Історія української ...

(франц. avant-garde, букв.: передова охорона) – потужний антитрадиційний напрям літератури й мистецтва ХХ століття, пов'язаний із руйнуванням звичних художніх форм та канонів. Складався з багатьох стильових течій – кубізму, абстракціонізму, футуризму, дадаїзму, сюрреалізму, конструктивізму тощо. Термін походить зі сфери військової справи, означає підрозділ, що, рухаючись попереду основних частин, дестабілізує своїми провокаціями противника. Роль авангардистів полягала у розкритті хворобливих явищ художнього життя, зображуваних в гіпертрофовано абсурдній формі. У ньому вбачається прояв сміхової культури, очищення мистецького руху від гальмівних тенденцій, розчленування мистецьких явищ на складові й довільний їх монтаж. В українському письменстві найпомітнішим виявився футуризм; менш відомим виявився конструктивізм. Еволюція авангардизму в Україні була перервана через панування соцреалізму.

(рос. агітка) – естетизована ілюстрація певних ідеологем чи політичних доктрин, псевдохудожній твір, заангажований політичними потребами. Як жанр, пов'язаний з "політичним театром", сформувався у 20-ті роки ХХ століття, хоча його джерела віднаходять у єзуїтському театрі доби бароко. Агітка зазвичай розрахована на сприймання елітарного реципієнта, якому навіюються готові пропагандистські, переважно позначені "лівими" ідеологемами формули у вигляді словесних кліше однозначних написів, плакатів, кінокадрів, монтажу та ін., що не потребують для розуміння ні особливих зусиль, ні смаку.

силабічний, внутрішньо симетричний дванадцятискладник із цезурою посередині, з обов'язковим наголосом на шостому та на дванадцятому складах та чергуванням парних окситонних та парокситонних рим. Одна з поширених форм у французькій поезії, відомим прикладом якої вважається епічна віршова поема "Роман про Олександра Македонського" (ХІІ ст.). Класичний олександрійський вірш застосовував М.Зеров (цикл "Олександрійські вірші").

(грец. аntistrophē, від anti: проти і strophē: строфа) – в античній хоровій ліриці – зворотна парна строфа, що за метричною структурою відповідала непарній; вони часто перемежовувалися та замикалися еподами – частиною хорової партія, яка мала інший ритм. Поділ на строфи та антистрофи нечасто спостерігається в українській літературі, однак до нього звертався П.Тичина у поетичній збірці "Замість сонетів і октав" (без еподів).

(англ. vers libre, free vers, нім. freie Verse, рос. свободный стих, від фр. verslibre: вільний вірш) – неримований нерівнонаголошений верс і вірш як жанр, джерелом якого є фольклор (замовляння та ін. форми неримованої народної поезій). Верлібр є особливістю творчості українських поетів ХХ століття: доробок М. Семенка, Г. Шкурупія, В. Поліщука, П. Тичини, В. Сосюри, М. Рильського…

(лат. experimentum: проба, дослід і prosa oratio: проста мова) – умовна назва металітературного наративу в модерністській белетристиці, який був поширений у 20-ті роки ХХ століття, реалізувався як ревізія, реітерпретація, творча трансформація епічної деконанізованої класики. Для інтелектуальної прози характерна вишуканість, естетизм, філософічність, про що свідчать композиційно концентричні романи "Аліна і Костомаров", "Романи Куліша", "Дівчинка з ведмедиком", "Доктор Серафікус", "Без ґрунту" В.Домонтовича, повісті "Вертеп" А.Любченка, "Подорож вченого доктора Леонардо та його майбутньої коханки Альчести у Слобожанську Швейцарію" М.Йогансена.

(нім. Emigrantenliteratur, Exilliteratur, англ. liretature in exile, польс. emigracyjna literature, від лат. emigration: виселення) – творчість письменників, які виїхали з політичних, економічних, релігійних причин на чужину на постійне або тривале проживання. У міжвоєнне двадцятиліття найпомітнішою була діяльність представників "Празької школи" (Є.Маланюк, Ю.Дараган, О.Ольжич, О.Стефанович, Н.Лівицька-Холодна, та ін.), представники якої виробили свою естетичну концепцію, надали чіткості традиційно кардіоцентричній українській ліриці. Найчастіше ці письменник друкувалися у "Літературно-науковому віснику ("Віснику") за редакцією Д.Донцова, мали свій журнал "Ми", видавництво "Варяг". Іноді на позначення еміграційна література вживають поняття "література діаспори". Енжамбеман, або Перенесення – прийом у віршах, що полягає у перенесенні фрази або частини слова з попереднього рядка в наступний, зумовлений не збіганням ритмічної паузи зі смисловою. Рядок при цьому втрачає нормативну версову викінченість. До такого перенесення вдавалися М.Зеров, П.Тичина.

той, що затриманий в якійсь країні до закінчення війни й перебуває в умовах обмеженої свободи.

особливий режим обмеження волі, встановлюваний однією воюючою стороною відносно цивільних осіб іншої сторони.

(грец. kalokagatia, від kalos kai agatos: красивий і добрий) – ідеальне єднання фізичної краси й духовної досконалості, які розвиваються під час зміни поколінь, на відміну від вроди, таланту або чесноти. Його обґрунтуванням з огляду на колективні інтереси полісу займалися античні інтелектуали, ідею втілювали у своїй творчості давньогрецькі та римські митці. Платон убачав у калокагатії ідеал гармонійного поєднання фізичних і духовних нахилів людини, доповнюваних багатством та благородством душі. Калокагатія визначила ідейно-естетичні пошуки "парнасців", символістів, найбільш притаманна "неокласикам".

(лат. clarus: ясний, виразний) – чітке, ясне зображення, на якому наполягали класицисти. Притаманне також поезії "парнасців", акмеїстів та "неокласиків".

(франц. clarnette, італ. сlarinetto: дерев'яний духовний музичний інструмент) – стильова якість синтетичної лірики раннього П.Тичини, походить від назви його збірки "Сонячні кларнети" (1918); термін запропонований Ю.Лавріненком та В.Баркою. Називає ідіостиль, що позначився на стильових тенденціях української поезії першої половини ХХ століття. Для кларнетизму характерна "активно ренесансна одушевленість життя" (Ю.Лавріненко), перейнята енергійними світлоритмами, сконцентрована у стрижневій філософській "ідеї всеєдності", яка витворює поетичний всесвіт достеменної "гармонії сфер", органічної єдності "мікрокосму" та "макрокосму", суголосного ментальному кардіоцентризму та антеїзму.

(лат. constructio: побудова) – напрям авангардизму, що виник на початку ХХ століття, пов'язаний з темпами індустріального розвитку. Йому притаманні тенденції інтелектуальної доцільності, математичної раціоналізації мистецтва, передусім архітектури, а також скульптури і театру, визначальними для яких стали критерії розрахунку, економності, лаконічності формотвірних засобів, що призводило до спрощення та схематизації естетичних чинників на користь улітарних (виробничих) інтересів. У конструктивістів окреслювалися наміри ліквідувати мистецтво як духовне явище, підмінити митця інженером, розчинити художню творчість у річищі "життєбудування", у виробництві "технічно доцільних речей", апологетизувати технократичні запровадження в літературі, малярстві, музиці тощо. Конструктивізм позначився на творчості Нової Генерації, "Молодняка", ВУСППу, почасти ВАПЛІТЕ, на експериментальній прозі, на ліриці П.Тичини, на функціональній поезії, що друкувалася на сторінках авангардівських альманахів, журналів "Нова генерація", "Молодняк" тощо.

(лат. margo, marginis: край, межа) – межове перебування людини у певній соціальній спільноті, що впливає на психіку, спосіб життя. Поняття, запроваджене у науковий обіг американським соціологом Р.Парком. Маргінальність характеризує "культурних гібридів", що опинилися між панівною групою, яка їх не сприймає, та групою, від якої вони відокремилися, виражають суперечності й парадокси магістрального розвитку культури. Проблеми маргінальності були розкриті у творах Панаса Мирного ("Повія"), В.Підмогильного ("Місто"), В.Домонтовича ("Без ґрунту") та ін.

(лат. marinus: морський) – морська тематика у письменстві, яка передбачає естетичне сприйняття морських краєвидів, відображення життя моряків, а також порив у незвіданий простір, жагу відкриття нового (О.Влизько, Є.Плужник, П.Тичина, Ю.Яновський та ін.).

поява в літературі 20-х років ХХ століття великої кількості початківців від "плуга і верстата", які апелювали до "класової свідомості", нехтуючи талантом. Термін вульгарної соціології. Особливого поширення така тенденція набула в середовищі "Плуга". Тенденція масовізму, культивована радянськими ідеологами, позначилася на "призові ударників" у літературу, а пізніше – на "соцреалізмі".

(грец. neos: новий і лат. classicus: взірцевий) – умовна назва естетичної платформи невеликого кола київських поетів, літературознавців та перекладачів періоду "розстріляного відродження" – М.Зерова, М.Драй-Хмари, П.Филиповича, О.Бургардта (Юрія Клена), М.Рильського. Неокласика була неформальним товариством вільних митців, які шанували талант, цінували літературу за їх іманентними критеріями, відмежовувалися від позахудожніх організацій на зразок Аспанфуту, "Плуга" чи ВУСППУ, характеризувалися елітарним уявленням про письменство.

(нім. Ornament, від лат. ornamentum: прикраса і лат. prosa oratio: проста мова) – стильова ознака києворуського письменства ХІІ століття, в основу якої покладені мозаїчність, використання одних текстів для оздоблення інших, тематичні зміни, відхилення наративу від основної сюжетної лінії, використання згущеної символіки, нагромадження гіпербол, антитез, ускладнення синтаксису, тяжіння до мовної ритмізації та ін., які могли немовби перекривати перебіг думки. Спостерігається в епічних творах українських письменників 20-х років ХХ століття, зокрема Г.Михайличенка, А.Головка, Г.Косинки, М.Ялового, А.Любченка, М.Йогансена та ін. Найповніше вона реалізована у ранній музичній, ритмізованій, перейнятій ліричним пафосом прозі М.Хвильового, в якій фабула відігравала незначну роль, хаотична композиція була скріплена замальовками миттєвих настроїв, символічними деталями (новела "Арабески", 1927).

(англ. pamphlet, від грец. pan: все і phlego: палю) – невеликий за обсягом сатиричний публіцистичний твір на злободенну тему, що в різкій звинувачувальній формі викриває певні явища громадського та політичного життя. Утворений від назви популярної комедії "Памфіліус" ("Pamphilius seu de amore", ХІІ ст.). Тенденційність памфлету має на меті вплинути на громадську думку. Він може стосуватися не лише соціальних явищ, а й літературних, набувати публіцистично-сатиричного або художньо-сатиричного вигляду, але завжди виконує агітаційну функцію. Йому притаманні виразна афористичність, використання елементів ораторського мистецтва, експресивність висловлень, іронія, згущена до сарказму сатира, прийоми художньої типізації.

група французьких поетів, авторський колектив збірника "Сучасний Парнас. Збірник нових творів" (1866): Л. де Ліль, Сюллі-Прюдом, Ж.М.Ередія, К.Мендес, Ф.Коппе, А.Рено, Л.Буйє, А.Глатіньї, Е.Дезессар та ін. Обстоювали принцип "чистого мистецтва". Досвід французьких парнасців, зокрема настанови кларизму, "чистого мистецтва", філігранності мови, привертав увагу "київських неокласиків", передусім М.Зерова.

талановиті письменники, які, з погляду радянської влади, не вписувалися в межі штучної "пролетлітератури", тому вони прагнули дискредитувати їх. Попутники стали основою "розстріляного відродження", деякі письменники входили до "Гарту", але не поділяли позахудожніх настанов об'єднання, що зумовило його розпад ("Ланка", МАРС); розкрили свої творчі можливості в Асписі, "неокласиці", ВАПЛІТЕ.

(пролетарська література, від лат. proletarius: незаможний громадянин і litteratura: письмо; освіта, наука) – штучно створена течія в літературі 20-х років ХХ століття, спрямована на естетизацію засобами письменства комуністичної ідеології та на контроль над літературним процесом. Втілення утилітарної вимоги В.Леніна, що не визнавала іманентної сутності мистецтва: "література повинна бути гвинтиком і коліщатком загальнопролетарської справи". В Україні ця течія намагалася закорінитися в "Гарті", "Молодняку", ВУСППі. Традиції пролетарської літератури були згодом застосовані у практиці "соцреалізму".

умовна назва літературно-мистецької генерації 20-х – початку 30-х років ХХ століття (М.Зеров, М.Драй-Хмара, П.Филипович, Є.Плужник, Д.Фальківський, О.Влизько, В.Підмогильний, Г.Косинка, М.Івченко, В.Свідзинський, М.Йогансен, М.Семенко, В.Поліщук, К.Буревій, Лесь Курбас, М.Куліш та інші), репресованої радянською владою. Назву "розстріляне відродження" запропонував Ю.Лавріненко.

(франц. roman, від старофранц. romans: оповідь романською мовою, і італ. novella, від лат. novellus: новітній) – різновид роману, який немає цілісної композиції, складається з кількох автономних новел, об'єднанних спільною ідеєю або темою, які розкриваються під різними кутами зору. Українськими письменниками, які творили в цьому жанрі, були А.Любченко ("Вертеп"), Ю.Яновський ("Чотири шаблі", "Вершники"), О.Гончар ("Тронка").

(франц. romantigue: романтичний і лат. vitae: життя) або Активний романтизм – стильова ознака в українській літературі 20-х років ХХ століття з притаманним їй пафосом творчого експерименту й національного відродження. Письменники, які входили до ВАПЛІТЕ, передусім М.Хвильовий, А.Любченко, М.Йогансен, Ю.Яновський, творили літературу національного ренесансу, в якій виражали концепцію його повноцінного життя, втілювали ідеал активної, сильної, здатної до боротьби людини.

(франц. symbolisme, від symbole: символ) тип творчості, в якому переважають інтуїтивне осяяння й асоціативне мислення. Сформувався як стильова тенденція модернізму у Франції в 70-80-ті роки ХІХ ст. Символісти за оболонкою тексту, позбавленого значення подій, зосереджували глибокий зміст, із найтоншими, ледь зазначеними переживаннями, порухами артистичної душі, інтуїтивним осяянням, розрахованими на розуміння втаємниченим елітарним читачем. Символісти прагнули виразити індивідуальний емоційний досвід за допомогою символізованої мови, зокрема символу. Вони заглиблювалися у внутрішній, ірраціональний світ, прагнучи передати таємницю існування людського "Я" за допомогою індивідуального вживання метафор й образів-символів.

(італ. sonetto, від лат. sonus: звук) ліричний твір строфічної форми, який складається з чотирнадцяти рядків п'ятистопного або шестистопного ямба, тобто двох відкритих чи закритих катренів із перехресним римуванням і двох траверсів тернарного римування за основною схемою abab, abab, ccd, eed, хоча можливі й інші варіанти: abab, abab, cdе, сdе тощо. Найповніше можливості сонету розкриті у творчості І.Франка. Сонет став звичним у версифікаційній практиці українських поетів ХХ століття (П.Тичина, М.Зеров, М.Рильський, П.Филипович, М.Драй-Хмара, Ю.Клен, Б.-І.Антонич, Є.Маланюк та ін.).

(лат. sonus: звук) ілюзорний сонет з чотирнадцяти рядків, в якому не дотримано всіх правил побудови цієї строгої строфічної форми. Катрени у сонетоїдах можуть мати різні рими, рядки у творі – різний розмір.

(лат. socialis: суспільний і realis: суттєвий, дійсний), – псевдохудожній унітарний метод (напрям) у радянській літературі. Уперше офіційно названий на сторінках "Літературної газети" (1932, 23 травня), декретований Й.Сталіним (1932), офіційно проголошений на Першому з'їзді радянських письменників (1934), обґрунтований М.Горьким, А.Луначарським, О.Ждановим та ін. Його основою стало штучне поєднання художнього стилю (реалізм) та політичної, позахудожньої тенденції (соціалістичний). Визначальними для нього були позаестетичні принципи: партійність як абсолютизований критерій класової доктрини марксизму-ленінізму, звульгаризована народність, пролетарський інтернаціоналізм тощо. Поняття прекрасного стосувалося міфізування та прославлення радянської ладу і його вождів, героїв (Г.Котовський, В.Чапаєв, Павлик Морозов та ін.), потворне – викриття "класових ворогів" тощо.

псевдотеорія "соцреалізму", яка відображала тенденції парадності, позірного благополуччя радянського суспільства за умов нібито "розвинутого соціалізму", позбавленого внутрішніх суперечностей. Проголошувала культ "світлого майбутнього". З'являлися твори перейняті бадьорим настроєм "будівника комунізму", ідеалізованого героя, який легко, по-більшовицьки, долає перешкоди.

(лат. urbanus: міський) – зображення у художніх творах великих міст, мегаполісів, увага до техніки, відтворення стрімкого темпоритму життя, шумів тощо. Особливо виразними були такі мотиви у футуристів та конструктивістів.

різновид гуморески, введений в українську літературу Остапом Вишнею, який синтезував жанрові особливості гумористичного оповідання, анекдоту й фейлетону, поєднав іронічний наратив із конкретністю зображуваного об'єкта. Характерні особливості: невимушена дотепність, семантична розкутість, жартівлий настрій, м'який сміх і водночас витончений ліризм, "мовний слух".

(лат. futurum: майбутнє) – радикальна стильова тенденція авангардизму початку ХХ століття. Виникла в Італії в 1909 році як альтернатива кубізму. Його творці заявляли, що творять "мистецтво майбутнього", заперечуючи його суспільну функцію та ідейний намір митця, і ставили за мету розміщанення людини та доби. Футуристи фетишизували форму твору, оскільки для них набагато важливіше як зроблено твір, ніж те, що в ньому стверджується. Внаслідок цього тьмяніло зображення дійсності, її оцінка. Футуристи інтенсивно розробляли тему індустріального пейзажу та урбаністичні мотиви, тому відбили у творах небачений розмах технічного прогресу, складали гімни моторові, ракеті, автомобілеві, а заодно й кулеметові й авіаційній бомбі, адже вони так само творіння техніки.