Історія української літератури к.ХІХ-поч. ХХ ст. ( ...

...а що складного?

Чому Ігор Костецький вважає Григорія Савовича предтечею модернізму?
Зіставляючи творчість Григорія Сковороди із творчістю німецького письменника Стефана Ґеорґе, Костецький виділяє в українського філософа такі предмодерністичні риси:
- парадоксальність – усвідомлення головної думки твору тільки внаслідок довгого роздумування над твором та аналізом його художньої форми;
- складний для сприймання високий та заплутаний авторський стиль; використання архаїзмів та неологізмів, запозиченої лексики;
- революційність (еклектика високого та низького стилів);
- переворот у системі римування: урівноправнення чоловічої рими, розроблення нових складаних форм, запровадження неточних рим.



Чому саме мова Сковороди мала бути покладена в основу нової української літератури, а не мова Шевченка?
Українська мова за моделлю Сковороди, як зазначає Костецький, мала б кардинально інший кількісно-якісний вміст народно-селянських елементів та елементів «котляревщини».
Сковорода першим призвичаївся до філософської української мови, надавши загальнослов`янським та давньослов`янським словам суто українського звучання (цей вплив помітний і по сьогодення на території Слобожанщини та Донецької області).
Уже з початком XIX сторіччя ми могли б казати про всеосяжність української мови на грунті творчості філософа. Адже його глибока ознайомленість із латинською, грецькою та давньослов`янською мовами, а також розмовною мовою усіх тогочасних шарів суспільства, у поєднанні із жагою до революції, перетворень на користь українськості, і чудова фантазія дали б саме той ефект – українською залунала б наука, філософія і, можливо, саме це б врятувало нас від багаторічного комплекса меншовартості та воєн за здобуття національної ідентичності.
Не буде зайвим зазначити і те, що сам Шевченко вчився на постулатах мандрівного філософа та, як казав сам Кобзар, «списував Сковороду». Тож, сучасна українська мова має завдячувати своїм існуванням і Сковороді рівною мірою.
Після цього цікавим видаються такі думки, наприклад, Т. Шевченка, що саме така мова не дозволила Сковороді стати справді великим і народним поетом, а І. Франко підкреслював, що Сковорода писав вірші і пісні «досить незграбною книжною мовою», «надзвичайно кучерявим і баламутним стилем».



Чи була гармонія між "модерною новотворчістю" Сковороди як поета і духовним вчителем-ортодоксом?
Безсумнівно, творчість Сковороди, його філософія та світогляд не могли не відобразитися на його учнях, читачах та просто людях, яких він зустрічав на життєвому шляху. Сковорода і по сьогодення є одним з носіїв образу етичного ідеалу українця. Його релігійність полягала у використанні світло-містичних мотивів у творчості, де паралельно він закликав до земного життєбудівництва. Він був наставником молоді, що боровся за збереження душевної цілісности та створював нову філософію на грунті чинних моральних та релігійних устоїв слов`янства і усього світу. Тож, заперечувати тезу про гармонійність модерніста та вчителя – марудна справа.




Що саме критикує модерніст Костецький у творчості "несправжніх модерністів" к.19-поч.20 ст.?
Спочатку варто з`ясувати, ким же Костецький називає «несправжніми модерністами», а подекуди і письменниками. Як не дивно, це метри української літератури,яких ми нині називаємо класиками та цитуємо найбільше за всіх, часто втрачаючи первинний сенс, закладений у їхніх словах та творах. І цими метрами, як зрозуміло, вважає критик «дів» Кобилянську, Лесю, Кобзаря, Каменяра та генія модернізму Стефаника.
Думка критика Костецького про Каменяра грунтована на аналізі трактата самого автора «Із секретів поетичної творчости», у якому він просто розносить вщент класиків світової літератури. Його судження про сутність образу в літературі, його походження та трактування, надто революційні поради про те, як варто бачити образ, сповнені суб`єктивізму та обмеженого розуміння літературного процесу. Також Франко у трактаті подає абстрактні, скоріше психологічні поняття про сни та асоціації, що не можуть свідчити про його велику літературну цінність та критику, висловлену в ньому зокрема. Завершується критика Костецьким Франка таким вердиктом: письменника звинувачено у дослівності і вирок – «Як явище стилю Франко не існує». Чудовий клікбейт для інтерв`ю, пане Костецький.
Перша «діва» української літератури – Леся – нищівно розкритикована за банальність, недотримання художньої форми та призначення її тільки у цитуванні на вечорах декламації та літературних лекціях, ну і десь ще, аби похвалитись обізнаністю, певно.
Але є і позитивний аспект в оцінці критика: похвала поезій в прозі та листів мисткині. Мову її Костецький порівнює зі сковородинською за насиченістю запозиченими словами та еклектикою культур. За його словами, Леся б могла здобути звання геніальної (на його думку, звісно), якби писала тією мовою та про ті почуття, як вона писала до Мержинського, дядька Драгоманова, подруги Кобилянської тощо. Проте не захотіла оголяти душу перед читачем та суспільством і залишилася «єдиним мужчиною в українському письменстві».
З другою дівою – Кобилянською – справи у Костецького ще сумніші. У статті, на мій погляд, немає жодної позитивної оцінки щодо особи Ольги Юліанівни в нашій літературі. «Нерішуча, не завжди певна себе, проявляла прагнення свої несміливо й невиразно, почуття виходили назовні пригашеними, а слова недомовленими», - так описує феміністку Анатоль Костенко. Кобилянській притаманне ще більше самозаперечення, ніж Лесі, власне і відваги в ній менше. На думку критика, Кобилянська звертала увагу лише на тяжіння людей до «грубих інстинктів» та описувала це, але ніколи не заглиблювалась у проблему і не розкривала її уповні. «Натура «буковинської орлиці», Ольги Кобилянської була без порівняння поверховіша, та зате глибину компенсувала їй неймовірна, просто мімозна перечуленість». Врешті-решт, Костецький доходить висновку, що прозаїкиня ще й панічно боялась викриття ексгібіціонізму.
Певно, Стефаник для критика належить до іншої когорти несправжніх модерністів – не переоцінених, а навпаки – не повністю справджених суспільством. З самого початку Костецький називає новеліста генієм за його переконливість. Стефаник – чи не єдиний опиняється не у конфлікті з часом та думками, адже його світобачення, його художня та емоційна виразність цілком збігається з європейською, а в чомусь і випереджає її. Це іронічно, бо Стефаник не вважав себе письменником, а навпаки казав, що література є «афішованою», вона призводить до затрати особистості, але: «Я встидаюся, що я є письменником, а все, що написав, то не як письменник, чоловік, що робить ремесло з свого письменства, лишень як одиниця, що надзвичайно любила своє оточення».

1. Чому Ігор Костецький вважає Григорія Савовича предтечею модернізму?
Висунута теза Костецького про "неповорот назад" (заперечення традиційних, фольклорних, народницьких, шевченківських мотивів) повністю заперечувала гасло "великої літератури", яке озвучив Улас Самчук (був за збереження традицій в літературі). Костецький упродовж свого життя формував нове, "своє" ставлення до літератури, її особливостей та традицій, не боявся говорити про модернізм та мав багато амбіцій. Наймодернішим українським письменником для Ігоря Костецького став Григорій Сковорода і саме його мова мала б бути основою української літератури.

Костецький наслідував Григорія Сковороду, використовував не лише його мову, а й його письменницький спадок, його філософію та концепти, а зрештой виробляє той же підхід до модерністської течії що й у Сковороди. Цей підхід вироблений не як до набору стильових течій, формальних або жанрових принципів, а як до певної мистецької філософії, певної моделі літературного розвитку в нашому столітті».

У 60-х роках Костецький навіть пише працю, яка стосується Стефаника, однак велику її частину займає порівняльно-типологічний аналіз трибу життя, рис особистості, творчих засад, осібностей поетики Стефана Георге і Григорія Сковороди. Тому саме сковородинівська мова та його філософія, яка притаманна власне Костецькому, мала дати той поштовх до абсолютно нових модерністських стандартів, через що саме Сковорода, на думку письменника, став предтечею українського модернізму.

2. Чому саме мова Сковороди мала бути покладена в основу нової української літератури, а не мова Шевченка?
Ігор Костецький наймодернішим українським письменником називає саме Григорія Сковороду і вважає, що саме його мова, а не мова Шевченка повинна була лягти в основу української літератури. Сковородинську мову він вважав культурною і намагався вносити зміни до вже існуючих мовних засад. Мова Сковороди була для нього дороговказом до нових модерністських писань, а Шевченкова ж втратила нові можливості, звела все до однієї єдиної теми й стала непридатною для модернізму.

В своїй статті про Георге він пише, що: «Українська літературна мова, позасумнівна річ, була б принципово відмінна від тієї, якою вона є сьогодні, якби в її основу лягла сковородинська модель".

На думку Костецького мова Шевченка була непридатною для модернізму, але ми розуміємо що Костецький просто не помічає неорганічності мови Сковороди, в якій поєднання різних лексичних шарів (грецький, латинський, старослов'янський) було штучним і справляло враження жахливої мішанини, однак саме ця мова стала основою для власного письменницького стилю Ігоря Костецького.

3. Чи була гармонія між "модерною новотворчістю" Сковороди як поета і духовним вчителем-ортодоксом? Очевидно, що так. Адже філософія Григорія Савича, як і засадничі тези модерну базувалися на античності та християнстві. Богдана Криса підтверджує це у свої статті "Григорій Сковорода і дискурс українського модернізму", "безпосередню причетність Г. Сковороди до української духовної вертикалі важко заперечити, як і те, що в її основі — античність і християнство, тобто джерела, на яких сформувалася ідея європейського модерну загалом...".

Творче начало Сковороди базується на духовноморальних принципах, в межах яких людина, знову ж таки за словами Б. Криси, пізнаючи Бога й себе, здатна бути вільною, спроможною вирізнити у своїй внутрішній життєвій перспективі справжні вершини та прямувати до них. Цей же мотив, ці ж засади духовного людського начала характерні й для філософської концепції модернізму, саме тому ми можемо говорити про високоу гармонію між Сковородою модерністом та його духовними принципами.

4. Що саме критикує модерніст Костецький у творчості "несправжніх модерністів" к.19-поч.20 ст.?
Усіх наступників шевченкової мови Костецький вважав такими, що "не здійснились", до таких належать і Кобилянська, і Леся Українка, і Франко, і Стефаник (хоча, щодо цієї постаті у Стефаника неоднозначні висновки), і власне до самого Шевченка у Костецького не було ніякого захоплення. Наприклад, говорячи про "дів" модернізму - Лесю Українку та Ольгу Кобилянську, письменник, знаючи про факт стосунків двох жінок, зі зневагою до них, зазначає, що "норми їхнього прилюдного буття диктувались їм у зовсім „безпосередньому сусідстві“ з портретом Шевченка», через, що вони є "несміливими". Висновки Костецького щодо творчого стилю Ольги Кобилянської відверто несправедливі, він говорить про неї так: "якби вона пішла за своєю «нижньою свідомістю», відвертіше заглибилася в питання статі й психології, вона могла б створити щось видатне. Однак вона злякалася цього, злякалася самої себе...". Її страх перед стосунками між чоловіком і жінкою, на думку письменника, зруйнували Кобилянську як письменницю модерністку. Однак сам Костецький ведучи таку гостру критику проти письменниці, лише засвідчує своє цілковите невміння торкатися інтимних питань та почуттів.

Чому Ігор Костецький вважає Григорія Савовича предтечею модернізму?

Костецький, звертаючи увагу на пункти типологічного зближення в поетиці Стефана Ґеорґе і Григорія Сковороди, говорить про наявність "премодерністичних елементів" у Сковороди, які "корелюють із модерністичною складовою поетики Ґеорґе". Про які "премодерністичні елементи" йде мова?
1. Парадоксальність (незвичайність, неймовірність) думки та образу.
2. Високий ступінь ускладненості поетичної
мови.
3. Експерименти з ритмомелодикою фрази, з римо- та словотворенням.
Тож є досить підстав говорити про Г. Сковороду як про одного з далеких предтеч модернізму. Його (модернізму) прихильникам виявилася суголосною вихідна проблемна ситуація: відчуття "гріхопадіння світу", суперечлива людська природа, "ридання душі", "світова туга", особисте душевне сум'яття, болісна невдоволеність собою, відчуття у собі "злої волі" і бажання її побороти. Проте Сковорода як філослф-просвітитель поборов у собі проблиски "розірваної свідомості", упорядкував свій душевний світ і створив позитивну життєву програму.

Чому саме мова Сковороди мала бути покладена в основу нової української літератури, а не мова Шевченка?

Костецький називає Сковороду "наймодернішим українським письменником", одним-єдиним навчителем модерної України, людиною, котра репрезентує ту українську культуру, «яка має вселюдське значення». Найбільшою проблемою української літератури, на його думку, є те, що в її основу лягла мова Шевченка, а не мова Сковороди. Якби в її основу лягла "сковородинська модель", українська літературна мова(як вважає Костецький) була б відмінна від тієї, якою вона є зараз. Народно-селянські елементи, елементи "котляревщини" відіграли б у ній інакшу кількісно-якісну роль. Ця мова була б культурною, включаючи грецький, латинський, старослов’янський шари, якими користувався Сковорода. Ця мова змогла б змінити "лінію українщини". Саме тому вона могла бути покладена в основу нової української літератури.

Чи була гармонія між "модерною новотворчістю" Сковороди як поета і духовним вчителем-ортодоксом?

Гадаю, що так. Як зазначає Б. Криса у своїй статті "Григорій Сковорода і дискурс українського модернізму", причетність Г. Сковороди до української духовної вертикалі важко заперечити, "як і те, що в її основі — античність і християнство, тобто джерела, на яких сформувалася ідея європейського модерну загалом". Увага Г. Сковороди зосереджена на духовноморальних координатах, в межах яких людина здатна бути вільною, спроможною зрозуміти для себе, що їй насправді потрібно, спроможною прямувати до тих вершин, які вона сама для себе обрала. Мотив духовного вдосконалення і повернення до себе самого, як зазначає Б. Криса, є характерним і для філософської концепції модернізму.

Що саме критикує модерніст Костецький у творчості "несправжніх модерністів" к.19-поч.20 ст.?

Для Костецького постатями, що (на думку письменника) не змогли "здійснитися", є видатні люди нашої Батьківщини, яких ми сміливо називаємо геніями української літератури. Костецький у своїй статті "Модерністська реінтерпретація традиції" критикує у творчості Франка "зневагу до Верлена та інших символістів". Для Костецького цей поет був "речником проґресивного українства", що мав естетичну сліпоту і взагалі не був літературно обдарованою людиною. Так само Костецький критикує Лесю Українку та Ольгу Кобилянську, які, на його думку, мали найбільше шансів стати модерністами, однак "просто не здійснилися". Він дратується їх неприродністю, так званим позерством та штучністю літературного побуту. письменник щодо постаті Кобилянської, її літературної творчості ("Вона могла б створити щось видатне, якби пішла за своєю «нижньою свідомістю», однак злякалася цього, злякалася самої себе"). Василя Стефаника Костецький хоч і називає геніальним письменником, однак (на його думку) він так само "не здійснився" ("Стефаник не залишився в Кракові, не написав п’єси, а потім кількох романів, не зустрівся з Ґеорґе, не здобув замість Реймонта Нобелівську премію").

Костецький у своїй статті виділяє такі риси премодернізму в Сковороди у зіставленні з творчістю німецького письменника Стефана Ґеорґе:
- парадоксальність думки та образу, усвідомлення яких приходить тільки після пройдення глибоких хащів мистецької форми;
- складність авторського стилю (Сковорода використовував не тільки ту мову, що вже вийшла з ужитку, а й не встигла засвоїтися);
- революційність форми (несподіване вплетення низького стилю у твори високого);
- нові складані форми римування та «реформи» в евфонічній системі такі як урівноправнення чоловічої рими та запровадження неточних рим.

Українська літературна мова, позасумнівна річ, була б принципово відмінна від тієї, якою вона є сьогодні, якби в її основу лягла сковородинська модель. Інакшу кількісноякісну ролю відограли б у ній і народно-селянські елементи, елементи «котляревщини».
Істотну українськість мовомислення у Сковороди вельми чуйно визначив у своїй статті І. Дзюба: Але, зрештою, до Сковородиної мови легко призвичаїтися, бо, не зважаючи на свою часом ненародну лексику (врахуймо важке становище Сковороди, який мусів сам вперше виробляти філософський «глагол»), це все таки мова глибоко народноукраїнська за своєю структурою, «ходою», духом, інтонаціями, не кажучи вже про образність; навіть чимало загальнослов'янських, давньослов'янських та російських слів збуваються в Сковороди свого питомого значення та набувають трохи інакшого, «українського» (цікаво простежити ці аберації та порівняти їх з мовою особливого типу філософствуючих мужиків, які є і нині на Слобожанщині та Донбасі) звучання.
Передусім це була б уже з початком XIX сторіччя мова всеосяжна. Активне життя Сковороди у трьох культурних мовах, грецькій, латинській та давньослов'янській, органічне включення ним розмовної мови усіх тодішніх суспільних шарів у свій язиковий всесвіт утворило для того вже всю базу. Коли б йому й справді залежало на укладанні спеціяльного курсу любомудрія, він не лишив би, можна поручитись на ґрунті показаного вище, ані одного поняття не «українізованим» на свій ріб. Вистачило б на те і культури, і фантазії.
У творчості Шевченка українське життя звужується до одної-єдиної теми. До цієї теми була приладована й Шевченкова українська мова, приладована настільки невідчепно, що до всього іншого — в тому числі й до всіх інших сторін особистости самого Шевченка — мова ця неспроможна була навіть і приторкнутись.
У тому, власне, й заліг принцип усіх бід. Шевченкове «нехай я буду і мужицький поет», сказане, можливо, з упертости чи, зрештою, просто спересердя, стало навроченим. Його прийнято за догму, з нього зроблено ритуал.
На час європейського модернізму загасання взаємин українського письменства з літературою барокко було вже доконаним фактом. Шевченко, бодай дитиною, «списував Сковороду», і в його віршах наявні ще рудименти живого відношення до слов'янщини, що їх він пробував переомислити по-своєму.
На те, що його єднало з його ідеалом якраз у поглядах на сковородинське мовомислення, вказує Б. Деркач: «Мова Сковороди, викликала найбільше заперечень. Т. Шевченко, наприклад, вважав, що саме така мова не дозволила Сковороді стати справді великим і народним поетом. І. Франко підкреслював, що Сковорода писав вірші і пісні «досить незграбною книжною мовою», «надзвичайно кучерявим і баламутним стилем».

Безперечно, можна казати, що ці дві особистості Сковороди гармонійно співіснували, адже мандрівний філософ своє частково модерне, частково релігійне бачення світу та настанови міг передавати своїм учням та новим прихильникам по всьому світу. Релігійність та модерність Сковороди поєднувалась таким чином, що у творчості своїй він використовував світлу містику та турбувався про збереження духовної цілісності.

 
Що саме критикує модерніст Костецький у творчості "несправжніх модерністів" к.19-поч.20 ст.? 

До «несправжніх модерністів» Костецький відносив Лесю Українку, Кобилянську, Стефаника, Франка.
Доходить такої думки критик, аналізуючи трактат письменника «Із секретів поетичної творчости», де автор критикує найвизначніших постатей світової літератури. Наприклад: «Споглядання речей, образ, що виникає з породжуваних ними мріянь, це пісня. А парнасці беруть увесь предмет та й показують його, тим то їм і бракує тайни. Вони позбавляють дух отих захватних радощів вірити, що він творчий». Важко не погодитися, що таке висловлювання є повністю суб`єктивним, адже таке відтворення образу не підходить усім існуючим літературним стилям. До того ж, у трактаті про літературну творчість він каже про здебільшого психологічні засоби впливу: асоціації, пластику снів тощо, а не поетичні засоби виразності. Зрештою, Костецький звинувачує Франка у дослівності і насамкінець кидає скандальну фразу про те, що «як явище стилю Франко не існує».
Леся як одна з «дів» Костецького нищівно розкритикована через створення поезій «для деклямації з кожної нагоди, чи то на врочистих вечорах, чи то на лекціях літератури в школі» та таких, що українці цитуватимуть, втрачаючи первинний глибокий сенс.
Виправдовує критик поетку за її геніальні листи, які могли б, за думкою Костецького, і «арґументовано твердити про існування літературної нації українців», адже там Українка створила мову близьку до сковородинської з безліччю європейських – німецьких, італійських, французьких, а також слов`янських елементів. І саме тією мовою, якою вона описувала стосунки із Мержинським, із дядьком Драгомановим, із Кобилянською, вона б домоглася визнання, але не хотіла розкриватися перед публікою, тому і лишилася в тіні.
Чому не справдилася Кобилянська Костецький пояснює цитатою Анатоля Костенко: «нерішуча, не завжди певна себе, проявляла прагнення свої несміливо й невиразно, почуття виходили назовні пригашеними, а слова недомовленими». А основним наслідком цієї нерішучості називає самозаперечення, наводячи цитату самої «діви» з листа Стефанику: «Мені соромно, що в книжці моя фотографія. Се Івасюк (маляр) уложив мені таку позицію, бо хотів мене раз малювати; се не для «Вістника» я фотографувалася. Я се Вам пишу, бо мені соромно, якби Ви гадали, що я так з «пробованія» далася так фотограф. Іншої фотогр. не мала — і дала сю Маков., застерігаючи, що для «Віст.» дам іншу. Але нім я зібралася на іншу — він вже сю післав. Щоб Ви з мене не сміялися, пане Стефаник, бо я се відчую тут». Так, Костецький доходить висновку, що Ольга панічно боялась бути запідозреною в ексгібіціонізмі.
Бачимо з самого початку аналізу, що Стефаника критик бачить генієм української літератури через його переконливість та «єдністю між переживаним та виражуваним, між особою та особистістю, між людиною в собі й людиною для себе». Експресіоніст імпонує Костецькому через його здатність влитися у дивацтва століття, які інші не змогли ввібрати у себе так само майстерно. Стефаник мав ту відвагу, яких не мали «діви», і висловлював прогресивні, революційні ідеї про «затрату особистости» в українській духовній ситуації, про «афішовання» та «комедіянство» сучасної літератури.

Чому Ігор Костецький вважає Григорія Савовича предтечею модернізму?

Ігор Костецкий, зіставляючи творчість Григорія Сковороди із творчістю Стефана Георге, виділяє такі риси предмодернізму:
-мова Сковороди(Сковорода користується грецькими, латинськими, старослов'янскими шарами)
-«неповорот назад» і розрив з усіма національними традиціями, передовсім фольклорними, народницькими, шевченківськими.
-«рідне», «наше» бачилося не опорою, а гальмом і перешкодою.


Чому саме мова Сковороди мала бути покладена в основу нової української літератури, а не мова Шевченка?

Його прозова й драматична творчість була спробою зламати цю мову. В статті про Ґеорґе він повертається до початків проблеми: «Українська літературна мова, позасумнівна річ, була б принципово відмінна від тієї, якою вона є сьогодні, якби в її основу лягла сковородинська модель. Інакшу кількісно-якісну ролю відограли б у ній і народно-селянські елементи, елементи „котляревщини“». Мова ця була б культурною, включаючи грецький, латинський, старослов’янський шари, якими користувався Сковорода.
Костецький згадує, що мову Сковороди критикували й Шевченко, й Франко, але вважає їхню критику несправедливою. Він не помічає неорганічності мови Сковороди, в якій поєднання різних лексичних шарів було штучним і справляло враження жахливої мішанини, між іншим, властивої й самому Костецькому. Але, як відомо, в основу української мови лягла мова Шевченка, яка звузила «українське життя до одної-єдиної теми»[791]. Мова Шевченка стала пасткою, а на межі століть спричинилася до «катастрофи», будучи непридатною для модернізму.


Що саме критикує модерніст Костецький у творчості "несправжніх модерністів" к.19-поч.20 ст.?

Франкові Костецький не може пробачити зневаги до Верлена та інших символістів. Для Костецького «речник проґресивного українства» мав другу сторону. Естетичну сліпоту. Він не був літературно обдарованою людиною. «Як явище стилю Франко не існує»[792]. І це неправда. Франко не існує лише як явище стилю, який би заімпонував Костецькому, тобто Франко не був представником модерного, не риторичного, не патріотичного поетичного вислову.
Особливе місце у цьому перелікові «неіснуючих» письменників посідають Леся Українка та Ольга Кобилянська. Вони найближче підійшли до модернізму, мали найбільше шансів стати модерністами, однак у цій ролі, а отже, як значні письменники, на думку Костецького, просто «не здійснилися».
«Коли йдеться про „дів“, то, само зрозуміло, не могло бути й мови, щоб вони фігурували напівголими. Норми їхнього прилюдного буття диктувались їм у зовсім „безпосередньому сусідстві“ з портретом Шевченка», — пише Костецький з неприховуваною зневагою до них як до жінок, а також як до людей, на його думку, несміливих. Однак справа не в тому, щоб «роздягнутися». Костецький торкається питання «літературного побуту». Він дратується позерством, неприродністю, штучністю літературного побуту двох письменниць, чорними платтями, відбитими на відомій фотографії, зробленій у Чернівцях 1901 р., і зафіксованими в спогадах Василя Сімовича («…я Лесю Українку ніколи в іншій сукні не бачив і в іншім, не чорнім, поетки я собі не уявляю. Так, як і Ольги Кобилянської, не можу собі подумати в не чорнім одягу»[793]). Так само виключно в чорному ходила Наталя Кобринська.
Ці чорні сукні й портрети з сумними, серйозними обличчями мали замаскувати другий, ретельно приховуваний бік їхніх натур.

Чи була гармонія між "модерною новотворчістю" Сковороди як поета і духовним вчителем-ортодоксом?

Я думаю, що так, між двома сторонами Сковороди була гармонія, адже у своїх творах Григорій Сковорода вчив духовності, релігійності.

Чому Ігор Костецький вважає Григорія Савовича предтечею модернізму?

До Сковороди, його філософії, творчості та особистості Костецький повернеться наприкінці 60-х, у розлогій праці про Стефана Ґеорґе. Левову частку відведено в ній порівняльно-типологічному аналізу трибу життя, рис особистості, творчих засад, осібностей поетики Стефана Ґеорґе і Григорія Сковороди. А однією зі складових цього компаративного сюжету виступає мотив модернізму, причім пов’язаний він зі Сковородою.
Костецький, звертаючи увагу на пункти типологічного зближення (“пуанти”, як він їх називає) в естетиці та поетиці обох авторів, акцентує наявність потенційно премодерністичних елементів у Сковороди, які корелюють із модерністичною складовою поетики Ґеорґе. Під цим оглядом парадигмального значення набирають такі риси, як парадоксальність думки та образу, високий ступінь ускладненості поетичної мови, що примушує читача, завважує Костецький, із напругою продиратися крізь “хащі художньої форми”; це також експерименти з ритмомелодикою фрази, з римо- та словотворенням, із “чужим словом”.

Чому саме мова Сковороди мала бути покладена в основу нової української літератури, а не мова Шевченка?

В основу нової української літературної мови було покладено національну народнорозмовну мову, створену генієм українського народу Тарасом Шевченком, упродовж багатьох сторіч. Адже впродовж майже півтори тисячі років на просторах від Сяну до Дону, від Прип’яті до Чорного моря лунала репрезентована кількома спорідненими говірками народнорозмовна, усна українська мова. Вона відображена в уснорозмовному й пісенному фольклорі.

У філософії та поезії Сковороди закорінений і резистанс блискучої плеяди українських "шістдесятників". Ігор Костецький називає його одним-єдиним учителем модерної України (Praeceptor Ucrainae -, людиною, що репрезентує ту українську культуру, "яка має вселюдське значення"). Костецький порівнює Сковороду з Ґеорґе. І вважає, що найбільшою проблемою української літератури є те, що не мова Сковороди, а саме мова Шевченка лягла в її основу. Питання мови залишається найважливішим для Костецького. Його прозова й драматична творчість була спробою зламати цю мову.

Чи була гармонія між "модерною новотворчістю" Сковороди як поета і духовним вчителем-ортодоксом?

Я вважаю, так. І впевнитись в цьому питанні можна прочитавши статтю Богдана Криси «Григорій Сковорода і дискурс українського модернізму». Адже Б.Криса досліджує одну з тенденцій раннього модерну, яка увиразнюється у творчості Григорія Сковороди поєднанням християнської концепції людського життя з досвідом античності, сприйнятим крізь призму християнства. У цьому контексті мотив духовного оновлення безпосередньо зумовлений розумінням співдії Божого Слова зі словом людським, що виявляється у наполегливій праці над розкриттям біблійного сенсу і над творенням нової форми для його збереження й передання. Такий способом стверджується позачасовий характер людського ідеалу та його функція в розрізненні часових форм нового і старого, справжнього й несправжнього. Відзначено суголосність концептів та образів Г. Сковороди з теоріями модернізму й модерної ідентичності, дозволяє нам розглядати його тексти не лише з погляду своєрідної кристалізації ідей, але також як чинник новочасної української літератури.

Що саме критикує модерніст Костецький у творчості "несправжніх модерністів" к.19-поч.20 ст.?

З прізвищем Ігоря Костецького асоціюється український модернізм. Запізнілий, забутий, незадовільно досліджений, маргінальний, однак у свій час чітко усвідомлений і цілеспрямований. З мрії, напівокресленого бажання в перші місяці МУРу він швидко став візією і навіть місією, яку визначив для себе Костецький. На відміну від своїх попередників і більшості сучасників, Костецький, говорячи про модернізм, знав, про що йдеться, не боявся цього слова, не намагався його пом’якшити, чи обійти у своїх визначеннях.

На Першому з’їзді МУРу Костецький, як пам’ятаємо, висунув заклик «неповороту назад» і розриву з усіма національними традиціями, передовсім фольклорними, народницькими, шевченківськими. «Рідне», «наше» бачилося не опорою, а гальмом і перешкодою. Впродовж усього свого активного літературного життя Костецький пробував осмислити і сформулювати особисте ставлення до національної художньої традиції.

Вище я вже згадувала про думку Костецького щодо «найбільшої проблеми в україській літературі, що не мова Сковороди, а саме мова Шевченка покладена в її основу», «Мова ця була б культурною, включаючи грецький, латинський, старослов’янський шари, якими користувався Сковорода».

Франкові Костецький не може пробачити зневаги до Вердена та інших символістів. Для Костецького «речник прогресивного українства» мав другу сторону. Естетичну сліпоту. Він не був літературно обдарованою людиною. «Як явище стилю Франко не існує». І це неправда. Франко не існує лише як явище стилю, який би заімпонував Костецькому, тобто Франко не був представником модерного, не риторичного, не патріотичного поетичного вислову.

Не обійшли цей рейтинг «неіснуючих» письменників й Леся Українка та Ольга Кобилянська. Вони найближче підійшли до модернізму, мали найбільше шансів стати модерністами, однак у цій ролі, а отже, як значні письменники, на думку Костецького, просто «не здійснилися».

«Коли йдеться про «дів», то, само зрозуміло, не могло бути її мови, щоб вони фігурували напівголими. Норми їхнього прилюдного буття диктувались їм у зовсім «безпосередньому сусідстві» з портретом Шевченка», — пише Костецький з неприховуваною зневагою до них як до жінок, а також як до людей, на його думку, несміливих. Однак справа не в тому, щоб «роздягнутися». Костецький торкається питання «літературного побуту». Він дратується позерством, неприродністю, штучністю літературного побуту двох письменниць, чорними платтями, відбитими на відомій фотографії, зробленій у Чернівцях 1901 р., і зафіксованими в спогадах Василя Сімовича («...я Лесю Українку ніколи в іншій сукні не бачив і в іншім, не чорнім, поетки я собі не уявляю. Так, як і Ольги Кобилянської, не можу собі подумати в не чорнім одягу»). Так само виключно в чорному ходила Наталя Кобринська. 

Ці чорні сукні й портрети з сумними, серйозними обличчями мали замаскувати другий, ретельно приховуваний бік їхніх натур. Костецький претендує тут на відкриття приватних таємниць Лесі Українки й конфлікту культури.

1. Чому Ігор Костецький вважає Григорія Савовича предтечею модернізму?
Костецький наслідував Григорія Сковороду, використовував не лише його мову, а й його письменницький спадок, його філософію та концепти, а зрештой виробляє той же підхід до модерністської течії що й у Сковороди. Цей підхід вироблений не як до набору стильових течій, формальних або жанрових принципів, а як до певної мистецької філософії, певної моделі літературного розвитку в нашому столітті».
Костецький виділяє в українського філософа такі предмодерністичні риси:
- парадоксальність – усвідомлення головної думки твору тільки внаслідок довгого роздумування над твором та аналізом його художньої форми;
- складний для сприймання високий та заплутаний авторський стиль; використання архаїзмів та неологізмів, запозиченої лексики;
- революційність (еклектика високого та низького стилів);
- переворот у системі римування: урівноправнення чоловічої рими, розроблення нових складаних форм, запровадження неточних рим.

2. Чому саме мова Сковороди мала бути покладена в основу нової української літератури, а не мова Шевченка?
Істотну українськість мовомислення у Сковороди вельми чуйно визначив у своїй статті І. Дзюба: Але, зрештою, до Сковородиної мови легко призвичаїтися, бо, не зважаючи на свою часом ненародну лексику (врахуймо важке становище Сковороди, який мусів сам вперше виробляти філософський «глагол»), це все таки мова глибоко народноукраїнська за своєю структурою, «ходою», духом, інтонаціями, не кажучи вже про образність; навіть чимало загальнослов'янських, давньослов'янських та російських слів збуваються в Сковороди свого питомого значення та набувають трохи інакшого, «українського» (цікаво простежити ці аберації та порівняти їх з мовою особливого типу філософствуючих мужиків, які є і нині на Слобожанщині та Донбасі) звучання.
На думку Костецького мова Шевченка була непридатною для модернізму, але ми розуміємо що Костецький просто не помічає неорганічності мови Сковороди, в якій поєднання різних лексичних шарів (грецький, латинський, старослов'янський) було штучним і справляло враження жахливої мішанини, однак саме ця мова стала основою для власного письменницького стилю Ігоря Костецького.
Якби в її основу лягла "сковородинська модель", українська літературна мова(як вважає Костецький) була б відмінна від тієї, якою вона є зараз. Народно-селянські елементи, елементи "котляревщини" відіграли б у ній інакшу кількісно-якісну роль. Ця мова була б культурною, включаючи грецький, латинський, старослов’янський шари, якими користувався Сковорода.
3. Чи була гармонія між "модерною новотворчістю" Сковороди як поета і духовним вчителем-ортодоксом?

Мені здається, що так! За словами Б. Криса у своїй статті "Григорій Сковорода і дискурс українського модернізму", причетність Г. Сковороди до української духовної вертикалі важко заперечити, "як і те, що в її основі — античність і християнство, тобто джерела, на яких сформувалася ідея європейського модерну загалом".
Релігійність та модерність Сковороди поєднувалась таким чином, що у творчості своїй він використовував світлу містику та турбувався про збереження духовної цілісності. Саме тому ми можемо говорити про високоу гармонію між Сковородою модерністом та його духовними принципами.

4. Що саме критикує модерніст Костецький у творчості "несправжніх модерністів" к.19-поч.20 ст.?
Костецький критикує всіх наступників шевченкової мови, бо вважав їх такими, що "не здійснились", до таких належать і Кобилянська, і Леся Українка, і Франко, і Стефаник (хоча, щодо цієї постаті у Стефаника неоднозначні висновки), і власне до самого Шевченка у Костецького не було ніякого захоплення. Він дратується їх неприродністю, так званим позерством та штучністю літературного побуту. письменник щодо постаті Кобилянської, її літературної творчості ("Вона могла б створити щось видатне, якби пішла за своєю «нижньою свідомістю», однак злякалася цього, злякалася самої себе"). Василя Стефаника Костецький хоч і називає геніальним письменником, однак (на його думку) він так само "не здійснився" ("Стефаник не залишився в Кракові, не написав п’єси, а потім кількох романів, не зустрівся з Ґеорґе, не здобув замість Реймонта Нобелівську премію").
Наприклад, Костецький звинувачує Франка у дослівності і насамкінець кидає скандальну фразу про те, що «як явище стилю Франко не існує».
Леся як одна з «дів» Костецького нищівно розкритикована через створення поезій «для деклямації з кожної нагоди, чи то на врочистих вечорах, чи то на лекціях літератури в школі» та таких, що українці цитуватимуть, втрачаючи первинний глибокий сенс.

Чому саме мова Сковороди мала бути покладена в основу нової української літератури, а не мова Шевченка?

Сковорода виробив цілу філософію слова. Він його розумів і як "безодню", що може охопити всю різноманітність космосу, і як міру речей, через яку все можна спробувати пізнати, відчути, і як силу реально існуючого. Загадка слова, що була непізнана до нього і залишилася такою й нині, хвилювала Сковороду. Літературна спадщина Григорія Сковороди відобразила високий рівень розвитку давньої української літературної мови, що сформувалася на книжних, переважно церковнослов'янських, джерелах. Проте якщо про великого попередника Сковороди полеміста XVII ст. Івана Вишенського Франко писав, що його мова становить "безмірно інтересний образ того хаотичного стану, в якому находився наш язик в початку своєї літературної кар'єри, виломлюючися з обіймів церковщини", то їх можна частково віднести і до мови Сковороди, бо в його часи цей процес прогресує, проста українська мова дедалі більше через загати слов'янщини пробивається в літературу. Наближається пора формування нової української літературної мови на народнорозмовній основі. Мовна ситуація XVII ст. відбилася у творчості Сковороди, який, за свідченням сучасників, говорив у житті простою розмовною українською мовою, добре знав український фольклор і життя всіх верств суспільства. Суперечливий світогляд філософа, художника, але богослова не дав можливості відірватися в літературній творчості від церковнослов'янщини, "греки й латини", перейти на просту українську мову (що не схвалював Тарас Шевченко).
Григорія Сковороду можна вважати предтечею нової української літературної мови на народнорозмовній, народнопоетичній мові. Мовний стиль Г. Сковороди позначений характерними рисами українського бароко, зокрема риторизмом. Хоч і заявляв Сковорода, що істина має просту мову, сам же широко використовував фігуральні вирази, метафоричні конструкції, символи, майже весь арсенал поширених тоді у світській і духовній культурі прийомів і засобів красномовства (епітетів, антитез, перифраз, ампліфікацій, асонансів та ін.). Мовотворчість Сковороди поповнила українську мову афоризмами, словами і виразами, що закріпилися з певними образними значеннями: світ ловив мене, та не впіймав; народ спить, но всякий сон есть пробудиш; сродна праця тощо.


Чи була гармонія між "модерною новотворчістю" Сковороди як поета і духовним вчителем-ортодоксом?

Я думаю, що так. Увага й інтелектуальні зусилля Г.Сковороди зосереджені на духовно-моральних координатах, в межах яких людина, пізнаючи Бога й себе, здатна бути вільною, спроможною вирізнити у своїй внутрішній життєвій перспективі справжні вершини та прямувати до них. Сковородинівські маркери на тлі тривалого, іноді суперечливого дискурсу українського модернізму, зумовленого зовнішніми й внутрішніми трансформаціями національного буття, переконують, що духовні, моральні, виражальні пріоритети можуть перебувати в конфлікті, але не заперечувати одні одних.


Що саме критикує модерніст Костецький у творчості "несправжніх модерністів" к.19-поч.20 ст.?

Франкові Костецький не може пробачити зневаги до Верлена та інших символістів. Для Костецького «речник проґресивного українства» мав другу сторону. Естетичну сліпоту. Він не був літературно обдарованою людиною. «Як явище стилю Франко не існує»[792]. І це неправда. Франко не існує лише як явище стилю, який би заімпонував Костецькому, тобто Франко не був представником модерного, не риторичного, не патріотичного поетичного вислову. Особливе місце у цьому перелікові «неіснуючих» письменників посідають Леся Українка та Ольга Кобилянська. Вони найближче підійшли до модернізму, мали найбільше шансів стати модерністами, однак у цій ролі, а отже, як значні письменники, на думку Костецького, просто «не здійснилися». «Коли йдеться про „дів“, то, само зрозуміло, не могло бути й мови, щоб вони фігурували напівголими. Норми їхнього прилюдного буття диктувались їм у зовсім „безпосередньому сусідстві“ з портретом Шевченка», — пише Костецький з неприховуваною зневагою до них як до жінок, а також як до людей, на його думку, несміливих. Однак справа не в тому, щоб «роздягнутися». Костецький торкається питання «літературного побуту». Він дратується позерством, неприродністю, штучністю літературного побуту двох письменниць, чорними платтями, відбитими на відомій фотографії, зробленій у Чернівцях 1901 р., і зафіксованими в спогадах Василя Сімовича. Якщо повернутися до питання мови, то саме мова листів Лесі Українки могла, на думку Костецького, як і мова Сковороди, змінити «лінію українщини».
Присуд Кобилянській ще жорстокіший. Якби вона пішла за своєю «нижньою свідомістю», відвертіше заглибилася в питання статі й психології, вона могла б створити щось видатне[795]. Однак вона злякалася цього, злякалася самої себе. «Страх бути запідозреною в ексгібіціонізмі досягає в неї панічних розмірів», — пише Костецький у зв’язку з її страхом давати в друк свої фотографії й цілим листуванням навколо фотографії, опублікованої в ЛНВ 1899 р. (річн. II, т. V). Цей страх виявити себе, свій інтерес до сексуальності, страх перед Пшибишевським з його зображенням відносин між чоловіком і жінкою зруйнував Кобилянську як потенційну модерністку.

1. Чому Ігор Костецький вважає Григорія Савовича предтечею модернізму?

В статті Ігор Костецький говорить : «Українська літературна мова, позасумнівна річ, була б принципово відмінна від тієї, якою вона є сьогодні, якби в її основу лягла сковородинська модель.
Костецкий, зіставляючи творчість Григорія Сковороди із творчістю Стефана Георге, виділяє такі риси предмодернізму:
- Сковорода використовував народно-селянські елементи, елементи „котляревщини“».
- Григорій використовував грецькі, латинські, старослов’янські шари.
- Здійснив переворот у системі римування
- Незвичайність думки та образу.
2. Чому саме мова Сковороди мала бути покладена в основу нової української літератури, а не мова Шевченка?

Найбільшою проблемою української літератури Костецький вважає те, що не мова Сковороди, а мова Шевченка лягла в її основу. Мову Сковороди критикували й Шевченко, й Франко, але автор вважає їхню критику несправедливою. Він не помічає неорганічності мови Сковороди, в якій поєднання різних лексичних шарів було штучним і справляло враження жахливої мішанини, між іншим, властивої й самому Костецькому. Але, як відомо, в основу української мови лягла мова Шевченка, яка звузила «українське життя до одної-єдиної теми». Мова Шевченка стала пасткою, а на межі століть спричинилася до «катастрофи», будучи непридатною для модернізму.
3.Чи була гармонія між "модерною новотворчістю" Сковороди як поета і духовним вчителем-ортодоксом?

Я вважаю, так. Ознайомившись зі статтю Богдана Криси «Григорій Сковорода і дискурс українського модернізму», в якій Б.Криса досліджує одну з тенденцій раннього модерну, яка увиразнюється у творчості Сковороди , в якої в основі — античність і християнство, тобто джерела, на яких сформувалася ідея європейського модерну загалом".
Відзначено суголосність концептів та образів Г. Сковороди з теоріями модернізму й модерної ідентичності, дозволяє нам розглядати його тексти не лише з погляду своєрідної кристалізації ідей, але також як чинник новочасної української літератури. Саме тому ми можемо говорити про високоу гармонію між Сковородою модерністом та його духовними принципами
4.Що саме критикує модерніст Костецький у творчості "несправжніх модерністів" к.19-поч.20 ст.?

Особливе місце у цьому перелікові «несправжніх модерністів», письменників посідають Леся Українка та Ольга Кобилянська. Бо на думку автора , вони найближче підійшли до модернізму, мали найбільше шансів стати модерністами, однак , просто «не здійснилися».
Костецький жорстоко присудив Кобилянську , бо якби вона пішла за своєю «нижньою свідомістю», відвертіше заглибилася в питання статі й психології, вона могла б створити щось видатне. Однак вона злякалася цього, злякалася самої себе. Також в цей перелік воходять Шевченко , Каменяра та Стефаник. Франкові Костецький не може пробачити зневаги до Верлена та інших символістів. Для Костецького «речник проґресивного українства» мав другу сторону. Він не був літературно обдарованою людиною. «Як явище стилю Франко не існує» , він не був представником модерного, не риторичного, не патріотичного поетичного вислову.