Дякую за відгук. Для мене це оповідання є важливим.
1. Я обрала саме таку назву мого оповідання, бо, як на мене, прочитавши її, ти відразу розумієш, наскільки їм складно бути в цивільному житті і як важко їм у нього повернутися. І для нас це є сигналом, аби почати робити усе, щоб їм було комфортно, щоб вони відчували, що їх чують, що ми поруч, їх поважають і їм є місце серед нас, але, на жаль, зараз цього немає. Тому я обрала саме таку назву.
2. Насправді важко сказати, бо у кожного своя причина: комусь байдуже, комусь соромно, хтось думає, що війни і так забагато — у кожного є своя причина, аби уникати. І діє такий стереотип, що справжній військовий не говорить про війну, але, на мою думку, саме це і створило в суспільстві уявлення, що вони мають мовчати і що це є нормальним. Але насправді ми маємо почути їхню думку: якщо вони хочуть говорити, то ми маємо просто слухати — це не так важко; якщо вони хочуть мовчати, то просто бути поруч. Вони мають право приносити війну у цивільне життя — свій досвід, тягар, бо війна стосується не лише тих, хто там, адже вони боряться за країну, і ми маємо робити все, аби їм було місце серед нас. Для суспільства це просто уникання, а для них — більший тягар. Якщо людина не знає, як бути з військовими і чи варто говорити з ними про війну, то можна у них просто запитати — навіть проста фраза «як ти?» може все змінити.
3. Не хотілося б, щоб мовчання було їхнім захистом, але, на жаль, більшість військових обирають саме такий спосіб уберегти себе. Бо, особливо зараз, суспільство все рідше сприймає їх як героїв, а навпаки — навішує на них численні ярлики. У заголовках звучить просто «військовий», і якщо людина користується статусом УБД, на який має повне право, то замість підтримки може почути у свій бік фрази на кшталт: «таких, як ти, багато». У чергах вони змушені вислуховувати образи й зазнавати цькування. А якщо людина перебуває у військовій формі, це знову можуть бути погрози, образи, приниження, а інколи й фізичне насильство. Вони все це відчувають і бачать — як суспільство їх сприймає, що про них говорять, і вони це добре розуміють. Для них війна ламає не лише там, на фронті, а й тут, у цивільному житті, де доводиться приховувати те, що ти військовий, аби уникнути цього болю. Тому мовчання для них стає єдиним способом уберегти себе. І, на жаль, мало хто це усвідомлює. За 3 роки повномасштабної війни суспільство робить усе, аби військові відчували себе самотніми.
1. Я обрала саме таку назву мого оповідання, бо, як на мене, прочитавши її, ти відразу розумієш, наскільки їм складно бути в цивільному житті і як важко їм у нього повернутися. І для нас це є сигналом, аби почати робити усе, щоб їм було комфортно, щоб вони відчували, що їх чують, що ми поруч, їх поважають і їм є місце серед нас, але, на жаль, зараз цього немає. Тому я обрала саме таку назву.
2. Насправді важко сказати, бо у кожного своя причина: комусь байдуже, комусь соромно, хтось думає, що війни і так забагато — у кожного є своя причина, аби уникати. І діє такий стереотип, що справжній військовий не говорить про війну, але, на мою думку, саме це і створило в суспільстві уявлення, що вони мають мовчати і що це є нормальним. Але насправді ми маємо почути їхню думку: якщо вони хочуть говорити, то ми маємо просто слухати — це не так важко; якщо вони хочуть мовчати, то просто бути поруч. Вони мають право приносити війну у цивільне життя — свій досвід, тягар, бо війна стосується не лише тих, хто там, адже вони боряться за країну, і ми маємо робити все, аби їм було місце серед нас. Для суспільства це просто уникання, а для них — більший тягар. Якщо людина не знає, як бути з військовими і чи варто говорити з ними про війну, то можна у них просто запитати — навіть проста фраза «як ти?» може все змінити.
3. Не хотілося б, щоб мовчання було їхнім захистом, але, на жаль, більшість військових обирають саме такий спосіб уберегти себе. Бо, особливо зараз, суспільство все рідше сприймає їх як героїв, а навпаки — навішує на них численні ярлики. У заголовках звучить просто «військовий», і якщо людина користується статусом УБД, на який має повне право, то замість підтримки може почути у свій бік фрази на кшталт: «таких, як ти, багато». У чергах вони змушені вислуховувати образи й зазнавати цькування. А якщо людина перебуває у військовій формі, це знову можуть бути погрози, образи, приниження, а інколи й фізичне насильство. Вони все це відчувають і бачать — як суспільство їх сприймає, що про них говорять, і вони це добре розуміють. Для них війна ламає не лише там, на фронті, а й тут, у цивільному житті, де доводиться приховувати те, що ти військовий, аби уникнути цього болю. Тому мовчання для них стає єдиним способом уберегти себе. І, на жаль, мало хто це усвідомлює. За 3 роки повномасштабної війни суспільство робить усе, аби військові відчували себе самотніми.