Історія української літератури 2-ї половини ХХ сто ...

І. Загальні питання щодо шістдесятництва
1. Шістдесятництво – це культурно-ідеологічна, національно-політична опозиція тоталітарній системі, культурний та громадський рух в Україні 1960-х років. Шістдесяті роки були часом великих збурень у цілому світі. Після смерті Сталіна почали зменшуватися репресії, частково знято обмеження на деякі культурні прояви, тож деякі митці і письменники отримали можливість відкрито виступати за зміни в суспільстві, хоч і в межах жорсткої радянської системи.
2. 20-30 роки – розстріляне відродження. За роки сталінського терору фізично було знищено колосальний культурний генофонд. Переслідування і розгром старої інтелігенції перервали спадкоємність, зв'язок часів у розвиткові культури. Шістдесятники встали на активний захист поганьбленої національної святині. Тепла хвиля хрущовської відлиги збудила літературні сили.
3. Шістдесятники побачили себе нацією через літературу, вони стали певною мірою каталізатором здобуття Україною незалежності. Якщо українське "національне" інтелігенції 20-х років погоджувалося до деякої міри з московським "соціальним", а їхня творчість, хоч і не звучала фальшиво, проте мусила бути обережною, сповненою таємничості, загадковості, недомовленості, то зовсім інакше поставилися шістдесятники до "підмосковської дійсності в Україні. Свідомі її колоніального становища, вони не вірили в ніякі московські гасла й глумливо викривали наївну довірливість українця у ці фальшиві гасла та подальше підкорення теророві та страхові. Як відомо, КУЛЬТУ́РНА РЕВОЛЮ́ЦІЯ – це радикальні перетворення інтелектуально-ідеологічної сфери модерних суспільств (Енциклопедія сучасної України). Тому, на мою думку, шістдесятництво можна вважати революційним рухом, а не просто тим, що повільно витікає з розстріляного відродження.

«В шістдесяті роки в культуру прийшло покоління протесту, покоління молодих бунтарів. Саме там, в їхній поезії і в їхніх картинах, в їхній публіцистиці і прозі, в історичних дослідженнях і фільмах народжувалася та інша, Нова Україна, Україна вільна, Україна демократична, Україна європейська. Саме вони зарядили ідеями та енергією прориву всенародне рушення 80-х.» - Оксана Пахльовська, професор-філолог, культуролог.

4. Хвиля хрущовської відлиги (її початок: арешт Берії 1953 р., викриття Сталіна 1956 р.) збудила літературні сили. Десталінізація принесла з собою імена реабілітованих чільних постатей "розстріляного відродження". Шістдесятники "відштовхнулися від покоління постсимволістів", хронологічні рамки яких окреслені "від визвольних змагань" до 30-х років, до розгрому української літератури. Тож зв'язок між літературними поколіннями не тільки не розірвався
сталінським терором, але й став поштовхом, натхненням для нової,
модерної творчості шістдесятників.

ІІІ. Політичні та соціальні аспекти шістдесятництва
11. Радянська влада вбачала у шістдесятництві загрозу, оскільки національна свідомість завдяки інтелігенції почала переходити з соціально-психологічного рівня на ідеологічний та політичний. Рух виступав проти русифікації та колоніального становища України, відкидаючи фальшиві московські гасла. Важливою формою спротиву став наголос на правдивій історії, відновленні тих пластів національної пам’яті, які були свідомо знищені або спотворені. Шістдесятники повернули імена «Розстріляного відродження» (М. Куліш, М. Зеров, Лесь Курбас), відновили пам’ять про репресії. Також одним із фундаментальних аспектів руху стало посилення ролі української мови.
12. Методи боротьби влади з рухом передбачали найперше цензуру та заборони, обмеження друку. По-друге, репресії та арешти: бачимо суди над дисидентами, наприклад, засудження В. Мороза, В. Стуса. По-третє, ідеологічний тиск. Влада провокувала інтелігенцію, змушуючи обирати між пристосуванством та опором. Це призвело до появи «літератури-мутанта» – творів талановитих письменників, які пішли на компроміс із соцреалістичною естетикою та ідеологією.
13. Українське шістдесятництво було синхронізоване зі світовими молодіжними протестами 1960-х (гіпі, «нові ліві», студентські бунти в Парижі), маючи спільний «дух заперечення» та прагнення оновлення. Проте між ними існували глибинні розбіжності у векторі самоідентифікації. Вектор західного руху вів у «невизначеність», це була втеча від суспільства споживання, бунт проти батьків та стабільності буржуазного світу. Це була субкультура, що базувалася на емоційному, стихійному, індивідуальному. Вектор українського руху був спрямований «додому», до себе справжнього, до національного коріння. Це була контркультура, що протистояла тоталітаризму та ґрунтувалася на раціональному, історичній пам’яті та етиці відповідальності перед народом. Якщо західні нонконформісти прагнули розкутості індивіда, то українські шістдесятники ставили за мету трансформацію суспільства.
14. Радянська система використовувала стратегію «батога і пряника» щодо шістдесятників, намагаючись або підкорити їх офіційній ідеології, або знищити як явище. Коли період «відлиги» закінчився, влада почала сприймати національно-культурне відродження як загрозу, що призвело до жорсткої реакції. Твори, що не відповідали ідеологічним рамкам, забороняли до друку, змушуючи авторів писати «у шухляду». Найбільш непокірних митців, які відмовлялися йти на компроміс, система фізично ізолювала. Показовими стали арешти представників руху, яких карали не тільки за політику, а й за бажання мати почуття самоповаги та національної гідності. Ті, хто не був заарештований, але не хотів співпрацювати з владою, часто обирали «внутрішню еміграцію» або мовчання. Влада толерувала тих митців, які погоджувалися дотримуватися ідеологічних правил гри. Це призвело до розколу руху на «офіційних» шістдесятників та дисидентів.
15. Це пояснюють кілька факторів. Маємо різний рівень громадянської відваги та готовності до конфлікту з режимом. Хтось ішов шляхом тихого спротиву, а хтось – відкритої політичної боротьби. Шістдесятництво розглядається як система, де кожен представник мав різний потенціал незалежності. Розподіл по лінії компроміс/нонкомпроміс пояснюється саме індивідуальним «внутрішнім ступенем свободи», який дозволяв або не дозволяв особистості протистояти маніпуляціям і зовнішньому тиску влади. Переломним моментом став 1965 рік, коли влада почала репресивні дії, намагаючись повернути літературу у старе річище. Саме з цього часу рух розколовся у своїй основі. Одні пішли на зближення з номенклатурою, інші – у табори. До того ж дехто вважав свободу слова вищою за особисту безпеку – саме вони стали ядром дисидентського руху.

Українське шістдесятництво – це поколіннєвий рух інтелігенції (насамперед творчої молоді), який у 1960-х рр. виступив проти духовної уніфікації радянської системи й вимагав оновлення культури, повернення до національної мови, історії та прав людини. У сучасних дослідженнях його називають «суспільно-естетичним явищем» і навіть «духовним подвигом» покоління.

Виникло воно саме в 1960-х, бо на нього «з’їхались» два чинники: 

• хрущовська «відлига» – часткова десталінізація, послаблення репресій, реабілітація частини жертв, пом’якшення цензури;
• покоління освіченої молоді, яке виросло вже не в атмосфері масового терору 30-х, а в умовно «ліберальнішому» часі й було готове говорити про те, що замовчувалося.

2. Які соціальні, політичні та культурні передумови сприяли появі шістдесятницького руху?

• Політичні: десталінізація, XX з’їзд КПРС, критика культу особи, часткова реабілітація політв’язнів, послаблення тотального страху. Це дало ілюзію можливості реформ «зсередини» та створило простір для обережної опозиційності.
• Соціальні: поява нового міського прошарку інтелігенції – студентів, молодих науковців, митців, які отримали вищу освіту, доступ до перекладної літератури, техніки, мас-медіа й були вмотивовані шукати «іншу» правду про минуле та сучасність.
• Культурні: часткове послаблення цензури дозволило видати перші «неофіційні» за духом тексти, створити клуби творчої молоді («Сучасник» у Києві тощо), розгорнути дискусії про модернізацію мистецтва, «оновлення традиції» й повернення імен Розстріляного відродження.

3. Чи можна вважати шістдесятництво культурною революцією? Чому?

У науковій літературі шістдесятництво часто описують як «зламну точку» у культурі – поколіннєвий бунт проти соцреалістичного шаблону, повернення до індивідуальності, національної теми, етичної відповідальності митця.

Це не революція в політичному сенсі (зміна влади), але культурна революція «в головах» – так:

• змінюється естетика (від соцреалізму до модерністських, екзистенційних, метафоричних форм);
• утверджується новий тип митця – моральний опозиціонер, «совість нації»;
• відбувається переорієнтація національної ідентичності – повернення мови, пам’яті, травматичної історії (Голодомор, репресії).

4. Як шістдесятництво співвідноситься з явищем «відлиги» в СРСР?

Часто кажуть, що «відлига» породила шістдесятництво.

«Відлига» = пом’якшення репресій, часткова лібералізація, декларування «соціалізму з людським обличчям», послаблення цензури в мистецтві.

На цьому тлі шістдесятники легально входять в поле культури – публікують перші збірки, ставлять вистави, організовують клуби, ведуть відносно відверті дискусії.

Але дуже швидко стає очевидно, що межі «відлиги» для українців набагато вужчі: як тільки культурні вимоги переходять у площину національних прав, починається нова хвиля репресій. У дослідженнях підкреслюють, що шістдесятництво стало «легальною опозицією» в межах «відлиги».

5. Чому цей період часто розглядається як продовження боротьби української інтелігенції за національну ідентичність?

Шістдесятників прямо порівнюють із митцями 1920-х рр. (Розстріляним відродженням): так само через літературу та мистецтво вони «побачили себе нацією» і намагалися повернути національну культуру в публічний простір.

Їхня боротьба – це не лише про свободу слова, а саме про право бути українцями в колоніальній імперії: мова, історія, пам’ять про репресованих, критика русифікації (ключовий текст – праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»).

Тому в історіографії шістдесятництво розглядають як ланку безперервної традиції опору – від діячів ХІХ ст., через Розстріляне відродження, до дисидентського руху та незалежності.

ІІ. Шістдесятники в українській літературі та культурі

1. Як шістдесятництво вплинуло на українську літературу, театр, живопис?

• Література. Пішов потужний злам соцреалістичних канонів. З’являються поезії й проза Ліни Костенко, Василя Симоненка, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Василя Стуса, Григора Тютюнника, Євгена Гуцала, Валерія Шевчука тощо. У центрі – особистість, екзистенційні колізії, історична пам’ять, нова метафорика й внутрішній монолог.
• Театр і кіно. Режисери й драматурги (Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Лесь Танюк, Леонід Осика) створюють «поетичне кіно» й новий театр, де візуальна поезія, символіка, фольклорні мотиви протистоять офиціозу.
• Живопис і монументальне мистецтво. Алла Горська, Опанас Заливаха, Галина Севрук, Людмила Семикіна й інші створюють гостро національні, часто «алегоричні» роботи, беруть участь у створенні меморіальних вітражів, мозаїк, неформальних виставок. Їхня діяльність прямо пов’язана з рухом опору та переслідуваннями КДБ.

2. Які ключові літературні твори стали символами цього періоду?

• Поезія Василя Симоненка – «Лебеді материнства», «Задивляюсь у твої зіниці» – як код національної гідності й любові до України.
• Поезія Ліни Костенко – збірки «Мандрівки серця», «Зоряний інтеграл», «Над берегами вічної ріки»; пізніший роман у віршах «Маруся Чурай» – вже 1970-ті, але за духом – пряма спадкоємниця шістдесятництва.
• Василь Стус – ранні збірки «Круговерть», «Зимові дерева» (часто конфісковані, поширювалися самвидавом) – вершина екзистенційної й етичної лірики покоління.
• Есеї Івана Дзюби – «Інтернаціоналізм чи русифікація?» – програмний інтелектуальний текст, що поєднує літературознавство й політичну критику.

4. Чи були розбіжності між літературним і політичним крилами шістдесятництва?

Так, і це важливий момент для дискусії:

Частина митців залишалася переважно в культурному полі – їхня опозиційність була радше естетичною й етичною, без прямої політичної діяльності. Вони шукали компроміси з системою, публікуючись в офіційних видавництвах, спілках письменників тощо.

Інші (Стус, Чорновіл, Дзюба, Світличний, Сверстюк й ін.) поступово переходили в відвертий дисидентський рух: самвидав, відкриті протести, участь в Українській Гельсінській групі, політичні процеси.

Між цими полюсами були напруження – питання меж компромісу, відповідальності перед суспільством, стратегії опору. Це добре видно в історичних та мемуарних працях про шістдесятників.

5. Як шістдесятники переосмислювали творчість «Розстріляного відродження»?

Вони відкривали імена 20-х років, про які десятиліттями мовчали: Хвильовий, Курбас, Плужник, Підмогильний, Куліш (як прозаїк), неокласики тощо. Це відбувалося через приватні читання, самвидав, лекції, пізніше – через наукові та критичні праці.

Вони усвідомлено бачили себе спадкоємцями цієї традиції – і за естетикою (модернізм, експеримент, міфопоетика), і за долею (репресії, цензура, загроза тюрми).

Фактично шістдесятники повернули Розстріляне відродження в «канон», зробивши пам’ять про знищене покоління частиною національної ідентичності.

ІІІ. Політичні та соціальні аспекти шістдесятництва

1. Чому радянська влада сприймала шістдесятництво як загрозу?

Бо за зовнішньо «культурним» рухом ховалася:

• національна емансипація – вимога реальної, а не декоративної українізації, захист мови, культури, історії;
• моральна опозиція – публічна критика брехні, подвійних стандартів, репресій, русифікації (особливо в працях Дзюби, Сверстюка, Чорновола).

Для режиму, який тримався на ідеологічному контролі, будь-яка автономна інтелектуальна спільнота була потенційним осередком небезпеки.

2. Які методи використовувалися для боротьби з рухом? Чи була це лише цензура?

Не лише. Репресивний арсенал був досить широкий:

• Цензура й адміністративний тиск: заборона публікацій, «розгромні» статті в пресі, виключення з творчих спілок, тиск на редакторів.
• Розгром культурних інституцій: закриття клубів творчої молоді, заборона виставок, зняття фільмів з прокату (типовий приклад – переслідування поетичного кіно, тиск на Параджанова та інших).
• Кримінальні справи й суди: арешти за «антирадянську агітацію і пропаганду», «український буржуазний націоналізм», показові процеси проти інтелігенції, заслання, ув’язнення.
• Психіатричні репресії: примусове «лікування» окремих активістів у психлікарнях як спосіб дискредитувати опір.

4. Як радянська система інтегрувала або переслідувала шістдесятників?

Частина митців була частково інкорпорована в офіційну культуру: друкувалися з компромісами (самоцензура, пом’якшення тематики), отримували премії, але при цьому залишалися «на контролі».

Радикальніші представники (особливо ті, хто переходив до відкритого правозахисного дискурсу) ставали об’єктами переслідування: арешти, тюрми, заслання, заборона на професію, еміграція.

У підсумку система виробила подвійний підхід:

«безпечних» – частково легалізувала й використовувала як вітрину;

«небезпечних» – репресувала.

IV. Шістдесятництво і сучасність

1. Який вплив шістдесятництво справило на подальші покоління українських митців і політиків?

Воно сформувало канон морально відповідального митця – коли література, мистецтво й громадянська позиція нерозривні. Для постшістдесятницьких авторів (з 1980–1990-х) це вже норма.

Шістдесятники дали мову й сюжети для осмислення радянської травми, Голодомору, репресій, колоніального статусу України.

Багато хто з них (Чорновіл, Лук’яненко, Стус, Дзюба та ін.) стали символами політичної боротьби, вплинули на народження руху за незалежність та формування національно-демократичних партій.

3. Чи є в сучасній Україні аналогічні рухи, які відіграють подібну роль?

Прямих «шістдесятників-2.0» нема – але є:

• культурно-громадянські середовища (письменники, музиканти, художники, режисери, волонтери, правозахисники), які через свої проєкти артикулюють питання мови, пам’яті, прав людини, критики корупції тощо;
• меморіальні й освітні ініціативи, що переосмислюють радянське минуле, працюють з травмою, займаються деколонізацією пам’яті.

Вони виконують подібну функцію – формують публічну свідомість, але діють уже в інших історичних умовах.

5. Чи є сьогодні актуальними ідеї, висунуті шістдесятниками?

Так, і дуже:

• Гідність особистості та відповідальність митця – питання, які й далі визначають український культурний дискурс.
• Національна мова й культура як основа політичної суб’єктності – особливо актуально в умовах війни та деколонізації.
• Пам’ять про репресії, травму, колоніальне минуле – базова тема сучасної гуманітаристики й політики пам’яті.