Історія української літератури к.ХІХ-поч. ХХ ст. ( ...

1. Сутність ліро-драматичного жанру, який утвердила Леся Українка, полягає в поєднанні ліричного переживання з драматичною формою, де конфлікт і дія розгортаються не зовні, а у внутрішньому світі персонажів. Як зазначає Л. Підгайний, Леся Українка створила цілком новий для української літератури тип твору – ліро-драматичну поему, у якій монолог поступово переходить у діалог, а згодом у драму ідей. У її драмах, на відміну від традиційного театрального руху, головним є «драматизм думки», тобто зіткнення світоглядних позицій, моральних переконань, внутрішніх протиріч. Ці конфлікти виражаються через високохудожні поетичні образи, афористичні репліки й філософську глибину, а не через зовнішню дію.
2. Леонід Підгайний пояснює суперечку навколо «несценічності» драм Лесі Українки як неправильне розуміння природи її драматизму. Критики, зокрема М. Зеров, закидали їй «блідість дії» та «нестачу сценічного руху». Проте Підгайний доводить, що сила цих творів не у зовнішній театральності, а у внутрішньому драматизмі думки. Для Лесі Українки драма – інтелектуальний двобій, словесний турнір, де конфлікт розгортається через зіткнення ідей, а не фізичних дій. Її твори це ліро-драматичні поеми, у яких думка й поезія творять особливу сцену духу. Тому, хоча вони можуть бути «несценічними» в традиційному розумінні, їхній драматизм глибоко театральний у філософському сенсі, адже він втілює боротьбу світоглядів, внутрішніх станів і духовного вибору людини.
3. Леонід Підгайний пояснює поняття «драматизм думки» як головний принцип побудови творів Лесі Українки. На його думку, сила її драм не полягає у зовнішній дії чи сценічному русі, а у внутрішньому інтелектуальному конфлікті, у боротьбі ідей, світоглядних позицій, моральних і духовних переконань. Це не театральний, а філософський драматизм, у якому зіткнення відбувається не між персонажами як фізичними діями, а між їхніми поглядами, почуттями, принципами. Саме тому Підгайний називає творчість Лесі Українки «словесним турніром у високопоетичних формах», тобто діалектичною грою думок, що розкриває глибину ідей і характерів. Такий підхід дає змогу побачити, що її твори – літературні драми ідей, у яких інтелектуальна напруга поєднується з емоційною глибиною.
4. Феномен «екзотизму» у творчості Лесі Українки, за Леонідом Підгайним, відіграє важливу роль у її художній еволюції, але має переважно формальний, а не змістовий характер. Екзотизм проявляється у виборі «чужих» тем, історичних епох і країн: від стародавнього Єгипту, Вавилону, Греції до Іспанії чи Америки XVII століття. Проте, як зазначає Підгайний, цей чужий світ є лише тлом, «одягом» для глибоко українських ідей і проблем. Під зовнішнім екзотичним сюжетом приховується психологія, мораль і філософія сучасної Україні людини, тому екзотика стає лише формою, а зміст її – національним і універсальним водночас. Таке звернення до далеких культур мало і практичне, і художнє значення: воно дозволяло говорити про складні соціальні та духовні питання в умовах цензури та водночас підносило українську літературу до рівня світової, європейської.
5. У поезії та драматургії Лесі Українки національний зміст органічно поєднується з універсальним, філософським підтекстом. Її твори, сповнені мотивів визвольної боротьби, страждання й духовної сили українського народу, водночас звертаються до вічних тем людського буття, тобто свободи, гідності, любові, боротьби духу з обставинами. Як підкреслює Петро Кралюк, Леся Українка мислила у загальноєвропейському культурному контексті, спираючись на античну, ренесансну й модерну традиції, але надавала їм українського змісту: її «Лісова пісня» чи «Камінний господар» за формою є неоромантичними драмами європейського типу, проте за суттю є виявом українського світогляду. Леонід Підгайний зазначає, що в її драмах «екзотичні» сюжети (грецькі, римські, біблійні, середньовічні) лише маскують сучасні українські проблеми, а під зовнішнім історичним тлом завжди присутня національна ідея – утвердження духовної свободи й права народу бути частиною світової культури.
6. Леся Українка постає як «євроінтеграторка» української культури, бо саме вона свідомо вводила українську літературу в загальноєвропейський контекст. Завдяки глибокій ерудиції та знанню мов і культур Європи, вона поєднала українську тематику з античними, біблійними, середньовічними й модерними мотивами, створюючи твори, співзвучні з європейською філософією та естетикою. Як наголошують дослідники, Леся не наслідувала Європу, а переосмислювала її через українську свідомість, роблячи чужі сюжети «псевдонімами рідного краю». Так вона здійснила ідею Драгоманова про європеїзацію української культури, розширила її духовні межі й довела, що українське слово є повноправною частиною європейського культурного простору.
7. Ерудиція та глибоке знання європейських мов істотно розширили тематичний і жанровий діапазон творчості Лесі Українки. Завдяки володінню кількома мовами вона читала європейських класиків в оригіналі, вільно орієнтувалася у філософії, міфології, історії й сучасних літературних течіях. Це дозволило їй не лише наслідувати, а творчо переосмислювати світові ідеї у власному національному контексті. У її творах оживають античні, біблійні, середньовічні та ренесансні образи, які стають символами сучасних українських проблем: свободи, духовного вибору, боротьби особистості. Таке інтелектуальне підґрунтя сприяло появі нових жанрових форм, а саме ліро-драматичної поеми, філософської драми, драми-феєрії. Ерудиція поетеси перетворила українську літературу з локального явища на активного учасника європейського культурного діалогу.
8. Італійська, французька, німецька та скандинавська літератури посіли центральне місце у формуванні інтелектуального світогляду Лесі Українки, оскільки саме через них вона входила в європейський культурний контекст і розвивала власну філософію мистецтва. З італійської літератури письменниця запозичила ідеї гуманізму та неоромантичний пафос. У своїй праці «Два напрямки в новітній італійській літературі» вона аналізувала творчість Ади Негрі та Габрієле д’Аннунціо, вбачаючи в них джерело моральної сили, твердості й естетичної вишуканості. Французька література вплинула на неї через дух свободи, інтелектуальної критики й увагу до теми «нової жінки», про що свідчить її есе «Нові перспективи й старі тіні». Німецька культура, зокрема драма Ґергарта Гауптмана, сприяла формуванню неоромантичного світовідчуття та драматизму думки, що згодом виявилося у «Лісовій пісні». Скандинавські письменники, насамперед Генрік Ібсен, допомогли Лесі Українці усвідомити морально-філософську місію митця та проблематику внутрішньої свободи.
9. Ідеї фемінізму та образ «нової жінки» в європейській белетристиці глибоко вплинули на світогляд і творчість Лесі Українки. Вона добре знала європейську літературу, аналізувала жіночі типи у творах Жорж Санд, Ібсена, Ади Негрі, О. де Сталь та інших. Під цим впливом Леся Українка створює образ вільної, духовно сильної жінки, яка прагне самореалізації через працю, творчість і боротьбу за моральну гідність. Її героїні: Кассандра, Міріам, Донна Анна та Мавка втілюють «нову жінку», що долає традиційні уявлення про жіночу роль. На відміну від західного фемінізму, її погляд має етично-гуманістичний характер: звільнення жінки – насамперед свобода духу й інтелекту, а не лише соціальний протест.
10. На думку Петра Кралюка, Леся Українка є не лише представницею українського модернізму, а й активною творцем європейського гуманістичного дискурсу, тому що її творчість і світогляд формувалися в контексті західноєвропейської культури, філософії та літератури. Вона досконало знала європейські мови: від латини до французької, німецької, італійської та читала класиків в оригіналі. Це дозволило їй мислити не локально, а в межах загальноєвропейської гуманістичної традиції, у якій центральними є ідеї свободи, гідності, духовної незалежності особистості. Кралюк підкреслює, що Українка творила в європейському літературному контексті, спираючись на античну, ренесансну, італійську, французьку та німецьку спадщину, і саме тому її творчість можна вважати спробою інтегрувати українську культуру у світовий гуманістичний простір. Вона не лише переймала досвід Європи, а переосмислювала його у національному ключі, розвиваючи ідеї свободи, рівноправності та духовної емансипації – ті самі, що лежать в основі європейського гуманізму.

1. У чому полягає сутність ліро-драматичного жанру, який Леся Українка утвердила в українській літературі?
Ліро-драма у творчості Лесі Українки - це оригінальний жанровий синтез, у якому поєднано емоційну напруженість ліричного монологу з філософською глибиною драматичного діалогу. У центрі таких творів - не зовнішня дія, а внутрішній рух думки й почуття, духовний конфлікт, що розгортається через зіткнення ідей, світоглядів, моральних позицій. Сюжет розвивається не за законами театральної інтриги, а за логікою інтелектуального й етичного пошуку: від ліричного споглядання - до діалогу, далі до драматичної поеми й, зрештою, до повноцінної драми ідей. У цьому жанрі художня дія відбувається передусім у свідомості персонажів, у сфері роздумів, сумнівів, етичного вибору. Конфлікт має ідеально-дискурсивний характер, проте подається в поетично-образній формі, що надає драмі емоційної сили.

2. Як автор тлумачить суперечку навколо «несценічності» драм Лесі Українки? Чи можна її драматизм вважати театральним?
Л. Підгайний переконливо доводить, що «несценічність» драм Лесі Українки не є недоліком, а, навпаки, ознакою їхньої художньої своєрідності. Він заперечує спроби оцінювати її твори за мірками традиційної сцени, адже закони класичної театральної драми - побутова дія, видимий конфлікт, зовнішній рух - не відповідають природі ліро-драматичного мислення письменниці. Її драми зосереджені не на дії, а на інтелектуальному напруженні, у якому зіткнення ідей, переконань, моральних позицій стає головним джерелом драматизму.
Справжня сила цих творів полягає у «драматизмі думки» - у тому, як поетичне слово перетворюється на інструмент філософського осмислення буття. Тому драматизм Лесі Українки не обов’язково виявляється у театральній видовищності, але є глибоко літературним, психологічним і духовним явищем. Відтак її драми потрібно сприймати не як «недостатньо сценічні», а як такі, що відкрили нову модель театру ідей, у якому головна дія розгортається не на сцені, а в людській душі та свідомості.

3. Як Підгайний пояснює поняття «драматизм думки» і чому воно є ключем до розуміння художнього світу Лесі Українки?
«Драматизм думки» - це особлива форма внутрішнього конфлікту, у якій зіткнення ідей, світоглядів чи моральних позицій відбувається не у площині зовнішньої дії, а в духовному та інтелектуальному просторі твору. Такий драматизм розвивається діалектично - через заперечення, сумнів, пошук істини, де суперечка між героями або навіть внутрішній монолог героя стають способом філософського пізнання.
У Лесі Українки ця форма конфлікту виражається поетичними образами, символами, метафоричними діалогами, риторичними репліками, що надає її творам особливої емоційної напруги. Замість сценічної дії - інтелектуальний рух, замість видовищності - глибина думки й моральний катарсис. Саме тому її драми викликають у читача або глядача таке ж переживання, як і традиційна трагедія, але на іншому - інтелектуально-етичному рівні. «Драматизм думки» стає основою її поетики та ключем до розуміння художнього світу письменниці: він пояснює, чому її драми, позбавлені зовнішньої сценічності, залишаються справжніми драмами духу. У них боротьба розгортається не між героями на сцені, а в самій свідомості людини, у постійному русі від сумніву до віри, від заперечення до утвердження ідеалу.

4. Яку роль у творчій еволюції письменниці відіграє феномен «екзотизму» — і чому він є лише формальним, а не змістовим?
Л. ідгайний наголошує, що так званий «екзотизм» у творчості Лесі Українки має передусім формальний характер. Використовуючи античні, біблійні, середньовічні чи східні сюжети, письменниця не прагнула створити історичну реконструкцію чи етнографічну картину далеких народів. Ці «екзотичні» образи, костюми, топоси й декорації виступають радше умовним тлом, художньою маскою, за якою приховано глибоко сучасний і національно забарвлений зміст.
Такі чужомовні чи далекі сюжети стають для Лесі своєрідними «псевдонімами» української дійсності, що дозволяють говорити про болючі питання суспільного життя, свободи, духовної боротьби та людської гідності у більш універсальній, символічній формі. За допомогою екзотичного антуражу вона виходить за межі локального і надає своїм творам філософської глибини та позачасового звучання.

5. Як поєднуються в її поезії та драматургії національний зміст і універсальний, філософський підтекст?
У творчості Лесі Українки національне й універсальне поєднуються гармонійно та взаємодоповнювально. Письменниця не протиставляє українське - світовому, а переосмислює національні мотиви у філософсько-символічному ключі, підносячи локальне до рівня загальнолюдського. Українська історія, народні традиції, моральні цінності й культурні архетипи стають у її творах матеріалом для глибших роздумів про природу свободи, гідності, духовної боротьби та людського вибору.
Звертаючись до європейських міфів, античних сюжетів чи біблійних символів, Леся Українка вводить українську проблематику у світовий культурний контекст, робить її зрозумілою й актуальною для широкого кола читачів. Таким чином, національне у неї трансформується у символічне, а універсальне - набуває конкретного, українського звучання.
У результаті її твори стають своєрідним діалогом між українською та європейською духовними традиціями, поєднуючи глибокий патріотизм із філософською узагальненістю.

6. У який спосіб Леся Українка постає як «євроінтеграторка» української культури? Які аргументи автор наводить на підтвердження цього?
П. Кралюк підкреслює, що Леся Українка завдяки своїй винятковій ерудиції, глибоким знанням європейських мов і активній критичній діяльності фактично ввела українську літературу в європейський інтелектуальний простір. Вона читала світову класику в оригіналі, що дозволяло їй без посередництва перекладачів сприймати ідеї та естетичні принципи провідних авторів Заходу. Її літературознавчі статті, переклади та критичні огляди - італійської, французької, німецької, польської літератур - засвідчили не лише глибоку обізнаність, а й прагнення інтегрувати українське письменство у загальноєвропейський контекст.
Водночас Леся активно використовувала європейські художні моделі, але наповнювала їх власним, українським змістом. Її твори зберігали національну основу, проте водночас порушували універсальні теми свободи, духовної боротьби, людської гідності, зрозумілі будь-якій культурі.

7. Як ерудиція й знання європейських мов вплинули на тематичний і жанровий діапазон її творчості?
Її мовна обізнаність дозволила не лише читати античну класику й сучасників у оригіналі, а й глибоко зрозуміти художню логіку, стильові особливості та філософію різних літературних традицій. Це дало змогу органічно поєднувати у власній творчості різноманітні жанрові моделі.
Також це відкрило перед письменницею можливість вільно працювати з «чужими» сюжетами, переосмислювати екзотичні теми й образи, підпорядковуючи їх власній ідейній концепції. Вона не просто запозичувала мотиви, а трансформувала їх у носії філософських, моральних і національних сенсів. Її ерудиція охоплювала величезний інтелектуальний простір - від античних міфів і біблійних легенд до сучасних наукових і філософських течій, що дозволило створити унікальний синтез історії, міфу, фольклору, філософії та гендерної проблематики.

8. Яке місце у формуванні її інтелектуального світогляду займають італійська, французька, німецька та скандинавська літератури?
За спостереженнями П. Кралюка та Л. Підгайного, у формуванні інтелектуального світу Лесі Українки значну роль відіграли різні європейські літератури, кожна з яких залишила помітний слід у її творчості. Італійська література (зокрема творчість Ади Негрі та Ґабріеле д’Аннунціо) вплинула на поетичний стиль Лесі, сприяла утвердженню її внутрішньої твердості та схильності до експерименту з формою й ритмом. Французька література відкрила їй широкий спектр соціально-психологічних тем - від реалізму до модернізму, а також познайомила з ідеєю «нової жінки», що знайшло відображення у її феміністичних поглядах і художньому осмисленні ролі жінки в суспільстві. Німецька літературна традиція, представлена насамперед драматургією Ґерхарта Гауптмана, поглибила її інтерес до філософських проблем і психологічної драми, дала зразки складних, внутрішньо напружених сюжетів, у яких конфлікт розгортається між ідеями, а не лише між персонажами. Не менш відчутним був і вплив скандинавської літератури, особливо Генріка Ібсена, чиї «драми ідей» і соціальні конфлікти стали близькими до естетики самої Лесі Українки. Через знайомство з Метерлінком та символістами вона також засвоїла символічне мислення і психологічну підтекстність, що поглибило філософський вимір її драм.

9. Як ідеї фемінізму та «нової жінки» у європейській белетристиці втілилися в поглядах і творах Лесі Українки?
П. Кралюк показує, що Леся досліджувала тему «Нова жінка» у своїх статтях, знайомилася й популяризувала європейські тексти на жіночу тематику (Жорж Санд та ін.), оцінювала творчість жінок-письменниць і трансформувала ці ідеї у власних образах - сильних, самосвідомих жіночих персонажах, боротьбі за моральний вибір і громадянську автономію.

10. Чому, на думку П. Кралюка, Леся Українка є не лише представницею українського модернізму, а й активною творцем європейського гуманістичного дискурсу?
П. Кралюк підкреслює, що глибока ерудиція Лесі Українки, її численні інтелектуальні статті, переклади й адаптації європейських ідей у національний контекст, а також чітка теоретична та етична спрямованість творів - зокрема порушення тем свободи, гідності, солідарності та гуманізму - свідчать про те, що вона не лише активно сприймала модерністичні європейські течії, а й сама конструювала гуманістичний дискурс. Цей дискурс стає складовою загальноєвропейської культурної традиції, водночас сприяючи формуванню української культури як рівноправної учасниці європейського інтелектуального та етичного діалогу.

1. У чому полягає сутність ліро-драматичного жанру, який Леся Українка утвердила в українській літературі?
Ліро-драматичний жанр у творчості Лесі Українки – це жанрова синтезація ліричної поезії й драматичної форми, коли провідною залишається інтелектуально-ідеїста (лірична) позиція автора, а сюжет і діалогова структура служать розгортанню проблеми через образи й мовні ритми. Леонід Підгайний підкреслює дві тенденції в еволюції Лесиної творчості: епічну і драматичну; їхнє «ступенево-переплітне» поєднання породжує особливу форму: ліро-драматичну поему як перехідний, оригінальний жанр. Цей жанр переміщує акцент із зовнішньої дії на поетичну дію слова, на образ-діалектику та ритм, через які розв’язується ідейна проблема твору. Оскільки письменниці властива глибока увага до психології та внутрішнього світу своїх персонажів, її творчість у цьому жанрі дозволяє здійснити своєрідний «перехід» від інтелектуальних переживань і філософських роздумів до драматичної дії, внаслідок чого її драми набувають не лише емоційної насиченості, а й філософської глибини.
2. Як автор тлумачить суперечку навколо «несценічності» драм Лесі Українки? Чи можна її драматизм вважати театральним?
Проблема так званої «несценічності» драм Лесі Українки, яку неодноразово порушували критики з початку ХХ ст., для Леоніда Підгайного є передусім не естетичною, а методологічною хибою. Дослідник пояснює, що звинувачення у «несценічності» постали з помилкового ототожнення драми як літературного жанру із сценічною постановкою. Інакше кажучи, літературна драма Лесі Українки оцінювалась за мірками традиційного театру – з вимогою зовнішньої дії, розгорнутої інтриги, побутової конкретності. Літературознавець зауважує, що така критика «приміряла до її текстів мірки драматургії старого типу», тоді як сутність Лесиної драми знаходилась не у фізичному русі чи сценічному жесті, а у внутрішньому конфлікті ідей, у зіткненні думок, світоглядних позицій, почуттів. Саме тому її твори часто «статичні» у зовнішньому вимірі, але надзвичайно динамічні у сфері духовній. Суперечка про «несценічність» насправді стосується зміни типу драматизму. Лесин театр виступає як театр ідей, де зовнішня дія підпорядковується діалектичному розвитку думки. Такий драматизм Підгайний називає «драматизмом думки». У ньому головна напруга не між подіями, а між ідеями, не між характерами, а між духовними позиціями. Тому автор вважає: драми Лесі Українки сценічні, але в іншому, глибшому сенсі. Вони вимагають нового театру, нового режисерського прочитання – інтелектуального, символічного, що здатен передати психологічну і філософську енергію слова. Тобто її драматизм можна вважати театральним, якщо розширити поняття театральності від зовнішнього руху до внутрішнього конфлікту, який є сутністю сучасного драматичного мистецтва.
3. Як Підгайний пояснює поняття «драматизм думки» і чому воно є ключем до розуміння художнього світу Лесі Українки?
Леонід Підгайний запроваджує поняття «драматизм думки» як центральне для розуміння структури поетичного мислення Лесі Українки. На його думку, традиційний драматизм, який базується на зовнішньому конфлікті подій чи дійових осіб, у її творчості переноситься у площину внутрішню – у сферу ідей, моральних виборів і духовних зіткнень. Тобто «драматизм думки» виступає як художній принцип, у якому думка сама стає дійовою силою, а інтелектуальна боротьба між протилежними світоглядними позиціями замінює звичайну зовнішню дію. Герої Лесі Українки «живуть у сфері ідейного змагання», бо вони мислять, сперечаються, шукають істину, і в цьому їхній внутрішній рух. Літературознавець вважає, що такий тип драматизму властивий не лише її драмам («Одержима», «Кассандра», «Камінний господар»), а й поезії, тому що кожен її ліричний твір побудований як внутрішній діалог, як «зіткнення душі з ідеєю». Саме тому він розглядає поняття «драматизм думки» як універсальний художній механізм усієї її творчої системи.
4. Яку роль у творчій еволюції письменниці відіграє феномен «екзотизму» – і чому він є лише формальним, а не змістовим?
Феномен «екзотизму» у творчості Лесі Українки, за спостереженням Леоніда Підгайного, є важливою ознакою її художньої еволюції, проте має переважно формальний, а не змістовий характер. Звернення письменниці до сюжетів античності, Сходу чи середньовіччя не є втечею від національної проблематики, а способом її філософського узагальнення. Використовуючи «чужі» історичні антуражі, Леся Українка створює універсальний простір, у якому розгортається не побутова, а духовна дія – боротьба ідей, а не народів чи культур. Саме тому екзотичне тло виконує функцію художньої оболонки, що підсилює інтелектуальний і символічний зміст твору, не змінюючи його національного ядра. Дослідник підкреслює, що цей формальний екзотизм розширює горизонти українського мистецтва, адже, звертаючись до чужих культур, Леся Українка «вписує» український досвід у контекст світової духовності. Її «чужі» сюжети не декоративні елементи, а метафори національного й людського досвіду, через які вона осмислює вічні питання свободи, віри, відповідальності. Таким чином, екзотизм стає засобом переходу від ліричного патріотизму до універсальної філософської драми, завдяки якій українська література набуває європейського масштабу і входить у коло гуманістичного дискурсу.
5. Як поєднуються в її поезії та драматургії національний зміст і універсальний, філософський підтекст?
Поєднання національного змісту й універсального, філософського підтексту є однією з найглибших особливостей поетичного та драматичного мислення Лесі Українки. Письменниця послідовно прагнула вивести українську ідею за межі побутового чи етнографічного рівня і надати їй загальнолюдського, духовного виміру. Національний зміст її творчості проявляється у глибокій прив’язаності до українського історичного досвіду, теми неволі й визвольної боротьби, мотивів рідної землі, народної культури й мови. Проте Леся Українка ніколи не замикалася в рамках вузького патріотизму. Вона розуміла, що справжня сила національної культури полягає не у відособленості, а у здатності говорити мовою універсальних ідей. Тому навіть тоді, коли дія її творів відбувається у «чужих» просторах, їхня ідейна сутність залишається глибоко українською: це боротьба за духовну свободу, гідність, моральний вибір, право на власний голос. Підгайний зазначає, що у Лесі Українки національне стає формою, через яку виявляється загальнолюдське, а філософське – способом осмислення національного. Її поезія й драма побудовані на внутрішньому діалозі між конкретним і вічним: доля України в її творах водночас є моделлю долі людства. У цьому полягає модерність і водночас європейськість її мислення, тобто у здатності бачити в українському досвіді символ загальнолюдського буття. Національна ідея виступає змістовим ядром, а філософський підтекст стає її формою вираження. Завдяки цьому українська тема у Лесі набуває всесвітнього звучання, а її поезія й драматургія входять у простір європейського гуманістичного мислення.
6. У який спосіб Леся Українка постає як «євроінтеграторка» української культури? Які аргументи автор наводить на підтвердження цього?
У своїй творчості Леся Українка постає як «євроінтеграторка» української культури, і це визначення, яке вживають літературознавці, зокрема Петро Кралюк, має глибоке обґрунтування в аналізі Леоніда Підгайного. Обидва дослідника підкреслюють, що письменниця свідомо прагнула включити українську літературу у контекст європейського інтелектуального простору, не втрачаючи при цьому її національної ідентичності. Підгайний зазначає, що Лесина творчість поєднує «високу європейську культуру думки» з глибоким національним змістом. Вона не копіює західні взірці, а засвоює їх творчо, адаптуючи до українського ґрунту нові форми мислення, жанрові моделі й естетичні принципи. Знання європейських мов і філософських традицій, обізнаність із античною, романською, германською та скандинавською літературами дали їй змогу підняти українське слово до рівня світового інтелектуального діалогу. Письменниця виступає як міст між українською і європейською культурами. Її «євроінтеграція» не полягає у наслідуванні, а у взаємному збагаченні: вона доводить, що українська література здатна говорити тією ж мовою, якою мислить і творить Європа, мовою філософії, свободи, духовної гідності. Саме тому, за думкою Підгайного, Леся Українка є не лише представницею українського модернізму, а й активною творцем європейського гуманістичного простору, у якому національна культура постає рівноправним учасником загальноєвропейського культурного діалогу.
7. Як ерудиція й знання європейських мов вплинули на тематичний і жанровий діапазон її творчості?
Ерудиція та ґрунтовне знання європейських мов стали одним із вирішальних чинників формування тематичного й жанрового діапазону творчості Лесі Українки. Як наголошує Леонід Підгайний, її культурна освіченість, здобута завдяки самоосвіті й вільному володінню кількома мовами (французькою, німецькою, італійською, грецькою) надала їй доступ до первотворів світової літератури, філософії та історії. Це знання визначило не лише інтелектуальний рівень її письма, а й спрямувало її творчість до європейських художніх форм. Літературознавець підкреслює, що Лесина ерудиція «розширила обрії української поезії», відкривши для неї широкий спектр жанрових і тематичних можливостей. Вона сприйняла й творчо переосмислила досвід античної трагедії, біблійного міфу, середньовічної легенди, драматургії європейського модернізму, зокрема Ібсена, Метерлінка, Гауптмана. Саме тому в її творчості з’являються нові для української літератури жанрові форми – драматична поема, філософська драма, ліро-драматичний діалог. Знання іноземних мов дозволяло письменниці сприймати чужу культуру в оригіналі, без посередників, а це означало глибше розуміння естетичних принципів європейської думки. Таке глибоке занурення в європейську традицію дали Лесі Українці можливість універсалізувати українське слово, розширити межі національної літератури, зробивши її рівноправною учасницею світового літературного процесу. Її ерудиція перетворилася на творчу силу, що забезпечила синтез інтелектуального, емоційного й художнього начал у поезії та драматургії, саме тому її твори вийшли далеко за межі свого часу й національного простору.
8. Яке місце у формуванні її інтелектуального світогляду займають італійська, французька, німецька та скандинавська літератури?
Італійська, французька, німецька та скандинавська літератури посіли у формуванні інтелектуального світогляду Лесі Українки надзвичайно важливе місце, ставши для неї джерелом не лише естетичних форм, а й світоглядних ідей. Як зазначає Леонід Підгайний, письменниця мислила «європейськими категоріями», і це мислення живилося безпосереднім знанням класичних і модерних творів цих літератур, які вона читала мовою оригіналу. Італійська література відкрила перед нею світ ренесансного гуманізму та духовної свободи. Через знайомство з Данте, а пізніше з італійською культурою Відродження, Леся Українка перейняла уявлення про високе покликання людини й митця, про гідність особистості та силу духу, що протистоїть обставинам. Французька література стала для неї школою інтелектуальної витонченості й аналітичного психологізму. Через читання французьких поетів, символістів і драматургів (зокрема Гюго, Мольєра, Метерлінка) письменниця сприйняла традицію раціонально осмисленої емоції – поєднання почуття й думки. Німецька література відіграла роль у формуванні філософської глибини її світогляду. Через Гете, Шиллера, Лессінга, а також через німецьку філософію, насамперед Канта, Шопенгауера, Ніцше – вона засвоїла ідею духовної автономії особистості, трагічної природи свободи, значення боротьби як морального імперативу. Скандинавська література, особливо твори Генріка Ібсена, мала, за Підгайним, безпосередній вплив на формування її драматургічного мислення. Також письменниця засвоїла принцип, за яким внутрішня боротьба героїв відображала боротьбу за духовну правду, і творчо переосмислила його у власному художньому світі. Можна стверджувати, що кожна з цих літератур відіграла свою роль у становленні інтелектуального світогляду Лесі Українки та їхнє творче засвоєння сформувало її як митця європейського масштабу, для якого українська культура була органічною частиною ширшої, загальноєвропейської духовної традиції.
9. Як ідеї фемінізму та «нової жінки» у європейській белетристиці втілилися в поглядах і творах Лесі Українки?
Ідеї фемінізму й концепт «нової жінки» у європейській белетристиці кінця XIX – початку XX ст. глибоко вплинули на формування світогляду Лесі Українки й втілилися як у її публіцистиці, так і в художній творчості. Письменниця не просто переймала європейські ідеї, а трансформувала їх у контекст української культури, прагнучи вивести її з «хуторянства» на рівень світової літератури. Під впливом європейського фемінізму вона формувала власну філософію жіночої сили: жінка має бути не лише об’єктом співчуття, а суб’єктом історії, інтелектуальної боротьби, морального спротиву. Її героїні – не покірні страдниці, а мислячі, вольові особистості, що протистоять соціальним нормам і патріархальним обмеженням. Як і європейські письменниці типу Жорж Санд чи Ади Негрі, Леся Українка поєднувала емансипаційний пафос із гуманістичною та філософською глибиною. Її «нова жінка» не прагне лише особистої свободи, а й духовного оновлення суспільства. У цьому сенсі вона йде далі за європейських авторів: українська письменниця втілює ідею жінки-прометея, яка не просто звільняється від гніту, а несе світло іншим, навіть ціною власних страждань. Можна стверджувати, що Леся Українка створила власну версію фемінізму, набагато глибшу, ніж західноєвропейська. Вона не лише вимагала рівності жінок, а й відкидала будь-яку «жертвенність» як соціальну роль. Її «нова жінка» виступала не просто як емансипантка, а людина нового типу, що мислить, страждає, творить, вірить і бореться. Саме тому її фемінізм – не політичний, а екзистенційно-філософський, спрямований на оновлення людського духу й національної свідомості.
10. Чому, на думку П. Кралюка, Леся Українка є не лише представницею українського модернізму, а й активним творцем європейського гуманістичного дискурсу?
На думку Петра Кралюка, Леся Українка була не просто представницею українського модернізму, а й активною творчинею європейського гуманістичного дискурсу, оскільки її творчість виходить далеко за межі національної тематики й розгортається у площині універсальних проблем людини, свободи, духовної гідності та морального вибору. Дослідник підкреслює, що письменниця мислила категоріями загальнолюдських цінностей, а не лише української культури чи політичної емансипації. Її інтелектуальний горизонт був глибоко європейським, вона знала кілька мов, орієнтувалася на творчість Ібсена, Ніцше, Міцкевича, Данте, Шекспіра. Для неї Україна була не периферією Європи, а органічною частиною спільного культурного процесу, тому вона прагнула вписати українську літературу у ширший контекст європейської духовної історії. На відміну від більшості модерністів, що зосереджувалися на естетичних пошуках, Леся Українка, за Кралюком, здійснила синтез мистецтва й етики. У її творах гуманізм – це не декларація, а внутрішня позиція людини, здатної на страждання, боротьбу, жертовність і духовне самоствердження. Літературознавець наголошує, що через свою філософічність, інтертекстуальність та інтелектуальну масштабність Леся Українка перетворила українську літературу на повноправного учасника європейського гуманістичного дискурсу. Вона не лише перейняла модерністські тенденції, а переосмислила їх у морально-екзистенційному ключі.