Історія країн Сходу ...

Семінар 10: Туреччина у 1945 р. – на початку ХХІ ст.

 

ПЛАН:

1. Туреччина в 1945 – 1960 рр.: лібералізація політичної системи та економічного життя.

2. Друга республіка в Туреччині (1960 – 1980 рр.) і внутрішньополітична боротьба.

3. Третя республіка у 80-х роках ХХ ст.: від військового режиму до „обмеженої демократії”. Економічні реформи Т. Озала.

4. Турецька республіка в 90-х роках ХХ – на початку ХХІ ст.: пріоритети внутрішньої та зовнішньої політики. Ісламізм і його доля.

 

Методичні рекомендації

Перед розглядом проблематики семінарського заняття студентам-історикам 4 курсу треба пригадати особливості розвитку країн ісламського цивілізаційного кола, зокрема турецький варіант. Слід звернути увагу на те, що унікальність географічного розташування Туреччини (на межі двох цивілізацій), сильні державні традиції, порівняно слабкий фактор колоніалізму спричинили взаємовплив східного традиціоналізму і західної культури. Османська імперія (потім Турецька республіка) першою серед ісламських країн зазнала процесу вестернізації (танзімат, Младотурецька революція, реформи Ататюрка). Іслам зазнав руйнації як державна релігія, але залишився як традиція, тому ісламський фактор час від часу зазнає політизації і загрожує стабільності турецького суспільства.

Слід звернути увагу на те, як змінилася роль армії в державі у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст. У чому полягає її стабілізуюча функція? В порівнянні з іншими країнами мусульманського світу, сучасна Туреччина найбільш близька до європейських стандартів (ліберальна економіка, лаїцизм, правові норми громадянського суспільства). Ці тенденції розвитку країни потрібно проаналізувати в ході семінарського заняття.

1. Вестернізація Туреччини продовжувалася після Другої світової війни, породивши гострі зіткнення між політичними силами та нові соціальні протиріччя. Відхід від кемалістської спадщини, що почався після смерті Ататюрка, перетворився в післявоєнний період в боротьбу з питань подальшого розвитку країни між правлячою Народно-республіканською партією (НРП) (Ісмет Іненю) та опозиційною Демократичною партією (ДП) (Джеляль Баяр, Адхан Мендерес). Проаналізувати політику обох партій, використавши набуті раніше знання (НРП: етатизм, протекціонізм, авторитаризм, однопартійність, лаїцизм, зовнішньополітична орієнтація на Велику Британію; ДП: ліберальна економіка, залучення іноземних інвестицій, демократичний розвиток, активізація ісламського фактору, проамериканський курс). Чому НРП, спадкоємиця М. Кемаля, яка була при владі у перші післявоєнні роки (1945 – 1950 рр.), здала свої позиції ДП на парламентських виборах у травні1950 р.?

Процес вестернізації Туреччини значною мірою здійснювався завдяки впливу США. Як цьому сприяли “план  Маршалла“, “доктрина Трумена“, інтеграція до структур Північноатлантичного альянсу?

Аналізуючи десятирічне правління Демократичної партії (1950 – 1960 рр.), слід виявити, в чому проявлялася лібералізація політичної системи та економічного життя в Турецькій республіці. Чому, попри успіхи на початку перебування при владі ДП, наприкінці 50-х років ХХ ст. країну охопила економічна і внутрішньополітична криза?

2. Економічні прорахунки уряду А.Мендереса, посилення націоналістичних настроїв і активізація ісламського духівництва наприкінці1950-х років викликали в армії занепокоєння долею лаїцизму в Туреччині. 27 травня1960 р. армія здійснила державний переворот, влада перейшла до Комітету національної єдності на чолі з генералом Джемалем Гюрселем. Ці події поклали початок Другій Турецькій республіці.

Почати відповідь на запитання слід з аналізу нової Конституції, прийнятої у травні1961 р. Установчими зборами Туреччини. Студенти мають виявити її специфіку, звернувши увагу на надання армії особливого статусу в державі (право втручання в політичне життя, оголошення надзвичайного стану, створення тимчасових органів управління поряд з цивільними).

Головним при розкритті даного питання має стати  показ труднощів і суперечливостей соціально-економічного і політичного розвитку країни в 60-х – 70-х роках ХХ ст., визначення їх причин і наслідків. Бажано проаналізувати політику кабінетів НРП (І. Іненю, 1960 – 1965 рр.), Партії справедливості (С. Демірель, 1965 – 1971 рр.), коаліційних  урядів. Період Другої республіки відзначався гострою політичною боротьбою між політичними силами центру, лівого (Робітнича партія, Комуністична партія Туреччини) і правого крила (ісламістська Партія порятунку Н. Ербакана, Партія націоналістичного руху А. Тюркеша). Якими факторами вона була породжена? Дати характеристику зовнішньополітичного курсу Туреччини в 60-х – 70-х роках ХХ ст., детальніше зупинившись на “кіпрській проблемі“.

Наступне завдання для студентів – у ході дискусії визначити чинники політичної нестабільності, “хворої“ турецької демократії 1960 – 1980 рр.: втручання військових у політику – 1960, 1971, 1980 рр., відсутність сильного політичного центру і чітко визначеної стратегії розвитку, постійні розколи і злиття партій, хвиля політичного екстремізму і тероризму, часта зміна урядів, що унеможливлювало проведення економічних реформ. Студенти мають зробити висновок про необхідність втручання армії для стабілізації становища в суспільстві.

3. Військовий переворот 12 вересня 1980 р. призвів до концентрації влади в руках Ради національної безпеки, очолюваної начальником генерального штабу К. Евреном. Переворот і нова Конституція, затверджена на референдумі 1982 р., відкрили історію Третьої Турецької республіки. Студенти повинні розрізняти два етапи 80-х років ХХ ст.: 1980 – 1983 рр. – військовий режим, 1983 – 1989 рр. – період “обмеженої демократії“, давати їм характеристику. Детальніше треба зупинитися на аналізі Конституції 1982 р., котра підготувала введення режиму “обмеженої демократії“. Звернути увагу на скасування надзвичайного стану і поступову передачу влади цивільним, посилення президентської влади, введення10 % бар’єру проти малих партій, заборону політичним діячам впродовж 5-10 років обіймати вибірні посади в державі.

Чому на парламентських виборах у Туреччині 1983 р. перемогу виборола Партія Вітчизни Тургута Озала, який очолив уряд. Студенти мають визначити завдання, сутність і результати економічних реформ Т. Озала 80-х– початку90-х років ХХ ст. У чому особливість “турецької моделі“ розвитку, сформованої у 1980-х роках? Чи доцільним є використання досвіду Туреччини державами пострадянського простору, зокрема Україною?

4. Четверте запитання є найскладнішим. Студенти повинні виважено підійти до аналізу розвитку Туреччини на етапі загальної демократизації (90-ті рр. ХХ – початок ХХІ ст.), використовуючи новітні наукові публікації вчених-тюркологів, матеріали періодики, інтернет-сайтів.

Незважаючи на успіхи економічних реформ 80-х– початку90-х  рр., у турецькому суспільстві зростає опір консервативних сил і загострюється політична боротьба між основними суперниками – Партією Вітчизни (ПВ) (Т. Озал) і Партією правильного шляху (ППШ) (С. Демірель, Т. Чиллер). Студенти мають поміркувати, чому відбулося падіння авторитету ПВ і на дострокових парламентських виборах 1991 р. перемогу отримала ППШ. Проаналізувати політику кабінетів Сулеймана Деміреля і Тансу Чиллер. Чому в середині 1990-х років у турецькому суспільстві окреслився відхід від цінностей лаїцизму у бік зростання ісламських настроїв?

Обґрунтувати успіх ісламістської Партії благоденства (“Рефах“) Неджметтіна Ербакана на дострокових парламентських виборах 1995 р. Аналізуючи курс уряду Н. Ербакана (1996 – 1997 рр.), доцільно провести дискусію: “Туреччина на межі ХХ – ХХІ ст.: вестернізація чи ісламізація суспільства?“. Чому в січні 1998 р., за рішенням Конституційного суду Туреччини, “Рефах“ була заборонена, а Ербакан позбавлений права займатися політичною діяльністю?

Розкрити економічну стратегію, внутрішньо- та зовнішньополітичні орієнтири Туреччини на початку ХХІ ст., проаналізувавши політику кабінетів Бюлента Еджевіта (1999 – 2002 рр.), Абдулли Гюля (2002 – 2003 рр.), Реджепа Тайіпа Ердогана (2003 – 2014 рр.), Ахмета Давутоглу (2014 – 2016 рр.), Біналі Йилдирима (з 2016 р.).

Проаналізувати політичний курс президентів А. Гюля (2007 – 2014 рр.) та Р.Т. Ердогана (з 2014 р.) („Партія справедливості і розвитку“). Охарактеризувати спробу державного перевороту в Турецькій республіці 15-16 липня 2016 р. та її наслідки (репресії режиму Р.Т. Ердогана проти ліберальних сил, чистки в армії, посилення президентської влади, жорсткий антизахідний курс). Визначити стан „курдської проблеми“ на сучасному етапі.

Студенти мають поміркувати над історичною долею ісламу та ісламізму в сучасній Туреччині. Як „нові ісламісти“ („Партія справедливості і  розвитку“) ставляться до європейських цінностей? Політична боротьба в Туреччині входить у нову фазу, що характеризується загостренням ісламістського і реформаторсько-ататюркістського напрямків.

Ґрунтовного аналізу потребує зовнішня політика Туреччини на сучасному етапі. Особливе місце займають проблема вступу країни до Євросоюзу на правах повного членства (після спроби державного перевороту 2016 р. – жорсткий анти європейський курс Р.Т. Ердогана), “кіпрська проблема“, підвищений інтерес до нових тюркських держав Центральної Азії. Розкрити роль Туреччини в боротьбі з міжнародним тероризмом та позицію в сирійському конфлікті. Зупинитися на нерівномірності розвитку турецько-українських стосунків на сучасному етапі.

У підсумку заняття студенти мають виділити основні тенденції розвитку Турецької республіки у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст.: шлях від етатизму до ліберальної економіки, від авторитаризму до побудови  демократичного суспільства, від традиціоналізму та ісламізму до акумуляції європейських стандартів, а також з’ясувати проблеми сучасної Туреччини та шляхи їх вирішення.

 

Теми рефератів:

1. “Кіпрська проблема“: витоки, розвиток, вирішення.

2. Особливості внутрішньополітичного життя Туреччини наприкінці 90-х років ХХ – на початку ХХІ ст.

3. Лаїцизм і ісламізм в Туреччині у другій половині ХХ– на початку ХХІ ст.

4.  “Новий ісламізм“ у сучасній Туреччині та його історична доля.

5. Курдська проблема в Туреччині: витоки, розвиток та перспективи вирішення.

 

Література:

1.  Авдашева С. Турция: Национальная модель либерализации экономики. Общественные науки и современность. 1993. № 3. С. 45–58.

2.  Вдовиченко Д.И. Тургут Озал. Вопросы истории. 1994. № 4. С. 47–62.

3.  Гасратян М.А., Орешкова С.Ф., Петросян Ю.А. Очерки истории Турции. Москва : Наука, Глав. ред. вост. лит-ры, 1983. 296 с.

4.  Данилов В.И. Западная демократия и восточное общество. Азия и Африка сегодня. 1996. № 4. С. 42–47.

5.  Данилов В.И. Политическая борьба в Турции, 50-е – начало 80-х гг. ХХ в.: (Политические партии и армия). Москва : Наука, Глав. ред. вост. лит-ры, 1985. 318 с.

6.  Данилов В.И. Турция 80-х: от военного режима до «ограниченной демократии». Москва : Наука, 1991. 192 с.

7.  Дружиловский С.Б. Курдская проблема в Турецкой Республике. Этносы и конфессии на Востоке: конфликты и взаимодействие / Под ред. А.В. Торкунова; сост. В.Я. Белокреницкий, М.А. Сапронова. Москва : МГИМО МИД РФ, 2005. С. 317–336.

8.  Дружиловский С.Б. Турецкая Республика в 80 – 90-е годы. Москва : Научная книга, 1998. 112 с.

9.  Жигалина О.И. Эволюция курдского национального движения в странах Западной Азии. Государство, общество, международные отношения на мусульманском Востоке (Афганистан, Иран, Пакистан, Турция, этнический Курдистан, соседние мусульманские районы). Москва : ИВ РАН, Крафт+, 2014. С. 266–280.

10.                  Зиганшина Г. Турция: марафон на пути в Европу. Азия и Африка сегодня. 2005. № 5. С. 33–40.

11.                  Киреев Н.Г. История этатизма в Турции. Москва : Наука, 1991. 340 с.

12.                  Киреев Н.Г. История Турции ХХ век. Москва : ИВ РАН, Крафт+, 2007. 608 с.

13.                  Кондакчян Р.П. Турция : внутренняя политика и ислам. Ереван : Изд-во АН Армянской ССР, 1983. 237 с.

14.                  Миллер А.Ф. Турция : Актуальные проблемы новой и новейшей истории. Москва : Наука, 1983. 278 с.

15.                  Примаков Е.М. Конфиденциально: Ближний Восток на сцене и за кулисами (вторая половина ХХ – начало ХХІ века). Москва : ИИК «Российская газета», 2006. 384 с.

16.                  Розалиев Ю.Н. Экономическая история Турецкой республіки. Москва : Наука, 1980. 302 с.

17.                  Старченков Г.В. Агония лаицизма? Азия и Африка сегодня. 1996. № 6. С. 54–58.

18.                  Турция между Европой и Азией: Итоги европеизации на исходе ХХ века. Москва : Крафт+, ИВ РАН, 2001. 345 с.

19.                  Турция: новые тенденции экономического развития в 80-е гг. / Под ред. Е.И. Уразовой. Москва : Наука, 1991. 341 с.

20.                  Ульченко Н.Д. Экономика Турции в условиях либерализации. Москва : АСТИ-ИЗДАТ, 2002.  513 с.

21.                  Уразова Е.И. Экономика Турции: от этатизма к рынку. Москва : Восточная литература, 1993. 317 с.

22.                  Губанов Н. Турция: путь в Европу через Германию. Азия и Африка сегодня. 2006. № 9. С. 23–28.

23.                  Лазарев М.С. Категории курдской истории. Лазаревские чтения. Вып. 1. Москва, 2012. С. 67–95.

24.                  Новейшая история Турции / Под ред. А.М. Шамсутдинова. Москва : Наука, 1978. 215 с.

25.                  Свистунова И. Анкара – Тегеран: двусторонние отношения и региональные проблемы. Азия и Африка сегодня. 2006. № 11. С. 37–39.

26.                  Смирнова И.А. Курды: судьбы, культура, язик. Новый Курдистан. 1999. № 1-2 (18-19). С. 23–29.

27.                  Старченков Г.И. Современная Турция. Москва : Знание, 1989. 64 с.

28.                  Ахмедова Е.Р. Прагнення Туреччини до вступу в Європейський Союз: політико-правова позиція держав-членів ЄС. Вісник Маріупольського державного університету. Серія : Право. 2014. Вип. 7. С. 274–284.

29.                  Бузаров А. Турецький гамбіт: сирійський військовий конфлікт загострився через втручання Анкари. URL : https://www.rbc.ua/ukr/analytics/turetskiy-gambit-siriyskiy-voennyy-konflikt-1455733760.html.

30.                  Варбанець П. Режим шаріату країні не загрожує. Іслам у турецькій політиці. Політика і час. 2002. № 10. С. 44–49.

31.                  Варбанець П.А. Політика Анкари щодо затвердження Туреччини системоутворюючим ядром тюркського світу: надбання і прорахунки. Гілея. 2014. Вип. 88. С. 374–378.

32.                  Гусаков В. Еволюція визначальних чинників зовнішньої політики Ісламської Республіки Іран. Людина і політика. 2002. № 4. С. 44–52.

33.                  Долгов Є. Не лише Чорне море єднає нас. Посольству України в Туреччині 10 років: минуле, сьогодення, майбутнє. Політика і час. 2003. № 1. С. 3–11.

34.                  Долгов І.О., Зварич В.Б. «Передова країна» у пошуку своєї ідентичності. Проект США «ширший близький схід»: перспективи для Туреччини. Політика i час. 2004. № 7-8. С. 61–70.

35.                  Зиганшина Д. Турция: марафон на пути в Европу. Азия и Африка сегодня. 2005. № 5. С. 30–33.

36.                  Ирхин А.А. Американский план «Большой Ближний Восток» и турецкая концепция «Стратегической глубины»: вызовы и возможности для российской внешней политики в черноморско-средиземноморском регионе. Вестник Томского государственного университета. 2018. № 432. С. 98–104.

37.                  Ирхин А.А. США и Турция: стратегический союз и тактические разногласия. Ретроспектива и прогноз. Севастополь : РИБЕСТ, 2016. 208 с.

38.                  Киреев Н.Г. История Турции. XX век. Москва : ИВ РАН: Крафт+, 2007. 608 с.

39.                  Конфликты и войны XXI века (Ближний Восток и Северная Африка) / отв. ред. В.В. Наумкин, Д.Б. Малышева. Москва : ИВ РАН, 2015. 504 с.

40.                  Кузнецов А.А. Шиитско-суннитский диалог в представлениях некоторых иранских богословов. Ближний Восток и современность. Москва, 2014. Вып. 48. С. 112–121.

41.                  Майдан І.Г. Інститути державної влади в Ісламській Республіці Іран (ІРІ). Науковий вісник Дипломатичної академії України. 2001. Вип. 5. С. 334–343.

42.                  Маначинський І. Іран: в епіцентрі бурі. Політика і час. 2006. № 5. С. 9–14.

43.                  Орлова Т.В. Сучасна політична історія країн світу. Київ; Ніжин : Видавець ПП Лисенко М.М., 2017. 944 с.

44.                  Свистунова И.А. Политика Турции в отношении сирийского кризиса после международной эскалации вокруг Сирии в августе-сентябре 2013 года. Ближний Восток и современность. Москва, 2014. Вып. 48. С. 177–185.

45.                  Сергеев В.М., Саруханян С.H. Модернизация и революция (Турция, Иран и арабские страны). «Аналитические доклады» Института международных исследований МГИМО(У) МИД России. Москва, 2012. Вып. 5 (35). С. 56–60.

46.                  Филин Н.А. Межэлитный конфликт в Иране (1989–2010 гг.). Восток. Афро-азиатские общества: история и современность. 2013. № 1. С. 57–64.

47.                  Худолій А.О. Зовнішня політика Туреччини на Близькому Сході. Вісник Донецького національного університету імені Василя Стуса. 2017. Серія «Політичні науки». С. 34–42.

48.              Щерба О.В., Черник П.П. Становлення та розвиток політичних відносин між Україною і Туреччиною у першій декаді ХХІ століття. Панорама політологічних студій: Науковий вісник Рівненського державного гуманітарного університету. 2012. Вип. 9. С. 11–15.