Чому Ігор Костецький вважає Григорія Савовича предтечею модернізму?
Костецький у своїй статті виділяє такі риси премодернізму в Сковороди у зіставленні з творчістю німецького письменника Стефана Ґеорґе:
- парадоксальність думки та образу, усвідомлення яких приходить тільки після пройдення глибоких хащів мистецької форми;
- складність авторського стилю (Сковорода використовував не тільки ту мову, що вже вийшла з ужитку, а й не встигла засвоїтися);
- революційність форми (несподіване вплетення низького стилю у твори високого);
- нові складані форми римування та «реформи» в евфонічній системі такі як урівноправнення чоловічої рими та запровадження неточних рим.
Чому саме мова Сковороди мала бути покладена в основу нової української літератури, а не мова Шевченка?
Українська літературна мова, позасумнівна річ, була б принципово відмінна від тієї, якою вона є сьогодні, якби в її основу лягла сковородинська модель. Інакшу кількісноякісну ролю відограли б у ній і народно-селянські елементи, елементи «котляревщини».
Істотну українськість мовомислення у Сковороди вельми чуйно визначив у своїй статті І. Дзюба: Але, зрештою, до Сковородиної мови легко призвичаїтися, бо, не зважаючи на свою часом ненародну лексику (врахуймо важке становище Сковороди, який мусів сам вперше виробляти філософський «глагол»), це все таки мова глибоко народноукраїнська за своєю структурою, «ходою», духом, інтонаціями, не кажучи вже про образність; навіть чимало загальнослов'янських, давньослов'янських та російських слів збуваються в Сковороди свого питомого значення та набувають трохи інакшого, «українського» (цікаво простежити ці аберації та порівняти їх з мовою особливого типу філософствуючих мужиків, які є і нині на Слобожанщині та Донбасі) звучання.
Передусім це була б уже з початком XIX сторіччя мова всеосяжна. Активне життя Сковороди у трьох культурних мовах, грецькій, латинській та давньослов'янській, органічне включення ним розмовної мови усіх тодішніх суспільних шарів у свій язиковий всесвіт утворило для того вже всю базу. Коли б йому й справді залежало на укладанні спеціяльного курсу любомудрія, він не лишив би, можна поручитись на ґрунті показаного вище, ані одного поняття не «українізованим» на свій ріб. Вистачило б на те і культури, і фантазії.
У творчості Шевченка українське життя звужується до одної-єдиної теми. До цієї теми була приладована й Шевченкова українська мова, приладована настільки невідчепно, що до всього іншого — в тому числі й до всіх інших сторін особистости самого Шевченка — мова ця неспроможна була навіть і приторкнутись.
У тому, власне, й заліг принцип усіх бід. Шевченкове «нехай я буду і мужицький поет», сказане, можливо, з упертости чи, зрештою, просто спересердя, стало навроченим. Його прийнято за догму, з нього зроблено ритуал.
На час європейського модернізму загасання взаємин українського письменства з літературою барокко було вже доконаним фактом. Шевченко, бодай дитиною, «списував Сковороду», і в його віршах наявні ще рудименти живого відношення до слов'янщини, що їх він пробував переомислити по-своєму.
На те, що його єднало з його ідеалом якраз у поглядах на сковородинське мовомислення, вказує Б. Деркач: «Мова Сковороди, викликала найбільше заперечень. Т. Шевченко, наприклад, вважав, що саме така мова не дозволила Сковороді стати справді великим і народним поетом. І. Франко підкреслював, що Сковорода писав вірші і пісні «досить незграбною книжною мовою», «надзвичайно кучерявим і баламутним стилем».
Чи була гармонія між "модерною новотворчістю" Сковороди як поета і духовним вчителем-ортодоксом?
Безперечно, можна казати, що ці дві особистості Сковороди гармонійно співіснували, адже мандрівний філософ своє частково модерне, частково релігійне бачення світу та настанови міг передавати своїм учням та новим прихильникам по всьому світу. Релігійність та модерність Сковороди поєднувалась таким чином, що у творчості своїй він використовував світлу містику та турбувався про збереження духовної цілісності.
Що саме критикує модерніст Костецький у творчості "несправжніх модерністів" к.19-поч.20 ст.?
До «несправжніх модерністів» Костецький відносив Лесю Українку, Кобилянську, Стефаника, Франка.
Доходить такої думки критик, аналізуючи трактат письменника «Із секретів поетичної творчости», де автор критикує найвизначніших постатей світової літератури. Наприклад: «Споглядання речей, образ, що виникає з породжуваних ними мріянь, це пісня. А парнасці беруть увесь предмет та й показують його, тим то їм і бракує тайни. Вони позбавляють дух отих захватних радощів вірити, що він творчий». Важко не погодитися, що таке висловлювання є повністю суб`єктивним, адже таке відтворення образу не підходить усім існуючим літературним стилям. До того ж, у трактаті про літературну творчість він каже про здебільшого психологічні засоби впливу: асоціації, пластику снів тощо, а не поетичні засоби виразності. Зрештою, Костецький звинувачує Франка у дослівності і насамкінець кидає скандальну фразу про те, що «як явище стилю Франко не існує».
Леся як одна з «дів» Костецького нищівно розкритикована через створення поезій «для деклямації з кожної нагоди, чи то на врочистих вечорах, чи то на лекціях літератури в школі» та таких, що українці цитуватимуть, втрачаючи первинний глибокий сенс.
Виправдовує критик поетку за її геніальні листи, які могли б, за думкою Костецького, і «арґументовано твердити про існування літературної нації українців», адже там Українка створила мову близьку до сковородинської з безліччю європейських – німецьких, італійських, французьких, а також слов`янських елементів. І саме тією мовою, якою вона описувала стосунки із Мержинським, із дядьком Драгомановим, із Кобилянською, вона б домоглася визнання, але не хотіла розкриватися перед публікою, тому і лишилася в тіні.
Чому не справдилася Кобилянська Костецький пояснює цитатою Анатоля Костенко: «нерішуча, не завжди певна себе, проявляла прагнення свої несміливо й невиразно, почуття виходили назовні пригашеними, а слова недомовленими». А основним наслідком цієї нерішучості називає самозаперечення, наводячи цитату самої «діви» з листа Стефанику: «Мені соромно, що в книжці моя фотографія. Се Івасюк (маляр) уложив мені таку позицію, бо хотів мене раз малювати; се не для «Вістника» я фотографувалася. Я се Вам пишу, бо мені соромно, якби Ви гадали, що я так з «пробованія» далася так фотограф. Іншої фотогр. не мала — і дала сю Маков., застерігаючи, що для «Віст.» дам іншу. Але нім я зібралася на іншу — він вже сю післав. Щоб Ви з мене не сміялися, пане Стефаник, бо я се відчую тут». Так, Костецький доходить висновку, що Ольга панічно боялась бути запідозреною в ексгібіціонізмі.
Бачимо з самого початку аналізу, що Стефаника критик бачить генієм української літератури через його переконливість та «єдністю між переживаним та виражуваним, між особою та особистістю, між людиною в собі й людиною для себе». Експресіоніст імпонує Костецькому через його здатність влитися у дивацтва століття, які інші не змогли ввібрати у себе так само майстерно. Стефаник мав ту відвагу, яких не мали «діви», і висловлював прогресивні, революційні ідеї про «затрату особистости» в українській духовній ситуації, про «афішовання» та «комедіянство» сучасної літератури.