Сучасна російсько-ук ...

Тема 1. ІМПЕРСЬКА ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ЩОДО УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

План лекції:

1. Історіографія проблеми.

2. Політика царської влади щодо Півдня України (ХVІІІ – початок ХХ ст.)

3. "Новоросія" без "новоросів": етнічний склад населення Півдня України у ХІХ – на початку ХХ ст.

4.  Роль Півдня України в економічній інтеграції українських земель.

 

Рекомендована література:

     1. Ващенко В.П. Роль Півдня України в процесі інтеграції економіки українських земель в дореформений період // Записки історичного факультету Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова. – Одеса, 2002. – Вип. 12. – С. 155–163.

Липинського. – К.: Смолоскип, 2000. 

2. Турченко Г.Ф. Вітчизняна регіоналістика і проблеми вивчення історії Південної України // Культурологічний вісник: Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. – Запоріжжя: Прем’єр, 2004. – Вип. 13. – С. 48–55.

3. Турченко Г.Ф. Південна Україна на зламі епох (1914–1922 рр.). – Запоріжжя: Просвіта, 2005. – 324 с.http://istorikznu.at.ua/forum/21-70-1

4. Турченко Ф.Г., Турченко Г.Ф. Південна Україна: модернізація, світова війна, революція (кінець ХІХ ст. – 1921 р.): Історичні нариси. – К.: Генеза, 2003. – 304 с.  http://istorikznu.at.ua/forum/21-69-1

5. Шпорлюк Р. Імперія і нації. З історичного досвіду України, Росії, Польщі та Білорусі. – К.: Дух і Літера, 2000. – 354 с.http://www.ukrterra.com.ua/images/roman_shporliuk-imperiia_ta_natsii.pdf

 

1. Історіографія проблеми

Вітчизняна історіографія Південної України у своєму розвитку пройшла ряд етапів. На першому з них, який хронологічно охопив ХІХ – початок ХХ ст., вона розвивалася в гострій боротьбі з російською офіційною наукою, яка не визнавала українського характеру регіону.

Серед усього іншого, це було викликане принциповою відмовою імперської правлячої еліти визнати сам факт існування українського народу, як окремої етнічної спільноти. Південна Україна сприймалася як частина Російської держави не лише в історичному розумінні ("Юг – исконно русские земли"), чи суто правовому (як визнана у міжнародно-правових актах частина імперії), а навіть як частина етнічної Росії. Для імперії було принципово важливим вважати українців Півдня росіянами. У нагоді стала теорія "триєдиного" російського народу, який ніби-то включав до свого складу великоросів, малоросів і білорусів. Ця універсальна формула відкривала широкі можливості для фальсифікації історії Південної України. Правда, російські історики визнавали, що українці і росіяни в ході історичного розвитку все-таки набули деяких відмінних рис, "зденаціоналізувалися" під впливом Литви і Польщі. Але з цього факту робився висновок про необхідність ліквідації цих відмінностей, а не визнання українців окремим народом.

 Боротьба навколо цього питання почалася декілька століть тому і продовжується сьогодні. Українська інтелігенція твердо стояла і стоїть на позиції окремішності українського народу, його відмінності і від російського, і від польського.

Ще наприкінці ХVІІІ ст., за часів Катерини ІІ, на Лівобережній Україні була написана книга «Історія Русів», яку вважають вершиною національно-політичної думки України тієї епохи. Анонімний автор проводить думку, що державне життя українського народу бере початок з часів створеної саме його предками — русами — Київської Русі. Руси жили на східнослов’янських землях, «що лежать од ріки Дунаю до ріки Двіни і од Чорного моря до рік Стиру, Случі, Березини та Дінця й Сіві».

Окремо від русів, «кочували понад річкою Москвою» люди, котрі називалися «москвитами та мосхами, з чого згодом і царство їхнє дістало назву Московського і нарешті Російського». Чітко вказувалося, що руси і москвити — це різні племена. Це справді так: москвити — місцеві племена фінно-угорського походження —до створення Київської Русі не мали відношення. Пізніше вони були включені до її складу і зазнали процесу слов’янізації.

Але ж Московське царство з часом одержало назву Російського. Автор «Історії Русів» описує, як Московія поступово «перевтілилася» в Росію: Іван ІV (Грозний) «року 1547 перейменував себе з князя на царя та самодержавця московського, і відтоді завше вже царство Московське і його володарів сею назвою титуловано, з перейменуванням врешті царства Московського на Російське», яке стало називатися «Великою Росією» на відміну від Русі Київської, якій залишилася назва «Мала Росія», «Малоросія». Автор вкладає в уста гетьмана Івана Мазепи звинувачення на адресу царату в перебранні (фактичному викраденні) московитами собі легендарного імені русів з їх блискучою історією, до якої Москва не причетна: «Відомо ж бо, що колись ми були те, що тепер московці: уряд, першість і сама назва Русь од нас до них перейшли. Але ми тепер у них, яко притча во язиціх!».

Ознайомившись з такою точкою зору, молодий російський історик Михаїл Погодін на початку 1820-х років занотував у щоденнику: «Малороси називають себе справжніми росіянами (мається на увазі — потомками київських русів. — Авт.), решту — москалями. Москва була, отже, щось осібне, окреме». Погодіну дуже не сподобалася ця точка зору, і він став шукати аргументи, щоб спростувати її, довести великоруську «першість». Цікаво, що при цьому він не заперечував того факту, що центральні райони Росії не були заселені русами. Врешті-решт, у «Повісті временних літ», доступній для історика його рівня, прямо говорилося, що там жили не руси (Русь), а племена «Чудь, Меря, Весь, Мурома, Чемерис, Мордва, Пермь, Печера, Ям, Литва, Зимола, Корс, Норова, Либь, си суть свои язык имушие…».

Не заперечуючи цього, М. Погодін для доведення великоруської «першості» пішов іншим шляхом: він висунув гіпотезу про те, що корінне, «великоруське» населення Київської Русі в умовах монголо-татарського нашестя під загрозою тотального винищення нападниками відійшло на Північ, зокрема, і в район Москви. Саме так: корінне населення Київської Русі він називав «великоруським». Таким чином, за Погодіним, київські переселенці-«великороси» оселилися на півночі в московських краях і продовжили там славні традиції Київської Русі. Так Москву перетворювали у Великоросію — наступницю Києва з усією його блискучою історичною спадщиною. Що ж стосується України, то Погодін стверджує, що вона в результаті цього переселення на певний час запустіла, поки на її територію з Карпат не прийшли «малороси» і не принесли сюди свою «малоруську» мову і культуру — «зіпсований» варіант великоруської. Справжня ж стародавня мова населення Київської Русі, себто «великоруська» мова, перейшла з Київщини на Московщину й там закорінилася.

Першим цю фантастичну гіпотезу розкритикував Михайло Максимович, відомий український історик, етнограф і мовознавець (деякий час він був ректором Київського університету). Вивчаючи документи, зокрема, етнографічні і лінгвістичні, він обґрунтував висновок, що ніякої зміни населення в Київській Русі в ХІІІ–ХІV ст. не було. Свої аргументи він виклав у статті «О мнимом запустении Украины в нашествие Батыево и заселение ее новопришлым народом» (1857 р.) й у циклі опублікованих листів до Погодіна. Автохтонним на території України з часів Київської Русі було й залишається українське населення з його давньою мовою, звичаями, народною творчістю, а не те «великоруське», яке, начебто під загрозою винищення, змушене було відкочовувати на Північ. Насправді, тотального винищення татарами населення Подніпров’я (як і жителів центральних районів сучасної Росії, які також стали об’єктом татарської навали) не було.

Відповідно, не було й заселення Наддніпрянщини жителями Карпат — «малоросами». Все це легенда, яка не має історичних підстав. «Доказывать, что до нашествия Татарскаго на Киевъ не было Малороссийского народа на Руси Киевской, — для меня все равно, если бы доказывать, что до нашествия Польскаго на Москву не было Великороссийскаго народа на Руси Московской!», — писав М. Максимович. На прикладах з фольклору та «Слова про Ігорів похід» він переконливо довів, що українська мова цілком самостійна, а не зіпсоване російське «наречие», як вважав його опонент М. Погодін. Українська мова зародилася у найдавніші часи, про що свідчать численні українізми у «Слові про Ігорів похід».

Спираючись на науково доведений факт прадавності українців на території Наддніпрянщини, українська інтелектуальна еліта ХІХ–ХХ ст. розглядала питання про те, кому ж належить територія, яку Катерина ІІ називала Новоросією.

Почнемо з бачення майбутнього України, викладеного в проекті конституції республіки, підготовленій підпільним Кирило-Мефодіївським товариством (1846 р.) — М. Костомаровим, П. Кулішом, О. Навроцьким, Т. Шевченком. У проекті Конституції майбутньої слов’янської федеративної держави («держави штатів»), яку планувалося створити на руїнах Російської і Австрійської імперій, першою державою (штатом) називалася «Україна з Чорномор’ям, Галичиною і Кримом». Таким чином, Південна Україна (з Кримом) сприймалася як невід’ємна складова етнічної України.

Активним членом Кирило-Мефодіївського товариства був і відомий історик Микола Костомаров, який у своїй статті «Дві руські народності», надрукованій 1861 р., обґрунтував психологічну відмінність росіян і українців («північноросів» і «південноросів») — двох національних типів, з різною вдачею, світоглядом і громадянським ідеалом. При цьому — і це важливо — мова не йде про те, хто «гірший», а хто «кращий». Йдеться про «іншість», яка не має оціночного характеру.

Особливості національного характеру обох народностей виявляли себе вже у часи давньоруської державності і закріпилися в умовах татарського панування. Для південноруського суспільства, за висновками М. Костомарова, були властивими «розвиток особистого свавілля, свобода, невизначеність норм (…), не було нічого насильницького, нівелюючого; не було політики, не було холодного розрахунку, твердості на шляху до визначеної мети… У Південній Русі не видно ні найменшого прагнення до підкорення чужих, до асиміляції інородців, які поселялися поміж корінними жителями…».

На Півночі і Сході, «навпаки, особиста свобода звужувавалася і, врешті-решт, знищувалася». М. Костомаров в своїй статті для характеристики території розселення «північноросів» вперше використовує термін «русский мир» и дає характеристику його особливостей. Це — «згуртування частин, прагнення до приєднання інших земель, здійснене під прапором релігії, успіх, освячений ідеєю божого дозволу, опора на масу, покірну силі, яка інколи протягує до неї руку , щоб її охороняти, поки потребує охорони, а опісля передача народного права в руки своїх обранців…. Філософія великоруська, — констатує М. Костомаров, — дійшла до формули: Бог і цар у всьому!, яка знаменує крайнє торжество панування спільноти над особистістю».

Що ж стосується сфери релігійного життя, то в ній, як стверджує М. Костомаров, «великорос надає перевагу зовнішній стороні, букві Закону Божого; для малороса важливіше саме релігійне чуття, його менше захоплює сама форма церковної служби. Великорос байдужий до природи, не має нахилу до садів, розведення квітів; малорос любить садки, різними рослинами прикрашає своє подвір’я; епічна поезія у великороса прив’язана до матеріального інтересу; малоруська поезія пройнята м’якістю чуттів, у тому числі історична. У побуті малороси прихильні до простоти відносин між людьми».

Теорія «про дві народності», доведена на підставі історичних, літературних і етнографічних матеріалів, українською гуманітарною спільнотою була сприйнята як своєрідна наукова класика. Вона дощенту руйнувала офіційний великодержавний стереотип про «єдину і неподільну Росію».

Лінію Кирило-Мефодіївського братства продовжив і розвинув видатний український вчений другої половини ХІХ ст. Михайло Драгоманов. Без будь-яких застережень він вважав Південну Україну частиною Великої України, населену українцями.

У «Передньому слові до журналу «Громада» М. Драгоманов констатує: «Українська земля — там, де живуть такі самі мужики, як на козацькій Україні по Дніпру». Про Північне Причорномор’я він пише: «Ми мали ті береги в часи уличів, тиверців і Тмутараканської Русі; ми відбили знову частину їх перед нападом турків у ХV ст. і мусили так чи сяк узяти їх потім». Як бачимо, Київську Русь Драгоманов сприймає як витвір українського народу. Іван Лисяк-Рудницький називав Драгоманова «першим політичним публіцистом і ідеологом, який своїм зором дійсно охоплював цілісність українських земель від Кубанщини до Закарпаття».

Один із класиків української історіографії ХІХ ст. Володимир Антонович у своїх працях, які ґрунтувалися на величезній кількості документів, також неодноразово торкався проблеми Південної України. Він стояв на позиції історичного права України «на новоросійські землі, так як саме українське населення колонізувало ці території». У своїй праці «Про козацькі часи на Україні» він окреслює Запорожжя як спадкову українську територію: «Вони (козаки. — Авт.) займали територію між Бугом та системою Дону» (переводячи на сучасний поділ, це 3/4 Херсонської, вся Катеринославська і частина Таврійської губернії). Ці землі «запорожці уважали за свою власність». Найголовнішим аргументом В. Антоновича щодо права українців на новоросійські землі є той факт, що cаме вони їх колонізували. Він підкреслює, що «за 10 літ свого гетьманування Калнишевському (останньому гетьману Запорозької Січі. — Авт.) вдалося заселити кількасот сіл». Він зазначає, що всі поселенці були під протекторатом Запорожжя, а поселення мало сліди культурної колонізації: «Коли заведено в Росії земство, то його статистичні досліди показали, що на Катеринославщині за часів Запоріжжя шкіл було втроє більше…». Зазначимо, що це були українські школи. Наведених аргументів В. Антоновичу цілком достатньо, щоб вважати Південь складовою частиною етнічної України.

Одним з найпослідовніших учнів Володимира Антоновича був Дмитро Багалій, автор багатьох праць, присвячених історії Слобожанщини і Південної України. Він звернув увагу на роль Запорозької Січі в освоєнні степових земель Причорномор’я, докладно розглядав форми державної і поміщицької колонізації Півдня. Багалій у дослідженні «Колонизация Новороссийского края и первые шаги по пути культуры» (1889 р.) опублікував матеріали, які свідчили про інтенсивне заселення Південної України задовго до того, як колонізацією цієї території зайнявся російський уряд. У 1920 р. це дослідження було перевидане українською мовою.

Особлива заслуга у вивченні Південної України, як регіону Великої України, належить Наталії Полонській-Василенко. Ще у молоді роки вона зацікавилася історією регіону. Вже на початку 1910-х років Полонська-Василенко мала погляди щодо Південної України, що не вписувалися в рамки офіціальної російської історіографії. За консультацією молода дослідниця звернулася до відомого катеринославського спеціаліста Дмитра Яворницького, щоб вияснити у Яворницького, як вона писала пізніше, «незрозуміле питання», яке виникло у неї під час вивчення матеріалів про Новоросію: «Я ніяк не могла зрозуміти, чому вона, країна, де було Запоріжжя, не вважається за Україну». Яворницький не дав вичерпної відповіді на це питання. І справа, звичайно, не в непоінформованості відомого дослідника запорізького козацтва. Напевне, він просто остерігався вести відверту розмову на досить делікатну тему з малознайомою людиною. Відповідь Наталія одержала від іншого катеринославського історика — Василя Біднова, який мав великий досвід вивчення Південної України, виявляв і публікував цінні документи з її історії. У результаті довготривалих бесід з ним, писала Полонська-Василенко, «в мене вже тоді сформувалося моє розуміння історії Південної України, яке не раз після того я висловлювала в працях; що Південна Україна була й залишалася Україною, частиною Великої України».

Михайло Грушевський, найвидатніший український історик, у своїх працях також виходив з визнання українського характеру Півдня України. Він підкреслює, що запорозькі землі за останнього кошового отамана Запорозької Січі П. Калнишевського інтенсивно заселялися землеробським, переважно українським, населенням і переставали бути пустельними. У «Ілюстрованій історії України», яка багато разів перевидавалася, він зазначає, що точка зору, згідно з якою «в руках запорожців чорноморські простори лежать диким, незайманим степом, який ніколи не приносить користі», не має ніяких підстав. На правах колонізації ці землі, на переконання М. Грушевського, належали запорожцям — українським козакам, а відтак — Україні.

Після поразки Української революції 1917–1921 рр., в умовах непу і відносної інтелектуальної свободи, яка його супроводжувала, в історіографії стала стверджуватися ідея, яка ґрунтувалася на визнанні українського характеру Півдня. У 1922 р. з’явилася не типова для пізнішої радянської історіографії праця одеського дослідника Євгена Загоровського «Очерк истории Северного Причорномор’я». Це систематизований виклад історії Південної України, пройнятий ідеєю прадавності українського етносу на цих землях, спадкоємності його державного розвитку від Київської Русі до Запорізької Січі. Визначаючи місце населення Південної України в історії українського народу, Загоровський вважав, що це був його авангард на берегах Чорного моря. Він доводив, що колонізація Південної України сербськими та іншими поселенцями «здійснювалася за рахунок земель, що належали запорожцям і раніше осілим тут селянам, які втекли від панської неволі, і призвела до поневолення України».

Ця ідея одержала потужну підтримку М. Грушевського, який в 20-ті рр., вже після повернення з еміграції, відновив вивчення українських регіонів. Планувалося видати збірник з історії Південної (Степової) або, як писав М. Грушевський, «Полудневої України». М. Грушевський чітко окреслює територію Південної України. Він сприймає її в єдності «Степової України і Чорноморсько-Азовського побережжя», включаючи до неї і Крим.

Історію Півдня М. Грушевський розглядав в контексті загальної історії України і відкидав імперське сприйняття цього регіону як «Новоросії» — території, відірваної від загальноукраїнських теренів: «Донедавна, та можна сказати, що й нині ще, «Новоросія» і «Україна» мисляться як поняття окремі, диспаратні, не зв’язані органічно». Вчений відкидає такий підхід як хибний.

З початку 30-х рр. відносна свобода в дослідженні історії Півдня України відходить у минуле, як і зникає зі сторінок наукових видань південноукраїнська тематика взагалі. Пауза тривала чверть століття. Вона завершилася лише після Другої світової війни, в 50-ті рр., коли південноукраїнська проблематика знову поновлюється. Українські автори цього періоду були дуже обережні, остерігаючись звинувачень в українському націоналізмі. Для встановлення істини в цьому питанні більше всього зробили російські радянські історики.

Так, О. Дружиніна, московський історик, автор циклу досліджень з історії Південної України, в монографії «Южная Украина в период кризиса феодализма. 1825–1860 гг.», опублікованій 1981 р., визнає очевидне — домінування українського етносу в регіоні. Саме українці були головною етнічною групою, яка заселяла Південь. І регіон О. Дружиніна називає Південною Україною, а не Новоросією. «Уже цього періоду (мається на увазі 1775–1800 рр. — Авт.) намітилося переважання українців у складі населення степового Півдня», — пише О. Дружиніна.

Історію заселення Північного Причорномор’я вивчав у післявоєнні роки й інший відомий російський дослідник — В. Кабузан. У своїй монографії словосполучення «Південна Україна» він не використовує. Північне Причорномор’я і Північне Приазов’я він називає Новоросією. Його книга має промовисту назву: «Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в ХVІІІ — первой половине ХІХ вв. (1719–1859 гг.)». Інколи для позначення регіону він використовує і словосполучення «Північне Причорномор’я» і жодного разу — «Південна Україна». Але важливіше інше — на підставі численних статистичних даних він констатує: етнічні українці серед новоселів переважали. «Подавляющая часть новоселов прибыла из прилегающих губерний Левобережной Украины (Полтавской и Черниговской)», — пише він.

Таким чином, і в умовах російської імперської влади, і радянського режиму було достатньо інформації, щоб розібратися в імперській антиукраїнській спрямованості проекту «Новоросія».

Наступний етап в розвитку історіографії розпочався на початку 90-х рр. ХХ ст.

Поряд з нечисленними спробами узагальнень історії Півдня України в роки незалежності з'явилася велика кількість досліджень – статей, монографій, кандидатських і докторських дисертацій – присвячених окремим аспектам історії регіону кінця ХІХ – початку 20-х рр. ХХ ст.

Звертає на себе увагу цілий ряд досліджень, присвячених заселенню регіону і обґрунтуванню тези про переважно український характер цього заселення, зокрема, роботи В. Пірка, Я. Бойка. Найбільш змістовною монографією у цьому плані є праця Я. Бойка "Заселение Южной Украины: 1810–1890 гг." (1993), яка вийшла у Черкасах. У зазначеній праці автор ґрунтовно досліджує особливості заселення регіону та зупиняється на характеристиці соціально-економічного становища населення Південної України у 1860–1890 рр.

На визначенні ролі південноукраїнського регіону в процесі капіталістичної трансформації економіки України й інтеграції економіки українських земель в дореформений період зосереджує увагу в своїй статті В. Ващенко. Ідеї цієї статті перекликаються з висновком відомого зарубіжного історика-есеїста діаспори Івана Лисяка-Рудницького, сформульованого ним в статті "Роля України в новітній історії", де він підкреслює внесок Півдня в українське державотворення, пов’язуючи його, головним чином, зі створенням індустріальної бази України.

Аспектам історії українського культурно-освітнього руху на Півдні України на початку ХХ ст. присвятив свої дослідження А. Мисечко.

Після проголошення незалежності України активізувалися дослідження політичної історії Криму та Таврійської губернії в зазначений період. Спробу вийти на рівень узагальнень здійснила Т. Бикова у своїй науковій розвідці "Політичне та соціально-економічне становище в Криму (від середини ХVІІІ ст. до 1917 р.)". В. Корольов – автор низки наукових розвідок з політичної історії Криму і Таврії початку ХХ ст.

Вплив Першої світової війни на модернізацію України залишається малодослідженим як на регіональному, так і на загальнонаціональному рівні. Це і зрозуміло, адже українськими істориками зроблено лише перші кроки у вивченні Першої світової війни. З’явилася низка колективних монографій, підготовлених під егідою Інституту історії України НАН України, присвячений міжнародним, військовим, соціальним і громадсько-політичним проблемам історії України цього періоду, монографія О. Реєнта і О. Сердюка "Перша світова війна і Україна" та ін. праці . В цих виданнях і деяких інших публікаціях розглядаються окремі аспекти "українського питання" в роки Першої світової війни. Увагу авторів привертають і деякі питання громадського життя України в цей період, національний рух, зміни в економічному житті під впливом війни, становище окремих національних меншин, зокрема, німецькомовної.

Історії Української революції початку ХХ ст. присвячений величезний масив літератури, різнопланової за проблематикою, масштабом питань, що висвітлюються, а також за формою і жанром аналізу. Частина публікацій стосується регіональної проблематики, зокрема дослідженню перебігу подій в південноукраїнському регіоні в 1917–1921 рр. Можна стверджувати, що ця література спричинила справжній переворот у поглядах на події, які відбувалися в період Української революції, адже протягом багатьох десятиліть доба Визвольних змагань початку ХХ ст., як в загальноукраїнському так і регіональному масштабі, відверто і цілеспрямовано фальсифікувалась, або ж просто замовчувалась радянськими істориками.

Доба Центральної Ради, створення першої в ХХ ст. незалежної української держави – УНР, в новітній українській історіографії досліджувалася багатьма істориками. Вивчаючи загальноукраїнські процеси, історики усвідомлюють необхідність висвітлення ролі в них регіонального фактора.

О. Гонтар у своїй статті "Українська проблема за часів Центральної Ради: співвідношення центру та регіонів" робить спробу охарактеризувати особливості революційного процесу в регіонах в 1917 – на початку 1918 рр., зосереджуючи свою увагу на дослідженні українського руху на Одещині. Низка статей В. Гвоздика присвячена аналізу партійно-політичної боротьби на Півдні України у 1917– на початку 1918 рр. Вплив ІІІ Універсалу на посилення національно-визвольного руху в українських регіонах, в тому числі і південному, досліджує в своїй статті І. Хміль. Т. Вінцковський у своїх працях звернувся до аналізу участі населення Херсонської губернії в організації та діяльності місцевих органів влади і управління Центральної Ради в березні 1917 – квітні 1918 рр.

В сучасній історіографії повертається інтерес і до більшовицького сепаратизму, історії регіональних радянських республік Півдня, які існували на початку 1918 р., зокрема, Донецько-Криворізької республіки. На початку 90-х років П. Лаврів один з перших опублікував статтю "Донецко-Криворожская республика: правда и вымысел" в газеті "Голос Украины". Суспільно-політичні процеси в Криму в роки революції досліджує Т. Бикова. Ця дослідниця написала низку статей, в яких розглядається історія існування Радянської республіки Тавриди, обставини створення Кримської АСРР у 1921 р. та інші історичні сюжети, пов’язані з історією Криму в революційні роки. Кримську проблематику зазначеного періоду розробляли також П. Гарчев, В. Перепадя, В. Матвієнко та інші.

Що ж стосується періоду Української держави П.Скоропадського, то з цих досліджень неможливо визначити, зокрема, чи була в умовах Гетьманату подолана політична ізольованість Півдня від решти української території, чи прискорилась його інтеграція в загальноукраїнський державно-політичний організм.

Можна назвати лише декілька десятків наукових статей, у яких історики досліджують окремі сюжети історії Півдня України за часів Гетьманату П. Скоропадського, побічно торкаючись деяких питань інтеграції південноукраїнських земель в Українську Державу в 1918 р. Так, особливості гетьманського режиму на Півдні України висвітлює в своїй доповіді "Південь України в період Гетьманату: квітень – грудень 1918 р.", виголошеної на міжнародній науково-практичній конференції 6–8 вересня 1994 р. в Одесі О. Яременко. Ці ідеї автор розвинув у своїй книзі "Адміністративна реформа гетьмана Павла Скоропадського".

Як загроза процесам інтеграції Півдня України в єдиному загальнонаціональному просторі за часів П. Скоропадського характеризується політична діяльність німецькомовної етнічної меншини. Політичні симпатії, визвольний рух та діяльність на шляху створення в регіоні власних національно-державних утворень стали об’єктом уваги як вітчизняних, так і закордонних дослідників.

Доба Директорії в сучасній історичній науці залишається маловивченою. До проголошення незалежності України на наукові дослідження Директорії взагалі було накладено табу. Хоча після 1991 р. заборони зникли, ситуація змінилася неістотно. Крім стислої монографії В. Яблонського в Україні не видано жодної праці, у якій би в цілісному вигляді аналізувався період Директорії. Можна говорити лише про деякі південноукраїнські аспекти історії Директорії, висвітлені в окремих публікаціях. Сюжети, пов’язані з перебігом подій на Катеринославщині в добу Директорії УНР стисло відображено в статті Р. Васковського та А. Голуба.

Спеціальних історичних праць, присвячених дослідженню Півдня України в умовах радянських режимів 1919 і 1920 – початку 1921 рр., зокрема, їх національно-культурної політики і вирішенню питання про адміністративно-територіальну підпорядкованість регіону, в умовах незалежності не виконано.

Можна говорити лише про дослідження окремих аспектів цих питань, які розглядаються в деяких узагальнюючих працях, присвячених аналізу політичного статусу України в контексті реалізації  більшовицької моделі централізованої держави  (1918–1920-ті рр.).

Підсумовуючи сказане, слід зазначити, що не існує спеціальних наукових праць, присвячених характеристиці імперського проекту "Новоросія" та спробам його реалізації російськими імперськими урядами.

 

2. Політика царської влади щодо Півдня України (ХVІІІ – початок ХХ ст.)

Глашатаї новітньої «Новоросії» окреслюють її межі південними і східними областями України. Саме тут, за їх переконанням, зосереджене те «русское и русскоязычное население», яке в Україні нібито «не хотят слушать и не понимают» і яке становить особливий, відмінний від українців етнос, що прагне до об’єднання з Росією. Географічно мова йде про два регіони України — Південну Україну і Слобожанщину. Неможливо скласти об’єктивне враження про цю легенду, не заглянувши в історію.

Після татарської навали першої половини ХІІІ ст. Південь і Схід сучасної України були майже безлюдними і називалися «Диким Полем». Починаючи з ХVІ ст. ці землі стали об’єктом стихійної колонізації українського населення. Особливо інтенсивно вона проходила в ХVІІ–ХІХ ст. За 200 років (1640–1845) зона розселення українського етносу збільшилася за рахунок південних і східних територій майже вдвічі. Це був унікальний випадок, коли народ, який не мав своєї незалежної держави, зумів так розширити межі свого розселення. Історик Роман Шпорлюк зазначав, що Європі того часу важко знайти щось подібне.

Довгий час за контроль над сучасною Південною і Східною Україною сперечалися і Польща, і Росія, і Кримське ханство. Досить довго жодна з цих держав не мала переваги. Москва, наприклад, аж до кінця ХVІІ ст. сплачувала хану данину. Кримські татари розглядали ці землі як свої кочовища і не давали закріпитися тут осідлому населенню. Українським козакам доводилося боротися тут як з татарами (про це в літературі написано багато), так і з росіянами (по тодішній термінології «московитами» чи «москалями»). Про це писали мало, хоча прикладів збройних сутичок між українцями й росіянами, а інколи й повноцінних битв за контроль над територією, було достатньо багато. Відбувалися вони і до Богдана Хмельницького, і після нього. У цих надзвичайно складних умовах відбувалося військово-господарське освоєння Дикого Поля українцями.

Цей процес у Південній Україні і Слобожанщині мав особливості.

Почнемо з Південної України. Цей регіон з його населенням і економікою історично формувались як органічна частина України. У ХVІІІ ст. це була територія «Вольностей Війська Запорозького Низового», землі яких (Вольностей) належали українським козакам. Козаки з’явилися на Запоріжжі ще в ХV ст. і перша письмова згадка про них датується 1492 р. З часом чисельність козаків збільшувалася, і ареал їх розселення розширювався.

З часом на їх місці виростали села і міста. Про початок військово-господарської колонізації українцями території нинішнього Донбасу в історичній літературі наведено немало фактів, підтверджених різноманітними джерелами.

У ХVІІІ ст. Російська імперія стала домінуючою силою на Півдні. Поки вона вела війни з Туреччиною і потребувала допомоги запорозьких козаків — а без них російських перемог на Півдні не було б, вона терпіла існування Січі, поступово обмежуючи її повноваження. У другій половині ХVІІІ ст. царизм взяв курс на знищення Запорозької Січі. 1775 р., після переможного завершення російсько-турецької війни 1768–1774 рр., коли величезна кількість російських військ звільнилася, а на Січі залишався невеликий гарнізон, Запорозька Січ була атакована 100-тисячною російською армією і знищена.

Ідеологічною основою імперської позиції щодо ліквідації Січі став Маніфест Катерини ІІ. Ось фрагмент цього документа, поданий з його граматичними особливостями:

«…Січ Запорозьку нарешті зруйновано…

Козаки..., присвоюючи не лише ті землі, які були набуті нами від Оттоманської Порти під час останньої війни, але навіть зайняті поселеннями Новоросійської губернії, заявляючи, що ті та інші землі належали їм з давніх-давен, коли, навпаки, усьому світу відомо, що перші з цих земель ніколи не були нікому дані; останні… ніколи не належали й не могли належати запорозьким козакам, тому що вони в самому своєму існуванні не мали жодного законного початку, отже ніякої земельної власності, а їх терпіли в тих місцях, де вони засіли, замість попередньої військової сторожі; для того ті землі Новоросійської губернії як пусті, зрештою, вигідні не лише для життя людського, а й для охорони кордонів від ворожих нападів зручні, були заселені людьми, створеними для земельного господарства й для військової служби».

Як бачимо, питання претензій на запорізьку спадщину проходить червоною ниткою через зміст Маніфесту. Автори цього документа не дуже переймалися логікою — їхні докази ґрунтуються на праві переможця, якому переможений позбавлений можливості відповісти. Права українського козацтва на володіння землями Запорозьких Вольностей відхилялись, хоча їхня військова і господарська присутність на Півдні мала значно давнішу історію, ніж перебування тут росіян і поселених імперською владою колоністів та військових поселенців, а роль у довголітній кривавій боротьбі з Османською імперією та Кримським ханством взагалі важко переоцінити. І сьогодні пишуть про ріки «російської крові, пролитої за визволення малоросів і молдаван від османського іга» і забувають згадати про українських козаків. Ця боротьба забрала безліч українських життів. У об’єктивних дослідників не викликає сумніву висновок, що без української участі Росія не вийшла б на береги Чорного моря, а потім і не закріпилася там. Але ці війни відбувалися в рамках російської імперської стратегії, а українські козачі формування діяли як частина російської армії. Український фактор у відвоюванні південного регіону був підпорядкований російській військовій машині і заявити про себе публічно, як самостійна військово-політична сила, не міг. Наслідком цього було майже повне замовчування Російською імперією української участі в російсько-турецьких війнах. Серед усього іншого, це могло бути викликане й намірами позбавити українців, як окремого народу, будь-яких надій скористатися наслідками великих завоювань другої половини ХVIII ст.

У Маніфесті йде мова і про Новоросійську губернію. Губернія з такою назвою була створена 22 березня 1764 р.

Якими мотивами керувалися в Російській імперії, присвоюючи новоприєднаній території ту чи іншу назву? Як правило, в таких випадках бралися за основу традиційні назви земель і держав, які включали до складу імперії. У титулі російських царів це яскраво простежується. Кожне нове приєднання відбивалося на змісті титулу. Про це свідчить повний титул російського імператора, як він склався на початку ХХ ст.:

«Божиеюпоспешествующею милостию, Мы, Николай ІІ, Император и Самодержец Всероссийский, Московский, Киевский, Владимирский, Новгородский; Царь Казанский, Царь Астраханский, Царь Польский, Царь Сибирский, Царь Херсониса Таврического, Царь Грузинский; Государь Псковский и Великий Князь Смоленский, Литовский, Волынский, Подольский и Финляндский; Князь Эстляндский, Лифляндский, Курляндский и Семигальский, Самогитский, Белостокский, Корельский, Тверский, Югорский, Пермский, Вятский, Болгарский и иных; Государь и Великий Князь Новагорода низовския земли, Черниговский, Рязанский, Полотский, Ростовский, Ярославский, Белозерский, Удорский, Обдорский, Кондийский, Витебский, Мстиславский и всея северныя страны Повелитель; и Государь Иверския, Карталинския и Кабардинския земли и области Арменския; Черкасских и Горских Князей и иных Наследный Государь и Обладатель; Государь Туркестанский; Наследник Норвежский, Герцог Шлезвиг-Голстинский, Стормарнский, Дитмарсенский и Ольденбургский и прочая, и прочая, и прочая».

У цьому титулі відбивається вся історія загарбницької політики Росії від Івана Грозного до Миколи ІІ — від першого до останнього царя. Що ж стосується України, то, як єдине ціле, в титулі вона не згадується. Щоправда, до Петра І російські царі починали свій титул із згадування Великої, Малої і Білої Росії. Після проголошення імперії ці три позиції поглинула назва Всея Росія, а в титулі залишилися слова «Император и Самодержец Всероссийский, Московский, Киевский…» і «Великий Князь Волынский, Подольский і Черніговский».

Що ж стосується Південної України, то у титулі вона не знайшла відображення — згадування хіба що про те, що «Император и Самодержец Всероссийський» є в той же час і царем «Херсониса Таврического» (того, що був у Криму). «Запорізька Січ» чи «Вольності Війська Запорізького Низового» в титулі не відбилися, хоча багато царських вельмож вважали за честь бути записаними в списки запорозьких козаків. Не вважалося за необхідне і приєднувати до титулу Кримське ханство (якому російські царі до Петра І платили принизливу данину), хоча вважати себе царем Сибірським (володарем знищеного у свій час Сибірського ханства) для російського імператора не вважалося негідним.

Були проігноровані й інші історичні підказки: у VІІ ст. до н. е. в Північному Причорномор’ї жили племена таврів (звідси — Таврида, Таврійський півострів, Херсонес Таврійський); були й скіфи, після яких залишилося безліч пам’яток, а древні греки називали цю територію Скіфією; потім прийшли сармати, що дало підставу римлянам називати цей край Сарматією. Ця назва подекуди зберігалася і в ХVІ–ХVІІ ст.

Але все це було відкинуто. Оточення Катерини ІІ запропонувало молодій государині назву нової губернії — Катерининська. Документ з такою назвою лежав перед імператрицею для підпису. Але вона вагалася. Катерина ІІ була освіченою царицею. Вона знала, що західноєвропейські государі створювали на зарубіжних колоніальних територіях своєрідні клони своїх королівств: «Нова Англія», «Нова Франція», «Нова Іспанія», «Новий Уельс», «Нова Каледонія» тощо. Врешті-решт, документ про створення нової губернії цариця підписала, але слово «Катерининська» закреслила і над ним написала «Новоросійська».

Однак існувала принципова різниця між Новоросією та її західноєвропейськими заморськими аналогами. Новоросія межувала з корінними російськими територіями. Була велика спокуса представити її світу як частину корінної російської території, колись втраченої, а тепер відвойованої у мусульман. Це й пробувала зробити Катерина ІІ під час своєї подорожі у компанії європейських дипломатів по Новоросії 1787 р. А постільки це «своє», то в імператорський титул назву нової території включати не варто. Адже вона охоплюється терміном «императрица всероссийская». Це рішення було квінтесенцією російської політики на Півдні. У ньому поєднувалися внутрішні і зовнішні амбіції російського імперського керівництва.

Перш за все, рельєфно проявилися давні експансіоністські плани Російської імперії на Півдні. Опанування царською Росією Північним Причорномор’ям відкривало перед нею заманливі перспективи на Балканах і у Середземномор’ї, де вплив Османської імперії швидко падав. Катерина ІІ планувала на руїнах Туреччини створити залежну від Росії православну новогрецьку державу зі столицею в Константинополі. Під час тріумфальної подорожі Катерини ІІ до Криму 1787 р. в Херсоні було споруджено арку із надписом «Шлях на Царгород». На роль імператора відновленої Візантії готувався онук Катерини Великий князь Костянтин, якого виховували в традиціях візантійського еллінізму.

Півдню України в «грецькому проекті» відводилася роль плацдарму для подальшої експансії Російської імперії на Балкани і Середземномор’я. Тут планувалося навіть побудувати третю, окрім Петербурга і Москви, столицю Російської імперії. У такі наміри для новоприєднаної території найкраще підходила назва «Новоросія». У разі реалізації цих намірів ця територія з окраїни Російської імперії перетворювалася в її центр.

Новоросійська губернія з деякими істотними територіальними змінами (у 1775 р. з неї виділилася Азовська губернія) проіснувала до 1783 р., коли увійшла до Катеринославського намісництва.

У 1796 р., після смерті Катерини ІІ, Павло І відтворив Новоросійську губернію, а місто Катеринослав перейменував у Новоросійськ. Оновлена Новоросійська губернія проіснувала до 1804 р., коли на її місці були створені Катеринославська, Таврійська і Миколаївська губернії. У 1822 р. Новоросія знову з’явилася на карті імперії, але вже як назва нового генерал-губернаторства — Новоросійського і Бессарабського, що об’єднувало південні губернії.

Проіснувало це генерал-губернаторство 50 років і в 1872 р. було ліквідоване. Разом з ним з політико-адміністративної карти Російської імперії зникла і назва «Новоросія».

Правда, в російському культурному просторі цей термін використовувався до 1917–1920 рр. Новоутворений 1865 р. в Одесі університет одержав назву Новоросійського, ряду періодичних видань Півдня присвоїли назву «новоросійских». В Україні до недавнього часу термін «Новоросія» вважався анахронічним.

Якщо звірити історичні карти ХVІІІ ст. з географією сучасних адептів «Русского мира», то виявимо дивну невідповідність: в їхньому розумінні межі Новоросії виходять за рамки території Південної України і охоплюють сусідній з нею історико-географічний регіон — Слобожанщину.

Колись це був єдиний етнографічний і адміністративно-територіальний масив. Сьогодні ці землі розташовані по обидва боки українсько-російського кордону. В Україні це Харківська, Сумська, Донецька (до р. Бахмутки) та Луганська (до р. Айдару) області; в Російській Федерації — окремі південні і західні райони Воронезької, Курської і Бєлгородської областей.

У свій час землі Слобожанщини належали давньоруському племені сіверян. З кінця ІХ ст. вони увійшли до складу Київської держави, зокрема до Чернігівського та Переяславського, а згодом й Новгород-Сіверського князівств. Після монголо-татарської навали ХІІІ ст. ці землі відійшли до Золотої Орди, а після поразки татар у битві з литовсько-українськими військами на Синіх Водах 1362 р. — до Великого князівства Литовського.

Після московсько-литовської війни 1500–1503 рр. частина земель сучасної Слобожанщини перейшла до складу Московського князівства. Як вже зазначалося, цей край залишався майже незаселеним і називався Диким Полем. Саме з цих земель татари здійснювали набіги вглиб Московської держави — зазвичай Муравським шляхом (він був вододілом між Дніпром і Доном — від Перекопу аж до Тули), а також і його відгонами — Ізюмським та Кальміюським шляхами.

Природні багатства краю приваблювали українських промисловців — «уходників», «добичників», які займалися здебільшого бджільництвом, рибальством і мисливством, а також видобутком селітри й солі (на Торських озерах і в Бахмуті).

Починаючи із другої половини XVI століття, на Слобожанщині зустрілися два потоки колонізації: з півночі йшла московська, пов’язана з будуванням «засік» — військово-оборонних ліній для охорони Московської держави від Кримського ханства й від Польсько-Литовської держави; з заходу — українська, масова народна, викликана польсько-шляхетською неволею і промислово-добичницькими інтересами населення Наддніпрянщини. За давньою українською традицією такі села називали слободами, а край — Слобожанщиною, або Слобідською Україною. На відміну від Новоросії, назва якої нав’язувалася суспільству «зверху», Слобожанщині ім’я вибрав сам народ.

Більш активне переселення українців в Слобожанщину розгорнулося в 30-х рр. XVII ст. Це було спричинено, насамперед, зростанням небезпеки з боку татар, а також поразкою українських козаків у повстаннях 1630-х років. Перспектива кривавої розправи змушувала їх, а також представників інших станів українського суспільства разом із сім’ями, майном та худобою втікати на Слобідську Україну.

Відомий харківський історик Д. Багалій писав на початку ХХ ст.: «Хоча це було в диких, незаселених степах, що не були нічиєю власністю, але все-таки на цю землю московський уряд дивився як на свою і хотів її закріпити за собою через заселення переселенцями, хоча ті землі в дійсності належали прадідам українців».

Від часів Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького почалася друга хвиля еміграції українських козаків, селян і міщан на Схід. Як зазначалося вище, повного московського контролю над цією територією не було: Москва до кінця ХVІІ ст. все ще платила кримському хану данину. Тому царський уряд прихильно ставився до переселенців, бо вони були додатковою опорою в регіоні. Як і раніше, під заселення відводилися незаймані землі. Переселенцям дозволялося зберігати свій козацький устрій.

1652 р. козацький полковник Іван Дзиковський (Дзик) з 4 тис. козаків (з родинами), прийшовши з-під Чернігова і Ніжина, заснував у верхів’ях Дону місто Острогозьк. Тепер це Воронізька область РФ. Через два роки інші переселенці заснували Охтирку — тепер великий районний центр Сумської області, прибувши сюди сім’ями з усім своїм господарством і худобою. З’являлися слободи, які перетворювалися в села і міста. Так виросли Суми, Харків, Лебедин, Чугуїв та інші міста Слобожанщини і велика кількість слобод і сільських поселень.

Переселялися, як правило, люди молоді й енергійні, здатні воювати й господарювати. Унаслідок переселення на території Слобожанщини виникло 5 полків на чолі з полковниками: Острогозький, Харківський, Сумський, Охтирський, Ізюмський. Полки зберегли внутрішнє самоврядування, своєрідну автономію.

Усі полковники підпорядковувалися царському воєводі у Білгороді, котрий затверджував їх на цій посаді. У полкових містах перебували представники царської адміністрації. Основною функцією слобідських полків була охоронна служба проти татар.

Родючі ґрунти, луки, озера, ліси Слобожанщини визначили господарські заняття її жителів. Переважно населення слобод і міст займалося сільським господарством — землеробством і скотарством. Значне місце у господарському житті Слобожанщини займали промисли: бджільництво, рибальство, винокуріння, млинарство, а також селітроваріння та добування солі біля поселення Тор (тепер в районі сучасного Слов’янська) на Торських соляних озерах. Влітку до соляного промислу залучалося тисячі людей. Продукти промислу продавалися на ближніх і віддалених ринках.

Міські жителі займалися хліборобством, ремеслами й торгівлею. На Слобожанщину ремісники перенесли цеховий устрій. 1685 р. у Харкові було вже п’ять цехів. З появою міщан на Слобідській Україні стало впроваджуватися і магдебурзьке право.

Господарське освоєння краю супроводжувалося зростанням чисельності населення. Якщо наприкінці ХVІІ ст. в регіоні налічувалося понад 100 тис. чол., то через сто років — до 1 млн. Приріст забезпечувався за рахунок переселенців і високої народжуваності.

У етнічному відношенні Слобожанщина весь цей час залишалася українським краєм. Так, перепис 1685 р. показав, що 98% мешканців села Суджа (тепер РФ) прийшли з різних місцевостей України. Недалеко від нього виникло село Миропілля (тепер у складі України), у якому вихідців з Лівобережжя, Правобережжя й сусідніх місцевостей Слобожанщини було 98%, а близько 2% — росіяни. У Слобідській Україні виникали й нечисленні поселення росіян. Але це були невеличкі острівці в українському етнічному морі. У 1795 р. з усіх мешканців Слобожанщини українців було близько 90%. Решта — за походженням росіяни і представники інших етнічних груп.

Найбільшим містом Слобідської України був Харків, який перетворювався у найважливіший економічний та освітньо-культурний центр регіону. 1732 р. в місті нараховувалося 8 тис. мешканців, в абсолютній більшості українці.

Обмеження автономії слобідських полків почалося ще з Петра І. Завершила цей процес Катерина ІІ. Вона реалізувала політику «впорядкування» управління Російської держави, що означало її централізацію, уніфікацію і ліквідацію будь-яких особливостей і автономій окремих територій. Слобожанщина першою з українських територій потрапила під реформування. 16 грудня 1764 р. Комісія Сенату оголосила постанову про скасування автономних слобідських полків. Козаки були переведені в розряд військових обивателів. Селянські переходи заборонялися.

На початку 1765 р. на базі слобідських полків було створено п’ять гусарських, до яких записалася на офіцерські посади частина козацької старшини, а інша отримала відставку у відповідних офіцерських званнях. На території слобідських полків утворили Слобідсько-Українську губернію із загальноросійською системою управління й суду. Коли була ліквідована Запорізька Січ, а її територія увійшла до складу Новоросійської губернії, південна Слобожанщина в районі нинішнього Донбасу межувала з Новоросією, але не входила до неї.

Останньою спробою слобідських старшин, «військових обивателів» та міщан повернутися до полково-сотенного устрою в управлінні й козацького права було включення цих вимог до Наказу депутатам Законодавчої комісії 1767 р., яку скликала Катерина ІІ. Але це вже був «глас волаючого в пустелі». Назад вороття вже не було.

Цілком природним також було прагнення жителів України залишатися в межах єдиної адміністративно-територіальної одиниці. У першій половині ХVІІІ ст. жителі Слобідської України зверталися до царя з проханням про приєднання до Гетьманської України, яка була автономною частиною Російської держави. Їм не дозволили. Після 1764 р., коли гетьманська автономія була знищена, — прохали хоча б залишитися в межах однієї губернії — Слобідсько-Української. Але й цього не сталося. У 1835 р. Слобідсько-Українська губернія взагалі була скасована, а більша частина її території була включена у новостворену Харківську губернію. Менша, північна і північно-східна — також населена переважно українцями, стала частиною Курської і Воронізької губерній Росії. Звичайно, згоди українців на відрив від Слобідської України і включення до складу губерній, серед населення яких домінували росіяни, ніхто не питав. Таким чином, слобожанський край не лише розчленували, але й позбавили історичної назви.

У подібному напрямку розвивалися події в Гетьманщині, якій царизм нав’язав назву «Малоросія». Після ліквадації 1764 р. гетьманського устрою була утворена Малоросійська губернія, яка потім стала Малоросійським генерал-губернаторством. 1836 р. ця адміністративно-територіальна структура була ліквідована, а створені Чернігівське і Полтавське генерал-губернаторства.

Все йшло так, як у свій час заповідала Катерина ІІ. У таємній інструкції князю О. Вяземському 1764 р. вона вказувала, що новоприєднані землі, у тому числі і Малоросію, «треба найлегшим способом привести до того, щоб вони обрусіли і перестали дивитися, неначе вовки в ліс». Як бачимо, навіть сам термін «Малоросія» (який сприймався в розумінні окраїни Росії) в офіційній мові став використовуватися все рідше, а «Україна» — взагалі зник. При цьому ще можна було писати про українську худобу й українську пшеницю, але вживати термін «український народ», «українська мова» заборонялося. «Малорос» («хохол»), як етнографічний тип, набував карикатурного, образливого характеру, а термін «великорос» підкреслював певну етнічну елітарність.

Зміцнюючи адміністративний контроль над Україною, царизм разом з тим проводив її русифікацію, звужуючи сферу української мови і культурою. Їх витісняли, розчищаючи поле для російського культурного впливу. Існував прямий зв’язок між загарбницькою політикою царизму і станом української культури. Цей зв’язок всіляко приховували і приховують сьогодні в Росії, хоча вже сучасникам він був очевидний. У 1911 р. відомий єврейський публіцист Володимир Жаботинський (до речі, родом з Одеси) в статті «О языках и прочем», коментуючи обставини поширення російської культури в національних районах імперії, зауважив: «…Зачем игнорировать историю и уверять, будто бы все обошлось без кулака и будто бы успехи русского языка на окраинах доказывают внутреннее бессилие инородческих культур?... Ничего эти успехи не доказывают кроме той старой истины, что подкованным каблучищем можно втоптать в землю даже самый жизнеспособный цветок».

Без сумніву, на такий висновок Жаботинського наштовхнули й культурні реалії Південної і Східної України, з якими він був добре обізнаний.

 

3. "Новоросія" без "новоросів": етнічний склад населення Півдня України у ХІХ – на початку ХХ ст.

Ключове питання щодо долі імперського проекту «Новоросія» — етнічний склад населення краю. Щоб визнати причорноморські і приазовські степи частиною етнічної Росії (Новою Росією), бажано було заселити їх росіянами, а представників інших етнічних груп русифікувати. Такі спроби були, але вони завершилися провалом.

Точних даних про кількість населення Півдня України на час ліквідації Запорізької Січі немає. Наводяться різні цифри — найчастіше 100 тис. чоловічої статі. Загальна чисельність жителів Півдня станом на кінець ХVІІІ ст. становила вже близько 1 млн. осіб.

Дослідники погоджуються з висновком про «нежиттєвість заходів» по заселенню регіону як іноземними вихідцями, так і етнічними росіянами. Зокрема, В. Кабузан констатує: «Не дивлячись на недостатньо послідовні спроби заселити Новоросію переселенцями з Центрально-Землеробського району Росії, український вільний землеробський рух мав вирішальне значення в цій справі».

Цей висновок ілюструють дані поданої нижче таблиці, яка показує зміну питомої ваги українців в населенні Південної України у ХVІІІ — першій половині ХІХ ст.

Протягом ХІХ ст. у результаті природного приросту, масових міграцій з Лівобережної і Правобережної України, російських губерній і розселення зарубіжних колоністів чисельність населення Південної України різко збільшилася.

За даними Всеросійського перепису 1897 р., у Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях було обчислено 6295,1 тис. жителів. Але етнічний склад населення регіону кардинально не змінився. Домінуючим етносом залишався український.

Таблиця 1. Зміни питомої ваги українців у населенні

Південної України (ХVІІІ — перша половина ХІХ ст.) (у %)

 

 

Результати перепису 1897 р. спеціалістами використовуються як база для визначення (з урахуванням щорічного природного приросту) чисельності населення України та його національного складу в наступні роки, у тому числі на 1914 р. Саме так визначав кількість жителів і співвідношення національних груп Півдня України напередодні Першої світової війни географ С. Рудницький (див. табл. 2).

 

Таблиця 2. Етнічний склад населення Півдня України

станом на 1914 р.

 

 

Дані таблиці свідчать, що українці на Півдні залишалися найчисленнішою групою (56,7%), причому у Катеринославській, Херсонській і у материкових повітах Таврійської губерній вони становили абсолютну більшість. Другою за чисельністю групою були росіяни (21,2%), далі йшли євреї, німці, греки, молдавани, татари і турки, поляки, болгари та ін.

Але, змістивши на 1914 р. співвідношення між різними етнічними групами, яке зафіксував перепис 1897 р., Рудницький зазначає, що така операція «дає mininum minimorum для українців». Російські офіційні чиновники вважали за свій обов’язок робити підрахунок так, щоб кількість росіян на українських землях виявилася якнайбільшою. І робили це, як правило, за рахунок «малоросів». Це, по-перше. По-друге, природний приріст українців тоді перевищував відповідні показники інших національностей, що жили поряд з ними. По-третє, кількість населення південних губерній і після перепису 1897 р. продовжувала зростати за рахунок переселенців, у складі яких українці переважали. По-четверте, національність за результатами перепису визначалася за мовою спілкування. Частина українців називали своєю мовою російську, хоча в реальному житті вони залишалися двомовними етнічними українцями.

Все це, звичайно, істотно вплинуло на кількісне співвідношення між різними національними групами в населенні. Рудницький вважає, що реальна кількість українців в Катеринославській губернії становила щонайменше 80%, у Херсонській і Таврійській — до 65%.

Таким чином, незважаючи на досить довгий процес русифікації регіону, спроби його заселення лояльними етнічними спільнотами, українці становили в трьох південних губерніях абсолютну більшість населення, а росіяни — меншість.

Крім українців і росіян, в регіоні здавна жили греки, болгари, євреї, татари та інші. Це чітко фіксує демографічна статистика. Що ж стосується штучного терміна «новорос», то він на Півдні не зустрічався раніше і не зустрічається тепер. Такий етнос (чи навіть, субетнос) в регіоні не склався. Він не фіксувався демографічною статистикою. Історики і етнографи не виявили в регіоні жодної народної пісні, переказу, оповіді, думи, приказки, загадки тощо, де б згадувалося про «новоросів». Не писали про наявність цього етнічного типу й іноземці, які тут подорожували. Південь — це ареал поширення української народної творчості. Зустрічаються зразки російського, болгарського, татарського фольклору, а «новоросійського» — ні. Замість Новоросії на запорозьких землях, по суті, сформувалася Нова Україна, переважною більшістю населення якої були українці — колишні переселенці з Лівобережжя і Правобережжя та їх нащадки.

Нагадаємо, що слідом за Північним Причорномор’ям українці заселили і освоїли також Кубань і ряд інших територій на Північному Кавказі.

З точки зору здорового глузду вже в ХІХ ст. можна було констатувати, що імперський проект під назвою «Новоросія» провалився. По-перше, населення краю так і не перетворилося на «новоросів», а вперто трималося етнічних коренів — кожен своїх. По-друге, провалилася зовнішньополітична мета проекту. Після поразки в Кримській війни в середині ХІХ ст. можливості Росії для експансії на Південь стали примарними. Російського прориву на Південь, у напрямі Босфору і Дарданелл не трапилося. Остання спроба здійснити його була зроблена під час Першої світової війни, коли Росія планувала оволодіти Чорноморськими протоками, Стамбулом і західним узбережжям Мармурового моря. «Усіма сторонами нашого життя ми пов’язані з цією метою, — писав 1915 р. у брошурі, виданій масовим тиражем, князь Є. Трубецькой, — це для нас питання нашого хліба насущного, нашої політичної могутності та нашої культурної місії і, нарешті, духовного «Я» Росії». Подібні ідеї серед населення поширювало й російське духовенство. Так, архієпископ Харківський Антоній (О. Храповицький) писав: «На теперішню війну наш народ дивиться як на визволення християнства від навали єретиків і магометан, а кінцевою метою її бачить визволення Священного Царгороду з Церквою Св. Софії та Єрусалиму з Господнім гробом. Усе це живо цікавить не тільки солдатів наших, а й більшою мірою мешканців російських і малоросійських сіл». Але обізнані люди, яким була доступна інформація про реальне співвідношення військових сил в регіоні, говорили інакше. «Безглуздям, причому дуже небезпечним» як для всього регіону, так і для Росії назвав ще у 1913 р. резидент російської розвідки у Туреччині капітан Щеглов нав’язливу ідею про оволодіння протоками.

Так що для людини, не позбавленої здорового глузду, «Новоросія» залишалася штучною назвою південно-західної окраїни імперії без «новоросів» і перспектив стати мостом до визволеного «Священного Царгороду з Церквою Св. Софії та Єрусалиму з Господнім гробом». Але імперський офіціоз — держава, школа, університети, засоби масової інформації, церква та ін. — вперто стояли на своєму: «Новороссия — исконно русская территория». Вони навіть не затруднювали себе пошуками аргументів на підтвердження цього. Обмежувалися лише нагадуванням про те, що цей колись втрачений (!?) край цілком справедливо «відвоювала» у ХVІІІ ст. Росія, що у ньому поширене православ’я, російська мова і культура і що здавна він був російським.

Цю картинку «псували» місцеві українці, які, вперто не бажаючи русифікуватися, залишалися окремим народом. Але на це в ідеологів «російської єдності» також було пояснення. Виявляється, українці — це «малороси» — частина російського народу, а їх мова — не більше, ніж «наречие», діалект російської мови.

У російському суспільстві домінувало принципове невизнання факту існування українців як окремого народу. Південна Україна сприймалася як частина Російської держави не лише в суто правовому значенні (як визнана у міжнародно-правових актах частина імперії), а навіть як частина етнічної Росії. У нагоді стала теорія «триєдиного» російського народу, який начебто вийшов «з однієї колиски» і включав до свого складу великоросів, малоросів і білорусів. Покликанням Москви вважалося зібрати воєдино ці частини колись «єдиного цілого» і поступово «стерти» відмінності між ними, які накопичилися за період «примусового роз’єднання». Власне, це було одним з головних завдань російського «освоєння» Півдня України.

 

Попри все, частина освіченого суспільства в Україні перебувала в полоні російського інформаційного поля і не сприймала реалії життя. «Штучна назва «Новоросія» поширилася…, і цю аберацію — ніби країна «Запорозьких Вольностей» є Росією, а не Україною, твердо засвоїли і сучасники, і нащадки, і адміністрація, і історики…», — писала Н. Полонська-Василенко.

Саме на це була спрямована політика царизму в Україні: переконати населення, особливо українців, що колишні запорозькі і слобожанські землі «є Росією, а не Україною». Дмитро Багалій, в історіографічному вступі до однієї з своїх книг пояснював прагнення російської влади утвердити назву «Новоросія», щоб «знищити навіть пам’ять про те, що це була раніше суто українська територія». Інший сучасник писав 1904 р.: «Цензура забороняє українцям називати свій народ своїм іменем, а велить усюди уживати «руський» — а з великої протекції — «южно-русский», або «малорусский».

Але при цьому національний склад України кардинально не змінювався. Це показують дані усіх обстежень і демографічних переписів, які проводилися останні 200 років. Населення у переважній більшості своїй залишилося українським. Не перетворювалися в росіян чи міфічних «новоросів» південноукраїнські євреї, поляки, греки, болгари чи німці. Процес асиміляції, звичайно, відбувався, але національне осердя у кожного залишалося своє. Це стосується і села, і міста.

Тоді виникає закономірне питання: «На яких же соціальних верствах населення трималася ідея «Новоросії» в регіоні? Головним чином на міському населенні Південної України і Донбасу — чиновниках, інтелігенції, робітниках, буржуазії, військових тощо. І хоча міське населення на початку ХХ ст. становило лише чверть загальної кількості жителів регіону, його вплив на життя був визначальним.

Історично склалося так, що складаючи більшість мешканців Півдня і Сходу, українці не спромоглися належним чином інтегруватися в міське населення Півдня. Традиційна орієнтація українців на сільське господарство зумовила їх повільне — особливо в ХІХ ст. — включення в промисловість і торгівлю, які бурхливо розвивалися в Південній Україні в другій половині ХІХ ст. Про це свідчать дані Всеросійського перепису населення 1897 р. (див. табл. 3).

Таблиця 3. Національний склад міського населення

України в 1897 р.

 

Аналізуючи результати перепису, необхідно враховувати традиційне для імперської статистики завищення чисельності росіян і, відповідно, заниження чисельності українців і представників інших етносів, про що вже йшлося вище. Але це істотно не впливає на загальний висновок: українці на рубежі ХІХ–ХХ ст. були дуже слабко представлені в міському населенні України взагалі (друга колонка) і особиво слабо в південному регіоні (перша колонка). Якщо у цілому в містах України українці були на другому місці, поступаючись лише росіянам, то на Півдні вони опинилися на третьому місці, далеко відстаючи від росіян і євреїв.

Але дані таблиці 3 свідчать також, що і росіяни в південноукраїнських містах не становили абсолютної більшості, хоча тут домінувало російськомовне культурне середовище, російська мова використовувалася в школі, установах, торгівлі, промисловості, церкві.

Разом з тим, слід враховувати, що національний склад міського населення змінювався. Українці поступово втягувалися в міські сфери життя.

Цей процес посилився на початку ХХ ст., а в радянські часи набув бурхливого характеру. Наприкінці 30-х рр. ХХ ст. українці в міському населенні Південної України переважали абсолютно. Це було прямим наслідком індустріалізації, яка супроводжувалася інтенсивною соціальною мобілізацією, урбанізацією Південної України і Донбасу.

Таким чином, у ХVІІІ–ХІХ ст. ніяких кардинальних змін в національному складі населення Півдня і Сходу України не відбулося. Українці в регіоні весь цей час переважали абсолютно. А в другій половині 30-х рр. ХХ ст. вони стали більшістю в містах. І це було ще однією невдачею імперії в реалізації «новоросiйського» проекту, незалежно від того, визнавали в Росії українців з їх мовою і культурою окремим народом, чи ні.

 

4.  Роль Півдня України в економічній інтеграції українських земель.

Поки в Росії ламали голову над «новоросійським» проектом, капіталістична модернізація викликала до життя цілком несподівані процеси: Лівобережжя, Правобережжя, Слобожанщина і Південь, які ще на початку ХІХ ст. були конгломератом розрізнених історико-географічних територій, стали зливатися в єдиний національно-господарський організм України. Це був надзвичайно важливий процес. Він готував економічні передумови незалежності. При цьому південний регіон у процесі створення «спільної економіки» України відіграв особливу роль.

Чому саме Південь («Новоросія»), який в імперській свідомості ніколи не був пов’язаний з Україною («Малоросією»), раптом став «працювати» на її майбутнє? Це один з парадоксів історії, у якої своя логіка, непідвладна задумам правителів.

Вся справа у тому, що Південь увійшов у ХХ століття найрозвинутішим регіоном України. На землях Півдня України сформувалися такі великі промислові центри загальноімперського значення, як Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний і Нікопольський марганцевий басейни. Цей регіон з його чорноморсько-азовськими портами, транспортною інфраструктурою і логістикою кардинально змінив напрямки товаропотоків України, які до останньої чверті ХVІІІ ст. були різноспрямованими: Правобережна Україна економічно орієнтувалася на Польщу, а Слобожанщина і Гетьманщина — на Росію. Це розривало Україну по Дніпру на дві частини. Після того як були обладнані азовські та чорноморські пристані, торгівля з обох берегів Дніпра переорієнтувалася на Південь. Південні портові міста стали свого роду «українськими воротами» в Європу. Туди спрямовувалися величезні потоки хліба (пшениці, ячменю, жита, кукурудзи, муки), які перетворили Україну в «житницю Європи», а також цукор спирт, олія, макуха, велика рогата худоба, коні, птиця, риба, сало, вовна, ліс та інші українські товари. Вантажі доставлялися в Великобританію, Німеччину, Голландію, Італію, Туреччину, Єгипет, Алжир, в країни Далекого Сходу.

Потужним був і зустрічний потік товарів — імпорт. Через південні порти ввозилися нафтопродукти, вугілля і метали (виявляється, нерідко це було економічно вигідніше, ніж використовувати місцеві), цемент, черепиця, цегла, бавовна, машини і запасні частини до них, інструменти і продовольчі товари — апельсини, лимони, чай, кофе в зернах, ізюм, перець, гвоздику, вина і коняки тощо. Імпорт доставлявся з Великобританії, Німеччини, Італії, Франції, Голландії, Туреччини, Єгипту, Індії, Китаю. Імпортна продукція поширювалася по всій Україні і за її межами. Важливе значення мала й інформація про економічне і політичне життя за кордоном, зокрема, в розвинутих демократичних країнах Заходу, про спосіб життя західних європейців, їх культуру, політичні події за кордоном. Все це було додатковим фактором модернізації регіону, формування у населення прогресивних поглядів на економічне і суспільно-політичне життя.

Таким чином, з появою південних портів Україна, її економіка, виробники і споживачі включалися в міжнародний розподіл праці. Наслідки цього були надзвичайно важливими. Історики й економісти ще у дореволюційні роки установили, що український зв’язок із Заходом, відображений обсягом товарообігу, був міцнішим ніж з російськими губерніями. По суті, торгівля через чорноморсько-азовські порти «наближала» Україну до Західної Європи і «дистанціювала» від Росії. Робилося це, як правило, не українськими руками (промисловість і торгівля України були в руках росіян, євреїв, іноземців) але, безперечно, в інтересах економічного розвитку України, її майбутнього.

Така ситуація склалася всупереч урядовій політиці й інтересам російського капіталу. М. Грушевський у 1918 р. писав, що «російська торговельна і митна політика приложила всі старання, щоб розірвати і зруйнувати торговельні зв’язки України з її історично сформованими західними ринками, …щоб знищити українську торгівлю і притягнути Україну економічно до Півночі, до великоруських центрів — Петербурга і Москви». Однак, попри всі зусилля, вирішити це питання на свою користь імперія була не в змозі. Чорноморсько-азовські порти вели гостру конкуренцію з балтійськими за контроль над експортом хліба. Незважаючи на підтримку царським урядом північних портів, вони поступалися південним за обсягами перевезень. Якщо в 1900 р. через балтійські порти вивозилося 127,5 млн пудів хліба, а через південні (чорномоські і азовські) 203,6 млн пудів, то в 1907 р. балтійські порти прийняли лише 28,7 млн пудів, а південні — 310,7 млн пудів.

Це сприяло тому, що роз’єднані століттями землі України стали перетворюватися в об’єднаний народногосподарський організм і модернізувалися із засвоєнням західних стандартів. Таким чином, Південь став потужним чинником господарської інтеграції українських земель. Разом із тим, розширення зв’язків з країнами Заходу ослаблювало російський економічний вплив на Півдні. Як влучно зазначав І. Лисяк-Рудницький, «Південь став економічним центром тяжіння новітньої України».

Відомо, що економіка — це не лише заводи, фінанси, шляхи сполучення і рух товарних мас. Це люди, розширення контактів між ними, зближення спільнот, які раніше були ізольовані одна від іншої. Південь, з його величезними господарськими можливостями притягував до себе підприємливих і активних людей з усіх куточків України. Щороку сотні тисяч жителів Лівобережжя і Правобережжя відправлялися на сезоннні роботи в південні губернії. Вони працювали в різних галузях, але головним чином у сільському господарстві. Деякі з них залишалися на Півдні назавжди, а більшість поверталася восени додому, щоб наступного року знову податися на заробітки. Ці сезонні міграції мали важливі наслідки: вони сприяли нівелюванню відмінностей між різними регіонами України, зокрема, між Півднем, з одного боку, і Правобережною і Лівобережною Україною, з іншого. Більшість населення південних губерній вважали себе українцями («малоросами»), і ніяк не ототожнювали себе ні з росіянами (великоросами), ні з поляками, ні, тим більше, з міфічними «новоросами», про яких взагалі нічого не чули.

Об’єднуючи Україну економічно, Південь, разом з тим, все більше набував рис мовно-культурної «українськості». Всупереч політиці царизму, тут посилювався інтерес до української культури, зростало прагнення утвердити рідну школу, розгортався національно-визвольний рух.

Так, у 1882 р. з ініціативи блискучої плеяди українських інтелігентів з Херсонщини Марка Кропивницького, братів Тобілевичів і Марії Садовської-Барілотті в Єлисаветграді була заснована українська театральна трупа, яка започаткувала український етнографічно-побутовий театр. Але найбільш вражаючим стало те, що саме на Півдні України з початком ХХ ст. виникли численні аматорські драматичні, хорові та інші гуртки, у репертуарі яких переважала українська класика. Ці гуртки виступали не лише перед сільською аудиторією, але і в робітничих селищах. Кожний виступ професійних і аматорських колективів збирав багато людей.

Масову аудиторію збирали всі прояви українського культурного життя у регіоні. Коли, наприклад, у 1903 р. одеські учасники відкриття пам’ятника І. Котляревському у Полтаві організували в Одесі лекцію про творчість поета, прийшло неймовірно багато як для зросійщеного міста слухачiв — близько 3 тис. осiб.

Але особливо показовим було зростання інтересу до українського друкованого слова. Зокрема, брошура Євгена Чикаленка українською мовою «Розмови про сільське господарство», видана в Одесі у 1902 р., за декілька років була розповсюджена величезним тиражем — 500 тис. примірників. Катеринославський земський статистик Юхим Павловський зафіксував у 1899 р. великий попит на книги українською мовою. Зокрема, він сам поширив у селах близько 500 брошур і засвідчив, що селяни за ним «ганялися», почувши, що він роздає книги. Павловський сам був свідком того, як дітвора напам’ять розповідала казки Б. Грінченка і поему «Марко Проклятий» Олекси Стороженка.

Приклад Є. Чикаленка і Ю. Павловського не винятковий. У кожному повіті південноукраїнського регіону працювало десятки земських службовців — палких прихильників і популяризаторів українського друкованого слова. Зустрічалися вони і серед чиновників, великих землевласників, вчителів, лікарів тощо. Інтелігенція регіону на початку ХХ ст. часто ставила питання про викладання українською мовою в школах, про дозвіл українського друкованого слова.

З початком революції 1905 р., коли влада змушена була йти на діалог з народом, вона інколи зверталася до нього українською мовою. Вартий уваги такий приклад. Після того, як був обнародуваний царський Маніфест 17 жовтня 1905 р., голова Катеринославського губернського земства, у майбутньому голова Державної думи і принциповий противник введення української мови у школах України Михайло Родзянко, опублікував цей документ у перекладі … українською мовою. Переклад Маніфесту і великого коментаря, у якому населення краю закликалося до спокою, здійснив відомий історик-козакознавець Дмитро Яворницький.

Широкого поширення український культурницький рух набув на Півдні після революції 1905 р. У січні 1911 р. шкільна комісія при земській управі Олександрійського повіту Херсонської губернії дозволила вчителям повіту викладати українською мовою у молодших класах. Цим самим було легалізоване те, на що вчителі повіту нерідко наважувалися без усякого дозволу.

Про необхідність українізації школи і дозволу українського друкованого слова говорили перед різними аудиторіями представники Тираспольської, Херсонської та інших повітових земських управ. Подібні настрої у передвоєнні роки були поширені на Катеринославщині. Їх речники виступали твердо і рішуче. У 1912 р. Катеринославський губернський з’їзд агрономів вилучив із своєї резолюції пункт про необхідність видавати літературу виключно російською мовою після того, як один з делегатів виступив з протестом. Агрономи постійно спілкувалися з селянами і знали їх настрої. У населенні краю посилювався інтерес до українського друкованого слова, прагнення мати національну школу і спілкуватися рідною мовою у всіх тодішніх інституціях. Так, селяни Катеринославської губернії неодноразово зверталися до Державної думи та інших установ з вимогою припинити переслідування українського слова і навіть надати автономію українському та іншим народам царської Росії.

Інколи вважають не зовсім логічним, що в умовах революції 1905 р. першою з ініціативами по відродженню української культури виступила інтелігенція Півдня («Новоросії»). Можливо, це трапилося тому, що тиск на українську культуру тут був особливо відчутним. Одеса, наприклад, була одним з найголовніших центрів російського чорносотенства в Україні. Але саме тут першими з вимогою відкрити українську кафедру виступили восени 1905 р. студенти Новоросійського університету (Одеса), а через деякий час подібні петиції відправили до Петербурга студенти Київського і Харківського університетiв. У січні 1907 р. в Новоросійському університеті почав читати українською мовою лекції з історії української літератури Олександр Грушевський, брат видатного історика.

Перші на підросійській Україні «Просвіти» також виникли на Півдні. Документально встановлено, що Катеринославська і Одеська «Просвіти» були засновані ще наприкінці 1905 р., тоді як усі інші, пізніше — у 1906–1908 рр. Так, Одеська «Просвіта» була утворена явочним порядком після царського Маніфесту 25 жовтня. На день заснування в «Просвіті» було 80 членів, а через рік — 400. На організованому 23 листопада 1905 р. вічі з доповіддю про історію України і поточні завдання українства виступив С. Шелухін. Для участі у вічі було запрошено 1300 осiб, а бажаючих бути присутніми виявилося значно більше.

Катеринославська «Просвіта» також належала до найбільш активних національних організацій культурницького профілю в Україні. Через рік після заснування в ній було понад 330 членів. Стараннями керівників «Просвіти» в губернії було відкрито 10 філій, у тому числі в місті Олександрівську, селах Гуляй-Поле, Перещепина, Мануйлівка, Діївка, Веселі Терни, Лоцманська Кам’янка, Амур.

Організатором і керівником «Просвіти» в Миколаєві, яка об’єднувала 160 осiб, був відомий український історик, композитор і письменник М. Аркас. Її активна діяльність набула великого розголосу в краї. Про це писали місцеві газети.

Результати діяльності перших «Просвіт» на Півдні стали помітними дуже швидко. Вони підносили почуття національної і людської гідності українців, пробуджували їх інтерес до власної історії, культури. У містах і селах стали з’являтися організовані громади українців, з позицією яких влада змушена була рахуватися. Українська культура, завдяки діяльності «Просвіт», переставала бути справою невеликої групки інтелігентів-патріотів і стала пускати корені в народі. Це було національне виховання, якого українці тривалий час були позбавлені.

Південноукраїнські «Просвіти» досить активно виступали за повернення українського слова у стіни школи. Так, Катеринославська «Просвіта» впровадила лекції з українознавства для місцевих учителів. У першій лекції «Українська мова як засіб початкової освіти» лектор навів уривок з творів видатного російського педагога К. Ушинського, де той засудив русифіковану освіту в Україні, назвавши її «пеклом». Миколаївська «Просвіта» надіслала листи депутату Державної думи професору І. Лучицькому з проханням підняти свій голос за українізацію шкіл і відкриття в вищих навчальних закладах українських кафедр. Керівник «Просвіти» М. Аркас протягом 1907–1908 рр. утримував українську школу в Богданівці.

Перелік прикладів участі української інтелігенції у формуванні національного культурного середовища на Півдні можна ще довго продовжувати. Але звернемося до висновку одеського дослідника А. Мисечка: «Південь України мав такі ж поступові тенденції в культурно-освітній сфері, як і решта регіонів України, а подекуди випереджав їх». Цей висновок одеського дослідника цілком вмотивований.

Зерна національного виховання падали на сприятливий ґрунт. Адже південноукраїнське селянство завжди відзначалося своєю незалежною вдачею, прагненням до свободи. Відомий земський статистик В. Постніков, який наприкінці ХІХ ст. робив опис селянських господарств Мелітопольщини, був вражений незвичними рисами ментальності місцевих селян. Він зазначив, що ці селяни не бояться начальства, сміливо вступають з ним у дискусію, відстоюючи свою точку зору. Зокрема, вони не бояться говорити про те, про що селяни інших регіонів говорять неохоче — про власне господарство, його прибутки і витрати. Постніков описав випадок, коли у відповідь на спробу представника адміністрації вказати селяниновi, як йому краще обробляти землю, той просто засміявся, а потім махнув рукою і пішов додому.

Український історик Дмитро Дорошенко, спілкуючись у 1909 р. з селянами Катеринославщини, відзначив у них риси, які не зустрічав у інших регіонах України: «Селяни Катеринославщини відрізняються від селян, яких я знав на Київщині та й на своїй Чернігівщині, сміливістю, незалежною вдачею, великим почуттям особистої гідності. У значній мірі це були нащадки запорожців, вони зберегли козацьку вдачу своїх предків. Коли я побував на підміських селах (біля Катеринослава. — Авт.) і познайомився з селянами, мене приємно вразила їх національна свідомість, нічого подібного я до цього не бачив».

Звичайно, українські театральні колективи і самодіяльні гуртки, земці і вчителі-українофіли, «Просвіти» та інші національно-культурні товариства з їх пасіонарними керівниками й активними членами можуть здатися невеликими острівцями в морі малоосвіченого селянства і зросійщеного міського населення. Але, на наш погляд, правильніше б назвати їх вершинами українського архіпелагу, що спирався на величезний материк, що колись пішов під воду. Товща цього материка — мільйони українців південного регіону. Тектонічні зрушення початку ХХ ст. поступово піднімали цю «Українську Атлантиду» на поверхню історичної творчості.

Таким чином, Південь поступово перетворювався в інтегральну частину українського економічного і національно-культурного простору. Новоросія, яка задумувалася з метою створення для Російської імперії додаткової опори на Півдні, насправді стала важливим регіоном, де визрівали умови для перетворення України в незалежну державу.