У колі українських модерністів початку ХХ століття Олександр Олесь посідає особливе місце, оскільки його поетика тяжіє до емоційного символізму та музичної лірики, тоді як інші митці модернізму розвивали різні, часто інтелектуально загострені напрями.
Леся Українка близька до Олеся спільною модерністською установкою на оновлення художньої мови та відхід від народницького реалізму. Проте її творчість значно раціональніша й філософськи структурована. Леся Українка осмислює екзистенційні проблеми через інтелектуальний конфлікт, драматичну дію, міф і символ, тоді як О. Олесь зосереджується на ліричному переживанні, настрої, миттєвому емоційному імпульсі. Якщо для Лесі важлива боротьба духу й ідеї, то для Олеся це буде внутрішній стан людини в історичному вирі.
Микола Вороний найближчий до Олеся як теоретик і практик символізму. Обох поєднує орієнтація на “чисте мистецтво”, культ краси, музикальність вірша. Водночас Вороний більше тяжіє до естетизму й програмності, свідомо артикулюючи модерністські принципи, тоді як О. Олесь діє інтуїтивніше: його символізм менш декларативний, але глибше емоційно вкорінений у національний досвід і історичну драму.
Ольга Кобилянська представляє іншу гілку модернізму, таку як неоромантизм і ранній психологічний модернізм у прозі. Її цікавить проблема особистісної свободи, жіночої емансипації, конфлікт особистості з традиційним суспільством. О. Олесь, на відміну від О. Кобилянської, рідше аналізує соціальні моделі чи психологічні типи; його увага зосереджена на універсальних почуттях — любові, втраті, надії, туги за Батьківщиною. Водночас обох об’єднує європейська орієнтація й відхід від суто етнографічної поетики.
Якщо звертати увагу на роль у формуванні нової літературної традиції, то Олександр Олесь зробив значний внесок у переході української поезії від народницько-реалістичної моделі до модерної ліричної традиції. Він легітимізував інтимну лірику як повноцінний спосіб національного самовираження, довівши, що українська поезія може бути тонкою, музичною, психологічно нюансованою і водночас суспільно значущою. Саме О. Олесь підготував ґрунт для подальших поетичних експериментів Павла Тичини, Євгена Маланюка, поетів еміграції та міжвоєнного модернізму.
Творчість О. Олеся формувалася під відчутним впливом французького та польського символізму, а також європейського неоромантизму. Йому близькі ідеї Верлена про “музику передусім”, символістське прагнення передати не подію, а настрій і внутрішній стан. Водночас у його поезії відчутні й інші імпресіоністичні прийоми, такі як фрагментарність, мінливість образу, світлотіньові ефекти. Ці європейські впливи він органічно поєднав з українською пісенною традицією, фольклорним мелосом і національною історичною пам’яттю. Саме ця синтеза зробила його творчість модерною за формою і глибоко українською за змістом.
Леся Українка близька до Олеся спільною модерністською установкою на оновлення художньої мови та відхід від народницького реалізму. Проте її творчість значно раціональніша й філософськи структурована. Леся Українка осмислює екзистенційні проблеми через інтелектуальний конфлікт, драматичну дію, міф і символ, тоді як О. Олесь зосереджується на ліричному переживанні, настрої, миттєвому емоційному імпульсі. Якщо для Лесі важлива боротьба духу й ідеї, то для Олеся це буде внутрішній стан людини в історичному вирі.
Микола Вороний найближчий до Олеся як теоретик і практик символізму. Обох поєднує орієнтація на “чисте мистецтво”, культ краси, музикальність вірша. Водночас Вороний більше тяжіє до естетизму й програмності, свідомо артикулюючи модерністські принципи, тоді як О. Олесь діє інтуїтивніше: його символізм менш декларативний, але глибше емоційно вкорінений у національний досвід і історичну драму.
Ольга Кобилянська представляє іншу гілку модернізму, таку як неоромантизм і ранній психологічний модернізм у прозі. Її цікавить проблема особистісної свободи, жіночої емансипації, конфлікт особистості з традиційним суспільством. О. Олесь, на відміну від О. Кобилянської, рідше аналізує соціальні моделі чи психологічні типи; його увага зосереджена на універсальних почуттях — любові, втраті, надії, туги за Батьківщиною. Водночас обох об’єднує європейська орієнтація й відхід від суто етнографічної поетики.
Якщо звертати увагу на роль у формуванні нової літературної традиції, то Олександр Олесь зробив значний внесок у переході української поезії від народницько-реалістичної моделі до модерної ліричної традиції. Він легітимізував інтимну лірику як повноцінний спосіб національного самовираження, довівши, що українська поезія може бути тонкою, музичною, психологічно нюансованою і водночас суспільно значущою. Саме О. Олесь підготував ґрунт для подальших поетичних експериментів Павла Тичини, Євгена Маланюка, поетів еміграції та міжвоєнного модернізму.
Творчість О. Олеся формувалася під відчутним впливом французького та польського символізму, а також європейського неоромантизму. Йому близькі ідеї Верлена про “музику передусім”, символістське прагнення передати не подію, а настрій і внутрішній стан. Водночас у його поезії відчутні й інші імпресіоністичні прийоми, такі як фрагментарність, мінливість образу, світлотіньові ефекти. Ці європейські впливи він органічно поєднав з українською пісенною традицією, фольклорним мелосом і національною історичною пам’яттю. Саме ця синтеза зробила його творчість модерною за формою і глибоко українською за змістом.