Історія як зброя: су ...

План:

1. Гібридні конфлікти та їх прояви в ХХІ ст.

2. Гібридна війна РФ проти України та її прояви в інформаційній, військовій, економічній, політичній, науковій, церковній, культурній сферах.

3. Інформаційна війна як прояв гібридної війни РФ проти України.

4.  Підтримка Росією сепаратистських рухів в Україні.

5. «Нас там нет» - як прояв гібридного характеру війни РФ проти України.  Постачання важкої бронетехніки з РФ та заперечення цього російською владою. Невизнання Росією факту вторгнення в Україну. 

Література:

1.Горбулін В. П. «Гібридна війна» як ключовий інструмент російської геостратегії реваншу / В. П. Горбулін // Національний інститут стратегічних досліджень. - 2014. - № 4. - С. 5 - 13. 13. 

 2.Вєтринський І. М. Геополітичні передумови російської агресії проти України // Гілея: науковий вісник. - 2015. - №. 99. - С. 316-320.

3. Відгук українських істориків на статтю В. Путіна «Про історичну єдність росіян та українців» / Ін-т історії України НАН України. Київ, 2021. 8 с. URL: http://resource.history.org.ua/item/0015897

4. Гібридна війна Росії проти України після Революції гідності / Наук. ред. М. Дорошко, В. Балюк. Київ : Ніка-Центр, 2018. 280 с.    

5. Дорошко М., Балюк В., Задорожний О. Гібридна війна Росії проти України після Революції гідності. Київ : Ніка-Центр, 2018. 280 с.

6. Проект "Новоросія" – не птиця-фенікс, або про історію мертвонародженого задуму // День. – № 14–15. – 29–30 січня 2016. – С. 21.

7. Турченко Г. Ідеї "русского мира" та "Новороссии" як пропагандистська зброя у сучасній російсько-українській війні // Феномен пропаганди та антипропаганди у сучасному світі: історико-політологічний дискурс / За науковою редакцією Г.М. Васильчука, О.М.Маклюк, М.М. Бессонової. – Запоріжжя, 2018. – С. 274–289.

8. Турченко Г. Історична наука і сучасна гібридна війна Росії проти України // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. — Запоріжжя, 2016. — Вип. 46. – С. 217–223.

9.   Турченко Ф., Турченко Г. Проект "Новоросія" і новітня російсько-українська війна. – К., 2015.

10. Турченко Г., Турченко Ф. Проект "Новоросія" 1764–2014 рр. Ювілей на крові. – Запоріжжя: ЗНУ, 2015. 116 с.

11. Україна і виклики посттоталітарного транзиту (1990–2019) / НАН України, Ін-т історії України. Київ: Академперіодика, 2021. 592 с., 48 с. іл. (Україна. Нариси історії). URL: http://resource.history.org.ua/item/0016478

12. Українська Революція гідності, агресія РФ і міжнародне право – К.: К.І.С., 2014.

13.  Turchenko H.  «Russian world» and the project «Novorossiya» as components of the information war of the Russian Federation against Ukraine // Propaganda and public consciousness in the south and east of Ukraine (1930s – early XXI century): scientific monograph / F. Turchenko, S. Lyakh, V. Burenkov and other. Riga, Latvia : Baltija Publishing, 2021, p. 29-45.

-----------------------

На сьогоднішній день міжнародне гуманітарне право розрізняє два різновиди збройних конфліктів:

-міжнародні збройні конфлікти і

-збройні конфлікти неміжнародного характеру.

Під час війни людина повинна дотримуватися певних норм гуманності навіть щодо ворога. Ці норми викладені, головним чином, у чотирьох Женевських Конвенціях від 12 серпня 1949 р. і які мають силу до цього часу.

Але жодна з конвенцій не використовує не в регулює поняття «гібридна війна».

Міжнародними збройними конфліктами визнаються такі конфлікти, у яких один суб’єкт міжнародного права застосовує збройну силу проти іншого суб’єкта. Таким чином, сторонами в міжнародному збройному конфлікті можуть бути держави та нації і народи, що борються за свою незалежність.

Збройні конфлікти неміжнародного характеру мають ознаки застосування зброї і участь у конфлікті збройних сил, включаючи поліцейські підрозділи; колективний характер виступів і наявність органів, відповідальних за їхні дії; тривалість і безперервність конфлікту; здійснення повстанцями контролю над частиною території держави.

Треба також зазначити, що до збройних конфліктів неміжнародного характеру слід відносити всі громадянські війни і внутрішні конфлікти, що виникають із спроб державних переворотів та ін.    

Однак в сучасному світі військовий конфлікт може мати одночасно ознаки як внутрішнього так і міжнародного збройного конфлікту. Прикладом є конфлікт який відбувається сьогодні на сході України, за зовнішніми ознаками нібито можна віднести до внутрішнього конфлікту. За ознаками, що формально  дозволяють віднести його до внутрішнього є те, що він відбувається в межах території України, а його учасниками є урядові війська з одного боку та незаконні збройні формування з іншого.

Тобто в даному випадку немає прямого збройного протистояння між військами двох різних держав – це називається «гібридною війною».

Гібридна війна — війна з поєднанням застосування зброї, партизанської війни, тероризму та злочинної поведінки з метою досягнення певних політичних цілей, основним інструментом якої є створення державою-агресором в державі, обраній для агресії, внутрішніх протиріч та конфліктів з подальшим їх використанням для досягнення політичних цілей агресії, які звичайно досягаються звичайною війною.

Нетрадиційні засоби ведення війні у сучасних умовах отримали нову назву – «гібридна війна» або «гібридний метод ведення війни».

Треба зазначити, що саме поняття «гібридна війна» не є офіційним.  Доволі показовими, з точки зору застосування стратегії «гібридної війни», є сьогодні дії Російської Федерації на Сході України. Це, безумовно, і є гібридний тип воєнних дій.

Експерти називають гібридну війну типом конфлікту, який все частіше буде застосовуватися у 21 столітті.

Гібридна війна поєднує принципово різні типи і способи ведення війни, які скоординовано застосовуються задля досягнення основних цілей.

Типовими компонентами гібридної війни є використання методів, що сприяють виникненню та поглибленню в державі, обраній для агресії, внутрішніх конфліктів:

1) Створення внутрішніх суспільних протиріч через пропаганду з її переходом у інформаційну війну;

2) Створення економічних проблем через економічне протистояння з переходом в економічну війну та протидію зв'язкам країни-жертви з сусідніми країнами;

3) Підтримка сепаратизму та тероризму аж до актів державного тероризму; побудова псевдодержавних утворень як гібридного ідеал-проекту державотворення;

4) Сприяння створенню нерегулярних збройних формувань (повстанців, партизан та ін.) та їх оснащення.

5) При цьому сторона-агресор намагається та може залишатися публічно непричетною до розв'язаного конфлікту.

Про те, що РФ готувалася до цієї війни і планувала вести її саме в такий спосіб, свідчать багато фактів. Разом з тим постійна військова підтримка РФ незаконних збройних формувань та засилання на територію України озброєних найманців може вказувати на те, що даний збройний конфлікт має міжнародний характер. 

Передумовами початку гібридної війни на Сході Україні є:

v наявність у РФ значного політичного прошарку, зацікавленого у реалізації власних імперських амбіцій;

v прагнення РФ повернути світ від багатополярного стану до біполярного;

v усвідомлення керівництвом РФ загрози, якою буде для неї успішна Україна;

v залежність значної частини ЄС від поставок російських енергоносіїв;

v очевидне бажання Кремля шляхом підкорення України зламати волю до опору не лише країн СНД, але і республік Балтії та Польщі.

 

Дослідники щодо причин розв'язування РФ агресії щодо країн-сусідів, зокрема України. Основні версії, які розглядаються, включають такі причини:

 1. Геополітичні амбіції Москви на лідерство в сучасному світі;

 2. Наміри щодо захоплення нових територій, зокрема й за межами колишнього Радянського Союзу напередодні його розпаду;

 3. Створення «осі безпеки» з огляду на розширення НАТО та розміщення елементів ПРО в Європі;

 4. Зміщення акцентів населення Росії з внутрішніх проблем держави на зовнішні за рахунок формування образу «ворога», згуртування нації навколо міфічної ідеї «руського міра»;

 5. Наміри щодо зменшення (погіршення) економічного потенціалу інших країн, які внаслідок потенційної зовнішньої воєнної загрози змушені значну частину свого економічного, наукового потенціалів, матеріальних і грошових ресурсів спрямовувати на зміцнення військового потенціалу;

 6. Тиск, який змушує інші країни бути максимально лояльними до агресора, передусім у політичній та економічній сферах.

Характерними особливостями гібридної війни РФ проти України є:

v агресія без офіційного оголошення війни з боку РФ;

v приховування країною-агресором своєї участі в конфлікті;

v активне використання мережевої війни, що не має одного і явного центру управління війною;

v широке використання нерегулярних збройних формувань (в т. ч. під прикриттям мирного населення) під гаслами і виглядом громадянської війни;

v неофіційне залучення державою-агресором недержавних виконавців – “ввічливих чоловічків”, “добровольців”, які, по суті, є найманцями і не зв’язані міжнародним правом;

v нехтування агресором міжнародними нормами ведення бойових дій та чинними угодами і досягнутими домовленостями;

v взаємні заходи політичного та економічного тиску;

v протистояння у кібернетичному просторі;

v проводяться проти слабких місць держави і місцевого населення;

v не мають явного тилу і фронту;

v використовують методи інформаційної боротьби і терору;

v дезінформація українського населення та поширення вигідних для Росії ідеологій.

Основна проблема у регулюванні гібридних воєн міжнародним гуманітарним правом полягає у тому, що воно концентрується виключно на фізичному вимірі конфлікту, в той час як його роль дедалі зменшується – її заміщують економічний та інформаційний способи ведення війни.

Отже, у сучасних гібридних війнах норми міжнародного гуманітарного права не діють, а це, у свою чергу, створює певні складності до притягнення винних осіб до міжнародної кримінальної відповідальності за військові злочини.

В сучасному світі однією з серйозних загроз миру та безпеці є те, що для приховування міжнародних злочинів, держава агресор все частіше може застосовувати гібридні методи ведення війни.

Уперше публічно про гібридну війну сказав Френк Гофман, відставний офіцер морської піхоти США і науковий співробітник Національного університету оборони США написав серію статей на цю тему, а в 2007 році випустив на їхній основі монографію «Конфлікт у XXI столітті: походження гібридних воєн».

У липні 2014 р. тодішній генсек НАТО Андерс Фог Расмуссен звинуватив Росію у веденні гібридної війни, що її він визначив як «комбінацію військових дій, прихованих операцій і агресивної програми дезінформації».

Відтоді функціонери НАТО регулярно використовували цей термін.

Міністр закордонних справ Клімкін звинувачує Росію в «гібридній війні» проти Євросоюзу , а Генштаб Міноборони проводить конференцію під назвою «Уроки гібридної війни: воєнні аспекти» у 2016 р.

Гібридні війни сучасності:

Прикладом гібридної війни, у якій військова потужна держава-агресор домовляється із недержавними виконавцями – групами місцевого населення та бойовиками, – зв'язок із якими вона формально цілковито заперечує, є російська диверсійна діяльність в Україні навесні 2014 року.

Під час конфлікту невеликі групи російських військовослужбовців організовували та координували озброєні загони повстанців із місцевого населення на сході України, уникаючи прямого введення своїх військ через український кордон, що дозволяло Росії обходити міжнародне право.

Захоплення Криму і його входження до складу Російської Федерації було вельми успішною операцією гібридної війни.

Ввічливі «зелені чоловічки», озброєні новітньою російською зброєю, створення сприятливого для Кремля інформаційного фону в західних ЗМІ, цілеспрямоване повінь українського сегмента Iнтернету дезінформацією (класичний приклад – піднятий над флагманом ВМС України «Гетьманом  Сагайдачним» Андріївський прапор, про що повідомили ИТАР-ТАСС і РІА «Новости»), дипломатична клоунада Віталія Чуркіна на засіданні Ради Безпеки ООН – все це складові гібридної війни, кульмінацією якої стало проведення референдуму і прийняття Криму і Севастополя до складу РФ.

Очевидно, що темп дій Росії визначався слабкістю української влади і допущеними раніше помилками. Збройні сили України впродовж років готувалися до війни індустріальної епохи, паралельно здійснюючи демілітаризація суспільства, позбавляючись від радянського військового спадку.

В Україні під загрозою виявились практично усі сфери суспільного життя – економіка, політика, культура пам’яті та інформаційного споживання, навіть ідентичність.

Слабка диверсифікація ринків збуту української продукції, прив’язаність до російського ринку базових секторів вітчизняного господарства, відсутність альтернативних джерел постачання ресурсів – усе це перетворилося на питання національної безпеки.

Зусиллями пропаганди була нав’язана штучна проблема дискримінації російськомовного населення, страх перед ефемерною загрозою «бандерівщини». Український інформаційний простір без належного російськомовного й англомовного контенту виявився замкненим, неконкурентним, не готовим донести українську позицію до світової  спільноти. 

Таким чином, сукупність вказаних особливостей призвела до того, що Україна стала об’єктом гібридної війни з боку РФ, і зараз це потрібно показати всьому світовому загалу, що це ніякий не збройний конфлікт неміжнародного характеру та громадянська війна на сході України, а цинічна та замаскована збройна агресія Росії.

------------------

«Гібридна» війна проти України.

Крах режиму Януковича і «Революції гідності» поставили жирний хрест на сподіваннях російського керівництва відтворити імперію. Адже без України, її людських і матеріальних ресурсів, без української промисловості, чорноземів і корисних копалин, без теплих південних морів і портів відновити Російську імперію неможливо. Це довела історія. І коли в Україні відбулася «Революція гідності», з підпілля російської свідомості виповзло шовіністичне чудовисько, яке мовою російських царів прогарчало: «України не було, немає і бути не може». Відповіддю стала чітко сформульована українська позиція: «Україна була, є і буде». Стало очевидно, що без збройного вторгнення з Росії і окупації України зупинити її поступальний рух в Європу неможливо. І тоді під гаслами «Новоросії» і «Русского мира» 20 лютого 2014 р. почалася новітня російсько-українська війна, третя за останні сто років.

Нинішня російсько-українська війна відноситься до такого типу збройних конфліктів, які називають «гібридними», «нелінійними», «неконвенційними». У ході воєн такого типу використовуються різноманітні способи боротьби з противником.

У загальному вигляді характерні особливості гібридних воєн наступні: агресія без офіційного оголошення війни; приховування країною-агресором своєї участі в конфлікті; «інформаційна війна» — пропаганда та контрпропаганда з застосуванням «брудних» інформаційних технологій; широке використання «п’ятої колони» і нерегулярних збройних формувань (у т. ч. під прикриттям мирного населення); нехтування агресором міжнародними нормами ведення бойових дій, чинними угодами і новими домовленостями; заходи політичного та економічного тиску (за формального збереження дипломатичних зв’язків між двома країнами); протистояння у кібернетичному просторі тощо.

Декілька слів про інформаційну війну РФ проти України. Як зазначалося вище, вона почалася відразу після проголошення незалежності України і набула особливо агресивних форм з часу анексії Криму. Власне, це була спроба дезінформувати не лише жителів України, але й російських громадян, світову спільноту в цілому.

Без сумніву, всі антиукраїнські інформаційні акції готувалися в Росії. Там перебувають їхні ідеологи та спонсори. Про одного з них — С. Глазьєва — згадувалося вище, коли йшлося про Собор народів Білорусії, Росії і України в Запоріжжі 2004 р. Про Глазьєва відомо також, що він народився в цьому місті, закінчив тут середню школу, а вже у Росії здобув вищу освіту, став академіком, зробив політичну кар’єру і вважається чи не головним радником Президента РФ по Україні. Глазьєв (згадуючи поему Т. Шевченка «Сон») — типовий «землячок з циновими ґудзиками», яких зараз чимало товпиться в приймальнях вищих московських чиновників. У 2014 р., в умовах розпочатої агресії РФ в Україні, його «талант» політичного містифікатора розквітнув пишним цвітом. Ось як він оцінює бандитів і терористів, які чинять під прикриттям російських військ беззаконня в Донбасі: «Люди, вставшие на защиту Новороссии, совершают подвиг мирового масштаба, пытаясь остановить агрессию США и не допустить новой войны в Европе. Их миссия — продолжение нашей общей тысячелетней истории, сохранение Русского мира, остающегося едва ли не последней опорой цивилизации». Таким чином, за переконанням С. Глазьєва, «Русский мир» — чи не остання опора цивілізації. Не більше, і не менше.

Читаючи ці рядки російського академіка з економіки, звернені до читачів московського журналу «Русская история», мимоволі згадуєш керівника нацистської пропаганди гітлерівської Німеччини доктора філології Геббельса: «Щоб у брехню повірили, вона повинна бути жахливою» (російською мовою — «чудовищной»). Подібних зразків жахливої брехні від іменитих політиків Росії в 2014–2015 рр. було почуто безліч. Вона є неодмінним елементом «гібрибної війни» проти України.

Але пам’ятаючи, що в брехню, навіть «чудовищную», починають вірити лише тоді, коли вона набуває наукоподібного вигляду, сучасні російські політики звертаються за допомогою до історичної науки. Російські історики, як правило, негайно «беруть під козирок». Власне, основні статті згаданого вище журналу «Русская история», об’єднані спільною темою «Новороссия», і є спроба «представити ці аргументи». Але уважний читач залишиться незадоволений: багато загальновідомих фактів з історії регіону в журналі не згадуються зовсім, інші — представлені в спотвореному вигляді. Створюється враження, що авторам «істина» відома заздалегідь, а їх завдання полягає в тому, щоб її підтвердити відповідним чином підібраними фактами. Але це вже не наука. Такий підхід до викладу знань про минуле в науковому співтоваристві називають «історичною політикою», тобто — використанням історії в політичних цілях. Так, коментуючи своє бачення нової книги з історії Криму, яка готувалася на замовлення Кремля, відомий сепаратист, тепер член Ради Федерації від Криму Сергій Цеков в інтерв’ю газеті «Крымская правда», писав, що ця книга повинна «засвідчити закономірне повернення Криму до складу Росії».

Саме цим і зайняті зараз ті російські історики, які обслуговують політичний режим і за його завданням займаються створенням «правильної» історії Новоросії та Криму, тобто такої, що відповідає поглядам політичного керівництва сучасної Росії. Перші прояви «Русской весны» в історіографії — колективна монографія «История Крыма» і книга О. Шубіна «История Новороссии», які вийшли з друку наприкінці 2014 — на початку 2015 рр.

Звернемо також увагу на монографію О. Смірнова «Проект “Новороссия”. История русской окраины», яка вийшла на початку 2015 р. в Москві. Про цю книгу в Росії пишуть, що вона руйнує «всі підстави прагнень нинішньої України в асоціацію Європейських країн» і що несправедливо Україну називають «невід’ємною частиною європейської історії і культури». Насправді, подібна друкована продукція не має відношення до науки і нічого не «руйнує». Вона розрахована на неспеціалістів, які не розуміються в історії, але в умовах інформаційної війни охоче сприймають антинаукові фальшивки за правду. Якщо ця книга щось і ставить під сумнів, то лише репутацію її автора і замовників.

Зміст подібних книг краще прокоментувати словами російського історика К. Єрусалимського, який — один з небагатьох — наважується на критику угодовницької позиції своїх колег: «Історики не просто підтримують Путіна словом і ділом; в Криму і на Донбасі вони на крок вперед російського президента, на передовій, без страху і докори, під загрозою санкцій вони готові стояти за свої історіографічні міфи й історіософські мрії».

Подібна друкована продукція заповнює книжкові магазини Росії, інформацією у її дусі переповнені газети і журнали, телерадіопростір. Популяризується вона і в зоні окупації, а через мережу Інтернет та інші ЗМІ доходить і до українського читача прифронтових областей, які на картах сепаратистів позначаються як «Новоросія». До речі, російські журналісти, створюючи на окупованій території замовні сюжети, інколи становляться співучасниками агресії, справжніми солдатами антиукраїнської війни, причому, не у переносному, а у прямому сенсі. Американський журналіст з цього приводу написав: «На Сході України в народі похмуро жартують: «бачиш російських журналістів — втікай». Це значить, що невдозі станеться щось погане».

«Гібридні війни» — феномен ХХІ століття. Але в історії російсько-українських відносин окремі їх прийоми використовувалися й раніше. У 1917–1921 рр. багато з цих прийомів у боротьбі з Україною вже застосовувала більшовицька Росія. Це була відповідь колишньої імперської метрополії на спробу українців відстояти свою незалежність, проголошену у січні 1918 р. Центральною Радою. Україна не бажала більшовицької диктатури, знищення демократичних свобод, «червоного терору» і повернення під контроль Росії, тепер вже більшовицької. У відповідь, в Україну з Росії пішли регулярні війська під червоним прапором комуністичної революції і фальшивим гаслом «допомоги братньому народу в боротьбі зі світовою буржуазією». Їм всіляко допомагала місцева «п’ята колона» з більшовиків та інших проросійських елементів, які були особливо активними у південних і східних регіонах України. Тоді Україна на багато десятиліть втратила незалежність.

Коли в 1991 р. Радянський Союз розвалився і Росія була змушена визнати незалежну Україну, її керівництвом це було сприйнято як прикра випадковість, історична аномалія, що підлягає виправленню. Альтернативою незалежності було оголошено відновлення колишньої єдності в різних варіантах — «Слов’янська єдність», «Митний союз», «Євразійський союз», «Православна єдність» і т. п. Подібну ідею з використанням різних прийомів інформаційного впливу багато років поспіль навіювали жителям Східної та Південної України. Тепер мова йде про «Русский мир» і «Новороссию». По формі це не дуже схоже на «дружбу народів» і комуністичну «пролетарську солідарність», під гаслами якої окуповували Україну більшовики в 1917–1920-х рр., але по змісту — з нею тотожне.

Без сумніву, багаторічна антиукраїнська діяльність «п’ятої колони» в Донбасі та інших областях Півдня і Сходу дала свої результати. Коли в Україні почалася «Революція гідності», серед керівників обдурених і підкуплених «тітушок», яких збирали в цих регіонах на провладні акції, чи привозили до Києва на Антимайдан, можна було побачити й ідейних активістів проросійських організацій. Разом з комуністами, регіоналами і місцевою владою вони організовували антиукраїнські мітинги, підтримуючи відмову Януковича від інтеграції в Європу і закликаючи його до придушення революції. Міліція, Служба безпеки України, підконтрольні владі засоби масової інформації були на їх боці. Людей цілеспрямовано готували до кривавого сценарію. А коли Янукович втік у Росію і 20 лютого 2014 р. почалася російсько-українська війна, «п’ята колона» приступила до реалізації в південно-східних областях проекту «Новоросія».

Проект був детально розроблений. Про ситуацію в одній з російських державних структур, які впливали на формування політики Путіна на початковому етапі російсько-української війни — Російського інституту стратегічних досліджень (РІСД), пише О. Ситін: «Навесні 2014 р. тон кореспонденції, яка спрямовується адресатам РІСД, стає все більш войовничим і хвацько-пропагандистським. Десятками йшли записки про необхідність формування в українському тилу бойового проросійського підпілля, засилання диверсійних груп, підготовки до маршу на південь у напрямку Маріуполь — Миколаїв — Одеса і створення Великої Новоросії, що включає Придністров’я, яке, як і Крим, повинно було «возз’єднатися» з Росією. Зате ні слова не було написано про можливий опір України, мобілізацію армії і добровольчих формувань, а можливі санкції, їх наслідки, реакція США і європейських країн НАТО навіть не обговорювалися. Наприкінці жовтня 2014 р. частим гостем на інститутських заходах став Гіркін (Стрєлков), якого Л. Решетников неодноразово публічно називав своїм другом». Нагадаємо, що І. Гіркін — один з активних військових діячів початкового етапу існування терористичної ДНР, громадяни РФ, у недалекому минулому служив в частинах особливого призначення ФСБ РФ.

Російські спецпризначенці — «відпускники» і кадрові військові, які перейшли українсько-російский кордон, також знали свою справу. Їм допомагали місцеві бойовики-«ополченці». Були виділені кошти, з Росії завезена зброя. Місцева влада перейшла на бік окупантів, тож над Кримом і східною частиною Донбасу, включаючи Луганськ і Донецьк, російським агресорам і «п’ятій колоні» вдалося встановити контроль, провести псевдореферендуми і проголосити так звані Донецьку і Луганську «народні республіки». Крим Росією був анексований.

Діяли у точній відповідності з інструкціями, складеними в Москві. Ось одна з перших таких інструкції, яка розповсюджувалася серед керівників сепаратистів   в період захоплення Луганська і Донецька (подаємо у скороченому вигляді і у  перекладі на українську мову):

«1. Зайняті будівлі не залишати, а укріплювати. Упродовж нічної частини доби не менше 1000 озброєних осіб мають перебувати у будівлі-таборі. Чоловіки перебувають в загонах, жінки забезпечують продуктами та медикаментами…

2. У областях — «відрізати» місцеві СБУ. Займати будівлі, вимикати зв’язок, позбавляти дієздатності. СБУ у Києві має втратити опору на місцях. СБУ — противник №1…

3. Займати регіональні телестудії та розпочинати своє мовлення…

4. Не вимагати референдумів, а проводити їх…

5. Йти на шахти й проводити агітацію… Шахти мають перейти в режим страйків… У випадку об’єднання з Росією застій у роботі повністю компенсують.

6. Зв’язатися з “Легітимним” (президентом Януковичем. — Авт.). Нехай зробить хоч щось корисне – призначить народних представників губерами  (губернаторами. – Авт.) Донецької та Луганської областей.

7. Серед міліції вести пропаганду невтручання… Навіть пасивний захист заборонити. Нема чого панькатися.

8. Частини ВВ блокувати. Мобілізованих призовників — агітувати організовано переходити на бік народу.

9. Розблокувати кордон з РФ хоча б на декількох ділянках…».

У Луганську і Донецьку все відбувалося у повній відповідності з цією інструкцією. Сепаратисти сподівалися, що так буде і в інших областях Півдня і Сходу України. Але цього не трапилося: в обласних центрах за межами Криму і Донбасу окупанти і місцеві сепаратисти зустріли опір.

Нагадаємо про драматичні події весни 2014 р. в Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Миколаєві, Херсоні, які детально висвітлювалися в ЗМІ.

Харків після втечі з Межигір’я В. Януковича міг стати центром проросійських сепаратистських сил. На початку лютого 2014 р. губернатор М. Добкін відкрито закликав до федералізації України. 22 лютого до міста з’їхалася різношерстна публіка, яка називала себе «депутатами Юго-Востока». У виступах звучали заклики озброюватися і «відновлювати порядок». Чекали Януковича, який, як сподівалися, очолить контрреволюцію, стане її своєрідним прапором. Планувався своєрідний «Сєвєродонецьк-2».

Янукович дійсно прилетів до Харкова, але на з’їзд не з’явився. 22 лютого у другій половині дня він вилетів на Донецьк і на деякий час зник з поля зору. Все це викликало у харківських прихильників Януковича напад жорстокої агресії. 23 лютого 2014 р. на місцевих майданівців напали бойовики бійцівського клубу «Оплот», очолюваного Є. Жиліним і О. Захарченком. Було травмовано близько 100 чол. 1 березня сепаратисти зібрали декілька тисяч своїх прихильників і зробили спробу захопити приміщення облдержадміністрації, де зібралися противники губернатора Харківщини М. Добкіна, призначеного на цю посаду ще В. Януковичем. Знову пролилася кров, але штурм провалився і над ОДА продовжував майоріти жовто-блакитний прапор. 15 березня 2014 р. проросійські сили здійснили напад на приміщення обласної «Просвіти» і місцевої організації «Патріот України». Була використана вогнепальна зброя. 2 людини були вбиті і 5 поранені. Але спровокувати масові заворушення і добитися встановлення контролю над Харковом — а саме такою була мета сепаратистів, — їм не вдалося. У місті утвердилася українська влада.

Дніпропетровськ, на відміну від Харкова, на втечу Януковича з Києва відреагував  відносно спокійно. 22 лютого 2014 р. під тиском Майдану міськрада висловилася проти федералізації України, за підтримку її єдності і унітарного характеру. Тоді ж 68 голосами з 88 було вирішено перейменувати площу Леніна на площу Героїв Майдану. Через тиждень, 1 березня 2014 р. сепаратисти спробували здійснити реванш і скликали масовий антиукраїнський мітинг. Його завданням було захоплення адмінспоруд і реалізація кримського сценарію. Вдалося лише знищити сліди вшанування Героїв Майдану і прилаштували на флагштоці біля приміщенням міськради російський триколор і червоно-синій прапор УРСР. Відбулися сутички і декілька чоловік зазнали ушкоджень. На більше у дніпропетровських прихильників «Русского мира» не вистачило наснаги і до вечора вони розійшлися. Ця провокація викликала обурення жителів міста. Наступного дня в місті відбувся 15-тисячний мітинг під гаслами: «Слава Україні — Героям Слава!», «Слава нації — Смерть ворогам!», «Путін — геть!», «Україна — єдина!». Народ взяв під охорону адмінбудівлі. Комендантом було призначено Ю. Березу, який в 2004 р., під час Помаранчевої революції очолював наметове містечко. Після цього масових проросійських акцій в місті не було. Жителі Дніпропетрвська остаточно визначилися як прихильники єдиної України.

У Запоріжжі після кривавого розгону місцевого Майдану 26 січня 2014 р., коли було арештовано близько сотні чоловік, а 50 опинилися в лікарнях, протести не припинилися. Після втечі Януковича з Києва, була спроба перенести сепаратизм до Запоріжжя. Півтора місяці відбувалися сутички між майданівцями і проросійськими силами, які прагнули дестабілізувати ситуацію, зайняти адмінбудівлі і проголосити Запорізьку народну республіку. Апогей боротьби прийшовся на 13 квітня. У цей день в різних кінцях проспекту Леніна відбулося 2 мітинги — майданівців (до 5 тисяч чол.) і антимайданівців (до 1 тисячі). Після їх закінчення частина активістів з обох боків пішли назустріч одна одній. Коли зійшлися, почалася перепалка. Могло дійти до крові. Між ними стало декілька десятків міліціонерів. Виявилося, що сепаратистів залишилося біля 200, а майданівців — 500. Інформація миттєво поширилася по місту. Досить швидко «тітушок» і міліціянтів оточували вже 2, потім 3, а через годину–півтори і 5 тис. чол. Вимагали арешту сепаратистів. Бралися за бруківку. Їх стримували. Приїхав прокурор, потім — губернатор. Хтось приніс два десятки яєць. Стали кидати в «тітушок». Через деякий час яйця вже підвозили машинами. У хід пішла і томатна паста, соки і пакети з борошном. Це було публічне приниження і повний крах сепаратистських настроїв в місті. З’явилася оцінка дійства: «Тітушки в клярі». Кінчилося тим, що пізно ввечері (а почалося все десь о 15 годині) «тітушок» провели через довгий «коридор ганьби» в міліцію і там переписали. Після цього стало ясно, що Запоріжжя — українське місто, яке не допустить сепаратизму.

У Миколаєві і Херсоні події розвивалися по схожому сценарію. Після перемоги революції у Києві тут почастішали сутички між прибічниками єдності України і їх противниками. Гаслом сепаратистів було відокремлення від України і створення федеративного об’єднання у складі Одеської, Миколаївської і Херсонської областей. У березні стала відчутнішою перевага майданівців, а антимайданівці втрачали підтримку. У Миколаєві вирішальні події відбулися 8 квітня 2014 р., коли сепаратисти спробували захопити приміщення ОДА. З обох боків були поранені. Але перевага була на боці проукраїнських сил і сепаратисти розбіглися. У Херсоні, незважаючи на близькість до Криму, звідки проникали шпигуни і провокатори, протягом березня-квітня також утвердився контроль центральної влади.

Одеса, враховуючи важливе стратегічне значення міста, в планах російських агресорів займала особливе місце. Тут російська агентура і місцева «п’ята колона» діяла особливо агресивно, прагнучи негайного реваншу. Як наслідок, після втечі Януковича в Росію в Одесі загострився кофлікт між місцевим Майданом і проросійськими силами. У березні–квітні 2014 р. відбулася серія демонстрацій із вимогами проведення референдуму за надання Одеській області автономії, чи утворення Новоросії. Як і у інших обласних центрах південного сходу України, тут були спроби штурму будинку облдержадміністрації і встановлення російського триколору. Місцева міліція ухилялася від виконання свої функцій по захисту громадського порядку. 25 квітня в группу учасників самооборони на блокпосту біля Одеси була кинута граната, 7 чол. було поранено. Напруга в місті наростала і, врешті-решт, вилилася в трагедію 2 травня 2014 р. Почалося з сутичок місцевих майданівців, яких підтримували «ультрас» футбольних клубів «Чорноморець» і «Металіст», з місцевими та іногородніми громадянами сепаратистської орієнтації. Протистояння з перестрілками почалося у центрі міста, а згодом переросло у переслідування проросійських активістів аж до місця їх зосередження на Куликовому полі. Врешті-решт, частина з них сховалася в штабі сепаратистів у Будинку профспілок. За не до кінця з’ясованих обставин в Будинку сталася пожежа, в результаті якої загинули десятки чоловік. Загальна кількість жертв 2 травня (перестрілки вдень і пожежі ввечері) становила 47 чол. 3 травня 2014 р. МЗС України заявило, що «є всі підстави стверджувати, що трагедія була наперед спланованою і щедро оплаченною російськими спецслужбами акцією, метою якої було спровокувати вибух насильства в Одесі і дестабілізувати ситуацію у всьому південному регіоні України». 3–4 травня 2014 р. в Україні були оголошені Дні жалоби. Трагедія остудила «гарячі голови» не лише в Одеській, але й в інших південно-східних областях України. Люди побачили справжнє обличчя сепаратизму. Бажаючих підтримувати антиукраїнські акції в регіоні значно зменшилося.

Таким чином, сепаратистам не допомогла ні масована збройна підтримка з Росії, ні груба чи витончена брехня. Детально продуманий план Москви по розширенню меж «Русского мира» за рахунок України захлинулася. «Русский мир» насправді виявився «Російською війною», але зовсім не такою, на яку сподівалися її ідеологи. Станом на середину літа 2015 р. за допомогою озброєних сепаратистів Росія взяла під контроль лише частину Донецької та Луганської областей (територія так званих ДНР і ЛНР), яка межує з РФ і через кордон з якої перекидаються в Україну жива сила, танки, артилерія, боєприпаси, паливо, продовольство і все інше, необхідне для ведення повноцінної війни. Героїчними зусиллями, ціною великих жертв українська армія зупинила агресора.

Серед іншого, це вдалося й тому, що поза Донбасом місцева «п’ята колона» і заїжджі російські емісари отримали жорстку відсіч. План, який спрацював в Криму, Донецьку і Луганську, в інших обласних центрах регіону провалився. Здавалося б і в Харкові, і в Дніпропетровську, і в Запоріжжі, в Херсоні і Миколаєві, а особливо в Одесі — для зустрічі «Русской весны» все було ретельно підготовлене. Але населення вже зрозуміло, що «Русский мир» і проект «Новоросія» — це грандіозна провокація, яка несе війну і смерть, ворожнечу, ненависть і розруху. Люди вийшли на вулиці і стали живим заслоном перед російською агентурою і сепаратистами. І головними дійовими особами на вулицях міст південно-східної України весною 2014 р. тоді були не міліціонери чи працівники СБУ (які, у кращому випадку, стояли осторонь), а російськомовні і українськомовні демонстранти, у тому числі і об’єднані в ході самоорганізації населення різні формування самооборони.

Для місцевих сепаратистів і їх московських покровителів це стало повною несподіванкою: російськомовний регіон, який багато років цілеспрямовано готувався до сприйняття «Русского мира», повстав проти нього. Нереалізовані «вожді» місцевих «народних республік», відчувши загрозу, кинулися навтікача. Вони змушені були рятуватися від своїх же земляків–«новоросів», яких ще недавно збиралися «звільнити» від «київської хунти».

Згадаємо лише деяких з цих втікачів, які представляли «п’яту колону» в південно-східних областях. З Харкова, наприклад, втік в Росію з групою своїх прибічників Євген Жилін, керівник бійцівського клубу «Оплот», що перетворився в терористичну організацію. З території РФ він з російських джерел фінансував своїх прибічників, які воювали у складі російсько-бандитських формувань ДНР і ЛНР. Як зазначалося вище, під час Революції гідності разом ним у антимайданіських акціях в Харкові брав участь інший керівник «оплоту» О. Захарченко. Після провалу спроби утворити Харківську народну республіку, Захарченко перебрався на свою малу батьківщину в Донецьк, де зробив кар’єру в терористичній ДНР. Коли влітку 2014 р. О. Бородай був усунутий з посади «голови ради міністів» ДНР, його місце зайняв саме О. Захарченко.

Скандально відомий нардеп О. Царьов обраний до Верховної Ради по мажоритарному округу в Дніпропетровській області, входив до керівництва фракції Партії Регіонів і був одним з найрадикальніших прихилників сепаратистів. Після втечі Януковича в Росію з його іменем зв’язала ціла низка провокацій проти нової влади, зокрема, в Миколаєві і Одесі. Врешті-решт, за сепаратистську діяльність був позбавлений депутатського мандату і втік на окуповану територію, де очолив так званий «парламент Новоросії — союзу народних республік ДНР і ЛНР». У справах сепаратистів часто бував у Москві. Вів закулісні переговори і виступав на російських телеканалах. Навіть прибічники сепаратистів визнають, що ці виступи компрометують ідею «Новоросії». За інформаціїєю СБУ разом з М. Азаровим і колишнім нардепом від Партії Регіонів В. Олій-ником, фінансує акції по дестабілізації ситуації в Україні. Заявив, що якщо Україна не погодиться на умови сепаратистів, тобто не капітулює перед Путіном, то вони дійдуть до Києва і Львова.

У Запоріжжі серед «ватажків» сепаратистів особливо відзначилися Артем Тимченко і Ролодимир Рогов. Головного редактора запорізької газети «Искра-Ньюз» Артема Тимченка до 2014 р. знали як «чорного піарника», тісно пов’язаного з місцевим кримінальним авторитетом «Анисимом». З початком революції він заявив про себе як затятий прихильник режиму Януковича, один з організаторів «тітушок», «антимайданівець». Коли режим Януковича впав, Тимченко агітував земляків в армію «Південно-Східного фронту» і хотів навіть стати «народним губернатором» Запоріжжя. Але змушений був тікати від народного гніву в Донбас, де став депутатом «Парламенту Новоросії». Кажуть, що деякий час навіть відповідав там за «гуманітарну допомогу» і прокрався.

В. Рогов був керівником проросійської структури «Славянская гвардия». При Януковичі, як він сам говорив, «працював на громадських засадах радником міністра освіти Д. Табачника». Ті з читачів, хто має відношення до системи освіти, можуть догадуватися про зміст його «порад». У 2010 р., як лідер «Запорожской партии «Русь» Рогов навіть болотувався на посаду мера Запоріжжя. Центральне гасло передвиборної програми — «Каждому запорожцу — «карту русского». Чітко визначалася мета: «…Воссоединение нашего народа, собирание русской цивилизци, руского народа. Карта русского — идеальный инструмент для достижения этой цели». Результат голосування був плачевний: «за» — 1056 голосів, або 0,46%. До честі Запоріжжя — «не повелося» воно на «карту русского». Що ж стосується «Слов’янської гвардії», то вона була найбільш активно легальною антиукраїнською організацією в регіоні. Про неї добре знали і знають і в Києві, і в Москві. У 2014 р. її діяльність у судовому порядку заборонена. Як і перестала існувати і партія «Русь».

Після своєї втечі з Запоріжжя Рогов став співголовою «Народного фронту Новоросії» в окупованому Донецьку, активно співпрацював з Російським інститутом стратегічних досліджень (РІСД) і навіть виступав на російськом утелебаченні. Гладачам запам’ятався пасаж про «наказ» школярам Запоріжжя годувати синичок, бо вони «українського», жовто-блакитного забарвлення, і знищувати снігурів, які породжують асоціації з російським триколором. Звичайно, нічого, крім нападів сміху, подібні виступи не викликають.

Подібних комічних персонажів, які втекли з південних і східних областей України на окуповані території і до Росії чи на окуповані українські території, немало. Але частина прихильників «Русского мира» і платних агентів Кремля залишилася вдома, перейшла у підпілля і заявила про себе диверсіями і терористичними актами, поширенням листівок, пліток та іншими прийомами психологічного тиску.

Що ж стосується Донбасу, то там конфлікт став затягуватися. Кількість жертв серед військових і цивільних вже обраховується тисячами, а кінця-краю війні не видно. Кажуть, військового вирішення конфлікту взагалі немає і що необхідно якось домовлятися. Але ж були вересневі мінські домовленості 2014 р., які не принесли миру. Були довгі переговори на найвищому рівні між керівниками США, ФРГ, Франції, Росії і України у лютому 2015 р. Підписано у Мінську нові домовленості про припинення вогню і урегулювання конфлікту, які не виконуються. Що буде далі — ніхто не в змозі точно спрогнозувати. Очевидно одне — без масованого, повномасштабного вторгнення російської армії у місцевих сепаратистів немає шансів вийти за межі Криму і Донбасу.

Подібні конфлікти в історії траплялися не один раз. Іноді приводом для конфліктів справді ставало мовне питання. Але на цей раз чітко проявилося, що справа не в мові, якою розмовляють люди, справа не в «Русском мире», який вигадала і стала плекати Москва. Україномовні і російськомовні українці, представники інших національностей України, які вчинили «Революцію гідності» і захищають її завоювання, добре це розуміють. Просто в черговий раз підтвердилася істина, що без України Росія не в змозі знову стати імперією. А відновлення імперії стало нав’язливою ідеєю керівництва РФ — своєрідної «ідеєю фікс». Але, як і раніше, ця ідея маскується благими намірами. Ось як викладає головний редактор московського журналу «Русская история» В. Грицков свою оцінку війни на Сході України та перспектив її закінчення: «Конфліктність сучасній історії Новоросії ...вимагає нестандартних і дуже складних політичних компромісів. Однак вони будуть дієві тільки в тому випадку, якщо ...цей край отримає можливість розвиватися в історично закладеному векторі російської цивілізації, культури, економіки». Виявляється, справа у внутрішньоукраїнському конфлікті, до якого РФ, нібито, не має відношення, і все в Україні заспокоїться, якщо «розвернути» її в напрямку «вектора російської цивілізації, культури, економіки». Таким чином, пропонується не рух до Європи, а повернення в Росію, тобто в імперію. Відразу ж на пам’ять приходять події «спільної» російсько-української історії, зокрема: насильницька ліквідація після Переяславської ради 1654 р. автономії України; Батуринська різанина 1708 р., здійснена Петром І; запровадження в козацькій Україні Катериною ІІ кріпацтва; знищення в 1775 р. оплоту української свободи Запорізької Січі; заборона українського друку; російські агресії 1917–1918 рр. і 1919–1921 рр.; «червоний терор» і масові репресії радянського часу; три радянські Голодомори 1920–1940-х років; насильницька колективізація і депортації сотень тисяч українських селян до Сибіру, нищення української школи, тотальна русифікація і багато інших «принад російського вектору» історії України ХХ століття. Коли ж у 2013–2014 рр. з’ясувалося, що громадяни України всіх національностей чітко орієнтуються на Європу і не бажають такого «розвороту» в минуле, на Сході заговорили гармати. Нова спроба повернути Україну в напрямку «вектора російської цивілізації» обернулася черговою російсько-українською війною з багатотисячними жертвами, гуманітарною катастрофою, слізьми і кров’ю, вбитими і покаліченими, величезною кількістю тисяч біженців з Донбасу і Криму, зруйнованими містами, промисловими підприємствами, шахатами, залізницями, школами, лікарнями, дитячими садочками.

Тепер, коли в Донбасі йде війна, ллється кров, гинуть люди, виникає питання: чи усвідомлювали місцеві прибічники «Русского мира», до чого приведе їх діяльність? Якщо не усвідомлювавали, то це свідчить про рівень їх інтелекту, незалежно від того, називають вони себе академіками, професорами, генеральними директорами чи народними депутатами. А якщо діяли цілком усвідомлено? Відповідь зрозуміла.

У цьому контексті знову і знову виникає питання: «Куди дивилася влада?». Вони повинна була аналізувати, передбачати, попереджувати. Коли б тодішнє керівництво не сприяло діяльності проросійських сепаратистських груп і окремих одіозних осіб, а давало їм принципову оцінку, у тому числі й використовуючи правові аргументи, то війни на Сході України і багатьох тисяч жертв можна було б уникнути.

Як виправдання, від тих, хто ходив на псевдореферендуми і їздив на Антимайдани, а тепер поступово переосмислює свою сепаратистську позицію, можна почути: «Не думали, не чекали». Або: «Сподівалися, що все буде, як весною 2014 р. у Криму», що «Русский мир» прийде без крові, сліз і розрухи. Про те, як сприймуть російську агресію противники «Русского мира» в Україні, в Європі, як зреагує світове співтовариство — не задумувалися. Зазомбовані московською пропагандою, були впевнені, що все закінчиться тріумфом Росії. Про історію, її уроки ніхто не згадував. Вважали, що трагедії минулого, до яких приводила загарбницька плітика — «це не про нас». Говорили: «У нас не загарбання, у нас — звільнення». Але ж незнання історії, небажання враховувати її уроки не звільняє від відповідальності перед нею. Тим більше, про назрівання трагедії на Сході України попереджували. Про це навіть кричали. Але не хотіли слухати.

Наведемо красномовний приклад. У Запоріжжі в 1999 р. відбулася дискусія між місцевим російськомовним поетом Павлом Бауліним (депутатом Верховної Ради України від Прогресивно-соціалістичної партії Наталії Вітренко) і активним учасником демократичного руху міста Ізраїлем Зайдманом. Баулін стверджував, що «народ, який жив тут і створив багато століть тому свою державу — Київську Русь, говорить мовою предків — російською мовою». Як і багато місцевих росіян, Баулін був упевнений, що Придніпров’я, як і Поволжя, є ареалом російської мови та російського етносу, який нібито то тут існував ще з часів Київської Русі. Щодо української мови, якою користується частина населення регіону, то це, на його переконання, — штучне утворення, «створене галицької діаспорою». Щоб ізолюватися від докучливих галичан, Баулін запропонував створити на території переважно російськомовних південних і східних областей України автономне державне утворення — «Південно-Східну республіку» зі своєю армією, власним митним режимом і валютою, яке перебуватиме в найтісніших зв’язках з Росією, аж до повного злиття з нею.

Позицію нардепа Бауліна засудили представники практично всіх національних груп населення регіону, але найкраще йому відповів єврей І. Зайдман. Зокрема, він популярно роз’яснив П. Бауліну, як опинилися його предки в Україні і якою мовою вони розмовляють: «Що стосується предків Бауліна, то не виключено, що вони колись, років так 800 тому, вийшли з Київської Русі куди-небудь в Рязань або Твер, а їхні нащадки, гарненько перемішавши за минулі століття з татарами і угро-фінами, повернулися сюди недавно в особі самого Павла Борисовича ... Тому не треба представляти справу так, що от вони тисячу років тут жили і весь час тим і займалися, що говорили російською мовою».

Коли б П. Баулін і його однодумці глибше поцікавилися, якою ж мовою спілкувалися в Київській Русі, вони могли б звернутися до спадщини шанованого у науковому світі російського історика Бориса Рибакова. Розмовною мовою жителів Київської Русі він назвав мову, якою спілкуються нині селяни Київської області. «Від’їжджайте на 20 кілометрів від Києва, і ви почуєте цю мову», — говорив російський академік.

Що ж стосується провокаційного проекту «Південно-Східної республіки», який пропонував П. Баулін, то спроба його реалізації, на тверде переконання І. Зайдмана, призведе до такої війни, на тлі якої Придністров’я та югославська різанина «здаватимуться дитячими витівками».

Ці пророчі слова були вимовлені 16 років тому. Тоді на них мало хто звернув увагу. В Україні пишалися, що становлення незалежності відбувається мирно і, на відміну від сусідів, вдалося уникнути кривавих міжнаціональних конфліктів. Вважалося, що так буде і далі. Але мало хто знав, що відбувається за лаштунками подій, зокрема, що думають про майбутнє України в кремлівських кабінетах і які завдання одержує звідти «п’ята колона» в Києві і на Сході й Півдні України. Органи безпеки і зовнішньої розвідки України «з Росією не працювали», а при Януковичу вони взагалі стали філіалами російських спецслужб. Але про це знали лише «посвячені». Тому й несподіванкою для більшості стало, коли у відповідь на прагнення України до незалежного життя, що проявилося 2014 р. в ході «Революції гідності», заговорили російські гармати, і українців змусили зі зброєю в руках захищати свою незалежність, право на вільний вибір.

Повернемося ще раз до питання про причини, які викликали новітню російсько-українську війну. Сьогодні ще не все нам відомо, але з доступних джерел ясно, що маємо складне співвідношення зовнішніх і внутрішніх причин. Звичайно, є історичні підстави конфлікту, повязані з етнонаціональними відмінностями південно-східних областей України, які складалися на українсько-російському порубіжжі в процесі історичного розвитку. Але, без сумніву, існують потужні зовнішні впливи, пов’язані з прагненням Росії відновити імперію, включивши до її складу України. Нарешті, діяла потужна п’ята колона, яку підтримувала РФ. Коли автори цієї книги говорять про співвідношення цих факторів, їх ієрархію, то на перше місце ставлять зовнішні, пов’язані з прагненням російського керівництва відновити імперію, а на друге — комплекс причин, пов’язаних з внутрішнім становищем України після проголошення незалежності. Війну, без сумніву, було нав’язано ззовні, а в середині України були сили, готові підтримати агресора.

Поглянемомо на це питання очима іноземних дослідників — групи американських і єврпейських аналітиків, які оприлюднили свої висновки з цього приводу на сторінках газети «Вашингтон пост». Іноземці шукали аналоги українським подіям в новітніх конфліктах на Балканах і на Близькому Сході, які добре вивчили. Але прийшли до висновку, що існуючі етнічні чи культурні відмінності між окремими регіонами України підстав для конфліктів такого масштабу не містили. Значно більше важили добре продумані чи незважені дії російських політиків, штучно підігріті почуття, сфабриковані диверсії, цілеспрямовані пропагандистські акції. І, звичайно, неадекватна політика українських керівників, які вчасно не усвідомили зовнішньої загрози і з різних причин (інколи цілком свідомо) належним чином не реагували на неї.

Розвиток подій в Україні після падіння режиму Януковича і початку новітньої російсько-української війни не обіцяє швидкої розв’язки. Перемога буде забезпечена не тільки внаслідок успішної боротьби з агресором. Не менше значення матимуть і наслідки внутрішнього протистояння – українського суспільства з олігархами.

Ця боротьба ще далека від завершення. Олігархи і залежні від них структури, які перебували у стані шоку після втечі з України Януковича, починаючи з літа 2015 р. стали поступово оговтуватися. На Півдні і Сході України знову заговорили про небезпеку створення самозванних «народних республік». Інформація про це неодноразово з’являлася в ЗМІ. Підозри в посиленні сепаратистських настроїв цілком обґрунтовані. Так, 27 серпня 2015 р. сесія Запорізької облради, у якій домінують регіонали і комуністи, прийняла звернення з пропозицією надати Запоріжжю особливий екологічний статус. 22 вересня 2015 р. у Запоріжжі відбулися збори з участю людей, які називають себе «підприємцями» (в дійсності, до підприємництва вони не мають відношення), на підтримку законопроекту «Про спеціальний правовий режим застосування норм законодавства України в соціально-економічній, бюджетній та інших сферах на територіях зі складною екологічною ситуацією». Поки що мова йде про екологію. Але багато людей в Запоріжжі і за його межами вважають, що від цього один крок до політики, до Запорізької народної республіки і розчленування України. Вони переконані, що за цією акцією стоять олігархи і місцеві промислові магнати, які в такий спосіб прагнуть зберегти свій вплив в регіоні. Це небезпечне явище. Як показує історичний досвід, у критичні моменти історії олігархи і їх оточення більше схильні об’єднуватися з агресором, ніж з власним народом.

Підводячи підсумки, є всі підстави визнати принципову тотожність політики політичних режимів Росії різних часів по відношенню до України і, зокрема, до її східних і південних земель.

Після ліквідації козацького устрою на Лівобережжі та знищення Запорізької Січі імперський курс був спрямований на інтеграцію цих регіонів у складі Росії і позбавлення їх будь-яких рис, які б давали підставу вважати їх українською територією. Саме з цією метою Катерина ІІ і назвала землі запорозьких козаків Новоросією. У цьому проекті був і зовнішньополітичний аспект: зробити цю територію плацдармом для дальшого наступу Російської імперії на Балкани і оволодіння нею чорноморськими протоками Босфор і Дарданелли. Добивалися цього довго і наполегливо. І саме ці зусилля імперської влади були підставою для обгрунтування права Росії на ці території. Це типова для колонізаторів практика: коли вони не мають аргументів для обгрунтування свого права на землю першістю освоєння, то розвивають ідею «вищості» їхнього вкладу в її економічний і культурний розвиток. Але ці зусилля не принесли очікуваного результату: русифікаційні плани були реалізовані лише частково, а Південь і Схід залишилися українськими етнічними територіями. Більше того, вони зіграли надзвичайно важливу роль у економічній інтеграції Лівобережжя і Правобережжя, виникненні українського товарного ринку, формуванні модерної української нації та визрівання умов для політичної незалежності України. Не була реалізована і зовнішньополітична складова проекту. У 1872 р. «Новоросія», як адміністративно-територіальна одиниця, зникла з карти імперії і цей термін став поступово виходити із вжитку.

Тимчасовий уряд, який після Лютневої революції 1917 р. прийшов на зміну царському, прагнув утримати південні і східні регіони України у складі Росії. Коли Центральна Рада своїм Першим Універсалом від 10 червня 1917 р. оголосила автономію України, Тимчасовий уряд відмовився визнати її в межах частини Чернігівської, усієї Харківської і трьох південних губерній України. Але переважна більшість населення Слобожанщини та Півдня відкинуло рішення Тимчасового уряду Росії і продовжувала сприймати свій край невід’ємною частиною єдиної України. Характерно, що відкрито про «Новоросію» тоді мова вони не йшла. Якщо хтось і згадував цей термін, то тільки в минулому часі. У кінцевому рахунку, всупереч позиції Тимчасового уряду Росії, Центральна Рада восени 1917 р. поширила свою юрисдикцію на Південь і Схід України.

Захопивши владу в Росії, більшовики щодо України продовжували політику імперської влади і Тимчасового уряду. Наприкінці 1917 р. вони почали першу в ХХ столітті російсько-українську війну і розчленовувати Україну на шматки. На Півдні та Донбасі було створено регіональні радянські республіки, які підпорядковувалися безпосередньо російському більшовицькому центру на чолі з Леніним. Від України відірвали найбільш розвинені східні та південні території — ті, які ще недавно Тимчасовий уряд не бажав визнавати частиною автономної України. Про те, що колись ці землі називалися Новоросією і тому не повинні належати Україні — вже ніхто не говорив. Для обгрунтування агресії шукали не історичні, а інші аргументи — головним чином, соціально-економічні.

Однак локальні радянські утворення на території України виявилися нежиттєздатними. Їх керівництво ігнорувало український характер регіону, здійснювало непродумані соціально-політичні експерименти, ліквідувало демократичні права і свободи, здійснювало реквізиції і контрибуції, конфісковувало хліб і вивозило його в Росію. Ці республіки нічого не змогли протиставити наступу військ УНР та її союзників — Німеччини та Австро-Угорщини. Південь і Схід навесні 1918 р. знову стали частиною Української Народної Республіки на чолі з Центральною Радою. Ніхто не згадував, що в часи Катерини ІІ ці землі називали Новоросією.

Консервативний український політик генерал Скоропадський в кінці квітня 1918 р. розігнав Центральну Раду, що складалася з членів українських соціалістичних партій. Однак його політика стосовно Півдня і Сходу України була продовженням курсу Центральної Ради. Гетьманські дипломати відстоювали національні інтереси України, виходячи з того незаперечного факту, що Слобожанщина, Донбас та приазовські і причорноморські землі є невід’ємною частиною України. Коли в листопаді–грудні 1918 р. стався антигетьманський переворот і до влади прийшла Директорія, Південна і Східна Україна стали частиною Української Народної Республіки. Хоча Центральна Рада, режим генерала Скоропадського і Директорія УНР орієнтувалися на різні форми соціально-економічного устрою, вони були єдині в питанні про приналежність південного і східного регіонів Україні.

Більшовики, захопивши в ході другої російсько-української війни 1919–1921 рр. Україну, були змушені відмовитися від ідеї її розчленування і відтворення регіональних радянських республік. Вони задовольнилися тим, що Україна стала радянською і разом з її південними і східними землями, населенням і ресурсами опинилася під керівництвом Російської комуністичної партії. Фактично, радянська Росія здійснювала повний контроль над Україною.

Денікінці, які окупували Україну влітку 1919 р., продовжили традиційну імперську політику, вважаючи Південь «Новоросією», тобто частиною Великої Росії. Однак, у білогвардійців по відношенню до України спостерігалася еволюція. Наступник Денікіна — генерал Врангель під впливом політичної кон’юнктури (воювати йому довелося в Північному Причорномор’ї та Приазов’ї, а більшість його солдатів були українцями) змушений був визнати український характер Півдня і навіть запропонував тодішньому керівнику Української Народної Республіки С. Петлюрі рівноправні відносини та взаємодопомогу. До українців він звертався на їхній рідній мові, як до «братів». Таким чином, ідея «Новоросії» Врангелем і його білогвардійським оточенням була відкинута.

Погляди більшовиків також еволюціонували, правда, ця еволюція була суто кон’юнктурною. Остаточно утвердившись в 1921 р. в Україні, вони визнали українців окремою нацією з її мовою і культурою, але виключно в складі Радянської держави. Більшовицьке керівництво чудово розуміло, що суверенітет України, як і будь-якої іншої республіки у складі СРСР, був повною фікцією. Всі питання вирішувалися в Москві. Так було в 20–30-ті роки ХХ ст., так залишилося і після Другої світової війни, — аж до розвалу Радянського Союзу. У радянській політичній термінології для позначення південних і східних областей України слово «Новоросія» не використовувалося.

Коли ж Україна в 1991 р. після проголошення незалежності оголосила про свій європейський вибір, в Росії це було сприйнято як виклик. Пострадянська Росія не відмовилася від імперських амбіцій, а без повного контролю над Україною відновлення імперії неможливе. Як один з інструментів цього було обрано ідею відродження під прапорами «Русского мира» історичної Новоросії.

В українській філософсько-політичній думці про російську імперську ідею (російський месіанізм) писалося неодноразово. Зокрема, Дмитро Донцов (до речі, народився і провів дитячі роки в Мелітополі, тобто — у самому центрі колишньої Новоросії) ще у березні 1921 р. писав: «Можна з упевністю сказати, що … ідеологія російського комунізму, як і царизму, — це різні форми однієї й тої самої суті, одного з того самого з’явища загального харктеру, що є нічим іншим, як воюючим з Заходом російським месіанізмом».

Подібні висновки в 30-ті рр. ХХ ст. в еміграції зробив і російський філософ М. Бердяєв, життєвий і творчий шлях якого розпочався у Києві. У книзі «Истоки и смысл русского коммунизма», написаної в еміграції в 30-ті рр. ХХ ст., він розкрив тісний взаємозв’язок між комунізмом (більшовизмом) й ідеєю російської великодержавності. Ця ідея сформувалася за декілька століть до виникнення більшовизму і глибоко закоренилася в російську національну свідомість. Її суттю була іраціональна віра в в месіанську місію Москви у світовій історії, яка (місія) перейшла до неї від Риму і Константинополя. Після ліквідації 1917 р. царизму ця ідея була підхоплена більшовиками і модернізована ними в політичному проекті Комуністичного Интернаціоналу. Про нього М. Бердяєв писав, що насправді він "есть не Интернационал, а русская национальная идея". Разом з комунізмом російська великодержавницька ідея прищеплювалася усім, хто опинявся в у сфері впливу Росії, незалежно від від національності і віри. Свій висновок Бердяєв сформулював у майже математично вивіреній формулі: «Як це не парадоксально звучить, але більшовизм є третє явище російської великодержавності, російського імперіалізму, — першим явищем було московське царство, другим явищем — петровська імперія...».

Хто знає, коли б Бердяєв і Донцов дожили до наших днів, чи не назвали б вони проект «Новороссия», яку прагне реалізувати сучасний режим РФ, четвертим явищем російського імперіалізму? Для цього у них були б усі підстави, і зокрема, «гібридна війна», яку розв’язала Росія проти України.

Але, як відомо, всі попередні з’явлення російського імперіалізму супроводжувалися територіальною експансією, кривавими війнами і мільйонами жертв, а закінчилися крахом. Така доля чекає і четверте — «Русский мир», який в образі «Новороссии» приніс в Україну кров і сльози. І є підстави для надії, що очікувати довго не доведеться. Адже історична епоха імперій закінчилася з розпадом СРСР і повернення до неї не хочуть ні народи, ні уряди — весь цивілізований світ. Не хочуть, перш за все тому, що імперії — це війни, це ріки крові і сліз.

У кінцевому рахунку, долю України, у тому числі південного і східного регіонів, визначать її громадяни, переважна більшість яких, незалежно від національного походження, рішуче відкидають імперський проект «Новоросія» і сприймають Донбас, Південь і Крим невід’ємною частиною України — своєї спільної Батьківщини. Росте усвідомлення того, що перемога над агресором неможлива без глибоких внутрішніх реформ, деолігархізаціїї України.

---------------------

Інформаційна війна РФ проти України — комплекс заходів, постійно здійснюваних урядовими та неурядовими організаціями Росії та України в інформаційному просторі України, РФ, інших країн та міжнародних організацій, спрямованих на отримання стратегічно-політичних переваг шляхом деморалізації або введення в оману противника та протидії заходам іншої сторони у глобальному протистоянні Росії і України, а також протистоянні Росії та «Західного світу». Відомо, що інформаційна війна РФ проти України було розпочато у часи розпаду СРСР і точиться донині – як суттєва ідеологічна складова сучасної російсько-української війни.

В свою чергу, інформаційну війну РФ проти України прийнято поділяти на етапи:

І ЕТАП: Початок 1990-х – червень 2013 р. Цей етап прийнято називати – підготовча фаза, або інформаційне зондування ситуації (процес проведення точкових інформаційних заходів в економічній, військовій, інформаційній, політичній та інших сферах діяльності Української держави, які не створювали загроз національній безпеці України).

– Червень 1993 р. – на військових базах Криму 203 військових кораблі підняли російський прапор. Перша російська інформаційна диверсійна атака з метою змусити Україну сформувати російський військово-морський компонент на Чорному морі.

– Середина 1990-х років – рідкісні заяви російських політиків про нібито «російське походження» Севастополя.

– Кінець 1990-х –в інформаційному полі України спостерігались активні заходи зовнішнього інформаційного впливу. В Україні вони були зафіксовані як інформаційні операції (під умовними назвами) «газова війна», «Чорноморський флот у Криму», «сирна війна», «цукеркова війна» тощо.

– Створення в Україні десятків проросійських громадських організацій: різноманітних об'єднань росіян, товариств російської історії та культури, національно-патріотичних організацій. Майже всі організації отримували фінансування з фондів афілійованих із Кремлем і Міністерством закордонних справ Росії. Їхня активна діяльність спостерігалися здебільшого в південних областях, на Сході України, трохи менше в центральній частині країни та рідше на Заході («Русскоязычная Украина», «Русское движение Украины», «Русский совет Украины», «Общество русской культуры «Русь», «Русская община Украины», «Всеукраинское национальное культурно-просветительское общество «Русское собрание», «Партия регионов», «Коммунистическая партия Украины», «Всеукраинская партия «Русское Единство», «Украинский выбор», «Русь Триединая», «Русский блок», тощо).

– 2003 р. – конфлікт щодо острова Тузла. З погляду інформаційного впливу, він мав зондувальний характер щодо можливого використання чинника браку в Україні Державного кордону. РФ почала зі свого боку будувати величезну піщану дамбу в бік острова. У 2005 р. українське МЗС, заявила що Росія визнала приналежність Україні острова "Коса Тузла" в Керченській, РФ з цією тезою не погодились, підкресливши, що статус острова – не визначений.

– 2005 рік – після провальної для Кремля кампанії виборів президента України, в адміністрації президента РФ було сформовано управління з міжрегіональних і культурних зв'язків із зарубіжними країнами. Офіційним завданням управління значилось укріплення зв'язків із співвітчизниками (насамперед на просторі колишнього СРСР). На практиці управління займалось організацією центрів проросійського впливу в пострадянських країнах. За своєю суттю управління стало одним із перших центрів координації зовнішньої пропаганди Кремля.

– З 2010 р. – інформаційна ситуація в Україні стала більш схильною до російського вектора. Президентом став В. Янукович, який за короткий час створив систему авторитаризму та російської «керованої демократії».

Риси цього періоду: картелізація Партією регіонів політичного простору, монополізація медійного простору провладними ЗМІ та розщеплювання українського суспільства через домінування «донецьких кадрів» у всіх структурах виконавчої й політичної влади в Україні.

ІІ ЕТАП: Серпень-листопад 2013 р. – фаза «створення інформаційного плацдарму» в Україні. Події цього періоду:

– Під час свого візиту до Києва, присвяченого святкуванню 1025-річчя хрещення Русі, В. Путін у своїй промові дав зрозуміти, що Росія в жодному разі не збирається відпускати від себе Україну.

– Вересень 2013 р. – президент РФ призначив своїм радником В. Суркова. На новій посаді В. Суркову було доручено відповідати за роботу щодо впливу на громадянську думку в Україні. Вже через 4 місяці, в інформаційному просторі України суттєво зріс градус інформаційної активності Кремля й відзначалося створення трендів інформаційного впливу:

ü    корупція в політичному житті України;

ü    нежиттєздатність української економіки;

ü    наявність чинників розшарування українського суспільства;

ü    зростання невдоволення народу керівництвом України;

ü    активізація діяльності проросійських громадських рухів, ЗМІ та електронних ресурсів.

ІІІ ЕТАП: Грудень 2013 р. – лютий 2014 р. – фаза «інформаційної агресії» в Криму та «розгойдування ситуації» на Донбасі.

ü    сплеск антиукраїнської риторики;

ü    інформаційна блокада регіонів конфлікту;

ü    залучення масової аудиторії до саботажу чинної влади;

ü    різка активізація проросійських громадських і націонал-патріотичних організацій;

ü    демонстрація організованої воєнізованої сили;

ü    тиск на місцеві органи влади;

ü    блокування діяльності органів виконавчої влади;

ü    формування вкрай негативного тла щодо перспектив розвитку ситуації в Україні;

ü    підготовка аудиторії до позитивного сприйняття проросійської риторики та ін.

Протягом цього періоду, інформаційний потік РФ наповнився пропагандистською риторикою антиукраїнської спрямованості:

ü    відкриті заклики російських політиків і громадських діячів до від'єднання Криму та Донбасу від України (К.Затулін, В. Жириновський, Ю.Лужков та ін.;

ü    посилення в соціальних мережах «Вконтакте», «Одноклассники», «Мой мир» пропаганди щодо від'єднання областей Південно-Східної частини України та її переходу під протекторат РФ;

ü    поява закликів підтримати розкол України та вирушити до українських міст для «надання допомоги» антиукраїнським силам, які на той час активно діяли в соціальних мережах, блогах та на телевізійних ток-шоу.

Ключовими подіями цього періоду можна вважати зустріч  двох президентів України В. Януковича та РФ В. Путіна 17.12.2013 та 05.02.2014, справжні результати яких приховували від ЗМІ, імовірно, що під час зустрічі двох лідерів обговорювався план окупації АРК та заходи з підготовки до окупації Донбасу.

Це підтверджує низка інформаційних подій, які відбулися після цих зустрічей:

22.01.2014 – на сайті кримського парламенту були опубліковані заклики до від'єднання від України.

Початок січня 2014 – створення та розкрутка в російському інформаційному потоці мемів та жартівливих відеоматеріалів про Україну.

04.02.2014 – група проросійських кримських депутатів вирішує змінити Конституцію України та просить захисту Криму в Росії.

10.02.2014 – організоване роздавання паспортів «ДНР» в Донецьку.

20.02.2014 – голова кримського парламенту В. Константинов заявив про можливість відокремлення Криму від України.

27.02.2014 – призначення нового прем'єра АРК, лідера партії «Русское единство» – С. Аксьонова.

28.02.2014 – російські військові захоплюють штаб ВМС України, приміщення ДТРК і радіотелепередавальний центр Криму.

ІV ЕТАП: Березень – червень 2014 р. – фаза «широкомасштабного інформаційного пресингу» – проведення серії інформаційних кампаній, що забезпечують анексію Криму та вторгнення проросійських воєнізованих формувань на Донбасі.

Мета: нав'язання вигідної для Кремля позиції задля відволікання уваги аудиторії від факту воєнної окупації Криму та проведення уваги в бік розпалювальних подій на Сході України.

18.03.2014 – РФ заявила про приєднання Криму. З цього часу інформаційна кампанія Кремля на окупованому півострові зосередилася на популяризації ідеології «русского мира». Із цього часу головні події інформаційної кампанії Кремля перемістилися на Схід України.

Фаза «широкомасштабного інформаційного пресингу» РФ на Сході України проводилась у три етапи:

1. Розгойдування ситуації – березень-квітень 2014 р.

Характерні особливості періоду:

ü    об'єднання населення в групи народної оборони;

ü    масові арешти демонстрантів, перші випадки загибелі людей у перестрілках;

ü    формування воєнізованих структур, які підміняють функції міліції, прокуратори, судів.

При цьому ЗМІ РФ штучно нагнітали негативні громадські настрої, використовуючи раніше підготовлені інформаційні символи: «Київська хунта кинула людей Східної України напризволяще»; «Американські бойовики на Сході України вчать українців убивати»;«Магазини в містах порожні, буде голод» тощо.

Українські ЗМІ в цей час працювали розрізнено, а деякі просто «дарували» власний ефір російським каналам. Виникав інформаційний вакуум, який швидко заповнювався російським медійним контентом.

2. Створення проросійської інформаційної бази в окупованому регіоні – протягом травня 2014 року.

Цей період інформаційної операції на Сході України мав такі особливості:

ü    блокування роботи українських ЗМІ (телеканали, радіостанції, преса);

ü    ідеалізація створених народних республік і висування підготовлених лідерів;

ü    організація діяльності спостережної місії ОБСЄ на Сході України.

У цей час спостерігалися такі зміни в інформаційному просторі України:

ü    ЗМІ України почали консолідуватися навколо ідеї відбиття зовнішньої агресії. Багато українських редакцій, а також окремі журналісти, блогери намагалися перешкодити нарощуванню потужностей російської інформаційної машини;

ü    зростання патріотичних настроїв у суспільстві;

ü    інформаційна підтримка дій української влади на міжнародній арені.

3. Зміна риторики після виборів президента України – червень 2014 р.

Характерні особливості періоду:

ü    активізація АТО на Сході України;

ü    інформаційна підтримка Заходу щодо позиції України та звинувачення російського керівництва в ситуації, що склалася на Сході України;

ü    політичні події посилили імідж України;

ü    незначне зниження інформаційної щільності російських повідомлень;

ü    РФ розпочала пошук нових інформаційних підстав для продовження інформаційної кампанії проти України.

В підсумку фаза «широкомасштабного інформаційного пресингу» створила потужну інформаційну платформу в Донецькій і Луганській областях. Окрім цього, російський інформаційний вплив відчувався майже в усій Харківській області, а також в окремих районах Запорізької, Дніпропетровської, Одеської й Миколаївської області.

V ЕТАП: липень 2014 р. – січень 2015 р. – фаза «закріплення інформаційного домінування» в ситуації на Донбасі.

Для цього періоду найбільш характерні такі гучні інформаційні операції:

ü   «Гуманітарна катастрофа» – операція, яка полягала у створенні потужного інформаційного потоку негативної інформації. Мета – сформувати у населення регіону стійку впевненість в гуманітарній катастрофі. Нав'язувалася думка, що пережити «гуманітарну катастрофу» мешканцям Сходу України може допомогти лише небайдужа до їхньої долі – Росія.

ü   Спецоперація «Гуманітарний конвой» – імітація доставки продовольства та медикаментів у регіони (здебільшого на Схід), які постарждали. Мета –таємне вивезення тіл загиблих бойовиків і евакуація важкопоранених у Росію.

ü   «Забалакування теми збитого «Боїнга» – проведення операції, яка спрямована на спотворення реального змісту факту злочину, здійсненого російськими терористами. У результаті цієї операції розслідування злочину досі не завершено, а винуватці не покарані.

ü   «Замовчування участі солдатів РФ у війні проти України» – довготривала операція, метою якої – повне заперечення причетності Росії до воєнних дій на Донбасі та заяви про те, що цьому немає жодних доказів. Надані докази присутності на Донбасі російських військ всіляко висміювались і спростовувались.

ü   «Зрив мобілізації в Україні» – дана операція проводилсь з метою нав'язати думку про марність та безперспективність призову військовозобов'язаних для створення резерву сил АТО та ін.

Найтиповішими на той момент інформаційними вкиданнями були: «мародерство українських окупантів», «розстріл полонених», «артобстріл мирних кварталів», «масова загибель українських солдатів», «зрив мобілізації», тощо.

Щодо економічної ситуації в Україні виникали нові дезінформаційні тренди: «дефолт української економіки», «Спустошення золотовалютного резерву України», «неспроможність України обслуговувати зовнішні кредити» тощо.

VI ЕТАП: лютий – серпень 2015 р. – фаза «стабілізації інформаційної ситуації». Прогресивна частина інформаційної кампанії Росії фактично завершена. Завданням цього етапу – пошук шляхів, які даватимуть змогу утримати інформаційну ситуацію на визначеному рівні.

Напрями інформаційної кампанії РФ проти України:

ü    в анексованому Криму;

ü    у захоплених районах Луганської та Донецької областей.

Особливості інформаційної кампанії Луганської та Донецької області:

ü    присутність українських медіа в цьому регіоні практично була усунута;

ü    популяризація штучної «історії Новоросії»;

ü    героїзація сепаратизму;

ü    популяризація російських традицій, історії й державних цінностей РФ;

ü    створення єдиного з Росією медійного простору;

ü    інформаційна ізоляція за умови розвитку та пріоритетності проросійського інформаційного потоку;

ü   створення базису віртуальних інформаційних інструментів «ДНР» і «ЛНР»;

ü    демонстрація пріоритету російського вектора;

На той час у регіоні працювали:

ü    4 сепаратистські телеканали;

ü    9 сепаратистських радіостанцій;

ü    близько 10 інформаційно-аналітичних інтернет-порталів;

ü    близько 20 сепаратистських газет.

Особливості інформаційної кампанії в Криму:

ü    формування майданчика кримських медіа з російською ідеологією;

ü    інтеграція кримських журналістів у кремлівські ідеологічні стандарти;

ü    створення образу «російського Криму»;

ü    демонстрація стабільності розвитку півострова та імітації інформаційної задоволеності населення;

ü    штучна підтримка риторики загроз тероризму в Криму;

ü    створення переліку заборонених інформаційних ресурсів і недержавних організацій у Криму.

VІІ ЕТАП: вересень 2015 р. –  2022 р. – фаза «інформаційної адаптації», головною метою якої – створення умов для сприйняття населенням окупованого регіону ситуації в «потрібному» річищі.

Характеристика етапу:

ü     збереження медійного домінування Росії в тимчасово окупованих регіонах України;

ü     подальше просування проросійської ідеології;

ü     незначне послаблення негативної риторики про Україну;

ü     «показове» виконання положень Мінських домовленостей;

ü     демонстрація «демократичності влади» в окупованих регіонах нібито без участі в цьому процесі Кремля;

ü     афішування переваг нового режиму над «українським минулим»;

ü     розвиток напрямку «публічної дипломатії» в громадських інститутах РФ;

ü    Зменшення обсягу інформаційних повідомлень про Україну. Якщо в період «інформаційного пресингу» українська тематика займала понад 90% усього інформаційного потоку, то вже на цьому етапі Україні відводиться лише 10% інформації.

Жвавий інтерес до України в російських ЗМІ посилився в 2018 році – після прийняття курсу України по наданню автокефалії православній церкві України, а також в процесі виборчої кампанії 2019 р.

Отже, можна виокремити такі основні методи інформаційної агресії Росії проти України, які ще досі тривають:

ü      дезінформування та маніпулювання;

ü      пропаганда;

ü      диверсифікація громадської думки;

ü      психологічний та психотропний тиск;

ü      поширення чуток;

ü      дискредитація дискусії; блокування українських ЗМІ.

Нова фаза інформаційної війни розпочалася напередодні відкритої фази російсько-української війни 2022 р.