Теорія літератури (Курилова Ю.Р.)

У чому полягає гендерний вимір сучасного літературного процесу?
Гендерний вимір сучасного літературного процесу є однією з найпомітніших тенденцій гуманітарного дискурсу кінця ХХ — початку ХХІ століття. Він пов’язаний із глибокими соціокультурними трансформаціями, що торкнулися уявлень про роль жінки й чоловіка у суспільстві, мистецтві, культурі та, зокрема, у літературі. Сучасна література перестає бути одностороннім, «чоловічим» голосом історії — натомість стає багатоголосим простором, де зустрічаються, перетинаються й полемізують різні досвіди, ідентичності, стилі й світогляди. Гендерний аспект — це не просто тема «жіночого письма» чи участі жінок у літературному процесі, а передусім новий спосіб бачення світу, нова оптика інтерпретації культурних текстів, що прагне деконструювати традиційні ієрархії, стереотипи та уявлення про «норму».
Починаючи з другої половини ХХ століття, у світовій гуманітарній науці утвердився феміністичний підхід, який зумовив появу гендерних студій як самостійного напряму аналізу культури й літератури. Література розглядається не лише як мистецька форма, а як соціальний інститут, що відтворює або, навпаки, підважує певні культурні моделі влади, підпорядкування, тілесності, сексуальності та ідентичності. Гендерна критика у літературознавстві зосереджується на тому, як у художніх текстах конструюється образ жінки та чоловіка, як репрезентуються взаємини між ними, як проявляється мова влади та підпорядкування у наративі, а також як автор – незалежно від статі – розігрує ці стосунки через персонажів, сюжет, стиль і символіку.
У сучасному українському літературному процесі гендерний вимір має особливу актуальність, оскільки він пов’язаний із постколоніальним і посттоталітарним переосмисленням ідентичності. Упродовж ХХ століття українська культура існувала в умовах, де жіночий досвід системно маргіналізувався, а роль письменниць часто обмежувалася тематикою «домашнього» чи «чуттєвого». Натомість нова доба – від 1990-х років – принесла з собою активну присутність жінок у літературному просторі. Письменниці, такі як Оксана Забужко, Марія Матіос, Ірен Роздобудько, Любко Дереш (у певних аспектах гендерного переосмислення чоловічої ідентичності), Софія Андрухович, Наталка Сняданко, Галина Пагутяк, сформували власну естетику, де важливими стають тілесність, голос «Я», переосмислення сексуальності, травми, пам’яті та влади. Зокрема, Оксана Забужко у романі «Польові дослідження з українського сексу» здійснила прорив у гендерній тематиці української літератури, поставивши у центрі жіночий досвід як рівноправний носій культурного сенсу, звільнений від патріархальних схем.
Гендерний вимір також означає переосмислення самого поняття авторства. Якщо раніше жінка в літературі здебільшого розглядалася як об’єкт зображення, то нині вона стає суб’єктом творення — тим, хто говорить, визначає, інтерпретує. Це зумовлює і зміну стилістики письма: з’являється «жіноче письмо» (écriture féminine) – термін, який запровадила французька теоретикиня Елен Сіксу, маючи на увазі особливу, тілесну, емоційну, інтуїтивну манеру письма, що протистоїть раціонально-логічній, «маскулінній» традиції. У сучасній українській прозі ця течія проявляється у відвертій, психологічно заглибленій оповіді, в акценті на внутрішньому світі героїні, у розриві між приватним і публічним, у прагненні поєднати особисте переживання з історичною пам’яттю.
Однак гендерний вимір не зводиться лише до жіночого досвіду. Він передбачає ширше усвідомлення гендеру як соціокультурної конструкції, що впливає на всі аспекти людської ідентичності. Сучасні письменники – і чоловіки, і жінки – все частіше досліджують питання маскулінності, вразливості, кризи чоловічого «Я» у світі, де традиційні ролі руйнуються. Твори Юрія Андруховича, Сергія Жадана, Тараса Прохаська, Андрія Любки, поряд із прозою Забужко чи Андрухович-молодшої, утворюють поліфонію, у якій гендер стає не темою, а інструментом розуміння сучасної людини.
Крім того, гендерний вимір сучасної літератури виявляється і на рівні мови, і на рівні літературного канону. Питання про те, хто і як формує канон, які імена в нього потрапляють, які голоси замовчуються, стало ключовим для феміністичної критики. У сучасному українському літературознавстві відбувається активна реконструкція «забутих» імен – письменниць, чия творчість була недооцінена або витіснена на периферію: Ольга Кобилянська, Леся Українка, Уляна Кравченко, Наталя Кобринська тепер розглядаються не лише як «жіночі» авторки, а як інтелектуальні творці, які заклали основи для подальших гендерно свідомих художніх практик. Така переоцінка змінює не тільки історію літератури, а й сам спосіб її викладання, сприйняття, критики.
Отже, гендерний вимір сучасного літературного процесу — це складна, багатошарова категорія, що охоплює як питання репрезентації жінки й чоловіка у тексті, так і проблему авторства, мовної ідентичності, тілесності, влади, соціальної справедливості. Він спрямований на подолання ієрархій і стереотипів, на утвердження рівноправності голосів, на відкриття нових форм художнього самовираження. Сучасна література стає простором діалогу між статями, поколіннями, культурами, де гендер виступає не обмеженням, а ключем до розуміння складної й багатогранної природи людини. Саме у цьому полягає його глибока гуманістична сутність – у прагненні зробити літературу територією рівності, свободи і справжнього різноманіття людського досвіду.


Як змінюється поняття канону у контексті культурної деколонізації та феміністичної критики?
Поняття літературного канону – тобто сукупності творів, які вважаються «зразковими», «класичними» і визначають обличчя національної культури – упродовж останніх десятиліть зазнало істотних змін під впливом культурної деколонізації та феміністичної критики. Ці два процеси взаємопов’язані, адже обидва спрямовані на руйнування ієрархій, переосмислення влади у сфері культури й повернення голосу тим, кого історія традиційно замовчувала. Зміна канону означає не просто доповнення його новими іменами, а радикальну переоцінку того, як і чому ми визначаємо певні тексти як «великі», «вічні» чи «національно репрезентативні».
Традиційний літературний канон формувався в умовах, коли культурна влада належала певним групам – насамперед чоловікам, представникам домінантних етносів, соціальних і політичних класів. У такому каноні переважали тексти, які відображали цінності патріархального та імперського світу: мужність, раціональність, ієрархічність, віру в «центральність» Європи. У цьому сенсі канон був не лише естетичним, а й ідеологічним інструментом – засобом легітимізації певного типу досвіду і замовчування іншого. У межах колоніальних і постколоніальних культур він відображав домінування «метрополії» над «периферією», де українська, польська, балканська чи інші літератури трактувалися як «другорядні», «молодші» щодо західноєвропейських.
Культурна деколонізація поставила питання про те, хто має право визначати, що є цінним у культурі, і яким є справжній «центр» літературного процесу. У контексті української літератури це означає звільнення від імперських наративів, що тривалий час формували уявлення про «малоросійську», «провінційну» літературу, другорядну щодо російської. Сучасні літературознавці наголошують на потребі повернення до канону репресованих, замовчуваних, емігрантських і маргіналізованих авторів, які творили поза радянською системою або в умовах культурного спротиву. Це і письменники української діаспори (Оксана Лятуринська, Євген Маланюк, Іван Багряний), і ті, чиї твори не відповідали офіційним ідеологічним вимогам. Такий підхід змінює уявлення про літературну традицію – вона більше не є «лінійною історією великих імен», а стає мережею різних голосів, кожен з яких формує власну версію культурної пам’яті.
Паралельно з цим феміністична критика ставить питання про гендерну упередженість канону. Традиційно в історії літератури жінки були або відсутні зовсім, або представлені як «доповнення» до чоловічих авторів – музи, натхненниці, персонажі, але не творці. Канон, отже, виявився не нейтральним, а чітко маскулінним за своєю структурою. Феміністична літературна критика, починаючи з робіт Вірджинії Вулф, Елейн Шоуолтер, Гелени Сіксу, Люс Ірігарей, розкрила, як цей канон системно ігнорував «жіноче письмо» – тексти, створені з позиції жіночого досвіду, тіла, емоційності, побутової реальності, які не вкладалися у «високі» критерії естетичної культури.
Унаслідок цього відбувається переоцінка місця жінки в історії літератури. Письменниці, які раніше були сприйняті як «другорядні» або «місцеві», сьогодні повертаються до культурного обігу. В українському контексті це означає нове прочитання творчості Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Уляни Кравченко, Наталі Кобринської – не як «жіночого доповнення» до Шевченка чи Франка, а як повноцінних творців модерного українського слова. Більше того, сучасний канон поступово відкриває простір для нових імен, зокрема Оксани Забужко, Софії Андрухович, Тані Малярчук, Наталки Сняданко, які розробляють теми тілесності, сексуальності, насильства, пам’яті, внутрішньої свободи.
У контексті культурної деколонізації та феміністичної критики канон перестає бути закритим списком, натомість стає динамічним полем інтерпретацій, відкритим до перегляду, діалогу, полеміки. Його формування більше не зводиться до авторитету академічної інституції, а відбувається в результаті суспільного обговорення, міжкультурних контактів, глобальних медіа-процесів. Важливо, що новий канон не заперечує класиків – він переосмислює їх. Тексти, що раніше читалися як універсальні, сьогодні аналізуються з позицій влади, раси, гендеру, колоніальності. Наприклад, творчість Шевченка чи Франка розглядається не лише як національний феномен, а як простір боротьби за голос, за право на власне «Я» у колоніальному контексті.
Таким чином, у добу культурної деколонізації та феміністичної критики поняття канону перетворюється на процес, а не на результат. Це постійний рух – від центру до периферії, від усталеного до маргінального, від «визнаного» до «переосмисленого». Новий канон – це простір багатоголосся, у якому співіснують різні ідентичності, досвіди, мови й історії. Його мета не створити чергову ієрархію, а забезпечити справедливе представлення різноманіття людського досвіду, зробити літературу простором рівності й діалогу, де кожен голос має право бути почутим.


Як теорія літературного процесу інтерпретує взаємодію центрів і периферій у європейській культурі?
Теорія літературного процесу у контексті сучасних культурологічних і постколоніальних підходів розглядає взаємодію центрів і периферій як одну з ключових динамік розвитку європейської культури. Це не просто географічна чи політична опозиція, а складна система культурних, мовних, ідеологічних і символічних відносин, що визначає, хто має право говорити від імені культури, чий досвід визнається універсальним, а чий – маргінальним. У межах цієї парадигми літературний процес постає не як рівномірне поступове зростання єдиної «європейської літератури», а як мережа центрів, напівпериферій і периферій, які постійно взаємодіють, конфліктують, обмінюються впливами й символічним капіталом.
У класичному розумінні, що склалося в ХІХ–ХХ століттях, «центр» європейської культури – це великі імперські метрополії (Париж, Лондон, Рим, Відень, Берлін), де зосереджувалися культурні ресурси, академічні інституції, друкарні, університети, видавництва та критика. Саме вони задавали нормативні зразки естетики, визначали, які тексти варті уваги, які течії є «модерними», а які – «відсталими». «Периферія» ж – це простір, що сприймався як культурно запізнілий, провінційний, наслідувальний. Така модель формувала ієрархію культурної легітимності, у якій твори з периферійних регіонів могли здобути визнання лише через уподібнення до «центральних» канонів.
Проте сучасна теорія літературного процесу, особливо під впливом постколоніальних студій (Едвард Саїд, Гаятрі Співак, Гомі Бгабга) та периферійних студій (Імануель Валлерстайн, Паскаль Казанова), пропонує інше бачення. Вона виходить з того, що центр і периферія не є фіксованими географічними місцями, а динамічними культурними позиціями, які постійно змінюються в залежності від політичних, економічних і символічних процесів. Література периферії не є копією центру – навпаки, вона може бути зоною творчого спротиву, переосмислення, гібридизації культурних моделей. У цій взаємодії периферія не просто «наздоганяє» центр, а перекодовує його досвід, адаптуючи до власної історичної ідентичності.
Для європейського контексту така взаємодія проявляється у тому, що культурні «периферії» – Центральна й Східна Європа, Балкани, Скандинавія, Ірландія – виявляють власні варіанти модерності, які часто є більш чутливими до травм історії, досвіду колонізації, імперського тиску. Те, що в центрі сприймалося як «естетичний експеримент», на периферії набуває екзистенційного виміру – боротьби за самовираження, за право говорити своєю мовою. Звідси – різниця у сприйнятті тих самих літературних напрямів: наприклад, модернізм у Парижі є формою художнього пошуку, а в Києві чи Вільнюсі – ще й актом культурного самоствердження.
Теорія світової літератури Паскаль Казанової (La République mondiale des lettres, 1999) вводить поняття «літературного поля», у якому всі літератури перебувають у відносинах символічного обміну. Центр цього поля – це ті культури, які володіють «літературним капіталом» (мови перекладу, престиж, глобальні інституції), а периферії – ті, хто шукає визнання, здійснюючи «переклад» власної культури у зрозумілі для центру форми. Проте цей процес не є однобічним: периферія також впливає на центр, збагачуючи його новими темами, формами, стилями.
В українському контексті ця дихотомія «центр – периферія» має особливе значення. Українська література тривалий час існувала у стані подвійної периферійності – щодо імперських центрів (спершу російського, потім радянського) і щодо західноєвропейського культурного простору. Така позиція породила парадокс: з одного боку, українська культура змушена була весь час доводити свою «повноцінність» і «модерність», а з іншого – саме перебування на периферії дало їй змогу розвинути чутливість до «іншості», здатність синтезувати різні традиції, мови, стилі. Сучасна українська література, інтегруючись у європейський контекст, більше не прагне лише наслідувати «центри», а утверджує себе як суб’єктний центр власного простору, що формує нову модель культурної багатополярності.
Отже, сучасна теорія літературного процесу трактує взаємодію центрів і периферій не як ієрархічну схему, а як мережеву взаємозалежність, де жодна культура не є остаточно «центральною» чи «периферійною». У добу глобалізації ці межі стають рухомими: периферії можуть ставати новими центрами творчих інновацій, а колишні метрополії – втрачати монополію на визначення культурних норм. Літературний процес у такому розумінні є полілогом культур, у якому цінним стає не домінування, а взаємне бачення, переклад, діалог, перехрещення смислів. Саме у цьому полягає справжній гуманістичний сенс сучасної європейської літератури – у визнанні множинності центрів і рівноправності периферій як рушійних сил розвитку культури.


У чому полягає естетика полілогу як принцип сучасної європейської літератури?
Естетика полілогу як принцип сучасної європейської літератури полягає в утвердженні багатоголосся, діалогічності, відкритості культурного простору, у визнанні рівноправності різних мов, традицій, досвідів і способів мислення. На відміну від класичної естетики монологу – коли художній текст репрезентував єдину авторську істину або єдиний національний голос – сучасна література ґрунтується на взаємодії багатьох голосів, що співіснують, вступають у конфлікт, полемізують і взаємно збагачуються. Полілог – це не просто множинність, а форма художнього мислення, яка відображає постмодерну, глобалізовану й культурно різнорідну реальність, де істина не є однозначною, а народжується в процесі спілкування.
Сучасна література існує у світі, де більше немає «центру» чи «єдиної істини» – є лише мережа взаємодій між різними культурами, націями, мовами, соціальними ідентичностями. Тому полілог стає не лише художньою технікою, а естетичним світоглядом, що відповідає духові часу. Європейська культура після Другої світової війни пережила втрату віри у великі наративи – ідеї абсолютної істини, прогресу, культурної ієрархії. На зміну їм прийшло усвідомлення відносності кожного досвіду, потреби чути «іншого». Саме тому сучасна література прагне не до єдності, а до взаємності, не до тотальності, а до комунікативності.
Естетика полілогу виявляється на різних рівнях художнього тексту. На наративному рівні вона проявляється у формі множинних точок зору, фрагментарності, інтертекстуальності, іронії, грі з жанрами. Наприклад, у романах Умберто Еко («Ім’я рози», «Маятник Фуко»), Мілана Кундери («Нестерпна легкість буття»), Орхана Памука («Ім’я мені червоний») або Салмана Рушді («Діти півночі») читач бачить не одну лінійну історію, а сукупність переплетених дискурсів – історичного, філософського, міфологічного, особистісного. Це своєрідна симфонія голосів, у якій кожен має право на власну правду.
На мовному рівні полілог виявляється у поєднанні різних мовних регістрів, діалектів, стилів, цитат, алюзій, перекладів. Мова сучасної літератури стає багатошаровою, поліфонічною, відкритою до культурних перетинів. Європейський письменник уже не пише лише «від імені нації» – він водночас є частиною глобальної комунікації, тому його слово постійно вступає в контакт з іншими культурними мовами.
У філософському сенсі естетика полілогу виражає новий тип гуманізму – не універсалістичного, який проголошує спільні істини, а інтеркультурного, що виходить із поваги до інакшості. У цьому контексті важливими стають ідеї Юрґена Габермаса про «комунікативну дію», Емануеля Левінаса про «етичну зустріч з Іншим», а також постструктуралістські концепції Ролана Барта й Жака Дерріди, які розкрили текст як нескінченний простір взаємних відсилань і цитат.
Європейська література XXI століття віддзеркалює процеси глобалізації, міграції, міжкультурного діалогу, цифрової комунікації, що породжують нову естетику взаємопов’язаності. Твори стають простором, де співіснують голоси різних народів, соціальних груп, ґендерів, поколінь. Це особливо помітно у сучасній українській літературі, яка активно входить у європейський контекст, не втрачаючи власної ідентичності. Романи Оксани Забужко, Софії Андрухович, Сергія Жадана, Андрія Куркова, Юрія Андруховича демонструють, як національне «я» може взаємодіяти з європейським «іншим» у дусі рівноправного діалогу.
Таким чином, естетика полілогу – це не лише художня стратегія, а етико-філософський принцип сучасної європейської літератури. Вона відмовляється від тотальності й пропонує натомість модель світу, засновану на слуханні, співіснуванні, співрозмовності. Полілог у мистецтві – це спосіб осмислення людської різноманітності як джерела творчої енергії. Його естетика вчить не домінувати, а розуміти; не нав’язувати істину, а шукати її разом; не зводити множинність до єдності, а дозволяти голосам звучати поруч, у всій складності їхнього співіснування. У цьому – гуманістична сутність і духовна зрілість сучасної європейської культури.


Яке місце посідає український літературний процес у європейському контексті – у вимірі інтеграції, перекладу та діалогу ідентичностей?
Український літературний процес у сучасному європейському контексті посідає динамічне, трансформаційне й водночас надзвичайно симптоматичне місце – він виступає моделлю культури, що поєднує прагнення інтеграції з потребою зберегти власну ідентичність, а також утверджує себе через переклад і полілог культур. Його розвиток відбувається у просторі постколоніальної деколонізації, європейського діалогу та глобального міжкультурного обміну. У цьому процесі українська література дедалі активніше утверджує себе не як периферійний відгомін «центральних» традицій, а як суб’єктна частина європейського літературного поля, що має власний голос, естетику, історичну пам’ять і цінності.
По-перше, у вимірі інтеграції українська література поступово стає повноцінною учасницею європейського культурного процесу. Якщо впродовж XIX–XX століть українська культура існувала в умовах імперського тиску, цензури й маргіналізації, то нині вона виборює місце у світовому літературному просторі на правах рівноправного партнера. Відкритість до Європи виявляється у численних перекладах українських авторів європейськими мовами, участі письменників у міжнародних фестивалях, книжкових ярмарках, літературних резиденціях. Особливо після 2014 року, а ще більше після 2022-го, українська література опинилася в центрі світової уваги як мова культури спротиву, пам’яті та гідності. Твори Сергія Жадана, Андрія Куркова, Оксани Забужко, Катерини Бабкіної, Софії Андрухович, Вікторії Амеліної, Танї Малярчук перекладено десятками мов – і вони звучать не як «екзотичні голоси Сходу Європи», а як органічна частина спільного європейського дискурсу свободи.
По-друге, ключовою формою присутності української літератури у європейському просторі стає переклад – у буквальному й символічному сенсі. Переклад – це не просто технічне посередництво між мовами, а механізм культурного взаєморозуміння, через який Україна «говорить» Європі, а Європа – Україні. Завдяки перекладам відбувається не лише поширення текстів, а й переосмислення власної ідентичності: українська література вчиться бачити себе очима іншого, формулювати свою «українськість» у світових категоріях, а водночас зберігати автентичність. Відбувається своєрідний обмін сенсами: український досвід травми, війни, вигнання, втрати дому, свободи та гідності входить у спільний європейський дискурс, доповнюючи його живим досвідом боротьби за людяність.
У цьому контексті переклад набуває ще й етичного виміру. Адже мова, яку Україна приносить до Європи, – це мова, що пройшла крізь досвід насильства й мовчання, мова, яку намагалися витіснити. Її присутність у європейському культурному просторі – це акт самоствердження і культурної пам’яті. Через переклади Україна не лише приєднується до Європи, а й розширює саме поняття європейськості, вносячи до нього досвід виживання, духовної сили, здатності творити красу на руїнах історії.
По-третє, сучасний український літературний процес вибудовується як діалог ідентичностей – національної, регіональної, гендерної, мовної, історичної. Європейська культура XXI століття дедалі більше усвідомлює себе не як єдине ціле, а як плюралістичний простір голосів, де кожен народ і кожна культура вносять свій неповторний ритм у спільну симфонію. Українська література в цьому сенсі є зразковою моделлю діалогічності: вона народжувалася на перетині кількох цивілізацій – слов’янської, візантійської, європейської, а згодом – імперської. Цей досвід багатошаровості, «пограниччя», полілінгвізму зробив її природно відкритою до іншого, здатною мислити не у категоріях замкненого націоналізму, а у координатах взаємопов’язаного світу.
Діалог ідентичностей у сучасній українській прозі проявляється у численних сюжетах – внутрішніх і зовнішніх міграцій, міжкультурних зустрічей, травми війни та пошуку дому. Письменники осмислюють не лише український досвід, а й універсальні питання сучасності: що означає бути європейцем? де межі національного й глобального? як поєднати історичну пам’ять із правом на новий початок? У цьому сенсі українська література перестає бути «локальною» – вона стає місцем глобального гуманістичного осмислення, у якому зливаються мотиви болю, опору, свободи, любові й духовної стійкості.
Український літературний процес, отже, виконує подвійну функцію: з одного боку, інтеграційну – входячи в європейський культурний простір як рівноправний учасник, з іншого – критичну, бо ставить перед Європою питання про справжні цінності, моральну відповідальність і пам’ять. Він не лише прагне бути «частиною Європи», а й активно переосмислює саму Європу, її історію колоніалізму, байдужості, культурних бар’єрів.
Таким чином, український літературний процес у сучасному європейському контексті – це простір діалогу, перекладу й духовної інтеграції, де зустрічаються різні ідентичності, але жодна не втрачає власного голосу. Його естетика – це естетика полілогу культур, у якому український досвід стає не «винятком» чи «доповненням», а невід’ємною частиною європейської історії свободи, гідності й творчості. Через слово, пам'ять і переклад Україна не лише входить у Європу, а й допомагає їй знову віднайти себе – як спільноту, здатну чути, співпереживати і говорити в багатьох голосах.

1) Як визначається поняття літературного процесу у сучасній гуманітарній науці?
Літературний процес – це сукупність літературних явищ, які розвиваються в певній країні чи у світі в цілому впродовж певного відрізку часу. Літературний процес є безперервним розвитком художньої літератури. Літературний процес – це складний розвиток художньої літератури, його закономірності вивчають історія літератури та літературна критика.
Літературний процес охоплює весь період існування літератури, від найдавніших часів до сучасності, і характеризується змінами, наприклад, появою нових стилів і напрямів. Літературний процес постійно розвивається, охоплює національну та світову літературу.
Існують причини, які змушують літературу рухатись у певному напрямку. Ними є внутрішні (відкриття, нові автори та мислення, новаторство) та зовнішні (певні історичні події) причини. Також до причин належать (пов’язані з зовнішніми чинниками): поетика (приблизна система правил, побудувана на філософській основі певного напряму), спільні мотиви, теми, ідеї тощо (які переважають у певному літературному напрямі), художні засоби (які залежать від поетики). Завдання автора полягає в тому, щоб вловити зміни та стати органічною частиною літературного процесу.
Літературний процес має свої складники. Головним елементом літературного процесу є літературний напрям – історично і національно зумовлений сюжет літературного життя. Споріднені напрями кількох мистецтв визначають характер культурного життя країни певного періоду і дають назву епохи. Напрям літературний – це текст у культурі певного місця і часу. Як і кожен текст, напрям має певну завершеність і цілість, а отже зміст і форму. Зміст напряму визначає художній метод, форму – художній стиль.
Також важлива літературна течія – відгалуження літературного напряму, яке має яскраву національну специфіку. Літературна течія– це сукупність художніх засобів, властивих для певної кількості митців у літературному процесі конкретного періоду.
Протистояння типів художнього світосприйняття є невід’ємною частиною літературного процесу. Тип художнього світосприйняття залежить від домінування суб’єкта (авторського внутрішнього світу) чи об’єкта (навколишнього світу) в процесі творчості. Бувають два типи художнього світосприйняття – романтичний та реалістичний. Важливою є і теорія – сукупність внутрішньо пов’язаних тверджень про літературу.


2) У чому полягає динамічна природа літературного процесу як системи взаємодії текстів, культур і ідей?
Літературний процес – це безупинний рух у певному напрямку, а отже, динамічний. Якби література була просто кількістю творів і письменників, неможливо було би зрозуміти поняття “літературний процес”.
Поняття “процес” само по собі показує якийсь рух, динаміку. Значить, є і певні причини, які змушують його рухатися. Існують зовнішні і внутрішні причини, про які було згадано в 1 питанні. Є певні речі, від яких залежать митці і які стосуються саме митців певного періоду. Головне завдання митця полягає в тому, аби відтворити свій внутрішній і зовнішній світ у відповідній художній формі. Твір митця буде справді вартісним уваги, якщо його висловлення будуть стосуватися і чогось загального, вселюдського.Він повинен відчути потребу часу, куди саме рухається література, чого їй не вистачає.
По-перше, динамічна природа літературного процесу виявляється у взаємодії текстів. Тут можна зазначити про приклади використання, згадування певних творів у інших творах. Коли присутній ніби діалог між різними текстами, присутні цитати, продовжуються ідеї або ж заперечуються, переосмислюються сенси. Автори можуть брати мотиви творів від інших, або вести діалог з іншими авторами через тексти. Такі зв’язки можна вважати ланцюгами, в яких тексти минулого мають вплив на сучасні, а другі, у свої чергу, переосмислюють ідеї перших.
По-друге, динамічна природа літературного процесу виявляється у взаємодії культур. Тобто, література певного часу розвивається не окремо, в ізоляції, а у взаємодії з іншими культурами. У цьому допомагають переклади, впливи текстів, їх значення, адаптації, а як результат з’являються нові течії або варіанти. Таким чином, національна література певної країни певного періоду стає частиною світової культури.
По-третє, динамічна природа літературного процесу виявляється у взаємодії ідей. Це полягає у тому, що література реагує на світогляд суспільства та його зміни. Таким чином, наприклад, гуманізм, романтизм, реалізм, модернізм, постмодернізм — це не просто нові стилі, які з'являлися в певний період, а це відповідь на зміни у світогляді людей, їх світосприйнятті. Саме тому, у кожній епосі ми ніби-то можемо виділити свої певні акценти, які вважаються традиційним або новаторським.
Література не є окремим текстами, окремими авторами. Література – це процес діалогу та зв’язку між текстами, культурами та ідеями.


3) Які аспекти вивчення літературного процесу розрізняють: історичний, типологічний, культурологічний, філософський, соціологічний, медіальний?
Літературний процес можна вивчати з різних аспектів, тому що сам він є складною системою, в якій перетинаються різні країни, епохи, культури, ідеї, форми мислення. Існують такі аспекти вивчення літературного процесу: історичний, типологічний, культурологічний, філософський, соціологічний, медіальний.
Суть історичного аспекту полягає у вивченні розвитку літературу в певні часові проміжки, звертаючи увагу на історичні події певного періоду часу, на послідовність етапів його розвитку та особливості кожного з них. Також присутні вивчення та аналіз різних напрямів та течій, а також шкіл та угруповань. Важливо звертати увагу саме на хронологію, еволюцію стилів написання, спадщину традицій та їх використання.
Якщо вивчати літературний процес з точки зору типологічного аспекту, то варто звертати увагу саме на спільні риси різних літератур (що стосуються різних часів, країн, митців). При такому аспекті не варто звертати увагу на час і місце дії та розвитку певної літератури. Важливо аналізувати загально, акцентуючи на спільних і відмінних рисах. Обираючи такий аспект, ми маємо порівнювати мотиви, прийоми, образи та жанри різних культур та епох.
Що ж стосується культурологічного аспекту вивчення літературного процесу, то тут ключовим є саме культура, в якій література посідає місце як її частина. Важливе духовне життя суспільства, а також аналіз взаємодії культури з мистецтвом, релігією та традицією. Тобто, культурологічний аспект полягає в тому, як література відображає національну ментальність і культуру.
Філософський аспект вивчення літературного процесу полягає в ідеях, на яких наголошують митці у своїх творах та які відображаються в суспільстві. Це може бути ідея сенсу життя, добра і зла, істини, свободи, Бога тощо.
Соціологічний аспект включає в себе взаємозв’язок літератури та суспільства певного періоду. Тобто, як соціальні проблеми, події та процеси, ідеології, класи та історичні події впливають на твори та перебіг подій в них.
Стосовно медіального аспекту вивчення літературного процесу варто зазначити про важливість сучасних технологій і медіа у контексті літератури та її розвитку. Обираючи цей аспект вивчення, ми маємо розглянути взаємодію текстів з кіно, музикою, візуальною культурою та інтернетом в цілому. Це стосується, наприклад, екранізації певних творів, що зараз є поширеним, стосується також електронної літератури та літературних блогів.


4) Як типологізація мистецьких феноменів пов’язана з культурною пам’яттю?
Мистецькі феномени це способи популяризувати культурну спадщину, традиції та сприяти розвитку культури в цілому.
Типологізацією ми називаємо класифікацію за спільними рисами, мотивами, образами, ідеями, структурою чи функцією. Її мета – відобразити різне й схоже в певних культурах та епохах. Наприклад, існують певні повторювані моделі – типи художнього мислення, які можна прослідкувати у творчості різних митців.
Культурна пам’ять – це пам’ять спільноти, в якій передаються, зберігаються та оновлюються моральні та духовні сенси, образи, символи минулого. Її форма символічна, вона може бути, наприклад, у текстах, міфах, ритуалах тощо.
Типологізація мистецьких феноменів спирається на культурну пам’ять, бо саме культурна пам’ять зберігає типи, мотиви, ідеї, сенси й образи, які повторюються у творах різних епох і культур. Наприклад, художні типи зберігають у культурі смисловий код, що переходить від епохи до епохи, від культури до культури.
Саме завдяки культурній пам’яті ми часто помічаємо одні й ті самі мотиви, теми, символи у різних творах, старих і нових, але у нових варіаціях. А коли ми займаємось типологізацією, ми можемо виявити та прослідкувати механізми та способи культури пам’яті. Культурна пам’ять дозволяє виявити універсальні типи, які є спільними для різних народів, наприклад, певні міфи, образи тощо.
Отже, типологізація мистецьких феноменів пов’язана з культурною пам’яттю тим, що культурна пам’ять забезпечує використання художніх типів, образів, мотивів та ідей завдяки їх повторюваності та впізнаваності.


5) Яке значення має європейський естетичний контекст для формування моделей літературного процесу?
Європейський естетичний контекст — це сукупність мистецьких, філософських і літературних ідей, стилів, традицій, естетичних принципів, що склалися в європейській культурі від античності до сучасності. Наприклад, античні ідеали краси, гармонії; гуманізм Відродження; класицизм, романтизм, реалізм, модернізм, постмодернізм; філософські концепції.
Саме європейський контекст визначає напрямки, цінності, жанрові та стильові моделі. А вони вже є орієнтиром для розвитку національних літератур та для розвитку літературного процесу в цілому.
Європейська література постійно розвивалася, і на кожному етапі була своя естетична основа. Нам відомі етапи: античність, середньовіччя, Відродження, класицизм, романтизм, реалізм, модернізм, постмодернізм. Європейський контекст був центральним, на основі якого розвивалися і змінювалися культури різних країн.
Європейський естетичний контекст полягав у різних ідеях протягом різних періодів, наприклад, людина як творець, свобода духу, ідея правди, внутрішній світ людини, природа мистецтва тощо. Також він полягав у поєднанні традиції та новаторства. Беззаперечно, важливою була класика, але великою увагою наділялися і пошуки нового. Митці не тільки наслідували загальні ідеї, але і переосмислювали, інтерпретували їх.
Також важливо зазначити, що європейський естетичний контекст – це ще і спосіб об’єднання культур із обміном форм, ідей, з перекладами, наслідуваннями, запозиченнями та удосконаленням.
Європейський естетичний контекст має важливе значення для формування моделей літературного процесу, бо саме він демонструє етапи розвитку, тенденції літератури, надає універсальні єдині орієнтири, які можна наслідувати та інтерпретувати. Відбувається також обмін культурними ідеями та формування єдиного культурного простору, у якому поєднується ідентичність із загальнокультурне.

1. У чому полягає естетична та світоглядна основа літературних епох — від класицизму до метамодернізму?
Естетична й світоглядна основа літературних епох полягає у способі розуміння світу, людини й мистецтва в певний історичний період. Кожна епоха формує власну систему цінностей, художніх ідеалів і уявлень про гармонію, істину, красу. Класицизм ґрунтується на раціоналізмі, гармонії, впорядкованості світу. Людина сприймається як істота розумна, підпорядкована закону, обов’язку, моралі. Естетичний ідеал: ясність, логічність, досконала форма. Сентименталізм здебільшого висуває на перший план почуття, природність, емоційність. Світоглядна основа полягає у вірі в доброту людського серця, моральну цінність внутрішнього світу людини. Романтизм спирається на ідею духовної свободи, індивідуальності, конфлікту між ідеалом і дійсністю. Це світогляд, у якому людина постає як творча особистість, здатна протистояти суспільству. Реалізм утверджує пізнання світу через об’єктивне відображення дійсності. Його світоглядна основа – віра в пізнаваність соціальних закономірностей, у можливість морального вдосконалення людини через пізнання правди життя. Модернізм виникає як реакція на кризу раціоналістичних ідеалів. Його естетична основа – це пошук нових форм вираження суб’єктивного досвіду, внутрішнього світу, несвідомого. Світогляд модернізму полягає у трагічному усвідомленні роздвоєності людини та світу. Постмодернізм спирається на принципи іронії, гри, деконструкції. Його світоглядна основа – відмова від абсолютних істин, сприйняття реальності як множинної та відносної. Метамодернізм –сучасна епоха, що характеризується спробою подолати цинізм постмодерну, поєднати іронію з щирістю, скепсис із вірою. Його світоглядна основа – постійне коливання між протилежними станами та пошук сенсу в умовах фрагментованого світу.

2. Що означає поняття методу як системи творчих принципів і як воно еволюціонувало у європейській традиції?
Метод – це система творчих принципів, яка визначає, яким чином письменник осмислює, відображає і художньо моделює дійсність. Він поєднує світогляд митця з естетичними засобами його реалізації. Еволюція літературного методу у європейській традиції полягає у поступовому переході від нормативних і раціональних форм до індивідуальних і багатовимірних. У класицистичній традиції метод спирався на принцип наслідування, гармонії, ясності. У добу романтизму він набуває суб’єктивного, емоційного характеру (важливим стає внутрішній світ автора). А в реалізмі метод орієнтований на об’єктивність, типізацію, соціальний аналіз. Модернізм змінює вектор методу у бік психологічної глибини, міфологічного мислення, умовності. Постмодернізм зруйнував традиційне поняття методу, утвердивши принципи інтертекстуальності, гри, самоіронії. Однак у метамодернізмі метод набуває синтетичної природи (поєднує раціональне й емоційне).

3. Які внутрішні чинники визначають розвиток літератури (традиція, алюзія, ремінісценція, інтертекст, пародія, полеміка)?
Внутрішні чинники – це внутрішньотекстові механізми, які забезпечують безперервність і спадкоємність літературного процесу. Вони створюють діалог між минулим і сучасним, формують еволюцію форм і смислів. Традиція – сукупність засвоєних форм, образів, мотивів і художніх принципів, що переходять із попередніх епох. Вона забезпечує стабільність і впізнаваність літератури. Алюзія – свідомий натяк на інші тексти чи культурні факти, який створює багатошаровість змісту. Ремінісценція – несвідома присутність елементів попереднього досвіду, що підкреслює спадковість літературного мислення. Інтертекст – система зв’язків між текстами, унаслідок чого кожен твір стає частиною ширшого культурного дискурсу. Пародія – спосіб переосмислення та оновлення традиції через іронічне зіставлення. Полеміка – форма ідейного діалогу між авторами або напрямами, яка сприяє розвитку нових естетичних концепцій.

4. Як категорії культурна пам’ять і інтертекстуальність формують сучасну модель літературного процесу?
Культурна пам’ять – це сукупність символів, образів і наративів, через які суспільство зберігає власну ідентичність. У літературі вона проявляється у зверненні до минулого та колективного досвіду. Через неї сучасний текст осмислює спадщину та досвід попередніх поколінь. Інтертекстуальність – це спосіб організації тексту, заснований на взаємодії з іншими текстами. Вона створює відкриту структуру твору, де значення народжується у діалозі між автором та читачем. У сучасній літературі ці категорії формують мережеву модель літературного процесу, в якій текст існує як фрагмент безмежної системи посилань. Саме це і зумовлює багатошаровість і гібридність сучасної художньої культури.

5. Які зовнішні чинники (соціальні, політичні, релігійні, психологічні, гендерні, технологічні) впливають на літературу XXI століття?
Розвиток літератури XXI століття визначається сукупністю зовнішніх впливів, які формують соціально-психологічне, політичне й культурне середовище творчості. Зовнішні чинники: соціальні чинники – глобалізація, урбанізація, міграційні процеси, соціальні нерівності. Вони зумовлюють теми ідентичності, межі «свого» й «чужого», кризу спільнот; Політичні чинники – конфлікти, війни, боротьба за права людини, формування нових національних наративів. Вони визначають громадянську позицію літератури; Релігійні чинники – переосмислення духовності, етичних цінностей і ролі віри в секулярному світі; Психологічні чинники – актуалізація тем травми, самопізнання, внутрішніх криз, пошуку автентичності. Гендерні чинники – нове розуміння ролі жінки, тілесності, ідентичності, деконструкція патріархальних моделей; Технологічні чинники – цифровізація культури, поява електронних текстів, соцмереж, штучного інтелекту. Вони змінюють спосіб сприйняття тексту, формат публікації та межі авторства.