лекції

Тема 1. Риторика як елемент культури 

1.Предмет риторики.

2.Місце риторики серед інших дисциплін.

3.Риторичні основи журналістики.

І.Усе, що постає у людській свідомості, набуває форми слова. Система знаків, яку іменовано мовою, фіксує знання про світ, що оточує людину, є важливим чинником її самоусвідомлення, дає їй змогу виразити своє ставлення до навколишньої дійсності. Мова виражає думки і почуття людей, вона є основним засобом їх спілкування.

Отже, одна з головних функцій мови -- комунікативна, тобто функція спілкування. Виступаючи публічно, людина виражає, утверджує себе, одночасно впливаючи на інших. Красномовство -- сила, з допомогою якої вдається впливати на світ, змінювати його, реалізуючи власну волю. Той, хто добре володіє словом, здатен навіть своїх супротивників перетворити на друзів. Про величезну і часом небезпечну силу слова свідчить народна приказка: "Шабля ранить тіло, а слово -- душу". Бувало, що не лише окремі особи, а й цілі народи знаходилися під впливом обдарованих красномовців, які мали владу над свідомістю інших. Давня цікавість людей до можливостей слова спричинилася до виникнення спеціальної науки про красномовство.  Отож, необхідно з'ясувати, що таке риторика і як вона допомагає людині в житті.

Термін походить від грецького -- наука про ораторське мистецтво, красномовство. Латиною поняття „красномовство" як "мистецтво говорити" позначається словом eloquentia -- елоквенція. Красномовство розуміють неоднозначно: це і дар слова - мовлення актуального, емоційного, логічного, зрозумілого, виразного, безумовно правильного, в якому використовуються всі багатства та тонкощі мови і досвід, накопичений віками у поетиці, стилістиці, ораторстві.

Наука про красномовство виникла як спроба осмислити закономірності гарного мовлення прозою, що в античному суспільстві цінувалося значно менше, ніж художнє, поетичне слово. І все ж поруч з поетами, які говорили про речі високі, використовуючи віршову форму, поставали оратори зі словом на політичні теми, промовами в судах тощо. Вдалому промовцеві здебільшого вдавалося переконати аудиторію, виграти справу. У зв'язку з цим постала потреба вивчати закони ораторства, яке вже в античності стало справжнім мистецтвом. Риторичні вчення виникали в періоди розквіту цивілізацій: Єгипет, Індія, Китай, Давня Греція, Рим. Європейська риторична традиція бере свій початок в  античній культурі У - І ст. до н.е. У Давню Русь вона прийшла через Візантію. Більшість визначних політичних діячів Греції та Риму пройшли риторичні 14-річні школи. Престиж риторики та її носія - оратора - був настільки великий, що Марк Тулій Цицерон (І ст. До н.е.) ставив його на друге місце після полководця. Антична риторика була невіддільна від загального розвитку культури, соціального життя. 

На сучасному етапі риторика розглядається як наука про закони управління мисленнєво-мовленнєвою діяльністю, т.б. про закони, які визначають ефективність цієї діяльності.

Отже, риторика -- це наука про способи переконання, ефективні форми впливу (переважно мовного) на аудиторію з урахуванням її особливостей. Без риторики не може обійтися ні журналіст, ні проповідник, ні викладач, ні державний діяч, ні юрист, ні бізнесмен. Чим розвинутіше суспільство, тим більше в ньому цінується вміння володіти словом. Недарма у народі здавна живе вислів „золоте слово".

Інтерес до риторики в різні часи був різним. В останні два століття він знизився, що дало підставу одному французькому науковому журналу в 1836 р. зазначити: якби риторику за традицією не продовжували вивчати в навчальних закладах, вона б давно вмерла. Бо, наприклад, увага філологів була зосереджена переважно на художніх творах, на поетиці, а не на риториці. Водночас поетика й риторика мають немало спільного (особливо коли йдеться про використання риторами поетичних прийомів).

Найвидатніший поет Франції кінця XIXст. Поль Верлен теж закликав „зламати шию красномовству", пориваючись до мови „вивільненої", розкутої, незалежної від будь-яких „правил". У поезії це дало чудові наслідки: Верлен зачаровує відтінками свого поетичного слова.  Але якщо в поезії двозначність та мінливість змісту слова відіграє неабияку роль, то в повсякденному житті людина з „роздвоєним язиком" викликає недовіру. Від ритора чекають, що він назве чорне  -- чорним, а біле -- білим.

Таким чином, слово художнє і слово повсякденне не тотожні. Якщо в поетичному слові важлива полісемія (багатозначність), то в повсякденному житті-- точність вислову. Тому теорію художньої мови вивчає поетика, а закони елоквенції (красномовства) -- риторика. Художнє слово створює побудований на емоційному переживанні образ дійсності. Слово риторичне, не уникаючи часом образу, ґрунтується здебільшого на точному, конкретному значенні.

У наш час у розвинутих країнах, включаючи й Україну, формується сучасна риторика, або неориторика. Рождественский Ю. Теория риторики. - М., 1998.: „Інформаційне суспільство несе новий стиль життя і потребує нової риторики. Вона повинна бути вищою мірою оперативною, забезпечувати уміння орієнтуватися у потоці життя та лабіринтах текстів, інформації, вміти тонко розуміти можливі смисли висловлювань, моментально реагувати”. Якщо стара риторика визначала позицію автора і тільки враховувала особистість адресата, то сучасна риторика біполярна, діалогічна, ситуативна, більше звернена до імпровізування на основі максимальної готовності, моментальної орієнтації. Це вимагає величезного обсягу знань, гнучкого інтелекту, високої мовної  підготовки. Саме тому риторика спирається на високий рівень володіння мовою та культурою мовлення.

Риторика як наука шукає шляхи вирішення таких проблем і завдань:

1.пошук оптимальних алгоритмів спілкування, взаєморозуміння в умовах сучасного суспільства;

2.дослідження форм, механізмів мовлення: говоріння, аудіювання, читання, письма, а також різних знакових систем у житті людей;

3.формування мовної особистості - контактної, яка володіє не тільки вміннями, але і вимогами спілкування;

4.подальше удосконалення нормативів та правил культури мовлення, її логіки, організації матеріалу, адекватного його мовного оформлення;

5.дослідження феноменів інтуіції, мовного відчуття, механізмів імпровізації, внутрішнього мовлення та мислення у мовленнєвому самовираженні;

6.моделювання процесів мовлення та спілкування, ораторської майстерності.

ІІ. Риторика - комплексна наука, т.б. її місце - на стику, пересіченні (причому багаторівневому) ряду наук. Це не тільки академічна дисципліна, предметом вивчення якої є теоретичні питання ораторства. Це й прикладна дисципліна, що має на меті виховання вмілого промовця, який би володів прийомами ораторського мистецтва. Тому риторика тісно пов'язана з практикою повсякденного красномовства. Водночас вона взаємодіє з іншими науками. Риторика начебто вбирає в себе з інших наук такі змістовні компоненти, які в системі визначають риторику як науку про закони ефективної мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

Мовознавство, наприклад, озброює її знанням законів, за якими формується й розвивається людське мовлення.

Особливо тісними є взаємозв`язки риторики зі стилістикою, яка вивчає стилістичну систему національної мови, т.б. виражальні можливості та їх реалізації у мовленні. У них є спільний предмет дослідження - закономірності функціонування мовлення у різних сферах спілкування. Сучасна лінгвостилістика є для риторики  теоретичною наукою, базою, на якій реалізується прикладна наука - технологія риторики. Вона вчить, як використати стилістичний потенціал мови, має для цього розроблену систему, моделі, правила, техніку, вимоги до оратора та аудиторії. 

Оскільки в риториці значну роль відіграє вміння впливати на співрозмовника, т.б. вміння збудити в нього потрібні емоції й почуття та управляти ними з метою спонукати до певних дій, а отже до важливих якостей мовлення відносять також виразність, у чому виявляється пафос мовця (внутрішня переконаність). Ця якість є предметом дослідження прагматики, проте якщо прагматика займається вивченням лінгвістичних та психологічних закономірностей категорії виразності, то завдання риторики полягає в тому, щоб майстерно користуватися продуктом прагматичних досліджень, т.б. реалізувати його у публічному мовленні.

Цілком закономірним є також зв`язок риторики з культурою мовлення, яка вивчає такі комунікативні якості мовлення, як правильність, ясність, точність, стислість, виразність, образність. Якщо культура мовлення досліджує ці комунікативні якості мовлення більше у статиці, то риторика - у динамічному аспекті (вивчаються різні варіанти їх комбінацій як одна з одною, так і з іншими мовленнєвими аспектами залежно від ситуації спілкування й жанру мовлення).

Риторика і лінгвістика тексту. Предметом дослідження останньої є текст безвідносно до його видів, жанрів (текст як певна цінність), закони текстоутворення, текстові категорії. У центрі ж уваги риторики перебуває певний вид тексту - публічне мовлення, і, отже, ті механізми текстоутворення і текстові категорії, які відповідають саме цьому видові тексту.

Риторика і сценічна майстерність. Публічне мовлення є своєрідним спектаклем. Тому риторика використовує ті компоненти сценічної майстерності, які забезпечують якість подання публічного мовлення і значною мірою його успіх: роботу над вимовою (дикцією), голосом (тембром, звучністю), мовленнєвим диханням, управління мімікою, жестами, позою, ходою; техніку входження в образ тощо.

Риторика і поетика. Вони на сучасному етапі осмислюються у нових своїх можливостях - у здатності збагатити художнє мислення стилістичною забарвленістю та концептуальною насиченістю. Риторика і поетика виступають засобами організації художнього спілкування, донесення до реципієнта художнього смислу, концепції мистецького твору. У давніші часи поетику називали „Другою риторикою”.

Літературознавство відкриває ораторові закони творення художнього образу словесними засобами.

Психологія вивчає почуттєво-емоційну сферу життєдіяльності людини, сферу підсвідомого і закони, які нею управляють; риторика виявляє інтерес лише до тієї чуттєво-емоційної сторони, яка активно впливає на сферу вербального мислення і від управління якою значною мірою залежить ефективність мисленнєво-мовленнєвої діяльності. Крім того, знання психологічних аспектів дає змогу ораторові контролювати власний душевний стан та настрій аудиторії; зокрема, когнітивна психологія (від cognitio -- знання, пізнання) відкриває можливості осягнення світу через слово.

Риторика і логіка володіють спільним аспектом дослідження, у той же час кожна з них становить собою відносно самостійну і незалежну галузь науки. Якщо предметом логіки є усе мислення, то предмет риторики - вербальне мислення і ті закони, котрі забезпечують ефективність даного виду мислення. Крім того, якщо в центрі уваги логіки перебуває теорія доведення, то риторику цікавить процес аргументації (не в теоретичному, а в прагматичному аспекті) і перш за все така функція цього процесу, як переконання. 

Філософія вводить у світ інтелектуально-духовного пошуку людства, а окремі філософські дисципліни знайомлять з цінностями моралі (етика), принципами розуміння і творення прекрасного (естетика), законами мислення (логіка). Психолінгвістика допомагає зрозуміти, наскільки вибір слова зумовлено емоційно-вольовим станом людини, які саме лексичні засоби варто використовувати в певних психологічних ситуаціях. Фізіологія дає знання про мовний апарат, його можливості та принципи творення голосу. Очевидно, що й такі дисципліни, як методика виразного читання, основи режисури й акторської майстерності, допомагають ораторові оволодіти голосом і поставою, жестикуляцією й мімікою, без чого немислима ораторська діяльність.

Усе це означає, що оратор може розвинути свої природні здібності, а також те, що існує сума знань, яку необхідно засвоїти, аби стати гарним промовцем. При цьому слід враховувати чимало чинників.

Оратор повинен зважати на те, чого від нього очікує конкретна аудиторія, а не просто виходити на кафедру, аби „самовиразитися". Він мусить думати не лише про те, як він "сприймається", чи матиме успіх; важливіше те, що відбувається у свідомості слухача, а не на кафедрі. Мета промови -- досягти бажаної реакції аудиторії. Оратор не повинен відчувати себе „зверхньою істотою". Він мусить мати слухача „у власній голові", бути співрозмовником, а не „бити аудиторію" високими словами. Тому промова в основному має бути подібна до звичайної бесіди.

Маючи на меті переконати людей, оратор повинен добре готуватися до майбутнього виступу. Не кожен володіє даром імпровізації, виступу без підготовки. Та йдар цей розвивається й шліфується завдяки ретельній системній праці над собою.

Щоб оволодіти чиєюсь свідомістю, потрібно спочатку опанувати себе, навчитися керувати своїми думками та почуттями.

Оратор мусить дисциплінувати думку (логіка), емоцію (не варто „плакати" чи „реготати" на кафедрі), жест (погано, якщо промовець нагадує незграбними рухами працюючий млин або ж, навпаки, подібний до, нерухомого стовпа).

Оратор має чітко визначити тему свого виступу і не відхилятися від неї. Водночас вузький знавець свого предмета, „професіонал" швидко надокучить аудиторії. Отож, треба ґрунтовно знати фахову літературу. Але загальна ерудиція, знання філософії, художньої літератури, обізнаність в різних галузях науки ніяк не завадять.

ІІІ. Слово - професійна зброя журналіста. Недарма ж кажуть, що журналіст - професія підвищеної мовленнєвої відповідальності. Від того наскільки ваше Слово буде переконливим, яскравим, виразним залежатиме і успіх вашої професійної діяльності.

Епоха інформаційного буму стала часом мовленнєвої агресії, яка руйнує взаєморозуміння людей. Соціальні основи відродження риторики насамперед простежуються в риториках, які є професійно зорієнтованими. Риторика журналіста - це, насамперед, мистецтво спілкування автора з адресатом і вчення про правила створення  мовленнєвих текстів у сфері журналістики. Це вчення про Слово сусіпльно значуще, дійове, правдиве та виразне. І одночасно - особистісне, авторське. Саме риторика пропонує просту і переконливу формулу особистісного прояву людини в Слові: етос, логос, пафос.

Слово журналіста повинно утверджувати моральні ідеали (етос) -  захищати добро і правду, об`єднувати людей, гармонізувати суспільні відносини.

Слово журналіста має бути розумним (логос), спрямованим до пошуків істини, насиченим за змістом, логічним. Слово журналіста повинно емоційно впливати на адресата (пафос).

На жаль, все помітнішими стають такі особливості сучасної журналістики, як калькування закордонних зразків, мовленнєва грубість та недбалість, намагання маніпулювання суспільною думкою. Чому?  „Від природного хамства чи через необхідність?” - запитують журналісти і намагаються захистити право на грубість як запоруку розуміння інформації масами. Тобто, існує думка: „я зобов`язаний говорити мовою вулиці, якщо хочу, щоб мене розуміли. Ганстерські терміни (феня) стали загальновживаними”;  „репортерство й інтелігентність - поняття несумісні”.

Для масової аудиторії мова ЗМІ є взірцем - тому його брутальність, недбалість, неповага до подій та героїв інформаційних матеріалів багатократно повертається  зниженням і моральної і мовленнєвої культури читача чи глядача.

Отже, мова журналістики - показник її морально-етичного рівня, і ширше - рівня культури суспільства. А значить риторичний аспект підготовки журналіста є не менш важливим, ніж формування його світоглядної, громадянської позиції та інших соціальних якостей.

Базові поняття: риторика, елоквенція, поетика.


Modifié le: Wednesday 7 January 2015, 15:48