Проект "Новоросія" ...

Тема 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ КУРСУ.

План лекції:

1.             Мета і завдання курсу.

2.             Краєзнавство та історична регіоналістика в контексті національної історії. Особливості Півдня України як історичного регіону.

3.             Історіографія проблеми.

 

Рекомендована література:

1.      Верменич Я. Теоретико-методологічні проблеми історичної регіоналістики в Україні. – К.: Інститут історії України НАН України, 2003. – 516 с.

2.      Націоналізм. Антологія / О. Проценко та ін.; Наукове товариство ім. В’ячеслава Липинського. – К.: Смолоскип, 2000. 

3.      Тронько П.Т. Національне краєзнавство незалежної України: досвід та перспективи // Краєзнавство. Науковий журнал. – 2006. – № 1–4. – С. 7–11.

4.      Турченко Г.Ф. Вітчизняна регіоналістика і проблеми вивчення історії Південної України // Культурологічний вісник: Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. – Запоріжжя: Прем’єр, 2004. – Вип. 13. – С. 48–55.

5.      Турченко Г.Ф. Історична регіоналістика і краєзнавство в контексті національної історії (Південноукраїнський аспект) // Краєзнавство. Науковий журнал. – 2006. – № 1–4. – С. 50–58.

6.      Турченко Г.Ф. Південна Україна на зламі епох (1914–1922 рр.). – Запоріжжя: Просвіта, 2005. – 324 с.http://istorikznu.at.ua/forum/21-70-1

Шпорлюк Р. Імперія і нації. З історичного досвіду України, Росії, Польщі та Білорусі. – К.: Дух і Літера, 2000. – 354 с.http://www.ukrterra.com.ua/images/roman_shporliuk-imperiia_ta_natsii.pdf

 

1. Мета і завдання курсу

У курсі "Проект "Новоросія" і новітня російсько-українська війна" розглядається історія південного регіону України у контексті імперської політики російських режимів по реалізації імперського проекту "Новоросія". Розглядаються обставини появи в 1764 р. російського імперського проекту «Новоросія» і спроби його реалізації царським режимом, Тимчасовим урядом 1917 р., радянською владою і сучасною Росією. У контексті цього проекту простежується 250-річна еволюція українсько-російських відносин. Наводяться історичні факти, статистичні матеріали, характеризуються особливості і спільні риси політики різних російських режимів щодо України.Значна увага приділяється політиці радянського і сучасного російського режимів щодо Півдня і Сходу України, аналізуються витоки і особливості новітньої російсько-української війни.

На широкій фактологічній основі характеризуються основні процеси, що віддзеркалюють інтеграцію Півдня в національно-територіальному комплексі України в ХІХ – на початку ХХ ст. і пов’язані з цим націотворчі процеси в регіоні. Розкривається суперечливий вплив Першої світової війни на модернізацію і націотворення на його території. Аналізується вплив політичної боротьби на Півдні України в 1917–1922 рр. на інтенсифікацію націотворчих процесів. Досліджуються зміни у ставленні міжнародного співтовариства і місцевих політичних режимів до питання про національний характер і територіальну приналежність Південної України. Окреслюється еволюція у поглядах більшовиків у 1918–1922 рр. на місце Півдня України в адміністративно-територіальному устрої радянської держави.

Південь України розглядається як окремий історичний регіон. Визначається важлива роль соціально-економічних і політичних процесів і подій, що відбувалася в регіоні, для майбутнього не лише України, а й Росії та країн Центрально-Східної Європи.

Метою викладання навчальної дисципліни "Проект "Новоросія" і новітня російсько-українська війна" є дати студентам систематичні знання з історії Півдня України у контексті імперської політики російських режимів по реалізації імперського проекту "Новоросія".

Основними завданнями вивчення дисципліни "Проект "Новоросія" і новітня російсько-українська війна" є:

– проаналізувати стан розробки зазначеної проблеми в історіографії;

– охарактеризувати обставини появи в 1764 р. російського імперського проекту «Новоросія» і спроби його реалізації царським режимом, Тимчасовим урядом 1917 р., радянською владою і сучасною Росією.

– у загальних рисах охарактеризувати основні процеси, які віддзеркалюють інтеграцію Півдня в національно-територіальному комплексі України в ХІХ – на початку ХХ ст.;

розкрити суперечливий вплив Першої світової війни на модернізацію південноукраїнського регіону й особливості націотворення на його території;

– проаналізувати вплив політичної боротьби між російськими й українськими політичними силами у добу Центральної Ради на процеси інтеграції південноукраїнського регіону до складу єдиного загальноукраїнського національно-територіального масиву;

– з’ясувати особливості становища Півдня як невід’ємної частини Української Держави П. Скоропадського й охарактеризувати вплив гетьманського режиму на процес інтеграції регіону у складі України і націотворчі процеси на його території;

– виявити основні напрямки еволюції політики білогвардійських режимів А. Денікіна і П. Врангеля у питанні про національний характер і територіальну приналежність Півдня України;

– охарактеризувати зміни у ставленні до української національної ідеї, які відбулися в 1918–1921 рр. у селянсько-повстанському, зокрема махновському, середовищі;

– окреслити еволюцію поглядів більшовиків у 1918–1922 рр. на національно-територіальний характер Півдня України і місце регіону в адміністративно-територіальному устрої радянської держави;

– визначити спільні риси у політиці радянського і сучасного російського режимів щодо Півдня і Сходу України;

– проаналізувати витоки новітньої російсько-української війни.

 

1.3. Згідно з вимогами освітньо-професійної підготовки програми студенти повинні:

знати:

– основні складові імперського курсу "Новоросія" на південноукраїнських землях;

– динаміку змін етнічного складу населення південноукраїнського регіону;

– особливості модернізації у південноукраїнському регіоні в умовах Першої світової війни;

– вплив політичної боротьби між російськими й українськими політичними силами у добу Центральної Ради на процеси інтеграції південноукраїнського регіону до складу єдиного загальноукраїнського національно-територіального масиву

– особливості становища Півдня як невід’ємної частини Української Держави П. Скоропадського й вплив гетьманського режиму на процес інтеграції регіону у складі України;

– особливості впливу масового антигетьманського повстання на процеси українського націотворення в конкретних умовах південноукраїнського регіону;

– основні напрямки еволюції політики білогвардійських режимів А. Денікіна і П. Врангеля і поглядів більшовиків у 1918–1922 рр. у питанні про національний характер і територіальну приналежність Півдня України і місце регіону в адміністративно-територіальному устрої радянської держави;

– обставини появи в 1764 р. російського імперського проекту «Новоросія» і спроби його реалізації царським режимом, Тимчасовим урядом 1917 р., радянською владою і сучасною Росією.

вміти:

– аналізувати історичний матеріал, працювати з історичними джерелами,

– проводити наукову та дослідницьку роботу;

– брати участь у дискусіях, виступати з доповідями;

– вiльно володiти конкретним фактичним i статистичним матерiалом з iсторiї південноукраїнського регіону ХІХ – початку ХХ ст.;

– використовувати методологічні прийоми і правила порівняння для забезпечення наукового характеру порівнянь.

 

2. Краєзнавство та історична регіоналістика в контексті національної історії. Особливості Півдня України як історичного регіону.

Істотні відмінності між різними регіонами – реальність України, яка має глибокі історичні корені. Видатний український історик Олександр Оглоблин писав про Україну початку ХІХ століття, як про конгломерат кількох історико-географічних територій, кожна з яких мала власну історичну долю. З тих пір в Україні відбулися кардинальні зміни. Але і сьогодні, через два століття, українські регіони помітно відрізняються один від одного не лише особливостями етнічного складу населення, господарськими чи соціальними характеристиками, а навіть й домінуючими суспільно-політичними симпатіями. Це викликає багато проблем у відносинах центру і регіонів, у відносинах між окремими регіонами, які ускладнюють поступальний розвиток українського суспільства.

Після проголошення незалежності регіональні особливості стали об’єктом політичних спекуляцій частини місцевих еліт, які, переслідуючи корпоративні і особисті інтереси, нерідко протиставляють регіони всеукраїнському центру, ставлячи під загрозу територіальну єдність молодої держави.

Навіть поверхове ознайомлення із станом сучасної української науки переконує, що її еволюція супроводжується не лише розробкою загальноукраїнської проблематики, а й посиленням інтересу до стану справ в окремих областях, краях, регіонах України – словом, осмисленням територіальної розмаїтості країни. Ще в 1994 р. на Міжнародній науково-практичній конференції у Києві обговорювалися методологічні та теоретичні проблеми регіоналістики як міждисциплінарного наукового напрямку. Особливо плідно у цьому напрямку працює Ярослава Верменич – авторка новаторської монографії "Теоретико-методологічні проблеми регіоналістики в Україні". Поява цієї монографії засвідчила появу у структурі наукових знань комплексного (міждисциплінарного) напрямку – регіоналістики (регіонології).

Органічною частиною загальної регіонології є історична регіоналістика. Все більше академічних і вузівських істориків, аматорів-краєзнавців стали звертатися до минулого окремих регіонів своїх країн, прагнучи знайти відповіді на актуальні питання місцевої і загальнонаціональної історії.

В контексті вищесказаного не слід забувати, що увага до місцевої проблематики не стала принципово новим явищем для української науки. Вона має досить давню традицію. Регіональна різноманітність України знайшла відображення у працях українських істориків ХІХ – початку ХХ ст. М. Костомарова, В. Антоновича, Д. Багалія, М. Грушевського та ін.

Інтерес видатних українських науковців ХІХ – початку ХХ ст. до місцевої історії не був випадковим. В історії України регіональний фактор проявив себе надзвичайно стійким і потужним. Історично українське суспільство складалося як досить сегментоване, у тому числі територіально. Природа цієї неоднорідності пояснюється по-різному. Наприклад, в "Листах до братів-хліборобів" відомий український історик В. Липинський вбачає причину регіональної розмаїтості, передусім, в географічному положенні України, через яку століттями проходив рухомий кордон між Сходом і Заходом: "... На своїй землі, і по нашому живому тілі відбувається весь час пересування цієї рухомої границі то дальше на Схід, то дальше на Захід. Наслідком оцих постійних вівісекцій виробились у нас значні культурні різниці між поодинокими нашими краями". Але ці "різниці" Липинський розглядає як відмінності в рамках одного цілого.

Сучасний дослідник В. Дергачов дає дещо іншу трактову регіональної розмаїтості. В своїй монографії "Геополітика" він відносить Україну до типових рубіжних держав, в межах якої зійшлися "краї" трьох величезних геополітичних, соціокультурних і геоекономічних просторів: західноєвропейського, східноєвропейського і середземноморського. В результаті, сформувалися три соціокультурні "плити", що нині ототожнюються з Західною, Східною і Південною Україною. Характеризуючи "південну плиту", він вказує, що вона понад дві тисячі років перебувала в середземноморському просторі, що сприяло формуванню на її території стійких і яскравих особливостей.

Драматичні перипетії загальноукраїнської історії неможливо усвідомити, не урахувавши особливостей, а нерідко і різноспрямованості політичних, соціально-економічних і етнокультурних тенденцій в різних частинах країни.

Існування досить глибоких відмінностей між різними регіонами України посилюють інтерес суспільства і професійних вчених, зокрема, істориків, до українських регіонів, їх проблем. Пояснити походження і сутність регіонального поділу України, певне розходження і навіть різноспрямованість інтересів окремих її територій – завдання істориків. Лише засобами історичної науки можна визначити, наскільки сучасний адміністративно-територіальний поділ, відповідає історичній конфігурації регіонів, наскільки регіональні ідентичності, що склалися на її основi, відповідають історичним традиціям і загальнонаціональним потребам, як вони співвідносяться з перспективами розвитку України, впливають на них, забезпечують державну цілісність країни. Комплексне дослідження регіонів є необхідною передумовою відтворення історії України у цілому.

 У зв’язку з цим виникає питання про зміст базового поняття історичної регіоналістики – історичний регіон країни, і його співвідношення з іншими близькими поняттями, зокрема поняттям край, що традиційно використовується в історичному краєзнавстві. Це дуже важливо, адже "за "іменем" наукового напрямку, – слушно зауважує одеська дослідниця Т. Попова, – вимальовується діапазон його інституціонального поля".

В російській історіографії не склалося єдиної точки зору щодо змістового наповнення термінів регіон і край і, відповідно, об’єкта краєзнавчих і регіонознавчих (в російській історіографії більше поширений термін "регіонознавство", ніж "регіоналістика"). Дуже часто те, що протягом минулих десятиліть називали краєзнавством тепер сприймають як регіонологія. Виникла навіть своєрідна лексична новація – регіональне краєзнавство. Разом з тим, в академічній науці існує стійка тенденція пов’язувати вивчення регіонів з фундаментальним знанням, а краєзнавству відводити прикладну роль – навчально-просвітницьку, пам’ятнико-охоронну, яка здійснюється ентузіастами в межах адміністративно-територіальних частин країни.

В українській історіографії також не склалося домінуючої точки зору щодо змісту базових понять, які застосовуються в регіоналістиці і краєзнавстві. Досить часто поняття історичний регіон продовжує використовуватися як синонім поняття край. Це дає підставу для ототожнення історичної регіоналістики з історичним краєзнавством. У свій час таке ототожнення не викликало заперечень. Але на нинішньому етапі еволюції історичної науки, яка супроводжується як диференціацією наукових знань, так і їх інтеграцією, що вимагає освоєння нової і уточнення традиційної наукової термінології, таке ототожнення багатьма спеціалістами вже не сприймається як виправдане. Достатньо розглянути зміст традиційних краєзнавчих досліджень в Україні і співставити його з проблематикою сучасних історико-регіонознавчих студій, щоб виявити досить істотну різницю між ними. Загальновідомо, наприклад, що краєзнавство схильне до мікросюжетів, детального опису окремих населених пунктів, невеликих районів, ґрунтується на масовому аматорстві, надихається любов’ю до "малої батьківщини" і орієнтується на виховну діяльність, в той час як історична регіоналістика прагне зберегти за собою сферу наукових досліджень минулого дещо ширших територій (регіонів), визначення їх впливу на розвиток сусідніх і віддалених областей (регіонів) і країни в цілому, вплив регіонів на міжнародну ситуацію (якщо він проглядається), розробку критеріїв регіонального поділу, напрямки регіональної політики центру і реакцію на неї на місцях (в регіонах) тощо. Російський дослідник С. Шмідт на Міжнародній конференції в Санкт-Петербурзі в 2000 р. сформулював висновок, який конкретизує цю очевидну різницю: "Регіонологія – комплекс ширших і менш конкретизованих знань, ніж краєзнавство...".

Однак, ця відмінність не може бути підставою для якісного протиставлення краєзнавства і регіоналістики. Багато залежить від наукового рівня краєзнавчих досліджень, фахової кваліфікації краєзнавців. Якщо цей рівень достатній, добуті краєзнавцями знання можуть бути включені в систему регіоналістики і в систему знань про країну в цілому. В такому випадку краєзнавство, регіоналістика і національна історія можуть сприйматися не лише як знання про різні об’єкти, а і як різні рівні узагальнень про один об’єкт – країну. Разом з тим, слід визнати існування сильного зворотного зв’язку – успіхи, чи проблеми в дослідженні національної історії стимулюють краєзнавчі і регіонологічні пошуки.

Враховуючи зазначені вище труднощі у розмежуванні змісту понять історичне краєзнавство і історична регіоналістика, Ярослава Верменич пропонує визначити базовим терміном, який "перекриває" уживане в історичному краєзнавстві поняття "край" і в той же час дозволяє чітко виокремити предмет і об’єкт аналізу історика-регіоналіста, дефіницію "історико-географічний регіон". З цією пропозицією слід погодитися.

За Ярославою Верменич – історико-географічний регіон має визначатися як історично сформований ареал, більш-менш однорідний за економіко-географічними умовами, суспільно-політичними уподобаннями населення, національно-культурною аурою. Як правило, регіон характеризується специфічною самосвідомістю, спільними територіальними інтересами, домінуванням певних мовних і релігійних орієнтацій громадян. Регіони розрізняються і за специфікою політичної культури. На грунті регіональної ідентичності часто виникає тип свідомості, якому притаманний своєрідний "регіональний патріотизм".

Розробка критеріїв регіонального поділу країни – необхідна передумова вивчення регіону. Зазначене вище визначення Я. Верменич (як, до речі, і визначення інших авторів) занадто абстрактне, щоб стати інструментом для такого поділу. Але воно може стати орієнтиром для нього.

Цілком очевидно, що коли мова йде про територіальний масив, який характеризується як певний історико-географічний регіон, то об’єднавчі фактори слід шукати в соціально-економічній, політичній і соціокультурній спільності минулих поколінь (історії) на певній географічній території з властивими їй природно-кліматичними особливостями, в особливостях географічного розташування цієї території у системі їх відносин з сусідніми територіями (регіонами) і порубіжними країнами протягом достатньо тривалого історичного періоду. Саме комплекс цих обставин робить регіональні особливості стабільними і досить потужними чинниками історичного процесу.

Не вдаючись в технологію географічного окреслення історичних регіонів на карті України, зазначимо, що у новітній історіографії немає усталеної точки зору щодо їх територіальної конфігурації і кількості. Це цілком зрозуміло. Для кожної історичної епохи ця кількість і конфігурація свої.

Автор виходить з загальноприйнятої точки зору, що в межах сучасної України у ХІХ – ХХ ст. існувало п’ять великих історико-географічних регіонів: Правобережжя, Лівобережжя, Слобожанщина, Західна Україна і Південна Україна.

О. Оглоблин в Україні ХІХ – початку ХХ століття виділяє такі історико-географічні регіони (за термінологією історика – "історико-географічні території"):

Лівобережна Україна (колишня Гетьманщина, територія Козацько-Гетьманської держави 17–18 століття), "з якою певною мірою була пов’язана, хоча мала окреме історичне минуле, Слобідська Україна";

Правобережна Україна ("терен давньої Україно-Руської Княжої держави й пізнішої Козацько-Гетьманської держави 17 століття"), яку російський уряд досить довго вважав за "край польський", а потім визначив терміном "Юго-Западный край" Російської імперії;

Південна Україна – "простір поміж російською і польською Українами, який з давніх-давен органічно зв’язаний з усім комплексом українських земель, а нову добу (16–17 ст.) певною мірою відокремлений від нього й репрезентований до 1775 р. державою Війська Запорізького Низового й турецько-татарськими володіннями на півночі Чорноморщини, а пізніше т. зв. Новоросією, або Новоросійським Краєм, який Росія ще довгий час, навіть вже по революції 1917 року вважала за органічну частину Російської держави";

Західно-Українські землі – Галичина, Буковина й Закарпаття.

Як окрему "історико географічну територію" О. Оглоблин виділяє також Полуднево-Східну Україну – терени нової української колонізації між Доном і Волгою й між ними й Кавказьким хребтом.

Таким чином, до Південної України – об’єкту наших інтересів – відноситься суцільний масив земель, населених переважно українцями, який до 1917 р. охоплював Катеринославську, Херсонську і Таврійську губернії. З цими трьома губерніями межували населені переважно українцями окремі райони Бессарабської губернії і Війська Донського. Вони також становлять частину південноукраїнського регіону.

Окремої розмови заслуговує Крим. Без сумніву, це особлива, багато у чому відмінна від інших районів України територія. В "Листах до братів-хліборобів" В. Липинський виділяє Крим в окремий край України. Цю свою особливість Крим зберігав тисячі років. І все ж, є достатньо географічних, історичних, геополітичних і етнонаціональних та інших підстав, щоб віднести до південноукраїнського регіону (принаймні, станом на кінець ХІХ – початок ХХ ст.) і Кримський півострів, хоча українці (як, до речі, і росіяни до виселення у 1944 р. з Криму татар) тут не становили абсолютної більшості, а корінним населенням була друга за чисельністю – кримськотатарська етнічна група. Правда, точка зору про історичну приналежність Криму Україні суперечить російській історіографії, яка була (і залишається) у полоні анти-кримськотатарської (і, значною мірою, антиукраїнської) упередженості і міфологізує історію півострова. Слід погодитися з Ярославою Верменич, що не вільна від подібних підходів і сучасна українська історіографія, немало представників якої схильні виводити історію Криму за межі історії України.

Сприймаючи  Південь України як певну цілість, слід пам’ятати, що більш-менш однорідним, цілісним він залишався лише до останньої чверті ХІХ ст. У наступні десятиліття під впливом бурхливого економічного розвитку Південь України перетворився на достатньо сегментовану територію, на якій стали виокремлюватися нові історико-географічні ареали. Про чисельність цих ареалів і їх конфігурацію в літературі немає єдиної точки зору. На наш погляд, досить продуманою і прийнятною для історика є пропозиція Я. Верменич, яка у відповідності з "сучасним поглядом на історико-географічні регіони", виділяє у складі Південної України чотири ареали, які вона називає "історичними" або "історико-географічними землями": Запорожжя (Запорозький Низ, Вольності Війська Запорозького), Таврія або Причорномор’я (Крим і прилеглі райони Причорномор’я і Призов’я), Буджак (межиріччя Дунаю і Дністра), Донецький басейн.

Подібна фрагментація на окремі історичні землі відбувалася і в інших великих історико-географічних регіонах України – Західній Україні, Лівобережжі, Правобережжі, Слобожанщині. У їх межах також виокремлюються "історико-географічні землі", які можна розглядати як регіони другого, або нижчого рівня.

М. Грушевський у своїх роботах чітко окреслює територію Південної, "Полудневої", України. Він сприймає її в єдності "Степової України і Чорноморсько-Азовського побережжя", включаючи до неї і Крим. М. Грушевський констатує фрагментарний характер дослідження усіх етапів історії Півдня і зазначає, що ця історія ще не склалася в суцільний образ: "Полуднева Україна як цілість лишається неясною – так само й її економічне і культурне районування. Спеціальної уваги в нинішніх умовах заслуговує Донецький басейн, територія порогів (Дніпрельстан), Крим, Кавказьке побережжя, територія Прутсько-Дунайська".

Зосередження уваги на Півдні, як на окремому історико-географічному регіоні України, не означає протиставлення його іншим регіонам. Кожен історичний регіон України відзначається своїми яскравими особливостями, які у поєднанні створюють її неповторний образ – єдиної у своїй різноманітності. Врахування складної діалектики місцевих і регіональних процесів дозволить дати більш збалансовану і повну картину загальнонаціональної історії.

 

3. Історіографія проблеми

Вітчизняна історіографія Південної України у своєму розвитку пройшла ряд етапів. На першому з них, який хронологічно охопив ХІХ – початок ХХ ст., вона розвивалася в гострій боротьбі з російською офіційною наукою, яка не визнавала українського характеру регіону.

Серед усього іншого, це було викликане принциповою відмовою імперської правлячої еліти визнати сам факт існування українського народу, як окремої етнічної спільноти. Південна Україна сприймалася як частина Російської держави не лише в історичному розумінні ("Юг – исконно русские земли"), чи суто правовому (як визнана у міжнародно-правових актах частина імперії), а навіть як частина етнічної Росії. Для імперії було принципово важливим вважати українців Півдня росіянами. У нагоді стала теорія "триєдиного" російського народу, який ніби-то включав до свого складу великоросів, малоросів і білорусів. Ця універсальна формула відкривала широкі можливості для фальсифікації історії Південної України. Правда, російські історики визнавали, що українці і росіяни в ході історичного розвитку все-таки набули деяких відмінних рис, "зденаціоналізувалися" під впливом Литви і Польщі. Але з цього факту робився висновок про необхідність ліквідації цих відмінностей, а не визнання українців окремим народом.

 Боротьба навколо цього питання почалася декілька століть тому і продовжується сьогодні. Українська інтелігенція твердо стояла і стоїть на позиції окремішності українського народу, його відмінності і від російського, і від польського.

Ще наприкінці ХVІІІ ст., за часів Катерини ІІ, на Лівобережній Україні була написана книга «Історія Русів», яку вважають вершиною національно-політичної думки України тієї епохи. Анонімний автор проводить думку, що державне життя українського народу бере початок з часів створеної саме його предками — русами — Київської Русі. Руси жили на східнослов’янських землях, «що лежать од ріки Дунаю до ріки Двіни і од Чорного моря до рік Стиру, Случі, Березини та Дінця й Сіві».

Окремо від русів, «кочували понад річкою Москвою» люди, котрі називалися «москвитами та мосхами, з чого згодом і царство їхнє дістало назву Московського і нарешті Російського». Чітко вказувалося, що руси і москвити — це різні племена. Це справді так: москвити — місцеві племена фінно-угорського походження —до створення Київської Русі не мали відношення. Пізніше вони були включені до її складу і зазнали процесу слов’янізації.

Але ж Московське царство з часом одержало назву Російського. Автор «Історії Русів» описує, як Московія поступово «перевтілилася» в Росію: Іван ІV (Грозний) «року 1547 перейменував себе з князя на царя та самодержавця московського, і відтоді завше вже царство Московське і його володарів сею назвою титуловано, з перейменуванням врешті царства Московського на Російське», яке стало називатися «Великою Росією» на відміну від Русі Київської, якій залишилася назва «Мала Росія», «Малоросія». Автор вкладає в уста гетьмана Івана Мазепи звинувачення на адресу царату в перебранні (фактичному викраденні) московитами собі легендарного імені русів з їх блискучою історією, до якої Москва не причетна: «Відомо ж бо, що колись ми були те, що тепер московці: уряд, першість і сама назва Русь од нас до них перейшли. Але ми тепер у них, яко притча во язиціх!».

Ознайомившись з такою точкою зору, молодий російський історик Михаїл Погодін на початку 1820-х років занотував у щоденнику: «Малороси називають себе справжніми росіянами (мається на увазі — потомками київських русів. — Авт.), решту — москалями. Москва була, отже, щось осібне, окреме». Погодіну дуже не сподобалася ця точка зору, і він став шукати аргументи, щоб спростувати її, довести великоруську «першість». Цікаво, що при цьому він не заперечував того факту, що центральні райони Росії не були заселені русами. Врешті-решт, у «Повісті временних літ», доступній для історика його рівня, прямо говорилося, що там жили не руси (Русь), а племена «Чудь, Меря, Весь, Мурома, Чемерис, Мордва, Пермь, Печера, Ям, Литва, Зимола, Корс, Норова, Либь, си суть свои язык имушие…».

Не заперечуючи цього, М. Погодін для доведення великоруської «першості» пішов іншим шляхом: він висунув гіпотезу про те, що корінне, «великоруське» населення Київської Русі в умовах монголо-татарського нашестя під загрозою тотального винищення нападниками відійшло на Північ, зокрема, і в район Москви. Саме так: корінне населення Київської Русі він називав «великоруським». Таким чином, за Погодіним, київські переселенці-«великороси» оселилися на півночі в московських краях і продовжили там славні традиції Київської Русі. Так Москву перетворювали у Великоросію — наступницю Києва з усією його блискучою історичною спадщиною. Що ж стосується України, то Погодін стверджує, що вона в результаті цього переселення на певний час запустіла, поки на її територію з Карпат не прийшли «малороси» і не принесли сюди свою «малоруську» мову і культуру — «зіпсований» варіант великоруської. Справжня ж стародавня мова населення Київської Русі, себто «великоруська» мова, перейшла з Київщини на Московщину й там закорінилася.

Першим цю фантастичну гіпотезу розкритикував Михайло Максимович, відомий український історик, етнограф і мовознавець (деякий час він був ректором Київського університету). Вивчаючи документи, зокрема, етнографічні і лінгвістичні, він обґрунтував висновок, що ніякої зміни населення в Київській Русі в ХІІІ–ХІV ст. не було. Свої аргументи він виклав у статті «О мнимом запустении Украины в нашествие Батыево и заселение ее новопришлым народом» (1857 р.) й у циклі опублікованих листів до Погодіна. Автохтонним на території України з часів Київської Русі було й залишається українське населення з його давньою мовою, звичаями, народною творчістю, а не те «великоруське», яке, начебто під загрозою винищення, змушене було відкочовувати на Північ. Насправді, тотального винищення татарами населення Подніпров’я (як і жителів центральних районів сучасної Росії, які також стали об’єктом татарської навали) не було.

Відповідно, не було й заселення Наддніпрянщини жителями Карпат — «малоросами». Все це легенда, яка не має історичних підстав. «Доказывать, что до нашествия Татарскаго на Киевъ не было Малороссийского народа на Руси Киевской, — для меня все равно, если бы доказывать, что до нашествия Польскаго на Москву не было Великороссийскаго народа на Руси Московской!», — писав М. Максимович. На прикладах з фольклору та «Слова про Ігорів похід» він переконливо довів, що українська мова цілком самостійна, а не зіпсоване російське «наречие», як вважав його опонент М. Погодін. Українська мова зародилася у найдавніші часи, про що свідчать численні українізми у «Слові про Ігорів похід».

Спираючись на науково доведений факт прадавності українців на території Наддніпрянщини, українська інтелектуальна еліта ХІХ–ХХ ст. розглядала питання про те, кому ж належить територія, яку Катерина ІІ називала Новоросією.

Почнемо з бачення майбутнього України, викладеного в проекті конституції республіки, підготовленій підпільним Кирило-Мефодіївським товариством (1846 р.) — М. Костомаровим, П. Кулішом, О. Навроцьким, Т. Шевченком. У проекті Конституції майбутньої слов’янської федеративної держави («держави штатів»), яку планувалося створити на руїнах Російської і Австрійської імперій, першою державою (штатом) називалася «Україна з Чорномор’ям, Галичиною і Кримом». Таким чином, Південна Україна (з Кримом) сприймалася як невід’ємна складова етнічної України.

Активним членом Кирило-Мефодіївського товариства був і відомий історик Микола Костомаров, який у своїй статті «Дві руські народності», надрукованій 1861 р., обґрунтував психологічну відмінність росіян і українців («північноросів» і «південноросів») — двох національних типів, з різною вдачею, світоглядом і громадянським ідеалом. При цьому — і це важливо — мова не йде про те, хто «гірший», а хто «кращий». Йдеться про «іншість», яка не має оціночного характеру.

Особливості національного характеру обох народностей виявляли себе вже у часи давньоруської державності і закріпилися в умовах татарського панування. Для південноруського суспільства, за висновками М. Костомарова, були властивими «розвиток особистого свавілля, свобода, невизначеність норм (…), не було нічого насильницького, нівелюючого; не було політики, не було холодного розрахунку, твердості на шляху до визначеної мети… У Південній Русі не видно ні найменшого прагнення до підкорення чужих, до асиміляції інородців, які поселялися поміж корінними жителями…».

На Півночі і Сході, «навпаки, особиста свобода звужувавалася і, врешті-решт, знищувалася». М. Костомаров в своїй статті для характеристики території розселення «північноросів» вперше використовує термін «русский мир» и дає характеристику його особливостей. Це — «згуртування частин, прагнення до приєднання інших земель, здійснене під прапором релігії, успіх, освячений ідеєю божого дозволу, опора на масу, покірну силі, яка інколи протягує до неї руку , щоб її охороняти, поки потребує охорони, а опісля передача народного права в руки своїх обранців…. Філософія великоруська, — констатує М. Костомаров, — дійшла до формули: Бог і цар у всьому!, яка знаменує крайнє торжество панування спільноти над особистістю».

Що ж стосується сфери релігійного життя, то в ній, як стверджує М. Костомаров, «великорос надає перевагу зовнішній стороні, букві Закону Божого; для малороса важливіше саме релігійне чуття, його менше захоплює сама форма церковної служби. Великорос байдужий до природи, не має нахилу до садів, розведення квітів; малорос любить садки, різними рослинами прикрашає своє подвір’я; епічна поезія у великороса прив’язана до матеріального інтересу; малоруська поезія пройнята м’якістю чуттів, у тому числі історична. У побуті малороси прихильні до простоти відносин між людьми».

Теорія «про дві народності», доведена на підставі історичних, літературних і етнографічних матеріалів, українською гуманітарною спільнотою була сприйнята як своєрідна наукова класика. Вона дощенту руйнувала офіційний великодержавний стереотип про «єдину і неподільну Росію».

Лінію Кирило-Мефодіївського братства продовжив і розвинув видатний український вчений другої половини ХІХ ст. Михайло Драгоманов. Без будь-яких застережень він вважав Південну Україну частиною Великої України, населену українцями.

У «Передньому слові до журналу «Громада» М. Драгоманов констатує: «Українська земля — там, де живуть такі самі мужики, як на козацькій Україні по Дніпру». Про Північне Причорномор’я він пише: «Ми мали ті береги в часи уличів, тиверців і Тмутараканської Русі; ми відбили знову частину їх перед нападом турків у ХV ст. і мусили так чи сяк узяти їх потім». Як бачимо, Київську Русь Драгоманов сприймає як витвір українського народу. Іван Лисяк-Рудницький називав Драгоманова «першим політичним публіцистом і ідеологом, який своїм зором дійсно охоплював цілісність українських земель від Кубанщини до Закарпаття».

Один із класиків української історіографії ХІХ ст. Володимир Антонович у своїх працях, які ґрунтувалися на величезній кількості документів, також неодноразово торкався проблеми Південної України. Він стояв на позиції історичного права України «на новоросійські землі, так як саме українське населення колонізувало ці території». У своїй праці «Про козацькі часи на Україні» він окреслює Запорожжя як спадкову українську територію: «Вони (козаки. — Авт.) займали територію між Бугом та системою Дону» (переводячи на сучасний поділ, це 3/4 Херсонської, вся Катеринославська і частина Таврійської губернії). Ці землі «запорожці уважали за свою власність». Найголовнішим аргументом В. Антоновича щодо права українців на новоросійські землі є той факт, що cаме вони їх колонізували. Він підкреслює, що «за 10 літ свого гетьманування Калнишевському (останньому гетьману Запорозької Січі. — Авт.) вдалося заселити кількасот сіл». Він зазначає, що всі поселенці були під протекторатом Запорожжя, а поселення мало сліди культурної колонізації: «Коли заведено в Росії земство, то його статистичні досліди показали, що на Катеринославщині за часів Запоріжжя шкіл було втроє більше…». Зазначимо, що це були українські школи. Наведених аргументів В. Антоновичу цілком достатньо, щоб вважати Південь складовою частиною етнічної України.

Одним з найпослідовніших учнів Володимира Антоновича був Дмитро Багалій, автор багатьох праць, присвячених історії Слобожанщини і Південної України. Він звернув увагу на роль Запорозької Січі в освоєнні степових земель Причорномор’я, докладно розглядав форми державної і поміщицької колонізації Півдня. Багалій у дослідженні «Колонизация Новороссийского края и первые шаги по пути культуры» (1889 р.) опублікував матеріали, які свідчили про інтенсивне заселення Південної України задовго до того, як колонізацією цієї території зайнявся російський уряд. У 1920 р. це дослідження було перевидане українською мовою.

Особлива заслуга у вивченні Південної України, як регіону Великої України, належить Наталії Полонській-Василенко. Ще у молоді роки вона зацікавилася історією регіону. Вже на початку 1910-х років Полонська-Василенко мала погляди щодо Південної України, що не вписувалися в рамки офіціальної російської історіографії. За консультацією молода дослідниця звернулася до відомого катеринославського спеціаліста Дмитра Яворницького, щоб вияснити у Яворницького, як вона писала пізніше, «незрозуміле питання», яке виникло у неї під час вивчення матеріалів про Новоросію: «Я ніяк не могла зрозуміти, чому вона, країна, де було Запоріжжя, не вважається за Україну». Яворницький не дав вичерпної відповіді на це питання. І справа, звичайно, не в непоінформованості відомого дослідника запорізького козацтва. Напевне, він просто остерігався вести відверту розмову на досить делікатну тему з малознайомою людиною. Відповідь Наталія одержала від іншого катеринославського історика — Василя Біднова, який мав великий досвід вивчення Південної України, виявляв і публікував цінні документи з її історії. У результаті довготривалих бесід з ним, писала Полонська-Василенко, «в мене вже тоді сформувалося моє розуміння історії Південної України, яке не раз після того я висловлювала в працях; що Південна Україна була й залишалася Україною, частиною Великої України».

Михайло Грушевський, найвидатніший український історик, у своїх працях також виходив з визнання українського характеру Півдня України. Він підкреслює, що запорозькі землі за останнього кошового отамана Запорозької Січі П. Калнишевського інтенсивно заселялися землеробським, переважно українським, населенням і переставали бути пустельними. У «Ілюстрованій історії України», яка багато разів перевидавалася, він зазначає, що точка зору, згідно з якою «в руках запорожців чорноморські простори лежать диким, незайманим степом, який ніколи не приносить користі», не має ніяких підстав. На правах колонізації ці землі, на переконання М. Грушевського, належали запорожцям — українським козакам, а відтак — Україні.

Після поразки Української революції 1917–1921 рр., в умовах непу і відносної інтелектуальної свободи, яка його супроводжувала, в історіографії стала стверджуватися ідея, яка ґрунтувалася на визнанні українського характеру Півдня. У 1922 р. з’явилася не типова для пізнішої радянської історіографії праця одеського дослідника Євгена Загоровського «Очерк истории Северного Причорномор’я». Це систематизований виклад історії Південної України, пройнятий ідеєю прадавності українського етносу на цих землях, спадкоємності його державного розвитку від Київської Русі до Запорізької Січі. Визначаючи місце населення Південної України в історії українського народу, Загоровський вважав, що це був його авангард на берегах Чорного моря. Він доводив, що колонізація Південної України сербськими та іншими поселенцями «здійснювалася за рахунок земель, що належали запорожцям і раніше осілим тут селянам, які втекли від панської неволі, і призвела до поневолення України».

Ця ідея одержала потужну підтримку М. Грушевського, який в 20-ті рр., вже після повернення з еміграції, відновив вивчення українських регіонів. Планувалося видати збірник з історії Південної (Степової) або, як писав М. Грушевський, «Полудневої України». М. Грушевський чітко окреслює територію Південної України. Він сприймає її в єдності «Степової України і Чорноморсько-Азовського побережжя», включаючи до неї і Крим.

Історію Півдня М. Грушевський розглядав в контексті загальної історії України і відкидав імперське сприйняття цього регіону як «Новоросії» — території, відірваної від загальноукраїнських теренів: «Донедавна, та можна сказати, що й нині ще, «Новоросія» і «Україна» мисляться як поняття окремі, диспаратні, не зв’язані органічно». Вчений відкидає такий підхід як хибний.

З початку 30-х рр. відносна свобода в дослідженні історії Півдня України відходить у минуле, як і зникає зі сторінок наукових видань південноукраїнська тематика взагалі. Пауза тривала чверть століття. Вона завершилася лише після Другої світової війни, в 50-ті рр., коли південноукраїнська проблематика знову поновлюється. Українські автори цього періоду були дуже обережні, остерігаючись звинувачень в українському націоналізмі. Для встановлення істини в цьому питанні більше всього зробили російські радянські історики.

Так, О. Дружиніна, московський історик, автор циклу досліджень з історії Південної України, в монографії «Южная Украина в период кризиса феодализма. 1825–1860 гг.», опублікованій 1981 р., визнає очевидне — домінування українського етносу в регіоні. Саме українці були головною етнічною групою, яка заселяла Південь. І регіон О. Дружиніна називає Південною Україною, а не Новоросією. «Уже цього періоду (мається на увазі 1775–1800 рр. — Авт.) намітилося переважання українців у складі населення степового Півдня», — пише О. Дружиніна.

Історію заселення Північного Причорномор’я вивчав у післявоєнні роки й інший відомий російський дослідник — В. Кабузан. У своїй монографії словосполучення «Південна Україна» він не використовує. Північне Причорномор’я і Північне Приазов’я він називає Новоросією. Його книга має промовисту назву: «Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в ХVІІІ — первой половине ХІХ вв. (1719–1859 гг.)». Інколи для позначення регіону він використовує і словосполучення «Північне Причорномор’я» і жодного разу — «Південна Україна». Але важливіше інше — на підставі численних статистичних даних він констатує: етнічні українці серед новоселів переважали. «Подавляющая часть новоселов прибыла из прилегающих губерний Левобережной Украины (Полтавской и Черниговской)», — пише він.

Таким чином, і в умовах російської імперської влади, і радянського режиму було достатньо інформації, щоб розібратися в імперській антиукраїнській спрямованості проекту «Новоросія».

Наступний етап в розвитку історіографії розпочався на початку 90-х рр. ХХ ст.

Поряд з нечисленними спробами узагальнень історії Півдня України в роки незалежності з'явилася велика кількість досліджень – статей, монографій, кандидатських і докторських дисертацій – присвячених окремим аспектам історії регіону кінця ХІХ – початку 20-х рр. ХХ ст.

Звертає на себе увагу цілий ряд досліджень, присвячених заселенню регіону і обґрунтуванню тези про переважно український характер цього заселення, зокрема, роботи В. Пірка, Я. Бойка. Найбільш змістовною монографією у цьому плані є праця Я. Бойка "Заселение Южной Украины: 1810–1890 гг." (1993), яка вийшла у Черкасах. У зазначеній праці автор ґрунтовно досліджує особливості заселення регіону та зупиняється на характеристиці соціально-економічного становища населення Південної України у 1860–1890 рр.

На визначенні ролі південноукраїнського регіону в процесі капіталістичної трансформації економіки України й інтеграції економіки українських земель в дореформений період зосереджує увагу в своїй статті В. Ващенко. Ідеї цієї статті перекликаються з висновком відомого зарубіжного історика-есеїста діаспори Івана Лисяка-Рудницького, сформульованого ним в статті "Роля України в новітній історії", де він підкреслює внесок Півдня в українське державотворення, пов’язуючи його, головним чином, зі створенням індустріальної бази України.

Аспектам історії українського культурно-освітнього руху на Півдні України на початку ХХ ст. присвятив свої дослідження А. Мисечко.

Після проголошення незалежності України активізувалися дослідження політичної історії Криму та Таврійської губернії в зазначений період. Спробу вийти на рівень узагальнень здійснила Т. Бикова у своїй науковій розвідці "Політичне та соціально-економічне становище в Криму (від середини ХVІІІ ст. до 1917 р.)". В. Корольов – автор низки наукових розвідок з політичної історії Криму і Таврії початку ХХ ст.

Вплив Першої світової війни на модернізацію України залишається малодослідженим як на регіональному, так і на загальнонаціональному рівні. Це і зрозуміло, адже українськими істориками зроблено лише перші кроки у вивченні Першої світової війни. З’явилася низка колективних монографій, підготовлених під егідою Інституту історії України НАН України, присвячений міжнародним, військовим, соціальним і громадсько-політичним проблемам історії України цього періоду, монографія О. Реєнта і О. Сердюка "Перша світова війна і Україна" та ін. праці . В цих виданнях і деяких інших публікаціях розглядаються окремі аспекти "українського питання" в роки Першої світової війни. Увагу авторів привертають і деякі питання громадського життя України в цей період, національний рух, зміни в економічному житті під впливом війни, становище окремих національних меншин, зокрема, німецькомовної.

Історії Української революції початку ХХ ст. присвячений величезний масив літератури, різнопланової за проблематикою, масштабом питань, що висвітлюються, а також за формою і жанром аналізу. Частина публікацій стосується регіональної проблематики, зокрема дослідженню перебігу подій в південноукраїнському регіоні в 1917–1921 рр. Можна стверджувати, що ця література спричинила справжній переворот у поглядах на події, які відбувалися в період Української революції, адже протягом багатьох десятиліть доба Визвольних змагань початку ХХ ст., як в загальноукраїнському так і регіональному масштабі, відверто і цілеспрямовано фальсифікувалась, або ж просто замовчувалась радянськими істориками.

Доба Центральної Ради, створення першої в ХХ ст. незалежної української держави – УНР, в новітній українській історіографії досліджувалася багатьма істориками. Вивчаючи загальноукраїнські процеси, історики усвідомлюють необхідність висвітлення ролі в них регіонального фактора.

О. Гонтар у своїй статті "Українська проблема за часів Центральної Ради: співвідношення центру та регіонів" робить спробу охарактеризувати особливості революційного процесу в регіонах в 1917 – на початку 1918 рр., зосереджуючи свою увагу на дослідженні українського руху на Одещині. Низка статей В. Гвоздика присвячена аналізу партійно-політичної боротьби на Півдні України у 1917– на початку 1918 рр. Вплив ІІІ Універсалу на посилення національно-визвольного руху в українських регіонах, в тому числі і південному, досліджує в своїй статті І. Хміль. Т. Вінцковський у своїх працях звернувся до аналізу участі населення Херсонської губернії в організації та діяльності місцевих органів влади і управління Центральної Ради в березні 1917 – квітні 1918 рр.

В сучасній історіографії повертається інтерес і до більшовицького сепаратизму, історії регіональних радянських республік Півдня, які існували на початку 1918 р., зокрема, Донецько-Криворізької республіки. На початку 90-х років П. Лаврів один з перших опублікував статтю "Донецко-Криворожская республика: правда и вымысел" в газеті "Голос Украины". Суспільно-політичні процеси в Криму в роки революції досліджує Т. Бикова. Ця дослідниця написала низку статей, в яких розглядається історія існування Радянської республіки Тавриди, обставини створення Кримської АСРР у 1921 р. та інші історичні сюжети, пов’язані з історією Криму в революційні роки. Кримську проблематику зазначеного періоду розробляли також П. Гарчев, В. Перепадя, В. Матвієнко та інші.

Що ж стосується періоду Української держави П.Скоропадського, то з цих досліджень неможливо визначити, зокрема, чи була в умовах Гетьманату подолана політична ізольованість Півдня від решти української території, чи прискорилась його інтеграція в загальноукраїнський державно-політичний організм.

Можна назвати лише декілька десятків наукових статей, у яких історики досліджують окремі сюжети історії Півдня України за часів Гетьманату П. Скоропадського, побічно торкаючись деяких питань інтеграції південноукраїнських земель в Українську Державу в 1918 р. Так, особливості гетьманського режиму на Півдні України висвітлює в своїй доповіді "Південь України в період Гетьманату: квітень – грудень 1918 р.", виголошеної на міжнародній науково-практичній конференції 6–8 вересня 1994 р. в Одесі О. Яременко. Ці ідеї автор розвинув у своїй книзі "Адміністративна реформа гетьмана Павла Скоропадського".

Як загроза процесам інтеграції Півдня України в єдиному загальнонаціональному просторі за часів П. Скоропадського характеризується політична діяльність німецькомовної етнічної меншини. Політичні симпатії, визвольний рух та діяльність на шляху створення в регіоні власних національно-державних утворень стали об’єктом уваги як вітчизняних, так і закордонних дослідників.

Доба Директорії в сучасній історичній науці залишається маловивченою. До проголошення незалежності України на наукові дослідження Директорії взагалі було накладено табу. Хоча після 1991 р. заборони зникли, ситуація змінилася неістотно. Крім стислої монографії В. Яблонського в Україні не видано жодної праці, у якій би в цілісному вигляді аналізувався період Директорії. Можна говорити лише про деякі південноукраїнські аспекти історії Директорії, висвітлені в окремих публікаціях. Сюжети, пов’язані з перебігом подій на Катеринославщині в добу Директорії УНР стисло відображено в статті Р. Васковського та А. Голуба.

Спеціальних історичних праць, присвячених дослідженню Півдня України в умовах радянських режимів 1919 і 1920 – початку 1921 рр., зокрема, їх національно-культурної політики і вирішенню питання про адміністративно-територіальну підпорядкованість регіону, в умовах незалежності не виконано.

Можна говорити лише про дослідження окремих аспектів цих питань, які розглядаються в деяких узагальнюючих працях, присвячених аналізу політичного статусу України в контексті реалізації  більшовицької моделі централізованої держави  (1918–1920-ті рр.).

Підсумовуючи сказане, слід зазначити, що не існує спеціальних наукових праць, присвячених характеристиці імперського проекту "Новоросія" та спробам його реалізації російськими імперськими урядами.