Короткий біографічний нарис: основні події життя, які вплинули на його творчість.Історичний і культурний контекст: Україна кінця ХІХ – початку ХХ століття (національне відродження, революційні події, еміграція).Роль Олескандра Олеся в українській літературі: від модернізму до емігрантської літератури.Чи вдалося Олександру Олесю досягнути тієї емоційної глибини, яку він прагнув передати?Яке місце він посідає у вашому особистому розумінні української літератури?
Короткий біографічний нарис: основні події життя, які вплинули на його творчість.Історичний і культурний контекст: Україна кінця ХІХ – початку ХХ століття (національне відродження, революційні події, еміграція).
Олександр Олесь (справжнє прізвище — Кандиба) народився 23 листопада (5 грудня) 1878 року у родині Івана Федоровича Кандиби та його дружини Катерини (Олександри) Василівни в містечку Білопілля Харківської губернії.
Батько поета працював на рибних промислах на Волзі, і випадково втопився на річці, коли Олександру було 11 років. Мати, дві сестри, дід, який жив у селі і до якого щороку їздив хлопець, були його найближчою родиною. У чотири роки Сашко навчився читати. А дядько Василь, з яким жили в одній хаті, прилучив до творів Т. Шевченка, П. Куліша та М. Вовчка.
Початкову освіту здобув у сільській школі. У 15-річному віці (1893) вступив до хліборобської школи у містечку Деркачі неподалік Харкова. Там Олександр брав участь у випуску рукописних журналів «Комета» та «Первоцвіт», в яких з'являються його перші вірші.
Став вільним слухачем агрономічного відділення Київського політехнічного інституту, незабаром через матеріальні нестатки Олесь змушений був залишити його. Працював у маєтку промисловця практикантом.
1903 року Олесь склав іспит із латини і вступив до Харківського ветеринарного інституту. Під час навчання в інституті водночас заробляв на прожиття статистиком у земстві.
На канікулах працював, роблячи заміри будівель. У Харкові Олександр Олесь познайомився з Вірою Свадковською, яка разом із його сестрою Марусею навчалася на історико-філологічному відділенні Бестужевських курсів у Петербурзі, а він мешкав в одній кімнаті з Віриним братом Миколою. Кохання надихнуло Олександра Олеся на написання романсу, який і досі дуже популярний: «Сміються, плачуть солов’ї»: «Сміються, плачуть солов’ї і б’ють піснями в груди. / Цілуй її, цілуй її, знов молодість не буде!». Через фінансові проблеми О. Кандиби дівчина упродовж п’яти років не наважувалася вийти за нього заміж і тільки у 1907 р. погодилася. Віра ніжно називала Олександра Олесем, таким чином і виник псевдонім - Олександр Олесь.
Поки Віра навчалася в Петербурзі, Олександр Олесь відвідував кохану, ходив до театру, захоплювався грою Федора Шаляпіна. У цей час за підтримки першої в Російській імперії жінки - доктора історії Олександри Єфименко на кошти громадського діяча Петра Стебницького готували першу збірку поета «З журбою радість обнялась». На початку 1907 р. Олесь писав дружині: «Чи ти думала, що наша книжка буде мати такий успіх, а ім’я, дане тобою, зробиться символом кохання?» Критики схвально сприйняли збірку. У ялтинській газеті з’явилася позитивна рецензія із символічною назвою «Український Боян». Михайло Грушевський вважав, що це видання розірвало піввікове коло наслідування Тараса Шевченка, оживило українську поезію.
На першу книжку із захопленням відгукнувся Іван Франко: «Весною дише від сих віршів... Майже кожний віршик так і проситься під ноти, має в собі мелодію». Минуло кілька років, і Микола Лисенко створив музику на тексти віршів «Айстри», «Сміються, плачуть солов’ї», «Гроза пройшла, зітхнули трави», Кирило Стеценко - на поезію «Сосна», Станіслав Людкевич - «Тайна», Яків Степовий - «Не беріть із зеленого лугу верби».
«Україна отримала лірика, якого очікувала ще з часів Тараса Шевченка».
Михайло Грушевський
Друга збірка «Поезії. Книга II» (1909) Олександра Олеся, як і перша, вийшла в Петербурзі. Цензура, налякана тогочасними подіями, заборонила первісну назву «Будь мечем моїм!». У 1909 р. письменник написав драму «По дорозі в Казку», дуже близьку за звучанням до творів Моріса Метерлінка. Згодом з’явилися такі драматичні твори, як «Трагедія серця», «Тихого вечора», «Осінь», «Танець життя», «На свій шлях». У Києві побачила світ «Книжка третя» віршів Олександра Олеся. До цього видання увійшла драматична поема «Весняна казка» («Над Дніпром»), що всіма своїми рисами нагадує драму-феєрію.
Із жовтня 1909 р. Олесь стає ветеринарним лікарем у Києві. Із 1911 р. співпрацював з редакцією «Літературно-наукового вісника» та видавництвом «Лан». Талант митця розквітав: у 1907-1918 рр. написав і видав шість книг.
1912 р. Олександр Олесь побував на Гуцульщині: «Я стояв, дивився і не міг надивитися на сей прекрасний народ, що не зазнав панщини, що зберіг вільну душу, мову і старосвітські звичаї, повні краси». Свої незабутні враження поет втілив у поемі на «На зелених горах» (1915). У Карпатах Олесь познайомився з Іваном Франком, Володимиром Гнатюком, Ольгою Кобилянською, Михайлом Коцюбинським. 1913 р., побувавши в Австрії та Італії, він написав вірші «Мов келих срібного вина», «Італійська ніч підкралась», «В долині тихий сон летить», які вважають неперевершеними зразками мариністики.
Олександр Олесь був талановитим музикантом: грав на арфі, лірі, кобзі, «які були у великій злагоді з його музою».
Хоч поет не був політичним діячем, але його чутлива душа не могла залишатися байдужою до тогочасних подій. З огляду на ймовірні переслідування більшовицьким урядом у 1919 р. Олександр Олесь залишив Україну. Спочатку він виїхав до Будапешта як аташе з питань культури посольства Української Народної Республіки в Угорщині, з 1920 р. проживав у Відні, де очолював Союз українських журналістів і редагував журнал «На переломі». Під псевдонімом В. Валентин друкував свої публікації, а 1912 р. під цим самим псевдонімом вийшла його нова книга «Перезва» - збірка гостросатиричних віршових творів, що викривали побут і політичні принципи емігрантської громади: «Вони зійшлися, небораки, в ім’я найвищої мети, // I перегризлись, як собаки, пересварились, як коти».
У 1921 р. до Олександра Олеся почали надходити страшні звістки про голод в Україні, і він організував збір коштів для голодуючих. Письменник дуже переживав за дружину й сина Олега: «Дуже засмучений, що ви не одержали грошей, посланих мною... на Академію наук. ...Чи дістали ви вже дозвіл на виїзд? ...Ждатиму вас у Берліні. Я вже зневірююсь... гублю останнє здоров’я. Без вас мені нічого не треба, Рутонько!» (саме так письменник ніжно називав дружину). Олександр Олесь намагався підтримувати літературний талант сина, яким дуже пишався: «Твої оповідання нові прочитав. Мабуть, і я, старий, так не втну! Не кидай писати! З тебе вийдуть люди. Знаю, що ти мене заткнеш за пояс!.. Жду тебе!» У 1923 р. Червоний Хрест допоміг дружині та синові письменника виїхати за кордон. Сім’я Кандиб возз’єдналася. Олег у Карловому університеті вивчав слов’янську археологію і восени 1930 р. навіть захистив дисертацію, працював у Чеському національному музеї, викладав у Гарварді, мав активну громадянську позицію. Батько пишався сином. Олег успадкував від батька поетичний дар, згодом став відомий як поет Олег Ольжич.
Із 1924 р. Олександр Олесь жив у Празі, брав безпосередню участь у заснуванні Українського вільного університету. Митець заявив про себе і як дитячий автор: інсценізував народні казки «Івасик-Телесик», «Лісовий цар Ох», «Солом’яний бичок», «Злидні», «Микита Кожум’яка».
У Празі поет познайомився зі співачкою Марією Фабіановою, яка народила від нього сина (згодом став відомий як чеський поет Олександр Кандиба). Дружина зуміла пробачити чоловікові зраду. Любовний трикутник послужив сюжетом драми «Ніч на полонині» (1941), яку 1968 р. вперше поставив Львівський драматичний театр ім. Марії Заньковецької.
Письменник дуже тужив за Батьківщиною: «Україна не те, що тут. Там інакше й дихалося». Спочатку в Україні ще виходили твори Олеся, якого знали як перекладача і драматурга. Після написання драми «Земля обітована» про сім’ю репресованих західноукраїнських митців Крушельницьких, яких замучили у сталінських катівнях, Олеся почали називати «ворогом народу». Митець прагнув повернутися на Батьківщину, стежив за мистецьким і політичним життям, відгукувався на нерадісні звістки з України. Болем і жалем сповнений його вірш «І ти продався їм, Тичино...». До речі, Павло Тичина визнавав Олександра Олеся своїм учителем і наставником, присвятивши йому свою першу збірку.
У вересні 1939 р. розпочалася Друга світова війна. Поета не покидали тривожні думи про сина, активного члена Організації українських націоналістів, заступника її керівника.
У 1943 р. в Олександра Олеся виявили ознаки непомірного розширення серця, почалася водянка легень. Наступного року лікарі поставили невтішний діагноз-вирок. У червні 1944 р. нацисти закатували в концтаборі Заксенгаузен його сина Олега, це прискорило батькову смерть.
Перед смертю Олександр Олесь сказав своїй дружині: «Довго не будеш сама. Без мене не проживеш, бо ти непрактична. Скоро підеш за мною». Він пережив свого сина лише на 42 дні і не дожив до народження онука, також Олега, 9 днів. Помираючи, митець просив принести на його могилу хоч пригорщу землі з Байкового кладовища, щоб йому легше лежалося під чужим дерном. Помер письменник 22 липня 1944 р., похований на Ольшанському кладовищі в Празі.
Та навіть після смерті поет не мав спокою. За чеськими законами, родичі або друзі померлих повинні платити щорічний податок за місце на кладовищі. За могилу Олександра Олеся ці гроші вносив В. Михайлишин, виходець з України. Після його смерті син вирішив поховати батька в могилі Олександра Олеся. 3 січня 2017 р. останки письменника та його дружини Віри було ексгумовано. 29 січня 2017 р. їхній прах після панахиди у Володимирському соборі перепоховано на Лук'янівському кладовищі у Києві. В останню путь подружжю привезли грудочку землі з рідного Білопілля. Пророчими виявилися слова поета: «Не вірив я в життя по смерті, / Тепер я вірю в диво з див. // Було для мене страшно вмерти, / Умер і нагло знов ожив».
Роль Олескандра Олеся в українській літературі: від модернізму до емігрантської літератури.Чи вдалося Олександру Олесю досягнути тієї емоційної глибини, яку він прагнув передати?
В українську літературу Олесь входить як поет, що розширив тематичний, стильовий, настроєвий діапазони лірики, підніс виражальну силу українського художнього слова. Не будучи "модерністом" ні за організаційною приналежністю, ні по суті, Олесь вніс новаторські моменти в розвиток української поезії. Не вдаючись до будь-яких маніфестів, декларацій, він своєю творчістю наголосив на естетичній цінності поетичного твору, рішуче заперечив абстрактну декламаційність, хоч би якими завданнями вона надихалась. Загалом не нова на поетичні ідеї, віршові прийоми і навіть образи (взяті номенклатурне, самі по собі), поезія Олеся уже з виходом першої збірки завоювала прихильність знавців літератури і масового інтелігентного читача. У ній були представлені безпосередність і щирість поетичного вислову, глибокий внутрішній драматизм почуття, багатство мінливих відтінків настрою. Життя природи, кохання, перипетії громадської боротьби – основна тематика першої збірки, що надовго визначила й тематику творчого доробку поета.
Надзвичайно вразливе, діткливе "я" ліричного героя Олеся однаково чутливо резонує на найменші перепади у стосунках з коханою, на зміни в настроях мас, на рух у рослинному й тваринному світі, атмосфері. Всеосяжність сфер поетового почуття відбита інколи в межах одного й того ж твору ("Цілий день ти нудилась в кімнаті своїй", "Погасло сонце ласки і тепла" та ін.). Легкий, майже невагомий перехід від одного зовнішнього явища до іншого, а від них – до стану власної душі притаманний багатьом творам Олеся ("Сніг в гаю... але весною", "Дві хмароньки пливли кудись", "В міщанській одіжі і в рідному вінку", "Зима... і пролісок блакитний!", "На гори високі, на срібло снігів" та ін.). Суб'єктивне враження і сприйняття покладено і в основу його громадянської лірики.
Поет відобразив народне – і водночас власне – пробудження в роки революції ("Сонце на обрії, ранок встає", "Ти знову у мене окрилюєш мрії", "Я більше не плачу..."), оспівав червоний прапор боротьби ("Воля!? Воля?! Сниться, може?", "1 Мая"). Однак у віршах Олеся не знайти концептуального осмислення революційної боротьби: йдеться, звичайно, не про декларативне висунення якихось віршових "програм" (такі поетичні форми органічно чужі для Олеся), а про широкий політичний світогляд. Він у поезії Олеся відсутній навіть там, де мова заходить про кінцеву мету революції, про поетове слово у ній. Тут багато непідробного пафосу, ліричної виразності, але не досить політичної конкретності. В образній системі Олеся наявні релікти народницької символіки, окремих народницьких мотивів (зокрема, з Надсона). Проте навіть ці штампи невпізнанне трансформуються у тонкому суб'єктивному почутті. Не подаючи політичної концепції, громадянська поезія Олеся цікава як суб'єктивний документ суспільної боротьби епохи.
Дуже вразлива, можна сказати, тендітна душа ліричного героя хворобливо реагує на всі перипетії цієї боротьби. Героя повергають у розпач тимчасові поразки, розправи, репресії ("Хто ви, хто ви з нагаями?..", "Над трупами", "Капітану Шмідту", "Міцно і солодко, кров'ю упившись..."), йому дорога найменша надія на перемогу ("Сонце на обрії, ранок встає", "Вони – обідрані, розбуті"). Громадянські настрої й переживання поета у найрізноманітніші способи (метафоричні асоціації, алегоричні паралелі, композиційні зіставлення в межах твору, циклу, збірки віршів) перегукуються з образами природи, поєднуються з колізіями особистого, внутрішнього життя. На відміну від ліричного героя П. Грабовського герой лірики Олеся не є безпосереднім учасником боротьби (крім інших якостей, йому бракує твердості волі), але надзвичайно співчутливо й зацікавлено її відображає. В основі художнього світу Олеся, створюваного інтимною лірикою (та й лірикою громадянського характеру), лежить неоромантичне протиставлення дійсного життя, з одного боку, і мрій та сподівань героя – з другого.
Надзвичайно вразливе, діткливе "я" ліричного героя Олеся однаково чутливо резонує на найменші перепади у стосунках з коханою, на зміни в настроях мас, на рух у рослинному й тваринному світі, атмосфері. Всеосяжність сфер поетового почуття відбита інколи в межах одного й того ж твору ("Цілий день ти нудилась в кімнаті своїй", "Погасло сонце ласки і тепла" та ін.). Легкий, майже невагомий перехід від одного зовнішнього явища до іншого, а від них – до стану власної душі притаманний багатьом творам Олеся ("Сніг в гаю... але весною", "Дві хмароньки пливли кудись", "В міщанській одіжі і в рідному вінку", "Зима... і пролісок блакитний!", "На гори високі, на срібло снігів" та ін.). Суб'єктивне враження і сприйняття покладено і в основу його громадянської лірики.
Поет відобразив народне – і водночас власне – пробудження в роки революції ("Сонце на обрії, ранок встає", "Ти знову у мене окрилюєш мрії", "Я більше не плачу..."), оспівав червоний прапор боротьби ("Воля!? Воля?! Сниться, може?", "1 Мая"). Однак у віршах Олеся не знайти концептуального осмислення революційної боротьби: йдеться, звичайно, не про декларативне висунення якихось віршових "програм" (такі поетичні форми органічно чужі для Олеся), а про широкий політичний світогляд. Він у поезії Олеся відсутній навіть там, де мова заходить про кінцеву мету революції, про поетове слово у ній. Тут багато непідробного пафосу, ліричної виразності, але не досить політичної конкретності. В образній системі Олеся наявні релікти народницької символіки, окремих народницьких мотивів (зокрема, з Надсона). Проте навіть ці штампи невпізнанне трансформуються у тонкому суб'єктивному почутті. Не подаючи політичної концепції, громадянська поезія Олеся цікава як суб'єктивний документ суспільної боротьби епохи.
Дуже вразлива, можна сказати, тендітна душа ліричного героя хворобливо реагує на всі перипетії цієї боротьби. Героя повергають у розпач тимчасові поразки, розправи, репресії ("Хто ви, хто ви з нагаями?..", "Над трупами", "Капітану Шмідту", "Міцно і солодко, кров'ю упившись..."), йому дорога найменша надія на перемогу ("Сонце на обрії, ранок встає", "Вони – обідрані, розбуті"). Громадянські настрої й переживання поета у найрізноманітніші способи (метафоричні асоціації, алегоричні паралелі, композиційні зіставлення в межах твору, циклу, збірки віршів) перегукуються з образами природи, поєднуються з колізіями особистого, внутрішнього життя. На відміну від ліричного героя П. Грабовського герой лірики Олеся не є безпосереднім учасником боротьби (крім інших якостей, йому бракує твердості волі), але надзвичайно співчутливо й зацікавлено її відображає. В основі художнього світу Олеся, створюваного інтимною лірикою (та й лірикою громадянського характеру), лежить неоромантичне протиставлення дійсного життя, з одного боку, і мрій та сподівань героя – з другого.
Неоромантичним є популярний у творах Олеся мотив дочасного чи вражаюче-короткочасного буяння ("Айстри", "Єсть дивні лілеї, що вранці родившись", "Єсть квіти такі, що ніколи не квітнуть" та ін.). Саме цей "єдиний раз" квітування гармонійно перенесено Олесем на любовну тематику: "Квітки любові розцвітають єдиний раз, єдиний раз". Поет воєдино зливає контрастні поняття: мовиться про біль, муки, кров, рани, і все це стає ще болючішим від того, що з них проростає "ніжність" і "жаль", що все це здійснюється в пошуках тієї "ніжності", відсутність якої скрушно переживається. У змалюванні любові Олесем немає різких, контрастних барв, що йдуть, як правило, від гостроти самоусвідомлення (лірика Франка, Лесі Українки, почасти й Маковея), але поза цим трактування любові в нього досить різноманітне: це й безнадійне кохання, і зовнішніми умовами спричинена недосяжність любові, і таємнича приреченість закоханих не мати одне одного, і нарешті, радісно-тріумфуюче проникнення любові в серце, що сповняє собою всю істоту і природу загалом.
Природа в ліриці Олеся виступає не просто зовнішнім аналогом чи тлом переживань людини: поету притаманний своєрідний поетичний пантеїзм – розлиття почуттів (і взагалі особистості) в житті квітів, трав, сонячного проміння. Саме завдяки високому ступеневі нероз'єднаності емоцій людини й природи остання в поета мало конкретизована описово (переважають загальні назви – пташки, квіти – або ж назви, що встигли стати штампами–солов'ї, жайворонки, орли). Однак природа в поезії Олеся живе дуже виразним життям. За всієї недеталізованості описів поет тонко передає її порухи й настрої, відображення природи у нього переважно музичне, з очевидно відчутними ритмами. Кращими зразками пейзажної лірики Олеся є ряд віршів із циклу "Щороку" (третя книга), де змальовано річний круговорот природи. Привертають увагу інтонаційні засоби, якими передано рух.
Ліричні твори Олеся, музикальні, часто "романсові" за формою, віддавна привертали увагу композиторів – М. Лисенка ("Сміються, плачуть солов'ї", "Айстри", "Гроза пройшла... зітхнули трави"), К. Стеценка ("Сосна"), Я. Степового ("Не беріть із зеленого лугу верби"), С. Людкевича ("Тайна") та ін. У драматичних творах Олеся ("По дорозі в Казку", "Трагедія серця", "Над Дніпром", "Ніч на полонині" тощо) ще виразніше, ніж у поезії, проявилась неоромантична концепція. Юнак, герой драматичного етюда "По дорозі в Казку", веде юрбу безвольних людей з темного лісу в напрямі сонячної країни. Він один здатен визначати дорогу по червоних маках, що виросли з крові його попередників. Розкривши груди, проламує він шлях юрбі, але за кілька кроків до мети на мить занепадає духом, піддається сумнівам щодо вірності напряму – і цього достатньо, щоб натовп розчарувався в обожнюваному героєві і повернув назад. Цей драматичний етюд, як і інші, має сюжетно-образну спільність з драматургією М. Метерлінка, Г. Гауптмана, Лесі Українки, Я. Райніса, з романтичними творами М. Горького.
Яке місце він посідає у вашому особистому розумінні української літератури?
Олександр Олесь посідає важливе місце у моєму особистому розумінні української літератури. Адже поет порушує серйозні й актуальні, до наших днів, питання і теми у своїй творчості. Олександр Олесь справжній майстер своєї справи, а також відданий патріот своєї Батьківщини. Він любив рідну землю, його душа нестерпно тужила і сумувала за Україною, багато років свого життя він прожив у надії, що повернеться додому, він намагався робити все для цього. Це можна спостерігати у його творчості. Тому, так, Олександр Олесь дійсно є невід'ємною частиною української культури та літератури.
Олександр Олесь (справжнє прізвище — Кандиба) народився 23 листопада (5 грудня) 1878 року у родині Івана Федоровича Кандиби та його дружини Катерини (Олександри) Василівни в містечку Білопілля Харківської губернії.
Батько поета працював на рибних промислах на Волзі, і випадково втопився на річці, коли Олександру було 11 років. Мати, дві сестри, дід, який жив у селі і до якого щороку їздив хлопець, були його найближчою родиною. У чотири роки Сашко навчився читати. А дядько Василь, з яким жили в одній хаті, прилучив до творів Т. Шевченка, П. Куліша та М. Вовчка.
Початкову освіту здобув у сільській школі. У 15-річному віці (1893) вступив до хліборобської школи у містечку Деркачі неподалік Харкова. Там Олександр брав участь у випуску рукописних журналів «Комета» та «Первоцвіт», в яких з'являються його перші вірші.
Став вільним слухачем агрономічного відділення Київського політехнічного інституту, незабаром через матеріальні нестатки Олесь змушений був залишити його. Працював у маєтку промисловця практикантом.
1903 року Олесь склав іспит із латини і вступив до Харківського ветеринарного інституту. Під час навчання в інституті водночас заробляв на прожиття статистиком у земстві.
На канікулах працював, роблячи заміри будівель. У Харкові Олександр Олесь познайомився з Вірою Свадковською, яка разом із його сестрою Марусею навчалася на історико-філологічному відділенні Бестужевських курсів у Петербурзі, а він мешкав в одній кімнаті з Віриним братом Миколою. Кохання надихнуло Олександра Олеся на написання романсу, який і досі дуже популярний: «Сміються, плачуть солов’ї»: «Сміються, плачуть солов’ї і б’ють піснями в груди. / Цілуй її, цілуй її, знов молодість не буде!». Через фінансові проблеми О. Кандиби дівчина упродовж п’яти років не наважувалася вийти за нього заміж і тільки у 1907 р. погодилася. Віра ніжно називала Олександра Олесем, таким чином і виник псевдонім - Олександр Олесь.
Поки Віра навчалася в Петербурзі, Олександр Олесь відвідував кохану, ходив до театру, захоплювався грою Федора Шаляпіна. У цей час за підтримки першої в Російській імперії жінки - доктора історії Олександри Єфименко на кошти громадського діяча Петра Стебницького готували першу збірку поета «З журбою радість обнялась». На початку 1907 р. Олесь писав дружині: «Чи ти думала, що наша книжка буде мати такий успіх, а ім’я, дане тобою, зробиться символом кохання?» Критики схвально сприйняли збірку. У ялтинській газеті з’явилася позитивна рецензія із символічною назвою «Український Боян». Михайло Грушевський вважав, що це видання розірвало піввікове коло наслідування Тараса Шевченка, оживило українську поезію.
На першу книжку із захопленням відгукнувся Іван Франко: «Весною дише від сих віршів... Майже кожний віршик так і проситься під ноти, має в собі мелодію». Минуло кілька років, і Микола Лисенко створив музику на тексти віршів «Айстри», «Сміються, плачуть солов’ї», «Гроза пройшла, зітхнули трави», Кирило Стеценко - на поезію «Сосна», Станіслав Людкевич - «Тайна», Яків Степовий - «Не беріть із зеленого лугу верби».
«Україна отримала лірика, якого очікувала ще з часів Тараса Шевченка».
Михайло Грушевський
Друга збірка «Поезії. Книга II» (1909) Олександра Олеся, як і перша, вийшла в Петербурзі. Цензура, налякана тогочасними подіями, заборонила первісну назву «Будь мечем моїм!». У 1909 р. письменник написав драму «По дорозі в Казку», дуже близьку за звучанням до творів Моріса Метерлінка. Згодом з’явилися такі драматичні твори, як «Трагедія серця», «Тихого вечора», «Осінь», «Танець життя», «На свій шлях». У Києві побачила світ «Книжка третя» віршів Олександра Олеся. До цього видання увійшла драматична поема «Весняна казка» («Над Дніпром»), що всіма своїми рисами нагадує драму-феєрію.
Із жовтня 1909 р. Олесь стає ветеринарним лікарем у Києві. Із 1911 р. співпрацював з редакцією «Літературно-наукового вісника» та видавництвом «Лан». Талант митця розквітав: у 1907-1918 рр. написав і видав шість книг.
1912 р. Олександр Олесь побував на Гуцульщині: «Я стояв, дивився і не міг надивитися на сей прекрасний народ, що не зазнав панщини, що зберіг вільну душу, мову і старосвітські звичаї, повні краси». Свої незабутні враження поет втілив у поемі на «На зелених горах» (1915). У Карпатах Олесь познайомився з Іваном Франком, Володимиром Гнатюком, Ольгою Кобилянською, Михайлом Коцюбинським. 1913 р., побувавши в Австрії та Італії, він написав вірші «Мов келих срібного вина», «Італійська ніч підкралась», «В долині тихий сон летить», які вважають неперевершеними зразками мариністики.
Олександр Олесь був талановитим музикантом: грав на арфі, лірі, кобзі, «які були у великій злагоді з його музою».
Хоч поет не був політичним діячем, але його чутлива душа не могла залишатися байдужою до тогочасних подій. З огляду на ймовірні переслідування більшовицьким урядом у 1919 р. Олександр Олесь залишив Україну. Спочатку він виїхав до Будапешта як аташе з питань культури посольства Української Народної Республіки в Угорщині, з 1920 р. проживав у Відні, де очолював Союз українських журналістів і редагував журнал «На переломі». Під псевдонімом В. Валентин друкував свої публікації, а 1912 р. під цим самим псевдонімом вийшла його нова книга «Перезва» - збірка гостросатиричних віршових творів, що викривали побут і політичні принципи емігрантської громади: «Вони зійшлися, небораки, в ім’я найвищої мети, // I перегризлись, як собаки, пересварились, як коти».
У 1921 р. до Олександра Олеся почали надходити страшні звістки про голод в Україні, і він організував збір коштів для голодуючих. Письменник дуже переживав за дружину й сина Олега: «Дуже засмучений, що ви не одержали грошей, посланих мною... на Академію наук. ...Чи дістали ви вже дозвіл на виїзд? ...Ждатиму вас у Берліні. Я вже зневірююсь... гублю останнє здоров’я. Без вас мені нічого не треба, Рутонько!» (саме так письменник ніжно називав дружину). Олександр Олесь намагався підтримувати літературний талант сина, яким дуже пишався: «Твої оповідання нові прочитав. Мабуть, і я, старий, так не втну! Не кидай писати! З тебе вийдуть люди. Знаю, що ти мене заткнеш за пояс!.. Жду тебе!» У 1923 р. Червоний Хрест допоміг дружині та синові письменника виїхати за кордон. Сім’я Кандиб возз’єдналася. Олег у Карловому університеті вивчав слов’янську археологію і восени 1930 р. навіть захистив дисертацію, працював у Чеському національному музеї, викладав у Гарварді, мав активну громадянську позицію. Батько пишався сином. Олег успадкував від батька поетичний дар, згодом став відомий як поет Олег Ольжич.
Із 1924 р. Олександр Олесь жив у Празі, брав безпосередню участь у заснуванні Українського вільного університету. Митець заявив про себе і як дитячий автор: інсценізував народні казки «Івасик-Телесик», «Лісовий цар Ох», «Солом’яний бичок», «Злидні», «Микита Кожум’яка».
У Празі поет познайомився зі співачкою Марією Фабіановою, яка народила від нього сина (згодом став відомий як чеський поет Олександр Кандиба). Дружина зуміла пробачити чоловікові зраду. Любовний трикутник послужив сюжетом драми «Ніч на полонині» (1941), яку 1968 р. вперше поставив Львівський драматичний театр ім. Марії Заньковецької.
Письменник дуже тужив за Батьківщиною: «Україна не те, що тут. Там інакше й дихалося». Спочатку в Україні ще виходили твори Олеся, якого знали як перекладача і драматурга. Після написання драми «Земля обітована» про сім’ю репресованих західноукраїнських митців Крушельницьких, яких замучили у сталінських катівнях, Олеся почали називати «ворогом народу». Митець прагнув повернутися на Батьківщину, стежив за мистецьким і політичним життям, відгукувався на нерадісні звістки з України. Болем і жалем сповнений його вірш «І ти продався їм, Тичино...». До речі, Павло Тичина визнавав Олександра Олеся своїм учителем і наставником, присвятивши йому свою першу збірку.
У вересні 1939 р. розпочалася Друга світова війна. Поета не покидали тривожні думи про сина, активного члена Організації українських націоналістів, заступника її керівника.
У 1943 р. в Олександра Олеся виявили ознаки непомірного розширення серця, почалася водянка легень. Наступного року лікарі поставили невтішний діагноз-вирок. У червні 1944 р. нацисти закатували в концтаборі Заксенгаузен його сина Олега, це прискорило батькову смерть.
Перед смертю Олександр Олесь сказав своїй дружині: «Довго не будеш сама. Без мене не проживеш, бо ти непрактична. Скоро підеш за мною». Він пережив свого сина лише на 42 дні і не дожив до народження онука, також Олега, 9 днів. Помираючи, митець просив принести на його могилу хоч пригорщу землі з Байкового кладовища, щоб йому легше лежалося під чужим дерном. Помер письменник 22 липня 1944 р., похований на Ольшанському кладовищі в Празі.
Та навіть після смерті поет не мав спокою. За чеськими законами, родичі або друзі померлих повинні платити щорічний податок за місце на кладовищі. За могилу Олександра Олеся ці гроші вносив В. Михайлишин, виходець з України. Після його смерті син вирішив поховати батька в могилі Олександра Олеся. 3 січня 2017 р. останки письменника та його дружини Віри було ексгумовано. 29 січня 2017 р. їхній прах після панахиди у Володимирському соборі перепоховано на Лук'янівському кладовищі у Києві. В останню путь подружжю привезли грудочку землі з рідного Білопілля. Пророчими виявилися слова поета: «Не вірив я в життя по смерті, / Тепер я вірю в диво з див. // Було для мене страшно вмерти, / Умер і нагло знов ожив».
Роль Олескандра Олеся в українській літературі: від модернізму до емігрантської літератури.Чи вдалося Олександру Олесю досягнути тієї емоційної глибини, яку він прагнув передати?
В українську літературу Олесь входить як поет, що розширив тематичний, стильовий, настроєвий діапазони лірики, підніс виражальну силу українського художнього слова. Не будучи "модерністом" ні за організаційною приналежністю, ні по суті, Олесь вніс новаторські моменти в розвиток української поезії. Не вдаючись до будь-яких маніфестів, декларацій, він своєю творчістю наголосив на естетичній цінності поетичного твору, рішуче заперечив абстрактну декламаційність, хоч би якими завданнями вона надихалась. Загалом не нова на поетичні ідеї, віршові прийоми і навіть образи (взяті номенклатурне, самі по собі), поезія Олеся уже з виходом першої збірки завоювала прихильність знавців літератури і масового інтелігентного читача. У ній були представлені безпосередність і щирість поетичного вислову, глибокий внутрішній драматизм почуття, багатство мінливих відтінків настрою. Життя природи, кохання, перипетії громадської боротьби – основна тематика першої збірки, що надовго визначила й тематику творчого доробку поета.
Надзвичайно вразливе, діткливе "я" ліричного героя Олеся однаково чутливо резонує на найменші перепади у стосунках з коханою, на зміни в настроях мас, на рух у рослинному й тваринному світі, атмосфері. Всеосяжність сфер поетового почуття відбита інколи в межах одного й того ж твору ("Цілий день ти нудилась в кімнаті своїй", "Погасло сонце ласки і тепла" та ін.). Легкий, майже невагомий перехід від одного зовнішнього явища до іншого, а від них – до стану власної душі притаманний багатьом творам Олеся ("Сніг в гаю... але весною", "Дві хмароньки пливли кудись", "В міщанській одіжі і в рідному вінку", "Зима... і пролісок блакитний!", "На гори високі, на срібло снігів" та ін.). Суб'єктивне враження і сприйняття покладено і в основу його громадянської лірики.
Поет відобразив народне – і водночас власне – пробудження в роки революції ("Сонце на обрії, ранок встає", "Ти знову у мене окрилюєш мрії", "Я більше не плачу..."), оспівав червоний прапор боротьби ("Воля!? Воля?! Сниться, може?", "1 Мая"). Однак у віршах Олеся не знайти концептуального осмислення революційної боротьби: йдеться, звичайно, не про декларативне висунення якихось віршових "програм" (такі поетичні форми органічно чужі для Олеся), а про широкий політичний світогляд. Він у поезії Олеся відсутній навіть там, де мова заходить про кінцеву мету революції, про поетове слово у ній. Тут багато непідробного пафосу, ліричної виразності, але не досить політичної конкретності. В образній системі Олеся наявні релікти народницької символіки, окремих народницьких мотивів (зокрема, з Надсона). Проте навіть ці штампи невпізнанне трансформуються у тонкому суб'єктивному почутті. Не подаючи політичної концепції, громадянська поезія Олеся цікава як суб'єктивний документ суспільної боротьби епохи.
Дуже вразлива, можна сказати, тендітна душа ліричного героя хворобливо реагує на всі перипетії цієї боротьби. Героя повергають у розпач тимчасові поразки, розправи, репресії ("Хто ви, хто ви з нагаями?..", "Над трупами", "Капітану Шмідту", "Міцно і солодко, кров'ю упившись..."), йому дорога найменша надія на перемогу ("Сонце на обрії, ранок встає", "Вони – обідрані, розбуті"). Громадянські настрої й переживання поета у найрізноманітніші способи (метафоричні асоціації, алегоричні паралелі, композиційні зіставлення в межах твору, циклу, збірки віршів) перегукуються з образами природи, поєднуються з колізіями особистого, внутрішнього життя. На відміну від ліричного героя П. Грабовського герой лірики Олеся не є безпосереднім учасником боротьби (крім інших якостей, йому бракує твердості волі), але надзвичайно співчутливо й зацікавлено її відображає. В основі художнього світу Олеся, створюваного інтимною лірикою (та й лірикою громадянського характеру), лежить неоромантичне протиставлення дійсного життя, з одного боку, і мрій та сподівань героя – з другого.
Надзвичайно вразливе, діткливе "я" ліричного героя Олеся однаково чутливо резонує на найменші перепади у стосунках з коханою, на зміни в настроях мас, на рух у рослинному й тваринному світі, атмосфері. Всеосяжність сфер поетового почуття відбита інколи в межах одного й того ж твору ("Цілий день ти нудилась в кімнаті своїй", "Погасло сонце ласки і тепла" та ін.). Легкий, майже невагомий перехід від одного зовнішнього явища до іншого, а від них – до стану власної душі притаманний багатьом творам Олеся ("Сніг в гаю... але весною", "Дві хмароньки пливли кудись", "В міщанській одіжі і в рідному вінку", "Зима... і пролісок блакитний!", "На гори високі, на срібло снігів" та ін.). Суб'єктивне враження і сприйняття покладено і в основу його громадянської лірики.
Поет відобразив народне – і водночас власне – пробудження в роки революції ("Сонце на обрії, ранок встає", "Ти знову у мене окрилюєш мрії", "Я більше не плачу..."), оспівав червоний прапор боротьби ("Воля!? Воля?! Сниться, може?", "1 Мая"). Однак у віршах Олеся не знайти концептуального осмислення революційної боротьби: йдеться, звичайно, не про декларативне висунення якихось віршових "програм" (такі поетичні форми органічно чужі для Олеся), а про широкий політичний світогляд. Він у поезії Олеся відсутній навіть там, де мова заходить про кінцеву мету революції, про поетове слово у ній. Тут багато непідробного пафосу, ліричної виразності, але не досить політичної конкретності. В образній системі Олеся наявні релікти народницької символіки, окремих народницьких мотивів (зокрема, з Надсона). Проте навіть ці штампи невпізнанне трансформуються у тонкому суб'єктивному почутті. Не подаючи політичної концепції, громадянська поезія Олеся цікава як суб'єктивний документ суспільної боротьби епохи.
Дуже вразлива, можна сказати, тендітна душа ліричного героя хворобливо реагує на всі перипетії цієї боротьби. Героя повергають у розпач тимчасові поразки, розправи, репресії ("Хто ви, хто ви з нагаями?..", "Над трупами", "Капітану Шмідту", "Міцно і солодко, кров'ю упившись..."), йому дорога найменша надія на перемогу ("Сонце на обрії, ранок встає", "Вони – обідрані, розбуті"). Громадянські настрої й переживання поета у найрізноманітніші способи (метафоричні асоціації, алегоричні паралелі, композиційні зіставлення в межах твору, циклу, збірки віршів) перегукуються з образами природи, поєднуються з колізіями особистого, внутрішнього життя. На відміну від ліричного героя П. Грабовського герой лірики Олеся не є безпосереднім учасником боротьби (крім інших якостей, йому бракує твердості волі), але надзвичайно співчутливо й зацікавлено її відображає. В основі художнього світу Олеся, створюваного інтимною лірикою (та й лірикою громадянського характеру), лежить неоромантичне протиставлення дійсного життя, з одного боку, і мрій та сподівань героя – з другого.
Неоромантичним є популярний у творах Олеся мотив дочасного чи вражаюче-короткочасного буяння ("Айстри", "Єсть дивні лілеї, що вранці родившись", "Єсть квіти такі, що ніколи не квітнуть" та ін.). Саме цей "єдиний раз" квітування гармонійно перенесено Олесем на любовну тематику: "Квітки любові розцвітають єдиний раз, єдиний раз". Поет воєдино зливає контрастні поняття: мовиться про біль, муки, кров, рани, і все це стає ще болючішим від того, що з них проростає "ніжність" і "жаль", що все це здійснюється в пошуках тієї "ніжності", відсутність якої скрушно переживається. У змалюванні любові Олесем немає різких, контрастних барв, що йдуть, як правило, від гостроти самоусвідомлення (лірика Франка, Лесі Українки, почасти й Маковея), але поза цим трактування любові в нього досить різноманітне: це й безнадійне кохання, і зовнішніми умовами спричинена недосяжність любові, і таємнича приреченість закоханих не мати одне одного, і нарешті, радісно-тріумфуюче проникнення любові в серце, що сповняє собою всю істоту і природу загалом.
Природа в ліриці Олеся виступає не просто зовнішнім аналогом чи тлом переживань людини: поету притаманний своєрідний поетичний пантеїзм – розлиття почуттів (і взагалі особистості) в житті квітів, трав, сонячного проміння. Саме завдяки високому ступеневі нероз'єднаності емоцій людини й природи остання в поета мало конкретизована описово (переважають загальні назви – пташки, квіти – або ж назви, що встигли стати штампами–солов'ї, жайворонки, орли). Однак природа в поезії Олеся живе дуже виразним життям. За всієї недеталізованості описів поет тонко передає її порухи й настрої, відображення природи у нього переважно музичне, з очевидно відчутними ритмами. Кращими зразками пейзажної лірики Олеся є ряд віршів із циклу "Щороку" (третя книга), де змальовано річний круговорот природи. Привертають увагу інтонаційні засоби, якими передано рух.
Ліричні твори Олеся, музикальні, часто "романсові" за формою, віддавна привертали увагу композиторів – М. Лисенка ("Сміються, плачуть солов'ї", "Айстри", "Гроза пройшла... зітхнули трави"), К. Стеценка ("Сосна"), Я. Степового ("Не беріть із зеленого лугу верби"), С. Людкевича ("Тайна") та ін. У драматичних творах Олеся ("По дорозі в Казку", "Трагедія серця", "Над Дніпром", "Ніч на полонині" тощо) ще виразніше, ніж у поезії, проявилась неоромантична концепція. Юнак, герой драматичного етюда "По дорозі в Казку", веде юрбу безвольних людей з темного лісу в напрямі сонячної країни. Він один здатен визначати дорогу по червоних маках, що виросли з крові його попередників. Розкривши груди, проламує він шлях юрбі, але за кілька кроків до мети на мить занепадає духом, піддається сумнівам щодо вірності напряму – і цього достатньо, щоб натовп розчарувався в обожнюваному героєві і повернув назад. Цей драматичний етюд, як і інші, має сюжетно-образну спільність з драматургією М. Метерлінка, Г. Гауптмана, Лесі Українки, Я. Райніса, з романтичними творами М. Горького.
Яке місце він посідає у вашому особистому розумінні української літератури?
Олександр Олесь посідає важливе місце у моєму особистому розумінні української літератури. Адже поет порушує серйозні й актуальні, до наших днів, питання і теми у своїй творчості. Олександр Олесь справжній майстер своєї справи, а також відданий патріот своєї Батьківщини. Він любив рідну землю, його душа нестерпно тужила і сумувала за Україною, багато років свого життя він прожив у надії, що повернеться додому, він намагався робити все для цього. Це можна спостерігати у його творчості. Тому, так, Олександр Олесь дійсно є невід'ємною частиною української культури та літератури.
Олександр Олесь (справжнє ім’я - Олександр Іванович Кандиба) народився 5 грудня 1878 року в містечку Білопілля, що тоді входило до Харківської губернії (нині Сумська область), у багатодітній родині, де був найстаршим сином. Його любов до українського слова зародилася ще в дитинстві завдяки матері, яка прищепила йому глибоку повагу до творчості Тараса Шевченка. Уже в одинадцять років хлопець знав «Кобзар» напам’ять, а свій перший вірш написав дев’ятирічним - російською мовою.
Після навчання у школі О. Олесь вступив до Харківського ветеринарного інституту, і цей досвід згодом відгукнувся у його творчості. Як згадував сам поет, «десять років мені довелося жити й працювати серед конаючих тварин, заробляючи на шматок хліба» - ці роки виховали в ньому глибоке співчуття до всього живого, яке згодом перетворилося на поетичну чутливість.
Поворотним моментом у його житті стала подія 1903 року - відкриття пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві. Там О. Олесь зустрівся з Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Василем Стефаником та Борисом Грінченком. Ця зустріч настільки вразила молодого митця, що він остаточно відмовився від російської мови й почав писати виключно українською, усвідомивши своє національне покликання.
Його літературний дебют відбувся у 1905 році в альманасі «Багаття», а вже через два роки вийшла перша збірка «З журбою радість обнялась», яка принесла поетові славу та визнання. Критики називали його духовним наступником Т. Шевченка, адже О. Олесь зумів поєднати у своїй поезії глибокий ліризм із національною свідомістю.
Після революційних подій 1917-1919 років та приходу до влади більшовиків О. Олесь не зміг прийняти новий політичний режим. У 1919 році він виїхав за кордон, працюючи аташе з питань культури при посольстві УНР в Угорщині. Його родина залишилася в Україні, і поет тяжко переживав розлуку. З листів відомо, що він закликав дружину вивчати українську мову й надсилав їй словники. Лише у 1923 році завдяки допомозі Червоного Хреста дружині та сину вдалося виїхати до нього в Прагу.
Життя в еміграції стало для Олеся трагедією душі. Він гостро відчував відірваність від рідної землі, а події в Україні - Голодомор 1932-1933 років, переслідування інтелігенції, розстріли його друзів і колег - завдали йому глибокого болю. Разом із Михайлом Коцюбинським він організовував гуманітарну допомогу голодуючим в Україні, надсилаючи продукти та одяг. Ця діяльність, як і його вірші того часу, свідчить про незгасну любов до Батьківщини та небайдужість до долі народу.
У 1935 році він створив драму «Земля обітувана» - перший український твір, який, за словами Ірини Фаріон, відверто викривав сталінські репресії й передбачав крах тоталітарного режиму. Проте сам О. Олесь жив у злиднях, часто голодував. В. Винниченко згадував, що бачив його «в старому, зношеному пальті, втомленого й спустошеного».
У 1944 році поет помер у Празі, не переживши страшної звістки про смерть свого сина Олега Ольжича, якого закатували в німецькому концтаборі.
Історичний і культурний контекст доби, у яку жив і творив Ою Олесь, був надзвичайно складним. Україна кінця ХІХ - початку ХХ століття переживала період національного відродження, але й водночас - соціальних потрясінь, революцій, війн та еміграційних хвиль. У цій боротьбі за національну ідентичність О. Олесь став голосом народу - його поезія поєднала ніжність ліричного почуття з глибоким патріотизмом.
В українській літературі О. Олесь є однією з ключових постатей перехідної доби - від модернізму до емігрантської літератури. Він поєднав символізм, неоромантизм та імпресіонізм, водночас зберігаючи національну основу. Його поезія - це синтез краси, болю й надії, що підносить людину духовно навіть у найтемніші часи.
Так, О. Олесю вдалося досягти тієї емоційної глибини, до якої він прагнув: його вірші хвилюють, спонукають до роздумів, очищують і зворушують серце. У них відчувається щира людяність, безмежна любов до України та віра в її відродження.
На мою думку, О. Олесь посідає особливо важливе місце в історії української літератури. Його творчість поєднує глибокий ліризм із щирою відданістю Батьківщині, що робить його поезію не лише естетично довершеною, а й духовно значущою. О. Олесь зумів передати багатство внутрішнього світу людини, водночас утверджуючи ідеї любові до рідної землі, свободи та національної гідності.
Я вважаю, що саме завдяки своїй емоційній глибині, гуманістичному змісту та відданості Україні О. Олесь займає почесне місце серед найвидатніших представників української літератури.
Після навчання у школі О. Олесь вступив до Харківського ветеринарного інституту, і цей досвід згодом відгукнувся у його творчості. Як згадував сам поет, «десять років мені довелося жити й працювати серед конаючих тварин, заробляючи на шматок хліба» - ці роки виховали в ньому глибоке співчуття до всього живого, яке згодом перетворилося на поетичну чутливість.
Поворотним моментом у його житті стала подія 1903 року - відкриття пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві. Там О. Олесь зустрівся з Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Василем Стефаником та Борисом Грінченком. Ця зустріч настільки вразила молодого митця, що він остаточно відмовився від російської мови й почав писати виключно українською, усвідомивши своє національне покликання.
Його літературний дебют відбувся у 1905 році в альманасі «Багаття», а вже через два роки вийшла перша збірка «З журбою радість обнялась», яка принесла поетові славу та визнання. Критики називали його духовним наступником Т. Шевченка, адже О. Олесь зумів поєднати у своїй поезії глибокий ліризм із національною свідомістю.
Після революційних подій 1917-1919 років та приходу до влади більшовиків О. Олесь не зміг прийняти новий політичний режим. У 1919 році він виїхав за кордон, працюючи аташе з питань культури при посольстві УНР в Угорщині. Його родина залишилася в Україні, і поет тяжко переживав розлуку. З листів відомо, що він закликав дружину вивчати українську мову й надсилав їй словники. Лише у 1923 році завдяки допомозі Червоного Хреста дружині та сину вдалося виїхати до нього в Прагу.
Життя в еміграції стало для Олеся трагедією душі. Він гостро відчував відірваність від рідної землі, а події в Україні - Голодомор 1932-1933 років, переслідування інтелігенції, розстріли його друзів і колег - завдали йому глибокого болю. Разом із Михайлом Коцюбинським він організовував гуманітарну допомогу голодуючим в Україні, надсилаючи продукти та одяг. Ця діяльність, як і його вірші того часу, свідчить про незгасну любов до Батьківщини та небайдужість до долі народу.
У 1935 році він створив драму «Земля обітувана» - перший український твір, який, за словами Ірини Фаріон, відверто викривав сталінські репресії й передбачав крах тоталітарного режиму. Проте сам О. Олесь жив у злиднях, часто голодував. В. Винниченко згадував, що бачив його «в старому, зношеному пальті, втомленого й спустошеного».
У 1944 році поет помер у Празі, не переживши страшної звістки про смерть свого сина Олега Ольжича, якого закатували в німецькому концтаборі.
Історичний і культурний контекст доби, у яку жив і творив Ою Олесь, був надзвичайно складним. Україна кінця ХІХ - початку ХХ століття переживала період національного відродження, але й водночас - соціальних потрясінь, революцій, війн та еміграційних хвиль. У цій боротьбі за національну ідентичність О. Олесь став голосом народу - його поезія поєднала ніжність ліричного почуття з глибоким патріотизмом.
В українській літературі О. Олесь є однією з ключових постатей перехідної доби - від модернізму до емігрантської літератури. Він поєднав символізм, неоромантизм та імпресіонізм, водночас зберігаючи національну основу. Його поезія - це синтез краси, болю й надії, що підносить людину духовно навіть у найтемніші часи.
Так, О. Олесю вдалося досягти тієї емоційної глибини, до якої він прагнув: його вірші хвилюють, спонукають до роздумів, очищують і зворушують серце. У них відчувається щира людяність, безмежна любов до України та віра в її відродження.
На мою думку, О. Олесь посідає особливо важливе місце в історії української літератури. Його творчість поєднує глибокий ліризм із щирою відданістю Батьківщині, що робить його поезію не лише естетично довершеною, а й духовно значущою. О. Олесь зумів передати багатство внутрішнього світу людини, водночас утверджуючи ідеї любові до рідної землі, свободи та національної гідності.
Я вважаю, що саме завдяки своїй емоційній глибині, гуманістичному змісту та відданості Україні О. Олесь займає почесне місце серед найвидатніших представників української літератури.