Шкільний курс україн ...

 Скласти анотацію, рецензію, відгук на запропонований твір. 

Ольга Гузій "Коли цвіте грушка"

— Мамо, грушка в селі вже цвіте?

— Напевно. Спи, синочку…

— І хрущі, мабуть, літають. Мамо, в Італії є хрущі?

— Не знаю, може, і є.

— Я не бачив. Завтра подивлюсь, як буде хрущ італійською, і запитаю у вчительки. А ластівок я бачив. Думав, вони тут зимують, а виявляється, і звідси відлітають до Африки…

Син ще щось говорив, а Леся, втомлена цілоденною працею, чула лише окремі слова, хоча знала, що дитині необхідно виговоритися рідною мовою. У них так мало часу для спілкування. Намагалася вникати у зміст синових слів – і серце стискалося від болю: він живе спогадами.

— Мамо, ти бачила, якого коня дядько Тарас купив? Двоколірного, як корова бабина. Це дуже рідкісна масть. Всі приходили дивитись…

— Синочку, розкажи краще, як справи у школі. Що нового?

— Нічого. А одного разу дядько Тарас, як відводив коня на пасовисько, взяв мене, і я на тому коні їхав верхи. Я б також хотів мати коня.

— Спімо, - погладила біляву голівку. – Добраніч.

— Добраніч. Знаєш, мамо, голуби ліпші від людей.

— Чому?

— Вони турчать, а не говорять.

***

Син спав, а Леся здогадувалась, куди переносять його сни: до їхньої старої грушки, до річки, над якою любив сидіти з вудкою, у ліс, де вогко пахне грибами… Уже минає рік сподівань на те, що Андрійко звикне до іншої країни, знайде нових друзів і нові захоплення, та все марно. І вчителі його хвалять, і слова незнайомі блискавично запам'ятовує, а до школи вирушає з такою мукою в блакитних очах, що їй хочеться щоранку притиснути дитину до себе й ніколи не відпускати. Ну, звісно, він у класі та й у всій школі біла ворона: пшеничне волосся, брови і навіть вії, а з-під них оті оспівані очі-волошки - посеред чорнявих дітей провінційного містечка на півдні Італії. "Дисциплінований, охайний, але замкнутий, важко йде на контакт", - казала Лесі класна керівничка. Він і в Україні уникав галасливих хлоп'ячих гуртів, любив самотність, ліс, річку, птахів і тварин, інколи дивував дорослих своїми незвичайними спостереженнями. "О, то філософ буде", - тішилася внуком баба. Не для нього це місто з вузькими вуличками, вимощеними камінням, із майже завжди опущеними жалюзі чи глухо зачиненими важкими віконницями ( "Мамо, тут будинки сліпі"). Але ж хіба вона може вибирати? У неї тут робота й, найголовніше, зовсім не дороге житло. Саме пошуки окремої оселі, де могла б мешкати разом з дитиною, не дозволяли забрати Андрійка раніше. А сама вона вже полюбила це каміння, навчилась відчувати його сувору красу. Та й бос у неї хороший, допоміг влаштувати сина в безкоштовну муніципальну школу. Як вона мріяла, щоб Андрійко був з нею, щоб, повертаючись з роботи, мати біля себе рідну душу! "Він такий здібний, розумний і терплячий хлопчик, він швидко адаптується", - запевняла сама себе й допізна сиділа із сином за словниками й підручниками.

***

— Коли ти підеш на канікули, я не буду працювати по неділях, і ми зможемо їздити кудись удвох, може, до моря або в гори.

— А хіба ми не поїдемо влітку додому?

— Ні, синочку…

— Чому?

— Боюся, що нам важко буде вибратися назад.

Андрійко мовчки зітхнув. У свої одинадцять років устиг пережити стільки змін. Коли Леся приїхала з Італії вперше, то не застала сина вдома – був у селі, в її матері; не побачила й того, на що висилала чоловікові гроші – ні нових меблів, ні ремонту. Зате по квартирі ходила чужа жінка в її нічній сорочці. Вона тоді вирішила: "Не буду судитись із чоловіком. Зароблю на все й дитині дам раду сама". Поділились із колишнім чоловіком "справедливо": йому – квартира, їй – дитина. Це вже тепер розуміє: гай-гай, яка квартира. Життя не стане на неї наскладати. Не встигають заробітчанські статки за цінами. То хай хоч син буде біля неї. Не хотіла баба відпускати від себе онука, але й дочку шкода – як то їй одній серед чужих людей?

— Що будеш, синочку, робити після уроків?

— Піду на площу до фонтана, погуляю там трохи. А потім повернусь додому.

— Будь обережним. Поїж і чекай мене.

— Мамо, можна мені до баби подзвонити?

— Ми ж недавно дзвонили, у неї все гаразд.

— Я тільки спитаю, чи вже в нашої корови телятко є.

— То дзвони. А ти не товаришуєш з однокласниками?

— Ні. Вони з мене сміються, я ж з акцентом розмовляю, не так швидко, як вони, а коли вчителі мене хвалять, то хлопці сердяться.

— Нічого, синочку, це минеться, ти звикнеш…

***

І чого він ходить на ту площу? Увесь день Леся непокоїлася. Швидше б закінчити роботу, та, як на зло, якась компанія засиділась в ресторані довше, і вона довго чекала, доки змогла помити за ними посуд.

Цього пізнього вечора вікно не світилось. Напевно, заснув. Увімкнула світло й побачила сина, що сидів у кутку ліжка, притиснувши руками коліна до грудей, одягнений, в кепці.

— Чому ти так сидиш? Зніми кепку в хаті!

— Я її ніколи не зніму!

— Що сталося? – силоміць скинула кепку й жахнулася: на голові було виголено п'ять страшних літер - "matto", божевільний.

— Господи! Хто це тобі зробив? Боже! За що? Ти мусиш мені все розказати, все, - притиснула пшеничну голівку до грудей, і сльози закапали на неї.

Андрійко довго мовчав, а тоді заговорив голосом, що став ніби дорослішим і твердішим:

— Я щодня ходжу на площу в центрі. Там голуби. Я їх годую. Сяду біля фонтана, накидаю крихт, їх назлітається багато, сідають мені на руки, плечі, навіть на голову. І що тут такого? Люди усміхаються, мене навіть фотографували з голубами. Недавно мене випадково побачив Тоніно з нашого класу, а вчора привів увесь клас. Вони кричали: "Matto! Matto!". І в школі сьогодні кричали, а після уроків затягли мене в туалет і вистригли.

— Боже милосердний! Нащо ти їм дався?

— Четверо мене тримали. Завтра до школи я не піду і післязавтра теж.

— Не переживай, у тебе швидко росте волосся, та й виголено абияк, нерівно. Спи, ні про що не думай. Я сама про все потурбуюсь.

На кухні дала волю сльозам. Гнів душив її. Що робити? Усі школи в місті – приватні, а отже, за навчання треба платити. Їхати до великого міста, де вчаться діти українців? Це знову проблема роботи й житла. Терпіти все тут?

Зранку замість роботи пішла до школи, переповіла все директору. Він вислухав уважно, запропонував каву й цигарки, а потім ввічливо розповідав щось про підлітковий вік, у який вступає її син, про особливості дитячої психології.

— Я теж педагог за освітою і знаю, що діти бувають жорстокими, але таке мені трапляється вперше.

— О, то ми з вами колеги, - директор не зміг приховати іронії. – Сподіваюсь, ви забудете цей прикрий інцидент.

— Ви хочете залишити вчинок без покарання? То проведіть хоч якусь бесіду з класом.

— Проблеми у вашого сина. Я раджу вам звернутися до психоаналітика і не вказувати, як мені чинити з моїми учнями.

— Мій син хіба не ваш учень? Мені здається, до психоаналітика треба звернутись вам! – Леся гучно гримнула дверима.

З цієї ситуації був тільки один вихід. І Леся усе вирішила.

***

З ілюмінатора видно тільки хмари – білі острови у безмежному небесному океані. Андрійко знав, що далеко внизу під ними Європа: великі міста й маленькі села, дороги з безліччю авто й поїздів, мільйони заклопотаних людей. Поруч дрімала мама: скільки клопотів вона пережила останніми днями, назавжди залишаючи Італію. А йому спати не хотілось – було радісно й бентежно. Може, грушка ще не відцвіла? А в телятка, казала баба, зірочка на лобі, мордочка, напевно, волога, а очі, як і в їхньої корови – лагідні й з довгими віями. Шкода, з голубами не встиг попрощатись.

***

В Італії вже зійшло сонце. Його ніжне ранкове тепло, що до обіду стане нестерпно палючим, ще не встигло заповзти в усі закутки й щілинки. Андрій прилаштувався в кінець черги на паспортний контроль і думав про маму. Вона зараз, напевно, їде першою електричкою додому. Майже всю ніч вони сиділи в залі очікування нового скляного летовища. Мама схилилась на його плече, спала чи, може, вдавала, що спить. Казав же їй, що не треба його проводжати, їздив же не раз кудись далеко від дому, і до Києва, і за кордон, обходилось без проводжань, але цього разу мама була непохитною. Приїхала ще зранку, зазирнула до його холостяцької кімнатки, яку ділив ще з одним аспірантом, а потім вони увесь день блукали містом, обідали в піцерії, сиділи в парку, мама розповідала різні новини: про те, що шкільний автобус зламався, і вона до своєї школи три тижні ходила пішки чи добиралась попутками, що грушка цього року цвіла дуже рясно, а на персиках, які він посадив два роки тому, буде чимало плодів, що на могилі бабиній - диво якесь! - виросли кущі суниці, і що сусідка Маруся теж корову продала… Андрій милувався мамою: вона, здавалося, залишалася такою, як і двадцять років тому, хіба що тоненька сіточка зморшок лягла навколо очей, а в погляді і голосі вчувалась прихована тривога.

Простягнув у віконечко все необхідне: біометричний паспорт, запрошення на орнітологічну конференцію, бронювання готелю і навіть тези його доповіді італійською мовою на тему "Зміни міграційних шляхів перелітних птахів, пов'язані із кліматичними змінами". Вродлива італійська прикордонниця повернула папери зі словами : "Усе гаразд, ласкаво просимо в Італію", не відриваючи очей від його пшеничного розкуйовдженого чуба. Ех, забув причесатись…

Юлія Іллюха

САНЯ

 

Саня йшов так, наче ніс на своїх дев’ятнадця­тирічних плечах увесь тягар світу. Повільно та обережно човгав по льодовій стежці бур­ками, взутими в задубілі на морозі слизькі калоші, сховавши холодні руки в кишені вициганеного у вояків бушлата. Зігнута спина, опущені плечі, погляд у землю — здалеку зда­валось, що це втомленим від життя равликом повзе древній дід, а не йде юнак.

Сьогодні він повертався з пошти ні з чим. Пенсію на бабу не давали.

— Аж до наступного тижня чекайте, — спів­чутливо виглянула на Саню з-за конторки тітка Люба, чоловіка якої рік тому вбило на власному городі.

Саня кивнув і вийшов на мороз. Звичайно, тітка Люба не винна, але хто б пояснив, як їм чекать, як вони вже всі жданики поїли ще по­завчора?

Дійшов до свого двору, відчинив хвіртку, звично ковзнувши очима по великих, у його два пальці, дірках у ній. Осколки від мін стодвадцяток. Здається, тим діркам скоро два роки. Ювілей. Тоді добряче посікло їм з ба­бою й ворога, і паркан, і вікна, і шифер на хаті. Самі вони в той час ховалися в погребі у Котенків. У тих погріб добротний, глибокий та просторий, хоч конем їздь. У них же з бабою мілкий га дрібний, з куряче гузенце. Знала би баба, коли будувалась, що доведеться колись там від війни ховатись, вирила б не акуратну ямку, а цілий котлован. їм ще пощастило, що хата майже ціла, лише дах тепер дуже тече, бо перекрити нічим. Шибки після того обстрілу у вікна вони ще якось спромоглися вставати, а от дерев’яний паркан так і лежить. Зіржавілі ворота з нерівним рядком білих літер «Жи­вуть люди» самотньо бовваніють перед хатою, голою з усіх сторін, наче останні передні зуби в майже беззубому роті.

Саня потупцяв на порозі, струшуючи сніг із бурок, зняв калоші, поставив біля дверей. Часом йому здавалось, що ці ненависні бурки приросли до його ніг назавжди, і навесні дове­деться відривати їх від ступні разом із м’ясом. Але альтернативи нема — старі кросівки май­же розлізлися, та й зимою ходити в таких він би побоявся — бачив, який вигляд мають об­морожені ноги.

У хаті було холодно, але вода у відрі не за­мерзла. Значить, вище нуля. А це вже тепло. Увечері розтопить, бо дров геть мало залиши­лось, треба знову просить у вояків. Газ за бор­ги їм відрізали ще перед війною.

Не знімаючи шапки та бушлата, він загля­нув у кімнату, де лежала баба, похована під грудою різномастих ковдр.

—       Ба, ти спиш?

Запитання розчинилося в нахололому по­вітрі. Лежить тихо, значить спить. Чи, може... вмерла? Щоразу Саня заходив у хату з потаєм­ною надією, що баба вже не дихає, і довго сто­яв над нею, боячись простягнути руку й по­мацати, чи не холодна. Але з-під ковдри знову витикалася її рука з жовтими, восково-прозо­рими пальцями, з вицвілих запалих губ зри­вався стогін. Баба вперто жила. А Саня тихо її за це ненавидів.

Що з бабою відбувається щось не те він зро­зумів, коли та вдома зустріла його, на той час дев’ятикласника, словами:

—       Саню, щось Оля пропала, не заходить до­вгенько вже до нас. Я от думаю, може, в мілі­цію треба заявити?

—       Оля – це Саніна матір. Вона вже давно си­діла в тюрмі десь у Росії за вбивство. Поїхала туди на заробітки, та щось не склалося. На­чальник грошей не заплатив чи що, а Оля, не довго думаючи схопилася за ножа. Відтоді кив Саня удвох з бабою, бо батька його зава­лило в шахті, коли малий лише вчився ходи­ти. Баба отримувала пенсію, тримала чимале стадо гусей ще й підторговувала у сезон ово­чами, тому вони хоч і жили небагато, та якось справлялися й по чужих людях не жебрали. Саня звик, що вона завжди була моторна та енергійна, як зайчик із реклами дюрасел, тому дивна заява про пропажу доньки його неабияк здивувала.

—       Ба, ти жартуєш чи що?—витріщився він на бабу. — Не смішно.

—       Та я оце сьогодні думала про неї, думала, та так і не згадала, коли востаннє її бачила, – розуміючи, що бовкнула щось не те, винувато сказала баба.—Серцем щось чую, а згадать не можу.

—       Тоді Саня посміявся разом з нею—мовляв, стара уже в маразм впадає, і забув про цей випадок. Згодом баба все частіше стала про­сити внука зав’язати їй шнурки на черевиках чи застібнути ґудзики «парадної» мохерової кофти — пальці її вже не слухались. Саня не звертав уваги, думаючи, що це нормально, бо ж баба вже стара—шістдесят п’ять як-не-як. Ча­сом, під час обіду, він помічав, як суп тонень­кою цівкою витікає з кутика бабиного рота й губиться десь на поораній зморшками шиї.

—       А потім з’явився запах. Спочатку він жив лише не бабиних речах, витав за нею незри­мим ядучим духом, але невдовзі вирвався на волю й захопив усю хату. Запах сечі, яко­го баба не помічала за собою. Саня кривився й соромився її, обісцяної, змушував митися з милом у червоному пластмасовому тазику, аби не ганьбити його. Баба винувато усміха­лась, закривалась на кухні й розплескувала воду на підлогу. А запах нікуди не зникав.

—       Саня вже закінчував школу, коли баба заблукала в селі й не змогла знайти дорогу додому від пошти. Він злякався й побіг за фельдшеркою. У його уяві та мала якось полі­кувати бабу, в якої щось приключилося з голо­вою. Фельдшерка, схожа на циганку дружина голови сільради, оглянувши бабу й вислухав­ши Саню, довго з розумним виглядом води­ла пальцем по екрану тоненького смартфона – про такий він міг лише мріяти, – а потім тицьнула йому під носа якийсь текст.

—Тут пишуть, що це називається «хворо­ба Альцгеймера». Старість, по-простому. Таке вже не лікується,—повідомила вона, проте для годиться направила бабу на огляд в ра­йонну лікарню.

Саня, юний дорослий чоловік їхньої роди­ни на двох, навіть би придумав, як доправити її туди, якби не почалася війна.

Їхнє мале тихе село ловило танкові снаряди га міни усім своїм тілом –скаліченим, розтро­щеним, випаленим, проте досі живим. Воно здригалося й стогнало, наче людина, якій рвуть зуби без анестезії, приймаючи в себе смерто­носні кусні металу, всотуючи в свою порепану землю густу липку кров. Саня навчився за зву­ком визначати, що саме скоро до них приле­тить і скільки секунд у нього є, щоб сховатися.

Баба тоді ще ходила, хоч і постійно загово­рювалася, плутала слова, забувала імена су­сідів та назви предметів. На їхній вулиці жи­лими залишилося всього кілька хат—усі, хто мав хоч найменшу змогу виїхати, виїхали, по­спіхом кинувши майно та домашніх тварин. Зосталися хіба злидарі, яких ніде ніхто не че­кав, та старі, що стояли однією ногою в могилі.

Кілька місяців Саня з бабою майже безви­лазно просиділи разом із Котенками в їхньо­му погребі, коли нагорі гриміло й рвало землю. Мабуть, від того баба ще більше поїхала голо­вою, а зрештою й зовсім злягла. Коли щільні обстріли припинилися й нагадували про себе лише інколи одинокими вибухами, вона вже і день і ніч лежала в хаті на продавленому ди­вані, ходячи під себе.

Часом у неї бували періоди просвітлення, вона впізнавала Саню, але навіть тоді говори­ла до нього так, наче він змалів у її очах і знову став п’ятирічним:

— Санику, котику, візьми п’ять гривень у сумці, купи собі цукерок, яких любиш.

Він злився, мовчки вибігав надвір із про­пахлої бабою хати, сідав на повалену біля по­греба яблуню й тамував сльози цигаркою, на­стріляною в українських військових.

Саня жалів себе.

Йому було шкода не баби, яка своє вже від- раділа й віджила, а свою молодість. Вона мала би бути іншою. Але хтось там, нагорі, видав йому нещасливий квиток, і замість того, щоб дуркувати, ганяти в футбол, бігати за дівчата­ми, заробляти перші гроші, він мусив догодо­вувати свою немічну бабу й щодня прати за нею смердючу постільну білизну.

Баба не ворушилася. Саня стояв над нею, не наважуючись доторкнутись. Намацав у кише­ні зім’яту сигарету, взяв сірники з плити, взув на порозі калоші й вийшов у двір. Дим притупляє голод, але пробуджував інші бажан­ня. Затягнувшись, він вкотре подумав, що без крихти сумління втік би звідси, залишивши напризволяще бабу, до якої вже не залиши­лось ніяких емоцій та почуттів, окрім тихої ненависті. Але куди він поїде, де приткнеть­ся? Кому є діло до таких, як він? Він виріс тут, як бур’ян при дорозі, битий дощем, вітром і людьми, і все одно тримався за це місце усім своїм корінням. Бо іншого дому не мав. Йому залишалося хіба чекати. Доки баба жила, доки дихала, у нього була надія, що після її смерті, якої він чекав, як зеки чекають звільнення з тюрми, його життя зміниться.

Поки баба стогнала, коли він її перевдя­гав, Саня міг мріяти, що по тому, коли з нею все буде скінчено, він стане вільним. Знайде бодай якусь роботу, поставить новий паркан, підпорядковуватиме свій час власним бажан­ням, а не розкладу, коли бабу треба погодува­ти, повернути, помити. А може, взагалі поїде звідси. Що ловити тут, окрім снарядів, які будь-якого моменту можуть прилетіти й обер­нутися чиїмось горем?

Завжди, коли він поринав у мрії про життя по бабі, прокидався злий внутрішній голос і починав нашіптувати, що нічого не змінить­ся. У таких лузерів по життю ніколи нічого не міняється. Роботи тут нема й не буде, земля нашпигована вибухівкою, як запечена гуска яблуками, а коли не стане бабиної пенсії, то взагалі йому й жерти стане нічого. Залишить­ся хіба жебрати у вояків та надіятись, що сюди заїде залітний волонтерський бус та підкине кілька пачок крупів та пляшку олії. Усі його хоч наче й жаліли, але це була жалість розбав­лена осудом, як до вічного набридливого про­хача. Не дитина ж він уже. Дорослий хлопець, має сам давати собі раду.

Саня докурив смачну американську сигаре­ту аж до фільтра, втоптав бичок у пожовклий крихкий сніг. Понишпорив у кишенях. Дзусь­ки. Курити більше нічого. Зітхнувши, він по­вернуся до хати. Треба перерахувати, скільки залишилось подарованих якимось фондом «памперсів» на бабу. Без них йому буде капець.

Зайшов до кімнати, почав голосно шару­діти пакетом, раз по раз поглядаючи в бабин бік. Наче відгукуючись на його неозвучене за­питання, вона застогнала, закашлялась. З-під ковдр випала худа рука в бордовій мохеровій кофті.

Жива ще баба.

Саня усміхнувся.

                                                                                                      2017 р.