Інтродукція мисливсь ...

Підготовка тварин до перевезення. Негативні наслідки стресу. Запобігання розвитку цих факторів. Основні фізіологічні параметри, які необхідно контролювати під час перевезення. Зовнішні ознаки погіршення стану тварин при перевезенні.

Підготовка тварин до перевезення:

Основне завдання транспортування — забезпечити доставку тварин і птиці в найкоротший термін, без пошкоджень, захистити їх у дорозі від захворю­вань, впливів погодних умов.

Тварини і птиця, підлягають ветеринарному огляду та санітарному обробленню. До транспортування допускаються лише здорові тварини. На тварин складається список та видається ветеринарне свідоцтво встановленої форми. Забороняється від­правляти тварин, клінічно хворих на туберкульоз, бруцельоз, із невстановленим діагнозом захворюван­ня, зі зниженою або підвищеною температурою тіла, а також з ін­фекційними захворюваннями (бешиха, чума свиней, сибірка, сказ, сап, ящур, чума великої рогатої худоби та ін.).

Крім ветеринарного свідоцтва на кожну партію видається то­варно-транспортна накладна, шляховий журнал із зазначенням кількості тварин, статі, живої маси, вгодованості, часу припинен­ня годівлі тощо.

Для доставки тварин і птиці із використовують переважно автомобільний транспорт. На невеликі відстані тварин доставляють гоном. Тва­рин і птицю можна також транспортувати залізницею і водним транспортом.

Під час завантаження (вивантаження) тварин у вагони, авто­машини, на баржі та під час транспортування у тварин виникає перенапруження нервової системи, м’язової та серцево-судинної систем (стрес). На стресовий стан тварин впливають також темпе­ратура, вміст кисню у повітрі, погодні умови, вібрація транспорт­них засобів під час руху, скупченість та інші фактори.

Під час транспор­тування особливо чутливих до стресових факторів свиней, яких відгодовували у великих комплексах, трапляються випадки їх за­гибелі.

Для запобігання травмуванню тварин при їх транспортуванні потрібно суворо дотримуватися ветерина­рно-санітарних вимог та правил транспортування, незалежно від виду транспортування завантаження (вивантаження) здійснюва­ти спокійно, без галасу і побоїв.

 Перевезення диких тварин здійснюється тільки у спеціальних транспортних засобах або у спеціальних засобах перевезення, на яких зазначається інформація про наявність полохливих або небезпечних тварин.

Перевезення диких тварин здійснюється на підставі таких документів:

письмова інструкція стосовно годування, напування та інших вимог щодо їх догляду, видана відправником;

повідомлення із зазначенням, що тварини є дикими, полохливими або небезпечними;

супровідні ветеринарні документи (ветеринарно-санітарний паспорт, ветеринарне свідоцтво);

дозвіл на імпорт та експорт зразків видів дикої фауни і флори або сертифікат на пересувні виставки, реекспорт та інтродукцію з моря зазначених зразків, які є об'єктами регулювання Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення.

У разі перевезення диких тварин на зовнішньому боці засобу перевезення зазначаються:

для фізичних осіб - прізвище, ім'я, по батькові, адреса і номер телефону відправника (одержувача);

для юридичних осіб - повне найменування, адреса і номер телефону відправника (одержувача);

наукова і загальноприйнята назва тварин та їх кількість у засобі перевезення;

для отруйних тварин - позначка "POISONOUS" ("ОТРУЙНО");

для агресивних тварин, у тому числі птахів, які можуть заподіяти шкоду через вентиляційні отвори засобу перевезення, - позначка "This Animal Bites" ("Ця тварина кусається");

одне з двох маркувань "LIVE ANIMALS" ("ЖИВІ ТВАРИНИ") (світло-зелене на світлому фоні) чи "Laboratory Animals" ("Лабораторні тварини") (світло-червоне на світлому фоні).

Додатково до кожного маркування додається маркування із зазначенням напрямку вгору (світло-червоне або чорне). Мінімальний розмір кожного з маркувань становить не менше ніж 10 х 15 сантиметрів.

Конструкція засобів перевезення диких тварин повинна відповідати біологічним особливостям їх окремих видів. Типові конструкції засобів перевезення диких тварин затверджуються Міндовкіллям.

(пункт 58 із змінами, внесеними згідно з постановами
 Кабінету Міністрів України від 04.12.2019 р. N 1065,
від 09.09.2020 р. N 826)

 Перевезення диких птахів, які належать до дрібних видів (завдовжки менш як 23 сантиметри), здійснюється з додержанням таких вимог:

засоби перевезення виготовляються з дерева, заліза чи пластика, затягуються сіткою. У засобі перевезення може розміщуватися до 50 птахів, які належать до дрібних видів, більших видів - у пропорційно меншій кількості. Розмір засобу перевезення повинен давати змогу всім птахам одночасно відпочивати, вільно рухатись і перебувати у природних позах;

кількість папуг, які належать до дрібних видів, у засобі перевезення не повинна перевищувати 25 особин;

агресивних птахів перевозять по одному. Засіб перевезення таких птахів обладнується з трьох (двох, якщо він невеликий) сторін планками для створення проміжку між ним та іншим вантажем. Не допускається наявність усередині засобу перевезення гострих кутів і нерівностей, які можуть травмувати птахів. Якщо природним для виду є сидіння на гілках, засіб перевезення облаштовується жердинками, розміщеними так, щоб екскременти не потрапляли на інших птахів і в пристрої для напування. Засіб перевезення облаштовується пристроями для напування і годування тварин. У разі перевезення малочисельних партій птахів наявність пристроїв для годування необов'язкова. Стінки засобу перевезення повинні бути глухими, з вентиляційними отворами діаметром близько 2,5 сантиметра на відстані приблизно 5 сантиметрів один від одного. Дверцята засобу перевезення обладнуються засувами або іншими пристроями, що унеможливлюють їх самовільне відкриття.

Засоби перевезення великих папуг та інших птахів (завдовжки понад 23 сантиметри) повинні відповідати таким вимогам:

стінки виготовляються з фанери (завтовшки не менш як 1,2 сантиметра), дерева (завтовшки не менш як 0,5 сантиметра) або металу. Замість жердинок на підлозі закріплюються планки;

усі отвори повинні бути затягнуті сіткою та прикриті легкою тканиною, яка не перешкоджає циркуляції повітря;

висота засобу перевезення повинна перевищувати висоту птаха на одну третину. Передня стінка такого засобу складається з двох сіток (внутрішня з яких - пластикова), розташованих на відстані 4 - 5 сантиметрів, дверцята повинні мати не менш як два отвори діаметром більше 5 сантиметрів. Засіб перевезення оснащується пристроєм для напування.

У засобі перевезення перевозиться по одному птаху.

Для перевезення денних хижих птахів і сов можна також використовувати клітку для котів і собак, обладнану в такий спосіб:

на підлозі прикріплюють бруски чи покривають її матеріалом, що виключає ковзання;

дверцята і вентиляційні отвори закривають легкою тканиною, яка не перешкоджає циркуляції повітря, але створює напівтемряву;

установлюється пристрій для напування;

облаштовується віконце для спостереження.

 Засоби перевезення для дрібних приматів повинні відповідати таким вимогам:

верхні дві третини передньої стінки глухі з вентиляційними отворами, нижня третина затягнута сіткою, дно суцільне, з ємністю для екскрементів, наповненою сорбентом; підлога з дерев'яних брусків 2,5 х 2,5 сантиметра, прикріплених з інтервалом 0,5 - 1 сантиметр. Як дверцята використовується передня або задня стінка. Усередині засобу перевезення розміщується поличка завдовжки як третина загальної його довжини. Пристрої для напування та годування закріплюються на висоті, що не дає змоги тваринам сидіти на них. Вентиляційні отвори із заокругленими краями облаштовуються знизу двох довгих сторін і у верхній третині клітки;

для перевезення приматів можна також використовувати пластикову клітку для котів і собак, обладнану в такий спосіб:

- підлога покривається підстилкою або подібним до неї матеріалом, який забезпечує поглинання екскрементів;

- усередині встановлюється поличка для відпочинку.

Перевезення черепах, ящірок та змій здійснюється з додержанням таких вимог:

матеріал, з якого виготовляються засоби перевезення, повинен бути водостійким, розмір - достатній для розміщення черепах в один шар, кришка повинна відкриватися для перевірки стану тварин, діаметр вентиляційних отворів становить не менш як 1 сантиметр. Засіб перевезення може містити лише один горизонтальний шар секцій. Не допускається розміщення в одному засобі перевезення більше ніж 10 черепах з довжиною спинного щита до 10 сантиметрів та більше п'яти черепах з довжиною такого щита понад 10 сантиметрів;

черепах із довжиною спинного щита до 10 сантиметрів можна перевозити у невеликих пластикових контейнерах (до 12,7 х 12,7 х 4,5 сантиметра). У великому контейнері (до 68,6 х 28 х 22,8 сантиметра) черепах розміщують не більше ніж у п'ять шарів. Вентиляційні отвори облаштовуються з чотирьох боків контейнера. У кожній внутрішній секції контейнера розміщується не більше ніж п'ять черепах із довжиною спинного щита від 5 до 10 сантиметрів і лише одного виду. Агресивні види і всі види водних черепах перевозять у контейнері тільки по одній особині;

в одному контейнері або секції перевозять лише один вид ящірок та змій. Ящірки та змії завдовжки понад 77 сантиметрів, вкриті шипами ящірки, дорослі гекони перевозяться по одній особині. Ящірок і змій додатково упаковують у міцні мішки, виготовлені з матеріалу, що не перешкоджає циркуляції повітря. Кожен мішок повинен містити позначку "ОТРУЙНО" ("POISONOUS") або "НЕ ОТРУЙНО" ("NON-POISONOUS").

Перевезення китоподібних здійснюється з додержанням таких вимог:

китоподібні перевозяться виключно у ваннах відповідної конструкції або в спеціальних гамаках у супроводі спеціаліста з морських ссавців та спеціаліста у галузі ветеринарної медицини;

за рекомендацією спеціаліста з морських ссавців під час перевезення китоподібних проводиться:

- медикаментозне оброблення тварин з метою профілактики стресу і його наслідків;

- занурення тварин у воду (у разі перевезення у ваннах);

- захист тварин від прямих сонячних променів;

- захист очей тварин від висихання і травмування;

- захист шкіри тварин від висихання, тертя і надмірного тиску;

вода, у якій перебувають тварини, повинна бути чистою.

Гоном доставляють тільки велику і дрібну рогату худобу, переважно на невелику відстань до 100 км. При перегонах на велику відстань переміщення худо­би суміщують з нагулом.

Для перегону слід формувати гурти, розміри яких установлю­ють залежно від місцевих умов, стану доріг, статі, вгодованості тварин та інших обставин. Відібраних для перегону тварин після ветеринарного огляду зважують, визначають вгодованість, бірку- ють і формують гурти залежно від місцевих умов. Гурти великої рогатої худоби не повинні перевищувати 250, а овець і кіз — 1000 голів. Переганяючи тварин лісовою, болотистою і дуже пересіче­ною місцевістю, розміри гуртів зменшують на одну третину. На кожні 50 — 60 голів великої рогатої худоби або 250 — 300 голів овець і кіз призначається один гуртоправ.

До перегону допускають тільки здорових тварин.

Переганяють тварин по спеціально виділених трасах, які за­тверджує обласна влада, якщо вони розміщуються в межах облас­ті, або уряд держави, коли траса проходить через кілька областей. Траси мають пролягати місцевостями, благополучними щодо ін­фекційних захворювань тварин, а також осторонь пасовиськ міс­цевих тварин. У дорозі худобу забезпечують водою та кормами в місцях зупинок і тільки в малонаселених пунктах. Тварини мо­жуть користуватися природними випасами. Денний перехід для великої рогатої худоби не повинен перевищувати 15 — 20 км, дріб­ної — 10 — 15 км.

Перевозять тварин водним шляхом по річках на баржах у літ­ній період. Розміщують тварин на баржах із розрахунку таких площ на одну голову: ВРХ — 2,0 — 2,5 м², коней — 2,5 — 3,0, овець і кіз — 0,75 — 1,0, свиней великих — 2,0 — 2,5, свиней середньої ма­си — 1,0 — 1,25 м².

Велику рогату худобу і коней під час перевезення прив’язують. Палубу барж для перевезення поділяють огорожею на сектори. У разі потреби нарощують борти. Заганяють і виганяють худобу по спеціальних трапах. Транспортуючи тварин у спеку, сектори з ними накривають брезентом. За тихої погоди тварини краще пе­реносять транспортування водним шляхом, ніж залізницею.

Негативні наслідки стресу. Запобігання розвитку цих факторів. Основні фізіологічні параметри, які необхідно контролювати під час перевезення. Зовнішні ознаки погіршення стану тварин при перевезенні.

Теорія стресу Г. Сельє належить до провідних базових медичних теорій, але вона була занадто прогресивною для часу свого створення (1936). Сам термін «стрес» було запропоновано до Г. Сельє в 1932 р. американським фізіологом Волтером Кенноном (1841-1945), який уперше розглянув організм як відкриту систему в стані рівноваги під управлінням ендокринної та нервової систем у роботах «Деякі загальні характеристики ендокринного впливу на метаболізм» (1926), «Мудрість тіла» (1932). Однак активно використовуватися в науці термін «стрес» почав лише завдяки роботам Г. Сельє, хоча нині в це поняття увійшли деякі інші аспекти, що створює неабияку плутанину, якщо говорити про наукові досягнення. Зокрема, термін «стрес» використовується для визначення надзвичайно травматичної, частіше спричиненої негативними емоціями ситуації; відповіді на травму чи сильну емоцію (травматичний/ситуативний/психологічний стрес, синдром післятравматичного стресового пошкодження); реакції на дію одного переважно фізичного чинника (гіпоксичний/іммобілізаційний стрес,); як складова загального неспецифічного адаптаційного синдрому чи для опису певних фізіологічних процесів (окисний, механічний/гемодинамічний стрес). Утім, дедалі частіше навіть у науковій літературі поняття «стрес» трактується ще ширше – з урахуванням вікових, родинних, соціальних, ситуативних, психологічних та інших аспектів: батьківський стрес, стрес раннього віку, економічний стрес, стрес очікування, стрес доглядача, інформаційний, емоційний і посттравматичний стреси  тощо. Заради справедливості треба зазначити, що й сам Г. Сельє використовував поняття «стрес» як у значенні однотипної відповіді організму, так і пізніше в ситуативному значенні чинника впливу (стресора). Стрес і стресова ситуація є різними поняттями, тому для позначення складної, переважно тяжкої психотравмувальної ситуації слід використовувати термін ­«стресова (стресогенна) ситуація», а не «стрес».

За класичною теорією стресу Г. Сельє, стрес – це стан фізіологічної або психологічної напруги, зумовлений різноманітними чинниками (соматичними, розумовими, емоційними, зовнішніми або внутрішніми, час­тіше – їх сукупністю), які спрямовані на порушення функцій організму та яких організм намагається уникнути. Залежно від сили або дози та тривалості дії стресорних чинників стрес-реакція у своєму розвитку може проходити три послідовні стадії – тривоги, резистентності й виснаження, коли загальний адаптаційний синдром набуває характеру руйнівного процесу (дистресу), або тільки дві перші (тривоги й резистентності), коли формується так званий еустрес (позитивний стрес), що, як твердив Г. Сельє, сприяє підтриманню та збереженню здоров’я.

Через 6 год після сильного стресорного впливу суми чинників виникає перша стадія – стадія тривоги, яка триває 48 год та опосередковується головним чином гіпоталамо-гіпофізарно-адренокортикальною системою (віссю). Для неї характерні зміни багатьох структур і функцій головного мозку, що супроводжується активацією гіпоталамічних пептидів і катехоламінергічної системи мозку, викидом адренокортикотропного гормону (АКТГ) гіпофізом. Із боку ендокринної системи спостерігаються викид адреналіну наднирковими залозами, підвищення секреції глюкокортикоїдних гормонів і пригнічення продукції мінералокортикоїдів. Глюкокортикоїди активують глюконеогенез, тобто переводять структурний резерв організму в енергетичний. Окрім того, підвищення рівня ендогенних глюкокортикоїдів призводить до пригнічення міграції макрофагів і гранулоцитів у вогнище запалення та протипухлинної цитотоксичності інтерферон-активованих макрофагів, чинить протизапальну дію, зумовлює суттєві зміни тимуса: деструкцію коркових тимоцитів, посилення їх міграції та зміну секреторної активності епітеліальних клітин. Під час стадії тривоги функції залоз внутрішньої секреції, які безпосередньо не потрібні для боротьби зі стресором (комплексним адаптаційним чинником), пригнічуються. Це насамперед стосується статевих і щитоподібної залоз, а також тимуса й органів імунної системи. Описані вище зміни регуляторних систем призводять до крововиливів і виразкування в шлунково-кишковому тракті, підвищення артеріального тиску, тахікардії, переваги процесів зсідання крові, зникнення жирової тканини, затримки рідини, виходу плеврального та перитонеального ексудатів, зниження м’язового тонусу. У периферійній крові виникають лейкоцитоз, лімфопенія, анеозинофілія. Зміни на стадії тривоги еволюційно та біологічно обґрунтовані, оскільки надмірна відповідь організму на подразник значної сили могла би призвести до його загибелі, тому спочатку організм не посилює, а послаблює свою відповідь.

Після стадії тривоги розпочинається стадія резистентності, тобто стабільності. Відбувається певна нормалізація діяльності залоз внут­рішньої секреції та тиміко-лімфатичної системи, а іноді навіть підвищення функціональної активності залоз, які були пригніченими на першій стадії стресу. Стадія резистентності характеризується збільшенням надниркових залоз, відновленням їхніх ліпідних гранул, вакуолізацією хромафінних клітин мозкового шару, тенденцією до гіперплазії щитоподібної залози, атрофією гонад. Підвищення стійкості до дії одного агента на стадії резистентності зумовлює захист щодо багатьох різних стресорів, тобто формується перехресна резистентність.

Дуже сильний або повторний подразник призводить до розвитку третьої фази стресу – стадії виснаження, що нагадує першу стадію тривоги, але відбувається, навпаки, пригнічення секреції глюкокортикоїдів. Саме фаза виснаження стрес-реакції часто лежить в основі багатьох патологічних процесів – так званий стрес хвороби. Описано стрес як тло розвитку злоякісних пухлин, багатьох кардіо­васкулярних хвороб, артеріальної гіпертензії зокрема, алкоголізму, ожиріння, депресії. Відомо, що різні люди та тварини в межах одного виду мають різну стійкість до стресових впливів, що визначається генетично зумовленими та набутими в процесі життя параметрами активності стрес-здійснювальних і стрес-лімітувальних систем.

Теорія стресу Г. Сельє, як і кожна фундаментальна ідея, набула подальшого розвитку. Зокрема, вважається, що відповідь організму на суму чинників внутрішнього та зовнішнього середовищ не зводиться до єдиної реакції – стресу, а являє собою стадійний процес із формуванням низки загальних неспецифічних адаптаційних реакцій як складових частин загального адаптаційного синдрому: реакцій стресу, орієнтування, спокійної та підвищеної активації, переактивації, неповноцінної адаптації; всі адаптаційні реакції поділяються на сприятливі – еустрес (спокійна й підвищена активація) та несприятливі – дистрес (стрес, переактивація, неповноцінна адаптація), а реакція орієнтування має проміжне місце, оскільки може змінюватись як на еустрес, так і на дистрес. Частота та характер виниклих адаптаційних реакцій часто зумовлюють неспецифічні клінічні прояви, тривалість і характер перебігу хвороби, прогноз і хронізацію гострих патологічних процесів, а в підсумку ефективність їх лікування.

За результатами власних досліджень, неспецифічна адаптаційна стрес-реакція характеризується максимальними значеннями психологічних характеристик – тривожності та пригніченості, незначною перевагою симпатичної симптоматики, високою або, навпаки, низькою секрецією кортизолу (залежно від стадії), супресивним типом імунограми, а в експерименті – низькими масами тимуса та надниркових залоз і морфологічними ознаками їх атрофії. Серед 1345 обстежених нами пацієнтів із хворобами внутрішніх органів стрес-реакція траплялася в 31%, найчастіше серед хворих на гнійні процеси, ураження судин і тяжкі хвороби.