Плани практичних занять з методичними рекомендаціями

Практичне заняття № 1

Тема: Риторика як наука про мистецтво слова

Опрацювати такі питання:

1. Предмет та завдання курсу, його значення для підготовки видавців, редакторів.

2. Риторика як наука і навчальна дисципліна. Проблеми і завдання риторичної науки

3. Місце риторики серед інших дисциплін.

4. Своєрідність риторичної науки. Риторика як елемент культури.

5. Риторичні основи журналістики як професії підвищеної мовленнєвої відповідальності.

 

Основні терміни та поняття: ораторське мистецтво, красномовство, риторична комунікація, аудиторія, елоквенція, мисленнєво-мовленнєва діяльність.

Виконати завдання: 1) з хрестоматії, вміщеної у підручнику Г.Сагач «Риторика», виписати по 5 українських прислів`їв та приказок про силу і красу слова, про думку і мову, про правила риторичної комунікації. Використовуючи ці прислів`я, написати промову.

 

Література:

1. Абрамович С. Д., Чікарькова М. Ю. Риторика: навч. посібник /  С. Абрамович. – Львів : ПАІС, 2001. – 397 с.

2. Апресян Г. З. Ораторское искусство / Г. Апресян. – М. : Наука, 1982. – 267 с.

3. Ивин А. А. Риторика. Искусство убеждать/ А. Ивин. – М.: Наука, 2002. – 362 с.

4. Сагач Г. М. Риторика / Г.Сагач. – К.: Вища шк., 2000.  – 489 с.

5. Смелкова З. С., Ассуирова Л. В., Савова М. Р. Риторические основы журналистики / З.Смелкова. – М. : Наука, 2002. – 298 с.

 

Методичні вказівки

Розкриваючи перше питання, потрібно звернути увагу на те, що риторика як наука шукає шляхи вирішення таких проблем і завдань:

-                     Пошук оптимальних алгоритмів спілкування, взаєморозуміння в умовах сучасного суспільства;

-                     Дослідження форм, механізмів мовлення: говоріння, аудіювання, читання, письма, а також різних знакових систем у житті людей;

-                     Формування мовної особистості – контактної, яка володіє не тільки вміннями, але і вимогами спілкування;

-                     Подальше удосконалення нормативів та правил культури мовлення, її логіки, організації матеріалу, адекватного його мовного оформлення;

-                     Дослідження феноменів інтуіції, мовного відчуття, механізмів імпровізації, внутрішнього мовлення та мислення у мовленнєвому самовираженні;

-                     Моделювання процесів мовлення та спілкування, ораторської майстерності.

Значення цього курсу для підготовки видавців, редакторів важко переоцінити, адже мова журналістики – показник її морально-етичного рівня, і ширше – рівня культури суспільства. А значить риторичний аспект підготовки журналіста, видавця, редактора є не менш важливим, ніж формування його світоглядної, громадянської позиції та інших соціальних якостей.

Для висвітлення другого питання, необхідно зазначити, що наука про красномовство виникла як спроба осмислити закономірності гарного мовлення прозою, що в античному суспільстві цінувалося значно менше, ніж художнє, поетичне слово. Термін походить від грецького – наука про ораторське мистецтво, красномовство. Латиною поняття «красномовство» як «мистецтво говорити» позначається словом eloquentia  елоквенція.

Отже, риторика  це наука про способи переконання, ефективні форми впливу (переважно мовного) на аудиторію з урахуванням її особливостей. Без риторики не може обійтися ні журналіст, ні проповідник, ні викладач, ні державний діяч, ні юрист, ні бізнесмен. Чим розвинутішим є суспільство, тим більше в ньому цінується вміння володіти словом.

Відповідаючи на третє питання, треба пам’ятати, що риторика – комплексна наука, тобто її місце – на стику, пересіченні (причому багаторівневому) ряду наук. Це не тільки академічна дисципліна, предметом вивчення якої є теоретичні питання ораторства. Це й прикладна дисципліна, що має на меті виховання вмілого промовця, який би володів прийомами ораторського мистецтва. Тому риторика тісно пов'язана з практикою повсякденного красномовства. Водночас вона взаємодіє з іншими науками. Риторика начебто вбирає в себе з інших наук такі змістовні компоненти, які в системі визначають риторику як науку про закони ефективної мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

Необхідно вказати з якими науками і в яких аспектах найтісніше взаємодіє риторика.

Аналізуючи четверте питання, слід подати характеристику найважливіших ознак риторики, звернути увагу на її інтегративність, універсалізм, прикладну спрямованість, системність; на те, що риторика розвиває в людині цілу систему особистісних якостей, що ефективна мисленєво-мовленнєва діяльність – основа професіоналізму.

Крім того це наука, яка знаходиться у безпосередньому стосунку до категорії моральногоетос є найважливішою складовою риторики, тобто поза етосом (моральна позиція оратора) риторика руйнується, вироджуючись у демагогію, балаканину. Таким чином, проаналізовані ознаки дозволяють говорити про особливе місце риторики на авансцені сучасної науки, сутність якої полягає у її здатності здійснювати цілісний підхід до розвитку мовної та риторичної особистості.

Розкриваючи п`яте питання, необхідно усвідомити, що Слово – професійна зброя журналіста. Недарма ж кажуть, що журналіст – професія підвищеної мовленнєвої відповідальності. Епоха інформаційного буму стала часом мовленнєвої агресії, яка руйнує взаєморозуміння людей. Соціальні основи відродження риторики насамперед простежуються в риториках, які є професійно зорієнтованими. Риторика журналіста – це, насамперед, мистецтво спілкування автора з адресатом і вчення про правила створення  мовленнєвих текстів у сфері журналістики. Це вчення про Слово суспільно значуще, дійове, правдиве та виразне. І одночасно – особистісне, авторське. Саме риторика пропонує просту і переконливу формулу особистісного прояву людини в Слові: етос, логос, пафос.

Слово журналіста повинно утверджувати моральні ідеали (етос) -  захищати добро і правду, об`єднувати людей, гармонізувати суспільні відносини. Слово журналіста має бути розумним (логос), спрямованим до пошуків істини, насиченим за змістом, логічним. Слово журналіста повинно емоційно впливати на адресата (пафос).

 

Практичне заняття № 2-3

Тема: Основні поняття та розділи риторики

Опрацювати такі питання:

1.     Загальні поняття класичної риторики.

2.     Логос як основна категорія класичної риторики.

3.     Поняття «етос» як важливий морально-етичний елемент ораторського мистецтва.

4.     Пафос як категорія естетики.

5.     Основоположні розділи класичної риторики.

 

Основні терміни та поняття: інвенція, елокуція, диспозиція, елоквенція, меморія, індукція, акція, логос, етос, пафос, топос.

Виконати завдання: 1) дібрати кілька текстів парламентських промов народних депутатів України та офіційних звернень або привітальних слів (з матеріалів преси за вибором). Проаналізувати їх на відповідність поняттям класичної риторики (логос, етос, пафос); 2) створити власний виступ, застосовуючи усі розділи класичної риторики.

 

Література:

1.    Абрамович С. Д., Чікарькова М. Ю. Риторика: навч. посібник / С. Абрамович. – Львів: ПАІС, 2001. – 397 с.

2.    Абрамович С. Д. Риторика загальна та судова: навч. посібник / С. Абрамович. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 416 с.

3.  Мацько Л. І., Мацько О. М. Риторика: навч. посібник / Л. Мацько. – К.: Вища шк, 2003. – 311 с.

4.  Сагач Г. Риторика / Г. Сагач. – К.: Вища шк., 2000. – 489 с.

5.  Чибісова Н. Г., Тарасова О. І. Риторика: навч. посібник. – К.: Вища шк., 2003. – 411 с.

 

Методичні вказівки

Щоб відповісти на перше питання, варто згадати, що найпростіше визначення класичної риторики – мистецтво переконувати – реалізується через такі основні загальні поняття риторики, що мали назву в античній науці логос, етос, пафос, топос.

Перші три основоположні категорії класичної риторики можна визначити як три важливі наукові критерії, успадковані й іншими філологічними (і не тільки) науками: критерій істинності (логос), критерій щирості (етос), критерій відповідності мовної поведінки (пафос). Аналогічно трактували сутність риторики й давньогрецькі мислителі, античні теоретики й практики риторики. Розуміючи силу слова, яке може і вбити, і оживити, вони попереджали, що право на впливову, переконуючу промову мають лише ті люди, котрі сформували у собі основні якості мовної особистості: етос, пафос, логос.

Для висвітлення другого питання, необхідно зазначити, щоу давньогрецькій мові слово Logos означало такі дві групи понять: а) слово, мова, мовлення і б) поняття, думка, розум, а точніше – єдність цих понять обох груп як всезагальну закономірність. Це відбилося в семантиці сучасних слів з коренем лог-, які зосереджені в основному у сферах логіки (науки про закони і форми мислення) та мовознавства: логічна граматика, філологія, логічне мовлення, логічне судження, логограма тощо.

Логос як основна категорія класичної риторики покликаний був представляти думку і слово, що практично означало: слово має зміст, думку, воно має йти від розуму й апелювати до нього. У сучасній риториці логічність є однією з основних ознак промови і тексту. Вона реалізується через можливість вибору у мовному викладі послідовності міркувань, несуперечності тез і положень промови.

Готуючи третє питання, необхідно засвоїти, щоу давньогрецькій мові слово ethos означало звичай, звичка, характер, норов (від нього походить і сучасне слово етика) і в античній риториці спочатку вживалося як ознака до слова оратор, а потім закріпилося в риторичній науці як її моральний принцип. Етос є основою формування риторичного ідеалу.

Як одна з основних категорій класичної риторики етос визначав зразкову суспільну й морально-етичну поведінку оратора, інакше промовець не зможе переконувати інших і впливати на них. Власне, без етосу (морального кодексу) риторика самознищується, перетворюється не в істину думок і почуттів, а в самообман. За Арістотелем, промовець має сприйматися слухачами як людина достойна, гідна промовляти до їхніх сердець і розуму.

Антична риторика широко послуговувалася поняттям етосу, виховувала високу мораль (гідність, чесність, справедливість, порядність). Звичайно, риторику як технологію мовлення, як комунікативний матеріал, як засіб переконання можна використати як на благо людей, так і на зло. Однак риторична наука і практика декларувала і відстоювала високу моральність оратора як непорушний закон, як велике благо оратора і риторики в цілому.

При підготовці до четвертого питання треба пам`ятати, що пафос (гр. pathos – пристрасть, почуття) – це інтелектуальне, вольове, емоційне устремління мовця, яке виявляється і в процесі мовленнєвої комунікації, і в його продукті – тексті.

Пафос є категорією естетики, а також фактом життя. Певні справи, погляди, ідеї можуть настільки оволодівати особистістю людини, що стають пристрастю (пафосом) її життя, творчості, або суспільної чи професійної діяльності. І, безперечно, все це виявляється у пафосі мовлення спонтанно, тобто незалежно від автора, природно або зумисне, з певною настановою на досягнення очікуваного стилістичного ефекту, співчуття, переживання, захоплення тощо.

Проблема пафосу як поняття риторики постає в розмежуванні пафосу самого мовця, тобто його особистих почуттів, що виливаються в промові, і того пафосу, який досягається мовними засобами, який іде до слухачів від тексту, а не від промовця. Питання полягало в тому, чи має право оратор і якою мірою виявляти свої особисті почуття в промові, адже риторика потребує від промовця бути щирим. Як можна стримувати свій пафос і як керувати пафосом аудиторії, щоб не бути смішним, пишномовним, надміру трагічним, - для цього техніка риторики пропонує цілу низку прийомів організації мовних засобів промови і мовної поведінки оратора.

Відповіддю на п`яте питання буде детальний аналіз основоположних розділів класичної риторики. Основні групи сформульованих Аристотелем положень щодо ефективної організації публічного виступу, до розвитку яких у Римі згодом були причетними Цицерон, Квінтіліан та інші ритори, відомі сьогодні під назвою «канони риторики». Знамениті 5 частин риторичного канону складають розділи  інвенція («пошук аргументів»), диспозиція («компонування тексту»), елокуція («засоби мовної виразності»), меморія («запам`ятовування матеріалу»), акція («підготовка оратора до виступу»). Останнім часом до них приєднався ще один канон індукція («залучення невербальних засобів»).

Необхідно подати детальну характеристику цих термінів, проаналізувати їх складові, навести приклади.

 

Практичне заняття № 4

ТемаВиди красномовства та сфери його застосування

Опрацювати такі питання:

1.     Жанри академічного красномовства. Форми діалогу зі слухачами.

2.     Жанри політичної риторики. Найдавніші джерела політичного красномовства як засобу боротьби за владу.

3.     Різновиди та функції судового (юридичного) красномовства.

4.     Церковне красномовство, види та структура церковних проповідей.

5.     Розповсюдження суспільно-побутового красномовства та його жанрів.

 

Основні терміни та поняття: академічне красномовство, наукова доповідь, наукове повідомлення, наукова лекція, науково-популярна (публічна) лекція, реферат, виступ, бесіда, політична риторика, політична промова, доповідь, виступ, інформація, огляд, бесіда, юридичне красномовство, судова промова, дебати, церковне красномовство, суспільно-побутове красномовство.

Виконати завдання: 1) знайти приклади жанрів суспільно-побутового красномовства: ювілейних промов, привітальних слів, поминальних слів. Скласти та виголосити власний варіант ювілейної промови; 2) написати 5 невеликих риторичних творів на актуальну суспільну тему, ілюструючи різні види красномовства. Визначити характерні риси кожного.

 

Література:

1.   Абрамович С. Д., Чікарькова М. Ю. Риторика: навч. посібник / С. Абрамович. – Львів : ПАІС, 2001. – 397 с.

2.   Апресян Г. З. Ораторское искусство / Г. Апресян.  М.: Наука, 1982. –267 с.

3.  Мацько Л. І., Мацько О. М. Риторика: навч. посібник / Л. Мацько. – К.: Вища шк., 2003. – 311 с.

4.  Сагач Г. Риторика / Г. Сагач. – К.: Вища шк., 2000. – 489 с.

5.  Чибісова Н. Г., Тарасова О. І. Риторика : навч. посібник / Н. Тарасова. – К.: Вища шк., 2003. – 411 с.

 

Методичні вказівки

При відповіді на перше питання плану необхідно подати дефініції поняття «академічне красномовство» та визначити сферу його застосування.

В Україні зародження академічного красномовства пов'язане з функціонуванням Острозької школи та Києво-Могилянської Академії. Згодом воно розвивається у стінах кількох університетів (Київський, Львівський, Харківський та ін.). Видатними представниками українського академічного красномовства були М. Максимович, М. Костомаров, В. Єрмаков та ін.

Головні риси академічного красномовства  доказовість, бездоганна логічність, точність мислення, чітка, позбавлена будь-якої двозначності, термінологія. Наука, як відомо, є точним описом реальних, матеріальних явищ світу. Науковий опис цих явищ в усному слові і живить академічне красномовство. Не менш суттєво, що результати наукових досліджень мусять бути донесені до громадськості (не кажучи вже про студентів та учнів) у дещо спрощеній (адаптованій) формі. Водночас школярі та студенти мусять опанувати мову науки, її термінологію та спосіб викладу. Звичайно ідеалом наукової лекції є виклад, адекватний складності об'єкта дослідження.

До жанрів академічного красномовства належать: наукова доповідь, наукове повідомлення, наукова лекція (вузівська та шкільна), реферат, виступ на семінарському занятті, науково-популярна (публічна) лекція, бесіда. Необхідно подати детальну характеристику  кожного з цих  жанрів.

Зверніть увагу на різноманітні форми діалогу зі слухачами: колоквіум, дискусію, диспут, усну рецензію, обговорення. Деякі з цих жанрів мають письмові аналоги: наукова доповідь  стаття, усна рецензія  письмова рецензія тощо. Однак на письмі автор зв'язаний законами писемної форми  він не може жестикулювати, висловлювати свої емоції, робити паузи. В аудиторії ж оратор може вдаватися до різних засобів впливу на слухачів до акторських прийомів включно.

Готуючи відповідь на друге питання зверніть увагу на визначення поняття «політичне красномовство», а також на найдавніші джерела політичного красномовства як засобу боротьби за владу.

Справжньою колискою політичної культури і батьківщиною політичного красномовства стала антична Греція. Слово «політика» походить від грецького «поліс»  місто. Політичне красномовство формується на ґрунті т.зв. епідектичної (урочистої) риторики, але без пишнот та панегірично-урочистого тону.

Політична риторика диференціюється на такі основні жанриполітична промова, доповідь, виступ, інформація, огляд та бесіда. Вони різняться більшим чи меншим обсягом та вагомістю змісту. Наприклад, політична доповідь виголошується звичайно на партійному з'їзді й окреслює стратегію політичної діяльності даної партії. А політична інформація може проводитися в підвідомчих даній партії осередках освіти, дитячих закладах типу скаутських чи піонерських і розрахована на ліквідацію політичної безграмотності. Огляд чи бесіда обираються політиками, які хочуть знайти свою аудиторію на виборчій дільниці. Політичний виступ чи промову ми часто чуємо з екрану телевізора чи по радіо  наприклад, виступи депутатів у Верховній Раді.

За сферою функціонування політична промова поділяється на парламентську, мітингову та воєнну. У моменти суспільного неспокою, революцій або соціальних перетворень широке розповсюдження знаходять мітингові промови. У періоди стабілізації суспільного життя переважає інтерес до парламентського красномовства. У наш час швидко розвивається як парламентське, так і мітингове красномовство.

Особливого значення політичне красномовство набуває в умовах широкого тиражування його засобами масової комунікації  преса, радіо, телебачення.

Відповідаючи на третє питання варто подати визначення поняття «судове (юридичне) красномовство» та згадати, що судове красномовство виникло в Давній Греції у вигляді апологій – промов на захист самого себе, що їх писали для населення логографи-софісти.

Сучасний суд дуже відрізняється від судочинства античної пори. Це складна процедура, учасники якої чітко розподіляють ролі: прокурор, адвокат, свідки і т.д. Античний «захист самого себе» поступився всебічному вивченню особистості підсудного та обставин справи. Кожне слово тут повинно бути вагомим і точним, особливо в суді першої інстанції, важливою частиною якого є дебати.

Судова промова  це промова, звернена до суду та інших учасників судочинства і присутніх при розгляді кримінальної, цивільної, адміністративної справи, в якій містяться висновки щодо тієї чи іншої справи. Основними особливостями судової промови в порівнянні з іншими видами ораторського мистецтва є: офіційний характер промови; полемічність; спрямованість (до суду); попередня зумовленість змісту (справа, яку слухає суд); підсумковий характер судової промови.

У суді виступають з промовами прокурор (обвинувач) та адвокат (захисник). Звичайно визначають прокурорську (звинувачувальну) та адвокатську (захисну) промови. Крім того, у судових суперечках часом беруть участь громадський обвинувач і громадський захисник, цивільний позивач і цивільний відповідач (або їх представники); потерпілий та його представник; нарешті  підсудний, у ролі захисників якого можуть виступати його близькі родичі, опікуни або піклувальники.

Судова промова повинна ефективно впливати насуд, допомагати формуванню переконань суддів та присутніх у залі суду громадян.

Важливим моментом кожної судової промови є її моральне підґрунтя. Аморальний суд принципово неприпустимий, так само, як суб'єктивне трактування справи, упередженість судової особи щодо злочинця.

Відповідь на четверте питання питання передбачає аналіз поняття «церковне красномовство», його видів та жанрів.

Релігійне красномовство характерне не лише для сфери християнської культури. В зародку воно існувало, наприклад, у Давній Греції.

Християнська свідомість базується на Біблії і на тих догматах (непорушні істини віри), які упродовж століть усталювалися колективним досвідом церкви. Це визначає своєрідність церковного ораторства, основним жанром якого є проповідь — коментар до Біблії.

Протягом століть склалася така загальноприйнята система, як чотири види проповіді:проповідь-розповідь, проповідь-слово (урочиста), проповідь-повчання, бесіда-тлумачення Святого Письма (гомілія).

Звичайна структура проповіді: епіграф (з Писання); вступ (зацікавлення, опис, оповідь); основна частина, або виклад матеріалу (міркування); повчальна частина; закінчення-підсумування; заклик.

Згідно з загальноприйнятою практикою, пастир долучає також до матеріалу Святого Письма ті проблеми, що, як це свідчить сповідь, особливо хвилюють його паству: політичні, філософські, побутові тощо.

Для висвітлення п`ятого питання, необхідно зазначити, що суспільно-побутове красномовство  це влучне, гостре або урочисте слово з приводу якоїсь важливої події у приватному житті або певної гострої чи цікавої ситуації.

Теоретики Греції та Риму розрізняли красномовство залежно від сфери його застосування. Пишні церемонії, які відгравали велику роль у житті античного суспільства, не мислилися без риторики. Урочисте (епідектичне) красномовство, згідно з античними класифікаціями, часто ідентифікували з політичним, але це було характерно скоріше для епох, коли життя невеликого колективу не диференціювалося на сфери політичну та приватну. Епідектичне красномовство з часом замінило поезію, яка прикрашала урочисті моменти життя громади, й перейняло низку поетичних прийомів.

Епідектичне красномовство від початку містило в собі жарти й іронію. У пізній античності виділяється вже й суто побутове красномовство, яке називали тоді гомілетикою. Склалося також як особливий жанр надгробне слово, яке існувало в усній формі. Письмова форма  віршова  утворила в цій сфері особливий жанр лірики  епітафію.

Сьогодні жанрами соціально-побутового красномовства є: ювілейні промови, привітальне слово, застільне слово (тости), надгробне (поминальне) слово. Тут найчастіше йдеться про величання, похвалу тої чи іншої особистості, групи або явища, тобто можна сказати, що ці промови за своїм духом є панегіричними. Характерною рисою подібного красномовства є ритуальність(ситуація хрестин, весілля, похорону тощо), і це накладає певний відбиток на стиль промови.

Найчастіше такі виступи бувають імпровізаціями, які не готуються заздалегідь. Це невеликі, лаконічні тексти, що не вимагають обов'язкової, звичайної для інших галузей риторики твердої схеми побудови (вступ, основна частина, висновки). Логічне начало тут може бути послаблене; панує емоційна стихія.

 

Практичне заняття № 5

Тема: Історичний розвиток риторики.

Античне ораторське мистецтво

Опрацювати такі питання:

1.  Міфологія красномовства. Основні риси риторики Давнього Сходу.

2.  Порівняльна характеристика риторики Давнього Єгипту, Давнього Ірану, Давньої Індії, Давнього Китаю.

3.   Античне ораторське мистецтво. Виникнення і розвиток риторики в Давній Греції (Емпедокл, софістика, Ісократ).

4.  Видатні давньогрецькі оратори (Горгій, Сократ, Платон, Арістотель, Демосфен).

5.  Римський період розвитку античного красномовства. Три джерела красномовства. Риторичний ідеал античності.

 

Основні терміни та поняття: софістика, логографи, патристика, евристична бесіда, апологія, епідейктичне красномовствосередній, низький та високий стилі.

Виконати завдання: 1) згідно з канонами однієї з античних риторик  (на вибір) написати та виголосити  промову на суспільно актуальну тему, подати детальну характеристику визначальних рис обраної риторичної системи.

 

Література:

1.     Варга Д. Древний Восток: У начал истории письменности / Д. Варга. – Будапешт: Корвина, 1985. – 165 с.

2.     Гринцер П. А. Основные категории классической индийской поэтики / П. Гринцер. – М.: Наука, 1987. – 312 с.

3.     Литература Древнего Востока / В. Никитина, Е. Паевская, Л. Позднеева. – М. : Московский университет, 1962. – 466 с.

4.     На ріках Вавілонських: З найдавнішої літератури Шумеру, Вавілону, Палестини / Упор. М. Москаленко. – К.: Дніпро, 1991. – 398 с.

5.     Аверинцев С. С. Античный риторический идеал и культура Возрождения / С. Аверинцев // Античность и культура Возрождения. – М., 1984. – С. 142-153.

6.     Античные риторики / Под ред. А. Тахо-Годи. – М.: Изд. Московского университета, 1978. – 352 с.

7.     Античная поетика: Риторическая теория и литературная практика / Ред. М. Гаспаров. – М. : Наука, 1991. – 256 с.

8.     Борухович В. Ораторское искусство Древней Греции / В. Борухович // Ораторы Греции. – М., 1985. – С. 5-24.

9.     Козаржевский А. Ч. Античное ораторское искусство / А. Козаржевский. – М.: Изд. Московского университета, 1980. – 72 с.

10.   Корнилова Е. Н. Риторика – искусство убеждать: своеобразие публицистики античной епохи / Е. Корнилова. – М.: Изд-во УРАО, 1998. – 208 с.

11.    Риторика // Словарь античности. – М.: Стройиздат, 1992. – С. 496-498.

12.    Цицерон Марк Туллий. Три трактата об ораторском искусстве / М. Гаспаров. – М. : Научно-издательский центр Ладомир, 1994. – 475 с.

 

Методичні вказівки

Розкриваючи перше питання, потрібно звернути увагу на те, що у міфології знаходили своє відродження і дар красномовства і майстерне володіння пісенно-поетичним переконувальним живим словом, що здатне впливати на людину, а то й вирішувати її долю. Слід звернути увагу на те, що в міфології і давніх епосах різних народів боги і герої красномовства слова, голосу, мови і співу мали різні втілення та імена, але всі вони були напрочуд красивими, вишуканими, обдарованими. Народ пов'язував з мовою, з її впливом на людину все краще, чого досягав, що хотів мати і як його уявляв.

Для висвітлення другого питання, необхідно подати порівняльну характеристику риторики Давнього Єгипту, Давнього Ірану, Давньої Індії, Давнього Китаю.

Відповідаючи на третє питання, треба пам’ятати, що, красномовство відіграло помітну роль у формуванні культури античного суспільства. Існував навіть міф про божественне походження риторики. Особливо активно розвивалися суспільно-політична риторика, судове та академічне красномовство. Колискою античного ораторського мистецтва була Греція. Згодом, після походів Александра Македонського (IV ст. до Христа) грецька культура поширилася майже в усьому світі (т.зв. еллінізм). Після засвоєння засад грецького красномовства Давнім Римом, що був в античності «володарем світу», греко-римська риторика стала основою ораторської культури народів Європи. Наприкінці античної епохи існувала велика кількість риторичних шкіл та писаних посібників, які суттєво прислужилися розвитку цієї науки.

Відповіддю на четверте питання буде детальна характеристика риторичної спадщини видатних давньогрецьких ораторів: Горгія, Сократа, Платона, Арістотеля, Демосфена та ін.

Розкриваючи п`яте питання, необхідно усвідомити, що войовничий і практичний Стародавній Рим холодно сприймав грецький культ краси в усьому, тому виробляв свій ораторський ідеал. Для римської ментальності не характерний культ гарного слова, звукової гармонії, насолоди пишномовністю. Політична система цієї могутньої імперії потребувала практичного красномовства в сенатських дебатах. Якщо у Давній Греції заняття риторикою мали масовий характер, то в Стародавньому Римі це було сферою законодавства, політики, влади  консулів і сенаторів. Політики сперечалися між собою, відстоюючи свої проекти й інтереси.

Для давньоримської риторики характерними є кілька ознак. Одна з них  інвективність, тобто розвінчуваність. Інвектива зазвичай супроводжувалася іншою ознакою негації  грубуватим гумором, який дуже подобався плебсу. Ще однією прикметною ознакою римської риторики є її афористичність. Інші риторичні засоби  нагромадження дієслів, метафори, антитези  органічно ввійшли в римську риторику. Проте основою її завжди були сумлінно дібрані і згруповані факти.

Також слід подати характеристику наважливіших ознак риторики визначних ораторів цього періоду (Гай Юлій Цезар, Квінтіліан, Цицерон та інші).

 

Практичне заняття № 6

Тема: Ораторське мистецтво в Середні віки

Опрацювати такі питання:

1.  Красномовство біблійних проповідників (Старий та Новий Завіти). Десять Заповідей (Декалог) як найважливіший зразок релігійно-дидактичної риторики Біблії.

2.   Пророче слово і повчальні слова як різновиди біблійного красномовства. Формування засад середньовічного європейського красномовства (Філон Александрійський, Тертулліан). Розвиток патристики: Августин Аврелій, Єронім.

3.   Ораторське мистецтво в Середні віки. Візантійська теорія риторики.

4.   Розвиток риторики на Заході в Середні віки. Риторика та гомілетика.

 

Основні терміни та поняття: гомілетика, патристика, релігійно-дидактична риторика, догматика, схоластика, університетські проповіді.

Виконати завдання: 1) виконати порівняльний аналіз кількох текстів античних риторів та уривків з Біблії. Визначити їх спільні та відмінні риси;  2) за зразком  Біблії або Корану створити власну проповідь на суспільно актуальну тему.

Література:

1. Библейская энциклопедия. – Oxford, 1995.

2. Гече Г. Библейские истории / Г. Гече. – М., 1990.

3. История всемирной литературы: В 9 т. – М.: Наука, 1983. – Т. 1. – С. 271-302, 501-515.

4. Лопухин А. П. Толковая Библия, или комментарий на все книги Св. Писания Ветхого и Нового Завета: В 3 т. / А. Лопухин. – Стокгольм: Институт перевода Библии, 1987. – 4180 с.

5. Абрамович С. Риторика та гомілетика / С. Абрамович. – Чернівці, 1995. – С. 41-85.

6. Абрамович С. Д., Гураль М. И., Чикарькова М. Ю. Риторика. Ч. 1. История развития риторики / С. Абрамович. – Черновцы, 2000. – С. 40-51.

7. Амфитеатров Я. Чтение о церковной словесности, или гомилетика / Я. Амфитеатров. – Ч. І, ІІ. – К., 1846.

8. Раннехристианские церковные писатели: Антология. – Брюссель, 1964.

9. Шенберг В. А., Савкова З. В. Риторика. – СПб., 1997. – С. 39-52.

 

Методичні вказівки

Щоб відповісти на перше питання, варто згадати, що Біблія, яка на рівних засадах з античною спадщиною стала фундаментом європейської й не лише європейської культури, була не менш важливим чинником формування пізньої європейської риторики, ніж правила Ціцерона. Понад тисячу років література в Європі, й частково на Сході, формувалася в річищі церковності, уявити собі європейську риторику середньовіччя або Нового часу без біблійного впливу неможливо. Тому аналіз риторичних моментів Біблії, при всій своєрідності останніх, постає як важливе завдання.

Кращі зразки церковної проповіді відзначаються вишуканою риторичною майстерністю – наприклад, твори Ф.Прокоповича, справжнього віртуоза в сфері ораторства.

Слід подати характеристику Десяти Заповідей, які були початком розвою юридичної думки та судового красномовства в Давньому Ізраїлі.

Для висвітлення другого питання, необхідно зазначити, щоу середні віки ораторське мистецтво розвивалося переважно в руслі церковної проповіді, оскільки церква була основним осередком культури. Світське красномовство  академічне, судове, побутовезнаходилось під церковним впливом.

Новий тип риторики кристалізується в II ст., коли християни почали ширше знайомитися з античною спадщиною, використовуючи її філософсько-літературні методи. Тоді ж загострилася боротьба з єресями («особливими вченнями»), що зумовило розвиток полеміки. Пізніше становлення християнської догматики на Вселенських Соборах також проходило у жвавих дискусіях. Власне, риторика в християнському середньовіччі набуває рис гомілетики, зосереджуючись переважно у сфері релігійного красномовства, адже в середні віки релігія була основним осередком та джерелом культури. Середньовічний ритор промовляв лише на теми, пов’язані зі спасінням душі.

Надалі риторичне мистецтво європейського середньовіччя (гомілетика) розвивалося в річищі патристики(твори Отців Церкви, які у середньовіччі вважали найважливішим після Святого Письма джерелом істин християнської віри).

Формування предмета гомілетики завершив Григорій Двоєслов. У його «Пастирському правилі» сформовано поняття «казуїстика»: з погляду античної риторики, промовець мусив зважати на склад аудиторії. Зміст та форму проповіді слід змінювати відповідно до статусу аудиторії, бо не одними й тими ж словами звертаються до старих людей і до дітей, до воїнів та ченців тощо. Потрібно враховувати характер, здібності, суспільний стан людини або групи людей.

Готуючи третє питання, необхідно засвоїти, щотеорія риторики своїм корінням сягає античності. Але візантійське красномовство базується на новому змісті  християнстві, нових принципах літературної форми. До традицій «азіанізму» долучається могутній безпосередній азійський літературний вплив. Це Біблія, яка не лише подає нові духовні ідеали, але й владно впливає на формування нового літературного стилю.

Основоположником візантійської риторичної теорії вважають Гермогена Тарсійського (II-III ст.)  теоретика, який першим піддав сумніву погляд Арістотеля на риторику як «прикладну логіку».

Проповідь як жанрова система є провідною у візантійській літературі й риториці. Ця система складалася з трьох типів проповідей, визначених за правилами гомілетики Василя Великого:

1) проповідь як екзегетика  тлумачення прихованого, містичного змісту Святого Письма, розрахованого на інтелектуалів.

2) проповідь як напучення  настанова для простого люду;

3) проповідь богословська  трактування питань віри й застерігання від єретизму.

Візантійська риторика базувалася на античному літературному досвіді, тобто на теорії прози, започаткованій ще Арістотелем. Стрижнем її було втілення духовної ідеї, яку належало донести до слухача з максимальною чіткістю та повнотою.

При підготовці до четвертого питання треба пам`ятати, що риторична проповідь на середньовічному Заході була не лише однією з найбільш масових форм словесності, а й єдиною живою формою публічної промови. Щоправда, створювалася вона латиною в монастирях, школах та університетах. Виголошуючи проповідь, проповідник переходив на мову, якою володіла паства  італійську, французьку, іспанську тощо. Більше тисячі років латинська проповідь розроблялася стихійно, й лише у ХІІІ-ХУІ ст. з’явилися посібники, в яких простежується прагнення повернутися до античних (Ціцеронових) традицій. Оскільки проповідь уникала античної байдужості до істини (якщо оратора не сприймають, значить, справа не в майстерності  він позбавлений благодаті); проповідь була вже не суб’єктивним твором, а коментарем до Писання.

Однак слід зазначити, що середньовічна західноєвропейська риторика не була наскрізь гомілетикою, церковною риторикою. Розвивалися судочинство, шкільна наука, суспільні відносини; вміння говорити і переконувати все більше цінувалося і поза стінами церкви. Цей процес починався непомітно, але тривав довго, і увінчався визнанням риторики як панівної наукової дисципліни, яка посіла помітне місце в університетських програмах.

 

Практичне заняття № 7

Тема: Історія українського красномовства

Опрацювати такі питання:

1. Витоки давньоукраїнського красномовства.

2. Риторична спадщина східних слов`ян (Іларіон, Кирило Туровський, Володимир Мономах)

3. Зародження полемічної літератури В Україні.

4. Українське красномовство в ХІІІ – ХУІІ ст. Київська школа риторики.

5. Риторика в Києво-Могилянській академії.

6. Феофан Прокопович.

 

Основні терміни та поняття: агіографія, полемічна література, стиль оратора, повчання, афоризм, фігури слова, фігури мови.

Виконати завдання: 1) створити виступ за зразком будь-якої з українських шкіл; 2) розбившись на групи, підготувати полеміку на будь-яку актуальну тему.

Література:

1.     Вомперский В. П. Риторики в России в ХVІІ – ХVІІІ вв. / В. Вомперский. – М.: Наука, 1988. – 180 с.

2.     Маслюк В. П. Латиномовні поетики і риторики ХVІІ – 1 пол. ХVІІІ ст. та їх роль у розвитку  теорії літератури на Україні / В. Маслюк. – К.: Наукова думка, 1983. – 320 с.

3.     Пелешенко Ю. В. Розвиток української ораторської та агіографічної прози к. ХІV – поч. ХVІ ст. / Ю. Пелешенко. – К.: Наукова думка, 1990. – 144 с.

4.     Стратий Я. М. Описание курсов философии и риторики профессоров Киево-Могилянской Академии / Я. Стратий. – К.: Наукова думка, 1982. – 345 с.

5. Огієнко І. І. Українська культура: коротка історія культурного життя українського народу: курс лекцій / І. Огієнко. – Репр. вид. 1918 р . – Київ: Абрис, 1991. – 272 с.

6. Хрестоматія з давньої української літератури / Упор. О.І. Білецький. – К.: Радянська школа, 1967. – 655 с.

7. Чепіга І. П. Ораторське мистецтво на Україні  в ХVІ – ХVІІ ст. / І. Чепіга // Українська мова і література в школі. – 1989. – № 10. – С.64-68.

 

Методичні вказівки

Розкриваючи перше питання, потрібно звернути увагу на те, що про дописемний (дохристиянський) період давньоукраїнського красномовства можна робити хіба що гіпотетичні висновки. В найдавніших фольклорних творах зафіксовано промови, з якими князі зверталися до дружинників, до іноземних послів та власного народу. Відомо, що існувало судове красномовство. Щоправда, коли довести правоту було неможливо, з відчаю людина хапалася за розпечене залізо (т.зв. «Божий суд» – вважалося, що той, хто говорить правду, ушкоджений не буде).

Ораторське мистецтво Київська Русь пізнала з кращих зразків візантійської літератури та літератур південних слов’ян, що формувалися під візантійським впливом. А там, як відомо, існувала струнка й розвинена система ораторських жанрів і розлога теорія риторики. Про особливості риторичного стилю йдеться вже в «Ізборниках» Святослава (1073, 1076).

Вчені, які займалися дослідженням риторики, виділяють в риториці Київської Русі, так само, як у візантійській, два основних піджанри: дидактичний (повчальний) та панегіричний (урочистий). Проте слід зазначити, що в той час усяка промова (проповідь, повчання, похвала тощо), по суті, називалася словом.

У найвидатнішій пам’ятці давньоукраїнського письменства – літописі Нестора, відомому під назвою «Повісті временних літ», – імітовано промови давніх державних діячів, які, очевидно, не стільки написано літописцем, скільки записано на основі фольклорних переказів, що дбайливо фіксували найважливіші міркування і слова з цих промов. Нестор доніс до нас, наприклад, слово Ярослава Мудрого до своїх синів, що було його заповітом. Завдяки Нестору можна зробити висновок про важливі особливості тогочасного красномовства.

Слово, що мовилося до народу в загальноважливих ситуаціях, увійшло в ужиток як своєрідний жанр. Одночасно «словом» стали називати й церковну проповідь. Згодом саме «словом» назве свій напівриторичний, напівпоетичний твір невідомий автор славетного шедевру — «Слова про Ігорів похід».

Для висвітлення другого питання, необхідно зазначити, щовидатними ораторами Київської Русі були: митрополит Іларіон (XI ст.), Климент Смолятич (XII ст.) та Кирило Туровський (XII ст.), які жили в Києві або ж походили з нього.

Будучи першим руським Київським митрополитом, Іларіон жив у часи розвитку культури за князя Ярослава Мудрого. Стиль Іларіона – глибоко патетичний. Особливо ж благоговійно згадує він князя Володимира Великого, до якого звертається з величезною пошаною та живим ліричним почуттям.

Твори Кирила Туровського, репрезентуючи київську культуру, вміщувалися у збірниках проповідей і настанов грецьких отців рангу св. Івана Золотовустого. Проповіді Кирила є переважно святковими, вони базуються на алегорично-символічному тлумаченні релігійних свят, як це робилося у Візантії. Але Кирило виявив себе глибоко оригінальним ритором, з власним пишним та виразним стилем.

Князь Володимир Мономах (XI ст.) написав (чи, може, продиктував) «Повчання» для своїх дітей, вклавши в нього власний багатий духовний досвід та непересічну мудрість державної людини. Він виявляє глибоке знання Святого Письма, богослужебної літератури, а також дидактичних творів візантійського походження (наприклад, повчань батька дітям). Володимир наставляє своїх дітей на засадах християнської моралі, підносячись до великої виразності при винятковій простоті власного стилю.

«Слово про Ігорів похід». Це найвидатніша пам’ятка давньоукраїнської літератури, що відображає й київські реалії епохи, й сам лад риторичної культури того періоду. Вона є синтезом сюжетного оповідання про невдалий похід юного князя проти половців з ліричним переживанням його поразки як загальнонаціональної трагедії. «Слово...» є блискучим зразком дидактичного твору, де використано всі виразні можливості риторики, художнього мовлення, аж до язичницьких образів та імен богів включно – Хорса, Дажбога тощо. Це паралель до того, що робилося в європейських літературах, які не відкидали старовинну культуру. Але основний пафос твору в тому, що автор закликає до поміркованості й миру.Стиль «Слова...» близький до народної творчості.

Відповідаючи на третє питання, треба пам’ятати, що,доля київської риторики після втрати національної державності була непростою. Після татаро-монгольської навали в XIIIст. історичні долі східних слов’ян остаточно розійшлися. Майбутня Росія – північно-східна Русь – опинилася під ігом монголів, поступово переймаючи азіатські звичаї й формуючи при безпосередній участі монголів тиранічну монархію. Правобережну Україну, а згодом і Галичину загарбала Польсько-Литовська держава.

Складним було питання щодо церковної унії в Україні (Берестейська, 1596). Частина української Церкви, зберігши східний обряд, пристала до Риму в сфері догматичній (греко-католики). Проте і там, і тут спостерігалося прагнення зберегти давньоруські традиції, розвинути національну культуру. Ситуація була дуже складною, тим паче, що проповіді й церковну літературу тоді творили люди, які шукали істини, не завжди чітко знаючи, де вона. Такою була доля видатного літератора епохи Мелетія Смотрицького, автора однієї з перших слов’янських «Граматик», блискучого стиліста. Почавши з палкої оборони Православ’я («Тренос» – плач української Церкви, покинутої своїми дітьми), він на схилі життя став уніатом.

Але подібні пошуки стимулювали розвиток полемічної літератури (І.Вишенський, Г.Смотрицький, М.Смотрицький, С.Зизаній, Острозький Клірик, З.Копистенський, Л.Баранович, Й.Галятовський та ін.). На тлі блискучої барокової культури Римської Церкви звичаї та мистецтво візантійської традиції в умовах нестатків та культурного пригнічення виглядали старосвітськими, архаїчними. В Україні домінуючим стає стиль бароко.

Аналізуючи четверте питання, варто зазначити, що риторику включили в програми навчання в Україні саме в ту пору, коли інтенсивно почала формуватися національна самосвідомість, коли з усією нагальністю постала проблема створення власної української держави. В ту пору Україна, як і вся ренесансна та постренесансна Європа, прагнула до широкого самовияву особистості: вивчення риторики стало засобом піднесення духовної активності народу.

Духовне життя України будувалося на полемічності ще й тому, що до дискусії між православними й католиками додалася інтенсивна течія протестантизму, що палко обороняв власні позиції. Нарешті, в Україні тих часів (ХУІ-ХУІІІ ст.) виникають братства, які ставлять за мету оборону православної віри та культури. Православні братства, зокрема, започатковували школи та книжність (особливо відзначаються Київське, Львівське та Луцьке братства); вони були відкриті для дітей з усіх верств населення.

В братських школах інтенсивно вивчали риторику, бо була потреба в обороні православ’я, в боротьбі за душі людей. Наприклад, в Київській братській школі (в стінах якої перебували ректорами такі видатні ритори, як І.Борецький, К.Сакович та М.Смотрицький) риторика та піїтика посідали почесне місце серед філологічних дисциплін.

Величезну роль у розвитку української культури у XVII ст. відіграв митрополит Київський Петро Могила, який на основі Київської братської школи заснував Академію, яка не поступалася тодішнім західноєвропейським університетам, а також започаткував літературу й мистецтво нового, барокового стилю, оновивши мову церковної пропаганди. В Академії вивчення риторики входило до програм найвищого освітнього рівня поряд з богослов’ям, філософією та поетикою.

Риторика епохи бароко культивує витончену алегоричність, риторичні й художні ефекти, поєднання пишноти стилю з думкою про «марноту світу цього». Ораторсько-проповідницька проза продовжує традиційно тлумачити Святе Письмо, догматику й моральні норми, проте вона збагачується переживаннями актуальних соціально-політичних проблем. Особливо це помітно в «словах», що називаються також «казання», які писали Л.Баранович («Мечь духовний», «Трубы словесь проповедныхь»), И.Галятовський («Ключь разуменія»), С.Яворський («Вінець Христовь»), А.Радивіловський («Огородокь Марії Богородицы») та ін.

Розкриваючи п`яте та шосте питання, потрібно звернути увагу на те, що риторика в Україні розвивалася на основі античної та західно-католицької традицій, що було започатковано митрополитом Петром Могилою,який дбав про осучаснення Православ’я. Та найглибшим її джерелом стала грецька патристика. Це була галузь, що розвивалася надзвичайно інтенсивно.

Риторичний твір «Ключ розуміння» (1659), написаний ректором Києво-Могилянської академії Йоанікієм Галятовським став першим друкованим посібником з гомілетики, куди увійшли вибрані проповіді автора. В них втілено просвітницьке прагнення популяризувати досягнення сучасної науки.

У його спадщині помітне місце посідає трактат «Наука короткая альбо способ зложеня казаня», написаний рідною мовою. Він містить правила й принципи складання проповідей (казань). Автор спирався на західні зразки, але використовував також традиції Івана Золотовустого. У всякому «казані» автор пропонує виявляти три частиниексордіум (вступ), наррацію (оповідь) та конклюзію (завершення). Всі ці частини не повинні відхилятися від основної теми. Велику увагу приділено й завданню ясності стилю: автор закликає, аби всі люди зрозуміли, про що мовиться в проповіді, до ясності, виразності й простоти. Це становить особливо важливий момент для гомілета.Інколи Галятовський вдається до живого змалювання життєвих подій, особливо ж, коли прагне надати «матеріальності» дивам, необхідному моменту проповіді. Часом він використовує й елементи живої народної мови.

Певний резонанс мав виданий латиною підручник з риторики Стефана Яворського «Рука риторична».

Видатним українським ритором XVIII ст. був Феофан Прокопович, якийчитав курси поетики та риторики в Києво-Могилянській академії Написані ним риторичні трактати й проповіді свідчать про дуже високий рівень риторичної вченості України. Високо цінується стиль таких панегіричних «слів» Прокоповича, як «Епінікон», «Слово про владу й честь царську» й т.п. Створив Прокопович також «Духовний регламент», в якому виклав основні правила красномовства. Зокрема, він навчає, як мусить триматися проповідник під час проповіді, висміює зайву жестикуляцію, вульгарну відсутність манер, коли проповідник хитається вельми, наче веслом гребе, руками сплескує, в боки упирається – словом, віддається своїм емоціям. Поза, жести, міміка – ніщо не залишається поза увагою досвідченого ритора. Він заперечує надмірну жестикуляцію й зайве пожвавлення оратора. Стримане хвилювання та скупий жест – сильніші й виразніші. Духовний оратор, на думку Ф.Прокоповича, не мусить звеличувати себе, хизуватися своїми талантами, переводити розмову на інше, коли чує похвалу собі.

Загалом Прокопович, широко послуговуючись античним та сучасним досвідом, дає безліч цінних практичних порад щодо організації тексту, розташування матеріалу, використання книжних та усних джерел тощо. Він детально змальовує техніку промови, не обминаючи увагою артикуляцію та пунктуацію. Звертає увагу і на способи збудження емоцій аудиторії: любов, прагнення, надії, радість, співчуття, жах, розпач, сором. Окремо говориться про місце жарту в промові, тонко диференціюються види іронії. Ф.Прокопович не обмежувався лише церковним красномовством, але й викладав своє бачення техніки судової промови. Він подав зразки писання листів, мовних зворотів, велику увагу приділив казуальному моменту (промови офіційні, панегіричні, весільні, при врученні подарунків, при привітанні гостей, при погребінні тощо).

Інші київські риторики ХУІІ-ХУІІІ ст. наслідують в основному ті ж принципи. Їх прийнято поділяти на загальні, що викладають основні принципи красномовства, конкретні, що стосуються «професійного» моменту, та прикладні, які навчають практичним прийомам елоквенції.

 

 Практичне заняття № 8

Тема: Розвиток ораторського мистецтва в Україні та світі

Опрацювати такі питання:

1.    Розвиток українського риторичного слова в ХІХ – ХХ ст.

2.    Розвиток риторики в Європі нового часу.

3.    Неориторика ХХ ст.

4.    Сучасний стан ораторського мистецтва в Україні

 

Основні терміни та поняття: дискурс, дискурсивна риторика, неориторика, лінгвопрагматика, мовний етикет, аргументація, риторичний ідеал.

Виконати завдання: 1) створити доповідь, враховуючи вимоги неориторики; 2) знайти взірець промови сучасного громадського діяча, політика, публіциста. Дати їй характеристику з погляду дотримання неориторичних канонів та вимог, подати свій варіант промови.

 

Література:

1.    Абрамович С. Риторика та гомілетика. – Чернівці, 1995. – С. 82-85.

2.    Безменова Н. А.  Неориторика: проблемы и перспективы / Н. Безменова // Семантика. Коммуникация. Стиль. – М.: Просвещение, 1991. – 453 с.

3.    История всемирной литературы: В 9 т. – М., 1984. – Т. 2. – С. 337- 360.

4.    Михальская А. Педагогическая риторика: история и теория /  А. Михальская. – М.: Academia, 1998. – С. 154-23

5.    Неориторика: генезис, проблемы, перепективы. – М.: ИНИОН, 1987.

6.    Перельман Х., Ольбрехт Л. Новая риторика: Трактат об аргументации / Х. Перельман // Язык и моделирование социальных взаимодействий. – М., 1987.

7.    Рождественский Ю.В. Актуальные проблемы социалистической советской риторики // Риторика и стиль. – М., 1984.

8.    Сычев О. А. Обучение риторике в эпоху компьютеров: введение в опыт США / О. Сычев. – М., 1991.

 

Методичні вказівки

Щоб відповісти на перше питання, варто згадати, що пригніченість українського національного життя в складі Російської та Австро-Угорської монархій не сприяла розвою українського красномовства, а мовами освіти, церкви, юриспруденції були російська, німецька, польська або церковнослов’янська.

Такі видатні вчені, як М.Максимович та М.Погодін, довели, що українська мова не є якимось «діалектом», що це самостійна, добре розвинена мова. Однак все впиралося в державну політику. Після сумнозвісного циркуляра Валуєва 1863 р., в якому стверджувалося, що «никакого малороссійскаго языка не было, неть и быть не можеть» і тому подібних документів розвиток українського ораторства загальмувався.

Проте життя висувало й непересічні особистості, які продемонстрували зростання української національної самосвідомості і, певною мірою, пробудження українського риторичного слова. Цікавою постаттю є, наприклад, Г.Яхимович,видатний церковний та політичний оратор першої половини XIX ст., професор богослов’я, львівський митрополит, посол до Віденського парламенту, один із засновників Головної Руської Ради у Львові. В маніфесті цієї організації було яскраво змальовано прагнення українства до політичного самовизначення; він закінчувався гаслом «Будьмо тим, чим бути можемо і повинні. Будьмо народом»Г.Яхимович залишився в історії української риторики як автор численних проповідей.

Пожвавлення суспільного життя в Росії та Україні після відміни кріпацтва спричинилося до піднесення ролі риторики, зокрема, в сфері судового красномовства. Судова реформа 1864 р. в Росії сприяла гласності суду, запровадженню інституту присяжних і, звичайно, певному розвитку судової риторики (переважно російськомовної).

Серед українських знавців риторики XIX ст. виділяється К.Зелененький, який викладав в Рішельєвському ліцеї в Одесі й написав кілька посібників, які перевидавалися і в XX ст.

Академічне красномовство в Україні, хоча й не рідною мовою, в XIX ст. набувало сили: визначними професорами-лекторами були М.Максимович, перший ректор Київського університету, та В.Антонович, професор цього ж університету, голова Історичного товариства Нестора-Літописця.

Відомим вченим-лектором та публіцистом був М.Драгоманов, громадський діяч, один з батьків української національної ідеї. Він читав лекції в гімназії, в Київському та Софійському університетах. Був одним із засновників учительських курсів для українських народних шкіл, ініціатором створення україномовних підручників.

На рубежі ХІХ-ХХ ст. в Україні з’являється ряд яскравих та популярних політичних пропагандистів. Серед них виділяється М.Міхновський, адвокат та політик, що виступив як один з організаторів Української народної партії. Написані ним для партії «Програма» та «Десять заповідей» стали помітним явищем політичного життя. Одночасно він був відомий як талановитий судовий оратор на політичних процесах.

Знаний був і голова Товариства українських поступовців, активний учасник українського політичного життя Є.Чикаленко. Ще наприкінці XIX ст. в Росії стали популярні його публіцистичні «Розмови про сільське хазяйство». Був видавцем газети «Громадська думка» — єдиної україномовної газети в Росії. В радянські часи створив «Спогади» та «Щоденник».

Особливим авторитетом користувався М.Грушевський, провідний діяч держави та національної освіти, вчений та публіцист. Грушевський відомий також як політичний оратор, який заслужено вважається одним з батьків української нації.

Загалом треба згадати, що 20-30-ті роки XX ст. — це трагічна епоха. З одного боку, це пора піднесення національної самосвідомості українців, буяння духовної та мистецької культури краю, розвій найрізноманітніших шкіл та течій в літературі та мистецтві. З іншого боку, цей національний ренесанс був приречений на загибель поступовою, плановою і невблаганною русифікацією України. В цих умовах годі було й сподіватися на будь-який розвій української риторики.

     Готуючи третє питання, необхідно засвоїти, що у розвинутих країнах, включаючи й Україну, формується сучасна риторика, або неориторика. Інформаційне суспільство несе новий стиль життя і потребує нової риторики. Вона повинна бути вищою мірою оперативною, забезпечувати уміння орієнтуватися у потоці життя та лабіринтах текстів, інформації, вміти тонко розуміти можливі смисли висловлювань, моментально реагувати. Якщо стара риторика визначала позицію автора і тільки враховувала особистість адресата, то сучасна риторика біполярна, діалогічна, ситуативна, більше звернена до імпровізування на основі максимальної готовності, моментальної орієнтації. Це вимагає величезного обсягу знань, гнучкого інтелекту, високої мовної  підготовки. Саме тому риторика спирається на високий рівень володіння мовою та культурою мовлення.

При підготовці до четвертого питання варто зазначити, що новітня епоха історії України позначається спалахом риторичної енергії суспільства. В умовах реальної багатопартійності забуяло політичне красномовство; частиною нашого життя стали дебати у Верховній Раді. Вивільнення духовного пошуку призвело до оновлення давньої церковної гомілетики: полеміка між представниками різних релігійних конфесій набуває широкого резонансу. Нечувано зростає популярність юридичної освіти, відкриваються нові юридичні навчальні заклади, в програмах яких риторика займає помітне місце. І звичайно, не бракує дотепного і гострого слова в нашому побуті: люди після десятиліть мовчання почали призвичаюватися до вільного виразу своїх думок та почуттів. Рупором цієї активності виступають численні газети та журнали; зросла кількість радіо- та телепрограм. Щоправда, вибух словесної енергії часом супроводжується й девальвацією слова, й пониженням культури мовлення, загостренням конфліктних ситуацій.

Необхідно подати детальну характеристику кількох промов сучасних громадських діячів, політиків, публіцистів, проаналізувати їх складові, навести приклади.



Последнее изменение: Tuesday, 15 January 2019, 13:30