Історія української ...

(франц. symbolisme, від symbole: символ) тип творчості, в якому переважають інтуїтивне осяяння й асоціативне мислення. Сформувався як стильова тенденція модернізму у Франції в 70-80-ті роки ХІХ ст. Символісти за оболонкою тексту, позбавленого значення подій, зосереджували глибокий зміст, із найтоншими, ледь зазначеними переживаннями, порухами артистичної душі, інтуїтивним осяянням, розрахованими на розуміння втаємниченим елітарним читачем. Символісти прагнули виразити індивідуальний емоційний досвід за допомогою символізованої мови, зокрема символу. Вони заглиблювалися у внутрішній, ірраціональний світ, прагнучи передати таємницю існування людського "Я" за допомогою індивідуального вживання метафор й образів-символів.

(італ. sonetto, від лат. sonus: звук) ліричний твір строфічної форми, який складається з чотирнадцяти рядків п'ятистопного або шестистопного ямба, тобто двох відкритих чи закритих катренів із перехресним римуванням і двох траверсів тернарного римування за основною схемою abab, abab, ccd, eed, хоча можливі й інші варіанти: abab, abab, cdе, сdе тощо. Найповніше можливості сонету розкриті у творчості І.Франка. Сонет став звичним у версифікаційній практиці українських поетів ХХ століття (П.Тичина, М.Зеров, М.Рильський, П.Филипович, М.Драй-Хмара, Ю.Клен, Б.-І.Антонич, Є.Маланюк та ін.).

(лат. sonus: звук) ілюзорний сонет з чотирнадцяти рядків, в якому не дотримано всіх правил побудови цієї строгої строфічної форми. Катрени у сонетоїдах можуть мати різні рими, рядки у творі – різний розмір.

(лат. socialis: суспільний і realis: суттєвий, дійсний), – псевдохудожній унітарний метод (напрям) у радянській літературі. Уперше офіційно названий на сторінках "Літературної газети" (1932, 23 травня), декретований Й.Сталіним (1932), офіційно проголошений на Першому з'їзді радянських письменників (1934), обґрунтований М.Горьким, А.Луначарським, О.Ждановим та ін. Його основою стало штучне поєднання художнього стилю (реалізм) та політичної, позахудожньої тенденції (соціалістичний). Визначальними для нього були позаестетичні принципи: партійність як абсолютизований критерій класової доктрини марксизму-ленінізму, звульгаризована народність, пролетарський інтернаціоналізм тощо. Поняття прекрасного стосувалося міфізування та прославлення радянської ладу і його вождів, героїв (Г.Котовський, В.Чапаєв, Павлик Морозов та ін.), потворне – викриття "класових ворогів" тощо.