Історія української літератури 2-ї половини ХХ сто ...

1. Шістдесятництво як культурно-естетичний та соціальний феномен. У статтях Тарнашинської шістдесятництво описане як поєднання літературного, культурного та суспільного руху. Це не просто стиль — це форма публічної свідомості покоління, яке прагнуло нового типу духовності, етичності й національної самоідентифікації. Шістдесятники рухалися не “в невідомість”, як західні протестні течії, а “у напрямку до себе, до національного імперативу” — до самоідентифікації, пошуку власного коріння та культурної суб’єктності. У літературі покоління намагалося демонтувати соцреалістичну нормативність і створити нову естетичну модель, близьку до: неореалізму (вплив італійського кіно: акцент на “поетиці реального факту”, документальність, життєва правда); суб’єктивізованої малої прози, де вирішальне значення мали емоційність, індивідуальна оптика, імпресіоністичні прийоми; ліризації наративу, імпресіоністичної новелістики, “правди життя” як нової художньої платформи. Це покоління балансувало між традицією та новаторством, між етнічною пам’яттю та модерністською оптикою, вибудовуючи альтернативу тоталітарній культурній матриці.

1) Шістдесятництво як культурно-естетичний та соціальний феномен
У статті Л. Тарнашинської шістдесятництво осмислюється не як «сума письменників», а як соціокультурне явище, яке функціонує за логікою складної системи: дослідниця прямо пропонує описувати його в термінах соціальної синергетики / Nonlinear science, де важливі не тільки зовнішні умови («відлига»), а й внутрішня динаміка самоорганізації, нестабільності та «свободи вибору» . Показово, що «духовна ситуація» кінця 1950-х – 1960-х подається як «порогова», тобто така, що відкриває можливість стрибка, перелому (у синергетичній термінології — зони нестійкості й потенційної «біфуркації») . Отже, шістдесятництво постає як відкрита незалежна система, де кожен із репрезентантів має «певний “ступінь свободи”», а сукупно рух формує «міру незалежності» всередині тоталітарного поля — тобто це вже модель суспільного руху, а не просто естетична школа.

Естетичні новації Тарнашинська пов’язує з тим, що український рух неможливо читати поза світовим контекстом молодіжних протестів і гуманітарних «зрушень» 1950–1970-х . Водночас принципова відмінність українських шістдесятників — у векторі самоідентифікації: якщо на Заході «дорога» як рух веде у невизначеність, то тут — це «дорога до себе» (і підкреслено: до «справжнього», до «національного… імперативного») . Цей «поворот до себе» не є абстрактним психологізмом: він позначений конкретними національними “маркерами”, які балансують традиційне й новаторське у системі загальнолюдських цінностей .

У поетиці й жанровій свідомості (особливо прози) новаторство описується як демонтаж “лжеепічності” соціалістичного реалізму та водночас відкриття потенціалу «нового епосу» в творчості покоління . Тарнашинська конкретизує, що шістдесятникам була близька поетика італійського неореалізму з увагою до «поетики реального факту», а «нерв суб’єктивності» у малій прозі дозволив розвинути лірико-імпресіоністичну новелістику, соціально скориговану «правдою життя» . Тобто естетична «революція» руху пов’язана не з ефектними формальними іграми, а з перебудовою способу бачення реальності: від нормативної моделі — до внутрішньо напруженої, особистісної, морально перевіреної оповіді.

2) Протистояння тоталітарній системі
Тарнашинська показує, що конфлікт із системою мав не лише політичну, а й наративно-естетичну природу: офіційна культура вимагала «керованої» літератури, тоді як шістдесятництво як відкрита система з «внутрішніми ступенями свободи» було для режиму небезпечним саме своєю некерованістю. У статті це сформульовано максимально різко: «систему з внутрішніми ступенями свободи легше зруйнувати, ніж змусити поводитися так, як вимагає “центр влади”» . Звідси випливає логіка репресивної відповіді: влада не «переконує», а ламає можливість внутрішньої автономії.

Окремо акцентовано історичну фазу початку 1970-х: коли «посилилися заборони, цензура й репресії», в культурі активізується дискурс інтерпретації історії, і — парадоксально — «поступово відбувається потужний вибух історичної прози» . Тобто тиск режиму не просто «забороняє» — він перемикає способи художнього говоріння: минуле й сучасне починають взаємно «проєктуватися», посилюючи імпульси майбутнього (сам механізм «роману проєкції» Тарнашинська теж називає) .

Щодо самвидаву як форми спротиву: у наданих фрагментах авторка не подає детального «технологічного» опису самвидавних практик (типу каналів поширення, типів рукописів), однак фіксує симптоматичний розлам культурного поля, який і породжує потребу самвидаву: література, за її логікою, ділиться на «офіційну», «шухлядну», «дисидентську» . Сам факт такої тріади — це вже опис ситуації, де цензура продукує паралельні форми існування тексту (публічну й непублічну), а «шухляда» й «дисидентство» стають культурним відповідником опозиції.

3) Шістдесятництво як місток між «розстріляним відродженням» і дисидентським рухом
Механізм «містка» Тарнашинська пояснює через поняття самоідентифікації та «дороги до себе»: для українських шістдесятників це не втеча у приватність, а повернення до «справжнього» — і до «національного… імперативного» . Саме тут виникає спадкоємність із культурними процесами 1920–1930-х: не у буквальному наслідуванні жанрів, а в поновленні внутрішньої норми (права на власні сенси, на власні «маркери» цінностей, на рівновагу традиційного/новаторського) .

Як «місток» до дисидентства шістдесятництво працює і як система, що входить у зону нестабільності: «порогова» духовна ситуація (кінець 1950-х – 1960-ті) створює умови, коли невеликі імпульси можуть змінювати траєкторію культурного розвитку . У цьому сенсі дисидентство постає як одна з можливих «гілок» (синергетично — один із шляхів після точки вибору), а репресивна політика лише пришвидшує розмежування культурних стратегій: офіційна / шухлядна / дисидентська .

Додатковий важливий момент: у 1970-х, коли цензура й репресії посилюються, активізується історичний наратив як форма непрямого говоріння про сучасність; так з’являється «вибух історичної прози» . У культурній логіці це і є «місток»: історія стає не втечею, а кодом самооборони — способом утримувати тяглість пам’яті й ідентичності тоді, коли пряме слово карається.

4) Літературні та філософські особливості текстів шістдесятників
У статтях Тарнашинської найчіткіше виписані не «портрети» кожного автора окремо, а моделі письма, які стають спільним ґрунтом для різних індивідуальностей. Перше — жанрово-стильова трансформація і переорієнтація з «нормативної моделі світу» на правду факту та морально напружений суб’єктивний досвід: неореалістична увага до «поетики реального факту» й «нерв суб’єктивності» в малій прозі породжують лірико-імпресіоністичну новелістику, «соціально відкориговану “правдою життя”» . Друге — розширення хронотопу повсякдення: неореалістична тенденція переходить у спроби «розширити межі» буденного часу й простору, вводячи нетрадиційні прийоми (Тарнашинська називає і траєкторію до магічного реалізму) .

Третє — філософізація й інтелектуалізація прози/поезії: зростає питома вага «часових трансформацій», «сюжетних моделей дискусії», роздумів, а також фольклорно-міфологічних елементів . Це важливо для аналізу морально-етичної проблематики Стуса, Дзюби, Сверстюка, Костенко, Симоненка: їхні тексти різні за жанрами (поезія, есеїстика, публіцистика), але їх можна читати в єдиному полі «дороги до себе» та національного імперативу . Стусова поезія (з її екзистенційним тиском і темою внутрішньої свободи), Дзюбина публіцистика (раціональне розгортання національного аргументу), Сверстюкова есеїстика (етика спротиву й інтелектуальна дискусійність), Костенківська лірика (ціннісні «маркери» й баланс традиційного/новаторського), Симоненкова громадянська поезія (нерв прямої суб’єктивної правди) — усе це вкладається в описану авторкою перевагу внутрішнього ступеня свободи як головного критерію художньої й життєвої позиції .

Важливе уточнення: конкретні розбори творів названих авторів (із цитуванням саме їхніх текстів) у тих фрагментах статей, які доступні у ваших файлах, майже не представлені; натомість наявна теоретична рамка, яка дозволяє коректно інтерпретувати їхні стильові й наративні стратегії — через демонтаж «лжеепічності» та формування нового типу епічного/історичного мислення .

5) Шістдесятництво і сучасний літературний процес
У Тарнашинської вплив шістдесятництва на подальший літпроцес логічно випливає з двох ключових тез. Перша: це покоління мало «використані й неспівмірні потенції» (тобто не вичерпані можливості), які важливо помітити саме через синергетичну оптику . Коли рух трактовано як процес самоорганізації, він не «закінчується» календарно — він перепрошиває культурні механізми: способи говоріння про людину, історію, мораль, свободу.

Друга: естетичний досвід шістдесятників (неореалізм факту, нерв суб’єктивності, лірико-імпресіоністична новела, філософізація й міфологізація) не просто «оновив стиль», а створив умови для появи інших великих тенденцій — зокрема для вибуху історичної прози у 1970-х, коли пряме слово блокувалося заборонами, цензурою і репресіями . Саме ця здатність культури продукувати непрямі, але потужні форми самоопису й самооборони й робить шістдесятництво чинником формування національної ідентичності: «дорога до себе» як рух до «національного… імперативного» лишається дієвою моделлю самоусвідомлення і в сучасній Україні . А в ширшій рамці синергетичного підходу це означає: шістдесятництво важливе тим, що показало можливість внутрішньої незалежності всередині репресивної системи — як простору, з якого згодом виростають нові культурні «гілки» розвитку .

Шістдесятництво як культурно-естетичний та соціальний феномен
Поняття «шістдесятництво – це інтелектуальний, культурний та громадянський рух 1960-х років у радянській Україні, який охоплював літераторів, художників, студентів, вчених і активістів. Цей рух характеризувався прагненням до національного відродження, демократизації суспільства та протистоянням офіційній радянській ідеології.
Політичний контекст: рух виник у період «відлиги» – після смерті Сталіна (1953) та певної лібералізації під час правління Хрущова. Однак з посиленням ідеологічного контролю (особливо після 1965 р.) шістдесятники стають об'єктом репресій.
Громадянська позиція: шістдесятники виступали за правду, свободу слова, національну ідентичність, гуманізм. Вони організовували несанкціоновані мітинги, вечорниці, читання поезії, захищали репресованих.
Опозиційність: вони відмовлялися від пасивного підкорення радянській системі, критикували цензуру, пропаганду, асиміляційну політику щодо української культури.
Естетичні новації шістдесятництва
У порівнянні з попередніми літературними течіями (зокрема з соцреалізмом), шістдесятники запровадили суттєві зміни:
Людиноцентризм: головна увага – на внутрішньому світі людини, її моральних виборах, почуттях, духовності.
Відхід від ідеологічного догматизму, відмова від шаблонних образів «героя-комуніста», прагнення до правдивого, іноді трагічного зображення дійсності.
Пошук національних коренів, активне звернення до української історії, мови, фольклору, традицій.
Експерименти з формою, використання символіки, асоціативності, лірико-філософської інтонації, вільного вірша.
Інтимна, сповідальна лірика: у поезії – акцент на особистих переживаннях, совісті, любові до Батьківщини.
Представники шістдесятництва
Літератори: Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Данило Павличко, Микола Вінграновський, Євген Гуцало.
Громадські діячі: В’ячеслав Чорновіл, Іван Світличний, Левко Лук’яненко.
Неформальні осередки: «Клуб творчої молоді» у Києві, «Самвидав» (нелегальна розповсюдження творів), поетичні вечорниці на Подолі, Майдані тощо.
Значення шістдесятництва
 Заклало основи українського дисидентського руху.
 Захист культурної й мовної самобутності України за радянщини.
 Створення моральний еталон інтелігента – відповідального, совісного, небайдужого до долі народу.
 Вплив на подальший розвиток української літератури, мистецтва та громадянського суспільства.

Протистояння тоталітарній системі
Шістдесятники – покоління інтелігенції 1960-х років у СРСР, що виступало за демократизацію суспільства, національне відродження, свободу слова та повагу до прав людини. Натхнення черпали з ідей гуманізму, національної культури, а також із процесів “відлиги” після смерті Сталіна. Основні гасла: «повернення до істинного ленінізму», протидія бюрократизму, збереження української мови та культури.
Механізми репресій радянської влади:
Політичні репресії (арешти, ув’язнення, заслання, примусове лікування в психіатричних лікарнях); контроль КДБ (активне спостерігання за діяльністю інтелігенції, інфільтрація мистецьких колективів, збір компромату); партійні переслідування (звільнення з роботи, виключення з комсомолу чи партії, заборона публікуватися); судові процеси – показові процеси над діячами руху (напр., над Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом тощо); ідеологічна обробка (кампанії у ЗМІ з дискредитації шістдесятників як «буржуазних націоналістів» чи «агентів імперіалізму»).
Цензура як інструмент контролю передбачала такі елементи:
Головне управління з охорони таємниць друку (Головліт) – орган, що контролював увесь друкований продукт.
Перевірка всіх текстів перед публікацією: заборона тем, імен, історичних періодів.
Цензура не лише вилучала «небажані» матеріали, а й формувала офіційну ідеологію, придушуючи інакомислення.
Самвидав як форма культурного спротиву:
 Визначення: нелегальне поширення літературних, політичних і філософських текстів, які не проходили цензуру.
 Форми: рукописи, друковані на машинках тексти (машинопис), множення через гектограф, ксерокопіювання.
 Зміст: поезія, проза (Ліна Костенко, Василь Симоненко), політичні меморандуми (напр., «Спогади українського самітника» Івана Дзюби), аналітичні статті про радянську систему.
 Роль: збереження національної ідентичності, мобілізація інтелігенції, створення альтернативного культурного простору.

Значення спротиву шістдесятників: створено фундамент для подальшого національно-визвольного руху в Україні; продемонстровано моральну мужність перед обличчям тоталітаризму; самвидав став попередником незалежних ЗМІ та демократичного суспільства в незалежній Україні.
Протистояння шістдесятників радянській тоталітарній системі стало важливою сторінкою історії українського громадянського суспільства. Незважаючи на жорстокі репресії, цей рух зберіг і розвинув національну культуру, заснувавші традицію інтелектуального спротиву через самвидав та культурну самосвідомість.

Шістдесятництво як місток між «розстріляним відродженням» і дисидентським рухом
Поняття «шістдесятництво». Шістдесятництво – культурно-політичний рух у СРСР (зокрема в Україні) у 1960-х роках, що виник у рамках «хрущовської відлиги». Представники – молоді інтелігенти, поети, письменники, мистці, вчені, які прагнули відродження національної культури, мови, історичної пам’яті та прав людини. Характерні риси: громадянська сміливість, національна самосвідомість, ідеалізм, культ духовності та моралі.

Порівняння шістдесятництва з культурними процесами 1920–1930-х років

Ознака 1920-1930 рр. («розстріляне відродження) 1960 рр. (шістдесятництво)
Політичний контекст НЕП, українізація, відносна свобода «Хрущовська відлига», часткове послаблення репресій,
Мета руху будівництво національної культури в рамках радянської системи Відродження національної ідентичності, протидія асиміляції
Головні діячі М. Хвильовий, М. Зеров, М. Куліш, В. Чумак, Л. Курбас І. Дзюба, Л. Костенко, І. Драч, М. Винграненко
Репресії Масові репресії, розстріли, фізичне знищення еліти Переслідуваня, арешти, ув’язнення, заслання
Стиль Модернізм, авангардизм, експеримент Повернення до народних джерел, романтизм, моралізм

Спільні риси: національне відродження, культурна еліта як локомотив змін, ворожість режиму до національної самобутності.
Відмінності: у 1920–30-х роках – спроба будувати соціалістичну українську культуру в рамках системи; у 1960-х – спроба зберегти культуру попри систему.
Вплив шістдесятництва на формування дисидентського руху в Україні.
Ідеологічна основа: шістдесятники заклали фундамент дисидентської свідомості – права людини, національна гідність, відповідальність інтелігента.
Правозахисна діяльність: створення гуртків, читань забороненої літератури, «квартирників».
Публікація творів у Самвидаві (наприклад, «Міжнародний документ про права людини»).
Перехід до політичного протесту: арешти шістдесятників (1965–1966) стали каталізатором формування організованого дисидентського руху.
Заснування Української Гельсінської групи (1976) – пряме продовження ідей шістдесятництва.
Символічний зв’язок: шістдесятництво стало «містком» між знищеною культурною елітою 1930-х і новим поколінням правозахисників 1970–80-х.
Шістдесятництво – це не лише культурне, а й морально-політичне явище, що зберегло преемственість української інтелектуальної традиції. Воно відновило зв’язок із «розстріляним відродженням» і заклало фундамент дисидентського руху, який згодом став однією з опор національного відродження наприкінці ХХ століття.

Літературні та філософські особливості текстів шістдесятників.
Окремий аналіз творчості Василя Стуса, Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Ліни Костенко, Василя Симоненка.
Специфіка поетичного стилю, наративних стратегій, морально-етичної проблематики»
Загальні риси літератури шістдесятників:
 Історичний контекст: 1960-ті роки – період «відлиги» після сталінських репресій, зростання національної свідомості, пошук ідентичності.
 Ідеологія: гуманізм, індивідуалізм, критика тоталітаризму, відродження національної культури.
 Жанрова різноманітність: поезія, проза, публіцистика, філософська есеїстика.
 Естетика: синтез класичної та модерністської традицій, звернення до символізму, експресіонізму, ліричного суб’єктивізму.
Василь Стус
Поетичний стиль: високий пафос, філософська рефлексія, екзистенціальна глибина.
Наративні стратегії: монологічна форма, внутрішній діалог, звернення до міфологічних образів.
Морально-етична проблематика: тема честі, совісті, особистої відповіді перед історією, жертвенності, внутрішньої свободи.
Ключові твори: «Палімпсести», «Веселий цвинтар», «Зимові елегії».

Іван Дзюба
Поетичний стиль: література другого плану – переважно публіцистика та критика.
Наративні стратегії: логічна аргументація, аналітичний підхід, цитування джерел, апеляція до розуму.
Морально-етична проблематика: критика русифікації, захист прав людини, національної гідності, інтелектуальної чесності.
Ключовий твір: «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Євген Сверстюк
Поетичний стиль: філософсько-есейна проза, високий інтелектуальний рівень, метафоричність.
Наративні стратегії: асоціативні переходи, символічні узагальнення, діалог із культурою.
Морально-етична проблематика: душа нації, відповідальність інтелігенції, метафізика свободи, критика пасивності.
Ключові твори: «Слово про Дон Кіхота», «Христос у підпіллі», «П’ять роздумів про Україну».

Ліна Костенко
Поетичний стиль: лірико-філософська поезія, образність, іронія, афористичність.
Наративні стратегії: лиричне «я» як носій морального суду, використання історичних паралелей, драматизм.
Морально-етична проблематика: особистісна автономія, критика конформізму, ідеал людини-інтелектуала, вічні питання добра і зла.
Ключові твори: «Лірика», «Маруся Чурай», збірки «Неповторність», «Зелена єресь».

Василь Симоненко
Поетичний стиль: громадянська лірика, пряма мова, емоційна відкритість, патріотичний патос.
Наративні стратегії: звернення до читача, риторичні запитання, маніфестаційний характер.
Морально-етична проблематика: національне самовизначення, критика космополітизму, заклик до духовного пробудження.
Ключові твори: «Тиша і грім», «Земне тяжіння», «Задзвеніть, трембіти...»

Спільні риси
- Моральний максималізм: непримиренність із несправедливістю, високі етичні стандарти.
Філософська орієнтація: поєднання поетики з етикою, метафізикою, історіософією.
Опозиційність: протистояння офіційній ідеології, творчість часто існувала в умовах радянського підпілля.
Сакральне ставлення до слова: література як місія, а не ремесло.
Тексти шістдесятників – це синтез літературної майстерності, філософської рефлексії та громадянської мужності. Вони заклали фундамент сучасної української інтелектуальної традиції, визначивши роль письменника як «свідка істини» та «сторожа нації».

Шістдесятництво і сучасний літературний процес.
Вплив на сучасну українську літературу:
 Естетична новація: шістдесятники відродили ліричну, інтимну, філософську поезію, звернулися до народної традиції та європейських зразків.
 Мова як цінність: активне використання української мови в творчості стало актом опору та культурної боротьби.
 Література як совість нації: теми свободи, гідності, пам’яті, правди стали центральними – ці мотиви продовжують звучати в сучасній літературі.
 Неперервність поколінь: багато сучасних авторів (Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Сергій Жадан) визнають ідейну спадщину шістдесятників.
Роль у формуванні національної ідентичності та самосвідомості:
 Культурна пам’ять: твори шістдесятників зберегли історичну правду про репресії, Голодомор, національне пригнічення.
 Моральний орієнтир: вони стали символом інтелектуальної чесності, громадянської мужності та вірності ідеалам.
 Ідеологічний фундамент незалежності: їхні ідеї про суверенітет, мову, культуру лягли в основу національного відродження кінця 1980–1990-х років.
 Виховна функція: творчість шістдесятників використовується в освіті для формування патріотичного світогляду молодого покоління.
Шістдесятництво – не лише літературне явище, а й національно-визвольний рух, що зіграв вирішальну роль у збереженні української мови, культури та самосвідомості в умовах тоталітаризму. Їхня спадщина продовжує живити сучасну українську літературу, надаючи їй глибини, гідності та національного звучання.