Тема 7. Методи логістичного управління
Стратегічний, тактичний та оперативний логістичний аналіз і його завдання. Класифікація методів логістичного аналізу. Інформаційна база логістичного аналізу. Методи і прийоми діагностичного та ситуаційного аналізу логістичних потоків. Аналіз логістичних витрат і доходів. Показники для виміру результатів виконання функцій логістичного менеджменту. Оцінка ефективності логістичного управління в організації.
Нормативно-правові методи регулювання логістичної діяльності. Соціально-психологічні методи управління логістичним персоналом. Технолого-організаційні методи управління функціонуванням і розвитком логістичної інфраструктури. Економічні методи управління логістичними підрозділами та підприємствами. Відносини конкуренції в системі узгодження інтересів суб'єктів господарювання логістики. Партнерська взаємодія: форми, синергічний ефект партнерства.
Сучасні інформаційні технології в логістичному менеджменті. Порівняльний аналіз транзакційних та аналітичних інформаційних технологій.
Логістика як наука і як сфера професійної діяльності в силу своєї конкретної спрямованості не може не мати чітких критеріальних вимірів, що знаходять висвітлення у визначених показниках. Безумовно, приймаючи в увагу різноманіття технологій у логістиці, можна привести надзвичайно велика кількість показників, так чи інакше мають відношення до логістики. Задача оптимізації числа і змісти логістичних показників традиційна: для повноти інформації потрібно можлива максимізація показників, для зручності роботи з ними — їхня мінімізація.
У якості основних логістичних показників найчастіше називають наступні:
• оборотність загального запасу фірми, обумовлена як відношення товарообігу до вартості складських запасів;
• загальні витрати на матеріально-технічне забезпечення, що приходяться на одиницю товарообігу;
• ступінь готовності постачальника (у відсотках), що розраховується як частка від розподілу обсягу вдоволених потреб у зазначений термін на загальний обсяг потреб;
• витрати на логістику (у відсотках від загальних витрат);
• період обороту матеріальних ресурсів (МР) для окремих складів (у добі);
• витрати на відправлену одиницю продукції;
• витрати на тонно-кілометр перевезених вантажів;
• завантаження складу і парку транспортних засобів;
• ступінь ризику, зв'язаний зі змістом запасів.
Укажемо також показники постачань, запасів, ритмічності роботи складу, що доповнюють перераховані вище в частині оцінки окремих сторін логістичного процесу.
Показники постачань (producer goods delivery indices) характеризують обсяг, структуру, ритмічність постачань. Виконання зобов'язань по фізичному обсязі постачань розраховують шляхом зіставлення обсягу фактично поставленої в рахунок договірних зобов'язань; продукції з її обсягом, передбаченим у договорах постачання. Виконання зобов'язань по асортименті поставленої продукції визначають шляхом зіставлення фактичного обсягу поставленої продукції і передбаченого в договорах асортименту.
Самостійне значення в логістичному менеджменті мають і показники запасів.
Показники ритмічності (variabilityindices) — показники, що характеризують відношення суми фактично зробленої продукції в межах планового завдання за кожен відрізок часу досліджуваного періоду до загального обсягу завдання на період у цілому.
Показники роботи складу (warehousing indices) — техніко-економічні показники, використовувані для комплексного аналізу різних напрямків роботи складів. Система цих показників може бути представлена трьома укрупненими групами:
1) показники інтенсивності роботи складів (вантажообіг, питомий вантажообіг, коефіцієнт нерівномірності завантаження, сумарна робота складу, інтенсивність проходження вантажів);
2) показники ефективності використання складських площ (місткість, корисна площа, коефіцієнт використання, вантажонапруженість складу);
3) показники рівня схоронності вантажів і фінансові показники (число випадків несхоронності вантажів, витрати складів, собівартість збереження, доходи, продуктивність праці працівників складу).
У Німеччині шляхом опитування були виявлені 23 найбільше часто застосовуваних показника логістики. Критерієм з'явилося те, що вони були названі представниками більш ніж 70 % опитаних фірм. До цих показників відносяться:
1) відношення числа замовлень до обраного періоду часу;
2) потреба в матеріалах, віднесена до періоду часу;
3) витрати на персонал, віднесені до періоду;
4) чисельність персоналу;
5) кількість пропусків через хворобу;
6) частка запасів стосовно обороту;
7) вартість замовлень до періоду;
8) середня наявність на складі;
9) розходження в показниках інвентаризації до їхнього числа; 10) кількість відсутніх на роботі;
11) вартість наявності на складах, віднесена до зв'язаного капіталу;
12) число складських позицій;
13) тривалість обороту складу;
14) середній час відновлення запасу;
15) кількість (частота) оборотів;
16) вартісне вираження розходжень інвентаризації до інвентаризацій;
17) рівень готовності до постачань;
18) частка запасів в обороті;
19) частка вартості матеріалів, віднесена до вартості виготовлення (матеріалоємність);
20) число позицій замовлень за період;
21) середня тривалість збереження на складі;
22) відношення витрат на складування до площі складу;
23) частка сторонніх організацій в обороті.
Хоча перелік показників, використовуваних на підприємствах Німеччини, дуже великий, відноситися до них, на нашу думку, випливає критично: деякі з них (пп. 5,10) логістичними показниками, у строгому змісті слова, не є; це показники, що відбивають деякі сторони функціонування підприємств і підрозділів, що здійснюють логістичну діяльність, що характеризують фірму як таку, як підприємницьку структуру.
Якщо ж необхідно оцінити саму технологію логістики, якість логістики як системи фізичного розподілу, то про це доцліьно судити за наступними показниками:
• швидкість доставки;
• надійність термінів постачання;
• здатність системи до негайного задоволення попиту.
Ефективність застосування логістики оцінюється не стільки її конкретними показниками і тенденцією їхньої зміни, скільки її впливом на зміну економічних і фінансових результатів діяльності фірми: збільшення розміру прибутку, підвищення виробник-і мости праці і т.д.
У практиці логістичного менеджменту широко використовують таке поняття, як «логістичний підхід». Не будучи строгою науковою категорією, логістичний підхід являє собою сукупність визначених прийомів, способів у вивченні об'єктів логістичного менеджменту й у впливі на них з метою досягнення шуканих результатів.
Логістичний підхід, як спосіб роботи із соціально-економічними, людино-машинними системами, не може не бути системним підходом у змісті комплексного вивчення економіки як єдиного цілого з позицій системного аналізу. У даному випадку під системним аналізом ми розуміємо методологію дослідження об'єктів за допомогою представлення їхній як системи й аналізу цих систем. Коли мова йде про вивчення діючих, що розвиваються систем, якими є й окремий логістичний об'єкт, і складна логістична система в цілому, то системне дослідження може мати два аспекти — генетичний і функціональний, тобто вивчаються як динаміка і тенденції розвитку системи, так і характер її реального функціонування в існуючих умовах.
Системний аналіз будь-якого об'єкта проводиться в кілька етапів, головними з який є наступні:
1. Постановка задачі — визначення об'єкта дослідження, постановка цілей, формування критеріїв для вивчення об'єкта і управління їм.
2. Виділення границі системи, що підлягає дослідженню, її структуризація.
3. Складання формалізованої моделі досліджуваної системи: параметризація, установлення залежностей між уведеними параметрами, виділення підсистем і визначення їх ієрархізації, остаточне формулювання цілей і критеріїв.
Оскільки головна відмінна риса будь-якої складної системи — тісний взаємозв'язок усіх її елементів, те системний підхід до аналізу логістичних процесів означає облік усіх цих взаємозв'язків, вивчення окремих логістичних об'єктів як структурних складових більш складних систем, виявлення ролі кожного з них у загальному процесі функціонування системи.
Логістичний підхід є часткою случаємо системного підходу виходячи з наступних розумінь:
• логістичні системи являють собою окремий випадок економічних систем;
• у логістичних системах управління здійснюється процесами, а не окремими об'єктами;
• предмет управління в логістичних системах представлений у категоріях потоків і запасів;
• при виборі альтернатив шляхом зіставлення витрат на реалізацію можливих альтернатив з їхньою очікуваною ефективністю передбачається досягнення не екстремальних, а Парето-оптимальних значень;
• ціль функціонування логістичної системи представлена шестимерною функцією (товар, кількість, якість, час, місце, ціна).
Прагматичні наслідки логістичного підходу дуже різноманітні. Так, з погляду інтегрованої логістики логістичний підхід як багатокритеріальна оптимізація бізнесу-процесу передбачає на етапі конструкторської розробки вимоги технологічності, транспортабельності, утілізуємості на стадії розробки нової продукції, a також створення зразків тари з урахуванням Особливостей вантажопереробки на різних видах транспорту. Задача повного завантаження виробничих потужностей як ціль планування заміняється задач її мінімізації термінів проходження (оборотних фондів, товарно-матеріальних ресурсів) через фірму. При цьому можливий підхід, коли споконвічно передбачається наявність резервних виробничих потужностей для швидкого реагування на зміну ринкового попиту з метою мінімізації Спущеного прибутку.
Як приклад розглянемо практику реалізації логістичного підходу в порівнянні з традиційним для процесу матеріально-технічного забезпечення (табл. 7.1).
Логістичний підхід найбільше яскраво виявляється в інтегруючій функції логістики в процесі управління товарорухом і реалізується через наступну систему форм і методів практичний діяльності:
• інтеграція функції формування господарських зв'язків з функціями визначення потреби в перевезеннях товарно-матеріальних ресурсів;
• координація оперативного управління постачаннями і процесу транспортування товарів;
• кооперація в керуванні товарорухом через комплексне використання складів, що знаходяться у власності різноманітних суб'єктів (постачальницько-збутових, транспортних, виробничих підприємств різних галузей);
Таблиця 7.1 Порівняння процесів матеріально-технічного забезпечення, заснованих на традиційному і логистическому підході
|
Ознаки порівняння |
Матеріально-технічне забезпечення |
|
|
Традиційний підхід |
Логістичний підхід |
|
|
1. Основні цілі при висновку контракту |
Мінімум закупівельної ціни, разові закупівлі |
Довгостроковий контракт, висока якість постачання, оптимальна ціна |
|
2. Основні критерії при виборі постачальника |
Низька ціна, прийнятні умови постачань і якості продукції |
Надійність постачань, висока якість продукції |
|
3. Кількість постачальників |
Можлива безліч джерел постачання |
Єдиний по кожнім виді МР за тривалим контрактом |
|
4. Параметри постачань |
Великі розміри партій, рідкі постачання |
Дрібні розміри партії, часті постачання |
|
5. Технологія й організація транспортування |
Графік вивозу складає постачальник. Контролюється своєчасність відправлення |
Графік постачань складає одержувач. Контролюється надійність постачань |
|
6. Контроль вхідного потоку |
Організує покупець |
Вхідний контроль виключається при гарантіях постачальника |
|
7. Оформлення чергового замовлення |
Вимагає часу і погоджень. Зміна параметрів постачання викликає необхідність оформлення нового замовлення |
Час і розмір замовлення погодяться оперативно. У комп'ютерних мережах можливо безпаперове оформлення |
|
8. Упакування товару |
Упакування кожного виду товару може бути індивідуальна. Універсальне кодування відсутнє |
Упакування уніфіковане і стандартизована. Універсальне кодування (штрихове кодування й ін.) |
• оптимізація сукупних витрат на переміщення товарів завдяки економічній зацікавленості транспортних, комерційних організацій і підприємств, що обслуговуються ними, у підвищенні ефективності процесів розподілу і пересування;
• розвиток специфічних функцій управління товарорухом у рамках координації з універсальними функціями управлінського процесу, раціональний розподіл їх між суб'єктами управління і концентрація у відповідних структурних підрозділах. Таким чином, головна ідея логістичного підходу полягає в тому, що всі стадії логістичного процесу (закупівлі і матеріально-технічне забезпечення, виробництво, збут і дистрибуція) розглядаються як єдиний і безупинний процес трансформації і руху продукту праці (товарно-матеріального потоку і запасів) і зв'язаної їм інформації.
МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ
Методи управління на підприємстві — це способи впливу на окремих працівників і трудовий колектив загалом, необхідні для досягнення цілей підприємства. Оскільки методи управління спрямовані на людей, то основою класифікації цих методів є внутрішній зміст мотивів, якими керується людина у процесі виробничої діяльності. За змістом ці мотиви поділяються на економічні, соціальні та примусові. Відповідно розрізняють економічні, соціально-психологічні та адміністративно-правові (організаційні) методи управління.
Економічні методи управління реалізують матеріальні інтереси участі людини у виробничих процесах шляхом використання товарно-грошових відносин.
Соціально-психологічні методи управління реалізують мотиви соціальної поведінки людини: матеріальне заохочення, змістовний характер праці, можливості для прояву ініціативи, кваліфікаційне зростання тощо.
Адміністративно-правові (організаційні) методи управління реалізують мотиви примусового характеру, їх існування зумовлюється зацікавленістю у спільній організації праці. Ці методи поділяються на регламентуючі (подання методичної, інструктивної, законодавчої допомоги працівникам) і розпорядчі (розподіл завдань, контроль за їх виконанням, застосування в разі потреби адміністративних, матеріальних та карно-правових санкцій).
Організаційно-адміністративні методи управління
Об'єктивною основою використання організаційно-адміністративних методів менеджменту є організаційні відносини, що складають частину механізму менеджменту. Оскільки через їхнє посередництво реалізується одна з найважливіших функцій менеджменту - функція організації, завданням організаційно-адміністративної діяльності є координація дій підлеглих. Ми цілком справедливо критикуємо важелі адміністративного управління, проте варто мати на увазі, що ніякі економічні методи не зможуть існувати без організаційно-адміністративного впливу, який забезпечує чіткість, дисциплінованість і порядок в роботі колективу. Важливо визначити оптимальне поєднання, раціональне співвідношення організаційно-адміністративних та економічних методів.
Підхід, за яким сфера впливу економічних методів розширюється тільки за рахунок витіснення організаційно-адміністративних методів менеджменту, не можна визнати правомірним ні з наукової, ні з практичної точок зору, тому що механізми їхньої дії принципово відрізняються. Організаційно-адміністративні методи в основному спираються на владу керівника, його права, властиву організації дисципліну і відповідальність. Керівник розглядається тут як адміністратор, суб'єкт влади, що спирається на надане йому в цьому право. Проте адміністративні методи не варто ототожнювати з вольовими і суб'єктивними методами менеджменту, тобто адмініструванням. Організаційно-адміністративні методи здійснюють прямий вплив на керований об'єкт через накази, розпорядження, оперативні вказівки, що віддаються письмово або усно, контроль за їхнім виконанням, систему адміністративних способів дотримання трудової дисципліни і т.д. Вони покликані забезпечити організаційну чіткість і дисципліну праці. Ці методи регламентуються правовими актами трудового і господарського законодавства. У рамках організації можливі три форми прояву організаційно-адміністративних методів:
1) обов'язкове розпорядження (наказ, заборона і т.п.);
2) погоджувальні (консультація, дозвіл);
3) рекомендації, побажання (рада, роз'яснення, пропозиція, спілкування).
Як правило, це прямі завдання і розпорядження вищих органів управління (вольовий вплив керівника на підлеглих), що спрямовані на дотримання законів і постанов, наказів і розпоряджень керівників із метою оптимізації виробничих і соціальних процесів. Організаційно-адміністративні методи відрізняє від інших чітка адресність директив, обов'язковість виконання розпоряджень і вказівок, невиконання яких розглядається як пряме порушення виконавчої дисципліни і спричиняє відповідні стягнення. Директивні команди обов'язкові для виконання, причому у встановлені терміни, навіть якщо це невигідно виконавцю. Організаційно-адміністративні методи — це методи примусу, що зберігають свою силу доти, поки праця не перетвориться в першу життєву потребу.
Взагалі система організаційно-адміністративних методів розуміється як сукупність двох рівнозначних елементів: вплив на структуру управління (регламентація діяльності і нормування) і на процес управління (підготовка, прийняття, організація виконання і контроль за управлінськими рішеннями).
Організаційний вплив на структуру управління здійснюється в більшості випадків шляхом організаційного регламентування, нормування, організаційно-методичного інструктування і проектування.
Найбільший інтерес для нас має організаційний вплив керівника на процес управління (2-й елемент). По суті, це методи розпорядницького впливу керівника на колектив у цілому й особистість зокрема. Необхідність у такому розпорядництві виникає в зв'язку з відхиленнями в системі управління від раніше заданих або бажаних режимів роботи, що виникають під впливом як суб'єктивних, так об'єктивних чинників.
Зрозуміло, що в процесі управлінської діяльності відбувається підпорядкування однієї особи волі іншої. Залежно від функціонуючих у колективі методів менеджменту формується відповідна система підпорядкування. Проте форми такого підпорядкування повинні мати доброзичливий характер, сприяти прогресу в колективі і не викликати небажаних емоцій: приниження, ніяковості, прикрості, роздратування, а іноді й стресів, що виключає будь-яке порозуміння між керуючими і керованими.
Для бюрократичної адміністративної системи управління характерні:
1. Сувора ієрархія управлінських структур.
2. Порядок, за якого рішення виконавцям спрямовуються з верхніх щаблів управління.
3. Відповідальність підлеглі несуть лише перед вищими ланками влади.
4. Всеохоплюючий контроль і детальна регламентація дій підлеглих.
5. Намагання перетворити людину у гвинтик адміністративної системи.
При такому розпорядку проблеми самостійності й ініціативи працівників не вирішуються, їх інтерес до праці долається дріб'язковою опікою й контролем над усім. Тут існує своя система пріоритетів. На першому місці стоїть план і кількість, на другому - витрати на виробництво і лише на останньому місці - якість продукції.
У практиці управлінської діяльності адміністративний вплив виявляється, як правило, в трьох типах підпорядкування:
1) вимушене і зовнішньо нав'язане. Воно супроводжується неприємним відчуттям залежності й усвідомлюється підлеглими як натиск зверху;
2) пасивне. Для нього характерне задоволення, пов'язане зі звільненням від необхідності прийняття самостійних рішень;
3) усвідомлене, внутрішньо обґрунтоване. Характеризується почуттям впевненості у собі, своїх діях, умінні самостійно приймати рішення.
В цілому організаційно-адміністративні методи менеджменту існують у формі організаційного і розпорядницького впливу.
Аналіз змісту управління організацією показує, що вся система перевантажена організаційно-розпорядницькою діяльністю. Організаційно-адміністративний вплив містить у собі такі компоненти: види і типи впливу, адресат, постановка завдання і визначення критерію його виконання, установлення відповідальності, інструктаж підлеглих і т.п.
Економічні методи управління
Економічним методам управління приділяється найбільше уваги. Це обумовлено тим, що відносини управління визначаються в першу чергу економічними відносинами й об'єктивними потребами й інтересами людей.
Принципове питання колективної організації праці - оволодіння економічними методами управління, що стосовно управління організацією являє собою сукупність економічних важелів, за допомогою яких досягається ефективна діяльність і задовольняються потреби колективу взагалі й особистості зокрема. Іншими словами, поставлена ціль досягається впливом на економічні інтереси керованого об'єкта.
Щоб економічні методи управління були дієвими, необхідно як мінімум забезпечити чутливість організації до економічних важелів. Без цього неможливо розширення прав структурних одиниць і самофінансування організації. У свою чергу розширення самостійності веде до більшої свободи колективів у господарській діяльності й економічних методах менеджменту. Тільки в умовах обґрунтованої самостійності можливий реальний перехід до економічних методів менеджменту: колектив розпоряджається матеріальними фондами, отриманим прибутком, зарплатою і реалізує свої економічні інтереси. Економічні методи сприяють виявленню нових можливостей, резервів, що особливо важливо в перехідний до ринкових відносин період. Мова йде про зміну системи матеріального стимулювання з урахуванням економічних інтересів кожного. Проблема тут у тому, щоб створити умови, за яких економічні методи були б діючими і цілеспрямованими.
Вся складність проблеми полягає в умінні забезпечити комплексну субординацію господарських зв'язків і економічних залежностей трудового колективу у стосунках з організаціями, установами, іншими структурами народногосподарського комплексу і членами свого колективу. Ослаблення якоїсь ланки в цій системі зв'язків знижує ефективність економічного менеджменту.
Перебудова економічного механізму з удосконалювання планування, економічного стимулювання й управління повинна забезпечити необхідні соціально-економічні передумови реалізації програми переходу на роботу в умовах ринку. Для цього докорінно змінюються методологія і технологія планування, в основі яких лежить нормативний метод. З урахуванням нормативів формуються взаємовідносини організації як з вищими органами управління, так і з бюджетом. Застосування стабільних нормативів дозволить поліпшити систему утворення коштів, що залишаються в розпорядженні організації для вирішення різноманітних економічних і соціальних задач. Тобто після здійснення обов'язкових відрахувань і платежів (відрахувань від прибутків у бюджет і відрахувань органам управління для утворення централізованих резервів і фондів, призначених для фінансування заходів щодо розвитку всього суспільства, а також для надання допомоги тим, що мають фінансові труднощі) утворяться фонди виробничого і соціального розвитку й оплати праці. Врешті решт формуються прибутки (прибуток) організації. У деяких ринкових структурах ці фонди не виділяються, а утворений прибуток за рішенням трудового колективу розподіляється на розвиток виробничої і соціальної сфери.
Основний зміст усієї роботи в цьому напрямі полягає в тому, щоб поставити органи управління і трудові колективи в такі умови, за яких вони могли б максимально повно враховувати економічні результати їх управлінської і виробничої діяльності.
Таким чином, основне завдання зміни господарського механізму полягає у створенні економічних й організаційних умов, за котрих організація виконувала б покладені на неї функції на найкращому рівні.
На відміну від організаційно-адміністративних економічні методи менеджменту передбачають розробку загальних планово-економічних показників і засобів їх досягнення. Це свого роду економічний механізм у господарських відносинах. У результаті підвищення дієвості економічних важелів і стимулів формуються умови, за яких трудовий колектив і його члени заохочуються до ефективної роботи не стільки адміністративним впливом (накази, директиви, вказівки і т.п.), скільки економічним стимулюванням. На підставі економічних методів менеджменту розвиваються і зміцнюються організаційно-адміністративні і соціально-психологічні методи, підвищується професіоналізм і культура їх застосування.
В умовах ринку економічні методи менеджменту отримують подальший розвиток, розширюється сфера їхньої дії, підвищується дієвість і результативність економічних стимулів, бо кожен робітник і кожен колектив має такі умови, за яких з'являється можливість найбільш повно поєднати особисті інтереси з загальнодержавними. Використовуючи особисту економічну зацікавленість, можна домогтися цілей, поставлених перед організацією державою.
Конкретний набір і зміст важелів економічного впливу визначаються специфікою керованої системи. В управлінській практиці економічні методи частіше всього виступають у таких формах: планування, аналіз, госпрозрахунок, ціноутворення, фінансування.
Для вирішення економічних завдань в управлінні організацією широко застосовуються й економіко-математичні методи, оскільки основною властивістю економічних задач є велика кількість обмежувальних умов і багато варіантів. їхню економічну сутність може виявляти математична модель, що виглядає як система обмежувальних умов, що враховують різноманітні змінні.
За допомогою економіко-математичних методів можна одержати конкретні дані, що характеризують те або інше економічне явище, і знайти найефективніші рішення. Тут виявляється своєрідний зворотній зв'язок: не тільки математика служить розвитку економіки, але й економіка сприяє розвитку математики. Проте в цій галузі поки що існує великий розрив: потреби економіки випереджають можливості математики.
Частіше за все застосовуються лінійні моделі, призначені для розв'зання різноманітних економічних задач, тоді як майже всі залежності в економіці нелінійні.
Економічна практика обумовила появу низки математичних дисциплін: математичне програмування, теорія ігор, масове обслуговування, управління запасами, дослідження операцій тощо.
Водночас, незважаючи на характерне для сучасного етапу посилення ролі економічних важелів і стимулів, не варто обмежувати організаційно-адміністративні методи впливу.
Соціально-психологічні методи управління
Щоб менеджер міг управляти людьми, необхідно вміти знайти підхід не тільки до певних соціальних груп у колективі і до колективу в цілому, а й до окремих людей у підпорядкованому колективі. Індивідуальний підхід до людей ефективний тоді, коли менеджер ознайомлений з основами психології людини і управління, знає власні психологічні особливості та володіє відповідними психологічними методами впливу на людей.
Історично склалися такі основні напрями досліджень психологічних аспектів управління:
1. Психологічні аспекти праці керівника з управління спільною діяльністю людей, а також психологічні особливості цієї діяльності.
2. Соціально-психологічні особливості колективу як суб'єкта і об'єкта управління, зокрема закономірностей формування позитивного соціально-психологічного клімату колективу і можливостей використання психологічних факторів для вирішення управлінських проблем.
3. Психологічні риси особистості керівника, вимоги до нього.
4. Мотивація праці колективу, ціннісні орієнтації працівників і розробка тактики та стратегії керівництва спільною діяльністю.
5. Соціально-психологічні резерви колективу і методи використання їх для підвищення ефективності й якості праці.
Встановлено, що результати праці багато в чому залежать від низки психологічних чинників. Уміння враховувати ці чинники і з їхньою допомогою цілеспрямовано впливати на окремих робітників допомагає сформувати колектив з єдиними цілями і завданнями. Соціологічні дослідження свідчать, що якщо успіх діяльності господарського керівника на 15 % залежить від його фахових знань, то на 85% - від уміння працювати з людьми.
Необхідність використання соціально-психологічних методів менеджменту очевидна, бо вони дозволяють своєчасно враховувати мотиви діяльності і потреби працівників, бачити перспективи зміни конкретної ситуації, приймати оптимальні управлінські рішення.
Прийоми і способи соціально-психологічного впливу багато в чому визначаються підготовленістю керівника, його компетентністю, організаторськими здібностями і знаннями в галузі соціальної психології.
Соціально-психологічні методи менеджменту вимагають, щоб на чолі колективу були люди достатньо гнучкі, що вміють використовувати різноманітні аспекти управління. Успіх діяльності керівника в цьому напрямі залежить від того, наскільки правильно застосовує він різноманітні форми соціально-психологічного впливу, що у кінцевому підсумку сформують здорові відносини між особистостями. Основними формами такого впливу є: планування соціального розвитку трудових колективів, переконання як метод виховання і формування особистості, економічне змагання, критика і самокритика, постійно діючі виробничі наради, що виступають як метод управління, різноманітного роду ритуали й обряди тощо.
Людина є найважливішим ресурсом виробництва. Від ефективності використання його залежить ефективність залучення всіх інших ресурсів: матеріальних, технічних, фінансових. При цьому особливістю людського ресурсу виробництва є те, що з часом вартість людського ресурсу підвищується внаслідок зростання кваліфікації людей та набуття ними практичного досвіду роботи. Сучасна філософія менеджменту віддає перевагу впливу не на саму людину, а на врахування її реальних цілей, життєвих цінностей і установок, очікувань і потреб та поєднання їх з цілями організації (підприємства). Людина, яка поділяє і розуміє цінності своєї організації, здатна встановлювати сама для себе завдання, знаходити шляхи їх вирішення і здійснювати самоконтроль. Таким чином людина переходить від зовнішньої мотивації до самомотивації. Однак самомотивація працівника можлива лише при наявності певних об'єктивних умов, до яких відносять задоволення первинних потреб працівника, наявність високої культури виробництва, реальне самоуправління.
Таким чином, спрямованість методів менеджменту завжди однакова. Вони спрямовані на людей, що здійснюють різноманітні види трудової діяльності. Варто виходити з того, що в конкретному методі менеджменту певним чином сполучаються (взаємодіють) зміст, спрямованість і організаційна форма. У зв'язку з цим можна виокремити такі групи методів менеджменту:
- організаційно-адміністративні, що засновані на прямих директивних вказівках;
- економічні, що обумовлені економічними стимулами;
- соціально-психологічні, що застосовуються для підвищення соціальної активності співробітників;
Організаційні форми реалізації методів управління
Організація управління підприємством залежить від складності його структури, масштабу й виду діяльності, наявності зв'язків з іншими суб'єктами господарської діяльності. Для більшості підприємств характерні три основні види управління їх діяльністю: виробниче, організаційне й економічне. У складних умовах України відбувається процес становлення нового для некорпоративного управління, для якого характерною є корпоративна організація власності. Це — об'єднання фінансових і промислових підприємств, промислових і торговельних підприємств, створення банками лізингових фірм, венчурних компаній, спільна участь кількох підприємств у створенні акціонерного капіталу одного підприємства. Права учасників таких об'єднань залежать від відсотка акцій, що їм належать.
Розрізняють кілька типів організаційних структур управління. Найпростішою є лінійна, її використовують на невеликих підприємствах з нескладною технологію і організацією виробництва. Між елементами лінійної організаційної структури управління існують лише одноканальні взаємодії. Іншими словами, на підприємстві кожний підлеглий має лише одного лінійного керівника, який виконує водночас адміністративні та всі інші керівні функції у відповідному підрозділі. До переваг лінійної організаційної структури управління належать чіткість взаємовідносин, оперативність і несуперечливість управлінських рішень і надійний контроль. Недолік цієї організаційної структури полягає в тому, що керівник окрім основних координуючих функцій повинен відволікатися на виконання додаткових робіт з кадрами, з обліку, контролю якості тощо.
Лінійно-штабна (лінійно-функціональна) організаційна структура управління покликана допомогти лінійному керівникові у вирішенні зазначених додаткових виробничих завдань. Для цього при лінійному керівництві створюється функціональна служба (штаб), яка формує відповідні управлінські рішення, але безпосередньо не віддає розпоряджень, тобто має лише дорадчі права. Перевага такої організаційної структури управління полягає в можливості для лінійного керівництва сконцентруватися на поточних виробничих справах. До недоліків належать збільшення управлінських витрат на утримання штабів і зниження оперативності у процесі прийняття управлінських рішень. Проте така структура поширена і ефективно діє у масовому виробництві, де технологічні зміни незначні, а обсяги продукованої продукції великі.
Функціональна організаційна структура управління так само передбачає наявність штабів, але їх персонал має права прийняття рішень і управління. При такій організаційній структурі управління кожний виробничий підрозділ може одночасно отримувати розпорядження від кількох керівників функціональних підрозділів (штабів) підприємства. Перевага такої структури полягає в тому, що забезпечують адекватне і компетентне керівництво з кожної проблеми, що виникає на підприємстві. До недоліків належить суперечливість, а іноді й неузгодженість рішень, зниження оперативності в реалізації управлінського рішення. Дивізіональна організаційна структура управління будується не за функціональною ознакою, а за принципом групування виробничих підрозділів. Наявність цієї форми організаційної структури пов'язана з процесом укрупнення підприємств у разі диверсифікації, комбінування виробництва, створення корпорацій і конгломератів. На цих підприємствах розподіл управлінської праці поглиблюється так, що вищі ланки управління займаються лише загальними питаннями (фінансовими, юридичними, кадровими), а решту своїх функцій делегують керівникам виробничих підрозділів, які, у свою чергу, мають власну структуру управління. Матрична структура управління передбачає поряд з лінійними керівниками і штабами створення тимчасових проектних груп, які формуються із спеціалістів певних функціональних підрозділів. Тимчасова робота пов'язана, як правило, з розробкою нових видів продукції. Після завершення цих робіт спеціалісти повертаються до своїх функціональних підрозділів.
Пріоритетність, узгодженість та взаємодія методів управління
В управлінні сучасним підприємством необхідно дотримуватися таких принципів:
- чіткого розподілу праці серед виконавців;
- додержання дисципліни і порядку;
- ознайомлення працівників з їх повноваженнями і відповідальністю в межах їх призначення;
- використання мотивації високопродуктивної праці;
- забезпечення рівної справедливості для всіх працівників;
- впевненості у стабільності роботи;
- дотримання взаємовідносин з працівниками з урахуванням виробничої ієрархії;
- заохочування ініціативи.
В управлінні підприємством виокремлюють такі основні функції:
- планування — визначення мети діяльності підприємства;
- організація — визначення і розподіл серед виконавців окремих завдань, повноважень та відповідальності;
- мотивація — створення умов, за яких виконавці зможуть і бажатимуть виконувати пропоновану їм роботу якнайкраще;
- аналіз і контроль — вимірювання та порівняння результатів наміченої діяльності із запланованими показниками; коригування діяльності в разі виявлених відхилень від плану. Таким чином, управління підприємством відображає сукупність взаємопов'язаних процесів планування, організації, мотивації та контролю, які забезпечують формування й досягнення цілей підприємства.
Основні завдання виробничого управління:
- управління розвитком підприємства (розширення асортименту продукції, що випускається, за рахунок випуску якісніших виробів, тобто поліпшення їх якісних та споживчих характеристик, застосування вдосконалених технологій виготовлення продукції, автоматизації виробництва);
- підвищення конкурентоспроможності продукції;
- забезпечення більш ефективного використання устаткування, наявних виробничих площ;
- систематичний контроль технічного стану устаткування, забезпечення його технічного обслуговування й ремонту;
- забезпечення підвищення продуктивності праці основного та допоміжного персоналу;
- зниження всіх видів виробничих витрат;
- оптимальне планування, чіткий облік та нормування основних технологічних операцій;
- управління технологічною підготовкою виробництва продукції;
- оперативне диспетчерське регулювання всіх матеріальних потоків та технологічних операцій починаючи від складів із сировиною, матеріалами, напівфабрикатами і закінчуючи процесами збирання, контролю готової продукції та її виходом з виробничих цехів на склад готової продукції.
Основні завдання організаційного управління:
- вибір форми організації управління підприємством і виробництвом;
- визначення відносин і зв'язків між структурними підрозділами підприємства;
- визначення функцій кожного елемента структури для підтримання нормальної діяльності підприємства;
- розподіл основних функцій управління між управлінськими підрозділами та окремими працівниками підприємства;
- забезпечення необхідної координованості дій підрозділів підприємства;
- підбір, розстановка та навчання кадрів;
- здійснення контролю за якістю та ефективністю роботи підрозділів управління підприємством;
- формування механізму відносин з іншими організаціями, постачальниками сировини, матеріалів, комплектуючих, зі споживачами продукції, джерелами»фінансування.
Основні завдання економічного управління:
- виявлення впливу основних економічних показників (обсягу випуску продукції, постійних та змінних витрат, ціни, прибутку) на забезпечення беззбитковості, прибутковості підприємства, його самоокупності та самофінансування розвитку виробництва;
- обгрунтування доцільності обсягів виробництва, співвідношення постійних та змінних витрат у собівартості кожного виду продукції;
- обгрунтування найраціональнішої для підприємства форми організації виробництва (кооперації, спеціалізації тощо);
- вибір найдоцільнішого варіанта оснащення підприємства машинами та устаткуванням;
- обгрунтування ефективності інвестиційних проектів з реконструкції підприємства, модернізації устаткування й оновлення продукованої продукції;
- пошук наявних резервів підвищення економічної ефективності виробництва;
- розробка шляхів поліпшення якості продукції;
- обгрунтування й подальший розвиток нормативної бази підприємства (матеріальних, фінансових та трудових витрат на виготовлення одиниці продукованої продукції);
- обгрунтування ціноутворення продукованої підприємством продукції;
- систематичний аналіз господарської діяльності та фінансового стану підприємства з визначенням показників рентабельності виробництва й оборотності капіталу;
- аналіз використання матеріальних ресурсів, розробка пропозицій щодо зниження матеріаломісткості, енергомісткості продукованої продукції, витрат на матеріальні ресурси;
- планування розподілу прибутку за фондами накопичення та споживання, розробка перспективного, поточного та оперативного планів діяльності підприємства;
- організація обліку й контролю економіко-виробничої діяльності за окремими видами продукції та по підприємству загалом. Однією з характерних рис діяльності підприємства є поділ праці. Розрізняють дві форми поділу — горизонтальну і вертикальну.
Централізація і децентралізація в управлінні
Одним з найважливіших завдань організації є створення найсприятливіших умов для реалізації здібностей людини, що передбачає особисту відповідальність за кінцеві результати роботи і розвиток демократичного стилю управління.
Шляхи, способи здійснення суперечливого змісту управління, єдності його протилежних сторін - демократизму і централізації - завжди конкретні і завжди зумовлені досягнутим суспільством рівнем розвитку кооперації праці.
Головна роль управління полягає в забезпеченні життєдіяльності колективу як цілого, його спрямованості на розвиток людини. Ефективно виконувати цю роль управління зможе, якщо воно цілком спиратиметься на науку, як форму єдності теорії і практики.
Виходячи з цього, можна сказати, що основними ознаками демократизму управління є:
1. Максимальна самостійність усіх ланок вертикальної й горизонтальної структур управління.
2. Підвищення рівня їх відповідальності.
3. Підхід до працівника як до особистості, що реалізується в процесі праці.
При демократичному стилі управління міняється сам підхід до проблеми якості. Проблеми якості не можуть вирішити тільки відділи контролю, а забезпечують люди. Завдання професійного менеджера полягає у створенні відповідних для цього умов. Спеціалісти підкреслюють, що лише 15-20% проблем, пов'язаних з якістю, виникають з вини безпосередніх виконавців, а 85-90% є наслідком недосконалості системи управління виробництвом.
Принципами демократичного характеру управління є:
— Установка на особистість, залучення найбільш здібних працівників, турбота про підвищення їх кваліфікації. «Головне багатство — люди».
— Всебічне заохочення самостійності й підприємливості з метою використання творчого потенціалу людини.
— Ставлення до організації як до живого організму. Реалізація цих принципів охоплює такі моменти:
1. Жорстка система тестування при найманні на роботу.
2. Постійне навчання співробітників протягом усієї кар'єри.
3. Право підлеглого мати власну думку, але доти, поки не прийняте загальне рішення.
4. Статус працівника визначається не посадою, а здібностями й якістю роботи.
5. Переважний розвиток горизонтальних зв'язків передбачає курс на послаблення ієрархічного тиску й сприяє розвитку системи вільного консультування й об'єднання зусиль без бюрократичних структур.
6. Успіх проекту залежить не від кількості працівників і розмірів асигнувань, а від наявності ентузіазму, талановитості, енергійності.
7. Розвиток стимулюючих факторів: створення у співробітників почуття переможця, впровадження групових стимулів організації роботи, система щорічних атестацій, від яких залежить величина заробітної плати й ділова кар'єра.
8. Матеріальне заохочення, система якого спрямована на оберігання співробітників від матеріальних турбот, щоб вони віддавались роботі повністю.
9. В основі культури організацій лежать інтереси працівників. Ритуали закріпляють традиції й створюють атмосферу свята й настрою на успіх: відносини будуються на довірі й повазі до людини.
10. Матеріальний інтерес проявляється в підвищенні й своєчасній оплаті праці, в участі робітників в управлінні шляхом придбання акцій за цінами нижче від ринкових.
Свої позитивні результати дає системний підхід, особливістю якого є орієнтація на вивчення зв'язків і взаємовідносин елементів організаційних структур і функціонування всієї системи у цілому. Системний підхід виступає проти чітко формалізованих структур управління і вимагає врахування конкретних особливостей господарських ситуацій та реальних можливостей керівників і спеціалістів приймати управлінські рішення.
Таким чином, різноманітність методів управління викликає необхідність упорядкування всієї сукупності шляхом класифікації за визначеними критеріями. Одним із загальних підходів до класифікації є виділення груп загальнонаукових і специфічних (часток) методів за критерієм їх використання в галузях знань. В умовах становлення ринкової економіки організаціям можна рекомендувати використання при класифікації методів управління таких критеріїв: функції управління, процеси прийняття управлінських рішень, функціональні підсистеми і зміст управління.