Спортивна травматоло ...

     Основні поняття: травма, спортивна травма, спортивний травматизм

          Особливості сучасного спорту. На сьогодні заняття фізичною культурою і спортом в найрізноманітніших формах увійшли в повсякденне життя людей. Поряд з цим, в останні десятиліття спостерігається різке омолодження спорту, рання вузька спеціалізація в обраних видах спорту без достатньої фізичної підготовки, значне підвищення тренувальних і змагальних навантажень як за обсягом, так і за інтенсивністю. Крім того, посилюються вимоги до технічної складності вправ у складнокоординаційних видах спорту, зростає психоемоційний накал змагальної боротьби, з'являються нові види спорту, в тому числі і високотравматичні, різко зросли спортивно-технічні результати.

          Сучасні спортивні тренування та змагання у всіх видах спорту є станом, що межує між нормальною фізіологією і рядом патологічних відхилень (перевтома, перетренованість, перенапруження різних органів і систем, мікротравматична хвороба тощо). Балансування цих двох взаємовиключних станів є основною проблемою сучасної спортивної медицини. При систематичних раціональних тренуваннях з високими навантаженнями, що не виходять за фізіологічні межі, організм спортсмена реагує цілим рядом адаптаційних реакцій всіх органів і систем. Це сприяє підвищенню функціональних можливостей організму спортсменів.

Спорт - це така сфера діяльності людини, яка характеризується, як вважає В.М. Платонов, підвищеним травматизмом, різноманітними професійними захворюваннями, передпатологічними і патологічними станами, що небезпечно для здоров'я спортсменів, заважає ефективності їх тренувальної та змагальної діяльності. Кількість спортивних травм постійно зростає і зараз набула загрозливих масштабів (В. М. Платонов, 2006).

Вивченням причин спортивного травматизму і надання медичної допомоги спортсменам при різних ушкодженнях займалася велика кількість фахівців. Питання профілактики та лікування травм і захворювань опорно-рухового апарату у спортсменів завжди залишаються в центрі уваги фахівців - спортивний лікарів, ортопедів-травматологів і тренерів. З фізичними навантаженнями підвищуються вимоги до організму спортсмена, особливо до опорно-рухового апарату, зростає ризик травмування. За даними Російського     «​Центру спортивної підготовки збірних команд», річний обсяг навантажень у лижних гонках становить 10000 км, в плаванні - 3000 км, шосейних гонках - до 45 000 км, у спортивній гімнастиці - це виконання більше 1000 комбінацій (Гаселевіч, Санінський, 2003). За даними багатьох авторів та ВООЗ, пошкодження і захворювання від перевантаження опорно-рухового апарату посідають провідне місце і становлять понад 60 % від загальної захворюваності серед спортсменів.

У країнах Європи та Сполучених Штатах Америки зафіксовані значні витрати, пов'язані з лікуванням, соціальними, судовими та страховими питаннями. Наприклад, у Німеччині щорічні витрати на відновлення організму після спортивних травм становлять майже 2 млн. євро (Steinbruck, 1984). У США тільки на лікування травм, отриманих під час занять на роликових ковзанах, щороку витрачають понад 100 млн. доларів (Kvideru, Frannel, 1983). На жаль, в Україні так само, як і в інших країнах колишнього СРСР, такі дані відсутні.

Проте проблема травматизму набуває державного значення, враховуючи те, що травматизм у цілому розглядається як причина смертності, інвалідності та тривалої непрацездатності. Травми опорно-рухового апарат та інших систем, отримані під час виконання фізичних вправ на тренувальних заняттях і спортивних змаганнях являють собою серйозну медичну проблему, оскільки вони нерідко призводять до значних перерв у тренуванні, стримують зростання спортивно-технічних результатів, а іноді змушують спортсменів передчасно закінчити заняття спортом. Спортивний травматизм, за різними джерелами, становить 2-5 % від загального травматизму (побутового, вуличного, виробничого та ін.) Деякі розбіжності в цифрах пов'язані з тим, що спортивний травматизм залежить як від ступеня травматичності спорту, так і від ступеня зайнятості опитуваних людей заняттями спортом.

Статистичні дані про спортивний травматизм суперечливі. За даними багатьох авторів в більшості випадків спостерігаються легкі травми, які не ведуть до перерв у тренуваннях. Однак, бувають і більш важкі пошкодження, що вимагають не тільки амбулаторного, а й стаціонарного лікування з втратою як спортивної, так і загальної працездатності. Ризик отримання різних пошкоджень зростає при заняттях технічними (вело-, авто-, мото-, авіаспорт, водний туризм, парашутний, дельтапланерний спорт, скелелазіння, альпінізм), нетрадиційними і екстремальними видами спорту. Одна з основних особливостей при спортивних пошкодженнях полягає в тому, що і постановка діагнозу, і надання дієвої допомоги повинні займати лічені секунди-хвилини. Іншою особливістю є крайня обмеженість спеціальних засобів, що істотно знижує можливості надання медичної допомоги.

Загальна кількість травм у спорті дуже висока і поступово зростає. Так, у Німеччині, за оцінкою Штайнбрюка і Котта (1983), і у Фінляндії (X. Аларанта, 1986), спортивні травми становлять 10-15 %. Шведські дослідники (К. Зсттерберг та ін.) називають цифру 17 %. Більш точні і докладні дані наводяться вітчизняними фахівцями в галузі спортивної травми.
Багаторічний досвід диспансерних спостережень (В.Ф. Башкіров, 1987) дозволив виявити певну статистику - травми і патологічні стани ОРА складають 44,05 % всієї патології спортсменів. За даними 3.С. Миронової та Л.3. Хейфец (1965), травматизм у спорті мінімальний (21 %) під час тренувань, збільшується до 88 % під час змагань і досягає максимуму (200 %) на навчально-тренувальних зборах. Стає очевидним значення періоду інтенсивних навантажень (А.І. Журавльова, Н.Д. Граєвськая) у виникненні та збільшенні кількості травм.

Усі наведені статистичні дані досить відносні, тому що вони залежать від постановки та організації обліку травматизму в спорті і звернення спортсменів у медичні установи, але певне уявлення про спортивний травматизм вони створюють. Як відомо, кожна травма призводить до погіршення здоров'я, завдає, окрім моральної, і матеріальної шкоди. Визначають прямі витрати, тобто вартість медичного обслуговування, реабілітації, побічні - витрати, зумовлені зниженням або втратою спортивної працездатності.

Таким чином, сучасний спорт характеризується різким зростанням обсягів та інтенсивністю тренувальних навантажень, високою психоемоційною напруженістю, все це висуває до організму спортсмена високі вимоги, а отже, збільшується потенціальний ризик отримання ним травми.

          Поняття «спортивна травма». Спортивна травма - це збірна назва всіх видів пошкоджень у процесі занять спортивною діяльністю. Це поняття трактують неоднозначно, тому необхідно розглянути різні точки зору. Наприклад, С.Н. Попов (1980) вважає, що спортивна травма - це пошкодження з порушенням (або без порушення) цілості тканин, викликані будь-яким зовнішнім впливом, під останньою автор мав на увазі спортивну діяльність. Спортивною травмою слід називати, за визначенням К. Franke (1976), нещасний випадок або його наслідки під час занять спортом. Крім того, автор зазначає, що наслідки хронічних мікротравм прийнято розглядати як спортивні ушкодження, тобто спортивні травми. Спортивна травма - це збірне поняття всіх видів пошкоджень в процесі занять спортивною діяльністю (Mechelen, 1991). W.В. Leadbetter (1992) вважає спортивну травму пошкодженням організму, отриманим під час спортивної діяльності, виражається втратою клітин або позаклітинної матриці, а також порушенням адаптації клітини - матриці до впливу навантаження. В. Ф. Башкіров (1987) визначає травму як ушкодження з порушенням або без порушення цілісності тканин, викликане будь-яким зовнішнім впливом. На думку вітчизняних авторів, спортивна травма - це пошкодження, супроводжується змінами анатомічних структур і функції травмованого органа в результаті впливу фізичного фактора, що перевищує фізіологічну міцність тканини в процесі занять фізичними вправами і спортом. Я. Петерсон і П. Ренстрем (1981) до спортивних травм відносять травми, отримані в ході змагань або на тренуваннях, коли той, що займається, ставить своєю метою досягнення певного спортивного результату або виконання комплексу вправ для підтримання і поліпшення спортивного стану. Найбільш прийнятним слід вважати визначення, запропонований Радою Європи: спортивна травма - це травма, яка сталася в результаті спортивної діяльності і призвела до зниження обсягу або рівня спортивної діяльності, необхідності в медичній консультації або лікуванні. 

Травми бувають різні - і синець, і перелом вважаються травмою. Травми класифікують за типами, тяжкістю та локалізацією. Певний інтерес становить їх процентне співвідношення залежно від виду спортивної діяльності.

У разі відповідності фізичних навантажень фізіологічним особливостям організму в цілому і кістково-м'язовій системі зокрема, навантаження відіграє формуючу роль і зумовлює сприятливу перебудову м'язового та кістково-суглобового апарату спортсмена. Однак за певних умов (тривалі форсовані навантаження, неправильна побудова тренувального процесу, недостатній період відновлення тощо) виникають перевантаження і перенапруження.

Будь-яку спортивну травму враховують і аналізують, важкі ж випадки травм розбирають і аналізують особливо ретельно.

Класифікація травм та захворювань опорно-рухового апарату (ОРА) у спортсменів. Все різноманіття травмувальних чинників у спеціальній травматологічній літературі прийнято поділяти на фізичні, хімічні, біологічні та змішані. З огляду на те що в спорті найбільша кількість травм обумовлена впливом фізичних (механічних і температурних) чинників, а серед них найбільш часто зустрічаються саме механічні (тобто поранення, забиті місця, травми капсульно-зв'язкового апарату тощо), більше уваги приділяють саме цим факторам.

В основу розробленої класифікації ушкоджень ОРА покладені етіопатогенетичні і морфофункціональні принципи. У свою чергу, морфологічні ознаки травм ОРА включають анатомо-топографічні та анатомо-структурні зміни.

Механізм виникнення спортивної травми.

1. Відносна величина (сила) травмувального впливу, що перевищує або що не перевищує фізіологічну міцність тканини, яка травмується.

2. Частота повторення травми:

- одномоментна травма;

- повторна травма;

- хронічно повторювана травма.

3. Місце прикладання сили:

- прямий механізм (удар, зіткнення, падіння);

- непрямий механізм (некоординованими згинання, розгинання, скручування, падіння, присідання);

- комбінований механізм.

Анатомо-топографічні зміни.

1. Розподіл (локалізація) травм в області окремих частин тіла спортсмена (голова, шия, верхні кінцівки, тулуб, нижні кінцівки), які, в свою чергу, поділяються на окремі ланки ОРА (зона передпліччя, плечовий суглоб, плече, ліктьовий суглоб, променево-зап'ястковий суглоб, кисть, грудна клітка, живіт, поперековий відділ, таз, тазостегновий суглоб, стегно, колінний суглоб, гомілка, гомілковостопний суглоб, стопа). Всього 20 позицій.

2. Локалізація травм у ділянці підсистеми:

- шкірні покрови (підшкірна клітковина, фасції, підшкірні слизові сумки);

- органи руху (м'язи та сухожилля, суглоби, центральна і периферична нервові системи);

- органи опори (окістя, кістки).

Анатомо-структурні зміни.

1. Характер травми:

- мікротравми (перенапруження) ОРА;

- макротравми ОРА (удари, поранення, садна, розриви м'язів і сухожиль, пошкодження суглобів, переломи, вивихи тощо).

2. Ступінь поширеності патологічного процесу :

- ізольована травма;

- поєднана травма;

- комбінована травма.

3. Фаза травматичної хвороби:

- гостра;

- підгостра;

- хронічна.

4. Стадія травматичної хвороби:

- компенсації;

- субкомпенсації;

- декомпенсації.

Пошкодженням, або травмою, називають вплив на організм людини зовнішнього фактора (механічного, фізичного, хімічного, радіоактивного, рентгенівських променів, електрики та ін.), порушує будову і цілісність тканин, і нормальний перебіг фізіологічних процесів.

Травми бувають відкриті, з порушенням цілісності, і закриті, коли зміна тканин і органів відбувається при непошкодженій шкірі та слизовій оболонці.

За тяжкістю травми поділяються на важкі, середнього ступеня тяжкості та легкі.

Важкі травми - це травми, що викликають різко виражені порушення здоров'я і призводять до втрати навчальної та спортивної працездатності строком понад 30 днів. Постраждалих госпіталізують або тривалий час лікують у травматологів-ортопедів у спеціалізованих відділеннях або амбулаторно.

Не завжди можна відразу безпомилково і досить точно встановити ступінь тяжкості травми. У деяких випадках важка травма виліковується порівняно благополучно, і, навпаки, бувають випадки, коли, здавалося б, легка травма може викликати ускладнення і призвести до поганого результату. Таким чином, у більшості випадків остаточну оцінку тяжкості травми можна дати лише після лікування спортсмена.

До безумовно важких травм відносяться переломи кісток, переломи-вивихи та інші внутрішньосуглобові ушкодження (наприклад, розриви менісків, зв'язкового апарату; закриті ушкодження черепа і хребта; деякі пошкодження м'яких тканин, як масивні розриви м'язів і сухожиль тощо). Такі травми можуть надовго і навіть назавжди вивести спортсмена з ладу і спричинити загальну інвалідність. Вони потребують кваліфікованого лікування, госпіталізації, тривалого відновного лікування в амбулаторних умовах.

Неповне відновлення спортивної працездатності має місце в 5 % випадків пошкоджень, а спортивна інвалідність - у 0,05 %. Ю.Л. Гольцев і М.Б. Казаков (1965), вивчаючи окремі результати лікування 105 важких і середньої тяжкості спортивних травм, встановили настання інвалідності в 0,9 % випадків; повернення спортсменів до занять іншим видом спорту - і 8,6 %.                       В.К. Добровольский (1960) зазначає, що 3 % спортсменів отримали в результаті травми спортивну інвалідність.

  В окремих працях радянських авторів наводяться випадки зі смертельним результатом при заняттях спортом. Описані випадки інфаркту міокарда, який виник унаслідок фізичних навантажень у осіб з незміненими судинами (М.А. Гурвич, 1962; А.Г. Дембо, 1968, і ін.) Інфаркту міокарда могло і не бути, якби йому не передувала травма, отримана спортсменом під час змагань або тренувань (наприклад, удар футбольним м'ячем у ділянку серця під час гри). Наводяться також випадки посттравматичних вад серця внаслідок ударів у ділянку грудної клітки, нанесених на тренувальних заняттях або змаганнях (А.Л. Вилковисский, І.М. Кірєєв, 1950).

Травми середньої складності тяжкості - це травми з вираженою зміною в організмі, що призвели до навчальної та спортивної непрацездатності строком від 10 до 30 днів. Діти зі спортивними травмами середньої тяжкості також повинні лікуватися у дитячих травматологів-ортопедів.

Легкі травми - це травми, що не викликають значних порушень в організмі і втрати загальної та спортивної працездатності. До них належать садна, потертості, поверхневі рани, легкі удари, розтягнення 1-го ступеня та ін., при яких ті, що займаються, потребують надання першої лікарської допомоги. Можливе поєднання призначеного лікарем лікування (терміном до 10 днів) з тренуваннями і заняттями зниженої інтенсивності.

Окрім того, вирізняють гострі та хронічні травми.

Гострі травми виникають у результаті раптового впливу того чи іншого травмувального фактора. Гострі травми ОРА становлять близько 65 % від усіх патологій. Серед них пошкодження менісків, хрестоподібних і бічних зв'язок колінного суглоба, а також комбіновані та поєднані пошкодження капсульно-зв'язкового апарату.

Хронічні травми є результатом багаторазової дії одного і того ж травмувального фактора на певну ділянку тіла. З хронічної патології ОРА привертають до себе увагу мікротравматичні ураження суглобів: колінного, гомілковостопного та плечового.

Існує ще один вид травм - мікротравми. Це пошкодження, що одержуються клітинами тканин у результаті одноразового (або частого) впливу та незначно перевищують межі фізіологічного опору тканин і викликають порушення їх функцій і структури (тривалі навантаження на незміцнілий організм дітей і підлітків).

Іноді виділяють дуже легкі травми (без втрати спортивної працездатності) і дуже важкі травми (що призводять до спортивної інвалідності та смертельних наслідків).

Великий інтерес становить дослідження Е.Г. Дінніц (1962) про травматизм серед боксерів, де перше місце за тяжкістю займають черепно-мозкові травми. У цій праці наводяться порівняльні дані про важкий травматизм при заняттях різними видами спорту. Якщо травматизм при заняттях боксом прийняти за 100 %, то друге місце по відношенню до нього займає боротьба (65,1 %); третє - кінний спорт (63,8 %); четверте - фехтування (40,6 %), потім йдуть мотоспорт (26,1 %), гімнастика (18,3 %), хокей (16,3%), лижний спорт (14,0 %), важка атлетика (12,1 %), гребний спорт (11,9 %), самбо (10,8 %), плавання (8,3 %), велосипедний спорт (7,2 %); на останньому місці - легка атлетика (1,2 %).

Аналіз даних статистики зарубіжного спорту показує, що комерційне ставлення до спорту призводить до ігнорування своєчасних заходів профілактики (Н.А. Фролочкіна, 1972). У гонитві за демонстрацією найбільш гострих видовищ спортивної боротьби підприємці нехтують інтересами спортсменів, йдуть свідомо на те, щоб спортсмени ризикували своїм здоров'ям.

Так, наприклад, Н.А. Фролочкіна розглядає 5784 випадки важких травм, отриманих спортсменами різних країн у різних видах спорту. При цьому для кожної країни, відповідно до її національних традицій і поширеності окремих видів спорту, виявилася своя специфіка. Так, у США з 569 смертельних випадків 167 припадають на футбол, 160 - на хокей, 104 - на легку атлетику. У Японії найбільше травм зі смертельним результатом зареєстровано при фехтуванні (1086 з 4469, тобто 24,3 %). На спортивні ігри (баскетбол, ручний м'яч, волейбол) припадає 637 смертельних випадків (14,2 %); на дзюдо - 526 (11,54 %). В Італії з 48 зареєстрованих тяжких травм зі смертельним результатом зафіксовано у футболі.

          Специфіка спортивних травм. Багаторічне вивчення локалізації травм у спортсменів сприяє виявленню найбільш вразливих ланок локомоторного апарату. Як уже неодноразово вказувалося у вітчизняній і зарубіжній літературі (В.К. Добровольський 1962; 3.С. Миронова, 1964, 1968; Е.Е. Аннус, 1975;      3.С. Миронова зі співавт., 1982, та ін.), найбільш вразливою ланкою залишається колінний суглоб, на частку якого припадає близько 50% від всієї патології ОРА. Далі слідує гомілковостопний суглоб, травми та захворювання якого відзначаються у 10% спортсменів. Близько 10 % патології припадає на поперековий і грудний відділи хребта. Водночас слід зазначити велику питому вагу патології гомілки і стопи, що склала близько 6%. Близько 5% патології припадає на ділянки стегна, плечового суглоба та кисті. На зону ліктьового суглоба припадає близько 3,5% патології, а на інші локалізації - від 1,5 до 2,5% патології. Варто наголосити, що ці цифри дають лише загальне уявлення про локалізацію патології ОРА у спортсменів. Локалізація травм має характерні особливості для кожного виду спорту.

Так, питома вага гострих травм і хронічних захворювань ОРА у спортсменів різна: травми склали 61%, а захворювання - 39%. Ці дані підтверджують результати статистичних досліджень багатьох вітчизняних (   В.І. Рокитянський, 1964; Л.М. Дворкін, 1964; В.К. Добровольський, 1964;        3.С. Миронова зі співавт., 1964, 1976) і зарубіжних авторів.

Разом з тим результати деяких досліджень вступають у певне протиріччя з даними І.Н. Пріорова (1958), Л. Ла-Кава (1958), Д. Шойлева (1981), які виявили зворотну залежність, тобто значне переважання кількості хронічних мікротравм ОРА. Ймовірно, це пояснюється тим, що різні автори мали справу з різним контингентом. Так, одні автори дають результати аналізу медичних оглядів, інші - поглиблених етапних обстежень, а треті - дані стаціонару.

При аналізі характеру патології ОРА у спортсменів, в цілому, виявлено, що пошкодження менісків колінного суглоба залишається основною, провідною нозологічною одиницею спортивної травматології (становить 21,4 % всієї патології). Пошкодження менісків найбільш часто зустрічаються в групі ігрових видів спорту (33,1 %), далі йдуть єдиноборства, складнокоординаційні та циклічні види спорту. Пошкодження капсульно-зв'язкового апарату колінного суглоба, гомілковостопного й ліктьового суглобів становлять 11,8 % всієї патології і найбільш часто спостерігаються у групі складнокоординаційних видів, за ними йдуть ігрові, циклічні види та група єдиноборств.

Дані досліджень виявили, що майже 40 % всієї патології ОРА спортсменів припадають на травми суглобів. Переломи ж усіх локалізацій склали 7,1% і близько 6 % - травми міоентезичного апарату (ушкодження м'язів і сухожиль). На забої припало 6,2%, вони частіше спостерігалися в циклічних і ігрових видах спорту.

До хронічних захворювань ОРА належать хвороби суглобів (деформуючий артроз, хвороби жирових тіл і хронічна мікротравматизація зв'язок, остеохондропагії, меніскопатія, хронічний синовіт, бурсити), які становлять 13,8% всієї патології. Хронічні захворювання міоентезичного апарату і окістя відповідно склали 6 і 5,4% патології, а патологія хребта, що включає остеохондрози, спондильоз і спондилоартрози, а також різні варіанти аномалій, - близько 7%. Слід зазначити, що хронічні захворювання ОРА спортсмена, так само як і гострі травми, мають свою специфіку, зумовлену характером спортивної діяльності, особливостями тренувального режиму, періодом підготовки, кваліфікацією, віком, морфологічними, антропометричними, анатомо-функціональними особливостями спортсмена. Крім того, сюди ж можна віднести терміни початку спеціалізації в даному виді спорту та спортивний стаж. Так, хронічні захворювання суглобів найбільш часто відзначаються в циклічних та ігрових видах спорту, а мікротравматичні тендопатії зв'язки надколінка - у швидкісно-силових видах спорту. У цих же видах частіше спостерігається хронічна патологія міоентезичного апарату. Захворювання стоп (поздовжня і поперечна плоскостопість) також спостерігаються, в основному, у тих, хто займається циклічними видами спорту.

Таким чином, специфічні особливості того чи іншого виду спорту знаходять відображення в індивідуальному розходженні співвідношень частоти гострих і хронічних травм та захворювань ОРА.

          В.К. Добровольський і В.А. Трофимов вказують, що легкі травми становлять 91,1 % , середні -7,8 % і важкі 1,1 % усіх пошкоджень. Цікаві дані наводять 3.С. Миронова і Л.3. Хейфец, що відображають розподіл травм за ступенем тяжкості для деяких видів спорту (рис. 1). Дані таблиці не співпадають з даними В.К. Добровольського та В.А. Трофимова - тут травми переважно середньої тяжкості, і тільки в боротьбі та боксі переважають травми важкого ступеня.

Становить інтерес процентне співвідношення різних травм і хронічних захворювань опорно-рухового апарату (викликаних мікротравмами), що потребують тривалого стаціонарного або амбулаторного лікування (табл. 1).

          Серед гострих травм найбільший відсоток становлять ушкодження менісків колінного суглоба й капсульно-зв'язкового апарату суглобів. Серед хронічних захворювань перше місце належить хворобам суглобів (деформуючий артроз, хвороби жирових тіл і хронічна мікротравматизація зв'язок, меніскопатія, бурсити та ін.) Хронічні захворювання м'язів, сухожиль (по всій їх довжині і в місці прикріплення до кістки), захворювання окістя, хребта, включаючи остеохондрози, спондильоз і спондилоартрози, також нерідко зустрічаються у спортсменів.

          За локалізацією травм у спортсменів найчастіше спостерігаються травми нижніх кінцівок (в середньому близько 50%), особливо суглобів (головним чином колінного і гомілковостопного). Розподіл локалізації травм у різних видах спорту наведено в табл. 2.

Як бачимо, травматизм у різних видах спорту неоднаковий. Природно, що чим більше людей займаються тим чи іншим видом спорту, тим відносно більше в ньому травм. Щоб нівелювати розбіжності у кількості тих, що займаються, розраховують число травм на 1000 спортсменів - це так званий інтенсивний показник травматизму (рис. 2).

Інший спосіб виявити ступінь ризику отримання травми в різних видах спорту - це розрахувати кількість отриманих травм на 1000 тренувань або змагань (athlete-exposures). Тобто одне тренування або змагання розцінюється як одне "схильне до спортивного впливу" - зарубіжні дослідники найбільш часто використовують саме цей коефіцієнт (рис. 3). Це результати американського дослідження, яке було оприлюднене 5 травня 2003 року. Були оброблені дані обстеження 20,1 млн спортсменів за 2002 рік.

Оцінюючи можливість травм в окремих видах спорту, В.К. Добровольський вивів коефіцієнт травматизму (з розрахунку 1000 людино-годин занять): так в ігрових видах спорту він коливається від 0,7-1,4, в циклічних видах спорту - від 0,28-1,1, в єдиноборствах  - від 0,1-1,7. На змаганнях з різних видів спорту коефіцієнт травматизму коливається від 4,3-3,9-3,67 (хокей, боротьба, футбол) до 1,82-0,32-0,04 (легка атлетика, теніс, городки). Думки фахівців з питання, коли спортсмени отримують найбільшу кількість травм, розділилися. Одні вважають, що 71,5% травм припадає на навчально-спортивні заняття, а на змаганнях спортсмени отримують травми в 28,5%. Інші ж переконані, що у ході змагань спортсмени отримують 2/3 різних травм. Автори пов'язують такий стан з недостатньою підготовленістю та тренованістю обстежених спортсменів.

У 2007 році Національна Університетська Спортивна Асоціація (NCAA) представила дані про 182 000 пошкоджень - це більш ніж 1 мільйон спортивних звітів за 16-річний період часу (з 1988/1989 по 2003/2004). Ця асоціація, починаючи з 1982 року, збирає стандартизовані дані про пошкодження на університетських спортивних змагань і тренуваннях через систему спостереження за травмами (ISS). Дані з усіх спортивних змагань того періоду показали, що показники травм були статистично значимо вищими на змаганнях (13,8 пошкоджень на 1000 змагань), ніж на тренуваннях (4,0 ушкоджень у 1000 тренувань). За ці 16 років не було відзначено істотних змін у цих показниках.

Більше ніж 50 % усіх пошкоджень припадали на нижні кінцівки. Розтягнення зв'язок щиколотки були найбільш частою травмою з усіх розглянутих видів спорту і становили 15 % від усіх травм. Показники забитих місць і пошкодження передньої хрестоподібної зв'язки значно збільшилися порівняно з попередніми роками (середньорічні прирости 7,0 % і 1,3 %, відповідно). Американський футбол мав найвищі показники пошкодження як на тренуваннях (9,6 пошкоджень на 1000 тренувань), так і на змаганнях (35,9 пошкоджень на 1000 змагань). Тоді як у чоловічому бейсболі спостерігався найнижчий показник травм на тренуваннях (1,9 пошкоджень на 1000 тренувань), а найнижчий показник на змаганнях з жіночого софтболу (4,3 пошкоджень на 1000 змагань). Зведені дані цього дослідження показані на рис. 4 і 5. Усі результати опубліковані в Journal of Athletic Training (Hootman JM et al., 2007).

Це два дуже великих дослідження, результати яких мають велику статистичну достовірність. Але недолік їх полягає в тому, що у США свої переваги в спорті. Там існують види спорту, яких немає у нас - це бейсбол, софтбол або гімнастичні виступи груп підтримки.

Українських або російських досліджень недавнього часу, та ще й такого масштабу знайти не вдалося. Скоріше всього, вони і не проводилися, тому що в підручниках зі спортивної медицини 2000-2010 років наводяться дані 60-х років. З тих часів багато що змінилося, але багато залишилося на рівні того часу, тому є сенс ознайомитися з цими результатами.

Середнє число спортивних травм на 1000 тих, хто займається, на той час становило 4,7. Частота травм під час тренувань, змагань і на навчально- тренувальних зборах неоднакова.

Під час змагань інтенсивний показник дорівнює 8,3, на тренуваннях - 2,1, а на навчально-тренувальних зборах - 2,0. Природно, серед різних видів спорту цей показник сильно різниться. 3.С. Миронова і Л.3. Хейфец наводять наступну кількість травм на кожні 1000 спортсменів у різних видах спорту, які представлені на рис. 6.

Крім того, треба зазначити, що під час занять, на яких з певних причин тренер (викладач) був відсутній, спортивні травми трапляються в 4 рази частіше, ніж у його присутності, що підтверджує його активну роль у профілактиці спортивного травматизму.

Досить цікавим є статистичне дослідження, яке ґрунтувалося на статистиці пошукової системи Яндекс. Аналізувалися кількість запитів у системі Яндекс різних ключових слів на місяць - з березня по грудень 2009 року. Запитували ключові слова "травми" + "[вид спорту]", наприклад, "травми, футбол" або "травми, гімнастика". Таким чином отримали інформацію, травми в яких видах спорту цікавили людей найбільше.

Передбачалося, що ця зацікавленість безпосередньо пов'язана з кількістю травм, що відзначаються в запитуваному виді спорту. При введенні ключових слів не задавалися ніякі обмеження щодо країн світу або регіонів. Результати представлені у вигляді накопичувальної гістограми (рис. 7), в якій довжина стовпчика є сумою запитів за кожен досліджуваний місяць, внесок кожного місяця в загальну суму можна визначити за кольором.

У гістограму не ввійшли наступні досліджені запити (далі в дужках - сума запитів за березень-грудень 2009): "травми, пауерліфтинг" (410), "травми, важка атлетика" (381), "травми, гірські лижі" (334), "травми, дзюдо "(180), "травми, самбо"(174), "травми, плавання"(112), "травми, кінний спорт"(90), "травми, регбі" (57).

Також було досліджено запити "травми, танці", "травми, боротьба" і "травми, велосипед", за якими не була дана статистика за кожен місяць. Однак за спостереженнями можна сказати, що найбільші запити у цих слів були 51, ​​50 і 43 на місяць відповідно.

Питання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте особливості сучасного спорту.

2. Розкрийте сутність поняття «спортивна травма».

3. Які принципи покладені в основу класифікацій травм і захворювань опорно-рухового апарату у спортсменів?

4. Розкрийте специфіку спортивних травм.