Лекція
Тема . Історія Української революції початку ХХ ст.: методика викладання в школі
План лекції
1. Державотворча діяльність Центральної Ради. Причини поразки Центральної Ради: методика викладання в школі
2. Проголошення незалежності УНР: методика викладання в школі
3. Брестський мирний договір та його наслідки для української державності: методика викладання в школі
4. Соціалістичні моделі української державності під час Української національної революції. М. Грушевський: якої України ми хочемо? Методика викладання в школі
5. Державотворча діяльність періоду Гетьманату П. Скоропадського: особливості розбудови: методика викладання в школі
6. Державотворча діяльність у добу Директорії УНР: методика викладання в школі
7. Формування органів державної влади в ЗУНР. Зовнішня та внутнішня політика ЗУНР: методика викладання в школі
Рекомендована література:
1. Гошуляк У. Причини поразки Центраьної Ради // Український історичний журнал, 1994. – № 1.
2. Нариси історії Української революції 1917–1921 років / Ред. кол.: В.А. Смолій (голова), Г.В. Боряк, В.Ф. Bерстюк, С.В. Кульчицький, В.М. Литвин, Р.Я. Пиріг, О.П. Реєнт, О.С. Рубльов, В.Ф. Солдатенко, Ю.І. Терещенко. НАН України. Інститут історії України. – К.: НВП Видавництво «Наукова думка НАН України», 2011–2012. – Кн. 1, 2.
3. Солдатенко В.Ф., Любовець О.М. Революційні альтернативи 1917 року й Україна. – К.: Наукова думка, 2010.
4. Тищик Б.Й. Західноукраїнська Народна Республіка (1918–1923). Історія держави і права. – Львів, 2004.
5. Турченко Г.Ф. Південна Україна на зламі епох (1914–1922 рр.). – Запоріжжя: Просвіта, 2005. / Режим доступу: http://istorikznu.at.ua/forum/21-123-1.
6. Українська революція: 1917 – початок 1918 рр. (Проблеми, пошуки, узагальнення). — Запоріжжя: Просвіта, 1998.
7. Універсали Центральної Ради // Український історичний журнал, 1991. – № 8, 9.
1. Державотворча діяльність Центральної Ради. Причини поразки Центральної Ради.
У лютому 1917 року в Росії перемогла демократична революція. Самодержавний лад був повалений. Влада перейшла до Тимчасового уряду.
З перших днів революції відбувалось згуртування українських національних сил, що утворили (з ініціативи самостійників) в березні 1917 року Українську Центральну Раду на чолі з М. Грушевським. До неї увійшли представники всіх українських національних партій. Центральна Рада мала стати органом тимчасового державного правління незалежної України.
Основні напрямки внутрішньої політики Центральної Ради:
– Розроблялись проекти аграрної реформи;
– Курс на встановлення державного контролю над виробництвом. Проголошувалося введення восьмигодинного робочого дня;
– Забезпечення прав і свобод громадян: свободи слова, друку, совісті, зборів, спілок, страйків, недоторканості особи й житла. Скасовувалась смертна кара й оголошувалась амністія всім політичним в’язням;
– Центральна Рада проводила політику на захист прав національного розвитку для всіх національних меншин України;
– Курс на українізацію армії, яка була ініційована самостійниками на чолі з М. Міхновським.
Досягнення в культурно-освітній сфері:
– Було розширено мережу україномовних освітніх закладів, (початкових шкіл, гімназій, училищ та вищих навчальних закладів);
– Відбувалось налагодження україномовної видавничої справи, створення бібліотек, розвитку театру, музики, образотворчого мистецтва;
– За активної участі «Просвіт» у містах і селах створювались хати-читальні, бібліотеки, гуртки по ліквідації неписьменності, серед населення поширювалась навчальна й художня література;
– Було засновано Український Національний театр. До складу його трупи увійшли: М. Садовський, А. Курбас, П. Саксаганський та ін.;
– Розпочато курс на українізацію судового та адміністративно-державного апарату;
– Курс на забезпечення прав національних меншин на освіту рідною мовою, відкриття національних театрів, періодичних видань тощо.
Причини поразки Центральної Ради.
У 2017 р. відзначається 100–річчя проголошення Української Народної республіки. Для нашої молодої незалежної України, що стоїть на шляху державотворення – досвід розбудови української держави за часів Центральної Ради є безцінним.
В Україні в 1917 році розпочалась Українська національна революція. Це була спроба відновлення української державності. На чолі руху постала інтелігенція.
В березні 1917 року виникла Центральна Рада, що об’єднала різні верстви українського суспільства, різні політичні партії та групи, представників національних меншин.
Події в Україні в 1917–1918 роках – результат глобальних процесів, загальних закономірностей суспільного розвитку. Прагнення народів, що входили на початку ХХ століття до складу світових імперій (Російської, Австро-Угорської), до відновлення своєї державності – одне з найбільших прагнень ХХ століття. Національно-визвольна боротьба пригнічених (бездержавних народів) – яким був український народ, докорінно змінила карту світу. Замість декількох світових імперій виникли десятки нових держав.
Результатом загальних закономірностей суспільного розвитку були і прагнення українців відновити свою державність, що була знищена російським царизмом.
Варто зробити невеликий екскурс в дореволюційний період, щоб переконатися, що українцям, як і іншим народам державницькі прагнення були органічно притаманні.
Однак, український національний рух відрізнявся важливими особливостями, які вплинули на перебіг подій. Він був поділений на 2 групи: автономістів та самостійників.
Автономісти бачили майбутню Україну автономною в складі Російської федерації (М. Грушевський, В. Винниченко та більшість діячів Центральної Ради).
Самостійники боролися за незалежну Україну (М. Міхновський).
Чотири універсали – важливі віхи історії Центральної Ради від автономії до самостійності України.
На початку революції лідери Центральної Ради і не думали про незалежність України. Вони будували автономну Україну. Але впровадження автономії залежало не лише від спроб чи прорахунків Центральної Ради.
Другий учасник подій – Росія, в особі чи то О. Керенського, чи В. Леніна виступала проти автономії – за збереження унітарної держави.
Не дивлячись на протидію, Центральна Рада проголосила І Універсалом автономію України. Наступні – ІІ, ІІІ, ІV Універсали свідчили про наростання державотворчих процесів в Україні.
Чому ж проголошена ІV Універсалом самостійна Україна проіснувала так недовго?
Сьогодні важливо знати причини поразки та засвоїти уроки державотворення початку ХХ ст., щоб розбудова сучасної незалежної України увінчалась успіхом.
І причина: Відсутність у керівництва УНР єдності поглядів на мету і тактику боротьби: Поділ національних сил на автономістів і самостійників. Це ускладнювало державотворення. Автономістично–федералістичні ідеї були пануючими в Україні на початку ХХ ст. Вони сприймались як єдино-можливі і після Лютневої революції (Україна повинна була бути автономною одиницею в складі або Російської (вузький зміст), або Європейської федерації (широкий).
Виникає питання: Наскільки автономістичний курс був реалістичним і узгоджувався з об’єктивним ходом історичних подій?
Відповідь на нього дала українсько-російсько-європейська історія ХХ ст. В межах цього століття європейська, чи якась інша федерація за участю України стала неможливою! ХХ століття – це століття суверенних держав. На початку ХХ ст. внаслідок національних революцій 1917–1920 рр. вибороли незалежність: поляки, чехи, словаки, фіни, естонці, латиші та інші народи. Українці ніякими кардинальними особливостями від них не відрізнялись. Основним вектором української історії був шлях до незалежності.
Однак, діячі Центральної Ради – самостійники, які бачили майбутню Україну незалежною державою були в меншості. А після липня 1917 року, – коли був придушений виступ самостійників (вони вимагали від лідерів Центральної Ради встановити незалежність України), Центральна Рада залишилась без енергійної самостійницької сили українського національного руху.
ІІІ Універсал, прийнятий після більшовицького перевороту в Петрограді, проголошував автономію в складі майбутньої небільшовицької Росії. Лише воєнна інтервенція Росії примусила Центральну Раду зробити запізнілий крок – проголосити незалежність України (IV Універсал).
ІІ причина: Серед причин затягування з проголошенням незалежності слід назвати не лише автономістично–федералістичну заангажованість, а й постійну орієнтацію на Росію. Власне своєї економічної політики, як системи продуктивних заходів, Центральна Рада чекаючи вказівок з Петрограду, так і не виробила.
Надмірні надії і орієнтація лідерів Центральної Ради на російську демократію призвели до вагомих помилок у внутрішній політиці:
а) вважаючи себе лише місцевою владою, Центральна Рада покладала надії на проведення економічних реформ на загальноросійський Тимчасовий уряд;
б) лише політичний крах Тимчасового уряду і більшовицький переворот примусили Центральну Раду перейти до втручання в економіку (лише в ІІІ Універсалі містилася програма соціально-економічних перетворень);
в) в аграрній сфері: проголошувалась ліквідація поміщицького господарства і перерозподіл серед селян. Але в практичній діяльності був встановлений державний контроль над поміщицькими господарствами, як наслідок виникли протиріччя з вимогами селян. Крім того, Центральна Рада в соціально–економічній сфері не наважилась на самостійне впровадження реформ, а чекала наказу з центру. Серед керівників Центральної Ради не було єдності і одностайності щодо характеру і змісту соціально-економічних перетворень. Українські соціал-демократи пропонували один варіант, а українські есери – інший. Відсутність узгодженості паралізувала дії обох партій.
ІІІ причина: Не було сформовано міцний апарат державної влади. Існував дефіцит кадрів, що могли б здійснити розбудову української державності. Існувала ілюзія, що без старого чиновництва можна побудувати ефективний державний апарат. Ця ілюзія була спричинена захопленням соціалістичними ідеями проводу Центральної Ради. Це призвело до відмови від співпраці з ліберальними і консервативними елементами суспільства (з поміщиками і капіталістами – особливо, коли вони демонстрували самостійницькі настрої).
Поміщики і буржуазія не залучались до участі в державотворчому процесі. А це були люди, які мали досвід та гроші. В Центральну Раду увійшли представники соціалістичних партій, національних меншин, але тільки не консервативних сил. Ці сили готові були включитися в національно-державне будівництво, пропонуючи свої послуги Центральній Раді. Але співпраця з ними суперечила доктринальним засадам українських соціалістів, тому від співпраці вони відмовились.
IV причина: Захоплення соціалістичними ідеями (лідери Центральної Ради орієнтувались на соціалізм європейського зразка – приватна власність, демократичні свободи, багатоукладна економіка). Захоплення соціалістичними ідеями призвело до ще однієї помилки, що повинна стати для нас уроком.
Автономістичні діячі Центральної Ради відмовились від створення української боєздатної армії. Але «народ, який не бажає утримувати свою армію – буде утримувати чужу». Українізація війська відбувалась як рух знизу. На фронті та в тилу українці-вояки записувались в українські частини, обирали своє українське військове керівництво і присягали на вірність Центральній Раді.
Активну діяльність по розбудові українського війська розгорнули самостійники на чолі з Міхновським. За їх активної участі були сформовані українські полки ім. Б. Хмельницького та Полуботка. Але після розгрому повстання самостійників розпочалося згортання українізації війська. Причиною цього стало те, що автономістичні лідери Центральної Ради вважали армію непотрібною, адже в соціалістичному суспільстві війн не буде. Вони в це вірили. Передбачалась заміна армії на міліцію. Великою помилкою було те, що демобілізація армії і утворення замість неї міліції відбувались взимку 1917 року, майже напередодні наступу більшовиків на Київ. Захищати столицю України було нікому.
Інколи, захоплення соціалістичними ідеями доходило до абсурду. Так у січні 1918 року, коли більшовики були біля Києва, при формуванні добровольчих військових загонів, у офіцерів вимагали посвідчення будь якої соціалістичної партії.
V причина: В Україні історично, внаслідок багатьох десятиліть русифікації, склалася ситуація: українському селу протистояло зрусифіковане місто. В великих містах проживало не більше 50% українців (в Києві – 25%). А більшість населення складали представники національних меншин (найбільша група – росіяни). Місто було в кращому випадку нейтральним, якщо не ворожим до українського національного руху.
VI причина: Несприятливі зовнішньополітичні умови. «Антанта» (Франція, Англія, США) виступали за збереження сильної єдиної Росії, а орієнтація на Німеччину не дала очікуваних результатів.
Боротьба за українську державність початку ХХ століття зазнала поразки. Але її історичне значення велике. Більшовики не змогли ліквідувати вплив Української революції; згадка про неї жила в пам’яті українського народу. Якщо б не було УНР – не було б і в своїх кордонах УРСР. Більшовики залишались унітаристами. Але утворені радянські республіки мали чітко визначені кордони, свій адміністративний апарат. В цих кордонах в 1991 році була проголошена незалежність України, а державний апарат хоча і з труднощами, але почав працювати на незалежну Україну. Якщо б не було УНР, невідомо, як би відбувався розпад СРСР. Можливо, як кривава трагедія.
2. Проголошення незалежності УНР.
Незалежність і суверенітет УНР були проголошені Українською Центральною Радою в IV Універсалі:
«Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу».
Основними передумовами проголошення незалежності УНР були:
– Віковічні прагнення українського народу до свободи і незалежності;
– Традиції національно-визвольної боротьби;
– Довготривала антиукраїнська політика імперського центру;
– Руйнівні наслідки Першої світової війни для України;
– Наступ більшовицьких військ на Україну, що розпочався в грудні 1917 р., позбавив керівництво Центральної Ради ілюзій щодо можливості перетворення Росії в демократичну федеративну республіку й автономії України у складі такої республіки;
– Зовнішньополітичні умови потребували участі делегації УНР у мирній конференції щодо припинення воєнних дій на фронтах Першої світової війни; така участь ставала реальною лише в тому разі, коли Україна здобувала правовий статус незалежної суверенної держави;
– Тільки УНР як незалежна держава, як суб’єкт міжнародного права могла сподіватися на міжнародну допомогу, у тому числі і воєнну, для захисту від агресії ззовні, зокрема від московсько–більшовицької інтервенції.
Під текстом Універсалу стояла дата 9 січня за ст. ст. (22 січня за н. ст.). IV Універсал завершив складний і суперечливий процес українського руху до відновлення незалежної національної держави.
3. Брестський мирний договір та його наслідки для української державності.
У грудні 1917 р. уряд УНР звернувся до всіх воюючих і нейтральних держав з нотою, в якій заявив, що не визнає права Раднаркому виступати на переговорах від імені народів усієї Росії і буде вести переговори з Німеччиною та її союзниками цілком самостійно.
Делегація УНР у складі С. Голубовича, М. Левитського, С. Остапенка та ін. прибула до Брест–Литовську. Відкрився новий фронт боротьби за незалежність –дипломатичний.
На першому пленарному засіданні міністр закордонних справ Австро-Угорщини від імені союзних держав визнав повноправним учасником переговорів присутню делегацію України. Керівник делегації радянської Росії на переговорах Л. Троцький змушений був рахуватися з реаліями і, також визнав право делегації Центральної Ради виступати від імені УНР як самостійної держави. Українська делегація ознайомила учасників переговорів з ІV Універсалом. Тоді держави німецько-австрійського блоку визнали очолювану Центральною Радою УНР незалежною державою, правомочною вступати у міжнародні відносини.
9 лютого 1918 року між УНР і Німеччиною та її союзниками був підписаний мирний договір:
– Війна між Україною та державами німецько–австрійського блоку припинялася. Німеччина і Австро-Угорщина, ставши союзниками УНР, зобов’язалися допомогти їй відновити контроль над усією територією держави.
– Зі свого боку, уряд УНР узяв зобов’язання поставити до Німеччини і Австро-Угорщини 60 млн. пудів хліба, 2 млн. 750 тис. пудів худоби у живій вазі, багато картоплі, цукру, сала, іншої сільськогосподарської продукції.
– У свою чергу, Німеччина й Австро-Угорщина пообіцяли надати Україні сільськогосподарські машини, вугілля, сіль та інші дефіцитні на території УНР товари.
– Брестський договір був великим успіхом молодої української дипломатії. Він поклав початок міжнародно-правовому визнанню України як незалежної держави.
Брестський договір визначив долю радянської влади в Україні. 18 лютого 1918 р. розпочався загальний наступ німецько-австрійських військ на Східному фронті від Балтійського моря до Чорного. На територію України ці війська наступали як союзні Центральній Раді.
3 березня 1918 року було укладено Брест-Литовський мир між РСФРР, Німеччиною та союзниками. Росія зобов’язувалася визнати угоду між Центральною Радою і Німеччиною та зі свого боку підписати мирний договір з УНР. Один з пунктів договору між Росією та Німеччиною передбачав: «Росія укладає негайно мир з УНР... Україна негайно очищаються від російських військ і Червоної Гвардії».
У квітні 1918 р. радянські війська були витіснені з Донбасу і Півдня України.
4. Державотворча діяльність Гетьманату П. Скоропадського: особливості розбудови .
Проголошення Гетьманату П. Скоропадського
Повернення Української Центральної Ради у супроводі німецьких і австро-угорських військ населення сприйняло по-різному: переважно вороже або байдуже, оскільки значними буди її прорахунки і хиби. Після вступу німецьких і австро-угорських військ в Україну влада Української Центральної Ради ставала все більш обмеженою, формальною. В останні дні свого існування Українська Центральна Рада ухвалила проект Конституції УНР, обрала Президентом УНР М. Грушевського.
29 квітня 1918 р. відбувся державний переворот, Українська Центральна Рада була скинута, і гетьманом України на Всеукраїнському землеробському конгресі в Києві (майже 8 тис. делегатів) був оголошений генерал Павло Скоропадський.
Замість Української Народної Республіки був проголошений Гетьманат під назвою «Українська держава».
Причини гетьманського перевороту:
– Криза соціальної політики Центральної Ради і несприйняття цієї політики поміщиками і промисловцями;
– Втрата авторитету Центральної Ради серед широких верств населення;
– Ослаблення Центральної Ради розбіжностями між українськими партіями;
– Зацікавленість окупаційної адміністрації у владі, спроможній виконати зобов’язання щодо постачання продовольства Німеччині та Австро-Угорщині та ін.
Суть перевороту полягала у спробі шляхом зміни демократичної парламентської форми державного правління на авторитарну створити нову модель української держави, яка була б здатна зупинити радикалізацію, дезорганізацію та деградацію суспільства, стала б творцем і гарантом стабільного ладу, що гуртувався б на приватній власності та дотриманні правових норм.
Нова держава будувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах. Законодавча влада зосереджувалася в руках гетьмана. Гетьман призначав голову Ради міністрів, затверджував склад кабінету, мав право оголошувати амністію, військовий або надзвичайний стан, був верховним головнокомандуючим. За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю – авторитарний режим.
Внутрішня політика П. Скоропадського
– Гетьман сформував новий уряд – Раду міністрів – з помірковано-консервативних чиновників, військових і суспільних діячів. Главою Кабінету міністрів став Ф. Лизогуб, міністром закордонних справ – Д. Дорошенко.
Багато міністрів були членами російських партій, переважно – партії кадетів.
– Був налагоджений дієздатний адміністративний апарат (почали діяти старости, земські урядники, професійні чиновники, поліція тощо). Однак поповнення цього апарату русифікованими представниками старого чиновництва являло загрозу Українській державі.
– У промисловості було ліквідовано робочий контроль на виробництві, заборонялися страйки, скасовувався 8-годинний робочий день і встановлювався 12–годинний. Відновився залізничний рух.
– Відповідно до головного пріоритету у внутрішній політиці – земельного питання – у липні 1918 р. був розроблений «проект загальних основ земельної реформи», що викликав різкий протест більшості селян. В Україні відновлювалося поміщицьке землеволодіння.
– Гетьманом П. Скоропадським була здійснена спроба створення національної армії, чисельність якої мала перевищити 300 тис. осіб. Гетьман прагнув також відродити козацтво в Україні.
– В Українській державі була реформована банківська мережа, прийнятий збалансований державний бюджет, вжиті заходи для встановлення української грошової системи.
– При гетьмані були обмежені демократичні права і свободи. Проводилася політика переслідувань більшовиків, представників інших соціалістичних партій, анархістів. Під жорстоку цензуру потрапили газети, заборонялося проведення маніфестацій.
Політика П. Скоропадського у сфері культури
Найважливішим досягненнями Гетьманату стала національна культурна політика. Новою владою були здійснені спроби українізації державного апарату і системи освіти:
– Поряд із російськими гімназіями утворилися українські.
– Був прийнятий закон про обов’язкове вивчення української мови і літератури, історії та географії України.
– Засновано Державний Український архів, Національну галерею Мистецтв, Український Історичний музей та Українську Національну бібліотеку.
– У російськомовних університетах – Київському, Харківському, Одеському почали працювати кафедри української мови та літератури, історії та права.
– Урочисте відкриття Української Академії Наук відбулося у листопаді 1918 року. Вона мала три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний та соціально–економічний. Президентом академії було призначено професора В. Вернадського.
– У Києві в 1918 р. було відкрито три театри – Державний драматичний, Державний народний і Молодий.
– До значних досягнень по відродженню національної культури слід віднести швидкий розвиток видавничої справи, насамперед друк українських шкільних підручників.
Зовнішня політика П. Скоропадського.
Одним із головних завдань гетьманського уряду була боротьба за міжнародне визнання Української держави.
Найважливішими напрямками зовнішньої політики були:
– Союз із Німеччиною, з якою були встановлені дипломатичні відносини;
– Встановлення дипломатичних відносин з іншими країнами. У період Гетьманату Україну визнали 30 країн. Встановлено політичні та економічні відносини з Кримом, Доном, Кубанню;
– Курс на підписання мирного договору з радянською Росією.
Після початку революції в Німеччині, та курсу країни на вихід з війни, Україна почала шукати нових союзників. Антанта орієнтувалась на відновлення «єдиної і неподільної Росії» Це змусило гетьмана 14 листопада 1918 р. опублікувати грамоту про федерацію України з небільшовицькою Росією. Було призначено новий уряд, в якому переважали політики проросійської орієнтації.
Деякі історики вважають, що грамота про федерацію була відкритим переходом гетьмана в табір великодержавної контрреволюції і зрадництвом ідеї самостійної України. Саме так оцінив цей крок П. Скоропадського й Український національний союз, що підштовхнуло його на шлях організації антигетьманського повстання і відновлення УНР.
Підсумки перебування П. Скоропадського при владі
– В Україні вдалося стабілізувати економіку, дати могутній імпульс розвитку української культури, досягти успіхів у зовнішній політиці.
– Реставрація дореволюційних порядків на селі, однобічна орієнтація Гетьманату на великих землевласників і буржуазію відштовхнули від нього селянство, національну інтелігенцію та робітників.
– Опора на німецьку військову адміністрацію не виправдала сподівань П. Скоропадського, тому, що Німеччина програвала війну й на її території розпочалася революція.
– Починаючи з літа 1918 р. опозиція режиму П. Скоропадського посилилася. Очолив її Український національний союз, головою якого став В. Винниченко. У боротьбі проти Гетьманату українські соціалісти уклали союз з більшовиками. У грудні 1918 р. П. Скоропадський зрікся влади. Незабаром війська, що підтримували опозиційний Гетьманату Український національний союз, увійшли до Києва.
Причини падіння Гетьманату:
– Відсутність численної регулярної української армії;
– Посилення впливу в Українській державі російських консервативних сил;
– Відновлення в державі поміщицького землеволодіння;
– Вузька соціальна база Гетьманату;
– Підкорення соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади;
– Скрутне становище трудящих;
– Наростання напруженості у суспільстві та формування організованої опозиції;
– Поразка Німеччини та союзників у Першій світовій війні.
5. Державотворча діяльність у добу Директорії УНР
Період Директорії був найбільш тривалим і, можливо, найскладнішим в історії Української національної революції.
Директорії вдалося завоювати масову підтримку селянства, що стихійно піднялося на антигетьманську боротьбу. На її бік перейшла частина гетьманських військ. Український Національний Союз у грудні 1918 року взяв на себе державну відповідальність. Для здійснення урядових функцій Український Національний Союз обрав за аналогією з Великою французькою революцією колегіальний управлінський орган – Директорію, у складі 5 чоловік, на чолі з В. Винниченком. Передбачалося, що Директорія очолить антигетьманське повстання, а після його перемоги управлятиме Україною до скликання Установчих зборів.
В результаті приходу до влади Директорії, було відновлено попередню назву держави – УНР, і форму державного устрою (республіканську). Хоча, як слушно зауважують науковці, сам факт відновлення УНР не був офіційно проголошений Директорією, а читався з її повної назви – «Директорія Української народної республіки».
Період перебування Директорії при владі був часом її злетів і падінь. Перші тижні владарювання Директорії були водночас і періодом її найвищого тріумфу. На початку грудня 1918 року, коли армія УНР контролювала майже всю територію України, почалося державне будівництво та спроби реформування. Політичний курс нового режиму не відрізнявся послідовністю. У формуванні політичної лінії Директорії активну роль відіграв В. Винниченко. Тому, негайно після взяття Києва Директорія оголосила ряд рішень, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх чиновників, призначених за гетьмана. Частина з них була притягнута до судової відповідальності. Було проголошено про намір ліквідувати нетрудові господарства на селі, монастирське, церковне й казенне землеволодіння. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчого права і установити в Україні національний варіант радянської влади. Влада на місцях повинна була перейти до трудових рад селян, робітників і трудової інтелігенції.
Законодавча влада в УНР належала Трудовому Конгресу, що обирався трудовим населенням без участі поміщиків і капіталістів. До їхнього числа відносили і вищу інтелігенцію – адвокатів, лікарів, професуру, учителів середніх шкіл тощо.
Через непродуманий радикалізм Директорія залишилась без підтримки переважної більшості фахівців, промисловців, чиновників, державного апарату – всіх, без кого нормальне функціонування держави було неможливе. Революційна стихія селянства, що знесла протягом декількох тижнів гетьманський режим, не змогла протистояти наступу регулярних більшовицьких військ. Ця стихія почала швидко вироджуватися в руйнівну анархію.
Численні місцеві отамани і підпорядковані їм збройні групи, уже через декілька тижнів українську владу, а разом з нею і незалежну Українську державу, почали безжально нищити. Зупинити цей руйнівний процес соціалістична Директорія могла лише шляхом жорсткого насильства, використовуючи деспотичні методи наведення порядку. Однак встати на цей шлях вона не наважилася.
Процес вироблення офіційної політичної лінії також був серйозною проблемою в діяльності Директорії. Причиною цього стали різні політичні вектори її керівництва, яке не мало єдиної позиції щодо перспектив державного будівництва.
Голова Директорії УНР В. Винниченко, наполягав на розбудові держави за радянським зразком і на союзі з більшовицькою Росією проти Антанти. Головний отаман С. Петлюра, – навпаки, виступав за «європейську модель» (що будувалась на принципі розподілу влад через розвиток парламентаризму, а в українському контексті – через скликання Установчих Зборів) і спільну з Антантою боротьбу проти радянської Росії.
Врешті, Директорія взяла курс на реалізацію «європейської моделі» побудови держави, яка гуртувалася на залученні до процесу державного будівництва усіх верств суспільства. Загалом протягом свого існування Директорія поступово еволюціонувала до авторитарного правління С. Петлюри і окремих військових отаманів.
Процес розбудови національної державності в добу Директорії УНР відбувався у надзвичайно складних міжнародних та внутрішньополітичних умовах. Директорії вдалося досягти розширення міжнародних зв’язків УНР. Україну визнали: Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальні відносини з країнами від яких залежала її доля: радянською Росією, державами Антанти, Польщею.
Директорія прагнула не допустити конфлікту з Н. Махном, за яким стояли широкі маси Катеринославщини та Північної Таврії. Однак укласти з ним дієвий союз не вдалося. Частинам УНР на Сході довелося воювати одночасно з трьома противниками: більшовиками, білогвардійцями та махновцями.
Доля Директорії вирішувалася насамперед на радянсько-українському фронті. Спроба армії УНР зупинити радянські війська на Лівобережжі зазнала невдачі. 3 січня 1919 року війська УНР залишили Харків, що став столицею радянської України. Протягом трьох наступних тижнів було цілком розгромлене лівобережне угруповання військ Директорії.
Розгром військ Директорії відбувався дуже швидко. Владу Директорії підривали зсередини отаманщина та єврейські погроми. Навесні 1919 року майже на всій території України була встановлена радянська влада. Наприкінці 1920 року керівництво УНР остаточно втратило свій контроль над територією України і змушене було емігрувати.
Таким чином, встановленню влади Директорії сприяла народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні впливові лідери тощо. Головною причиною нової поразки національно–демократичних сил була неспроможність Директорії створити життєздатний і стабільний політичний режим – державний апарат, армію, органи охорони суспільного порядку, систему законодавчих і виконавчих органів як у центрі, так і на місцях. До того ж широкі маси українського населення не цілком усвідомлювали загальнонаціональні інтереси, необхідність створення й укріплення власної держави. В черговий раз вкрай несприятливі зовнішньополітичні обставини мали негативний вплив на розвиток подій в Україні.
8. Формування органів державної влади в ЗУНР. Зовнішня та внутнішня політика ЗУНР
Напередодні поразки Австро-Угорщини у Світовій війні активізувався національно-визвольний рух у західноукраїнських землях.
Питання про західноукраїнські землі було одним з головних на переговорах у Бресті. Делегація Центральної Ради їхала з наміром добиватися включення до складу УНР усіх західних українських земель – Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини, Підляшшя. Переговори завершилися зобов’язанням Австро–Угорщини і Німеччини передати більшу частину Холмщини й Підляшшя УНР, а іншим західноукраїнським землям надати автономію, перетворивши їх в окремий коронний край.
16 жовтня 1918 року, коли імперія вже була приречена, з’явився маніфест імператора Австро–Угорщини «До моїх вірних австрійських народів», який обіцяв федеративну перебудову держави. Згідно з цим, 18 жовтня українські парламентарії з Галичини й Буковини, керівники політичних партій і церковні ієрархи – всього 150 чоловік – утворили у Львові Українську Національну Раду, яка мала представницькі функції. Наступного дня Українська Національна Рада оголосила про намір об’єднати західноукраїнські землі в єдине ціле – Українську державу.
В ході успішного повстання у Львові влада перейшла до Української Національної Ради. 9 листопада 1918 року Українська Національна Рада утворила уряд – Тимчасовий Державний Секретаріат. Згодом Державний Секретаріат перейменовано у Раду Державних Секретарів.
Державний Секретаріат очолив адвокат Кость Левицький. 13 листопада 1918 року затверджено Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії. Так виникла ЗУНР. Після злуки назву змінено на ЗОУНР.
У червні 1919 року Українська Національна Рада призначила Євгена Петрушевича повновладним диктатором ЗУНР.
Політика ЗУНР гуртувалася на демократичних засадах, повазі до прав людини і національностей, забезпеченні соціальних потреб народу.
Процес українського державотворення обірвався у зв’язку з воєнною поразкою Республіки і залишився у формі історичного досвіду. Таке на диво швидке й ефективне створення адміністративного апарату було досягненням, яке змогли повторити лише деякі держави Східної Європи.
Внутрішня політика ЗУНР
Основні заходи внутрішньої політики були такими:
– була створена централізована система управління: центральні органи спиралися на розгалуджену і добре організовану систему місцевого врядування, що мала авторитет серед українського населення;
– в умовах конфлікту з польськими військами життєво–важливе значення мало створення регулярних військ ЗУНР – Української Галицької армії (УГА), до лав якої швидко й організовано були мобілізовані десятки тисяч чоловік;
– вживалися заходи для виведення економіки з кризи: була встановлена державна монополія на продаж зерна, хліба, цукру, спирту, сірників, шкір, худоби; заборонений вивіз нафти; введена в обіг власна валюта – гривня; відновлювалися залізниці;
– за аграрним законом ліквідувалося поміщицьке землеволодіння, а земля розподілялася між безземельними і малоземельними селянами;
– була затверджена державність української мови; національним меншостям гарантувалося право на користування своїми мовами. Зовнішня політика ЗУНР
Головні завдання зовнішньої політики:
– зовнішньополітична діяльність ЗУНР була спрямована на міжнародне визнання молодої держави, насамперед країнами Антанти, і припинення війни з Польщею.
– існувала гостра потреба в організації центрального апарату зовнішньополітичного відомства та дипломатичних представників за кордоном (у Відні, Берліні, Будапешті, Празі, Ватикані, Вашингтоні);
– діяльність, спрямована на об’єднання з УНР.
22 січня 1919 року в Києві проголошено « Акт злуки» УНР та ЗУНР. ЗУНР отримала назву ЗОУНР і повну автономію.
В умовах збройної боротьби з Польщею ЗОУНР намагалася заручитися підтримкою держав Антанти, домогтися міжнародного визнання. У січні 1919 року на Паризьку мирну конференцію, покликану підбити підсумки світової війни, прибула об’єднана делегація УНР і ЗУНР, але посли обох держав діяли окремо. Жодна з делегацій не змогла заручитися підтримкою держав Антанти. У червні1919 р. представники Антанти визнали права Польщі на окупацію Східної Галичини. Передбачалося, що поляки правитимуть тимчасово, визнають права місцевого населення і нададуть краю автономію.
Навіть за таких умов УГА продовжувала боротьбу з польською армією. Однак не змогла відстояти незалежність. Українські визвольні змагання 1917–1920 рр. закінчилися поразкою. В той же час стали уособленням боротьби за незалежність й натхненням для наступних поколінь українських патріотів