Війна навчила їх мовчати
Бо мовчання- це єдиний їхній спосіб
“ Там, де немає місце для нас “
Ніч була важка, задушлива. Вітер ніс запах сирої землі й пороху. Десь неподалік — короткі черги автоматів, потім знову тиша, така, що чути, як капає вода зі шолома. Земля під ногами липка від дощу, холод пробирає до кісток. Я біжу. Задихаюся. Маю його врятувати. Десь попереду — крик:
— Допоможи! Прошу! — голос рве повітря.
— Тримайся! — кричу у відповідь, але звуку майже не чути крізь вибухи.
Темно. Я нічого не бачу, лише блимають червоні спалахи.
— Я не хочу помирати! — його слова розрізають мене навпіл.
— Зараз! Я вже йду! — і раптом світ вибухає білим.
Я прокидаюся. Дихаю уривчасто, горло пече. Подушка мокра. Мені хочеться кричати, але з рота не виходить ні звуку. Мені боляче — не тілу, а десь усередині. Я мав його врятувати.
Поруч побратим сопе уві сні, обійняв автомат, як подушку. Я тихо встаю, виходжу надвір.
Ніч уже інша. Холодна, чиста. Місяць висить низько, його світло ковзає по калюжах, що залишились після дощу. Десь далеко чути, як гавкає собака. Мирна ніч — і водночас така тривожна.
Я сідаю на ящик, запалюю цигарку. Дим повільно розчиняється у повітрі.
«Як дивно, — думаю я, — війна не навчила боротися зі смертю». Перед очима знову той вибух. Його обличчя. Кров. Порожнеча.
— Ти що, знову не спав? — чую за спиною.
Обертаюсь — Славко. Кутається в бушлат, очі сонні, але уважні.
— Та снилося, — кажу, відводячи погляд.
— Про нього?
Я мовчу. Він і так знає.
Славко не питає більше. Тільки сідає поруч, важко зітхає. Він мовчить, бо розуміє. Він теж бачив смерть. Знає, як це прокидатися з відчуттям, що знову когось не встиг врятувати.
— Так ти сьогодні їдеш? — нарешті каже він, кидаючи недопалок у землю.
— Так, — відповідаю.
— Ну.... тепер хто мій автомат чиститиме?
Я хмикаю:
— Хммм... сам будеш.
— Та пішов ти, — сміється тихо.
Ми сидимо мовчки ще кілька хвилин. Десь далеко чути, як знову гупає артилерія. Світає.
— Як повернуся, ти маєш бути живим, — кажу тихо. Бо ще як чиститимеш свій автомат, пристрелиш себе.
Славко фиркає:
— Дуже смішно. Зі мною все буде гаразд.
Дивна річ — це життя після війни. Цивільне здається чужим. Ти ніби повертаєшся додому, але лишаєш частину себе там, у сирій землі.
Я вирішив помити машину. Вона вся в крові, в землі та в пилі. «Триста гривень помити машину — нормально», — думаю я.
Паркуюсь. До мене підходить чоловік у брудному комбінезоні, витираючи руки ганчіркою:
— Військовим шістсот.
— Чому?
— Бо після вас потім мити треба більше.
Його голос байдужий, як холодна вода.
Я не сперечаюся. Просто розвертаюся і їду далі.
Я — не людина. Без душі, без імені. Просто форма, яка в їхніх очах лише спосіб заробити. І все.
Батьки зустрічають мене біля хвіртки. Мама плаче, обіймає, цілує в щоки.
— Синку… — шепоче.
Тато стоїть поруч, мовчить, тільки тисне руку.
— Як ти? Все гаразд? — питає нарешті.
— Так, тату. Все гаразд.
Але всередині все кричить. Як сказати, що я втомився, що не сплю ночами, що мені болить, що у мене немає сил? Але я просто мовчу.
Після обіду йду в банк. Не переодягався. У формі. Зайшов — і відразу чую:
— Знову військовий! І знову без черги! Думають, що їм можна все!
Хтось кидає фразу з кутка, навіть не дивлячись у мій бік.
Я відчуваю, як стискаються груди.
Я виходжу. Люди дивляться, як на щось незручне. Я просто військовий.
У мене була зустріч з друзями. Вони сиділи й розмовляли про буденні речі: у когось світло вимикають, хтось злиться на свого керівника, а хтось каже, що втомився і хоче у відпустку. У цих розмовах мені не було що сказати.
Я згадав смішний жарт, над яким ми з побратимами сміялися пів вечора.
— Ви не уявляєте, — кажу, — у нашого сапера осколок зробив на нозі ідеальне сердечко.
І ще: — одного «розпахало так, що він сам не зрозумів, як живий».
Я розсміявся.
А тут — тиша.
Хтось кашлянув, хтось уткнувся в телефон, хтось перевів розмову на погоду.
Мої історії далекі, моє життя далеке. Всередині в мене — інший світ, який не вкладається в їхні розмови. І я більше не знаю, ким бути поза війною. Мені важко бути серед цивільних. Я попрощався та вийшов.
Повітря було холодним та свіжим. Я стояв серед цього руху й відчував себе зайвим. Наче місто живе саме по собі, а я у ньому — тільки тінь. У кожного свої клопоти: робота, сім’я, світло, плани. А в мене — те, про що краще мовчати.
У маршрутці кажу водієві:
— У мене УБД.
— Або плати, або виходь, — буркоче. Таких як ти, багато.
Я не сперечався. Я мовчки вийшов.
Краще мовчати. Краще не говорити. Війна навчила не просто виживати — вона навчила мовчати. Бо якщо заговориш, тебе зламають. Я не пам’ятаю, коли востаннє був просто людиною. Без ярлика.
Вдома тихо. Телевізор блимкає новинами.
«Ми всі втомилися від війни. Коли це закінчиться?» — говорить ведуча.
Я зітхаю: ми втомилися… А що з нами, тими, хто живе всередині цієї втоми?
«Військовий побив жінку», — миготить заголовок. Коментарі сипляться, як кулі:
“Ну так зрозуміло, це ж військовий”.“Вони всі травмовані. Їм не місце серед нас.”
Мене пронизує холод. Чому “військовий”?
Чому без імені, без історії, без обличчя? Коли ми стали ярликами?
Я вимикаю телевізор. Кімната темна, лише місяць малює тьмяні плями на стіні. Сиджу на ліжку, слухаю, як у тиші стукає серце.
Я втомився.
Відпочинок добігає кінця.
Цей тиждень промайнув швидко й болісно. Я обирав сидіти вдома. Не хотів бути серед людей — я відчував, що це вже не моє життя. Я не можу бути просто цивільним. Я військовий. І це відчувається в кожному русі, в кожному погляді. Мені було спокійніше між стінами. Там не треба прикидатися, що все нормально. Все змінилося.
Війна — підла річ. Ти борешся за життя, але вона все одно його відбирає шматок за шматком, день за днем. Нам немає місця серед цивільних. Це відчуття сидить у мені, як тінь, що не відпускає.
Телефон задзвонив різко, несподівано. Від звуку серце стислося, ніби хтось схопив його голими руками. На екрані — ім’я командира.
— Алло, слухаю.
Пауза. Голос короткий, рівний, без інтонації:
— Славко....загинув.
Усе стало глухим. Я не чув, що казав командир далі — слова розпливалися, як шум у воді.
— Зрозумів, — лише прошепотів я і вимкнув телефон. Мій світ впав.
Я сидів кілька хвилин, не рухаючись. У грудях щось стислося настільки, що важко було дихати.
— Все гаразд? — питає мама з кухні.
— Мені треба їхати, — у нас двохсотий, — кажу рівно.
Мама починає плакати, притискає хустинку до рота, щоб не було чути. Тато стоїть у дверях. Дивиться на мене. Нічого не каже. Лише коротко киває. Він усе розуміє.
Я кивнув. Та мовчки вийшов.
Дорога тягнулася мовчазно. Сірий ранок ковзав за вікном, поля ще в тумані. Я сидів, тримався за кермо так сильно, що пальці побіліли. В голові крутилося тільки одне: «Він обіцяв». Коли приїхав, не відразу наважився зайти до будинку. Біля дверей стояли його речі. Усе ніби чекало його.
Я зробив крок усередину. Повітря пахло димом і кавою — так, як завжди, коли він був тут. На столі лежала його чашка. Половина недопитої кави. Я торкнувся її пальцями. Холодна. Мені стало так боляче, що хотілося кричати. Але не зміг. Я сів на ліжко. Перед очима — він. І тиша.
Війна мене зламала. Але мені доведеться з цим жити.
Військові мають повертатися у світ, який їх не чекає? Їх зустрічають не вдячністю, а мовчанням. Не розумінням, а підозрою. Ті, хто вижив, не герої — вони «військові», «з ярликом». Вони незручне нагадування про те, що десь і досі триває війна. Люди втомилися від неї. Вони повертаються у цивільне життя, де для них уже немає місця. Ця історія написана на основі справжніх подій.
Насправді багато військових відчувають, що їм більше немає місця серед нас. Їм важко повернутися до звичайного життя — вони почуваються самотніми, непотрібними та не зрозумілими. На жаль, і сьогодні буває, що люди не приймають посвідчення УБД, не допомагають ветеранам, які втратили кінцівки, або відвертаються, коли бачать військового у формі. У заголовках пишуть просто — «військовий», а не людина. У цьому і полягає наша проблема толерантності. Толерантність — це не слово і не гасло, а світогляд кожної людини. Ми повинні зрозуміти: ці люди рятують нас, і вони заслуговують не жалю, а пошани, підтримки й справжнього людського
ставлення. Ми маємо навчитися не лише дякувати, а й приймати їх такими, якими вони стали після війни. Бо війна не робить тебе сильнішим, вона тебе ламає.