Основи соціалізації ...

 Питання 1.  Значення соціалізації  в  процесі підготовки осіб

                        з особливими потребами  до самостійного життя

 

У сучасному житті відбувається багато змін: соціальних, економічних, політичних. Соціально-економічні  зміни в нашій державі загострюють актуальність проблеми соціалізації та становлення особистості дитини.

Порушення традиційних для України останніх десятиріч механізмів соціального регулювання і взаємодії, поведінки людей потребує перегляду не лише соціальної політики, але й передусім питань розвитку і формування особистості, її індивідуальності, створення умов, які забезпечать особистісно-орієнтований підхід до розвитку здібностей кожної дитини, що буде сприяти її соціалізації, тобто оптимізації адаптації до нових умов середовища.

Важливою стає спеціальна робота в цьому напрямі щодо дітей з особливими потребами, зокрема з інтелектуальними порушеннями, оскільки їх інтелектуальний потенціал, у порівнянні з нормально розвиненими однолітками, не забезпечує засвоєння і самостійне використання широкого спектру соціальних, суспільних та інших форм життя.

Отже, соціалізація – це двобічний процес: з одного боку, це безпосереднє засвоєння особистістю соціального досвіду, а з другого – активне відтворення нею суспільних відносин.

Слід зазначити, що засвоєння соціального досвіду, а саме: тих чи інших соціальних ролей, норм, цінностей відбувається передусім під впливом сім’ї, освіти і виховання. При цьому сім’я є найближчим соціальним середовищем, з яким людина знаходиться в постійній взаємодії. Вона виступає як первинний виховуючий колектив, вплив якого дитина відчуває з народження. Саме в сім’ї вперше формується відношення дитини до праці, вона отримує перші навички трудової діяльності, навчається реагувати на певні прояви оточуючої дійсності, набуває норм соціальної поведінки. Втім, все це забезпечується лише в благополучних сім’ях. На жаль, таких сімей залишається все менше, що обумовлено кризовим станом суспільства в результаті певних соціально-економічних умов, що склалися в Україні.

Як наслідок, сім’я, яка повинна бути головним інститутом соціалізації дитини, не виконує своїх функцій. Особливо гостро постає ця проблема для дітей з психофізичними порушеннями, оскільки вони, як правило, живуть і виховуються саме в неблагополучних сім’ях. Ось чому спеціальні школи, виконуючи функції навчального закладу як інституту соціалізації, беруть на себе і виконання функцій сім’ї. Діти, знаходячись в умовах навчального закладу інтернатного типу, постійно відчувають вплив колективу, жорстко регламентованого життя, що призводить до соціальної розбалансованості, депривації, тобто відсутності або обмеженості можливостей задоволення життєво важливих потреб і в підсумку – до порушень процесу соціалізації.

Утім, спеціальна школа є навчальним закладом, тому робить упор, перш за все, на освітні функції, належним чином не акцентує увагу на функціях сім’ї як інституту соціалізації. Проте, на дітей, які виховуються в спеціальному закладі освіти, є обмеженим, як було зазначено, вплив сім’ї, в якій вони впродовж свого життя набувають певні соціальні знання і засвоюють соціальні взаємовідносини в суспільстві. Тому стають неможливими повноцінне входження дітей в соціум та їхня рівноправна участь у соціальних відносинах. Необхідно також підкреслити, що індекс самостійності в учнів шкіл-інтернатів є дуже низьким, все це призводить до порушення процесу соціалізації.

На жаль, не завжди усвідомлюється роль і значення забезпечення соціалізації дитини засобами освіти. Коли йдеться про соціалізацію засобами освіти, навчання, мається на увазі поновлення дитини у правах на соціальне наслідування, тобто на наслідування культурно-історичного досвіду людства і суспільства в цілому, а також його відтворення у самосвідомості особистості. Проте, соціальне наслідування у кожної дитини завжди здійснюється лише засобами і у сфері освіти, в процесі її навчання і виховання.

У кожному суспільстві є освітній простір, який історично склався і має певні обґрунтовані підходи до навчання дітей різного віку в умовах сім’ї і спеціально організованих навчальних закладах. Відхилення в розвитку у дитини призводять до випадіння з цього освітнього простору, наслідком чого є порушення зв’язків з соціумом і неможливість її подальшої соціалізації. Таким чином, по відношенню до дитини з особливими потребами перестають діяти традиційні способи рішення освітніх завдань на кожному з вікових етапів. Характеристикою цієї ситуації є висловлювання Л.Виготського про «соціальний вивих» дитини з порушеннями в розвитку. При цьому обмеженість в життєдіяльності і соціальна недостатність учнів з вадами розумового розвитку пов’язані саме з «соціальним вивихом», а не з первинними порушеннями дитини. Втім, подолати цю соціальну обмеженість можливо виключно засобами освіти і навчання. Слід зазначити, що навчання повинно бути не традиційне, а спеціально організоване, особливим чином спрямоване на використання «обхідних шляхів соціалізації», досягнення освітніх завдань, які в умовах норми реалізуються традиційними засобами.

 Отже, чим успішніше вирішуються ці завдання засобами освіти, тим вищі потенційні можливості дитини з вадами розвитку до інтегрування в суспільство, тим більше вона підготовлена до дорослого самостійного життя, тобто соціально компетентна. Соціальне виховання дитини в умовах спеціального закладу освіти в цьому контексті розуміється як сплановане створення  умов  для цілеспрямованого розвитку в процесі її соціалізації, оскільки наслідування соціального досвіду дитиною відбувається лише засобами освіти і у сфері освіти. Ось чому таке важливе визначення науково обґрунтованих підходів до навчання і виховання дітей в спеціальному закладі освіти, які будуть спрямовані на позитивний результат соціалізації.

Практика спеціальної школи для дітей з інтелектуальними порушеннями показує, що проблема соціалізації в останні роки розв’язується все складніше, хоча її цілі й завдання представляються зрозумілими. Втім, повного уявлення про зміст соціалізації, а в цьому контексті й соціальної адаптації як процесу, а також про конкретні шляхи її здійснення в навчальному закладі, в сім’ї до цього часу не існує. Ось чому проблема соціалізації дітей з особливими потребами визначається як основна проблема спеціальної школи. Загострення багатьох суспільних проблем змушують почати пошук нових, ефективно діючих механізмів соціалізації особливої дитини, її адаптації до інфраструктури, яка миттєво змінюється, соціуму, а також удосконалення методики виховної роботи в умовах спеціального закладу освіти. Саме тому є дуже актуальною необхідність перегляду системи навчально-виховного процесу в спеціальній школі в плані здійснення соціалізації учнів з інтелектуальними порушеннями, спеціального вивчення психолого-педагогічних умов, педагогічних факторів впливу на особистість дитини, які забезпечать успішність її інтеграційних процесів, а також розроблення форм і шляхів організації такої роботи в умовах спеціального закладу освіти.

У психолого-педагогічній літературі розглядаються різні питання процесу соціалізації: визначення соціалізації  в контексті розвитку і становлення  особистості, визначення  її сутності, механізмів, стадій, факторів  впливу, визначення особливостей її прояву у дітей з психофізичними порушеннями (В.Бондар, О.Глоба, В.Засенко, А.Колупаєва, А.Конопльова, Н.Кравець, Т.Лещинська, Н.Макарчук, О.Панагушина, В.Синьов, Є.Синьова, І.Татьянчикова, О.Хохліна та ін.).

Слід зазначити, що сьогодні соціалізація особистості з філософсько-соціологічної все більше стає проблемою психолого-педагогічною, розв’язання якої є найважливішим чинником оптимального розвитку окремої особистості й суспільства в цілому.

У сучасний період соціально-політичного розвитку держави з’явилися нові перспективи змін в системі спеціальної освіти, пов’язані з іншим ставленням до дітей з особливими потребами, активним вирішенням питань їх соціалізації та інтеграції в суспільство, а також інтегрованим навчанням. На перший план виходить системна, поступова і послідовна спеціальна педагогічна робота, яка забезпечить  розвиток соціальної активності дитини, виховання у ній життєздатної людини, яка буде спроможна в подальшому здійснювати практичну діяльність. Сучасна школа зобов’язана підготувати учня до такої діяльності, виходячи з його індивідуальних можливостей і здатності до самостійного життя, яка потребує не тільки володіння практичними вміннями та навичками, але й постійного самовдосконалення. Педагогічна система адекватних засобів, методів і прийомів має забезпечити у школярів соціально-адекватні форми самоактуалізації, самопрояву з тим, щоб в подальшому освоїти життєвий простір в сучасному суспільстві.

Відтак,  проблема  соціалізації учнів, формування особистості, соціальної відповідальності, особливо в умовах спеціальних шкіл, набуває першочергової значущості.

 

Питання 2.  Соціалізація як умова формування особистості людини

 

Проблему соціалізації слід розглядати передусім в контексті становлення і розвитку особистості. Особистістю людина є тоді, коли вона має власну позицію в житті під впливом свідомого розуміння соціальних явищ і спілкування, а також роботи над собою.

На сучасному етапі задаються нові параметри перебігу процесу соціалізації, які ставлять перед особистістю підвищені вимоги до формування адекватних моделей її соціальної поведінки і системи цінностей, відповідно до нових обставин, засвоєння суспільного досвіду, адекватного відтворення суспільних відносин, тобто робиться акцент саме на особистість, на її соціально обумовлені характеристики, на розвиток у неї певних якостей в результаті соціального впливу. Проблема особистості –   центральна у сучасному людинознавстві. Виховання особистості можна сміливо назвати найбільш животрепетним завданням педагогічної теорії і практичної роботи школи та інших інститутів соціалізаціїї… Необхідно усвідомити важливу реальність сучасності: сьогодні особистість стає все більш значущою соціальною цінністю.

Саме тому одним із стратегічних завдань реформування школи згідно з Державною національною програмою «Освіта  (Україна ХХІ століття)»  є  формування освіченої, творчої особистості, становлення її фізичного і морального здоров’я. Слід зазначити, що під таким кутом зору розглядається навчально-виховний процес взагалі, а сучасна школа поступово переорієнтовується на розвиток особистості учнів, який передбачає розгляд кожної окремої психічної властивості у контексті особистості в цілому.

Окремі аспекти особистісного підходу визначаються у дослідженнях особистості  (І.Бех, Л.Виготський, І.Зязюн, Г.Костюк, С.Максименко, В.Рибалка, О.Хохліна та ін.), які підкреслюють, що проблема розвитку особистості поєднується з проблемою соціалізації. При цьому акцент робиться на процес набуття нею соціальних якостей, необхідних для життя і діяльності у суспільстві. Відмічається, що зміст і механізм дії законів суспільного розвитку повинні розглядатися на основі аналізу дій особистості, тобто конкретні люди, особистості виступають носіями суспільних відносин. Виходячи з цього, принципово важливим для розуміння історичного процесу при вивченні суспільства стає положення про розгляд особистості як представника певної соціальної групи.

Соціальна   природа   розуміння   цього   питання  була   закладена   ще   Л. Виготським, який підкреслював: не тільки особистість, але й окремі психічні процеси повинні розглядатися як детерміновані суспільні фактори. При  цьому  не  можна  стверджувати,  що  при моделюванні особистості приймаються лише біосоматичні і психофізіологічні параметри. Особистість, як вона представлена у цій системі поглядів, не може бути зрозумілою поза її соціальними характеристиками.

Отже, соціалізація визначається як процес формування особистості у певних соціальних умовах; процес засвоєння індивідом соціального досвіду, у ході якого він перетворює соціальний досвід у власні цінності та орієнтації, вибірково  залучає  до  своєї  системи поведінки тих норм і шаблонів, які прийняті у суспільстві. При цьому засвоєння соціального досвіду здійснюється поетапно: на кожній стадії соціалізації відбувається становлення різних новоутворень і соціальних якостей, які важливі для формування особистості.

Для розуміння суті проблеми, стадій соціалізації необхідним є розкриття психологічного змісту поняття особистості: особистість –  це суб’єкт свідомої продуктивної діяльності та суспільної поведінки, індивід із соціально обумовленою системою психічних властивостей, що формується і виявляється у діяльності, спілкуванні та опосередковує, регулює взаємодію людини з навколишнім світом.

У процесі соціалізації, як було зазначено, індивід засвоює накопичений людством суспільний досвід у вигляді знань про норми поведінки, відповідні способи  дій  і  про явища оточуючого середовища, без яких він не зможе сформуватися як особистість. Втім, цього недостатньо для становлення неповторної, цілісної особистості, оскільки вона визначається і як носій свідомості та самосвідомості.

З цього приводу видатний український психолог Г.Костюк відмічає, що людський індивід стає суспільною істотою, особистістю, у міру того, як у нього формується свідомість та самосвідомість, створюється система психічних властивостей. Остання внутрішньо визначає його поведінку, робить його здатним приймати участь у житті суспільства, виконувати ті чи інші суспільні функції. Саме ця сторона суті особистості пов’язується з важливою детермінантою її становлення – індивідуалізацією, яка розглядається як процес набуття людиною самостійності, формування власного та індивідуального способу життя і особливого внутрішнього світу. У цьому зв’язку соціалізація розглядається як процес становлення особистості, але через індивідуальний спосіб реалізації соціального типу, який залежить від активності людини, її відповідальної самостійності, різноманітності форм включення у суспільні відносини, а також передбачає відтворення системи соціальних зв’язків у процесі діяльності і спілкування. Ось чому успішна соціалізація забезпечує, перш за все, розвиток індивідуальності, здатність незалежно мислити і діяти, адекватно визначати свою соціальну роль. І саме від сформованості свідомості індивіда, його особистісних якостей залежить кінцевий результат соціалізації -  становлення особистості в цілому. У цьому контексті Л. Виготський підкреслює, що вищим рівнем розвитку особистості є рівень її самоорганізації завдяки розвитку в неї самосвідомості, рефлексії.

Отже, в поняття особистості вкладається розгляд її соціально-психологічної сутності, яка поступово формується і зростає в результаті засвоєння нею суспільного досвіду людства (соціалізації) та становлення самосвідомості. При цьому особливий акцент робиться саме на розвитку особистості, який забезпечується зовнішньою детермінацією –  соціалізацією та внутрішньою детермінацією (самодетермінацією) – розвитком самосвідомості в процесі індивідуалізації.

Таким чином, соціалізація є необхідною умовою особистісного розвитку індивіда, його становлення і поступового зростання в суспільстві людей. Це стає можливим завдяки проходженню особистістю усіх стадій цього процесу: адаптації, індивідуалізації, інтеграції, трудової та післятрудової стадії. Стосовно дитячого віку –  це перші чотири стадії, які різною мірою представлено в умовах шкільного навчання.

Особливого значення набуває проблема формування особистості учня в умовах спеціальних шкіл, оскільки утруднення соціалізації осіб з інтелектуальними вадами пов’язані передусім з невизначеністю спеціальних корегуючих впливів на таких дітей, відсутністю в них навичок міжособистісного спілкування з нормально розвиненими однолітками, несформованістю потреби в такому спілкуванні, неадекватною самооцінкою, негативним сприйняттям інших людей і своєрідними особливостями розвитку психіки. Тому спрямувати процес становлення особистості, її відповідальності перед суспільством – одне з найважливіших завдань школи  для дітей з особливими потребами. Позитивний розвиток особистості відбувається тільки в процесі її формування під впливом виховання і навчання. При цьому одним з головних завдань навчання і виховання дітей з порушеннями інтелекту є становлення особистості кожного в цілому, оптимальний розвиток потенційних можливостей їх пізнавальної діяльності, підготовка і включення в соціальне середовище в якості повноправних членів суспільства.

Особистість розвивається як результат спілкування і участі тільки в процесі діяльності, спочатку ігровій, потім навчальній і трудовій. У формуванні особистості важливо враховувати здібність дитини до самореалізації, що залежить від взаємодії її внутрішніх природних сил і зовнішніх соціальних умов.

Не менш важливим у змістовному аспекті соціалізації є розвиток самосвідомості особистості, яка виробляється протягом всього життя людини. Самосвідомість – не первинна даність, яка притаманна людині, а продукт її розвитку. Ось чому нетипова поведінка дітей з інтелектуальними порушеннями – це лише зовнішній прояв. При цьому більш важливим є внутрішній світ дитини, її світогляд, який важко піддається діагнозу і корекції, але який найбільше впливає на її подальше життя, психічний розвиток і становлення особистості, на процес соціалізації взагалі. Це дозволяє констатувати, що процес соціалізації означає також становлення у школяра образу свого «Я» на основі прояву його індивідуальних якостей. Індивідуалізацію в контексті соціалізації особливої дитини слід розглядати як процес виявлення і стимулювання в неї нахилів, задатків, здібностей, врахування її потреб та інтересів, які розвиваються, а також спосіб поєднання суспільно значущого і особистісного.

У сучасних умовах розв’язання питань соціалізації учнів з інтелектуальними порушеннями повинно будуватися на принципово новій концепції – концепції самореалізації кожної дитини в процесі набуття нею соціального досвіду, соціальної творчості, здійснення власних бажань і реалізації своїх нахилів за наявності активної допомоги спеціального закладу освіти, основні зусилля якого повинні бути спрямовано на формування у дитини активної життєвої позиції й позитивного образу «Я», змінення в неї соціального ставлення до своєї нетиповості і недоліків у найближчому і широкому оточенні дитини і сім’ї.

У зв’язку з цим питання індивідуалізації та самосвідомості, від розв’язання яких залежить ефективність соціалізації учнів з інтелектуальними порушеннями, набувають особливої значущості.

У кожному соціумі дитина має виконувати певні функції і соціальні ролі. Якими вони будуть і на що вони будуть спрямовані – це буде залежати від змісту і характеру діяльності тих інфраструктур, які взяли на себе відповідальність допомагати молодому поколінню ввійти у соціальну структуру життя суспільства. Стосовно дітей з особливими потребами, це можна зробити лише за умови функціонування спеціального закладу освіти, який спроможний допомогти дитині у її соціальному становленні, оскільки поза педагогічною системою не можна здійснювати формування особистості. Ця педагогічна система повинна мати складові свого соціалізуючого впливу: цілепокладання (цілі, завдання, функції); зміст, технології (засоби, форми, методи); форми управління. Ця внутрішня єдність усіх аспектів соціалізуючої системи створює умови для формування у дітей з особливими потребами певної життєвої позиції в умовах соціуму. При цьому зміни особистості учнів спеціальної школи розглядаються не тільки як результат зовнішнього впливу, але й як результат їхніх внутрішніх зусиль. Слід підкреслити, що забезпечення соціалізації у педагогічній системі має можливості до реалізації лише за умови активної діяльності самого суб’єкта соціалізації, тобто учня з особливими потребами; успішною соціалізація учнів спеціальної школи може бути при наявності наступних характеристик їхньої особистості: здібності до змінення своїх ціннісних орієнтацій; уміння знаходити баланс між своїми цінностями і зовнішніми вимогами соціального середовища; розуміння універсальних моральних норм суспільства.

Таким чином, процес і результат соціалізації особливої дитини є наслідком внутрішнього протиріччя між ступенем її ідентифікації з суспільством та її відособленням у суспільстві.

Саме тому перебування учнів з особливими потребами в спеціальному закладі освіти повинно бути спрямоване на здійснення спланованої педагогічної допомоги, яка забезпечить соціальне становлення дитини, набуття нею соціального досвіду, навчить самостійного життя.

Отже, в сучасних умовах сьогодення основне завдання спеціальної школи  –  формування у школярів з особливими потребами саме ціннісних орієнтацій і розвиток особистості, здібної до самостійної адаптації в суспільстві. А це можливе тільки через змінення системи педагогічного впливу на дітей в спеціальному закладі освіти, визначення і втілення в практику його роботи психолого-педагогічних умов забезпечення соціалізації учнів.

Висновки:

1.  Розвиток особистості відбувається протягом усього життя людини в процесі її існування в соціумі і під впливом певних соціальних умов.

2.  Існують різні підходи до розуміння сутності особистості. Більшість авторів розглядає особистість в контексті її соціальних відносин, соціальної взаємодії.

3. Проблема соціалізації поєднується з проблемою становлення особистості, яка поступово формується і зростає в результаті засвоєння нею суспільного досвіду людства та становлення самосвідомості.

4. Головним орієнтиром в дослідженні особистості стають її взаємовідносини з певною соціальною групою.

5. Дуже важливим становиться процес формування у особистості соціально-типових рис, які дадуть їй змогу комфортно існувати в оточуючій дійсності і бути повноправним членом суспільного життя.

6. Особливого значення набуває проблема формування особистості дітей з психофізичними порушеннями в процесі їхньої соціалізації.

 

Питання 3. Стадії процесу соціалізації: адаптації, індивідуалізації,                             інтеграції, трудова та післятрудова стадії. Особливості

                            і значення кожної з них.

 

У загальному виді розвиток особистості можна представити як процес її входження в нове соціальне середовище й інтеграції в ньому.

О.Хохліна, український психолог, виділяє три фази розвитку особистості: адаптацію, індивідуалізацію та інтеграцію. Кожна з них виступає як момент становлення особистості в її найважливіших проявах і якостях – це своєрідні мікроцикли її розвитку.

При цьому етапи розвитку особистості співпадають зі стадіями (етапами) процесу соціалізації. Таким чином, згідно з поглядами ряду авторів (О.Глоба, В.Засенко, А.Кравченко, І.Татьянчикова, О.Хохліна та ін.), саме проходження стадій соціалізації особистістю розглядається як умова її становлення.

У зв’язку з тим, що у людини протягом її життя багато разів змінюється соціальна ситуація розвитку, і вона входить в декілька відносно стабільних і референтних для неї груп, адаптація або дезадаптація, індивідуалізація або деіндивідуалізація, інтеграція або дезінтеграція безліч разів відтворюються, а відповідні новоутворення закріплюються, у людини формується достатньо стійка структура її індивідуальності. При цьому інтеграція людини в соціальному середовищі, яка підготовляється активною адаптацією і подальшою індивідуалізацією, стає найважливішою фазою розвитку особистості.

Ось чому особливого значення набуває розгляд етапів (стадій) соціалізації з визначенням їх особливостей, видів, механізмів, структури, показників прояву, тому що саме стадії соціалізації визначаються як умова становлення особистості в процесі її життя. Розгляд стадій соціалізації дає можливість уточнити їх сутність відповідно до категорії дітей з інтелектуальними порушеннями. Втім, слід підкреслити, що певного значення набувають лише чотири стадії (етапи), які мають пряме відношення до становлення особистості цієї категорії дітей, набуття ними певної зрілості як в стінах навчального закладу, так і в процесі їхньої подальшої трудової діяльності.

Існують різні підходи до виділення стадій соціалізації. Прикладом соціального підходу є точка зору О.Хохліної, яка поділяє соціалізацію на три стадії: дотрудову, трудову і післятрудову, залежно від ставлення до трудової діяльності. Дотрудова стадія, на думку автора, охоплює весь період життя людини до початку трудової діяльності. Трудова стадія припадає на період зрілості людини, післятрудова – настає у літньому віці у зв’язку з припиненням трудової діяльності. Втім, такий підхід однолінійний і недостатньо повний, тому що не береться до уваги психоаналітичний аспект, з позиції якого стадії соціалізації пов’язуються також з проявом біологічних потягів людини. Крім того, досить важко визначити демографічні межі трудової стадії, тому що вона включає весь період трудової діяльності людини.

А.Кравченко виділяє наступні стадії соціалізації, які визначає як основні життєві цикли: дитинство, юність, зрілість і старість. За ступенем досягнення результату або завершеності процесу соціалізації автор виділяє початкову або ранню соціалізацію, яка охоплює періоди дитинства і юності, і подовжену або зрілу соціалізацію, яка охоплює два інших періоди.

Найбільш    повно    і   вичерпано   визначено   стадії   соціалізації   у   Л.Столяренко, тобто особистість набуває свого розвитку завдяки поступовому перебуванню на наступних стадіях:

1.              Первинна соціалізація або стадія адаптації (від народження до

підліткового періоду дитина засвоює соціальний досвід некритично,      адаптується, пристосовується, наслідує).

2.              Стадія індивідуалізації (з’являється бажання виділити себе серед інших, критичне ставлення до суспільних норм поведінки). Ця стадія характеризується як проміжна соціалізація, тому що світогляд і       характер підлітка дуже нестійкі.

3.              Стадія інтеграції (з’являється бажання знайти своє місце в

 суспільстві, тобто «вписатися» в суспільство).

4.               Трудова стадія соціалізації охоплює весь період зрілості людини, весь період її трудової діяльності, коли людина не тільки засвоює

соціальний досвід, але й відтворює його шляхом активного впливу на середовище через свою діяльність.

5.          Післятрудова стадія соціалізації розглядає похилий вік, який робить суттєвий внесок у відтворення соціального досвіду, в процесі передачі його новим поколінням.

Кожна з цих стадій має свої особливості і потребує окремої уваги. Отже, первинна соціалізація або стадія адаптації. Слід зазначити, що сприяння соціалізації дитини – це передусім оптимізація її адаптації до нових умов  середовища.  Втім,  як  свідчать  наукові  дослідження  (В.Бондар, А.Висоцька, В.Засенко, В.Карвяліс, Я.Краваліс, В.Левицький, Т.Лещінська, І.Матющенко, О.Проскурняк, В.Синьов, К.Турчинська, О.Хохліна та ін.), досвід роботи спеціальних закладів освіти та певні життєві спостереження, адаптація випускників з особливими потребами (а також випускників з інтелектуальними порушеннями) характеризується низькою ефективністю. Для учнів цієї категорії особливе значення має передусім соціально-психологічна адаптація (пристосування особи до групових норм та соціальної групи до неї), оскільки вони набувають суспільного досвіду, перебуваючи у соціальному оточенні, різноманітних соціальних групах.

У психології особистості адаптацію розрізняють як пристосування особистості до існування в соціумі відповідно до його норм і вимог, а також згідно з потребами, намірами, мотивами та інтересами самої особистості.

          Психологічно адаптація здійснюється в процесі соціалізації особистості в ході її індивідуального розвитку, трудового і професійного становлення. При цьому вона передбачає, як інтегральний показник, готовність особистості до виконування необхідних біосоціальних функцій і прийняття соціальних ролей в групі, колективі, суспільстві.

  Поняття «соціалізація» і «адаптація» тісно пов’язані. Адаптація може розглядатися і як складова частина соціалізації, і як її механізм.

Соціальна адаптація набуває виняткову актуальність саме в переломні періоди як життєдіяльності людини, так і в періоди радикальних економічних і соціальних реформ, тобто суттєвих змін в суспільстві.

          На сучасному етапі посилена увага до розроблення ключових питань зазначеної проблеми пояснюється необхідністю вирішення практичних завдань, пов’язаних з прискоренням процесу адаптації людини до нових умов нашого часу в різних сферах життєдіяльності: професійної, побутової, політико-правової і т. ін.

          Розрізняють два види адаптації: психофізіологічну і соціально-психологічну, які взаємопов’язані. Соціально-психологічна адаптація представляє собою оволодіння особистістю ролі при входженні в нову соціальну ситуацію (С.Максименко). Під зазначеним видом адаптації розуміють також процес пристосування індивіда до групових норм і соціальної групи до окремого індивіда. Це процес пристосування людини до умов життєдіяльності  в групі.

          За своїми результатами соціально-психологічна адаптація буває позитивною і негативною і забезпечується в групі функціонуванням певної системи механізмів: рефлексії, емпатії, прийому соціально-зворотного зв’язку та ін.. Соціально-психологічна адаптація – це конкретний процес соціалізації. Соціалізація індивіда – це передусім ефективна адаптація в суспільстві, а потім і здатність певною мірою протистояти суспільству, перешкодам, які заважають саморозвитку, самореалізації, самовизначенню. Тобто, невід’ємною складовою соціалізації особистості є її адаптація. Тому  певний акцент робиться саме на цю стадію, в процесі соціалізації вона є дуже важливою, оскільки сенситивні періоди дитинства незворотні.

         Слід зазначити, що регулювання адаптаційними процесами набуває особливого значення саме в стаціонарних соціальних закладах для дітей, в першу чергу в школах-інтернатах.

Відмічається (І.Матющенко), що успішність адаптації, передусім соціально-психологічної адаптації, кожної особи значною мірою залежить від суб’єкт-суб’єктних відносин у групі, згуртованості колективу. Про соціально-психологічну адаптованість свідчать наближення цілей діяльності та життєвих орієнтацій членів колективу, їх можливість самореалізуватися, самоствердитися  (Ю.Бистрова, А.Висоцька, С.Горбенко, О.Кононко).

Показниками соціально-психологічної адаптованості розглядаються стресостійкість, позитивне ставлення до навколишнього, задоволеність взаємостосунками у групі (колективі), сприйняття себе та інших, емоційний комфорт (оптимізм, врівноваженість), очікування внутрішнього та зовнішнього контролю і т. ін. До показників протилежного явища – дезадаптації – відносять нейротичні прояви (конфліктність, тривожність, апатію, страх, депресію, агресивність та ін.).

Таким чином, адаптація включає широке коло понять: від елементарного досвіду пристосування живого організму до середовища і далі – до складної соціально-психологічної адаптації особистості в процесі її соціалізації. В межах системного підходу адаптація особистості подається і процесом, і результатом функціонування цілісної саморегулюючої системи, адаптивність якої забезпечується взаємодією окремих її елементів.

При цьому ефективність адаптації в значній мірі залежить від того, наскільки адекватно особистість сприймає себе і оточуючий світ, свої соціальні відносини і можливість їх конструювання і зміни, наскільки особистість здатна до змін поведінки в спілкуванні, трудовій і учбовій діяльності, побутовій сфері та ін. Стає очевидним, що повноцінне дослідження адаптації людини можливе лише за умови реалізації комплексного підходу до вивчення всіх рівнів організації людини: від психосоціального до біологічного з урахуванням їх взаємозв’язків і взаємовпливів.

Друга стадія соціалізації, за Л.Столяренко – стадія індивідуалізації. На стадії індивідуалізації відбувається деяке обособлення індивіда, яке викликане потребою персоналізації. Особистість виступає як суб’єкт суспільних відносин, який вже засвоїв певні культурні норми суспільства і здатний проявити себе як унікальна індивідуальність, створюючи щось нове, неповторне, в чому найбільш яскраво і проявляється його особистість. Якщо на першій стадії найбільш важливим було засвоєння, то на другій – відтворення,  причому  в індивідуальних і неповторних формах. Як відмічає І.Татьянчикова, індивідуалізація в багатьох випадках визначається протиріччям, яке існує між досягнутим результатом адаптації й потребою у максимальній реалізації своїх індивідуальних особливостей. Мова йде про процес реалізації свого «Я», самопрояву як індивідуальності (на рівні темпераменту, типологічних властивостей вищої нервової діяльності, індивідуальних особливостей). Стадія індивідуалізації, підкреслює автор, сприяє прояву саме того, чим одна людина відрізняється від іншої. Ось чому на цій стадії зростає пошук у індивіда засобів і способів для визначення своєї індивідуальності, її фіксації.

Отже, індивідуалізація розуміється як накопичення людиною власного досвіду соціальної поведінки і спілкування з іншими, вироблення особистого ставлення до приписуваних ролей, становлення особистісних норм, систем смислів і значень. Таким чином, соціальний досвід, який лежить в основі процесу соціалізації, не тільки суб’єктивно засвоюється, але й активно переробляється, стаючи джерелом індивідуалізації особистості. Саме тому дуже розповсюджена в психології особистості парадигма «від соціального до індивідуального» має серйозні основи і глибокий сенс. При цьому, чим більша перед особистістю можливість вибору, тим більш очевидним стає той факт, що особистість сама вибирає, відстоює ту чи іншу соціальну позицію, яка потім визначає діяльність цієї особистості. Можна вивести наступну формулу: діяльність визначає особистість, але особистість вибирає ту діяльність, яка визначає її розвиток. У зв’язку з цим, стають зрозумілими ті труднощі, які виникають при спробі представити періодизацію розвитку особистості за схемою «провідна діяльність – особистість» за межами підліткового віку. Слід підкреслити, що ця провідна діяльність не «дана» підлітку, а задана конкретною соціальною ситуацією розвитку, в якій відбувається його життя.

Отже, якщо під час соціалізації дитини головною для неї є соціальна адаптація, то для соціалізації молодої людини основну роль відіграє формування внутрішньої структури психіки підлітка, переведення елементів зовнішнього світу у внутрішнє «Я» особистості.

Підлітковий вік – це один з найважливіших періодів життя людини, на якому відбувається все подальше становлення особистості. Головні мотиваційні лінії даного вікового періоду пов’язані, передусім, з прагненням до саморозвитку і самопрояву, набуття ідентичності, самоствердження в процесі пошуків свого «Я» на основі уявлень про себе підлітка, створення образу свого «Я» – «Я-концепції». Виділяють наступну структуру «Я»: пізнавальний компонент (знання себе), емоційний (оцінка себе), поведінковий (відношення до себе). Підкреслюється, що пізнання підлітком себе, тобто його самосвідомість, не може бути представлена як простий перелік певних характеристик, а тільки як розуміння особистістю себе в якості цілісності, у визначенні своєї ідентичності. Розвиток і становлення свого «Я», своєї самосвідомості в ході соціалізації відбувається завдяки набуттю підлітком соціального досвіду в умовах поширення діапазону діяльності і спілкування. При цьому слід зазначити, що цей розвиток неможливий поза діяльністю: самосвідомість, не заснована на реальній діяльності, неминуче заходить в тупик, стає «пустим» поняттям».

Самосвідомість у психологічній літературі розглядається як складне родове утворення в структурі психіки особистості, а образ «Я» – як видове.

Образ «Я» –  це продукт самосвідомості, тобто вияву усвідомлення та оцінки індивідом себе як суб’єкта практичної й теоретичної діяльностей, ідеалів, переконань, які мотивують його активність.

Отже, «Я»-концепція» – це оцінно-пізнавальна система, що переживається і більш-менш усвідомлюється індивідом. При цьому, як соціальне оточення сприяє формуванню «Я-концепції» індивідуума, так і «Я-концепція», у свою чергу, впливає на соціалізацію.

При цьому показниками зрілої індивідуальності виступають потреби

у вільному самоствердженні і самоактуалізації за всіх життєвих обставин.

           Наступна стадія соціалізації, за Л.Столяренко – стадія інтеграції. Вона передбачає досягнення певного балансу між людиною і суспільством, інтеграцію суб’єкт-об’єктних відносин особистості з соціумом. Людина кінець-кінцем знаходить той оптимальний варіант життєдіяльності, який сприяє процесу її самореалізації у суспільстві, а також прийняття нею його змінюваних норм. На цій стадії, крім того, складаються так звані соціально-типові властивості особистості, тобто такі, які вказують на приналежність людини до певної соціальної групи. Інтеграція проходить благополучно, якщо властивості людини приймаються групою, суспільством. Якщо не приймаються, можливі наступні варіанти: збереження своєї неповторності і поява агресивних взаємодій (взаємовідносин) з людьми і суспільством; змінення себе, бажання «стати як всі» – конформізм, зовнішня згода, адаптація.

Як підкреслює О.Хохліна, ця стадія детермінується протиріччями між прагненнями суб’єкта бути ідеально представленим в інших своїми особливостями – з одного боку, і потребою спільноти прийняти, схвалити і культивувати лише ті його індивідуальні особливості, які йому імпонують, відповідно до його цінностей, стандартів, сприяють успіху сумісної діяльності – з іншого боку. Інтеграція відбувається і тоді, коли не стільки індивід доводить свою потребу в персоналізації, відповідно потребам суспільства, скільки спільнота трансформує свої потреби згідно з потребами індивіда, який займає в цьому випадку позицію лідера. Якщо протиріччя між індивідом і групою не зникає, виникає дезінтеграція і, як наслідок, особистість витискається із цієї спільноти або набуває в ній ізольованості, що призводить до серйозної особистісної деформації.

Слід зазначити, що показниками інтеграції особистості є рівень розвитку групи, в яку вона входить і в яку вона інтегрована, а також ступінь розв’язання протиріччя між потребою індивіда в персоналізації і об’єктивною зацікавленістю референтної для нього спільноти приймати тільки ті прояви його індивідуальності, які відповідають вимогам розвитку цієї спільноти або суспільства.

Cтадія інтеграції є дуже важливою в процесі соціалізації дитини, оскільки неприйняття певною соціальною групою, яка має для неї важливе значення, її індивідуальних особливостей і відмінностей, як таких, що не відповідають потребам спільноти, сприяє розвитку в дитині негативних особистісних новоутворень (агресивність, негативізм, неадекватно завищена самооцінка), які в подальшому утруднюють весь процес самоактуалізації. Це насамперед  стосується   дітей   з   особливими   потребами   (Ю.Бистрова,   Н.Коломінський, Ж.Намазбаєва та ін.).

Таким чином, розв’язання проблеми соціалізації дітей з обмеженими можливостями повинне зосереджуватися також навколо стадії інтеграції, оскільки вона виступає не тільки фактором розвитку окремої особистості дитини, але й фактором формування колективу в цілому на основі активної адаптації та індивідуалізації кожного члена цього колективу. При цьому успішна інтеграція дитини в колективі однолітків в подальшому сприяє її інтеграції в широкому ракурсі – в системі суспільних відносин.

Наступна стадія соціалізації, за Л.Столяренко – трудова, яка охоплює весь період зрілості людини, хоча демографічні межі «зрілого» віку умовні. Ця стадія передбачає весь період трудової діяльності людини.

Всупереч думці про те, що соціалізація закінчується із завершенням освіти, більшість дослідників дотримується ідеї продовження соціалізації в період трудової діяльності. Більш того, робиться акцент на тому, що особистість не тільки засвоює соціальний досвід, але й відтворює його, надає особливої значущості цій стадії. Це йде в унісон з визначенням трудової діяльності як провідної для розвитку особистості. Безумовно, юнацький вік – важлива пора в становленні особистості, набуття нею певного соціального досвіду, але труд в зрілому віці теж знаходиться в центрі соціалізації людини, відтворенні нею соціальних відносин.

Виділення цієї стадії соціалізації з точки зору ставлення до трудової діяльності має велике значення, тому що для становлення особистості небайдуже, через які соціальні групи вона входить в соціальне середовище, через який зміст їх діяльності і рівень їх розвитку. І ось саме тут виникає певне коло питань, відповідь на які не має достатньої кількості як експериментальних досліджень, так і теоретичного розроблення, що особливо стосується визначення особливостей перебування на цій стадії осіб з психофізичними порушеннями. Від вивчення цього питання залежить розуміння, наскільки цій категорії осіб комфортно на трудовій стадії соціалізації, наскільки оптимально ними обрана трудова діяльність відповідно до своїх особливостей, як вони пристосовувались до умов діяльності, життя і вимог суспільства і, як наслідок, що в їх житті в якості зрілої людини є «позитивом», а що «негативом». Незважаючи на важливість зазначеного аспекту, ця проблема є невизначеною, що потребує першочергової уваги.

 

Висновки:

1.  Існують різні підходи до виділення стадій соціалізації: соціальний (залежно від ставлення до трудової діяльності), в залежності від основних життєвих циклів, в залежності від основних фаз розвитку особистості.

2. Виділяють наступні стадії соціалізації: адаптації, індивідуалізації, інтеграції, трудову стадію. Проходження стадій соціалізації особистістю розглядається як умова її становлення.

  3. На стадії адаптації (період дитинства) і стадії індивідуалізації (підлітковий період) людина виступає як суб’єкт суспільних відносин.

  4. На стадії інтеграції (період юнацтва) досягається певний баланс між людиною і суспільством, інтеграція суб’єкт – об’єктних відносин особистості з соціумом.

  5. На трудовій стадії (період зрілості людини) відбувається як засвоєння соціального досвіду, так і його відтворення.

 

Питання 4.  Сутність, механізми, структура і показники соціалізації

 

Термін «соціалізація», незважаючи на його широку розповсюдженість, не має однозначного тлумачення серед різних представників психологічної науки. В системі психології вживаються ще два терміни, які іноді розглядаються як синоніми слова «соціалізація»: «розвиток особистості» і «виховання». Незважаючи на це, основний зміст цього поняття зводиться до того, що це процес «входження індивіда в соціальне середовище», «засвоєння ним  соціальних  впливів»,  «залучення  його  до  системи  соціальних  зв’язків» і т. ін. 

Утім, для більш повного і кращого розуміння сутності процесу соціалізації необхідно розвести передусім поняття «розвиток особистості» і «виховання».

Ідея розвитку особистості, як було зазначено вище, одна з провідних ідей психології. Більше того, визнання особистості суб’єктом соціальної діяльності надає особливої значущості ідеї розвитку особистості: дитина, розвиваючись, стає таким суб’єктом, тобто процес її розвитку не сприймається поза її соціальним розвитком, поза засвоєнням нею системи соціальних зв’язків, відносин, поза включенням в них. За об’ємом поняття «розвиток особистості» і «соціалізація» у цьому випадку ніби співпадають, але акцент на активність особистості більше представлений в ідеї розвитку, а не соціалізації, оскільки в центрі уваги – соціальне середовище і його вплив на особистість. Між тим, науковий розгляд питання соціалізації не відбувається без проблеми розвитку особистості, а навпаки, припускає розуміння особистості як становлення її в якості активного соціального суб’єкта.

Іншу природу мають співвідношення понять «соціалізація» і «виховання». Відомо, що термін «виховання» застосовується у двох значеннях – вузькому і широкому розумінні. У вузькому розумінні «виховання – це процес цілеспрямованого впливу на людину з боку суб’єкта виховного процесу з метою передачі їй певної системи уявлень, понять, норм і т. ін. Увага в цьому контексті звертається на цілеспрямованість, планомірність процесу впливу. В широкому розумінні під «вихованням розуміється вплив на людину всієї системи суспільних зв’язків з метою засвоєння нею суспільного досвіду і т. ін. Суб’єктом виховного процесу в цьому випадку виступає як все суспільство, так і все життя». Таким чином, соціалізація відрізняється від виховання у вузькому розумінні і уподібнюється  вихованню у широкому розумінні.

Виходячи з цього, І.Татьянчикова так визначає сутність соціалізації: «Соціалізація – це двобічний процес, який включає в себе, з одного боку, засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, систему соціальних зв’язків, з іншого боку, процес активного відтворення індивідом системи соціальних зв’язків за рахунок його активної діяльності, активного входження в соціальне середовище...» [3, с. 21].

Саме це визначення соціалізації стало найбільш поширеним у вітчизняній соціальній психології. Отже, з точки зору принципу діяльності, соціалізація – це процес взаємодії індивіда і суспільства, наслідком якого є конкретно-історична форма їх соціальності. Соціальність індивіда – це завжди конкретно-історичне явище, бо його основою є конкретно-історичні умови діяльності, які пред’являють свої вимоги до змісту і спрямованості якостей і властивостей індивідів.

Сутність процесу соціалізації зводиться до того, що людина поступово засвоює соціальний досвід і використовує його для адаптації до соціуму. Таке засвоєння відбувається стихійно і цілеспрямовано. У зв’язку з цим потрібно розрізняти направлену і ненаправлену (стихійну) форми соціалізації. При цьому цілеспрямованість визначається умовами сім’ї, школи, різних суспільних організацій. Стихійність – різноманітними аспектами життя, свідком яких стає людина. Ненаправлена, або стихійна форма соціалізації, – це «автоматичне» виховання певних соціальних навичок у зв’язку з постійним перебуванням індивіда в безпосередньому соціальному оточенні.

 Проте, немає сенсу  перебільшувати значення будь-якої однієї форми соціалізації, бо така абсолютизація неодмінно спричиняє перекоси в системі виховання. Сама практика з усією гостротою зробила необхідним вивчення процесу формування особистості у всій повноті і різноманітності його форм. При цьому дослідники О.Глоба, Я.Коломінський, В.Москаленко, В.Панок, О.Хохліна відмічають, що в процесі соціалізації обов’язково повинні здійснюватись два основних засоби засвоєння культури: один з них передбачає обов’язкову вербалізацію культурної норми і розрахований на свідоме засвоєння її змісту, а другий – передбачає засвоєння культури шляхом наслідування стереотипному зразкові або психологічний тиск на особистість соціальної групи через певні механізми. Проте, соціалізація відноситься до тих явищ, завдяки яким людина навчається жити і ефективно взаємодіяти з іншими людьми.

В.Москаленко робить певний акцент на двобічності процесу соціалізації не тільки через діалектичну єдність засвоєння і відтворення соціального досвіду, але й через єдність стихійного і цілеспрямованого впливу на всі процеси становлення людини як суб’єкта суспільних відносин. Двобічність процесу соціалізації, вказує автор, проявляється також в єдності її внутрішнього і зовнішнього змісту. Зовнішній процес – це сукупність всіх соціальних впливів на людину, які регулюють прояв притаманних суб’єкту імпульсів і потягів. Внутрішній процес – це процес формування цілісної особистості. Соціалізація, звертає увагу авторка, може вивчатись в філогенетичному плані, тобто коли формуються родові властивості людства, і онтогенетичному, коли формується конкретний тип особистості.

Визначаючи поняття «соціалізація», різні дослідники виділяють, як головні, ті чи інші сторони цього процесу в залежності від аспекту і мети, яка ставиться в дослідженні. Зміст поняття «соціалізація» деякі автори визначають як процес «...входження індивіда в соціальне середовище, пристосування до нього, освоєння певних ролей і функцій» (О.Глоба). Інші дослідники вважають  процесом соціалізації «...засвоєння індивідом соціального  досвіду, в ході  якого  утворюється  конкретна  особистість» (Ю.Бистрова).

При аналізі поглядів вчених різних напрямів (психологічного, загально-педагогічного, соціологічного) на питання соціалізації спостерігається розмаїття їхніх теоретичних засад, підходів, широке коло тлумачень. Різні підходи до аналізу такого багатогранного процесу, як соціалізація, в якому діють складні соціальні, соціально-психологічні та інші механізми, мають рацію. Тому, цілком правомірним є існування багатьох окремих визначень соціалізації, які відображають певні аспекти цього процесу, виступаючи інструментами аналізу конкретних процесів формування індивіда і його особистості.

Утім, як показує аналіз цих визначень, поняття соціалізації багатьма авторами розуміється як адаптація. За допомогою поняття «адаптація» соціалізація розглядається як процес входження людини в соціальне середовище та її пристосування до культурних, психологічних і соціологічних факторів. Між тим, слід зазначити, що трактування соціалізації, як адаптації, в дослідженнях вітчизняних та зарубіжних вчених є найбільш раннім.

Інакше  розуміється  сутність соціалізації в гуманістичній психології (А.Маслоу, А.Олпорт, К.Роджерс). У ній соціалізація представлена як процес самоактуалізації, Я-концепції, самореалізації особистістю своїх потенцій і творчих здібностей, як процес подолання негативних впливів середовища, які заважають її саморозвитку і самоствердженню. Представники цього напряму розглядають суб’єкт як самодостатню і саморозвиваючу систему, як продукт самовиховання.

Ці два підходи приймаються психологами, хоча пріоритет віддається все ж першому. У зв’язку з цим більшість вітчизняних психологів роблять суттєвий акцент саме на соціальний бік людського індивіда і його психіки і з цього приводу відзначають, що в ході розвитку людини відбувається вплив на неї суспільства, але й сама людина, як член цього суспільства, впливає на це останнє, тобто людина стає і об’єктом , і суб’єктом цього впливу.

Слід зазначити, що успішною соціалізація може вважатися тільки тоді, коли людина одночасно здатна як адаптуватися до суспільства, так і певною мірою протистояти тим його проявам, які заважають її саморозвитку і самоствердженню. Таким чином, на це особливо звертає увагу В.Москаленко, в самому процесі соціалізації закладено внутрішній конфлікт між мірою ідентифікації людини з суспільством і мірою уособлення її в суспільстві. Разом з тим, на думку автора, засвоєння соціального досвіду неможливе без індивідуальної активності самої людини в різних сферах діяльності.

Отже, сутнісний зміст соціалізації розкривається на перетині таких її процесів, як адаптація, інтеграція, саморозвиток і самореалізація. Діалектична їх єдність забезпечує оптимальний розвиток особистості впродовж усього життя людини у взаємодії з навколишнім середовищем. При цьому до впливу соціального середовища вона ставиться вибірково на основі сформованої у її свідомості системи цінностей. Індивідуальність особи, її потенційні можливості засвоїти культурний пласт суспільства, потреби та інтереси, спрямованість соціальної активності стають найважливішими чинниками її соціалізації.

Найбільш оптимальним є визначення соціалізації, яке дає В.Москаленко: соціалізація особистості представляє собою процес формування особистості в певних соціальних умовах, процес засвоєння людиною соціального досвіду, в ході якого людина відтворює соціальний досвід у власні цінності і орієнтації, вибірково вводить у свою систему поведінки ті норми і шаблони поведінки, які прийняті в суспільстві або групі. При цьому норми поведінки, норми моралі, переконання людини визначаються тими нормами, які прийняті в даному суспільстві.

Соціалізація здійснюється, як було зазначено вище, протягом усього життя людини, поділяючись на первинну (соціалізація дитини) та вторинну  (соціалізація дорослих). Це відбувається тому, що умови життя людини, а також вона сама, постійно змінюються, вимагають входження у нові соціальні ролі та змін статусу, інколи докорінних.

Соціалізація – це безперервний процес, який в свою чергу поділяється на етапи, кожен з яких «спеціалізується» на вирішенні певних завдань, без реалізації яких кожен наступний етап може як не настати, так і бути деформованим або загальмованим.

         На кожному з цих етапів існують «критичні періоди». Щодо  соціалізації дитини – це перші 2-3 роки і вступ до школи; для соціалізації підлітка – перетворення підлітка на юнака; для тривалої – початок самостійного життя і перехід від юнацтва до зрілості. Соціалізація дорослих націлена на зміну поведінки в новій ситуації, дітей – на формування ціннісних орієнтацій. Дорослі, спираючись на свій соціальний досвід, здатні оцінювати, сприймати норми критично, тоді як діти спроможні лише засвоювати їх. При цьому соціалізація дорослого допомагає йому набути необхідних навичок, а соціалізація дитини пов’язана передусім з мотивацією.

          Виділяють три сфери, в яких розгортається весь зміст процесу соціалізації особистості: діяльність, спілкування і самосвідомість.

 У процесі соціалізації «набір» діяльностей індивіда розширюється, тобто осягаються все нові і нові види діяльності: соціалізація відбувається як засвоєння нових і різних форм моделей рольової поведінки, в результаті чого у індивіда поступово формується орієнтація в існуючій системі соціальних ролей. Загалом сутність перетворень у системі діяльності відбувається у процесі розширення можливостей індивіда як суб’єкта діяльності. Між тим, формування особистості як суб’єкта діяльності стає можливим завдяки розгортанню процесів сфери спілкування, тобто розширенню соціальних зв’язків індивіда, а також становленню персональної системи особистісних смислів, за якими стоїть, відповідно, орієнтація в системі предметних діяльностей, які задаються суспільством.

Важлива роль в соціалізації індивіда належить, безумовно, розвитку і примноженню його контактів з іншими людьми і в умовах суспільно значущої сумісної діяльності. Зі сферою спілкування тісно пов’язана третя сфера соціалізації – сфера самосвідомості. Завдяки спілкуванню індивід починає правильно сприймати себе і інших, що сприяє становленню в людині образу її «Я». Саме в цій сфері відбувається формування певних структур індивідуальної самосвідомості, яка пов’язана з процесом самовизначення і становлення соціальної ідентичності особистості, передумовою яких є активне включення індивіда в різні соціальні спільноти.

При розгляданні процесу соціалізації певне значення має визначення таких її складових, як структура, зміст, механізми, соціальні інститути, форми, фактори та стадії.

Виділяють наступну структуру соціалізації:

1) зміст (згідно з цією точкою зору про соціалізацію і асоціалізацію говорять як про пристосування до негативного досвіду);

2) широту, тобто кількість сфер, до яких може пристосуватися особистість.

Зміст соціалізації більшістю авторів визначається з одного боку, всією сукупністю соціальних впливів (політичних програм, засобів масової інформації, культури), з другого – ставленням індивіда до всього цього. Слід враховувати, що ці відносини залежать не тільки від особливостей самої людини, але й від соціальної ситуації, в якій вона перебуває.

Особистість засвоює соціальний досвід завдяки певним механізмам.

Відносно механізмів соціалізації в психології існує кілька точок зору. Під механізмами соціалізації розуміються механізми переведення внутрішніх стимулів у соціально прийнятні форми, серед яких головну роль відіграє ідентифікація. У біхевіоризмі механізмами соціалізації прийнято вважати зовнішнє стимулююче підкріплення тієї чи іншої поведінки і вчинків – навчання. Отже, механізми соціалізації – це засоби свідомого або несвідомого засвоєння і відтворення соціального досвіду. У цьому зв’язку автор виділяє в якості головного механізм, який визначає як єдність наслідування, імітації, ідентифікації». Аналогічної точки зору дотримується і Г.Тард. На його думку, механізм соціалізації включає в себе:

1) імітацію, наслідування;

2) ідентифікацію;

3) керівництво.

        Загалом механізми соціалізації визначаються як соціально-психологічні впливи середовища, що безпосередньо сприяють інтеріоризації зовнішніх групових норм і цінностей.

 При цьому загальними і універсальними механізмами соціалізації визначаються механізми інтеріоризації (перенесення суспільних уявлень у свідомість окремої людини, перехід зовнішніх практичних дій в розумовий план соціальних норм, цінностей і типових форм поведінки)  і екстеріоризації (винесення «назовні» результатів розумових дій), які відбуваються в процесі індивідуальної життєдіяльності.

  Якщо розглядати процес соціалізації з точки зору його функцій, то однією з основних функцій соціалізації є формування особистості, яка адекватно відображає соціальну ситуацію і здібна взяти на себе вирішення найбільш важливих суспільно значущих завдань.

 

Висновки:

1.  Поняття «соціалізація» має декілька визначень залежно від аспекту та сторони дослідження. В загальному визначенні вона може розумітися як процес входження індивіда в суспільство через засвоєння людиною соціальних норм, ролей, форм спілкування і формування соціальності як головного результату соціалізації.

  2.  Соціалізація – це двобічний процес, який включає в себе, з одного боку, засвоєння індивідом соціального досвіду, а з іншого – процес активного відтворення ним системи соціальних зв’язків.

          3. Соціалізація здійснюється протягом усього життя людини і поділяється на первинну (соціалізація дитини) та вторинну (соціалізація дорослих).

          4. Виділяють три сфери, в яких розгортається соціалізація: діяльність, спілкування і самосвідомість.

          5. У структурі соціалізації виділяють: зміст (сукупність соціальних впливів і ставлення до них індивіда) і широту (кількість сфер, до яких може пристосуватися особистість).

6. Соціалізація особистості здійснюється завдяки певним механізмам. Під механізмами соціалізації розуміються способи усвідомленого або неусвідомленого засвоєння і відтворення соціального досвіду.

          7. Існує кілька точок зору на розуміння механізмів соціалізації. Загальними і універсальними визначають механізми інтеріоризації і екстеріоризації.

          8. Важливим для розуміння суті соціалізації особистості, особливостей психолого-педагогічного впливу на цей процес є визначення показників соціалізації.

          9. Головним показником соціалізованості особистості виступає ступінь її незалежності, впевненості, самостійності в процесі життя.

         10.  Психолого-педагогічний вплив на особистість з метою підвищення її соціалізації передбачає визначення показників соціалізації на основних стадіях.

         11. На стадії адаптації головними показниками визначають адаптованість або неадаптованість особистості.

         12. На стадії індивідуалізації головними показниками визначають прояв ступеня індивідуальних якостей особистості через її самосвідомість (самооцінку) і психофізіологічні можливості.

          13. На стадії інтеграції головними показниками визначають різноманітні форми адекватного використання та розвитку психофізіологічних можливостей та позитивних якостей дитини.

14. На трудовій стадії соціалізації головними показниками визначають розвиток можливостей особистості у контексті її професійної підготовки (успішність, ефективність, продуктивність професійно-трудової діяльності).

 

Питання 5. Основні чинники соціалізації

 

На процес соціалізації, який може бути стихійним або керованим, тобто спеціально організованим, впливає комплекс чинників (факторів). Чинники соціалізації   –   це обставини, які впливають на процес соціалізації людини і які визначають її соціальну поведінку і активність, тобто від дії певних чинників напряму залежить успішність соціалізації.

Крім того, згідно з поглядами О.Глоби, на соціалізацію особистості впливають суб’єктивні фактори, тобто ті особливості, які пов’язані, з одного боку, з її природними задатками (біологічні чинники), а з другого –  з індивідуальними рисами, які вже є у неї (психологічні чинники). При цьому в процесі  своєї життєдіяльності, яка відбувається у межах макро-, мезо- і мікрофакторів, особистість зазнає на собі їхній вплив, вибірково засвоюючи відповідні соціальні норми і культуру, що сприяє формуванню у неї певної соціальної спрямованості і розвитку індивідуальності взагалі.

Безумовно, макрофактори є тими чинниками, які справляють серйозний вплив на соціалізацію всього людства, але необхідно враховувати, що найбільше впливають на кожну особистість передусім соціальні чинники (мікрофактори): сім’я, школа, позашкільні заклади, засоби масової інформації (преса, радіо, телебачення), спілкування з оточуючими людьми.

Слід зазначити, що чинники соціалізації –  це середовище, яке не є чимось спонтанним і випадковим. Воно повинне бути спроектоване, добре організоване і навіть побудоване, тобто в ідеалі –  це середовище, яке розвивається і надає можливість особистісного зростання кожному індивіду в плані самореалізації, свободи творчості, естетичного і морального розвитку.

На всіх стадіях соціалізації вплив суспільства на особистість здійснюється або безпосередньо, або через групу, але через норми, цінності та знаки, тобто суспільство і група передають особистості певну систему норм і цінностей за допомогою знаків. Ті конкретні групи, в яких особистість залучається до системи норм і цінностей і які виступають своєрідними трансляторами соціального досвіду, називаються інститутами соціалізації.

Соціалізація і розвиток дитини відбуваються під впливом різноманітних соціальних інститутів: сім’ї, школи, позашкільних закладів. У період раннього дитинства особливу роль відіграють сім’я і дошкільні заклади, в шкільному віці основним інститутом соціалізації є школа, яка забезпечує учню не тільки освіту і яка вже сама є найважливішим елементом соціалізації, але й, крім цього, школа зобов’язана підготувати дитину до життя у суспільстві. Школа також надає учню можливість спілкування не тільки з дорослими (вчителями), але й з однолітками, що також виступає як своєрідний і не менш важливий інститут соціалізації, оскільки приналежність до групи однолітків допомагає школяру досягти певної внутрішньої і зовнішньої незалежності, затвердити своє «Я».

Одним з найважливіших чинників соціалізації дитини є сім’я. Сім’я характеризується як складне соціальне утворення, яке, з одного боку, розглядається як специфічний соціальний інститут, а з другого –  як мала соціальна група. Існування сім’ї, як соціальної спільності і як фактора соціалізації, обумовлюється потребою людей у сімейному образі життя. Сім’я залишається головною формою особистісної задоволеності соціальної потреби у відтворенні населення.

Отже, сім’я  розуміється як  мала соціальна група людей, об’єднана кровноспорідненими або іншими прирівняними до них зв’язками, члени якої пов’язані спільністю побуту, взаємною матеріальною і моральною відповідальністю, а також це спільність, де здійснюється відтворення населення і наступність сімейних поколінь, соціалізація дітей і підтримка існування членів сім’ї.

Утім, в останній час, на сучасному етапі розвитку суспільства, намітилася чітка тенденція до зменшення потреби сім’ї у дітях, що суттєво позначається на демографічній ситуації не тільки в нашій країні, але й у світі. Сьогодні сім’я опинилася у кризовій ситуації, коли спостерігається обмеження її умов існування, матеріальних і духовних ресурсів, необхідних їй для виживання та адекватного входження в культуру суспільства, діяльності в ньому, тобто поширюється таке явище, як соціальна депривація.

Сім’я відіграє вирішальну роль у ефективності соціалізації дитини на всіх її вікових етапах розвитку. До причин, що знижують соціалізаційні можливості сім’ї, відносяться незнання батьками сучасних технологій сімейного виховання дітей, мета яких полягає в поліпшенні внутрішньо сімейних відносин, створенні сприятливих умов для функціонування сімейного колективу, усуненні підгрунтя сімейних конфліктів як між самими дорослими членами родини, так і між батьками та дітьми. Відсутність у батьків педагогічної культури (або її недостатній рівень) призводить до того, що сімейне виховання здійснюється «всліпу», що негативно позначається на дитині, на її соціалізованості.

Ще більш загострюється проблема соціалізації дітей з обмеженими інтелектуальними можливостями, оскільки вони здебільшого виховуються у неблагополучних сім’ях або і зовсім поза сім’єю, в закладах інтернатного типу. За даними досліджень, це означає, що з урахуванням соматичного і психічного здоров’я, з урахуванням обтяженої спадковості, сприятливого протікання пренатального розвитку, важких умов життя у ранньому віці, діти, які народились і виросли в таких сім’ях, складають за суттю «групу риску. Крім того, підкреслюють автори, оскільки такі діти виховуються поза сім’єю, вони мають специфічні психологічні особливості, їхній розвиток і соціалізація йдуть особливим шляхом. Відсутність або неадекватність сім’ї провокують значні відхилення у поведінці та їхньому особистісному розвитку. Таким дітям у цілому притаманна одна характерна риса -  порушення соціалізації у широкому проявленні: невміння вести себе на побутовому рівні (навіть за столом), відсутність навичок гігієни, неспроможність адаптуватися до незнайомого середовища, до нових обставин, відсутність ціннісних орієнтацій, агресивність, втрата інтересів до праці; відсутність норм моралі, прийнятих у суспільстві, втрата інтересів до знань, погані звички тощо. Навіть, якщо дитина виховується у сім’ї, але у неблагополучній, позитивних  зрушень у неї практично не спостерігається, оскільки така сім’я здебільшого гальмує або деформує соціалізаційний процес –  в залежності від системи моральних цінностей, які в ній домінують.

Отже, сім’я –  це перший соціальний простір, в якому дитина одержує соціальний досвід, це база, фундамент всіх соціальних зв’язків, які їй належить встановити і створити. Тому ефективність соціалізації у першу чергу залежить від системи відносин «батьки-дитина».

Особливістю соціалізації дітей з інтелектуальними порушеннями, які навчаються в школах інтернатного типу, є заміщення головного інституту соціалізації –  сім’ї –  навчальним закладом, що приводить до утруднення процесу їхньої соціалізації. Ось чому виховні, навчальні і реабілітаційні заклади, в сфері діяльності яких здійснюється спрямований вплив на дітей з обмеженими інтелектуальними можливостями, повинні відігравати важливу роль в керуванні процесом соціального розвитку своїх вихованців і досягненні ними загального рівня соціальної переконливості.

Можна визначити фактори, які утруднюють соціалізацію вихованців таких закладів:

–      особливий соціальний статус дитини –  вона нічия, у неї нікого немає, ніхто нею не цікавиться, і вона нікому не потрібна;

–      наявність у більшості учнів відхилень стану здоров’я, розумового і психічного розвитку;

–      наявність дефіциту індивідуального спілкування з близькими дорослими;

–      обмеження соціальної активності дитини;

–      недостатнє включення в різні види корисної для дітей практичної діяльності, яке приводить до депривації;

–      наявність обмежень у сфері реалізації засвоєних соціальних норм і соціального досвіду;

–      жорстка регламентація організації життя дітей, пригнічення самостійності і ініціативності, неможливість проявляти саморегуляцію і внутрішній самоконтроль;

–      своєрідний характер спілкування з однолітками, необхідність адаптуватися до великої кількості однолітків одразу, що приводить до емоційної напруги, стану тривоги, посилення агресії;

–      обмеженість контактів дітей, їх ізольованість, усунення від реального життя;

–      пригніченості свого «Я» (використання «Ми» замість «Я»).

Наступним, не менш важливим чинником, який впливає на процес соціалізації особистості, є навчання і виховання, які здійснюються основним інститутом соціалізації –  школою.  Школа забезпечує учню систематичну освіту, яка вже сама стає вагомим елементом соціалізації, але крім цього, школа зобов’язана підготувати людину до життя у суспільстві і в більш широкому розумінні. Порівняно з сім’єю, школа у більшій мірі залежить від суспільства і держави, хоча ця залежність може проявлятися по-різному.

Школа –  це простір життя дитини, в якому вона набуває навички соціальної поведінки, засвоює певні соціальні норми, прийняті у суспільстві, отримує можливість спілкування не тільки з дорослими, а й з однолітками, що вже само по собі виступає як найважливіший інститут соціалізації; набуває досвіду визначення  і реалізації життєвих рішень. Головним завданням школи є не стільки навчання, скільки формування творчої, діяльної особистості, здібної до самовдосконалення і самореалізації. Така особистість формується в ході навчання і виховання. При цьому визначальною рисою школи як інституту соціалізації, є її відкритість перед суспільством, а зміст навчально-виховного процесу має забезпечувати швидку адаптацію випускників у самостійному житті, набуття ними в шкільні роки вмінь цілеспрямовано використовувати свій потенціал як для самореалізації в особистому плані, так і в інтересах суспільства, держави.

Безумовно, що освіта –  важлива і неодмінна умова соціалізації особистості. Якщо йдеться про навчання і виховання, то на перший план виходить саме навчання, оскільки знання є основою виховного процесу. Втім, неможливо відкидати і значення виховання, оскільки сучасна загальноосвітня школа орієнтується не тільки на забезпечення засвоєння учнями певної сукупності знань, а й на всебічний розвиток дитини як цілісної особистості, що йде у контексті особистісного підходу (В.Рибалка, О.Хохліна), тобто у центрі навчально-виховного процесу школи стоїть особистість, яка володіє знаннями, вміннями й навичками, які допоможуть їй не лише пристосуватися до навколишнього середовища, а й творчо реалізувати закладені в ній здібності. Ось чому на перший план освітньої політики сьогодення виходять завдання розвитку і формування особистості й індивідуальності дітей, створення умов, які забезпечать особистісно-орієнтований підхід до розвитку здібностей кожного школяра. При цьому свідома і цілеспрямована соціалізація учнів –  це головне завдання школи, невід’ємний елемент навчально-виховного процесу школи на сучасному етапі.

Саме тому мета шкільної соціалізації полягає в тому, щоб допомогти вихованцеві вижити в складному світі, зрозуміти своє покликання, визначити власне місце в суспільстві, знайти шляхи найефективнішої самореалізації в ньому, усвідомити себе як члена суспільства, навчити успішно взаємодіяти з іншими членами суспільства та протидіяти негативним впливам середовища.

Отже, шкільна соціалізація передбачає:

–      формування в учнів базових ціннісних орієнтацій;

–      створення передумов для засвоєння школярами соціальних норм;

–      вибудову соціалізації на більш-менш однозначному виконанні правил;

–      формування переважно мотивації поведінки;

     –  запровадження соціалізації в спеціально організований педагогічний процес школи, у ситуації колективної діяльності, спілкування і творчості дітей.

Особливої актуальності шкільна соціалізація набуває для дітей з інтелектуальними порушеннями, оскільки сім’я, як головний інститут соціалізації, не виконує своєї основної ролі. У цьому зв’язку спеціальний заклад освіти робить вирішальний вплив на результат їхньої соціалізації. Діти цієї категорії отримують у школі не тільки знання, але й навички, необхідні для життя у соціумі. Включення людини з обмеженими можливостями життєдіяльності в соціальне середовище, підготовка до самостійного і незалежного  життя у суспільстві є однією з найважливіших завдань системи спеціальної освіти.

Утім, складні соціальні і економічні процеси, характерні для розвитку суспільства в нашій країні в останні роки, передусім відбиваються на положенні найбільш уразливої її частини  – дітях з особливими потребами. Сьогодні вочевидь проявляються тривожні тенденції в характеристиці таких дітей і підлітків. Виходячи із спеціальних шкіл, вихованці стають асоціальними особистостями: залежними, неспроможними до самостійного життя, емоційно жорстокими і здебільшого агресивними, тобто вони зазнають суттєвих труднощів у адаптації до навколишнього світу.

Досвід роботи в спеціальних закладах освіти дає підстави констатувати, що сьогодні на перший план виходять проблеми не матеріальні, а психологічні. Діти, які живуть і навчаються у таких закладах, копіюють ту модель соціальної поведінки, яку вони бачать постійно, щодобово –  жорстка вертикаль залежності, домінування авторитарної системи тощо. Ось чому категорія дітей з інтелектуальними вадами повинна засвоювати достатньо великий об’єм соціалізації, оскільки це дасть їм  можливість бути готовими до самостійного життя і, не розраховуючи на підтримку батьків, необхідно самим навчитися будувати своє життя, використовувати свої внутрішні резерви, реалізувати життєві плани. І допомогти в цьому таким дітям у більшості випадків може і повинна спеціальна школа.

Педагогічний колектив, перш за все, повинен спрямувати свої зусилля на учня, забезпеченні його соціальної компетенції, на навчанні дитини можливостей виживати в різних умовах життя, вести самостійний спосіб життя, допомогти визначитися професійно з урахуванням задатків, здібностей і схильностей дитини. Реалізації цих завдань повинна підпорядковуватися вся діяльність спеціального закладу освіти.

Не менш важливим фактором, який впливає на соціалізацію дитини, є її спілкування з однолітками, яке відбувається у дитячому садочку, школі, різних неформальних дитячих та підліткових об’єднаннях. Спільність однолітків –  це сукупність різних малих груп. Слід зазначити, що в останні десятиріччя групи однолітків стали одним з визначних мікрофакторів соціалізації. Їх роль значно підвищилась під впливом певних обставин: урбанізації, перетворення великої сім’ї у малу, збільшення термінів навчання і обов’язкова середня освіта, незалежність дітей від батьків, поява незалежних джерел впливу на молоде покоління. Все це обумовило зростання автономності юнацтва у суспільстві. Відособлення школярів у своєрідне суспільство однолітків проявляється в певних нормах соціальної поведінки і взаємовідносин між собою, а також з дорослими. Між тим, таке відособлення може носити специфічний і обмежений характер. При цьому автономія однолітків може складатися з поведінкової автономії (потреби і права самостійно вирішувати питання), емоційної автономії (потреби і права мати власні схильності, які обираються незалежно від батьків), моральної й ціннісної автономії (потреби і права на власні погляди і фактична наявність їх).

Саме в шкільні роки суспільство однолітків дає можливість дітям, підліткам і юнакам відчути свою приналежність до великої групи, до її норм і цінностей і таким чином ствердитися через ідентифікацію себе з членами групи.

Разом з тим, таке суспільство допомагає кожному школяру відрізнити себе від інших через свої особливості і знову ствердити себе, свою індивідуальність через свої неповторні особливості. Таким чином, приналежність до суспільства однолітків сприяє школярам щодо досягнення певної внутрішньої і зовнішньої незалежності, затвердження свого «Я», що особливо важливо у підлітковому і юнацькому віці, коли сім’я починає втрачати свою автономію на дітей.

Таким чином, одну із форм соціальної основи соціалізації діти проходять у неформальних групах, куди входять практично всі діти, підлітки і юнаки. Причому, з віком потреба в таких групах тільки підвищується. Ось чому педагогам необхідно знати основні характеристики груп однолітків, уважно слідкувати за утворенням таких груп, щоб запобігти їх антисоціальному впливу і здійсненню стихійної негативної соціалізації.

Особливого значення набуває вплив однолітків на дитину з інтелектуальними порушеннями. До позитивних результатів такого впливу можна віднести наступне: формування відчуття впевненості, безпеки і власної значущості, засноване на повному схваленні групою, а також можливість емоційної розрядки завдяки взаєморозумінню всіх членів групи.

Крім того, група сприяє засвоєнню досвіду життя в колективі, навичок спільної праці і втілення загальних інтересів. У групі однолітків дитина з особливими потребами бере на себе ті соціальні ролі, які вона неспроможна реалізувати в колі сім’ї, оскільки спеціальний заклад освіти залишається тим місцем перебування, де вона знаходиться тривалий час. Соціалізуючий вплив певної вікової групи потрібно розглядати в аспекті позицій однолітків, які належать до конкретної групи. У випадку дитини з інтелектуальними порушеннями схвалення її дій і вчинків віковою групою має велике значення і залежить від: виконування різноманітних соціальних ролей у складі груп вихованців на базі спеціальних закладів освіти, ступеня входження у суспільне життя, соціального аспекту поведінки відповідно до очікувань групи однолітків.

Слід зазначити, що найважливішим фактором середовища, який утруднює соціалізацію людей з інтелектуальними порушеннями, є соціальна дискримінація, яка принципово обмежує їхні шанси на повноцінне життя. Суспільна підтримка – це дуже діюча сила середовища, яка допомагає дітям цієї категорії повірити в себе, полегшує розв’язання багатьох життєвих проблем.

Таким чином, діти з особливими потребами, які включені в процес соціалізації, повинні розглядатися як цілісність, в якій немає важливих і неважливих елементів. Тільки такий підхід дає можливість адекватного прогнозу ефекту соціалізації, а також дозволяє правильно визначити її завдання  – як загальні, так і конкретні.

 

Висновки:

1.  На процес соціалізації особистості впливає комплекс чинників (факторів). Чинники соціалізації – це обставини, які впливають на процес соціалізації людини і які визначають її соціальну поведінку і активність.

2.  Виділяють три групи чинників соціалізації: макрофактори, мезофактори, мікрофактори (соціальні фактори).

3.  На процес соціалізації особистості впливають також суб’єктивні фактори: біологічні і психологічні.

4.  Найбільше впливають на соціалізацію людини соціальні чинники: сім’я, школа, спілкування з оточуючими людьми.

 

Питання 6.   Особливості соціалізації на різних вікових етапах

                        становлення особистості

 

Педагогічне осмислення проблеми соціалізації особистості вимагає розгляду питань її соціального розвитку на певному віковому етапі.

Слід зазначити, що особистість формується в групах, які ієрархічно розташовані на сходинках онтогенезу. При цьому характер і особливості становлення особистості визначаються рівнем розвитку тієї групи, в яку вона інтегрована в різні періоди свого життя, тобто цей процес розуміється як входження особистості у суспільно-історичне буття, яке представлене у житті кожної людини її участю в діяльності різних груп, правила і норми яких вона активно засвоює, тим самим освоюючись в цих групах сама. Етапи поступового зростання індивіда, у відповідності до його віку, розуміються як фази розвитку особистості, серед яких виділяють: адаптацію, індивідуалізацію й інтеграцію (І.Татьянчикова).

Отже, наведені вище положення дають можливість зрозуміти процес вікового розвитку особистості. Виділяють наступні вікові етапи становлення особистості дитини: переддошкільний вік (1-3 роки), дошкільний вік (3-6 років); молодший шкільний вік (6-11 років); середній шкільний (підлітковий) вік (11-14 років); старший шкільний (юнацький) вік (15-18 років). При цьому у кожному віці відбуваються процеси адаптації, індивідуалізації й інтеграції, в результаті яких здійснюється поступове зростання особистості в процесі її соціалізації, а також кожному віковому періоду притаманні певна соціальна група, провідний вид діяльності та своя авторитетна особа (див. табл. 1):                                                                         

 

Таблиця 1

Соціалізація особистості дитини

в різні вікові періоди її становлення

 

Віковий період (етап)	Вік дитини	Соціальна група	Провідний вид діяльності	Авторитетна особа
Переддошкільний вік (раннє дитинство)	1-3 роки	сім’я	гра	батьки, насамперед мати
Дошкільний вік	3-6 років	дитячий садочок, дитяча група	рольова гра	вихователька, батьки
Молодший шкільний вік	6-11 років	школа, клас	навчання	вчитель
Середній шкільний (підлітковий)	11-14 років	школа, група однолітків	спілкування	однолітки
Старший шкільний вік (юнацький)	15-18 років	школа, певний колектив	навчально-професійна діяльність	колектив

 

У ранньому дитячому віці розвиток особистості здійснюється насамперед у сім’ї, яка в залежності від обраної нею тактики виховання, виступає як позитивна соціальна група (колектив) або стає прикладом негативного впливу, що притаманне слабо розвиненим групам. Важливо підкреслити, що саме у сім’ї дитина засвоює тип відносин, який потім буде переносити у свою особистісну поведінку і у свої цінності, тобто у риси своєї особистості, що формується.

При цьому у переддошкільному віці фази розвитку особистості мають наступні результати:

–                на стадії адаптації відбувається засвоєння найпростіших навичок, овол одіння мовою як засобом спілкування і прилучання до соціуму. Однак спостерігається насамперед невміння виділити своє «Я» із оточуючих уявлень;

–                на стадії індивідуалізації відбувається демонстрування у своїй поведінці притаманних дитині відмінностей від оточуючих її людей, протиставлення їм себе: «моя мама»,«я-мамина», «мої іграшки» і т. ін.;

– на стадії інтеграції дитина починає керувати своєю поведінкою, радитися з оточуючими, підкорятися вимогам дорослих і висувати свої розумні вимоги, з якими можна погодитися.

У дошкільному віці відбувається включення дитини в групу однолітків в умовах дитячого садочка. Головною особою у цей період для малюка стає вихователька, манери і спосіб поведінки якої він переймає і бере за відповідний зразок, нарівні з батьками.

Фази розвитку особистості у цьому віковому періоді передбачають:

– на стадії адаптації –  засвоєння норм і способів поведінки, які схвалюються як батьками, так і вихователями через взаємодію з ними і з іншими дітьми;

–  на стадії індивідуалізації –  намагання дитини знайти в собі такі якості і риси, які будуть виділяти її серед інших дітей;

–  на стадії інтеграції –  гармонізацію неусвідомленого намагання дитини визначити свою особисту неповторність, готовність дорослих прийняти тільки те у неї, що відповідає завданню переходу дитини на новий етап виховання, у школу, тобто на наступний період розвитку особистості.

Слід зазначити, що дошкільне дитинство – найважливіший етап, від якого залежить весь подальший шлях розвитку дитини як особистості. Саме в цей період у неї починає формуватися соціальна орієнтація,  проявляються  ознаки самоорганізації, набувається перший соціальний досвід. Соціальний розвиток особистості здійснюється через засвоєння правил взаємовідносин між людьми і через взаємодію дитини з оточуючими предметами. Особливого значення набуває розвиток самосвідомості, становлення внутрішньої позиції дошкільника стосовно інших людей через усвідомлення свого власного «Я» та своїх вчинків. При цьому у соціалізації особистості провідну роль відіграють дорослі, їхні знання, вчинки, оцінювання  ними  дій дитини. Але не слід відкидати і вплив на становлення дошкільника інших дітей, тієї найближчої соціальної групи, в якій задовольняються дитячі потреби у спільній діяльності, спілкуванні, емоційному контакті тощо.

Таким чином, особливостями цього періоду в плані соціалізації визначаються наступні:

–                головним чинником соціального розвитку дитини є сім’я та найближче оточення;

–                дитина починає усвідомлювати своє «Я», відокремлюючи себе від матері і інших людей. Паралельно в неї виникає відчуття самотності, беззахисності і тривоги, тобто у міру того, як дитина відокремлюється, вона починає усвідомлювати свою самотність;

–                роки дошкільного дитинства є сенситивним періодом для соціалізації особистості.

Період молодшого шкільного віку є визначальним у формуванні механізмів осмислення і інтерпретації соціального досвіду, оскільки інтенсивним розвитком усного мовлення дитина намагається вербально визначити свої життєві проблеми і переживання, починає усвідомлювати свій власний досвід. Утім, при цьому молодший школяр ще не в змозі зрозуміти причини труднощів, яких він зазнає, і як наслідок –  виникають відповідні негативні емоційні реакції: гнів, страх, образа, замкнутість, які в кінцевому випадку провокують відгородженість дитини.

Встановлено, що початок навчання є одним із відповідальних і значущих періодів у житті кожної людини, коли відбуваються її певні якісні зміни. Вступ до школи суттєво змінює коло соціальних контактів дитини, що неминуче впливає на її «Я-концепцію», оскільки саме у школі дитина вперше потрапляє в ситуацію, коли її діяльність соціально оцінюється, учень стає об’єктом оцінювання його розумових, соціальних і фізичних можливостей, звертається увага на норми читання, письма, рахунку, на поведінку і дисциплінованість дитини взагалі, вміння спілкуватися з однолітками. На підставі цих уявлень починається інтенсивний розвиток самооцінки молодшого школяра. Учень починає вперше аналізувати свою поведінку і поведінку інших людей. При цьому набутий негативний досвід формує у молодшого школяра певні стереотипи, не тільки негативне уявлення про себе як про учня, але й негативну загальну самооцінку, що в подальшому відбивається на власному життєвому шляху.

У молодшому шкільному віці ситуація формування особистості здебільшого схожа з попередньою, у дошкільному віці. У цьому віковому періоді дитина, проходячи три фази свого розвитку (адаптації, індивідуалізації, інтеграції), опиняється у новій соціальній групі однолітків, яка спочатку є неорганізованою, не виконує регламентованої навчальної діяльності,  тобто не в змозі організовувати її самостійно, тому керується  вчителем. Авторитет педагога для молодшого школяра є дуже важливим, оскільки він не тільки виступає регулятором взаємовідносин дитини з її однолітками, батьками, іншими дорослими,  але й виставляє оцінки, декларує нові обов’язки учня у новій соціальній групі дітей (класі), а сама дитина, перетворюючись на школяра, змінює свою соціальну роль і соціальну позицію взагалі.

При цьому відбувається зміна провідного виду діяльності: від гри, тобто вільної діяльності, до навчання, що вимагає довільних зусиль. Слід зазначити, що сама навчальна діяльність не виступає визначальним фактором розвитку особистості молодшого школяра, в цій ситуації важливу роль відіграє якраз відношення дорослих до його навчальної діяльності, успішності, поведінки, старанності.

Максимального значення навчальна діяльність набуває у старшому шкільному віці, оскільки на перший план виходить усвідомлене відношення до навчання взагалі. Для періоду молодшого шкільного віку дуже важливим стає інтегрування дитини у систему: «учень-учні» і особливо: «учень- вчитель», «учень-батьки».

Успішність перетворення дошкільника на молодшого школяра дає можливість попередити відхилення в соціальному розвитку дитини й надалі, оскільки переважна більшість учнів, що погано навчалася в початковій школі, залишається неуспішною до закінчення школи. Ось чому на цьому віковому етапі таким важливим є пристосування дитини до нових умов в умовах закладу освіти, опанування новою діяльністю, виконування нових соціальних ролей, набуття соціального досвіду, тобто розв’язання завдань соціалізації взагалі.

Специфічною особливістю підліткового віку є те, що вступ до нього не означає входження дитини у нову групу, а являє собою подальший розвиток особистості у групі, що розвивається, але у нових, змінених умовах і обставинах (поява вчителів-предметників замість одного вчителя молодших класів, нові вимоги до навчання, інші форми спілкування з однолітками тощо) при наявності суттєвої перебудови організму в умовах статевого дозрівання. Головним у підлітковому віці є вихід дитини на якісно нову соціальну позицію, в якій реально формується її свідоме ставлення до себе як до члена суспільства.

Особливостям підліткового віку, питанням розвитку особистості та її соціалізації присвятили свої праці І.Бех, Н.Заверико, Т.Кравченко, С.Криворучко, С.Максименко, Л.Міщик, О.Панагушина, Н.Янса та ін.. Встановлено, що підлітковий вік характеризується суперечливими тенденціями соціального і особистісного в розвитку дитини, які відбиваються на процесі її соціалізації в цей віковий період.

При цьому особливості психічного розвитку дитини проявляються насамперед в системі її взаємостосунків з оточуючими людьми, особливого значення набуває спілкування, тобто саме у процесі спілкування з однолітками учень усвідомлює себе особистістю, а також відбувається деяке відособлення підлітка, яке викликане потребою його персоналізації. Особистість виступає як суб’єкт суспільних відносин, який вже засвоїв певні культурні норми суспільства і здатний проявити себе як унікальна індивідуальність, створюючи щось нове, неповторне, в чому найбільш яскраво і проявляється його особистість. Якщо у молодшому шкільному віці найбільш важливим було засвоєння, то у підлітковому – відтворення, причому в індивідуальних і неповторних формах. Між тим, індивідуалізація в багатьох випадках визначається протиріччям, яке існує між досягнутим результатом адаптації підлітка і потребою у максимальній реалізації своїх індивідуальних особливостей. Мова йде про процес реалізації свого «Я», самопрояву як індивідуальності (на рівні темпераменту, типологічних властивостей вищої нервової діяльності, індивідуальних особливостей).

 Отже, якщо під час соціалізації дитини молодшого шкільного віку головною для неї є соціальна адаптація, то для соціалізації підлітка основну роль відіграє становлення внутрішньої структури його психіки, переведення елементів зовнішнього світу у внутрішнє «Я» особистості. Важливим напрямом стає формування соціальної свідомості, уявлень і переконань щодо людських стосунків.

Підлітковий вік – це один з найважливіших періодів життя людини, на якому відбувається все подальше становлення особистості. Головні мотиваційні лінії цього вікового періоду пов’язані, передусім, з прагненням до саморозвитку і самопрояву, набуття ідентичності, самоутвердження в процесі пошуків свого «Я» на основі уявлень про себе підлітка, створення образу свого «Я», «Я-концепції».

Слід зазначити, що у підлітковому віці мікроцикли розвитку особистості відбуваються для одного і того ж школяра паралельно у різних референтних групах. Підліток, включаючись у різні види діяльності і різні групи, всебічно контактує з різними людьми й умовами, що їх оточують, сприймає певні норми їхньої поведінки. При цьому успішна інтеграція в одній з них може супроводжуватися дезінтеграцією в іншій, індивідуальні властивості, які ціняться в одній групі, не приймаються в іншій, де присутні та домінують зовсім інша діяльність й інші ціннісні орієнтації.

Успішна соціалізація забезпечує розвиток індивідуальності учня, здатність незалежно мислити і діяти, а неуспішна –  сприяє психологічній тривожності, невпевненості у собі і у своїх можливостях взагалі, що призводить до невизначеності підлітком свого майбутнього і нерозуміння свого місця в соціальному середовищі.

Слід зауважити, що підлітки повинні бути не тільки об’єктом дії з боку суспільства, вони мають стати активним суб’єктом соціального життя. Саме на це необхідно спиратися педагогічним колективам закладів освіти, де вчиться дитина, оскільки від розвитку особистісних якостей підлітка, сформованості його свідомості (адекватної самосвідомості і самооцінки), рівня соціальної активності, засвоєння цінностей залежить кінцевий результат соціалізації  –   повноцінне існування учня у соціумі, становлення його як особистості.

Юнацький (старший шкільний) вік має свою специфіку соціального розвитку. Проблемами цього вікового періоду, в тому числі й у плані соціалізації, займалися І.Бех, В.Вдовиченко, В.Войтко, М.Головатий, Є.Головаха, Т.Кравченко, С.Максименко та ін., які підкреслюють, що саме в цей час у особистості виразно виявляється прагнення зрозуміти навколишній світ відповідно до своїх установок та поглядів, самостійно розібратися в моральних проблемах всупереч уявленням оточуючих дорослих.

Надзвичайно важливим надбанням юнацтва є прагнення до самовизначення як в особистісній, так і в соціальній сферах. Юність також є періодом, сенситивним для інтелектуального розвитку, особливо в плані становлення передумов професійного інтелекту і вибору загальної стратегії життя. Ось чому питання соціалізації стають дуже важливими в цей віковий період. Старший шкільний вік пов’язується  в основному з перебуванням дитини на стадії інтеграції й стадії ранньої трудової підготовки в умовах закладу освіти, що визначає формування її здатності до самоактуалізації, інтегральної, базової характеристики особистості, яка відображає вищий рівень її розвитку, максимальний прояв її творчих та інших здібностей. У цьому ракурсі процес самоактуалізації старшокласників слід розглядати передусім як реалізацію їхніх потенційних можливостей.

У цьому віці активно формуються також самосвідомість як цілісне уявлення про самого себе (своєї зовнішності, розумових, моральних, вольових якостей, усвідомлювання своїх достоїнств і недоліків), емоційне відношення до себе; власний світогляд як цілісна система поглядів, знань, переконань своєї життєвої філософії; прагнення критично переосмислити оточуючий світ і самоутвердитися як самостійна особистість, побудувати свої власні теорії  сенсу життя, любові, щастя, політики тощо. Для юнацького віку характерними  є максималізм суджень, егоцентризм мислення, своєрідні поведінкові реакції (зневажливе ставлення до дорослих, їхніх порад) і підвищене попадання під вплив однолітків. Юнацький вік, підкреслює Л.Столяренко, являє собою начебто «третій світ», який існує між дитинством і дорослістю, оскільки біологічне – фізіологічне і статеве – дозрівання вже завершено (вже не дитина), але у соціальному відношенні це ще не самостійна доросла особистість. Між тим, в плані соціалізації, старший шкільний вік характеризується прийняттям відповідальних рішень, які визначають все подальше життя людини. Саме у цей період відбувається вибір старшокласниками професії та свого місця у житті, тобто осмислення своєї соціальної позиції. Ось чому найважливіший психологічний процес юнацького віку –  це становлення самосвідомості і стійкого образу своєї особистості, свого «Я», яке в повній мірі позначається на подальшій соціалізації старшокласників.

 

Висновки:

1.  Етапи поступового соціального зростання індивіда розуміються як фази становлення особистості і розглядаються в контексті її психічного розвитку на певних вікових етапах.

2.  Виділяють наступні вікові етапи становлення особистості дитини, набуття нею соціального досвіду: переддошкільний вік, дошкільний вік, молодший шкільний вік, середній шкільний (підлітковий) вік, старший шкільний (юнацький) вік.

3.  Період дошкільного дитинства визначається фундаментальним у процесі соціального становлення особистості.

4.  У молодшому шкільному віці відбувається пристосування дитини до нових умов в умовах закладу освіти, опанування новою діяльністю - навчанням, виконування нової соціальної ролі - учень.

5. Підлітковий вік визначається найбільш незахищеним віковим періодом, який супроводжується кризою переходу від дитинства до дорослості. Головним у підлітковому віці є вихід дитини на якісно нову соціальну позицію, в якій реально формується її свідоме ставлення до себе як до члена суспільства.

6. Найважливіший психологічний процес юнацького віку – становлення самосвідомості та стійкого образу своєї особистості, свого «Я».

7. У зрілому віці відбувається подальше набуття особистістю соціального досвіду, що позначається  на визначенні нею своєї професійної ролі у суспільстві.

                               Питання для самоперевірки:

1. Яке значення має соціалізація в процесі підготовки учнів з особливими потребами до самостійного життя?

2. У чому полягають труднощі соціалізації учнів з інтелектуальними порушеннями?

3. У чому полягає сутність особистісного підходу в процесі соціалізації?

4.  Які виділяють сфери розгортання соціалізації?

5.  У чому полягає сутність стадії адаптації в процесі соціалізації учнів?

6.  У чому полягає сутність стадії індивідуалізації в процесі соціалізації учнів?

7. У чому полягає сутність стадії інтеграції в процесі соціалізації учнів?

8. У чому полягає сутність стадії шкільної трудової підготовки в процесі соціалізації учнів?

9. Чому особливої значущості набуває розвиток адаптаційних можливостей   учнів в процесі соціалізації?

10. Чому розвиток самосвідомості (самооцінки) виділяють в якості головного  предмету корекційно-розвивального впливу на стадії індивідуалізації?

11.  Які основні чинники (фактори) впливають на процес соціалізації?

12.  Чому школа виступає головним інститутом соціалізації для учнів з інтелектуальними порушеннями?

13.  Як спілкування з однолітками впливає на соціалізацію учнів взагалі й учнів з інтелектуальними порушеннями зокрема?

14.  Які особливості соціалізації характерні для дошкільного віку?

15.  Які особливості соціалізації характерні для молодшого шкільного віку?

16.  Які особливості соціалізації характерні для підліткового віку?

17.  Які особливості соціалізації характерні для старшого шкільного віку?

18.  З якими вченими пов’язана концепція особистісного підходу?