фізичне виховання дівчат. Воно базувалось перш за все на використанні національних рухових ігор з елементами фольклору, розваг, широкого спектру гігієнічних засобів та оздоровчих сил природи. Переважна більшість національних засобів, які використовувались дівчатами, сприяла вдосконаленню у них координованості рухів, граціозності та інших якостей, якими так вигідно відрізнялись українські дівчата і жінки. Значну роль у гармонійному розвитку дівчат відігравали хороводні ігри та забави — веснянки, гаївки.
Побут українців у вільний від роботи час був насичений різноманітними руховими забавами, розвагами, змагальними фізичними вправами, які поширювались не тільки серед молоді, а й серед дорослих.
Характерною ознакою колориту української землі були мандрівні борці – молоді хлопці, які ходили по селам і мірялися силою з сільськими парубками. Серед молоді розповсюдженими були багато різновидів боротьби (дуження): «на ременях», «спас», «навхрест», «гопак» тощо. Старші хлопці часто захоплювались пірнанням на дальність: «Хто дальше пропливе під водою», або на глибину: «Хто дістане морського рака».
Фізичному вихованню молоді сприяли українські звичаї святкування релігійних свят. Найбільш повне поєднання фізичних вправ, рухових ігор, розваг з релігійною обрядовістю простежується під час святкування Івана Купала — одного з найбільш значущих свят в Україні.
Важливу роль в становленні української системи тіловиховання та культурно-національного життя зіграв професор Іван Боберський. Ним започатковані в Україні принципи Сокільської системи виховання: принцип всебічного розвитку особистості, принцип оздоровчої направленості та інші. Сокільська ідея, що виникла на чеській землі під керівництвом професора Мирослава Тирша, ввібрала в себе найкращий досвід шведської, німецької, французької системи фізичного виховання, відіграла велике значення в житті багатьох слов'янських народів наприкінці XIX століття. Створення товариства
«Сокіл» в 1894 році у Львові було прогресивним на той час.
Народився Іван Боберський 14 серпня 1873 року на Самбірщині в родині священика. Потім навчався у Самбірській гімназії, де відрізнявся наполегливістю, силою волі. Студіював у Львові, потім продовжував навчання у місті Грац (Австрія), де вивчав нові методи тіловиховного життя молоді. Для збагачення свого досвіду молодий, енергійний Іван Боберський від'їжджає до Західної Європи, відвідує Чехію, Німеччину, Швецію, Францію. У 1901 році І. Боберський займає посаду професора класичної філології в Академічній гімназії Львова. Цього ж року вступає в члени львівського «Сокола», якому віддає все своє життя, всі сили, всю творчу енергію. За значний вклад в розвиток Сокільського руху загальні збори вибирають професора І. Боберського заступником голови товариства. Він вперше організовує курси підготовки кваліфікованих вчителів руханки, які своєю невтомною працею, запалом педагога залучали широкі кола в містах та селах до фізичної культури, працювали над популяризацією Сокільського руху та пропагували його у різні верстви населення. Розробляє спортивну термінологію, котрою користувалися всі вчителі руханки. Вперше, на території України, організовує жіночі спортивно-гімнастичні товариства.
Оскільки на той час у Львові не було ще підручників з фізичного виховання, глибоко розуміючи цю проблему, Іван Боберський береться за видавничу справу. З 1903 по 1905 рр. виходять у світ підручники для народних вчителів руханки
«Забави і гри рухові», «Копаний м'яч», «Вільно річні вправи», «Про рух», «Нові шляхи до тілесного виховання», «Народні вправи» та ін.. 1907 року з ініціативи та фінансування І. Боберського почали виходити «Сокільські Вісті», які були основним видавництвом Сокільства на Україні.
В 2003 році у Львові відбулась українська наукова конференція «Традиції української фізичної культури і формування системи фізичного виховання в Україні», присвячена 130-річчу від дня народження Івана Боберського. На конференції визнано, що Іван Боберський був і є фундатором, «батьком українського тіловиховання».
За радянських часів розвитку України наукове обґрунтування системи фізичного виховання багато в чому базувалось на працях П.Ф. Лесгафта (роки життя 1837–1909). Він автор таких праць як «Основи теоретичної анатомії»,
«Сімейне виховання дитини», «Керівництво з фізичної освіти дітей шкільного віку». П.Ф. Лесгафт обґрунтував взаємозв'язок між розумовим і фізичним розвитком, визначив поетапну методику навчання, методологію проведення ігор, заснував класифікацію фізичних вправ, визначив вимоги (модель) до вчителя фізичного виховання.
Після Жовтневої революції сформувався новий, прокомуністичний вид фізичного виховання. Були випробувані єдині державні програми на всій території СРСР. Боротьба за престиж країни породила негативне явище у сфері фізичної культури: політики зробили ставку на перемоги у великому спорті. Все це призвело до парадоксальної ситуації, як вважає Б.М. Шиян (2003): на престижних змаганнях (Олімпійських іграх, чемпіонатах світу і Європи) спортивна еліта досягла значних результатів і перемог, а фізичною культурою займались одиниці (2—6 % від загальної кількості населення). Одночасно тривалість життя як інтегральний показник здоров'я нації знизився до рівня слаборозвинених країн. Разом з тим науково-методичні основи фізичного виховання розроблялись і нині формуються провідними теоретиками країни. Серед них назвемо такі прізвища як В. Болобан, М. Булатова, Е. Вільчковський, Л. Волков, В. Платонов, Б. Шиян та інші.
Основи української національної системи фізичного виховання.
Зміст системи фізичного виховання розкривають її ідеологічні, правові, науково- методичні, програмно-нормативні та організаційні основи.
Ідеологічні основи — це система політичних, моральних, релігійних, філософських поглядів та ідей, в яких усвідомлюються і оцінюються ставлення людей до сучасності. В цілому фізичне виховання повинно базуватись на принципах демократизації і гуманізації. Демократизація процесу фізичного виховання передбачає активну участь вчителів і учнів в формуванні змісту, підборі засобів, виборі форм занять. Гуманізація навчально-виховного процесу передбачає зміну авторитарно-дисциплінарної моделі навчання на особистісно- зорієнтовану. Головними ознаками особистісно-зорієнтованого навчання є багатоваріантність методик, уміння організувати навчання одночасно на різних рівнях складності, утвердження всіма засобами цінності фізичного і емоційного благополуччя, позитивного ставлення учнів до світу.
Б. Шиян (2003) пропонує в якості основ української національної системи фізичного виховання розглядати телеологічні основи. Основним в телеології є принцип природовідповідності. Він вимагає врахування спадкових особливостей в розвитку і вихованні особливості.
Правові основи — це система правового забезпечення організації процесу фізичного виховання. Правове забезпечення фізичної культури і спорту базується на виконанні:
Закону України «Про фізичну культуру і спорт», прийнятому в грудні 1993 року. У законі визначена державна політика в сфері функціонування відповідних органів, визначені напрямки впровадження фізичної культури;
• Державна програма «Фізична культура — здоров'я нації», прийнята у вересні 1998 року. Вона спрямована на практичну реалізацію Закону України
«Про фізичну культуру і спорт». Визначає основні засоби організаційного, матеріально-технічного, кадрового, інформаційного забезпечень на певних етапах суспільного розвитку.
Науково-методичні основи – це система суспільно-економічних, природничих та психолого-педагогічних наук, що забезпечують процес фізичного виховання людини. Сфера удосконалення науково-методичних основ системи фізичного виховання — це науково-дослідні інститути, спеціальні вищі навчальні заклади, кафедри фізичного виховання у ВНЗ. Сприяє вирішенню завдань науково-методичного забезпечення фізичного виховання Українська Академія наук (створена секція «Фізичне виховання і спорт»), Олімпійська академія України, активна робота науково-методичної ради з фізичного виховання і спорту Міністерства освіти і науки України. Розповсюдження науково-методичної інформації відбувається через видання спеціальної літератури, проведення наукових, науково-методичних та науково-практичних конференцій, періодичну пресу.
Програмно-нормативні основи – це система навчальних програм та нормативних вимог, які забезпечують функціонування процесу фізичного виховання в країні. До програмного забезпечення фізичного виховання відносяться:
• «Державні вимоги до фізичного виховання», що містять основні концептуальні положення, характеристику рівнів, зміст та форми фізичного виховання, кадрове забезпечення та керівництво фізичним вихованням;
• державні стандарти базової і повної середньої та вищої освіти визначені в базових навчальних планах для середньої загальноосвітньої школи, в базових навчальних планах різних спеціальностей ВНЗ та галузі освіти «Фізичне виховання і спорт»;
навчальні програми, де визначено обсяг знань, умінь і навичок для вирішення освітніх, оздоровчих і виховних завдань фізичного виховання. Базові програми визначають мінімальний рівень фізкультурної освіти, яку держава зобов'язується забезпечити всім дітям, учням, студентам, військовослужбовцям незалежно від типу і форми власності навчально-виховного закладу. На основі базових програм розробляються регіональні навчальні програми, які, враховуючи регіональні і національні особливості та традиції, кліматичні умови, визначають рівні рухової підготовленості учнів і студентів у навчальних закладах різних регіонів України. Наприклад, Л.П. Сергієнко, О.П. Фальков, О.М. Овчарук підготували «Комплексну програму з фізичної культури для учнів загальноосвітніх шкіл південного регіону України» (1997). Викладачами конкретного навчального закладу складаються робочі навчальні програми. При їх розробці враховуються: місцеві кліматичні та екологічні умови, матеріальна база навчально-виховного закладу, спеціалізація викладачів, інтереси учнів (сту- дентів) і рівень їх підготовленості, кількість годин, відведених на предмет, й особливості майбутньої професійної діяльності (для учнів професійних навчальних закладів та студентів). До нормативного забезпечення фізичного виховання відносяться:
• «Національна спортивна класифікація». Вона забезпечує єдину систему оцінки рівня спортивної майстерності і спортивних досягнень та встановлює нормативи і вимоги для присвоєння спортивних розрядів і звань;
• «Державні тести і нормативи оцінки фізичної підготовленості населення України». Національна система фізичного виховання передбачає функціонування Державних тестів і нормативів оцінки фізичної підготовленості населення. її метою є стимулювання і спрямування подальшого розвитку фізичної культури серед населення для збереження здоров'я нації. Впровадження державних тестів стимулює діяльність навчальних закладів і фізкультурно- спортивних організацій країни, дає можливість контролювати ефективність їх діяльності.
Організаційні основи – це система організацій, установ і товариств, що керують розвитком фізичної культури і спортом в Україні. Центральним органом державної виконавчої влади у сфері фізичної культури і спорту є Міністерство України у справах сім'ї, молоді та спорту. Воно забезпечує реалізацію державної політики в галузі фізичної культури і спорту, несе відповідальність за її ви- конання. Галузеві міністерства здійснюють контроль і керівництво фізичним вихованням у закладах своєї галузі.
До управління фізичною культурою і спортом залучаються громадські організації. До них відносяться спортивні клуби, спілки і товариства, національні спортивні організації, Національний олімпійський комітет України. Вони здійснюють підготовку спортсменів до змагань, організують різні спортивні заходи, мають контрольні функції.
Мета, завдання і загальні принципи системи фізичного виховання. Мета системи фізичного виховання – це всебічний розвиток здібностей особистості, підготовка до високопродуктивної праці, збереження здоров'я, задоволення різних потреб громадян.
Мета фізичного виховання реалізується при виконанні певних завдань. Завдання об'єднують в три групи: освітні, оздоровчі і виховні. Освітні завдання полягають у тому, щоб :
• сформувати знання у сфері фізичної культури;
• засвоїти рухові уміння і навички, необхідні у житті, та довести їх до необхідного рівня досконалості;
• навчити кожного застосовувати набуті знання і навички у повсякденному житті з метою самовдосконалення.
Оздоровчі завдання передбачають:
• оптимальний розвиток рухових здібностей людини; зміцнення і збереження здоров'я;
• удосконалення будови тіла і формування постави; забезпечення тривалого життя і творчого довголіття.
Виховні завдання передбачають:
• розвиток інтелекту, мислення, уваги особистості;
• патріотичне та моральне виховання особистості;
• естетичне та трудове виховання молоді; правове та валеологічне виховання людей різного віку.
Загальні принципи системи фізичного виховання – це фундаментальні теоретичні положення, що регламентують різні сторони педагогічного процесу фізичного виховання. До найбільш загальних принципів можна віднести:
• принцип гармонійного розвитку особистості;
• принцип зв'язку з життєдіяльністю;
• принцип оздоровчої направленості.
Умови функціонування системи фізичного виховання. Для забезпечення функціонування системи фізичного виховання необхідні такі умови:
Першою умовою є дієва пропаганда використання засобів фізичного виховання і спорту. Агітаційна і пропагандиська діяльність здійснюється через телебачення, радіо, пресу.
Другою умовою є належна матеріально-технічна база та фінансове забезпечення галузі. Матеріальне оснащення галузі передбачає функціонування належної кількості критих та відкритих спортивних споруд. Розвиток різних напрямків використання фізичних вправ передбачає наявність сучасного технічного інвентарю. Очевидно, що матеріально-технічне забезпечення фізичної культури в Україні потребує подальшого розвитку.
Третьою умовою є забезпечення галузі «Фізична культура і спорт» висококваліфікованими фахівцями-професіоналами. Підготовкою фахівців займаються відповідні навчальні заклади: коледжі фізичного виховання, вищі училища фізичної культури, факультети фізичного виховання педагогічних інститутів та університетів, університети різного профілю, де є спеціальності галузі «Фізична культура і спорт», інститути фізичної культури та університети фізичного виховання і спорту. Сьогодні в Україні функціонує більше п'ятидесяти таких навчальних закладів.