Порівняльне конститу ...

(фр. abolition – відміна, скасування) – відміна закону, рішення.

(лат. abrogatio) – відміна застарілого Закону. Здійснюється новим законом. Види А.: власне аброгація – повна заміна старого закону новим; дерогація – часткова відміна старого закону; оброгація – внесення часткових змін у старий закон; суброгація – доповнення старого закону.

(від лат. absens – відсутній) – добровільна неучасть вибор¬ців у голосуванні на виборах чи референдумі. У демократичних країнах зазвичай голосують близько 50 відсотків виборців.

різновид монархічної форми державного правління, що характеризується юридичним і фактичним зосередженням усієї пов¬ноти державної влади – законодавчої, виконавчої і судової – у руках монарха. Нині у світі зберігаються сім A.M.: Бахрейн, Бруней, Ватикан, Катар, Об'єднані Арабські Емірати, Оман, Сау¬дівська Аравія.

(пер. з грец. - незалежність) - самоврядування пев¬ної частини території держави, тобто її право самостійно вирішувати окремі питання організації та здійснення влади в межах повноважень, установлених конституцією держави.

(фр. autoritarisme, від лат. autoritas – вплив, влада) – тип політичного режиму, який характеризується зосередженням державної влади в руках однієї особи чи групи осіб або в одному її органі.

система взаємовідносин вищих і центральних органів державної влади з органами публічної вла¬ди адміністративно-територіальних одиниць держави.

(лат. acclamatio, від acclamo – виголошую) – прийняття пар¬ламентом рішення без підрахунку голосів, на основі реакції парламентаріїв, що виявляється у вигуках, різних репліках тощо. Застосовується зазвичай у разі, коли симпатії явної більшості неважко передбачити. Висновок про рішення робить голова палати. Практикується у Великобританії і США.

(лат. actus, від ago - приводжу в рух) - офіційний письмовий документ органу публічної влади, в якому вміщується правова норма (нормативно-правовий А.) або владний припис, винесений в резуль¬таті вирішення конкретної юридичної справи (правозастосовний акт).

право обирати до представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування, брати участь у рефе¬рендумах. У демократичних державах належить усім повнолітнім громадянам незалежно від національної і расової приналежності, статі, роду занять, майнового стану, освіти тощо. Виборче право є найважливішим політичним правом грома¬дянина.

(ісланд. Alting) назва однопалатного парламенту Ісландії. До складу А. входять 63 депутати, обрані шляхом загальних і прямих виборів за пропорційною системою. Строк повноважень А. – чотири роки.

(ісп. amparo – заступництво, захист, допомога) – в праві Іспанії і ряду країн Латинської Америки (Мексика, Еквадор, Перу та ін.) особлива процедура, що є засобом захисту основних конституційних прав особистості, яка багато в чому подібна до конституційної скарги. Основна відмінність полягає в тому, що ампаро має індивідуальний характер. Так, згідно зі ст..107 Конституції Мексики рішення, що виносить федеральний суд у справах про порушення прав людини, надає захист з конкретної справи і не містить загальної заяви про закон чи оскаржувану дію.

(латин. annexio) насильницьке захоплення, приєднання, загарбання однією державою всієї (або частини) території іншої держави або народу.

(пер з грец. - той, хто не має вітчизни) – стан людини, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.

способи і засоби безпосеред¬нього здійснення влади народом або його частиною, які відкидають передання владних повноважень будь-яким органам чи особам (народне воле¬виявлення).

особа, яка не є громадянином певної держави і, внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками ра¬си, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належно¬сті до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни, або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваю¬чи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не мо¬же чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

(лат. bis — двічі) двопалатна структура парламенту. Історично сформувалися три основні причини Б. Другі, або верхні, палати вводилися: 1) для представництва аристократії (типовий при¬клад – Палата Лордів у Великобританії); 2) для стримування радикалізму нижніх палат, забезпечення послідовності і наступництва у політиці; 3) для представницт¬ва на загальнодержавному рівні інтересів суб'єктів федерації у федеративних державах. У сучасному світі двопалатні парламенти діють майже у всіх федератив¬них і у чверті унітарних держав.

(від лат. bis - двічі та грец. латрі - батьківщина) – стан людини, яка перебуває одночасно в громадянстві двох та більше дер¬жав.

(нім. Bundesrat – Союзна Рада) – 1) особлива колегія з представників урядів земель ФРН, наділена певними законотворчими функціями, фактично є верхньою палатою парламенту. Б. складається з членів урядів земель, які їх призначають і можуть у будь-який час відкликати. Представництво земель у Б. залежить від чисельності їх населення і коливається в межах від трьох до шести членів. Загальна кількість членів Б. – 68 осіб; 2) назва верхньої палати двопалат¬ного парламенту Австрії – Федеральних Зборів.

(нім. Bundestag – Союзні Збори) – формально парламент, а фактично тільки нижня палата парламенту ФРН. До складу Б. входять 672 депутати, які обираються шляхом загальних і прямих виборів за змішаною виборчою системою строком на чотири роки.

переважання конституції і законів над ін¬шими нормативними актами – глави держави, органів державної виконавчої влади, суб'єктів федерації, автономних утворень, органів місцевого самовряду¬вання. В.з. є формально-юридичною характеристикою суспільних відносин.

найважливіший принцип правової держави, який означає панування права в усіх сферах суспільних відносин, підпорядкування всіх громадян і держави правовим законам. Принцип В.п. передбачає розрізнення права, як системи правових норм, що відповідають загальнолюдським ціннос¬тям – вимогам гуманізму, справедливості, свободи, демократії тощо, і закону, як встановленого державою загальнообов'язкового припису, що таким вимогам може не відповідати. У теорії правової держави синонімом права є не закон вза¬галі, а тільки правовий закон — той, що відповідає вимогам права.

(від лат. veto - забороняю) – акт, що призупиняє або не допус¬кає введення в дію рішення яких-небудь органів.

спосіб формування органу державної влади, органу місце¬вого самоврядування або наділення повноваженнями їхньої посадової особи шляхом голосування уповноважених на те осіб і визначення ре¬зультатів такого голосування встановленою більшістю голосів цих осіб за умови, коли на здобуття кожного мандата мають право балотуватися два і більше кандидатів.

спосіб набуття громадянства застосовується у випадку коли усі жителі території, якщо вони не відмовляються це робити, на день утворення нової держави визнаються її громадянами.

гілка державної влади, здійснення якої згідно з теорією поділу влади покладається на систему органів В. в.- сукупність органів державної влади, наділених компетенцією в галузі державного управління та матеріальними, фінансовими, кадровими, інформаційними та іншими ресурсами, необхідними для її реалізації в організаційних і правових формах та із застосуванням методів діяльності.

це спосіб припинення громадянства за волевиявленням громадянина, тобто відмова громадянина від громадянства.

форма взаємозв'язків депутата парламенту, іншо¬го представницького органу зі своїми виборцями, яка характеризується тим, що депутат вважається представником усього народу (територіальної громади), ніхто не може відкликати його або давати обов'язкові накази.

(лат. votum - бажання, воля) – рішення, ухвалене більшістю го¬лосів виборців або членів представницької установи.

у країнах з парламентарними і деякими змішаними формами державного правління висловлене парламентом (нижньою палатою) шляхом голосування несхвалення політичної лінії, законопроекту або певної акції уряду чи окремого міністра.

це спосіб припинення громадянства внаслі¬док вчинення особою певних заборонених дій.

вищий керівник органів державного управління на загальнонаціональному, регіональному чи місцевому рівні або виконавчого органу в системі місцевого самоврядування.

особа, яка формально займає найвищу сходинку в державній ієрархії та здійснює верховне представництво держави у внут¬рішньо та зовнішньополітичних відносинах. Юридичними формами Г. д. є: 1) монарх; 2) президент; 3) колегіальна президентура - обраний парла¬ментом на визначений термін колегіальний орган, який здійснює функції глави держави (наприклад, Державна рада на Кубі, два капітан-регента в Сан-Маріно, Федеральна рада у Швейцарії); 4) глава уряду, на якого по¬кладається здійснення функцій глави держави (наприклад, землі ФРН); 5) одноосібний або колегіальний узурпатор - особа чи колегіальний ор¬ган, які здійснюють владу без правових підстав, не маючи при цьому ні «царського» походження, ні мандата виборщиків.

керівник вищого колегіального органу виконавчої влади в державі. Г.у. найчастіше називається «прем'єр-міністр», хоча може мати й інші назви: «голова ради міністрів», «голова уряду», «міністр-голова», «міністр- президент», «федеральний канцлер» тощо.

необхідний і раціональний спосіб соціаль¬ного життя, заснований на розумі, свободі, праві та демократії; суспіль¬ний устрій, за якого людині гарантується вільний вибір форм її еконо¬мічного та політичного буття, гарантуються права людини і забезпечу¬ється ідеологічна багатоманітність.

сукупність при¬родних і невідчужуваних основоположних прав і свобод, що належать людині від народження і не залежать від її належності до громадянства певної держави. Становлять основу правового статусу людини.

у конституційно-правовій практиці Великобританії та деяких інших країн термін, що означає передачу (делегування) вищими органами держави частини своїх повноважень органам влади адміністративно-територіальних одиниць. Розрізняють Д. законо¬давчу – передача органам влади регіонів права видавати законодавчі акти з де¬яких питань і адміністративну – передача регіональним органам влади права проводити в життя встановлені центром закони і політику. Д. передбачає збере¬ження за вищими органами держави відповідальності за основні напрями політи¬ки законодавчої і виконавчої влади.

(лат. declaratio, від deciaro — заявляю, оповіщаю) — > конституційному праві назва окремих політико-юридичних актів, яка має на меті надати їм урочистого характеру, підкреслити їх особливо важливе значення для долі відповідної держави. Особливістю Д. як політико-юридичного акту г надто загальний, неконкретний характер наявних у ній положень, який вимагає додаткового законодавчого регулювання.

документ, в якому особа засвідчує свою відмову від громадянства іншої держави і зобов'язується не користуватися правами цієї держави і не виконувати обов'язків, пов'язаних із належністю її до громадянства.

документ, в якому особа повідомляє про відсутність у неї іноземного громадянства з обґрунтуванням причин такої відсутності.

(лат. delegatus – посланець) – обраний або призначений пред¬ставник, уповноважений держави, організації, установи чи колективу, що пред¬ставляє їхні інтереси на з'їздах, конгресах, нарадах, засіданнях тощо.

видання урядом за уповноваженням (делегуванням) парламенту нормативних актів, які фактично мають силу закону.

(грецьк. demokratia – влада народу, від demos – народ ikratos – влада) – форма державно-політичного устрою, що ґрунтується на визнанні народу єдиним джерелом влади в суспільстві і його реальній участі у здійсненні державної влади. За формою і способом здійснення Д. поділяється на пряму і представницьку.

процедура позбавлення громадянства набутого в порядку натуралізації

процедура позбавлення громадянства, набутого за народженням. Конституції деяких держав забороняють денаціоналізацію, пов'язуючи це з тим, що громадянство за народженням є одним із невідчужуваних природних прав людини.

особа, обрана до парламенту або представницького органу місцевого самоврядування, яка набуває особливого статусу, який забезпе¬чує йому необхідні умови для участі в законодавчій та іншій діяльності відповідного представницького органу.

принцип депутатського мандата, згід¬но з яким депутат не може бути без його письмової згоди або згоди пар¬ламенту, іншого представницького органу притягнутий до кримінальної відповідальності, затриманий, заарештований або підданий заходам адміністративного стягнення, що накладається в судовому порядку.

формуються як на партійній, так і на позапартійній основі. Д. г., сформовані на основі партійної належності депутатів, називаються депутатськими фракціями.

(польс. herb, від нім. Erbe - спадщина) – відмін¬ний знак, що є офіційною емблемою держави, яка зображується на пра¬порах, грошових знаках, печатках і деяких офіційних документах.

(грец. uavo - урочиста пісня) – музикально- поетичний твір, який разом з Державним Гербом і Державним Прапором є офіційним символом держави.

лінія і вертикальна поверхня, що проходять цією лінією, які визначають межі території держави - суходолу, вод, надр, повітряного простору.

офіційний відмінний знак (емблема) держави, символ її суверенітету.

верховенство державної влади всередині країни, її повнота, незалежність у зовнішніх відносинах, загальний харак¬тер і винятковість.

у ряді країн назва комплексного конституційно- правового інституту, який об'єднує норми, що встановлюють систему органів державної влади, їх компетенцію та взаємовідносини.

(англ. defection – відступництво) – термін, який використову¬ється в Індії та ряді інших країн англосаксонської системи права для позначення переходу депутата з однієї фракції парламенту до іншої.

(англ. gerrymandering) – у США практика маніпулювання при встановленні меж виборчих округів і метою концентрації виборців опозиційної партії в окремих виборчих округах і отримання хоча б мінімальної переваги у більшості інших округів адміністрація від правлячої партії надає території виборчих округів різноманітної форми.

(лат. dictatura – необмежена влада) – нічим не обмежена влада особи, класу чи іншої соціальної групи в державі, що спирається на силу.

(грецьк. dynasteia – панування) – у конституційному праві монархічних держав ряд послідовно правлячих монархів з одного й того самого роду, які змінюють один одного у встановленому порядку престолонаслідування.

(фр. directive – розпорядження) – розпорядження, керівна вказівка, настанова, що її дають вищестоящі органи нижчестоящим. У США Д. називають акти, які видає президент.

(англ. discontinuity – відсутність неперервності, перервність) – правило парламентської процедури, згідно з яким усі законопроекти, внесені до парламенту під час даної сесії, можуть бути розглянуті тільки в її ме¬жах і не переносяться на наступну сесію.

(англ. dominion, від латів.(латинський) dominium – володіння), термін, яким позначалися до 1947 держави, – члени британського Співдружність, главою яких був англійський король, що представляється генерал-губернатором . Термін «Д.» вперше введений Імперською конференцією 1926, що вказала, що Сполучене Королівство і Д. є автономними співтовариствами в рамках Британській імперії, рівними за своїм статусом і ні в якому міри не підлеглими один одному в їх внутрішніх і зовнішніх справах, хоча і об'єднаними загальною відданістю короні. Проте організація влади у формі Д. була введена раніше: статус Д. був встановлений в Канаді (1867), Австралійському Союзі (1901), Новій Зеландії (1907), Південно-африканському Союзі (1910), Ньюфаундленді (1917) і Ірландії (1921). На імперських конференціях 1926 і 1930 були офіційно визнані повна самостійність Д. у питаннях внутрішньої і зовнішньої політики і їх рівність з метрополією в державно-правовому відношенні. Суверенітет Д. був закріплений Вестмінстерським статутом 1931 . У 1947 термін «Д.» був замінений терміном «член Співдружності», проте офіційна відмова від цього терміну не змінив форму організації влади в колишніх Д. і не відбився на їх правовому положенні у складі Співдружності. За принципом Д. влада будується (1971) в Канаді, Австралійському Союзі, Новій Зеландії, на Цейлоні, на острові Маврикій, в Тринідаді і Тобаго, барбадосі, на Ямайці, Фіджі, в Сьєрра-Леоне.

обов’язковий процес висилання з країни осіб, що позбавлені громадянства.

видача іноземній державі осіб, що порушили закон цієї держави для слідства чи суду. Вона є можливою тільки у відповідності до міжнародного договору чи без нього, але не допускається видача осіб, яких звинувачують в політичних злочинах. Екстрадиція іноземців не дозволяється якщо в країні перебування дії іноземця не вважаються злочином.

юридичний акт, прийнятий відповідно до спеціальної процедури законодавчим органом державної влади або безпосереднім волевиявленням гро¬мадян. Законодавча процедура складається із ряду стадій. Верховенство у національному законодавстві належить конституції, за нею йдуть конституційні та органічні закони, за ними – звичайні закони. У федеративних державах розрізняються також 3. федеральні і 3. суб'єктів федерації при верховенстві перших. 3. наділений найбільшою юридич¬ною силою по відношенню до нормативних актів інших органів держави. Особ¬ливу категорію утворюють надзвичайні закони.

відповідно до теорії поділу влади одна з трьох самостійних і незалежних гілок (видів) державної влади (поряд з виконавчою і судовою), яка є сукупністю повноважень з видання законів. З.в. здійснюється передусім загальнодержавним представниць¬ким органом – парламентом, а в суб'єктах федерації та в автономіях політичного характеру – також місцевими законодавчими органами. У багатьох країнах суб'єктами З.в. є також органи виконавчої влади. В абсолютних монархіях З.в. належить тільки монарху, при якому парламент виконує допоміжні функції.

порядок діяльності органу законодавчої влади по створенню закону, звичайно встановлений в конституції та регламенті парламенту. Законодавча діяльність здійснюється законодавчим органом – парламентом і главою держави при можливій, у певних випадках, участі уряду або – в рідкісних випадках – шляхом процедури референдуму. З.п. включає декілька основних стадій: 1) внесення законопроекту до парламенту (законодавча ініціа¬тива); 2) розгляд законопроекту в парламентських палатах і комітетах (комісіях); 3) прийняття закону парламентом; 4) підписання і оприлюднення главою держави прийнятого парламентом закону (промульгація).

вимога депутата парламенту, іншого представ¬ницького органу, яка заявляється на сесії парламенту, іншого представ¬ницького органу до підконтрольних і підзвітних йому органів та посадо¬вих осіб, дати офіційну відповідь із питань, віднесених до їхньої компе¬тенції, якщо його попередні депутатські звернення до них не було задо¬волено.

у конститу¬ційному праві неодноразово застосовуване правило, яке використовується при регулюванні певних суспільних відносин сфери дії конституційного права. З.п. є одним із джерел права і має таку ж юридичну силу, як і закони та судові преце¬денти, але, на відміну від них, звичайно не має офіційної писаної форми і є конвен¬ційною нормою (від лат. conventio – договір). Роль і значення З.п. помітно відріз¬няються в країнах, що належать до різних правових систем. Найбільшу роль З.п. відіграє в країнах з англосаксонською моделлю правових систем. Так, у Велико¬британії багато провідних державних органів формуються і функціонують на основі не писаних законів, а звичаїв, що склалися іноді протягом століть. Такими є, наприклад, встановлені звичаєм порядок формування уряду, роль і повнова-ження кабінету, прерогативи прем'єр-міністра. У країнах континентальної Європи З.п. у конституційно-правовій сфері застосовується порівняно рідко.

(англ. impoundment, від impound – забирати, конфіску¬вати) – у конституційній практиці США відмова президента повністю чи частково витрачати кошти, законодавчо виділені конгресом на передбачені бюджетом цілі, з подальшим використанням їх на власний розсуд.

форма взаємозв'язків депутата парламенту, іншого представницького органу зі своїми виборцями. Обов'язковими елементами І. м. є пов'язаність депутата волею виборців (накази виборців) і можливість відкликання депутата виборцями. Принцип І. м. закріплювався в «радянських» конституціях.

(англ. impeachment, від фр. empeechement – осуд, обвинувачення) – у ряді країн конституційно встановлена процедура притягнення парла¬ментом до відповідальності вищих посадових осіб держави (президента, міністрів, суддів вищих судів та ін.) за порушення ними законів.

(від лат. inauguro - посвячую) – урочиста церемонія вступу на пост глави держави.

(від лат. – одягати, оточувати) –процедура, пов'язана з парлам. способом формування уряду. Передбачена конституціями більшості держав з парлам.-монархіч., парлам.-респ. і змішаною республіканською формами правління. Ґрунтується на спільних діях парламенту і глави держави, хоча характер та послідовність їхніх дій різняться. У багатьох країнах з відповідними формами правління кандидат на посаду глави уряду після його висунення главою д-ви має у встановлений конституцією строк подати парламентові або нижній палаті двопалат. парламенту склад уряду і часто – урядову програму, щоб отримати довіру, тобто санкцію на саме існування уряду. Відповідне рішення парламенту приймається абсолютною більшістю голосів.

(від лат. indemnitas (indemnitatis) - відшкодування збит¬ків) – 1. Звільнення депутата парламенту від юридичної відповідально¬сті за результати голосування або висловлювання в парламенті та його органах під час здійснення повноважень (за винятком відповідальності за образу чи наклеп). 2. Винагоро¬да депутата за його парламентську діяльність, що містить заробітну плату, оплату проїзду і користування засобами зв'язку, утримання апа¬рату тощо.

(від лат. interpellatio – переривання промови, позов, вимога) – звернена до уряду в цілому чи до окремих його членів вимога групи депутатів парламенту дати пояснення з приводу проводжуваної ними загальної політики або з якого-небудь суспільно важливого конкретного питання. І. є особ¬ливим видом депутатського запиту Від звичайного запиту вона відрізняється передусім процедурою внесення і правовими наслідками.

назва уряду в цілому або його частини у деяких країнах. У країнах з парламентарними формами правління К. очолюється главою уряду, у президентських республіках – главою держави.

(італ. cadenza, від лат. Cado – падаю, припиняюся) - про¬міжок часу, протягом якого виборна особа (орган) здійснює свої повно¬важення.

(нім. Kanzler, від лат. cancellarius – воротар) – назва деяких вищих посадових осіб у ряді країн. В Австрії і ФРН Федеральний К. – глава уряду. У Великобританії К. казначейства – міністр фінансів, Лорд-канцлер – глава Палати Лордів, а також голова Апеляційного суду і вищий юридичний радник уряду. У Швейцарії К. Союзу – керівник секретаріату вищих федеральних органів влади й управління (Союзних Зборів і Союзної Ради).

(лат. quaestor, від quaero – шукаю, розшукую, веду слідство) – посадова особа у парламентах деяких країн. К. обираються з числа депутатів і входять до складу керівного колегіального органу парламенту. В обов'язки К. входять підтримання порядку в залі засідань, в кулуарах, підрахунок голосів при відкритому голосуванні тощо. У Франції К. керують діяльністю адміністративних і фінансових служб парламенту.

(від лат. quorum (praesentia sufficit) – чиєї (присутності до¬статньо)) – кількість членів колегіального органу, присутність яких на його засіданнях необхідна для обговорення та ухвалення рішень.

(лат. competentio, від competo – взаємно прагну; відпо¬відаю, підходжу) – сукупність предметів відання та повноважень органу публічної влади або посадової особи, що визначають його місце в систе¬мі органів державної влади (в системі місцевого самоврядування).

особливий, квазісудовий орган конституційного контролю, що існує у Франції та її колишніх колоніях. Розглядає питання про конституційність того чи іншого закону, адміністративного акту чи іншого заходу за допомогою обговорення доповіді, наданої одним з членів Ради з даного питання («система досьє»). Формується на змішаних засадах: частина членів призначається президентом, частина – головою палат парламенту чи іншими органами.

особливий вид юри¬дичної відповідальності, яка передбачається конституційно-правовими нормами і настає за конституційний делікт (правопорушення). К.-п. в. має політичний і моральний характер. Її формами є: скасування або призупинення дії правового акта; дострокове припинення повноважень, усунення з поста; визнання виборів або результатів референдуму недійс¬ними.

загальнообов'язкове правило по¬ведінки, встановлене або санкціоноване державою з метою охорони та регулювання суспільних відносин, які складають предмет галузі кон¬ституційного права.

відносно самостійний відо¬кремлений комплекс конституційно-правових норм, що регулюють у межах галузі конституційного права певну сферу або групу однорідних суспільних відносин. Виділяють загальні (генеральні), головні та почат¬кові К.-п. і.

суспільні відносини, врегульо¬вані конституційно-правовими нормами, тобто відносини, суб'єкти яких наділяються взаємними правами та обов'язками згідно з приписом конституційно-правової норми.

1. Політико-правова доктрина, що обґрунтовує необхідність установлення конституційного ладу. 2. Правління, обмежене конституцією (конституційне правління); політична система, що спираєть¬ся на конституцію та конституційні методи правління. 3. Ідейно-політичний рух, спрямований на встановлення конституційного правління.

(лат. constitutio – установлення, устрій) – система юри¬дичних норм конкретної країни, що закріплюють засади політичної, економічної і соціальної організації суспільного життя, порядок формування, організацію і ком¬петенцію органів державної влади, територіальну організацію держави, визна¬чають основи взаємовідносин держави та особи.

у науці конституційного загальна назва вищого консультативно-дорадчого органу держави в деяких мусульманських країнах з монархічною формою правління (ОАЕ, Саудівська Аравія). К.п. формується шляхом призначення і самостійно видавати закони не має права.

(англ. continuity – неперервність) – правило парламентської процедури, згідно з яким законопроект, не затверджений до кінця тієї сесії парламенту, на якій він був внесений, розглядається із відповідної стадії на наступній сесії.

(контрасигнація) (лат. contrasignatura – міністерський підпис, від contra – проти і signo – підписую) – скріплення акта глави, держави підписом прем'єр-міністра та/або відповідального міністра, без якого акт не набуває юридичної сили, внаслідок чого він приймає на себе юридичну і політичну відповідальність за акт глави держави.

об’єднання держав, їх союз, досить тісний, але міжнародно-правовий, а не державний, що не завжди призводить до утворення нової держави.

(лат. lex, legis – закон і latus – внесений, встановлений) – 1) встановлений законом строк повноважень, а також фактичний період діяльності обраного представницького органу; 2) назва парламентів в окремих державах, а також у ряді штатів США та Індії.

(лат. legitimus – законний, правомірний, належний, від legis – закон) – термін, який використовується для характеристики визнання суспільного порядку, що дає останньому підстави встановлювати загально¬обов'язкові вимоги і зразки поведінки. Звичайно застосовується по відношенню до політичної влади. Л. політичної влади означає визнання її підвладними, яке грунтується на їх переконанні у правомірності влади.

(англ. lobbyism, від lobby – вестибюль, кулуари) – організований вплив різних суспільних груп на представників органів державної влади з метою домогтися від них прийняття вигідних для себе рішень.

(лат. mandatum, від mando – доручаю) – 1. Документ, що підтверджує законність повноважень депутата парла¬менту, іншого представницького органу. 2. Публічна функція, що покла¬дається на депутата парламенту, іншого представницького органу шляхом виборів і зміст якої визначається Конституцією та законами держави.

(лат. mandatarius) – особа, орган, держава, що одержали мандат.

сукупність при¬йомів і засобів, за допомогою яких упорядковуються суспільні відноси¬ни, що становлять предмет галузі конституційного права. Основними такими методами є: установлення прав, дозволяння, заборона, покладан¬ня обов'язків і відповідальності.

(лат. ministro – служу, управляю) – у більшості країн найважливіший центральний орган виконавчої влади, що входить до структури уряду і здійснює керівництво певною галуззю господарства або управління

(фр. ministre, від лат. minister – слуга) – родова назва керівника одного з найбільш важливих центральних органів державного управління – міністерства, що входить до структури уряду.

гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади – жителів села чи добровільного об'єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста – само¬стійно або під відповідальність органів і посадових осіб місцевого само¬врядування вирішувати питання місцевого значення

(грецьк. monarchos – одноосібний правитель, від monos – один і archos – правитель) – одноосібний глава держави, який отримує владу и порядку престолонаслідування і здійснює її за власним правом, як правило, до¬вічно. М. має виняткове право на особливий титул: король (Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Сау¬дівська Аравія, Швеція), султан (Бруней, Малайзія, Оман), емір (Кувейт, ОАЕ), великий герцог (Люксембург), князь (Ліхтенштейн), імператор (Японія), а також на символи верховної влади – трон, корону, мантію, скіпетр, державу та ін.

(грец. - єдиновладдя, єдинодержавність) – фор¬ма правління, за якої найвища державна влада повністю або частково зосереджена в руках монарха – одноосібного глави держави, який здійс¬нює владу за власним правом, а не на підставі делегування. Найчастіше влада монарха є довічною і передається в спадщину.

(грецьк. monos – один) – однопалатна структура парламенту. Парламенти більшості країн світу є однопа¬латними. М. характерний для парламентів унітарних держав. У сучасному світі однопалатні парламенти діють у 3/4 унітарних держав і чотирьох федеративних державах (Коморські Острови, Сент-Кітс і Невіс, Мікронезія, ОАЕ).

(від лат. naturalis – природний) – прийняття до громадянства держави за клопотанням особи із дотриманням вимог передбачених чинним законодавством держави.

повновладдя нації, її політична свобо¬да, здатність самостійно визначати характер свого національного життя, зокрема здатність політично самовизначатися (відділятися та утворювати самостійну державу).

(лат. – перепона, перешкода, від – споруджувати, захаращувати, завалювати) – демонстративний спосіб висловлення протесту, спрямований на зрив певних громад, чи політ, заходів, засідань тощо. Є одним з методів парламентської боротьби, недопущення чи припинення обговорення і прийняття парламентом певного законопроекту, неприйнятного для парламентської фракції, опозиції. Здійснюється шляхом неявки депутатів на засідання, їх демонстративного групового виходу із зали засідання; здіймання галасу, заплескування виступаючих тощо.

(від франц. octroyer - дарувати) – 1. Кон¬ституція, вироблена без участі парламенту або установчих зборів та «дарована» народові монархом. 2. Конституція, що її надала колонії метрополія.

(швед, ombudsman - представник чиїх-небудь інтересів) – спеціально обрана (призначена) посадова особа, на яку покладається здійснення контролю за дотриманням прав людини адмінстративними органами.

(лат. oppositio – протиставлення) – група депутатів парламенту або парламентська фракція політичної партії, яка не бере участі у формуванні уряду і виступає проти урядової політики.

спосіб набуття чи припинення громадянства шляхом добровільного вибору особи, має місце тоді коли територія переходить від однієї держави до іншої чи проголошення частини території новою незалежною державою.

це лю¬дина зі своїми індивідуально вираженими й соціально зумовле-ними рисами. Поняття «особа» позначає водночас і людину, і громадянина, а та¬кож іноземного громадянина та особу без громадянства.

політичне об'єднання двох або більше самостійних держав в союз з одним главою, який стає, таким чином, головою кожної держави-члена союзу.

(англ. parliament, від фр. parler - говорити) – родова назва вищого колегіального загальнонаціонального представницького і законодав¬чого органу в демократичних державах, який відображає суверенну волю народу і працює на постійній основі (паралельна назва - легіслатура).

1) особа, яка на тій чи іншій підставі є членом парламенту. Такими підставами можуть бути обрання, призначення, обіймання певної посади на державній службі, наявність дворянського титулу тощо. У різних країнах П. називають по-різному: членами парламенту, депутатами парламенту, конгресменами, сенаторами, народними представниками, народними депутатами тощо.

один із двох різновидів конституційної (обмеженої) монархії (поряд з дуалістичною монархією), який характеризує формальним верховенством парламенту в системі організації державної влади. У П.м. влада монарха істотно обмежена у сфері як законодавчої, так і виконавчої влади. Він «царює, але не править». На відміну від дуалістичної монархії, у П.м. центральне місце в системі органів державної влади займає не монарх, а уряд, який не тільки здій¬снює повноваження і прерогативи монарха, а й контролює і спрямовує (через пар¬ламентську більшість) усю діяльність парламенту. П.м. наявна в цілому ряді роз¬винених країн – Австралії, Бельгії, Великобританії, Данії, Іспанії, Канаді, Нідерландах, Новій Зеландії, Норвегії, Швеції, Японії та ін.

різновид республіканської форми правління, який характеризується формальним верховенством парламенту в сис¬темі організації державної влади. У П.р., як і в парламентарній монархії, фактичним центром здійснення державної влади є не глава держави чи парламент, а уряд, глава якого фактично стає першою особою в державі. П.р. як форма правління є досить поширеною. На європейському континенті П.р. існує в Албанії, Греції, Естонії, Італії, Латвії, Словаччині, Угорщині, Чехії, ФРН.

спосіб організації держав¬ної влади, що ґрунтується на принципі верховенства парламенту в системі вищих органів держави. Різновидами П.ф.п. є парламентарна республіка і парламентарна монархія.

дорадчий орган Ради Європи (РЄ). До складу ПАРЄ входять 602 парламентарії, з яких 301 є членами, а 301 – їх заступниками. Парламентарії визначаються національними парламентами відповідно до квот, зафіксованих у Статуті РЄ. Україна представ¬лена в ПАРЄ 12 членами і 12 заступниками.

(лат. petitio, від peto – прошу) – право громадян направляти індивідуальні та колективні послання в органи державної влади, органи місцевого самоврядування, до їх посадових осіб, які повинні дати відпо¬відь на ці звернення. Виділяють три .види П.- пропозиції, заяви і скарги.

це припинення громадянства особи, здійснене з ініціативи уповноваженого державного орга¬ну від імені держави.

зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної про¬грами суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

1) соціальна спроможність людини вільно діяти, само¬стійно обирати вид і міру своєї поведінки з метою задоволення різнобіч¬них матеріальних і духовних потреб людини шляхом користування пев¬ними соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами; 2) сукупність природних і невідчужуваних прав, які належать особі від народження і не зале¬жать від її правової належності до конкретної держави (грома¬дянства).

(лат. jus soli) принцип набуття громадянства за народженням згідно з яким дитина набуває громадян¬ство держави, на території якої вона народилася, незалежно від громадянства батьків або якщо батьки невідомі.

(лат. jus sangvinis) – принцип набуття громадянства за народженням згідно з яким дитина набуває громадянство тієї держави, громадя¬нами якої є її батьки, незалежно від місця народження.

(від лат. status – ста¬новище) – це встановлена нормами права сукупність прав, обов'язків і від¬повідальності його суб'єктів – громадян, організацій, установ тощо.

здійснення влади через вільно обрані народом представницькі органи.

(від лат. - praesidens означає буквально – той, хто сидить спереду) – 1) обраний на певний термін глава держави; 2) обраний керівник установ, організацій; 3) найвища посадова особа компанії, корпорації.

різновид республіканської форми правління, який характеризується тим, що обраний на загальних виборах прези¬дент юридично і фактично є главою держави і главою державної виконавчої влади. Класичною П.р. вважаються США. Президентсько-республіканська форма правління впроваджена також в цілому ряді країн Латин¬ської Америки, Африки та інших. Для деяких П.р. (наприклад, Єгипту, Узбекис¬тану) характерна наявність посади так званого адміністративного прем'єр-міністра

(фр. premier-ministre – перший міністр) – назва посади глави уряду у більшості країн із парламентарними і змішаною республіканською формами державного правління. У президентських республіках посада П.-м., як правило, відсутня.

спосіб поновлення у громадянстві якої-небудь держави осіб, що раніше його мали.

повернення на батьківщину, з поновленням їх громадянських прав, військовополонених та цивільних осіб, які під час війни опинилися за межами своєї країни та перебували довший час поза батьківщиною. Особливого політичного змісту набув термін «репатріація» у стосунку до повернення політичних емігрантів до країн їх походження.

(лат. respublica – суспільна справа, від res – справа і publicus – суспільний, всенародний) – форма державного правління, при якій суверенне право на владу належить громадянам (народу), а вищі органи держави або обираються населенням, або формуються загальнонаціональною представ-ницькою установою (парламентом). Правління, що здійснюється на основі пред¬ставництва народу, вважається республіканським незалежно від того, користу¬ються громадяни дійсними чи тільки формальними правами на владу.

різновид республіканської форми державного правління, що характеризується поєднанням елементів президентської і парламентарної республік.

(лат. referendum - те, що має бути повідомлене) – важ¬лива форма безпосередньої демократії, що являє собою голосування ви¬борців (певної, визначеної законом групи виборців), шляхом якого ухва¬люється рішення з будь-яких питань державного або самоврядного харак¬теру крім тих, котрі згідно з законом не можуть бути винесені на P.), що обов'язкове для виконання органами, організаціями і громадянами, від¬носно яких це рішення має імперативний характер.

(від лат. subsidiarius – до¬поміжний, додатковий) – принцип, згідно з яким розподіл повноважень між різними територіальними рівнями влади здійснюється таким чином, що найнижчий рівень влади отримує такі повноваження, які наступний за ним територіальний рівень влади не може здійснити ефективніше.

(від фр. souverainete - верховна влада) – верховенство і незалежність влади, тобто її право на власний розсуд розв'язувати свої внутрішні й зовнішні справи, без втручання в них будь-якої іншої влади. У конституційному праві розрізняють кілька видів (форм) С.: державний, національний та народний.

ще одна із гарантій незалежності суддів, означає, що суддя не може бути притягнутий до дисциплінарної й, більше того, до кримінальної відповідальності за свої рішення у конкретних справах, за винятком випадків, передбачених за¬коном.

зміна громадянства у зв'язку з переходом території від однієї держави до іншої без права вибору (мало місце після Другої світової війни).

(від лат. unitas - єдність) – держава, всі або пере¬важна більшість вищих територіальних одиниць якої не мають державоподібного статусу.

вищий колегіальний орган загальної компетенції в системі органів виконавчої влади, який здійснює керівництво виконавчою і роз¬порядчою діяльністю в державі.

(від лат. foederatio – обʼєднання) – держава, всі вищі територіальні одиниці якої мають державоподібний статус.

(від лат. filius – син) – це набуття громадянства за народженням.

сукупність найбільш загальних ознак держави, зумовлена інституціональними, територіальними і функціональними способами організації влади. Елементами Ф.д. є форма державного правління (інституціональні характеристики організації влади), форма державного устрою (територіальні характеристики організації влади) і політичний режим (функціональні характери¬стики організації влади)

спосіб територіальної організації держави, який визначається принципами взаємовідносин держави як цілого та її територіальних складових частин. Розрізняють дві Ф.д.у. – унітаризм і федералізм.

спосіб організації державної влади, зумовлений принципами формування і взаємовідносин вищих органів держави – глави держави, парламенту, уряду. Залежно від правового статусу глави держави і порядку формування цього вищого органу державної влади розрізняють дві основних Ф.д.п. – монархію і республіку.

(ісп. junta – збори, об'єднання) – в іспаномовних країнах (Іспанія, більшість країн Латинської Америки) назва вищих колегіальних органів державної влади, а також громадсько-політичних організацій та об'єднань. X. військова – військові союзи та організації, що приходять до влади шляхом військових переворотів.

це особлива стаття у державному бюджеті, де визначені кошти на утримання монарха, а також, зазвичай, його найближчих родичів та двору.

(араб, шаріа – належний шлях) – зведення мусульманських правових і теологічних нормативів, головний зміст яких становлять положення священних книг Корану і Сунни. Норми Ш., за якими визнається божественне походження, сприймаються як загальнообов'язкові і розглядаються як вищі за за¬кони, прийняті парламентом. Ш. є безпосередньо чинним правом в Афганістані, Ірані, Пакистані, Саудівській Аравії, Судані та ряді інших мусульманських країн.