Менеджмент і маркети ...

Тема 5. Технологія створення туристської організації

1. Технологія створення туристської організації.

2. Ліцензування туристичної діяльності.

3. Основні джерела фінансування діяльності туристських організацій.

4. Соціально-економічний статус працівників туристських організацій. Економічні механізми стимулювання якості їх праці.

5. Інновації туристських організацій.

Ключові терміни: етапи створення туристського підприємства, статут, установчі збори, ліцензування і ліцензія, джерела фінансування, прибуток, трудові ресурси, мотивування персоналу, інноваційна ідея.

1. Технологія створення туристської організації

Процедура створення туристичного підприємства як юридичної особи передбачає багато етапів, при цьому необхідно зауважити, що останнім часом створення і реєстрація має тенденцію до спрощення.

Найважливішими елементами створення туристичного підприємства є:

• вибір організаційно-правової форми;

• протокол намірів учасників (засновників);

• розробка проектів установчих документів;

• проведення установчих зборів;

• підготовка установчих документів для реєстрації;

• правова реєстрація підприємства;

• постановка на облік та реєстрація в податкових, статистичних органах, Пенсійному фонді, Фонді соціального страхування та інших установах.

Наступні організаційні процедури, пов’язані з відкриттям рахунків у банківських установах, виготовленням печатки, штампу, фірмових бланків.

Розглянемо основні етапи створення туристичного підприємства.

Вибір організаційно-правової форми господарського товариства проводиться учасниками (засновниками) у відповідності із законодавством України. Найбільш гнучкою формою для малого туристичного бізнесу є товариство з обмеженою відповідальністю (ТзОВ). Воно може бути засноване однією або декількома особами, а статутний фонд такого товариства поділений на частини, розмір яких визначається засновницькими документами. При цьому учасники товариства не відповідають за його зобов’язаннями, а несуть відповідальність, пов’язану з діяльністю товариства в межах їхніх внесків.

Іншою організаційно-правовою формою туристичного бізнесу є товариство з повною відповідальністю, в якому всі учасники несуть солідарну відповідальність за зобов’язання підприємства всім своїм майном.

Туристичний бізнес на основі значних початкових інвестицій доцільно реалізовувати у формі акціонерного товариства. Акціонерні товариства бувають двох видів: відкритого типу, акції якого розповсюджуються через відкриту передплату та купівлю-продаж на фондових біржах, і закритого типу, акції якого можуть поширюватися лише між його засновниками.

Для більш чіткого визначення мети і завдань створюваного підприємства, погодження організаційно-правової форми, розміру статутного капіталу, розподілу доручень між учасниками, вирішення інших організаційних питань доцільно оформити протокол намірів. Він не входить до числа обов’язкових засновницьких документів і формально особи, які його підписали, не несуть відповідальності за невиконання взятих зобов’язань. Тим не менш, цей протокол є основою установчого договору і єдиним документом, який об’єднує засновників до моменту реєстрації.

Важливим етапом створення туристичного підприємства є розробка проектів установчих документів у відповідності з обраною організаційно-правовою формою. Так, для товариства з обмеженою відповідальністю засновницькими документами є:

• установчий договір, підписаний його засновниками (учасниками);

• статут, прийнятий загальними зборами засновників.

Якщо засновником товариства є одна особа – установчий договір не укладається.

В установчому договорі перераховуються всі засновники, їх реквізити, розмір статутного капіталу, його розподіл на частки, перелік майна, яке вноситься засновниками в статутний фонд, його оцінка тощо.

В статуті товариства з обмеженою відповідальністю необхідно записати наступні дані:

• повна назва товариства, юридична адреса;

• засновники (учасники) товариства;

• на який термін створене товариство;

• мета і предмет діяльності товариства;

• правовий статус товариства;

• майно, статутний капітал, розподіл часток;

• перелік майна, яке вноситься засновниками в статутний фонд, та його оцінка;

• порядок розподілу прибутку і покриття збитків, створення фондів;

• права і обов’язки засновників;

• органи управління товариством;

• порядок зміни складу засновників;

• трудові відносини з працівниками товариства;

• облік і звітність;

• ревізійна комісія і аудит;

• припинення діяльності та реорганізація товариства;

• порядок внесення змін до статуту.

Цей перелік не остаточний і може змінюватись залежно від різних факторів.

Вимоги до установчих документів товариства з повною відповідальністю аналогічні, за винятком специфіки солідарної відповідальності за зобов’язаннями, обумовленими попередньо.

Установчими документами акціонерного товариства є статут, в який додатково до вищевказаного вносять порядок розподілу статутного капіталу на акції, їх номінал, види тощо. Крім цього, додатково вводяться розділи “Права і обов’язки акціонерів”, “Дивіденди”, “Порядок ведення реєстру акцій”.

У відкритому акціонерному товаристві додатково вводиться розділ “Порядок емісії акцій”.

Особливо важливий для всіх форм господарських товариств вибір розміру статутного фонду і частки в ньому кожного учасника.

Статутний фонд майбутнього підприємства – це частина коштів, у межах яких воно несе відповідальність перед кредиторами, якщо інше майно відсутнє.

Мінімальний розмір статутного фонду регламентується нормативно-правовими актами. Так, для товариств з обмеженою відповідальністю або повною відповідальністю – це 100 мінімальних зарплат, для акціонерних товариств – 1000. Максимальний розмір статутного фонду не регламентується.

Наступний етап – проведення установчих зборів. Підготовка зборів проводиться ініціативною групою в порядку виконання рішень протоколу намірів. Погоджений із засновниками порядок денний офіційно вручається всім учасникам не менше ніж за два тижні до початку зборів. У зборах мають право взяти участь всі засновники або їх довірені особи.

У порядок денний вносяться такі основні питання:

• про створення підприємства;

• обговорення статуту та установчого договору;

• вибори органів управління та затвердження виконавчих органів;

• затвердження аудиту та ревізійних органів;

• інші питання (обговорення бізнес-плану, рекламної компанії).

Якщо статутом передбачено внесення майнових вкладів у вигляді будівель, споруд, обладнання, права власності на землю й інші майнові права, а також право на інтелектуальну власність, тоді на зборах створюється комісія з оцінки відповідної власності і затверджуються її пропозиції по принципах і формах оцінки.

У разі створення акціонерного товариства закритого або відкритого типу, в порядок денний додатково вноситься питання про порядок ведення реєстру акціонерів.

Загальні установчі збори вважаються такими, що відбулися, в разі присутності на них більше половини учасників або їх представників. Голосування може бути відкритим або закритим. Після проведення зборів установчі документи готуються для реєстрації. В цей період документи передруковуються, розмножуються, прошиваються.

Необхідно звернути увагу на наявність усіх підписів засновників в установчому договорі та статуті, а також на правильне оформлення протоколу установчих зборів, який підписується головою та секретарем зборів.

Правова реєстрація підприємства проводиться виконавчими комітетами міських та районних рад або вповноваженими органами. Реєстрація відбулася, якщо відповідний запис внесений у Державний реєстр, а підприємству видане свідоцтво про реєстрацію відповідної форми.

Після цього настає процедура взяття на облік в органах статистики, податковій адміністрації, Пенсійному фонді, Фонді соціального страхування тощо.

Наступним організаційним заходом є відкриття розрахункових рахунків у банківській установі. Для відкриття рахунків необхідно визначитися, які банківські рахунки необхідні для діяльності підприємства (гривневий, валютний, рубльовий) і ознайомитись з порядком відкриття і ведення рахунків.

Одночасно з процедурою відкриття рахунків необхідно отримати дозвіл УВС на виготовлення печатки та штампів, підготовити їхні ескізи та замовити у відповідній фірмі. Доцільно замовити фірмові бланки, іншу друковану продукцію.

Одним з найважливіших етапів створення туристичного підприємства є його програма економічної діяльності. Це – основа фінансового менеджменту як для підприємства, яке створюється, так і для діючої фірми.

Наступним етапом є вибір географії бізнесу. Якщо майбутня основна діяльність пов’язана лише з реалізацією внутрішніх турів, то необхідно визначити район прийому-відправки туристів. Якщо підприємство буде займатись міжнародним туризмом, то мають бути обрані ті країни і регіони, де буде реалізований та спожитий туристичний продукт.

Далі необхідно дослідити ринок туристичних послуг і обрати свій сегмент туристичного бізнесу та довести конкурентоспроможність власного турпродукту.

Визначивши регіон ринку збуту туристичних послуг, необхідно провести розрахунок максимально можливих пропозицій та попиту цього ринку на перспективу за роками, місяцями, сезонами, днями тижня, а вже потім проаналізувати конкурентне середовище.

При цьому вивчається статистика чисельності туристичних фірм, зареєстрованих у регіоні, обсяги реалізації ними туристичних послуг, цінові фактори, наявність монополістів, відмінність власного туристичного продукту від аналогічного продукту конкурентів тощо.

Важливими етапами діяльності туристичного підприємства є:

• планування виробництва туристичних послуг і контроль за якістю туристичного продукту. Це питання підготовки турів, їх методичне забезпечення, підготовка договірної документації, робота зі страховими та іншими зацікавленими організаціями;

• визначення способу (технології) реалізації туристичного продукту. Це може бути самостійна реалізація або через інші фірми, комісійний продаж через посередників або створення розгалуженої дилерської мережі;

• способи стимулювання продажів. Сюди належать ярмарки, виставки, конкурси, аукціони, туристичні лотереї, надання сезонних пільг, пільг для постійних клієнтів, дітей, рекламні тури тощо;

• підбір та управління персоналом туристичного підприємства. Це розрахунок необхідної кількості працівників, формування штатного розкладу, розробка посадових інструкцій, форми оплати праці, регламенту роботи підприємства тощо.

2. Ліцензування туристичної діяльності

Діяльність, пов’язана з наданням туристичних послуг, підлягає ліцензуванню.

В законі України “Про туризм” записано, що ліцензуванню на здійснення туристичної діяльності підлягають туристичні агентства, бюро подорожей, екскурсійні бюро, бюро з прийому туристів, туристичні оператори, готелі, мотелі, кемпінги, туристичні комплекси і бази, інші юридичні особи незалежно від форм власності і фізичні особи, які здійснюють туристичну діяльність, передбачену їх статутами чи положеннями.

На сьогоднішній день питання ліцензування туристичної діяльності регулюються Законом України “Про ліцензування окремих видів господарської діяльності” від 01.06.2000 року №1775-Ш, який набрав чинності з 21 жовтня 2000 року.

Таким чином, ліцензуванню підлягають наступні види туристичної діяльності:

• організація іноземного туризму;

• організація внутрішнього туризму;

• організація зарубіжного туризму;

• екскурсійна діяльність.

У відповідності до статті 13 Закону про туризм, ліцензії на здійснення туристичної діяльності видаються Державним комітетом України з туризму. З 2002 року органом ліцензування туристичної діяльності стає новостворена Державна туристична адміністрація України. Окрім цього, в статті 13 Закону про туризм вказано, що право видачі ліцензії може бути делеговано місцевим органам виконавчої влади в галузі туризму.

Для отримання ліцензії у відповідні органи подаються документи згідно із Законом про ліцензування. А саме:

• заява встановленого зразка про видачу ліцензії, в якій мають бути наступні відомості: про суб’єкт господарювання, вид господарської діяльності, на здійснення якої заявник має намір отримати ліцензію;

• копія свідоцтва про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення в Єдиний державний реєстр підприємств і організацій України, завірена нотаріально або органом, який видав оригінал документа.

Органу ліцензування заборонено вимагати інші документи, не передбачені законодавством України. Орган ліцензування повинен прийняти рішення про видачу ліцензії або відмову в її видачі в термін не пізніше 10 робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензій та документів, доданих до заяви. Повідомлення про прийняття рішення про видачу ліцензії або про відмову в її видачі направляється заявнику в письмовій формі протягом трьох робочих днів з дати прийняття відповідного рішення. Орган ліцензування повинен оформити ліцензію не пізніше ніж за три робочих дні з дня надходження документу, який підтверджує оплату за видачу ліцензії. Оплата за ліцензію повинна бути внесена після прийняття рішення про видачу ліцензії.

В разі виникнення підстав для переоформлення ліцензії суб’єкт господарювання зобов’язаний впродовж десяти робочих днів подати в орган ліцензування заяву про переоформлення ліцензії разом із ліцензією, яку необхідно переоформити, і відповідні документи або їх нотаріально завірені копії, що підтверджують вказані зміни.

Підставою для переоформлення ліцензії є:

• зміна назви юридичної особи або прізвища, ім’я та по батькові фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності;

• зміна місцезнаходження юридичної особи або місця проживання фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності;

• зміни, пов’язані з розширенням певних видів ліцензійної діяльності.

Під час переоформлення ліцензії суб’єкт господарювання може продовжувати займатись тими видами діяльності, які підлягають ліцензуванню. В даному випадку право на здійснення такої діяльності надає довідка про прийняття заяви на переоформлення ліцензії, яка видається органом ліцензування.

В разі втрати чи пошкодження ліцензії суб’єкту господарювання може бути виданий дублікат. Порядок видачі дублікату такий же як і порядок переоформлення.

Контроль за дотриманням ліцензіатами ліцензійних умов здійснюють органи ліцензування та спеціально уповноважений орган з питань ліцензування в межах своїх повноважень, шляхом проведення планових та позапланових перевірок. Планові перевірки дотримання суб’єктами господарювання ліцензійних умов проводяться не частіше одного разу на рік. Позапланові перевірки здійснюють органи ліцензування або спеціально уповноважений орган з питань ліцензування тільки на основі надходження до них в письмовій формі повідомлення про порушення ліцензійних умов, або з метою перевірки виконання розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов.

Ліцензіат під час перевірки дотримання ним ліцензійних умов надає всі необхідні для перевірки документи і забезпечує умови для її проведення. За результатами перевірки складається акт у двох екземплярах, один з яких залишається керівнику підприємства, що перевіряється, другий передається в орган, що здійснював перевірку.

Орган ліцензування або спеціально уповноважений орган з питань ліцензування не пізніше десяти робочих днів з дати складення акту перевірки порушень ліцензійних умов видає наказ про усунення недоліків або орган ліцензування приймає рішення про анулювання ліцензії.

Згідно із Законом про ліцензування, ліцензія може бути анульована на підставі:

• заяви ліцензіата про ануляцію ліцензії;

• акту про повторне порушення ліцензіатом ліцензійних умов;

• рішення про відміну державної реєстрації суб’єкта господарювання;

• нотаріально завіреної копії свідоцтва про смерть фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності;

• акту про виявлення неправдивих даних у документах, наданих суб’єктом господарювання для отримання ліцензії;

• акту про встановлення факту передачі ліцензії або її копії іншій юридичній або фізичній особі для здійснення господарської діяльності;

• акту про встановлення факту ненадання інформації про зміну даних, вказаних у документах, які додавались до заяви на видачу ліцензії;

• акту про невиконання наказу про усунення порушень ліцензійних умов;

• нездатності ліцензіата забезпечити виконання ліцензійних умов, встановлених для туристичної діяльності.

Рішення про анулювання ліцензії приймається органом ліцензування протягом десяти робочих днів і направляється ліцензіату. Якщо анулювання ліцензії пов’язане з порушенням ліцензійних вимог Закону про ліцензування, то нову ліцензію суб’єкт господарювання зможе отримати не раніше ніж через рік.

Законом про ліцензування встановлено, що прийняття рішення про анулювання відбувається з обов’язковим запрошенням ліцензіата або його представників. Рішення про анулювання ліцензії набирає чинності через десять днів з дати його прийняття. Ліцензіат має право оскаржити рішення про анулювання ліцензії шляхом подання скарги в експертно-апеляційну раду.

3. Основні джерела фінансування діяльності туристських організацій

Функціонування підприємства супроводжується безперервним кругообігом коштів, який здійснюється у вигляді витрат ресурсів і одержання доходів, їхнього розподілу й використання. При цьому визначаються джерела коштів, напрямки та форми фінансування, оптимізується структура капіталу, проводяться розрахунки з постачальниками матеріально-технічних ресурсів, покупцями продукції, державними органами (сплата податків), персоналом підприємства тощо. Усі ці грошові відносини становлять зміст фінансової діяльності підприємства.

Основні завдання фінансової діяльності такі: вибір оптимальних форм фінансування, структури капіталу підприємства і напрямків його використання з метою забезпечення стабільно високої прибутковості, балансування в часі надходжень і витрат платіжних засобів, підтримування належної ліквідності та своєчасності розрахунків. Головний зміст фінансової діяльності туристичного підприємства полягає в належному забезпеченні фінансування.

Закон України “Про туризм” передбачає наступні джерела фінансування туризму:

• власних фінансових ресурсів суб’єктів туристичної діяльності, грошових внесків громадян і юридичних осіб;

• позикових фінансових коштів (облігаційні позики, банківські та бюджетні кредити);

• безоплатних та благодійних внесків, пожертв підприємств, установ, організацій і громадян;

• позабюджетних фондів;

• коштів фонду розвитку України, що формується за рахунок відрахувань суб’єктів підприємництва незалежно від форм власності;

• іноземних інвестицій;

• надходжень від туристичних лотерей;

• інших джерел, не заборонених законодавством України.

Відповідно до джерел коштів фінансування поділяється на внутрішнє і зовнішнє. Внутрішнє фінансування здійснюється за рахунок коштів, одержаних від діяльності самого підприємства: прибуток, амортизаційні відрахування, виручка від продажу чи здачі в оренду майна. Зовнішнє фінансування використовує кошти, не пов’язані з діяльністю підприємства: внески власників до статутного фонду, кредит, зобов’язання боржників, державні субсидії тощо.

Також розрізняють фінансування за рахунок власних і залучених коштів.

Отже, найприйнятнішим і найважливішим джерелом фінансування туристичної діяльності підприємства є прибуток.

Прибуток – це та частина виручки, що залишається після відшкодування всіх витрат на виробничу і комерційну діяльність підприємства.

Прибуток – позитивний фінансовий результат основної діяльності туристичного підприємства. Це – різниця між грошовими надходженнями та повною собівартістю реалізованих послуг. Характеризуючи перевищення надходжень над витратами, прибуток виражає мету комерційної (підприємницької) діяльності і береться за головний показник її результативності (ефективності).

Прибуток є основним джерелом фінансування розвитку підприємства, удосконалення його матеріально-технічної бази, забезпечення всіх форм інвестування. Діяльність підприємства спрямовується на те, щоб забезпечити зростання прибутку або принаймні стабілізацію його на певному рівні. Залежно від формування та розподілу розрізняють декілька видів прибутку.

Насамперед – загальний прибуток і прибуток після оподаткування.

Загальний прибуток – це прибуток підприємства, одержаний від усіх видів діяльності, до оподаткування та розподілу. Такий прибуток інакше називають балансовим.

Прибуток після оподаткування, тобто прибуток, що реально надходить у розпорядження підприємства, має поширену назву – чистий прибуток.

Останнім часом все частіше використовують такі поняття, як валовий, операційний та маржинальний прибуток.

Валовий прибуток – це різниця між виручкою та виробничими витратами (собівартістю продукції, визначеною калькулюванням за неповними витратами). Це поняття включає власне прибуток і невиробничі витрати (адміністративні, комерційні).

Операційний прибуток дорівнює валовому прибутку за мінусом невиробничих витрат (тобто чистий прибуток).

Маржинальний прибуток характеризує обсяг виручки від продажу продукції за мінусом змінних витрат. Таким чином, такий прибуток за величиною збігається з валовим прибутком, коли калькулювання здійснюється лише за змінними витратами.

Основні джерела формування прибутку туристичного підприємства – це:

• прибуток від надання туристичних послуг або від продажу туристичного продукту (це основна складова загального прибутку);

• прибуток від позареалізаційних операцій – це прибуток від пайової участі в спільних підприємствах, здавання майна в оренду, дивіденди на цінні папери, надходження з депозитних вкладів, дохід від володіння борговими зобов’язаннями, надходження від економічних санкцій тощо.

• прибуток від продажу майна включає прибуток від продажу основних фондів (матеріальних активів), нематеріальних активів, цінних паперів інших підприємств тощо.

Важливо пам’ятати, що прибуток є об’єктом оподаткування.

У фінансовій політиці підприємства важливе місце займає розподіл і використання одержуваного прибутку як основного джерела фінансування інвестиційних потреб і задоволення економічних інтересів власників.

Із загального прибутку сплачується податок згідно з умовами, передбачуваними законодавством про оподаткування прибутку підприємств. Прибуток, що залишився після оподаткування, – чистий прибуток, надходить у повне розпорядження підприємства та використовується згідно з його статутом і рішеннями власників. Цей прибуток можна розділити на дві частини:

1) прибуток, що спрямовується за межі підприємства (виплата дивідендів, заохочувальні премії персоналу, соціальні виплати тощо).

2) прибуток, що залишається на підприємстві (спрямовується на створення або поповнення резервного та інвестиційних фондів).

4. Соціально-економічний статус працівників туристських організацій. Економічні механізми стимулювання якості їх праці

Сучасний розвиток туризму і гостинності базується на природних, соціально-економічних, культурно-історичних і, звичайно ж, трудових ресурсах. Туризм як галузь діяльності створювався людьми і для людей, ось чому основним ресурсом розвитку туризму завжди будуть люди, людські ресурси.

Ступінь механізації праці в індустрії надзвичайно низька у порівнянні з галузями промисловості. Управління людьми сьогодні є обов’язковим і найголовнішим компонентом менеджменту будь-якої туристської організації, разом з управлінням матеріальними (оргтехніка тощо) і природними (курортні місцевості, пам’ятки природи тощо) ресурсами.

Трудові ресурси істотно відрізняються від інших видів ресурсів, отже, вимагають особливих методів управління. Специфіка людських ресурсів в туризмі полягає в наступному:

1) люди приходять у сферу туризму, турфірми усвідомлено і з певною метою, прагненнями. Вони чекають допомоги у самореалізації. Зазвичай їх вабить характер самої індустрії, матеріальні привілеї, кар’єра;

2) на відміну від машин і сировини реакція людей на управління, зовнішню дію – емоційно-осмислена. Менеджер з туризму постійно перебуває в одному з двох станів: або допомагає роботі організації, або заважає. Він може прийти на роботу голодним, не виспатись і тому бути дратівливим, грубим із співробітниками і гостями. Досвідчений менеджер може зацікавити персонал у результатах праці, мотивувати, надихнути на досягнення поставленого завдання. Саме у сфері туризму цей аспект людського чинника розвитку особливо яскраво виражений;

3) люди, як ніякий інший ресурс, здатні до самовдосконалення і саморозвитку, стаючи досвідченіше, професійніше, краще. Цього не можна сказати про інші ресурси розвитку.

Традиційно джерела найму персоналу ділять на зовнішні (кандидати з зовнішнього середовища організації) і внутрішні (кандидати з “власного будинку”). Обидва джерела мають і переваги, і недоліки.

Джерело	Переваги	Недоліки
Зовнішнє	більший вибір кандидатів привнесення нових ідей, прийомів, досвіду роботи	тривалий період адаптації новачка у фірмі, галузі необхідність первинного навчання погіршення морального клімату з боку претендентів на посаду з організації
Внутрішнє	фірмі відомі достоїнства і недоліки робітників скорочення витрат на процедуру відбору можливість просування власних співробітників	“сімейність”, яка призводить до застою в появі нових ідей обмеженість вибору “оголення” інших ділянок роботи посад

У якості власне джерел пошуку кандидатів в туризмі можуть бути використані наступні:

1) просування по службі всередині туристської організації;

2) переводи з відділу у відділ;

3) призначення топ-менеджерів зі спеціального резерву керівників;

4) прийом на роботу за рекомендаціями співробітників;

5) кандидати, які самопроявилися, у пошуках роботи в індустрії;

6) оголошення у ЗМІ;

7) випускники і студенти старших курсів коледжів і університетів з туризму;

8) державна служба зайнятості;

9) приватні агентства з пошуку персоналу.

Більшість фахівців радять використовувати одночасно декілька джерел: завжди шукати претендентів всередині фірми; використовувати щонайменше два зовнішні джерела.

Мотивування персоналу. Деякі співробітники докладатимуть максимум зусиль без особливого втручання з боку менеджменту. Вони честолюбні, не потребують додаткових стимулів. Проте більшості людей потрібно заохочення і особливі стимули для того, щоб вони викладалися на роботі.

Це передусім може бути обумовлено:

• людською природою – більшість людей не викладаються повністю, якщо відсутні особливі стимули, такі, як грошові премії або громадське визнання;

• особистими проблемами – іноді персонал займають особисті проблеми: хвороби членів родини, сімейні чвари або борги.

Мотивація

Зусилля

Виконання завдання

Винагорода

Задоволення

Рис. 8. Базова модель мотивування персоналу

Ця модель передбачає наступне.

• менеджери повинні переконати співробітників, що вони зможуть працювати краще, якщо більше працюватимуть або якщо їх навчать працювати “більш розумно”.

• менеджери повинні переконати співробітників, що винагорода за кращу роботу варта додаткових зусиль.

Для залучення і утримання персоналу, компанії необхідно розробити привабливий пакет компенсацій. Співробітники захочуть отримувати регулярний прибуток, додаткова винагорода за дуже гарну роботу, а також адекватну плату за досвід і великий термін роботи на одному місці. З іншого боку, менеджмент захоче отримати контроль, економію і простоту.

Менеджмент повинен визначити рівень і компоненти ефективного плану компенсації. Рівень компенсації має бути співвіднесений з ринковою ціною цього типу роботи і з необхідними здібностями. Якщо ринкова вартість конкретного персоналу чітко визначена, у фірми немає іншого вибору, як заплатити діючу ціну. Проте ринкова ціна конкретного персоналу рідко чітко визначена.

Передусім, плани компенсації розрізняються за фіксованими і варійованими елементами зарплати, перевагами, що надаються, і вартості витрат. А інформація щодо середнього заробітку персоналу конкурентів може бути помилковою внаслідок серйозних відмінностей у ієрархії компанії та рівня здібностей співробітників конкурентів. Відомості щодо рівня компенсації персоналу в індустрії туризму публікуються нечасто і, зазвичай, в них опущені істотні подробиці.

Далі компанія повинна визначити компоненти компенсації: фіксована сума, варійована сума, витрати і переваги. Фіксована сума, яка може бути як зарплатою, так і рахунком в банку, повинна задовольнити потребу людини у фінансовій стабільності. Варійована сума, яка може бути комісійними, премією або участю в прибутках, покликана стимулювати і заохочувати додаткові зусилля. Кошти на витрати допомагають людині сплатити витрати, пов’язані з подорожами, розміщенням в готелі, обідами і розвагами. А переваги, такі, як оплачувана відпустка, виплати у разі хвороби або нещасного випадку, пенсії і страхування життя, повинні забезпечити захищеність і створити задоволення роботою.

Фіксовані і варійовані компенсації створюють три основні види плану компенсації: безпосередня зарплатня, безпосередні комісійні та комбінація зарплатні та комісійних.

Компанії вдаються до додаткових мотивацій, щоб стимулювати роботу персоналу. Періодичні наради – громадська подія, перерва в рутинній роботі, шанс зустрітися і поговорити з керівництвом, нарешті, просто провітритися і відчути себе частиною великої групи. Наради – також важливий інструмент комунікації і мотивації. Їх можна використовувати і для тренінгу, наприклад для проведення ефективної презентації.

Компанії також фінансують різні конкурси, щоб змусити персонал докласти більше зусиль. Проте можливість виграти конкурс має бути надана достатній кількості співробітників. Якщо виграють далеко не всі, або, навпаки, практично все, конкурс не стимулюватиме додаткових зусиль.

5. Інновації туристських організацій

Інновація (нововведення) – кінцевий результат новаторської діяльності, втілений у вигляді нового або вдосконаленого продукту (товару, послуг), впровадженого у туристський обіг, нового або вдосконаленого технологічного процесу; нового підходу до соціальних послуг. Специфічним змістом інновації є зміни.

Інноваційна ідея – це реально існуюча можливість виробництва оригінальних (унікальних) товарів і послуг або модифікацій вже існуючих товарів і послуг.

Інноваційна діяльність – це діяльність з доведенню науково-технічних ідей, винаходів, нових організаційних і управлінських розробок до результатів у практичному використанні. Підприємець, створюючи нововведення, прагне перевершити своїх конкурентів і винайти щось унікальне, нове.

Основними напрямами інноваційної діяльності туристських організацій є:

1) використання нової техніки і технологій у наданні традиційних послуг;

2) впровадження нових послуг з новими властивостями;

3) використання нових туристських ресурсів, які раніше не використалися;

4) зміни в організації виробництва і споживання традиційних туристських послуг;

5) виявлення і використання нових ринків збуту туристських послуг і товарів.

Використання нової техніки і технологій. Провідні туристські фірми успішно користуються комп’ютерною технікою і спеціалізованими комп’ютерними технологіями для діловодства, ведення бухгалтерського обліку і технологічних операцій з клієнтами і партнерами. Спеціалізований програмний комплекс може різко скоротити час виконання операцій, а також виробничу собівартість туристського продукту; дозволяє формувати бази даних, які використовуються для обліку, аналізу, розрахунків, калькулювати тури з урахуванням всіх особливостей їх реалізації; отримувати дані аналізу щодо результатів роботи фірми (заповнюваність, прибутковість рейсів, ефективність роботи фірми за напрямами тощо).

Впровадження нових туристських послуг не просто бажане, але і необхідне як умова виживання у конкурентній боротьбі між туристськими фірмами.

Використання нових туристських ресурсів. До туристських ресурсів відносяться природно-кліматичні умови, історичні, соціально-культурні й інші об’єкти (парки, заповідники, архітектурні споруди, пам’ятники історії і культури). Зростаючий попит мають релігійні пам’ятники: собори, мечеті, культові музеї, духовні центри. Виникають туристські фірми з організації релігійних і паломницьких турів, а також паломницькі служби при монастирях, церквах й інших релігійних організаціях.

Залученню нових туристських ресурсів також сприяє розширення географії туристських маршрутів з традиційними послугами. Часто туристам показують різні об’єкти, спочатку створені для інших цілей, але які стали визначною пам’яткою для цього району.

Зміни в організації виробництва і споживання туристських послуг. Однією з помітних змін в організації туристських фірм є спрямованість на зміцнення і розширення масштабів діяльності. Існують туристські фірми-гіганти (корпорації), транснаціональні за формою і монополії за змістом. Їх створення відбувається на добровільних засадах, на умовах пайової участі в діяльності або шляхом поглинання, злиття крупних і дрібних фірм-операторів і туристських агенцій. Окрім надання туристських послуг, фірми-гіганти розширюють свою діяльність в інших супутніх галузях. Вони стають власниками транспортних підприємств, підприємств харчування, мережі магазинів, банків, страхових компаній тощо.

Іншим прикладом організаційних змін у сфері туризму є готельні мережі, які реалізовують єдину політику з просування турпродукту до споживача, узгоджену з туроператорами.

Виявлення і використання нових ринків збуту туристських послуг. Існують два методи збуту турпродукту:

• прямий метод, який передбачає встановлення безпосередніх зв’язків між туроператором і споживачем;

• - непрямий метод, який передбачає використання посередників, – турагентств.

Більшість туроператорів пропонують свої послуги ринку через турагентства (тобто використовують непрямий метод), оскільки залучення посередників приносить їм певну вигоду, зокрема не відволікає грошові кошти від основного бізнесу. У посередників велика ефективність в забезпеченні широкої доступності турпослуг і доведенні їх до споживача, ніж у туроператорів.

Але нерідко крупні туроператори організовують власну мережу збуту з турагентств, які належать їм. Така стратегія передбачає освоєння нових ринків і отримала назву прямого маркетингу. Це покладає на туроператора певні додаткові функції (виявлення потенційних споживачів, розробка збутових заходів, створення додаткових інформаційних систем тощо), а також призводить до додаткових витрат.