Історія української ...

талановиті письменники, які, з погляду радянської влади, не вписувалися в межі штучної "пролетлітератури", тому вони прагнули дискредитувати їх. Попутники стали основою "розстріляного відродження", деякі письменники входили до "Гарту", але не поділяли позахудожніх настанов об'єднання, що зумовило його розпад ("Ланка", МАРС); розкрили свої творчі можливості в Асписі, "неокласиці", ВАПЛІТЕ.

(пролетарська література, від лат. proletarius: незаможний громадянин і litteratura: письмо; освіта, наука) – штучно створена течія в літературі 20-х років ХХ століття, спрямована на естетизацію засобами письменства комуністичної ідеології та на контроль над літературним процесом. Втілення утилітарної вимоги В.Леніна, що не визнавала іманентної сутності мистецтва: "література повинна бути гвинтиком і коліщатком загальнопролетарської справи". В Україні ця течія намагалася закорінитися в "Гарті", "Молодняку", ВУСППі. Традиції пролетарської літератури були згодом застосовані у практиці "соцреалізму".

умовна назва літературно-мистецької генерації 20-х – початку 30-х років ХХ століття (М.Зеров, М.Драй-Хмара, П.Филипович, Є.Плужник, Д.Фальківський, О.Влизько, В.Підмогильний, Г.Косинка, М.Івченко, В.Свідзинський, М.Йогансен, М.Семенко, В.Поліщук, К.Буревій, Лесь Курбас, М.Куліш та інші), репресованої радянською владою. Назву "розстріляне відродження" запропонував Ю.Лавріненко.

(франц. roman, від старофранц. romans: оповідь романською мовою, і італ. novella, від лат. novellus: новітній) – різновид роману, який немає цілісної композиції, складається з кількох автономних новел, об'єднанних спільною ідеєю або темою, які розкриваються під різними кутами зору. Українськими письменниками, які творили в цьому жанрі, були А.Любченко ("Вертеп"), Ю.Яновський ("Чотири шаблі", "Вершники"), О.Гончар ("Тронка").

(франц. romantigue: романтичний і лат. vitae: життя) або Активний романтизм – стильова ознака в українській літературі 20-х років ХХ століття з притаманним їй пафосом творчого експерименту й національного відродження. Письменники, які входили до ВАПЛІТЕ, передусім М.Хвильовий, А.Любченко, М.Йогансен, Ю.Яновський, творили літературу національного ренесансу, в якій виражали концепцію його повноцінного життя, втілювали ідеал активної, сильної, здатної до боротьби людини.

(франц. symbolisme, від symbole: символ) тип творчості, в якому переважають інтуїтивне осяяння й асоціативне мислення. Сформувався як стильова тенденція модернізму у Франції в 70-80-ті роки ХІХ ст. Символісти за оболонкою тексту, позбавленого значення подій, зосереджували глибокий зміст, із найтоншими, ледь зазначеними переживаннями, порухами артистичної душі, інтуїтивним осяянням, розрахованими на розуміння втаємниченим елітарним читачем. Символісти прагнули виразити індивідуальний емоційний досвід за допомогою символізованої мови, зокрема символу. Вони заглиблювалися у внутрішній, ірраціональний світ, прагнучи передати таємницю існування людського "Я" за допомогою індивідуального вживання метафор й образів-символів.

(італ. sonetto, від лат. sonus: звук) ліричний твір строфічної форми, який складається з чотирнадцяти рядків п'ятистопного або шестистопного ямба, тобто двох відкритих чи закритих катренів із перехресним римуванням і двох траверсів тернарного римування за основною схемою abab, abab, ccd, eed, хоча можливі й інші варіанти: abab, abab, cdе, сdе тощо. Найповніше можливості сонету розкриті у творчості І.Франка. Сонет став звичним у версифікаційній практиці українських поетів ХХ століття (П.Тичина, М.Зеров, М.Рильський, П.Филипович, М.Драй-Хмара, Ю.Клен, Б.-І.Антонич, Є.Маланюк та ін.).

(лат. sonus: звук) ілюзорний сонет з чотирнадцяти рядків, в якому не дотримано всіх правил побудови цієї строгої строфічної форми. Катрени у сонетоїдах можуть мати різні рими, рядки у творі – різний розмір.

(лат. socialis: суспільний і realis: суттєвий, дійсний), – псевдохудожній унітарний метод (напрям) у радянській літературі. Уперше офіційно названий на сторінках "Літературної газети" (1932, 23 травня), декретований Й.Сталіним (1932), офіційно проголошений на Першому з'їзді радянських письменників (1934), обґрунтований М.Горьким, А.Луначарським, О.Ждановим та ін. Його основою стало штучне поєднання художнього стилю (реалізм) та політичної, позахудожньої тенденції (соціалістичний). Визначальними для нього були позаестетичні принципи: партійність як абсолютизований критерій класової доктрини марксизму-ленінізму, звульгаризована народність, пролетарський інтернаціоналізм тощо. Поняття прекрасного стосувалося міфізування та прославлення радянської ладу і його вождів, героїв (Г.Котовський, В.Чапаєв, Павлик Морозов та ін.), потворне – викриття "класових ворогів" тощо.

псевдотеорія "соцреалізму", яка відображала тенденції парадності, позірного благополуччя радянського суспільства за умов нібито "розвинутого соціалізму", позбавленого внутрішніх суперечностей. Проголошувала культ "світлого майбутнього". З'являлися твори перейняті бадьорим настроєм "будівника комунізму", ідеалізованого героя, який легко, по-більшовицьки, долає перешкоди.