Історія української ...

(лат. clarus: ясний, виразний) – чітке, ясне зображення, на якому наполягали класицисти. Притаманне також поезії "парнасців", акмеїстів та "неокласиків".

(франц. clarnette, італ. сlarinetto: дерев'яний духовний музичний інструмент) – стильова якість синтетичної лірики раннього П.Тичини, походить від назви його збірки "Сонячні кларнети" (1918); термін запропонований Ю.Лавріненком та В.Баркою. Називає ідіостиль, що позначився на стильових тенденціях української поезії першої половини ХХ століття. Для кларнетизму характерна "активно ренесансна одушевленість життя" (Ю.Лавріненко), перейнята енергійними світлоритмами, сконцентрована у стрижневій філософській "ідеї всеєдності", яка витворює поетичний всесвіт достеменної "гармонії сфер", органічної єдності "мікрокосму" та "макрокосму", суголосного ментальному кардіоцентризму та антеїзму.

(лат. constructio: побудова) – напрям авангардизму, що виник на початку ХХ століття, пов'язаний з темпами індустріального розвитку. Йому притаманні тенденції інтелектуальної доцільності, математичної раціоналізації мистецтва, передусім архітектури, а також скульптури і театру, визначальними для яких стали критерії розрахунку, економності, лаконічності формотвірних засобів, що призводило до спрощення та схематизації естетичних чинників на користь улітарних (виробничих) інтересів. У конструктивістів окреслювалися наміри ліквідувати мистецтво як духовне явище, підмінити митця інженером, розчинити художню творчість у річищі "життєбудування", у виробництві "технічно доцільних речей", апологетизувати технократичні запровадження в літературі, малярстві, музиці тощо. Конструктивізм позначився на творчості Нової Генерації, "Молодняка", ВУСППу, почасти ВАПЛІТЕ, на експериментальній прозі, на ліриці П.Тичини, на функціональній поезії, що друкувалася на сторінках авангардівських альманахів, журналів "Нова генерація", "Молодняк" тощо.

(лат. margo, marginis: край, межа) – межове перебування людини у певній соціальній спільноті, що впливає на психіку, спосіб життя. Поняття, запроваджене у науковий обіг американським соціологом Р.Парком. Маргінальність характеризує "культурних гібридів", що опинилися між панівною групою, яка їх не сприймає, та групою, від якої вони відокремилися, виражають суперечності й парадокси магістрального розвитку культури. Проблеми маргінальності були розкриті у творах Панаса Мирного ("Повія"), В.Підмогильного ("Місто"), В.Домонтовича ("Без ґрунту") та ін.

(лат. marinus: морський) – морська тематика у письменстві, яка передбачає естетичне сприйняття морських краєвидів, відображення життя моряків, а також порив у незвіданий простір, жагу відкриття нового (О.Влизько, Є.Плужник, П.Тичина, Ю.Яновський та ін.).

поява в літературі 20-х років ХХ століття великої кількості початківців від "плуга і верстата", які апелювали до "класової свідомості", нехтуючи талантом. Термін вульгарної соціології. Особливого поширення така тенденція набула в середовищі "Плуга". Тенденція масовізму, культивована радянськими ідеологами, позначилася на "призові ударників" у літературу, а пізніше – на "соцреалізмі".

(грец. neos: новий і лат. classicus: взірцевий) – умовна назва естетичної платформи невеликого кола київських поетів, літературознавців та перекладачів періоду "розстріляного відродження" – М.Зерова, М.Драй-Хмари, П.Филиповича, О.Бургардта (Юрія Клена), М.Рильського. Неокласика була неформальним товариством вільних митців, які шанували талант, цінували літературу за їх іманентними критеріями, відмежовувалися від позахудожніх організацій на зразок Аспанфуту, "Плуга" чи ВУСППУ, характеризувалися елітарним уявленням про письменство.

(нім. Ornament, від лат. ornamentum: прикраса і лат. prosa oratio: проста мова) – стильова ознака києворуського письменства ХІІ століття, в основу якої покладені мозаїчність, використання одних текстів для оздоблення інших, тематичні зміни, відхилення наративу від основної сюжетної лінії, використання згущеної символіки, нагромадження гіпербол, антитез, ускладнення синтаксису, тяжіння до мовної ритмізації та ін., які могли немовби перекривати перебіг думки. Спостерігається в епічних творах українських письменників 20-х років ХХ століття, зокрема Г.Михайличенка, А.Головка, Г.Косинки, М.Ялового, А.Любченка, М.Йогансена та ін. Найповніше вона реалізована у ранній музичній, ритмізованій, перейнятій ліричним пафосом прозі М.Хвильового, в якій фабула відігравала незначну роль, хаотична композиція була скріплена замальовками миттєвих настроїв, символічними деталями (новела "Арабески", 1927).

(англ. pamphlet, від грец. pan: все і phlego: палю) – невеликий за обсягом сатиричний публіцистичний твір на злободенну тему, що в різкій звинувачувальній формі викриває певні явища громадського та політичного життя. Утворений від назви популярної комедії "Памфіліус" ("Pamphilius seu de amore", ХІІ ст.). Тенденційність памфлету має на меті вплинути на громадську думку. Він може стосуватися не лише соціальних явищ, а й літературних, набувати публіцистично-сатиричного або художньо-сатиричного вигляду, але завжди виконує агітаційну функцію. Йому притаманні виразна афористичність, використання елементів ораторського мистецтва, експресивність висловлень, іронія, згущена до сарказму сатира, прийоми художньої типізації.

група французьких поетів, авторський колектив збірника "Сучасний Парнас. Збірник нових творів" (1866): Л. де Ліль, Сюллі-Прюдом, Ж.М.Ередія, К.Мендес, Ф.Коппе, А.Рено, Л.Буйє, А.Глатіньї, Е.Дезессар та ін. Обстоювали принцип "чистого мистецтва". Досвід французьких парнасців, зокрема настанови кларизму, "чистого мистецтва", філігранності мови, привертав увагу "київських неокласиків", передусім М.Зерова.