Збройна агресія Росі ...

Тема . ПИТАННЯ ПРО СТАТУС ПІВДНЯ УКРАЇНИ В УМОВАХ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

План лекції:

1. Питання про статус регіону в умовах Центральної Ради. Імперська політика Тимчасового уряду щодо Півдня і національна консолідація українського населення регіону

2. Сепаратистські радянські республіки: Донецько-Криворізька республіка, Одеська радянська республіка, Радянська республіка Тавриди: особливості створення та причини падіння.

3. Курс на впровадження нового адміністративно-територіального поділу України.

4. Інтеграційна політика гетьманського режиму та Директорії на Півдні України

Рекомендована література:

1.          Бикова Т. Суспільно-політичні процеси у Криму в 1917 р. // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки: Міжвідомчий збірник наукових праць. – К., 2004. – Вип. 10. – С. 60–81. http://histans.com/JournALL/pro/10/5.pdf

2.          Вінцковський Т.С. Місцеві органи влади і управління Центральної Ради в Херсонській губернії (березень 1917 – квітень 1918 рр.). – Дрогобич: Б.в., 2002. – 169 с.

3.          Грицак Я. Українська революція: нові інтерпретації // Україна модерна / За редакцією В. Верстюка, Я. Грицака, Л. Зашкільняка, В. Кравченка, М. Крикуна. – Львів: Інститут історичних досліджень Львівського державного університету імені Івана Франка, 1999. – С. 254–269. http://chtyvo.org.ua/authors/Hrytsak_Yaroslav/Ukrainska_revoliutsiia_1914-1923_novi_interpretatsii/

4.          Курас І.Ф., Солдатенко В.Ф. Ілюзія й практика національного нігілізму: погляд із сьогодення на Донецько-Криворізьку республіку // Пам’ять століть. – 2000. – № 6. – С. 60–77.

5.          Турченко Г.Ф. Південна Україна на зламі епох (1914–1922 рр.). – Запоріжжя: Просвіта, 2005. – 324 с. http://istorikznu.at.ua/forum/21-123-1

6.          Турченко Ф.Г., Турченко Г.Ф. Південна Україна: модернізація, світова війна, революція (кінець ХІХ ст. – 1921 р.): Історичні нариси. – К.: Генеза, 2003. – 304 с. http://istorikznu.at.ua/forum/21-69-1

7.          Хміль І.В. Вплив ІІІ Універсалу на посилення національно-визвольного руху в регіонах України // Український історичний журнал. – 2004. – № 2. – С. 3–15.

 

1. Питання про статус регіону в умовах Центральної Ради. Імперська політика Тимчасового уряду щодо Півдня і національна консолідація українського населення регіону.

 

Після Лютневої революції 1917 р. в Росії розгорнувся національно-визвольний рух залежних народів, які вимагали надання їм суверенних прав. Національне піднесення охопило всю Україну, у тому числі її південноукраїнський регіон з Донбасом і Слобожанщину. Південь став одним із важливих ареалів Української революції, метою якої було створення суверенної соборної України. Після Лютневої революції у регіоні відновили діяльність усі українські національні партії. Українці стали відкидати образливе «малорос», «хохол» і воліли називати себе власним іменем. Розгорнулася самоорганізація суспільства. До складу Української Центральної Ради, яка очолювала державотворчий процес, увійшли представники від усіх південноукраїнських губерній. Різноманітні організації і об’єднання, які відбивали територіальні, професійні і соціальні інтереси різних груп населення виникли у всіх губерніях, повітах і волостях Катеринославщини, Херсонщини, Таврії. Вони виступили за республіканський устрій у Росії, національно-територіальну автономію України в межах етнографічної більшості українського населення з цілковитим забезпеченням прав інших національностей, формування українських військових підрозділів, українізацію армії та Чорноморського флоту, безкоштовне навчання українською мовою у всіх школах України.

Ці процеси докотилися і до Криму. 12–13 серпня 1917 р. у м. Сімферополі зібрався перший з’їзд представників українських організацій губернії. Свідок подій В. Сильченко у «Листі про стан українського руху у Таврії», опублікованому у газеті «Нова Рада», так описує свої враження: «З докладів з місць виявилось, що не тільки в північних повітах, де більшість населення українці, свідомість наших людей шириться, а навіть скрізь по побережжю Криму засновані українські громади… Досить того, що майже уся Таврія усіяна українськими гуртками. Наше слово лунає скрізь. Хоч і роблять йому навкруги перешкоди, але кожна праця організацій примушує ворогів рахуватись з українцями». На з’їзді була прийнята постанова, що містила протест проти політики Тимчасового уряду щодо України та підтримку курсу Центральної Ради на скликання Всеукраїнських Установчих зборів в етнографічних межах українських територій.

Посилення українського національно-визвольного руху на Півдні яскраво проявилося в розгортанні процесу українізації армії. Уже 3–4 квітня 1917 р. в Одесі відбулися збори воїнів-українців місцевого гарнізону, які для керівництва українським військовим рухом обрали Одеську українську військову раду. Навколо неї об’єдналися 45 військових частин Одеського округу і Чорноморського флоту. Для організації запропонували назву «Одеський український військовий Кіш». Головою Одеської української військової ради було обрано військового лікаря І. Луценка. Досить активною була українська діяльність у військових частинах, розміщених у Херсоні, Миколаєві та інших містах Херсонської губернії.

Факти свідчать, що в аналогічному напрямку розвивалися процеси на Катеринославщині. Тут вже 11 березня 1917 р. українські політичні сили висунули вимогу організації «українських легіонів». Під жовто-блакитними стягами відправлялися з Катеринослава на фронт деякі військові частини.

Яскравим свідченням пробудження національної свідомості було формування в регіоні загонів Вільного козацтва. Козацькі формування виникли у Миколаєві, Херсоні та інших містах регіону. Перший Хортицький курінь м. Олександрівська мав назву «Вільне Козацтво Робітників і Селян». Робітниками Олександрівських південних залізничних майстерень було засновано також курінь «Січ».

Перелік прикладів активної участі південноукраїнського населення в українському національному русі можна продовжувати. Зрештою, на тему розвитку національного руху на Півдні України в 1917 р. вже виконано багато історичних досліджень, у яких ці приклади узагальнені і які неупереджений читач не може ігнорувати. Дослідження дають підстави стверджувати, що національний рух у трьох південних (Катеринославській, Херсонській і Таврійській) і у слобожанській (Харківській) губерніях під час революції 1917 р. набув масового характеру. Більшість населення підтримувала ідею відродження української державності й у тій чи іншій формі (своєю участю в національних мітингах і демонстраціях, роботою в національних партіях, культурно-освітніх та громадсько-політичних організаціях, українізованих частинах армії, Вільного козацтва, особистою підтримкою українських списків на різноманітних виборах) демонструвала це.

Для російського суспільства бурхливий спалах національно-визвольного руху, який охопив національні регіони колишньої імперії після Лютневої революції, став цілком несподіваним. Росія швидко втрачала вплив на Україну. У цих умовах набула нового дихання дискусія про те, хто має більше прав на історичний регіон, який Росія вважала Новоросією, а в українському середовищі сприймався як Південна (Степова) і Слобідська Україна.

Стосовно Півдня і Слобожанщини Тимчасовий уряд проводив політику, яка істотно відрізнялася від його політичного курсу щодо решти України.

Показовою щодо цього є документ під назвою «Тимчасова інструкція Тимчасового уряду для Генерального Секретаріату» від 4 серпня 1917 р. Цей документ був з’явився в контексті подій, що розгорталися після прийняття Центральною Радою II Універсалу.

Як відомо, між 3 липня (II Універсал Центральної Ради) і 4 серпня (Тимчасова інструкція Тимчасового уряду) відбулися істотні події, які змінили диспозицію в українсько-російських відносинах. На початку липня Тимчасовий уряд перебував у стані глибокої кризи, і можливості його тиску на Україну були обмеженими. Але через місяць ситуація змінилася: позиції Тимчасового уряду зміцніли, а його головні політичні противники, у тому числі й Центральна Рада, змушені були перейти до оборони. Саме в цих умовах найбільш точно проявилися справжні, а не декларовані наміри російського центру. У загальному вигляді вони зводилися до готовності поступитися Центральній Раді щонайменшим, другорядним і залишити за собою можливість повернути все до попереднього стану.

Це і продемонструвала Тимчасова інструкція, якою звужені і тимчасові повноваження Генерального Секретаріату Центральної Ради поширювалися не на всю Україну, а лише на її частину: «Повноваження Генерального Секретаріату поширюються на губернії: Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і Чернігівську, за винятком повітів Мглинського, Суражського, Стародубського і Новозибківського…».

Таким чином, поза всяким впливом Центральної Ради залишалася більша частина України: Харківська, Катеринославська, Таврійська, Херсонська і частина Чернігівської губерній.

Науковці робили спробу відтворити логіку авторів Інструкції. Відомий історик українського права О. Юрченко з приводу висновку петроградських юристів, які готували цей документ, пише: «Україна виділялась як окрема адміністративна територія, але її межі звужувалися до п’яти губерній колишньої Гетьманщини, а потім «Малоросійського намісництва» й колишнього Південно-Західного краю».

В основному, це були межі України (тоді — «Війська Запорозького» під час договору Хмельницького з Москвою 1654 р.). У цьому ж контексті оцінюється і факт вилучення із сфери «повноважень» Генерального Секретаріату чотирьох повітів Чернігівської губернії — Мглинського, Суражського, Стародубського й Новозибківського.

Цілком очевидно, що посилання на історію українсько-російських відносин в політиці петроградських міністрів мали формальне і другорядне значення. Головне в іншому — у прагненні залишити під прямим управлінням Росії за будь-яких політичних обставин індустріальний Донбас і Криворіжжя, стратегічно важливі південноукраїнські порти.

Ці землі були заселені переважно українцями, які становили від 2/3 до 3/4 місцевої людності. Саме як українці вони поводилися в 1917 р., підтримуючи українські політичні партії та громадсько-політичні об’єднання. На виборах до Всеросійських і Українських Установчих зборів, які були вільними (на виборах були представлені альтернативні проросійські і національні політичні сили), за українські політичні партії голосувала абсолютна більшість населення. Мешканці цих земель ніяк не відділяли себе від жителів, наприклад, Полтавщини, Київщини чи Поділля.

Насправді, проблема не в українсько-російських домовленостях XVII ст. У своєму виступі в Центральній Раді 6 серпня В. Винниченко повідомив, що юридична комісія Тимчасового уряду, призначена для розгляду представленого Центральною Радою Статуту Генерального Секретаріату (в ньому до складу автономної України пропонувалося включити 9 губеній), «зразу ж поставилася до статуту дуже вороже і стала чіплятись до кожного слова». Зокрема, члени комісії заявили, що між іншим Катеринославщина нібито не хоче приєднуватися до автономної України. Але невдовзі до Петрограда прибув урядовий комісар Катеринославської губернії, який повідомив, що загальногубернський з’їзд постановив визнати Центральну Раду своїм урядом і асигнував їй кошти. Та ця звістка не справила особливого впливу на позицію членів комісії. Вони, зазначає В. Винниченко, «стали викручуватися іншими способами і гнути своє». Член комісії, кадет професор Б. Нольде, який вважався одним із найавторитетніших спеціалістів з міжнародного права, висунув, зокрема, пропозицію, щоб «територія автономної України була визначена «волевиявленням» місцевої людності».

Пізніше у своїх споминах (1923 р.) лідер кадетів П. Мілюков писав, що «Інструкція» від 4 серпня 1917 р. була найбільшою поступкою, на яку вважали можливим йти міністри Тимчасового уряду. Голова уряду Центральної Ради В. Винниченко у книзі «Відродження нації» (1920 р.) так формулював українське бачення рішення петроградських міністрів: «Вимірюючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулись Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут, від однієї уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювалися, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі Збори, почали вимахувати руками, розхристались і виявили всю суть свого руського гладкого, жадного націоналізму. О, ні в якому разі вони не могли признати автономії. Київщину, Полтавщину, Поділля, ну, хай ще Волинь, ну, та хай уже й Чернігівщину, це вони могли ще визнати українським. Але Одеса з Чорним морем, з портом, зі шляхом до знаменитих Дарданелл, до Європи? Але Харківщина, Таврія, Катеринославщина, Херсонщина? Та які ж вони українські? Це — Новоросія, а не Малоросія, не Україна. Там і населення в більшості не українське, то, словом, — руський край?».

На підтвердження слів В. Винниченка слід навести цитату з подання одного з найвпливовіших олігархів Донбасу під назвою «Доповідна записка М. фон Дітмара Тимчасовому уряду». Автор документа різко заперечував проти включення до складу автономної України Катеринославської, Таврійської, Херсонської та Харківської губерній. Для нього було цілком недопустимим, щоб вугільна й металургійна промисловість були передані «провінційній автономії».

Таким чином, дії Тимчасового уряду були спрямовані на дезінтеграцію України, розчленування території та роз’єднання її народу. Своєю Інструкцією Петроград недвозначно заявив Україні, чого буде коштувати їй подальше наполягання на національно-державному самовизначенні, прагненні побудувати власну державу.

Черговий раз підтвердилася істина: російська демократія закінчується там, де починається українське питання.

Дії Тимчасового уряду викликали хвилю незадоволення населення південноукраїнського регіону — тих самих «новоросів», які ніяк не хотіли виділятися з автономної України і «вливатися» в Росію. У серпні 1917 р. на адресу Центральної Ради надійшли сотні телеграм із резолюціями зборів і мітингів, які засуджували політику Тимчасового уряду і його Інструкцію. Голова Генерального Секретаріату В. Винниченко так описав революціонізуючу роль обмежень, накладених Тимчасовим урядом: «…Вони об’єднували…, гуртували соборну Україну. До Інструкції «окраїни» (Таврія, Харківщина, почасти Катеринославщина), будучи віддаленими від центру національного руху, виявляли відносно малу національну активність. Інструкція ж, одрізавши їх від усього національного тіла, зразу вдмухнула гаряче почуття спільності інтересів, чуття образи, гніву, обурення. «Окраїни» заворушилися, захвилювалися, стали тягнутися до автономної України. Розбурхане національне чуття стало кристалізуватись і формуватись у виразні домагання. З усіх кінців України сипалися протести проти поділу єдиного тіла. Клич єдиної, неподільної України залунав по всій українській землі, єднав усіх, збирав до одного цілого навіть ті елементи, які до того були байдужими до українського відродження. Інструкція прислужилась до зміцнення й об’єднання національної свідомості краще, ніж сотні агітаторів». Аналогії з 2014–2015 рр. напрошуються.

А ось реакція на Інструкцію Тимчасового уряду в Олександрівську (нинішнє Запоріжжя): «Об’єднане засідання… партії соціалістів-революціонерів, соціал-демократів, залізничних товариств, Січі «Хортиця» і товариства «Просвіта», обміркувавши інструкцію Тимчасового уряду Генеральному секретаріатові, гостро засуджує політику буржуазних членів уряду в українській справі, протестує проти звуження компетенції Генерального секретаріату шляхом несправедливого обмеження автономії України й рішуче заявляє, що всіма силами підтримуватиме Раду в її боротьбі за втілення в життя конституції України, розробленої Центральною Радою».

Такі настрої посилилися восени 1917 р. Херсонський повітовий селянський з’їзд, який відбувся 21–22 вересня 1917 р., протестував проти поділу України і вимагав «приєднання Херсонщини, як неодділимої частини України, до тієї землі, на яку поширюється влада Центральної Ради та її Генерального Секретаріату».

Подібні настрої були характерні і для українського населення тих губерній України, на які поширювалася юрисдикція Центральної Ради. Другий Київський губернський національний з’їзд, який відбувся 19–20 серпня 1917 р., закликав Центральну Раду взяти владу в Україні до своїх рук і висловив рішучий протест проти поділу України і обмеження повноважень Генерального Секретаріату. Вимоги розширити компетенцію Центральної Ради на всі українські землі постійно звучали на її засіданнях. Наприклад, 9 вересня 1917 р. член Ради від Всеукраїнської ради військових депутатів С. Березняк, серед іншого, вимагав «включити в компетенцію Генерального секретаріату Катеринославську, Харківську, Херсонську і Таврійську губернії, крім Криму, установивши для більш точного розмежування принцип референдуму».

Характерно, що деструктивна позиція Тимчасового уряду щодо територіальних рамок автономії України не змінилася до петроградського жовтневого перевороту 1917 р. Непоступливість уряду в національному питанні була одним з факторів, який ослаблював його позиції і, таким чином, наближав крах. Цей переворот знаменував собою початок зовсім іншого етапу в історії Росії й народів, що перебували в полі її політичного тяжіння.

Українська Центральна Рада відреагувала на прихід більшовиків до влади досить оперативно. 27 жовтня 1917 р. було оголошено, що влада Центральної Ради поширюється на «всі дев’ять губерній», у тому числі Харківську, Херсонську, Катеринославську і Таврійську.

Таким чином, революційні події 1917 р. сприяли інтенсивній інтеграції Півдня і Сходу в єдиній Україні. Переважна більшість населення цих регіонів не сприйняла політики Тимчасового уряду та виявила бажання бачити свій край складовою частиною єдиної України.

2. Сепаратистські радянські республіки на Донбасі, в Північному Причорномор’ї і Криму

Більшовики Росії, очолювані Леніним, критикували всі аспекти діяльності царського, а потім і Тимчасового уряду, у тому числі і політику з національного питання. Вони проголошували гасло права націй на самовизначення, аж до відокремлення. Але це гасло мало суто популістський характер. «Пункт нашої програми про право націй на самовизначення аж до відокремлення залишався голим гаслом», — визнавала відома більшовичка Євгенія Бош. Це випливало з усієї попередньої діяльності більшовиків, які не сприймали Україну як щось ціле, єдине і мислили загальноросійськими і регіональними категоріями. «Донецько-Криворізький регіон», «Південь» чи «Новоросія» вважалися невід’ємними складовими частинами Росії. Це суто імперське мислення і його витоки стануть зрозумілішими, якщо врахувати, що серед більшовиків України майже не було представників титульної нації. Вони рекрутувалися, головним чином, за рахунок росіян, євреїв та інших несільських національних груп населення України. «Наше положення тут ускладнюється тим, що ми представляємо партію великоросів», — відкрито заявили більшовики на своєму обласному з’їзді у Києві в грудні 1917 р.

Для «внутріпартійного користування» більшовики використовували ідею недоцільності відокремлення окремих народів від Росії та переваги великої унітарної багатонаціональної соціалістичної республіки. Створенню унітарної загальноросійської соціалістичної держави і була підпорядкована діяльність більшовиків, у тому числі і в Україні.

Все це привело до того, що після захоплення влади в Петрограді більшовики стосовно України на ділі продовжували політику Тимчасового уряду. Зокрема, Раднарком Росії на чолі з Лєніном не визнав поширення юрисдикції Центральної Ради на Харківщину, Катеринославщину і Таврію (тобто ті території, які Тимчасовий уряд свого часу відмовлявся включити до складу автономної України). Про це, зокрема, свідчить розмова 17 листопада 1917 р. Людвіга Бернгейма (псевдонім — С. Бакинський), одного із членів Південно-Західного обкому РСДРП(б), із Й. Сталіним — наркомом з національних справ Радянської Росії. Сталін звинувачував Раду у тому, що вона «зверху приєднує до себе все нові і нові губернії, не питаючи населення цих губерній, чи хоче воно увійти до складу України». Цю політику Сталін називав «анексію нових губерній» Радою. У іншому номері від 7 грудня «Правда» інформувала своїх читачів про насильницьке, без згоди населення, захоплення Центральною Радою Донецького басейну. Не викликає сумніву, що більшовики України добре знали про настрої в петроградських «верхах» і сприймали публікації, подібні тим, які були надруковані в «Правді», як пряму директиву.

Таким чином, в питанні про кордони більшовики виявилися вірними послідовниками царського і Тимчасового урядів: Слобожанщина, Донбас і Південь не визнавались Україною.

Як засвідчують факти, Українська Центральна Рада була в змозі нейтралізувати місцевих більшовиків, але протистояти зовнішнім силам виявилася не в силах. Врешті-решт, в результаті широкомасштабного військового вторгнення Радянської Росії в Україну (кінець 1917 — початок 1918 рр.), у якому брали участь як регулярні війська радянської Росії, так і загони бойовиків — «червоної гвардії» з Москви, Петрограда та інших міст, Південь потрапив під більшовицький контроль.

Це була перша в ХХ столітті російсько-українська війна, у якій, з одного боку, діяли більшовицькі війська з Росії, яким допомагала проросійська «п’ята колона» в Україні, з іншого — Українська Центральна Рада і сили, які її підтримували.

У результаті цієї війни Україна була розчленована і на її території було утворено ряд маріонеткових «республік», підпорядкованих керівництву більшовицької Росії: радянська Українська Народна Республіка з центром у Києві, Донецько-Криворізька республіка, Одеська радянська республіка, Миколаївська повітова соціалістична трудова комуна, Радянська республіка Тавриди. Єдине з цих утворень, яке зберегло деякі риси «українськості» — радянська УНР, проголошена 25 грудня 1917 р. у Харкові. Але її юрисдикція не поширювалась за межі горезвісних «чотирьох з половиною губерній».

Більшовики Донецько-Криворізького басейну психологічно були готові до виділення в окрему адміністративно-територіальну одиницю із самого початку революції. У мемуарах Г. Лапчинського, члена першого уряду Радянської України, зазначається, що: «Вони були впевнені, що, принаймні, Харківщина, Донбас і Криворіжжя ніякісінького відношення взагалі до України не мають, що всі претензії Центральної Ради на ці землі є фантастичні й до того безґрунтовні, що навіть жодної небезпеки для них не становлять».

Після більшовицького перевороту в Петрограді 25 жовтня (7 листопада) 1917 р. почалося організаційне оформлення Донецько-Криворізької республіки.

17 листопада 1917 р. у схваленій за пропозицією більшовика Федора Сергєєва (Артема) резолюції обласного виконкому рад (совєтів) Донбасу було поставлене питання про перетворення Донецько-Криворізького басейну на самостійну адміністративно-територіальну одиницю, яка повинна ввійти до складу радянської Росії: «Необхідно створити незалежну від київських центрів автономну Донецьку область, що має власне самоуправління, і добиватися для неї всієї влади Совєтів».

До цієї автономії планувалося включити й Харків. Характерно, що точка зору лідера місцевих більшовиків за своїм змістом майже співпала з резолюцією, запропонованою есеро-меншовицькою більшістю пленуму: «Розвивати широку агітацію за залишення Донецько-Криворізького басейну з Харковом у складі Російської республіки з виділенням в особливу, єдину область, що має адміністративне самоуправління». У боротьбі проти української ідеї, за збереження індустріальних районів України у складі Росії російські меншовики, есери і більшовики знайшли спільну мову і за резолюцію голосували разом.

Але в листопаді 1917 р. спроби відторгнення Донецько-Криворізького басейну від УНР не принесли бажаних результатів. Стримуючим фактором був ще відчутний вплив на регіон Центральної Ради. Послаблення цього впливу і військово-фінансова «братська допомога з Росії» розв’язала руки прибічникам відокремлення.

25 грудня 1917 р. раптовим ударом з Бєлгорода озброєні артилерією радянські війська при підтримці бронепоїздів захопили Харків. Був створений плацдарм для «експорту революції» з Росії в Україну. Саме цього дня тут зібрався так званий Всеукраїнський з’їзд рад, який за участю більшовиків Донецько-Криворізького басейну та Києва проголосив радянську владу в Українській Народній Республіці (так звану «радянську УНР»). На цьому з’їзді цими ж депутатами-більшовиками була прийнята антиукраїнська сепаратистська резолюція «Про самовизначення Донецького та Криворізького басейнів». Таким чином, делегати проголосували і за радянську владу в Україні, і за відокремлення від неї території Донецько-Криворізького басейну. Історики вважають нелегітимним це зібрання: воно представляло лише невелику частину населення Лівобережної України і вирішувати такі доленосні питання щодо майбутнього всієї України не мало ніяких повноважень.

Весь січень пішов на підготовчу роботу, пропаганду ідеї автономії і узгодження її створення на різних рівнях. Закінчилася ця робота на ІV з’їзді рад Донець-Криворізько басейнів, який відбувся 9-14 лютого 1918 р. і проголосив створення Донецько-Криворізької республіки. Все це відбувалося в Харкові.

Пізніше у своїх мемуарах більшовики відверто визнавали, що в основі цього рішення було прагнення будь-що відокремитися від України. Один із лідерів катеринославської організації РСДРП(б) С. Гопнер писала в своїх мемуарах, що в 1917 р. місцеві більшовики не вважали Катеринослав Півднем України, а відносили його до Росії і тому закликали: «Усі сили пролетаріат Донецької республіки повинен віддати на те, щоб відбороти свою автономію і незалежність від України… На весь світ гукнути, що донецький пролетаріат не належить до української держави, він самовизначається не в напрямі до України, а в напрямі до великої Росії».

Нове «державне» утворення претендувало на чималі території, які, за переконаннями її творців, ніколи не входили до складу України, а мали всі історичні підстави бути саме у складі Росії. «Лише декілька місяців тому Київська Рада в договорі з князем Львовим і М. Терещенком установила східні райони України саме лінією, яка була і є західними кордонами нашої Республіки», — такими аргументами обґрунтовували у своєму зверненні до всіх держав світу наркоми ДКР своє відокремлення від України.

Як бачимо, нічого кращого, ніж послатися на сумнозвісну Інструкцію Тимчасового уряду Центральній Раді, яка обмежувала територію автономії України, вони не знайшли. Далі — більше. «Завжди були і тепер залишаються західними кордонами нашої Республіки… західні кордони Харківської та Катеринославської губ., включаючи залізорудну частину Криворіжжя, Херсонської губернії та повіти Таврійської губернії до перешийка…, Азовське море до Таганрога і кордони вугільних радянських округів Донської області лінією зал. дороги Ростов — Вороніж до станції Ліхая, західні кордони Воронізької та південні кордони Курської губ.».

Таким чином, кордони Донецько-Криворізької республіки були визначені досить чітко. Але в реальному житті вона їх не одержала. Коли на початку 1918 р. на Дону була створена Донська Радянська республіка з власним Раднаркомом, повіти східної території ДКР увійшли до її складу. На Півдні на материкові повіти колишньої Таврійської губернії, включені до складу ДКР, претендувала Радянська республіка Тавриди.

Взагалі, місцеві радянські керівники до кордонів своїх «республік» ставилися досить вільно, інколи на свій розсуд визначали долю земель, які попали їм у підпорядкування, керуючись принципом «революційної доцільності». Так, Луганський Раднарком, який контролював територію міста та повіту і формально повинен був підпорядковуватися Раднаркому ДКР, прагнучи уникнути окупації району німецькими військами (а за Брестським миром, німці повинні були зайняти Україну до річки Сіверський Донець, який відділяв Донбас від Донської області), розпочав «дипломатичну гру», метою якої було приєднання підпорядкованої йому території до Донської радянської республіки. Історичною підставою для цього повітові «дипломати» вважали те, що свого часу Бахмутський і Слов’яносербський повіти не входили до складу гетьманської України, а були приєднані разом із донськими степами до Росії. Для більшої переконливості було навіть згадано про необхідність провести плебісцит. Цікаво, що Донський Раднарком не заперечував проти приєднання, але вимагав грошової компенсації (??!) — своєрідного калиму, на який луганчани погодилися.

Основою утворення Донецько-Криворізької республіки став не національно-територіальний (етнічний), а економіко-територіальний принцип державного будівництва. Ініціатори створення ДКР вважали, що з перемогою соціалістичної революції національне питання втратило своє значення, а Російська Радянська Республіка повинна складатися з економічно однорідних областей, а не національно-однорідних радянських республік.

У дійсності, це була спроба відновити в радянських умовах імперську систему управління. На території ДКР обов’язковими вважалися декрети Раднаркому Росії. Зокрема, декретами російського радянського уряду націоналізувалися заводи, які оголошувалися власністю Росії. Раднарком Донецько-Криворізької республіки підтримував постійні контакти з РНК Росії. Щодо уряду радянської України, який переїхав з Харкова — «столиці ДКР» до Києва, то він сприймався лише як орган, «паралельний» до відповідних владних структур ДКР. Проте, в «політичній геометрії» більшовиків ці паралелі «пересікались», і саме на найвищому рівні — у Петрограді. Туди тяглися ниточки усіх подій в Донбасі.

За ідеєю створення ДКР стояв Ленін. Так, один з перших дослідників ДКР Х. Мишкіс у передмові до добірки документів і матеріалів щодо Донецько-Криворізької республіки, опублікованій ще 1928 р., пише, що Артем, голова Донецько-Криворізького обласного комітету РСДРП(б), спеціально їздив до Петрограда для узгодження питання про утворення ДКР. Він зустрічався з Леніним, і той цілком підтримав ідею, вважаючи організацію республіки в тодішніх умовах необхідною з міжнародного та політичного поглядів.

Про згоду ЦК на створення Донецько-Криворізької республіки говорив у своїх споминах 1924 р. М. Скрипник. Центральний Комітет, за його словами, розраховував у такий спосіб закласти в басейні потужну базу диктатури пролетаріату, яка могла б стати ударним кулаком в боротьбі з Центральною Радою.

Як бачимо, обидва автори свідчать про схвалення ЦК більшовиків ідеї створення ДКР. Ця ідея була узгоджена з Леніним і його оточенням і вписувалася в загальну більшовицьку стратегію відновлення Російської імперії під червоним прапором пролетарської революції. Звичайно, місця незалежній Україні з Донбасом і південними портами у її складі у цій стратегії не було.

Реалізацію цих планів стратегії зірвав Брестський мир, який радянська Росія на початку березня 1918 р. змушена була підписати з Німеччиною. Україна обома сторонами визнавалася як незалежна республіка. За умовами миру передбачалося виведення регулярних більшовицьких військ Росії і бойовиків «червоної гвардії» з території України. З іншого боку, як союзники Центральної Ради, на територію УНР вступали німецько-австрійські війська.

Але більшовики не поспішали залишати Україну. Шукали політичну «соломинку», за яку можна було вхопитися. І, здавалося, знайшли: на «найвищому рівні» було вирішено у боротьбі з німцями використати регіональні радянські республіки, які оголосили незалежність від України. Керівництво ДКР перебувало в полоні ілюзії, що німці зупиняться на тій лінії, яку вони — більшовики, вважають своїм кордоном з Україною. Звичайно, це була дипломатична гра, невдала спроба «тиснути» на Німеччину. Адже всі добре знали, що на німецьких картах територія України позначається «від Сяну до Дону».

На початку березня 1918 р. керівник ДКР Артем знову зустрівся з Леніним. Артем повіз в Донбас його директиви. Зміст цих директив розкривався в телеграмі Леніна від 14 березня 1918 р., адресованій Серго Орджонікідзе, який керував усією більшовицькою політикою в Україні: «Щодо Донецької республіки, передайте товаришам…, що, хоч би як вони не ухитрялися виділити з України свою область, вона, судячи з географії Винниченка (тобто у складі 9 губерній, у т. ч. трьох південних і Харківської. — Авт.), однаково буде включена в Україну і німці її завойовуватимуть. Зважаючи на це, цілком безглуздо з боку Донецької республіки відмовлятися від єдиного з рештою України фронту оборони…».

Цю телеграму часто наводять для підтвердження думки про негативне ставлення Леніна до самої ідеї створення й існування ДКР. У дійсності, за цією критикою стоїть прагнення Леніна сприяти створенню на Півдні об’єднаного фронту радянських республік, який можна було протиставити німецькому наступу. Головне в телеграмі саме це.

Але як реалізувати цю ідею? Більшовицький центр проявив нечувану «гнучкість»: виступив за проголошення на найближчому (Другому) з’їзді Рад України, який планувався в Катеринославі (радянські війська, а разом з ними і вся більшовицька верхівка відступила до цього міста), незалежності радянської України у складі усіх регіональних республік. Передбачалося своєрідна «незалежна» федеративна Україна. 15 березня 1918 р. на пленумі ЦК РКП(б) за участю Леніна, представників Радянської України, було прийняте рішення: «На скликаний український з’їзд Совєтів робітничих, солдатських і селянських депутатів повинні поїхати товариші з усієї України, у тому числі й з Донецького басейну. На з’їзді необхідно створити єдиний уряд для всієї України. Усіх партійних працівників зобов’язати працювати спільно для створення єдиного фронту оборони. Донецький басейн розглядається як частина України». Звичайно, мова йшла про утворення «незалежної» радянської України, але під контролем більшовиків. Тоді німцям можна буде сказати: «На Україні керує незалежний від Росії український радянський уряд, на який Росія не має ніякого впливу. Там немає російських радянських військ, а діє місцева армія, якою керує місцевий український уряд. Він сам вирішує, що йому робити. Ми до цього не маємо ніякого відношення. Всі питання до цього уряду».

А тим часом, в Україну з радянської Росії йшли військові підкріплення, завозилася зброя і спорядження. «Незалежна» радянська Україна діяла за вказівками російського більшовицького центру. Все, як і 2014–2015 рр. в Донбасі. Тільки  при владі в Росії вже не комуністи. Але це суті не змінює.

Делегацію Донецько-Криворізької республіки на Другому Всеукраїнському з’їзді рад у Катеринославі очолив керівник ДКР Артем. Був утворений єдиний радянський уряд України. З’їзд юридично оформив входження ДКР до складу радянської України.

Але ці хитрування не врятували справу. Війська Центральної Ради і німецько-австрійські частини продовжували наступати, а радянські з’єднання — незважаючи на допомогу з Росії, відступали. Юридично розпущена, фактично продовжувала функціонувати і Донецько-Криворізька республіка, її уряд. ДКР перестала існувати лише після того, як Україну залишили більшовицькі війська, які під натиском українських, німецьких і австрійських частин відійшли в межі Росії. Була відновлена Українська Народна Республіка на чолі з Центральною Радою у складі 9 губерній (без Криму).

На Півдні України було декілька аналогів Донецько-Криворізької республіки, зокрема, Одеська і Херсонська радянські республіки, і радянська республіка Тавриди.

Прояви антиукраїнського сепаратизму на Півдні України, зокрема в Одесі та Херсоні простежувалися вже з весни 1917 р. Це була реакція місцевих проросійських сепаратистів на заклики до автономії України, які звучали в Києві та інших містах. Так, на перших загальних зборах Центральної Ради 8 квітня 1917 р. у виступі представника від Одеси І. Луценка говорилося про утворення в місті за ініціативою губернського комісара Веліхова організаційної структури під назвою «Одеський обласний комітет». Ця акція оцінювалася як антиукраїнська, спрямована «проти автономії України». М. Ковалевський, охарактеризував одеські події «як спробу зруйнувати справу автономії України утворенням якихось крайових штатів у межах України».

Наступним резонансним проявом антиукраїнських настроїв на Півдні були події в Херсоні. 24 травня 1917 р. група депутатів Херсонської ради (совєта) запропонувала виконкому проголосити себе єдиною владою в місті, яка візьме на себе громадські та політичні функції.

Відомий військовий діяч УНР В. Кедровський описав у своїх спогадах перебіг подій тих днів, свідком яких він був. «Це був надзвичайно «модний» революційний приклад, коли окремі совдепи почали оголошувати свої місцеві республіки. …На всій Україні оголошення «Херсонської республіки» було першим явищем… Вся ця справа «республіки», на перший погляд, викликала лише усмішку; такою вона здавалася недоречною, бутафорською. Але при ближчому розгляді її ставало зрозуміло, що …такі місцеві республіки були не фарсом, не бутафорією, а викликом до боротьби українського народу, що ставив собі за ціль творення автономної України».

Ці події викликали бурхливу реакцію херсонської громадськості та осуд більшості осередків політичних партій та організацій Херсонщини. Учасники об’єднаного засідання ради робітничих і військових депутатів і полкового та ротних комітетів місцевого гарнізону 26 травня 1917 р., де майже не було більшовиків, скасували попереднє рішення виконкому. Таким чином, невизнана «Херсонська республіка» проіснувала лише добу. Але це був тільки початок. Ідея залишилася, і спроби реалізувати її проявилися після захоплення більшовиками влади в Петрограді.

Зокрема, вони проявились у діяльності Революційного комітету, який був утворений в Одесі після одержання перших вістей про жовтневий переворот. До складу Ревкому входили представники загальноросійських (крім українських) партій, а також комісари Тимчасового уряду, комендант і начальник міліції міста. Представники Революційного комітету заявили, що вважають за доцільне створити «окремий штаб для Херсонської губернії та Півдня і, таким чином, привести до створення федеративної республіки за зразком Північно-Американських Сполучених Штатів». За інформацією більшовика А. Кірова, після більшовицького перевороту в Петрограді Одеський Совєт «взяв участь у переговорах з Центральною Радою про утворення вільного міста».

Сепаратистські настрої посилилися після невдалої спроби більшовицького перевороту в Одесі 1 грудня 1917 р. На засіданні уряду УНР в Києві 7 грудня 1917 р. В. Голубович, інформуючи про події в Одесі, зазначив, що і тут, і в інших містах «виникли організації «Великоруське віче», які об’єднують усі великоруські елементи від крайніх чорносотенців до більшовиків. Мета організації — утворення Великоруської Республіки як частини Російської Федерації». 23 грудня 1917 р. комісар Одеського військового округу доповідав в Центральній Раді, що місцеві більшовики були серед найпалкіших прихильників перетворення Одеси у «вільне місто».

Свою владу в Одесі більшовики встановили 17 січня 1917 р. після збройного повстання і триденних боїв із військами Центральної Ради. Тоді ж на об’єднаному засіданні рад і військово-революційного комітету був сформований Раднарком під керівництвом більшовика В. Юдовського. Раднарком фактично став не тільки виконавчою владою, а і єдиним законодавчим органом влади. 17 січня 1918 р. вважається початком існування Одеської республіки. Це регіональне радянське утворення з центром в Одесі охоплювало прилеглі до неї частини Херсонської та Бессарабської губерній. На його території діяло законодавство РСФРР і місцеві декрети. Одеські більшовики вважали республіку частиною Радянської Росії, яка нічого спільного з Україною не має. Передова стаття газети «Известия Одесского Совета рабочих депутатов и представителей армии и флота» від 10 березня 1918 р. прямо стверджувала, що Одеса українською територією «ніколи не була».

Нарком фінансів Одеської республіки Т. Рузер у спогадах писав, що Раднарком був «єдиним на периферії органом, який здійснював право війни і миру», тобто мав найвищі повноваження. Як виявилося, «з Ленінграда (Петрограда. — Авт.) цілком формально тов. Раковський привіз це право». Тобто, мова йде про дозвіл вищого більшовицького керівництва Росії на створення в Одесі цілком незалежного від України утворення, підпорядкованого Раднаркому Росії. Документів, які б свідчили про контакти Раднаркому Одеської республіки з урядом Радянської України в Києві, дослідниками не виявлено.

Після утвердження радянського режиму на території Одеської республіки розпочалося здійснення традиційних для більшовиків перетворень. Було націоналізовано великі промислові підприємства, причому — декретами Раднаркому Росії; на Північ попрямували ешелони з хлібом, створювалися надзвичайні органи влади, які розгорнули боротьбу з «класовими ворогами». Проводилися також заходи з організації опору румунським військам, що наступали. Збройні сили новоутвореної Одеської республіки очолив М. Муравйов, який незадовго до цього в Києві організував «червоний терор», що забрав життя 5 тисяч жителів міста.

Одеська радянська республіка проіснувала недовго. Уряди Німеччини і Австро-Угорщини не визнали її. Після входження австро-німецьких військ до Одеси (14 березня 1918 р.) це фейкове державне утворення припинило існування.

Про Миколаївську республіку, яка згадується в історіографії під назвою Миколаївська повітова соціалістична трудова комуна, зустрічаємо мало інформації. Плани утворення крайового уряду й проголошення Миколаєва тимчасово самостійним містом розроблялися ще восени 1917 р. 26 жовтня на засіданні ради робітничих депутатів, а 27 жовтня на засіданні міської думи було схвалено пропозицію про оголошення міста «тимчасово самостійним». Найвища влада — Революційний штаб (Комітет) складався з двох представників від ради (совєта) та двох від думи.

Після встановлення в Миколаєві радянської влади розпочалася робота з організації органів управління. У середині лютого 1918 р. в місті розпочала свою діяльність Рада народних комісарів. Раднарком не був самостійним органом. Фактично ним керувала миколаївська організація більшовиків. Зв’язок між Радою комісарів і центральною більшовицькою владою в Петрограді налагоджено не було — місто перебувало в оточенні українських частин. Врешті-решт, 17 березня в Миколаїв увійшли німці і Раднарком припинив свою діяльність.

У своєрідній формі антиукраїнський сепаратистський проект здійснювався в Криму.

Кримський півострів входив до складу Таврійської губернії. Населення Криму було багатонаціональним. Точних даних про його чисельність і співвідношення етнічних груп немає. За даними військового відомства Української Держави станом на 1918 р. із загальної кількості 771 тис. постійних мешканців Криму кримські татари становили відносну більшість — 38,2%. Далі йшли росіяни — 23,3%, українці — 8,4%, німці — 7,4%. Решта — вірмени, греки, болгари, євреї та ін.

Економічно Крим був тісно пов’язаний з Україною — без українських комунікацій, продовольства, палива населення півострова не могло існувати. Після Лютневої революції у Криму розгорнувся кримськотатарський і український національно-визвольні рухи. Центральна Рада відносила Крим до тих територій, населення яких свій статус повинно визначити шляхом референдуму. Тому у ІІІ Універсалі територія України була окреслена 9 губерніями, але без Криму. Вирішення його долі переносилося на майбутнє.

Радянська Республіка Тавриди була проголошена 19 березня і проіснувала до 30 квітня 1918 р. До встановлення більшовицького контролю над Кримом тут панувала демократична влада — діяли «Совет народных представителей» та національний уряд кримськотатарського населення — Рада директорів (Директорія). Демократичні органи були ліквідовані, коли владу у Криму захопили більшовики.

Ініціатором створення Тавриди вважається Ленін. Шляхом утворення буферної республіки на Півдні планувалося вирішити завдання збройної боротьби з Центральною Радою та німецько-австрійськими військами. При цьому радянська Росія формально не порушувала умови Брестського миру. Для реалізації задуму в Криму була відряджена група професіональних революціонерів, які раніше ніколи не були на півострові і слабо уявляли конкретну ситуацію в регіоні. Документів, які б свідчили про ініціативу місцевих жителів у цій справі, історики не виявили.

До радянської республіки Тавриди, крім півострова, було включено три материкові повіти Таврійської губернії — Бердянський, Мелітопольський і Дніпровський. У населенні цих повітів переважали українці. Нову республіку планувалося будувати в межах старої Таврійської губернії, а уряд Тавриди прямо підпорядковувався Раднаркому Російської Федерації. Однак на шляху реалізації цієї ідеї стояли серйозні перепони. По-перше, в материкових повітах переважало українське населення, яке не бажало входити до цієї «республіки». По-друге, згідно з умовами Брестського миру, материкові повіти губернії залишалася за Центральною Радою, а радянські війська повинні були їх звільнити. Демонстративне включення цих повітів до складу Тавриди могло бути сприйняте як виклик. Це створило б додаткові приводи для конфліктів з німецьким окупаційним командуванням. По-третє, Донецько-Криворізька республіка також вважала Північну Таврію своєю територією. Тому 21 березня був прийнятий новий декрет, яким республіка Тавриди тепер обмежувалась Кримським півостровом. Північні повіти колишньої Таврійської губернії юридично не визнавалися частиною Радянської республіки Тавриди.

Але де-факто раднарком Тавриди не відмовлявся здійснювати управління і північними повітами колишньої Таврійської губернії. 6 квітня було оголошено, що «хоча за декретом Мелітопольський, Дніпровський і Бердянський повіти і не увійшли в межі Республіки Тавриди, але через виявлені ними побажання і їхні природні зв’язки з іншими територіями Криму вони фактично входять до складу Соціалістичної Республіки Тавриди; отже, для всіх восьми повітів колишньої Таврійської губернії, а нині республіки, усі постанови ЦВК республіки обов’язкові». 11 квітня Раднарком Тавриди спеціально розглянув питання про північні повіти і ухвалив: «Ніякого відокремлення цих повітів не визнавати і вважати, що вони становлять єдине ціле Республіки Тавриди».

Чому так не хотіли відмовлятися від північних повітів? Ось висновок дослідників: «Зберігаючи за собою фактичне керівництво північними повітами, Раднарком у подальшому використовував їхні людські резерви і продовольчі ресурси». Особливо важливі були хлібні ресурси цих повітів, за рахунок яких не лише покривався його постійний дефіцит на півострові, а й забезпечувалася відправка в центральні райони Росії, зокрема, до Москви і Петрограда.

Коли до Північної Таврії стали наближатися частини УНР і німецько-австрійські війська, розгорнулася евакуація продовольства, промислового обладнання, сировини та інших матеріальних цінностей у Росію та Крим. Населення сприймало це як відвертий грабіж і всіляко їм противилося, нерідко під проукраїнськими гаслами.

Врешті-решт, уся Північна Таврія опинилася під контролем українських і німецько-австрійських військ і стала частиною Української Народної Республіки.

Можна багато говорити про особливості створення кожної із радянських республік на території України. Але привертає увагу, перш за все, спільне. З усіх цих «республік» лише одна — радянська УНР зі столицею в Києві зберегла деякі риси «українськості», хоча і на її території перший прихід радянської влади супроводжувався кривавим терором проти всього, що несло на собі хоч найменший відбиток національного життя. Усі інші «республіки» не вважали себе українськими навіть формально, хоча на 60 і більше відсотків були населені українцями.

Аналізуючи принципи, що лягли в основу політики більшовиків в Україні, В. Винниченко писав: «Було взято тактику роздроблення всієї України, усієї національно-етнографічної території її на окремі області, які називалися «автономними совєтськими республіками»... Отже, таким чином, ідея української державності цим поділом нищилась, стиралась зовсім. Є собі окремі республіки — Донецька, Таврійська… — частини «єдиної, недєлімої… Росії».

Зарубіжний дослідник Матвій Стахів вважав, що дії українських більшовиків були продумані і якщо в деталях не координувалися з центром, то не суперечили його політиці: «Тут ми маємо справу... з продуманою централістичною тактикою центру Російської Комуністичної Партії, який взагалі не хотів визнати потреби для існування окремої совєтської республіки у всеукраїнських національних територіальних межах. Фактично ж Україна мала за попереднім планом Москви поділитися між «республіками», щоб таким чином заперечити сам факт існування соборної української нації».

З організаційно-правового боку, південноукраїнські радянські республіки були типовими територіально-адміністративними витворами, які після більшовицької революції виникли в різних регіонах колишньої імперії (Ставропольська, Кубанська, Кубансько-Чорноморська республіка, Північна Комуна, Карельська трудова Комуна, трудова Комуна німців Поволжя тощо). Розглядаючи їх правовий статус, Олександр Юрченко прийшов до висновку, що всі ці формації не «знайшли за весь час свого існування чіткого державоправного оформлення і перебували десь між станом несамостійного державного тіла й звичайної адміністративно-територіальної одиниці у складі унітарного державного цілого».

Незалежно від доктринальних підходів був і суто конкретно-історичний аспект більшовицької витівки з Донецько-Криворізькою, Одеською та іншими радянськими республіками в Україні. В умовах кінця 1918 — початку 1919 рр., коли становище радянської влади в Росії було хистким, коли не було твердого переконання, що в Україні закріпиться більшовизм, утворення Донецько-Криворізької та інших республік могло розглядатися як один із способів спробувати, якщо не пощастить, забезпечити панування над цілою Україною, втримати при Росії винятково важливий для її промисловості Донецький кам’яновугільний і металургійний регіон, а також стратегічно важливі порти Чорного моря.

Врешті-решт, життя примусило більшовиків погодитись на об’єднання регіональних адміністративних новоутворень у складі Української Радянської Республіки, яка в результаті цього стала охоплювати територію, вказану як українська в ІІІ і ІV Універсалах Центральної Ради, тобто всі 9 губерній (без Криму). Але на яких підставах це було зроблено? 7 березня 1918 р. ЦВК Рад України на своєму засіданні, де обговорювалося питання про об’єднання всіх радянських республік, утворених на території України, прийняв Декларацію, яка, серед іншого, проголошувала: «1) Ми ніколи не розглядали Українську Радянську Республіку як національну республіку (виділено в документі. — Авт.), а виключно як Радянську республіку на території України; 2) Ми ніколи не стояли на точці зору повної незалежності Української Радянської Республіки, розглядаючи її як більш чи менш самостійне ціле, зв’язане із загальноросійською робітничо-селянською республікою федеративними узами; 3) Разом із тим ми не заперечували проти утворення різних радянських об’єднань, залишаючи вирішення питання про відносини їх як з крайовою, так і центральною загальнофедеративною Радянською владою до більш підходящого часу». Тобто, відкидався етнографічний принцип, який є в основі створення абсолютної більшості держав. Той принцип, яким керувалася Центральна Рада, що після вигнання більшовицьких військ взяла під контроль територію 9 губерній, більшість населення яких були українцями.

 

3. Курс на впровадження нового адміністративно-територіального поділу України.

Після Брестського мирного договору та визволення УНР від радянських військ за допомогою німецької та австро-угорської армій, розпочався останній період Центральної Ради. Він характеризувався продовженням перерваного радянським вторгненням державотворчого процесу в Україні, який, разом з тим, став потужним стимулом поглиблення націотворення.

Перш за все, Центральна Рада поставила завдання взяти під національний контроль всі українські території, у тому числі і південні.

Згідно зі статтею 6 Брестського договору Росія була зобов’язана негайно припинити війну проти України, підписати з нею мирний договір та визнати мирний договір між УНР і Центральними державами від 9 лютого 1918 р. Цим договором передбачалася участь німецьких і австрійських військ у відновленні контролю Центральної Ради над Україною, у тому числі і над її південними губерніями. 18 лютого 1918 р. німецько-австрійські війська перейшли в наступ по всьому фронту від Балтійського моря до Карпат. Операції в Україні вели 20 німецьких і 8 австрійських дивізій, до складу яких входив окремий легіон Українських січових стрільців. Наступ відбувався швидко. 14 березня 1918 р. союзні війська оволоділи Одесою, 17 березня вони ввійшли в Миколаїв, 5 квітня захопили Херсон і продовжили стрімкий наступ на північний схід. Міська дума Херсона отримала від командування австро-угорських військ роз’яснення, в якому зазначалося, що австро-угорська влада не буде нікого переслідувати за політичні погляди, однак вимагає від населення негайно здати всю зброю. У квітні до Катеринослава вступило австро-угорське військо генерала фон Арна. Німецький офіцер Г. Типтур, який приймав участь у наступі на Катеринослав, у своїх спогадах описав реакцію населення міста на наступ німців: "Радість населення з приводу настільки швидкого звільнення міста від жахливого червоного панування була майже безмежною. Де б не з’являвся в наступні дні німецький солдат чи офіцер, вони відразу ставали предметом захоплення, якщо не голосних овацій".

На початку травня 1918 р. вся територія Південної України була визволена від більшовицьких військ. Над Півднем був встановлений національний контроль, що стало однією з найважливіших підстав розгортання тут українського націотворення.

Цьому мав сприяти і новий національно-територіальний поділ України, який Центральна Рада почала впроваджувати 6 березня 1918 р., коли Південь ще залишався під контролем більшовиків. Рада прийняла закон, який можна оцінювати як важливий крок у напрямку подолання імперського адміністративно-територіального поділу України і повернення до національних історичних традицій. Цим законом скасовувався поділ на губернії та повіти і, враховуючи історичні і економіко-географічні реалії, територія УНР розділялася на 32 землі. Три південні губернії (Катеринославська, Херсонська і Таврійська (без Криму)) включалися до складу таких земель: Помор’я з центром у Миколаєві (частини Одеського, Ананьєвського, Єлисаветградського та Херсонського повітів Херсонської губернії, сучасна Миколаївська область); Одеса з околицею (від сучасного обласного центру на сході до Дністровського лиману на заході і від лінії Березівка–Роздільне на півночі та до Чорного моря на півдні); Низ із центром у Єлисаветграді (колишні частини Єлисаветградського, Олександрійського повітів Херсонської та Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії, тобто у межах сучасної Кіровоградської області, північного сходу Миколаївщини та невеликої частини північного заходу Дніпропетровщини); Січ із центром у Катеринославі (колишній Катеринославський, частини Верхньодніпровського, Новомосковського, Олександрівського повітів Катеринославської та Херсонського повіту Херсонської губернії, тепер південний захід сучасної Дніпропетровської і північний захід Запорізької областей); Запоріжжя з центром у Бердянську (колишній Мелітопольський і Бердянський повіти Таврійської губернії, тепер – південь Запорізької області); Нове Запоріжжя з центром у Херсоні (колишні частини Херсонського та Дніпровського повітів Херсонської губернії, сучасна Херсонська і південний схід Миколаївської областей); Азовська земля з центром у Маріуполі (колишній Маріупольський, Павлоградський і Олександрівський повіти Катеринославської губернії, південь сучасної Донецької, північ Запорізької та схід Дніпропетровської областей), Донеччина з центром у Слов’янську, Половецька земля – центр Бахмут. Тираспільський повіт і частина Ананьєвського Херсонської губернії були включені до Подністров’я з центром у Могилів-Подільському. Частина Єлисаветградського повіту Херсонської губернії мала ввійти до краю Побуж’є з центром в Умані. Як бачимо, розробляючи новий національно-територіальний поділ України, Центральна Рада враховувала історико-географічні і економічні особливості регіону, звертаючись, разом з тим, до історичної пам’яті українців.

Але адміністративно-територіальна реформа Центральної Ради не була завершена, і після перевороту 29 квітня 1918 р. гетьман відмовився від земельного і повернувся до старого губернського поділу.

 

4. Інтеграційна політика гетьманського режиму та Директорії на Півдні України

 

Як зазначалось у попередньому розділі, південний регіон України в період Центральної Ради переживав складну внутрішню трансформацію. Зокрема була подолана політична ізольованість Півдня від решти української території, прискорилась його інтеграція в загальноукраїнський державно-політичний організм. Виникає питання: чи збереглися ці тенденції в умовах Гетьманату П. Скоропадського?

Прийшовши до влади, П. Скоропадський оголосив, що УНР як форма української державності та республіканська форма правління ліквідується. Уся повнота влади переходить до Гетьмана. Щодо державно-політичної сфери, то тут домінували підходи, започатковані ще Центральною Радою. Українська Держава була значною мірою спадкоємницею, а не запереченням Української Народної Республіки. Відмова гетьманського уряду від соціалістичних експериментів не супроводжувалась ліквідацією здобутків УЦР у сфері державного будівництва. Переворот 29 квітня Скоропадський пов’язував з необхідністю зміцнення, а не знищення політичного утворення, яке в офіційних документах Гетьманату дістало досить чітку і недвозначну назву Української Держави. У "Грамоті до всього Українського народу" він підкреслював, що переворот мав за мету збереження "знов відродженої Української Держави", яка, на його думку, "стояла на краю загибелі". Таким чином, мова йшла про зміну політичного ладу в межах самостійницького вибору українського народу й істотну корекцію соціально-економічного курсу, відмову від декларованого Центральною Радою соціалізму, а не від проголошеної нею незалежності. До 14 листопада 1918 р. П. Скоропадський не видав жодного нормативного документа, не дозволив собі жодного офіційного висловлювання, у якому піддав би сумніву доцільність незалежності України та її територіальної цілісності. У своїй політиці він виявив себе палким прихильником соборності українських земель, офіційно підтвердивши це титулом "Гетьман всієї України та військ козацьких". В управлінні територій домінували централістичні тенденції без будь-яких натяків на автономію регіонів. Орієнтація на незалежність була чітка, недвозначна й неодноразово підтверджувалася.

Декларуючи свою відданість ідеї незалежності України, Павло Скоропадський, безумовно, не був українським націоналістом, принаймні, у тому розумінні, у якому ми використовуємо цей термін по відношенню до М. Грушевського чи В. Винниченка. Дослідники звернули увагу на його специфічне, дещо відчужене вживання терміна "українці" у "Спогадах". Жоден з діячів Центральної Ради чи Директорії УНР не дозволяв собі такого дистанціювання по відношенню до українства. Для них – це рідне середовище.

З Павлом Скоропадським до влади прийшли близькі йому соціально-політичні сили з своїми поглядами на Україну, її минуле і майбутнє. На передній план висувались консервативні і ліберально-консервативні елементи суспільства, значною мірою зрусифіковані. За партійною приналежністю це були місцеві кадети чи октябристи, або ж безпартійні, політичні погляди яких перебували в площині ідеології зазначених партій. Підтримували гетьманський режим і українські хлібороби-демократи, частково – українські соціалісти-федералісти. Це було неоднорідне і аморфне середовище, у якому співіснували різні типи етнонаціональної лояльності: хтось відчував себе українцем, комусь вважалося, що можна одночасно належати до української і російської культури і бути "малоросом", хтось ідентифікував себе з російською нацією, інші перебували в полоні територіального патріотизму і не сприймали Україну, як окрему національно-територіальну реальність. Що ж стосується радикально-соціалістичних елементів, українська ідентичність яких була викристалізована достатньо чітко, то вони усувалися (інколи цілком добровільно) від участі в державно-політичному житті.

Гетьманський переворот відразу ж змінив громадсько-політичну атмосферу в регіоні.

На Півдні, писав М. Заклинський, "повіяло тоді російським духом. Українізація міста (Олександрівська. – Авт.) призупинилась. Написи над крамницями, які ще були українські, зникали, залишилися російські. Та це ще було зрозумілим: національні меншини чинили опір українізації міста, скориставшись з того, що староста скасував усі розпорядження коменданта міста й повітового комісара. ...Українізація малоросів спинилася...".

Сам факт підтвердження П. Скоропадським самостійності, його постійне звертання до історичних традицій, до українського козацького міфу, сприяли продовженню націотворчих процесів, які бурхливо розгорнулися в умовах Центральної Ради. Для України, яка століттями перебувала у складі інших держав, незалежне існування було унікальним по важливості фактором формування національної ідентичності. І у цьому плані Українська Держава була спадкоємницею, а не запереченням УНР.

Гетьман прагнув сконструювати ефективнішу систему управління державою в цілому і окремими її регіонами, досягши в цьому значних успіхів. Про це, зокрема, свідчили перші заходи по налагодженню управління Півднем України й установлення його відносин з Києвом. Це управління здійснювалось у межах старого адміністративно-територіального поділу. Гетьман відхилив запропоновану Центральною Радою адміністративно-територіальну реформу, яка передбачала відмову від губернського поділу і перехід до земельного. Разом із тим був збережений Головний Крайовий Комісаріат Херсонської, Катеринославської та Таврійської губерній, який був утворений до гетьманського перевороту й одержав від Центральної Ради надзвичайні повноваження. Цей орган займався встановленням контролю Центральної Ради над південноукраїнським регіоном і координував відносини з окупаційним командуванням, яке тут представляла Австро-Угорщина і частково Німеччина.

Можна було очікувати, що зміни в Києві, пов’язані з приходом до влади "реакційного" Гетьмана, повинні були вплинути на долю Крайового Комісаріату та його голови – С. Комірного, призначеного соціалістичною Центральною Радою. Однак ця посада не лише не була скасована, а навіть навпаки – її компетенція на деякий час розширилась. Залишився на своєму місці й керівник Комісаріату С. Комірний, який став єдиним представником цивільної центральної влади у регіоні. Цьому урядовцю підпорядковувались всі державні та громадські заклади Херсонської, Катеринославської та Таврійської губерній і губернські комісари Центральної Ради.

Це свідчило про наміри центральної влади зміцнити свій контроль над Півднем, використавши концептуальні підходи і досвід Центральної Ради. 19 травня, під час чергового від’їзду до Києва, С. Комірний одержав наказ про своє звільнення. Але мова не йшла про спробу гетьманського уряду усунути соціаліста з високої посади. Одночасно зі звільненням Комірного було прийнято рішення про скасування посади Головного Крайового комісара Херсонщини, Катеринославщини і Таврії взагалі. Губернії були переведені під безпосереднє керівництво Ради Міністрів і Гетьмана.

Однак невдовзі виявилося, що це – поспішне рішення. Південний регіон потребував особливого підходу. У червні 1918 р. Гетьман вирішив звернутися до досвіду Центральної Ради й ввів посаду Головноуповноваженого Українського уряду на всіх українських землях, де перебувала австрійська армія. Цю посаду обійняв С. Гербель. Межі його компетенції поширювались на Катеринославську, Херсонську, Таврійську та Подільську губернії. Головноуповноважений контролював дії військових частин держави, що перебували на території цих губерній; видавав різноманітні циркуляри, розпорядження і накази. Старости й отамани всі зносини з австро-угорською військовою владою мали вести тільки через нього.

В липні 1918 р. С. Гербеля призначили міністром продовольчих справ, а новим Головноуповноваженим Українського уряду при австро-угорському командуванні було призначено Г. Рауха.

Персональні зміни відбулися на рівні губернського і повітового управління. Були звільнені з посад губернські і повітові комісари Центральної Ради. Замість них були призначені старости, які й очолили місцеву адміністрацію. Офіційний наказ про призначення старост був підписаний 14 травня 1918 р. тодішнім міністром внутрішніх справ Ф. Лизогубом. Згідно з цим наказом Катеринославським губернським старостою було призначено генерала М. Чернікова, а Херсонським – С. Піщевича. За своїм статусом губернські старости майже повністю відповідали російським губернаторам, а вся система місцевої влади поступово наближалась до колишньої російської моделі. Окружним старостою материкової частини Таврійської губернії (Бердянського, Мелітопольського і Дніпровського повітів) було призначено О. Десницького.

Як зазначає Д. Дорошенко, губерніальні та повітові старости були здебільшого місцевими земельними власниками, переважно земськими діячами, суддями, інколи відставними військовими. Не слід усіх їх сприймати як колишніх царських чиновників. Д. Дорошенко зазначає, що насправді, серед них було не так багато людей, які служили в державних структурах самодержавного режиму.

Однак, для ефективного управління державою Гетьман все таки був змушений залучити службовців старої генерації, пов’язаних з Україною з дореволюційних часів. Лояльних Гетьману національно налаштованих кваліфікованих чиновників, особливо на Півдні, катастрофічно не вистачало. Державні урядовці нової формації, які працювали в державних інституціях і місцевих органах влади УНР, здебільшого не сприйняли гетьманський переворот і відмовились співпрацювати з новою владою, вбачаючи в ній політичну реакцію. На державній службі почали з’являтися люди, байдужі, а то й ворожі до українства. Уся діяльність П. Скоропадського в кадровій політиці була позначена печаттю компромісу між українством і "малоросійством". Якщо провести нескладний аналіз, то можна зробити висновок, що більшість гетьманських урядовців були місцевими, часто з діда-прадіда, жителями і сприймали рідний край з позицій якщо не національного, то регіонального (територіального) патріотизму. А такий підхід диктував неоднозначне ставлення до української ідеї, яка в заможному середовищі інколи ототожнювалась із соціалізмом і радикальними експериментами Центральної Ради.

На службу до нової української влади приходили й представники російської меншості.

В джерелах відклалося достатньо інформації про нелояльне по відношенню до українських організацій і їх членів ставлення гетьманської влади. Зокрема, І. Мазепа писав, що катеринославський губернський староста генерал М. Черніков з перших днів свого адміністрування зайняв ворожу до українства позицію. 21 травня 1918 р. він видав наказ про заборону під будь-яким приводом зборів, мітингів і демонстрацій. Херсонський губернський староста С. Піщевич розпочав свою діяльність з того, що видав розпорядження про виселення з Українського будинку Херсона в трьохденний термін українських організацій, що працювали там з початку революції. А в Одесі в липні 1918 р. без будь-яких обвинувачень були заарештовані відомі українські діячі – організатор і голова Одеської військової ради І. Луценко та колишній помічник Херсонського губернського комісара І. Гаврилюк.

Подібні приклади можна навести стосовно дій повітових старост регіону. Їхній підбір навіть за стандартами гетьманського режиму важко назвати оптимальним, як і не завжди були виправданими усунення від роботи урядовців, призначених Центральною Радою.

Але неважко помітити, що в зазначених діях старост простежувався не стільки національний, скільки політичний підтекст. Приводом для репресій, як правило, була не національність переслідуваних, а їхні політичні погляди і досить радикальні дії, що не вписувались у рамки тодішнього законодавства. Разом із тим майже всі, хто зазнавав репресій гетьманської влади, прагнули представити це як переслідування за національною ознакою. Уряд змушений був давати офіційні роз’яснення з цього приводу. Міністр внутрішніх справ І. Кістяківський на з’їзді губернських старост указав на "категоричну необхідність" обережного ставлення до всіх діячів національного руху. Після з’їзду на місця був розісланий обіжник за підписом міністра, де зокрема, говорилося: "…Ще раз підкреслюю дані під час з’їзду вказівки про необхідність найобережнішого відношення до наших національних організацій і до наших громадських діячів".

Без сумніву й після цього розпорядження міністра на місцях, у тому числі на Півдні, мали місце факти, які можна було трактувати як переслідування за національною ознакою. Але це не варто розглядати як державну політику. Найпевніше, це були місцеві ексцеси, на які в Києві інколи змушені були закривати очі, щоб зберегти віддані особисто Гетьману кадри на місцях.

Отже, Українська Держава залучала до співпраці різноманітні елементи, у тому числі й ті, що були далекі від українства. В конкретних умовах 1918 р. вони погоджувались працювати на розбудову молодої Української Держави. Але у них були свої погляди на майбутнє України, які контрастували з точкою зору не лише республіканців, а й багатьох гетьманців. І з цією реальністю уряд, особливо в умовах багатонаціонального середовища Півдня, змушений був рахуватися. Необхідно було знайти ідею, яка об’єднувала ці різнорідні елементи.

Таким чином, курс Гетьмана на збереження незалежності України з опорою на історичні традиції українського народу, створена ним система управління державою, аграрна реформа, введення юридичного громадянства, відродження козацтва. Південь перетворювався у невід’ємну складову частину адміністративно-територіального комплексу Української Держави. Ні раніше, за доби Центральної Ради, ні пізніше, в умовах Директорії УНР, Південь не був так міцно з’єднаний з рештою державного тіла України. Населення регіону понад сім місяців жило в Українській Державі. Життя було підпорядковане законам і розпорядженням, прийнятим у столиці України Києві. Жителів України об’єднувало спільне громадянство.

Прибічники Гетьманату у своїх мемуарах та історичних дослідженнях стверджували, що період гетьманщини був найпродуктивнішим за 1917–1920 роки для української культури. Їхні опоненти, навпаки, були переконані у тому, що правління П. Скоропадського символізувало занепад української освіти, науки та мистецтва.

Звернемось до декларацій гетьманського режиму і проаналізуємо, як вони співвідносилися з його політикою в південноукраїнському регіоні.

Очоливши Українську Державу, Гетьман неодноразово підкреслював необхідність всілякої підтримки української культури і зобов’язувався створювати всі умови для її розвитку. Водночас П. Скоропадський проголошував себе противником витіснення російської культури. Він декларував свою прихильність вільному розвитку української та російської культур при певній державній підтримці першої, але без утисків і заборон другої. В урядовому повідомленні, підписаному всіма членами Ради Міністрів, уряд запевняв, що буде рішуче впроваджувати в життя ідею подальшого всебічного розвитку української національної культури, забезпечення прав української мови в школі, державних і громадських установах і закріплення всіх форм української державності.

Що з цих планів було реалізовано на Півдні України?

Почнемо з заходів по українізації державного апарату та їх ефективності. Це був важливий напрямок реформаторської діяльності Гетьмана, а також нейтралізації антидержавних настроїв серед чиновників і наближення урядовців до української більшості. За сім із половиною місяців існування Гетьманської Держави в цьому напрямку було проведено значну роботу. Курс на українізацію адміністративного апарату наштовхнувся на спротив частини чиновників, що не володіли і не бажали володіти українською мовою. Вони активно саботували українізацію. Так, 30 липня 1918 р. з Канцелярії Гетьмана губернському старості Катеринославщини прийшов документ, в якому говорилося про необхідність зробити "розпорядження, щоб все листування, яке стосується пана Гетьмана і інших інституцій друкувалася Державною мовою". Згадуваний уже Катеринославський губернський староста генерал М. Черніков усупереч офіційному курсу Києва розіслав до повітових старост таємного обіжника, у якому пропонував проводити з ним урядове листування російською мовою. Подібне ставлення до української мови демонстрував і Головноуповноважений Українського уряду на всіх українських землях, де перебувала австрійська армія – Гербель. Урядовець, на відміну від свого попередника С. Комірного, не володів українською мовою, а спілкувалися виключно російською, навіть з представниками окупаційної влади. Олександрівська газета "Січ" повідомляла про спробу представників українських національних партій звернутися до нього з проханням вести діловодство та видавати розпорядження українською мовою. Але українцям було відмовлено.

Завдяки цілеспрямованій державній політиці українізації вживати державну мову ставало дедалі престижніше. Володіння українською мовою в умовах формування державного апарату й гострого дефіциту кадрів, особливо на місцях, давало шанси здобути гарну посаду. Це відкривало широкі можливості для інтеграції в державні структури представникам національної інтелігенції. Тодішні газети рясніли оголошеннями, у яких державні установи, комерційні підприємства, громадські організації запрошували до співпраці тих, хто володів державною мовою.

В урядових колах розуміли, що лише наказами ефективно здійснити українізацію неможливо. Тому була організовувана значна кількість курсів, де службовці могли б оволодіти державною мовою. В кінці травня 1918 р. в Олександрівську за сприяння міської учительської спілки та товариства "Просвіта" розпочали роботу місячні курси української мови для "урядовців різних інституцій і усіх бажаючих. Першу групу слухачів складали урядовці Державної Скарбниці". 25 червня відкрилися курси української мови для працівників Олександрівської урядової контори. Подібні курси працювали у всіх південноукраїнських містах.

Важливим напрямком роботи гетьманської влади були заходи щодо дерусифікації освіти. Вони мали велике значення тому, що українська мова не знаходила тоді визнання серед неукраїнського населення, особливо на Півдні. Незаперечний вплив на розгортання українізації мало рішення Центральної Ради в березні 1918 р. про надання українській мові статусу державної. Згідно з наказом Міністерства народної освіти в усіх школах запроваджувалось викладання українською мовою. Для забезпечення виконання цього розпорядження в Катеринославі, Одесі та інших містах Міністерство освіти заздалегідь почало організовувати літні (1918 р.) курси для підготовки вчителів. Незважаючи на зміну влади, вони почали працювати. В Херсоні курси українознавства для вчителів початкових шкіл відкрилися в кінці червня 1918 р. за сприяння губерніального земства. В Мелітополі "українські вчительські курси" відкрилися в 20-х числах липня. В Олександрівську курси для вчителів розпочали свою роботу 20 червня. На курси приїхало 195 вчителів з Олександрівського повіту, 46 вчителів з міст та 28 вільних слухачів. Відкриття курсів відбулося урочисто за участю міської громадськості. В місцевій газеті "Січ" була надрукована замітка "На рідну стежку". По суті це були враження вчителя, який тільки-но закінчив курси. Порівнюючи з попередніми курсами в 1917 р., він зазначив: «Особливо помітно те, що тепер я не чув од курсантів того хижацького сичання проти української мови і проти української ідеї взагалі, що досить часто траплялося мені чути од курсантів в минулому році. Дуже приємно дивитись з якою увагою більшість вчительства ставиться до вивчення української мови та історії. В той час як в минулому році я майже ні у кого з курсантів не бачив ні жодного підручника по якому-небудь предмету українознавства, нині у більшої частини слухачів можна бачити українські словники, граматики й книги українською мовою українських авторів. Багато курсантів личать своїм обов’язком мати "Історію України-Руси" М. Грушевського. Ще з більшою приємністю можна зазначити той факт, що більшість учительства розмовляє українською мовою, або по меншій мірі бажає спілкуватися нею. І мушу сказати розмовляють дуже добре».

 Важливе значення в становленні національної школи мав прийнятий Радою Міністрів 1 серпня 1918 р. закон про обов’язкове навчання українській мові та літературі, а також історії та географії України в усіх середніх школах починаючи з 1918/19 навчального року. Текст документу було опубліковано в місцевій пресі.

Урядом Української Держави була розпочата перебудова професійно-технічної освіти. Певних здобутків уряд досяг в українізації вищої школи. У серпні 1918 р. Міністерство освіти ухвалило рішення про відкриття в Новоросійському університеті (Одеса), як і в університетах Києва і Харкова українських кафедр: української мови, літератури, історії та права. Однак місцева українська громадськість ставила це питання ще раніше. На 5 червня 1918 р. планувалось засідання виконавчого комітету української Одеської ради за участю професури, представників Одеського українського наукового товариства, української студентської громади, українок-слухачок вищих жіночих курсів для вирішення питання про відкриття при Новоросійському університеті кафедр українознавства.

У період Гетьманату в південноукраїнському регіоні була відкрита низка нових українських середніх шкіл та гімназій. Вони фінансувалися на кошти селян, земств, "Просвіт" і приватних осіб. Восени 1918 р. дві приватні гімназії було відкрито в Одесі. Восени 1918 р. відбулось урочисте відкриття української гімназії в с. Федорівці на Херсонщині. Стараннями "Просвіт" розпочали роботу нові українські гімназії у м. Новий Буг на Херсонщині та с. Веселі Терни на Катеринославщині. "Просвіта" с. Іванівка Олександрівського повіту на Катеринославщині, що нараховувала понад 80 членів утримувала українську школу для дітей 1 класу. Це далеко не весь перелік українських навчальних закладів, що працювали у південноукраїнському регіоні.

Однак політика українізації освіти зустріла протидію деяких груп населення, перш за все політично заангажованих росіян. За спогадами П. Скоропадського, "українці хотіли всі до останньої гімназії українізувати, …росіяни робили все, що могли, для того, щоб рівно нічого українці не отримали".

В нових умовах підвищився попит на українську книгу. Незважаючи на всі перешкоди, українське друковане слово швидко знаходило тисячі нових прихильників в містах і селах регіону. До місцевих бібліотек і книгарень надходили книги і з Західної України, які були втричі, а то і вчетверо дешевші й розходилися дуже швидко.

Важливо, що престиж української мови швидко зростав поза владними коридорами, на вулиці. У цьому плані цікаві результати анкетного опитування, проведеного в червні 1918 р. Катеринославською губернською управою. На запитання анкети: «Якою мовою краще і зрозуміліше видавати земську газету "Народне життя"?» – були одержані такі відповіді: за видання виключно рідною українською мовою висловились 1079 читачів і 44 від громадських установ; за видання й українською, і російською мовами – 4 читачі; а виключно російською мовою – тільки 3 особи.

За доби Гетьманату зі зростанням попиту на українські книжки виникла необхідність створення розгалуженої мережі бібліотек і книгозбірень. До цієї роботи також включились кооперативні об’єднання, "Просвіти" та інші громадські організації. Олександрівська міська "Просвіта", наприклад, утримувала бібліотеку, читальню та кіоск, де можна було придбати українські книжки. 10 травня 1918 р. відбулися збори товариства "Українська книжка" в Одесі. Ця організація поставила собі за мету "відкрити українську книгарню і видавати українські книжки". За два тижні до неї вступило 100 членів, а у касі товариства було вже 2000 крб. Влітку – восени 1918 р. на Катеринославщині розпочала роботу низка нових бібліотек.

На Півдні України регулярно відбувались українські культурні заходи, підготовлені як громадськими організаціями, так і місцевими осередками політичних партій. За сприяння Української партії соціалістів-самостійників у Одесі 8 червня відбулися українська вистава та концерт. У міському саду Олександрівська влітку 1918 р. часто проходили українські гуляння. Про одне з них Г. Гордієнко згадував: "Показували все, що мали українського. Були дівчата і хлопці в українських національних убраннях, продавали українські книжечки, музика грала українські речі. При вході до парку головну алею перегородили лісою з перелазом! Багатьом цей жарт подобався, і вони перелазили через той перелаз…". При херсонській "Просвіті" працював власний театр і хор із 30 чоловік. Проводилася робота із заснування українського музею. У Феодосійському повіті плідно працювала українська культурно-просвітня організація "Українська Хата". Подібних прикладів можна навести багато.

Особливої уваги заслуговує культурно-просвітницька діяльність на Півдні розквартированих тут після Кримського походу українських військових частин – Українських січових стрільців (усусів), якими командував ерцгерцог Вільгельм Габсбург, та Запорізького корпусу Армії УНР у складі 2-го Запорізького піхотного полку на чолі з полковником П. Болбочаном та Запорізького полку кінних гайдамаків ім. К. Гордієнка на чолі з полковником В. Петрівим.

І на Мелітопольщині, і в Олександрівську, і в Слов’янську, де перебував Запорізький корпус, освічені козаки і старшини вели активну просвітницьку роботу, встановлюючи зв’язки з місцевими "Просвітами", створюючи бібліотеки, організовуючи вистави з української класики, навчаючи грамоті місцевих селян. Значну культурно-просвітницьку діяльність на Півдні проводили також Українські січові стрільці, які мали дружні стосунки з козаками і старшинами Запорізького корпусу. Очевидці свідчили про значний вплив усусів на південноукраїнське населення. Стрілець М. Заклинський у своїх спогадах згадував про викладацьку діяльність січовиків на курсах українознавства для залізничників, роботу з упорядкування бібліотеки "Просвіти", співпрацю в українських газетах Олександрівська. Усуси співпрацювали з редакцією газети "Січ", якій надали щедру грошову допомогу. У міському парку проходили гуляння при звуках стрілецького оркестру. Навколишні села запрошували до себе Січових стрільців і спільно організовували читальні, освітні гуртки, театральні вистави.

На початку травня 1918 р. за участю Запорізького корпусу і Українських січових стрільців в Царициновому Куті було організоване грандіозне гайдамацько-селянське свято, на яке запросили гостей з навколишніх сіл і містечок. У програмі був військовий парад, спільний обід селян і війська, вистава, масові гуляння. Була організована лотерея на користь місцевої української читальні. Прибуток, який склав понад 5 000 крб., було передано в розпорядження Царицино-Кутської "Просвіти".

20 травня 1918 р. в міському саду Олександрівська було організоване прощальне свято, на якому були присутні П. Болбочан та В. Габсбург. Ця подія знайшла відображення на сторінках місцевої преси: "Дружня розмова велася до пізньої ночі. Грали дві оркестри, козацький і оркестр Січовиків. Майже всі музичні композиції були основані на народних мотивах. Компонував їх переважно симпатичний капельник – січовик д. Гайворонський. Козацький оркестр своїм виконанням і репертуаром залишив також гарні враження у слухачів. Архикнязь говорив весь час по українськи".

10 червня 1918 р. корпус УСС було перекинуто в район Єлисаветграда. Тут також продовжилась наполеглива культурно-освітня праця, насамперед у середовищі українського селянства. Вдова І. Карпенка-Карого С. Тобілевич так описала цю подвижницьку роботу: "Під проводом старших, з участю знавців свого діла: артистів, співців і музик, позаводили вони виклади шкільної науки для дітей і дорослих, світляні картини, концерти, театральні вистави й народні гулянки. Було творене спільною працею велике діло культури, що зацікавило й привабило до них всю околицю…".

Таким чином, поява, перебування та патріотична діяльність Українських січових стрільців і Запорізького корпусу на Півдні України сприяли піднесенню їхньої популярності серед населення регіону, поширенню української національної свідомості в краї.

В цілому, є достатньо підстав стверджувати, що в умовах Гетьманату в освітньо-культурній сфері Південної України відбулись істотні позитивні зрушення. Відносна стабілізація економіки і банківської справи дозволили уряду Української Держави поліпшити фінансування культурної галузі, реалізувати ряд проектів, що були розроблені ще в період Центральної Ради. Це дало О. Субтельному підставу для висновку, що "за якихось кілька місяців Гетьманщина мала на своєму рахунку такі здобутки у царині культури, про які мріяли багато поколінь інтелігенції". Ця обставина стала потужним стимулом націотворчих процесів.

Гетьманському режиму протистояла досить сильна і впливова опозиція. Але вона була роз’єднана і мала різні, часто протилежні погляди на майбутнє України в цілому та її південноукраїнського регіону зокрема.

Усі громадсько-політичні структури, що були до перевороту пов’язані з Центральною Радою, мали самостійницьку орієнтацію, стояли на позиціях аграрної реформи і встановлення контролю над великою промисловістю перейшли в опозицію до гетьманського режиму і виступали за відновлення республіканського ладу. У південноукраїнському регіоні це були українські соціалістичні партії, Селянські спілки, загони Вільного козацтва, земства, "Просвіти", деякі профспілки та інші організації виразно національної орієнтації.

25 травня 1918 р. відбувся Херсонський селянський повітовий з’їзд, на який з’їхалося майже 100 чоловік. У резолюції з сучасного моменту зазначалося, що з’їзд рішуче протестує проти розгону законних органів влади і визнає правочинними органами влади на Україні тільки Центральну Раду й Українські Установчі збори. Заяви подібного змісту були прийняті на початку травня комітетом українських партій та організацій м. Олександрівська та з’їздом Селянської спілки Олександрівського повіту, що відбувся 20 травня 1918 р.

В опозицію до гетьманського режиму в регіоні стало і земське самоврядування, об’єднане у квітні 1918 р. у "Всеукраїнський Союз Земств". У земствах Півдня, свідчили сучасники, панувала українська самостійницька орієнтація. Політичні противники Гетьмана, прихильники відновлення незалежної УНР керували "Просвітами", багатьма кооперативними, профспілковими та іншими об’єднаннями й організаціями. Часто вони зазнавали переслідувань з боку гетьманських властей, а їхні керівники заарештовувались. Як правило, це було тоді, коли вони переходили від своїх безпосередніх завдань до політичних.

Крім національно-соціалістичної опозиції, що не визнавала гетьманський режим і прагнула до відновлення УНР, у країні існували партії і об’єднання, які прагнули до реформування цього режиму шляхом усунення від влади кадетсько-октябристських елементів і створення в рамках Української Держави П. Скоропадського національно-зорієнтованого кабінету, який би реалізував основні принципи соціально-економічної політики Гетьмана. Однією з найвпливовіших партій цього напрямку була Українська хліборобсько-демократична (УХДП). Вона виникла в травні 1917 р. на Полтавщині як політична сила заможного українського селянства і дрібних поміщиків, що прагнули зберегти приватну власність на землю і в той же час шляхом реформи ліквідувати велике поміщицьке землеволодіння. З часом партія стала всеукраїнською. Її місцеві осередки існували і на Півдні, зокрема, на Катеринославщині й Херсонщині. УХДП не сприймала політику Центральної Ради, зокрема есерівські наміри ліквідувати приватну власність на землю. Разом з тим хлібороби-демократи стояли на позиціях державного суверенітету України. Після Брестської угоди і окупації України вони, поряд з місцевими Союзами земельних власників ("собственников", яких у тодішньому суспільстві вважали проросійською організацією, хоча за національним походженням більшість їх складу становили українці) були серед ініціаторів ліквідації Центральної Ради. Продовження їх співробітництва, вважає С. Кононенко, могло змінити напрямок подальшого розвитку України: "...Такий міст між двома соціальними секторами міг бути позитивним фактором. Він привів би до відшарування національної буржуазії від чужонаціональної й забезпечив би поширення національного фронту, забезпечуючи усамостійнення цілого економічного комплексу України". Але невдозі шляхи двох хліборобських об’єднань України розійшлися. Налякані соціалізацією та іншими соціальними експериментами Центральної Ради "собственники" своє несприйняття радикальної аграрної реформи перенесли на українство, зімкнувшись з антинаціональними елементами в гетьманському режимі. Що ж стосується УХДП, то вона невдозі опинилася серед опозиційних уряду сил, хоча частина її членів працювала в гетьманському апараті.

Через місяць після перевороту опозиційні українські партії правої і центристської орієнтації (Українська партія хліборобів-демократів, Українська партія соціалістів-самостійників, Українська партія соціалістів-федералістів, Об’єднана рада залізниць та Головна рада української поштово-телеграфної спілки) об’єдналися в Український національно- державний союз (УНДС), який поставив за мету змінити національно-політичний курс уряду, який вони вважали антиукраїнським. У своєму меморандумі, поданому Гетьману 24 травня, УНДС змальовував ситуацію в Україні в надзвичайно похмурих фарбах: "Кабінет міністрів є неукраїнський по своєму складу і по своїй політичній орієнтації... Народ має всі підстави переконатись, що йде рішуча безоглядна реставрація старого ладу в національнім і соціальнім розумінні. Уряд проводить таку політику, як би революції зовсім не було, і цілком ігнорує утворену революцією свідомість народних мас". УНДС вимагав створення національного демократичного кабінету, який був би складений з "відомих українських діячів, взагалі з осіб української орієнтації".

Але спроби переконати Гетьмана і окупаційне командування в необхідності створення національно-демократичного кабінету закінчилися нічим. Це викликало посилення опозиційних настроїв в суспільстві, а разом з тим – прагнення до загальнонаціонального об’єднання, яке б охопило всі українські організації. Ця ідея знайшла втілення в новому об’єднанні – Українському національному союзі (УНС), який сформувався шляхом приєднання до УНДС українських соціал-демократів і центристської течії в УПСР, а також цілої низки громадських організацій. Єдина українська партія, що не увійшла до УНС – це УХДП, яка продовжувала сподіватися на порозуміння з гетьманським режимом, а також деякі ліво-соціалістичні організації, що еволюціонізували до більшовизму. Місцеві організації УНС були утворені у всіх регіонах України, у тому числі на Півдні.

Таким чином, в умовах Гетьманщини всі українські політичні партії і підконтрольні їм організації виявилися в опозиції до режиму, не сприймаючи його кадрову, національно-культурну і, значною мірою, економічну політику. У ставленні до статусу України вони були єдині, послідовно відстоюючи принцип незалежності і соборності України. В позиціях різних політичних сил щодо розв’язання актуальних соціально-економічних питань, зокрема аграрного, також відбувалося зближення, що свідчило про консолідацію різних соціально-політичних сил українського суспільства, посилення національної солідарності. Це створювало умови для розширення соціальної бази українського націотворення за рахунок заможного селянства і дрібних поміщиків.

Характеристика опозиційного руху на Півдні буде неповною, якщо не згадати про змову з метою зміни політичного режиму в межах всієї України, пов’язану з особою ерцгерцога В. Габсбурга. Перебуваючи на Півдні України, він опинився в центрі політичного життя. На нього покладали великі надії проуенерівськи налаштовані офіцери Запорізького корпусу й місцеві Вільні козаки, які не сприйняли гетьманський переворот. В Олександрівську з ерцгерцогом вели переговори П. Болбочан, В. Петрів, О. Натіїв і Є. Чикаленко. Мова йшла про пошуки альтернативи П. Скоропадському, якого, як зазначалося вище, українські політичні партії підозрювали в проросійській орієнтації. Саме тому після перевороту їхні погляди спрямовувались до особи В. Габсбурга. Вже на початку травня 1918 р., через деякий час після перевороту, на таємній нараді представників УСДРП і УПСР м. Одеси з галицьким політиком О. Назаруком і командиром коша УСС Н. Гірняком обговорювався план розпочати повстання проти режиму П. Скоропадського й передати владу в Україні Вільгельму Габсбургу як новому Гетьману України. Київська нарада членів центральних комітетів партій українських соціал-демократів та есерів, старшин київських Січових стрільців висловилась проти наміру одеситів. Тут домінували республіканські настрої. Однак серед військових і політичних діячів Наддніпрянщини орієнтація на особу Вільгельма Габсбурга як ймовірного кандидата на Голову Української Держави мала своє продовження. Полковник П. Болбочан запропонував командиру гайдамацького полку ім. К. Гордієнка В. Петріву, який дислокувався на Півдні, вдатись до рішучих кроків – проголосити В. Вишиваного Гетьманом усієї України, спираючись на підтримку 1-го і 2-го Запорізьких полків. Та ніякого втілення ця ініціатива не мала.

Патріотична діяльність Вільгельма Габсбурга, піднесення його популярності серед населення Південної України викликали занепокоєння самого П. Скоропадського і його оточення. Цьому сприяли і агентурні дані, що яскраво свідчили про підтримку В. Габсбурга населенням регіону. Так у доповіді директора департаменту Державної Варти міністру внутрішніх справ від 20 липня 1918 р. зазначалося, що "січовики відкрито говорять про те, що прибули вони як добровольці з метою утворення Русько-Австрійської України з приєднанням Галичини, що для цього потрібно вигнати німців, а справжнім гетьманом повинен стати князь Вільгельм". У доповіді також зазначалося, що серед населення поширюються чутки, що "з цією метою вже почалася організація загонів з місцевого населення біля 5000 чоловік, які перебувають в урочищі Чорний ліс в Олександрійському повіті".

Авторитет Вільгельма Габсбурга лякав не тільки українське керівництво, а й представників окупаційної влади в Україні. Посол Австро-Угорщини в Україні граф Й. Форгач доклав багато зусиль для того, щоб ерцгерцога, який перетворювався в самостійну політичну фігуру, було відкликано з України. Врешті-решт, В. Габсбурга було відкликано до Відня.

Ця боротьба між гетьманськими і республіканськими силами, а також між прибічниками П. Скоропадсього і В. Габсбурга, була проявом внутрішньоукраїнського соціально-політичного конфлікту, який підривав зсередини державотворчий процес. Але одним із несподіваних наслідків цього конфлікту була подальша кристалізація української ідентичності південноукраїнського регіону. Кожна зі сторін у цьому конфлікті відстоювала своє розуміння самостійницького вибору України, але не сумнівалась у приналежності Півдня до її складу.

Крім української республіканської опозиції, на Півдні склалася потужна, але роздроблена проросійська опозиція. Як зазначалось вище, Українська Держава прагнула залучити до співпраці й ті елементи, що були далекі від українства, зокрема російське чиновництво в Україні. Однак велика частка росіян, що постійно жили в Україні – представники загальноросійських політичних партій різного спрямування – пов’язували своє подальше майбутнє не з розбудовою української державності, а з відновленням Російської держави в її дореволюційних кордонах, або приєднанням України до більшовицької Росії.

Особливо багато було противників Гетьмана серед біженців із більшовицької Росії. Тисячі можновладних військових і політичних діячів з’їжджалися в Україну, зокрема в південні міста – Одесу, Миколаїв, Херсон та ін. – з Петрограда, Москви та інших російських міст. На той час Українська Держава була чи не найстабільнішою в соціально-економічному плані з усіх новоутворених держав на теренах колишньої Російської імперії. Південь України став притулком для багатьох, хто тікав з "більшовицького раю". Дехто прибув з надією на звичне їм "сите життя", більшість інших – із прагненням соціального реваншу і планами перетворити Україну в плацдарм для контрнаступу на Радянську Росію. В Україну потяглися цілі ешелони з біженцями. Серед них було багато впливових політичних діячів як правої, так і лівої орієнтації – від російських есерів, есдеків, кадетів та октябристів до відвертих монархістів, які, рятуючись від більшовицьких переслідувань, осідали в Україні.

Фактично весь російський політичний спектр не сприймав самостійної України: усі устремління російських політиків без різниці поглядів були скеровані на припинення процесу відродження української державності.

У середовищі російських політиків в Україні виник навіть план антигетьманського перевороту. Посилаючись на спогади В. Станкевича, колишнього комісара Тимчасового уряду, Д. Дорошенко описав спробу деяких російських політиків організувати вбивство П. Скоропадського.

З приходом до влади П. Скоропадського поглибився конфлікт міських самоврядувань із центральними органами влади. Приводом для цього стали антигетьманські резолюції, ухвалені деякими міськими думами, у тому числі на Півдні України. 9 травня 1918 р. за згодою з австро-угорським командуванням було розпущено Катеринославську міську думу у відповідь на прийняття нею резолюції антигетьманського характеру. Думі було висунуто обвинувачення у "більшовизмі". У Миколаєві міську думу було розпущено 8 травня 1918 р. Було також розпущено повітову земську управу й міську думу в Олександрії на Херсонщині. Одним з останніх рішень С. Комірного на посаді голови Головного Крайового Комісаріату був наказ від 19 травня 1918 р. про розпуск Одеської міської думи. Відбувалися арешти окремих осіб, причетних до прийняття антиурядових резолюцій.

Вищі урядовці держави в своїх офіційних заявах неодноразово підкреслювали, що факти розпусків і арештів, які широко обговорювались українською громадськістю, є винятками, а не цілеспрямованим урядовим курсом.

З метою врегулювання відносин уряду із земським і міським самоврядуванням була створена комісія на чолі з О. Голіциним і І. Дяковим, до компетенції якої входило вивчення реального стану справ з перспективою підготовки реформування місцевого самоврядування.

Земства і думи Півдня були стурбовані планами уряду. Показовим у цьому відношенні є рішення Першого обласного з’їзду міст і земств Півдня України, який відбувся 19–22 червня 1918 р. в Одесі. У роботі з’їзду брали участь делегати земств і організації Союзу земств, а також представники міст і організацій Союзу міст Катеринославської, Таврійської та Херсонської губерній. Судячи зі стенограми з’їзду, на його засіданнях провідну роль відігравали представники міст. Вони багато говорили про специфіку Півдня, про необхідність об’єднання земських і міських органів самоврядування краю в єдину регіональну організацію, про боротьбу з анархією, але заяв сепаратистського характеру не звучало. Під пресом гетьманського режиму міські думи, представники яких до гетьманського перевороту активно виступали з критикою української державності та відстоювали ідею входження Півдня до загальноросійської федерації і, таким чином, виступали за відторгнення його від України, тепер змінили характер і тональність свої заяв і зайнялися питаннями пристосування до гетьманського режиму.

Антигетьманське повстання, яке очолила обрана Українським національним союзом Директорія УНР, почалось після обнародування П. Скоропадським 14 листопада 1918 р. грамоти про федерацію України з Росією. В умовах краху Німецької і Австро-Угорської імперій гетьманський режим зробив ставку на білогвардійську Росію і Антанту, що її підтримувала. Новий проросійський уряд очолив С. Гербель, який у свій час був Головноуповноваженим українського уряду на окупованих австрійською армією землях України. У грамоті Гетьмана з приводу призначення нового кабінету зазначалося: "Тепер, після пережитих Росією великих заворушень, умови її майбутнього існування повинні, безумовно, змінитися. На інших принципах, принципах федеративних повинна бути відновлена давня могутність і сила всеросійської держави". 

Директорія вважала себе політичним антиподом Гетьманату. Про перспективу федерації з Росією, та ще й під проводом царських генералів, лідери Українського національного союзу не хотіли й слухати. Вони сприйняли грамоту Гетьмана від 14 листопада як "узурпацію народної влади", а новий уряд як "протинародний, протинаціональний". У першій декларації Директорії від 15 листопада 1918 р. генерала П. Скоропадського звинувачували в національній зраді – "скасуванні самостійності Української Держави" і прагненні відтворення "єдиної неподільної" Росії з усіма негативними наслідками цього для України.

Підстав для таких оцінок було достатньо. 16 листопада міністр закордонних справ Української Держави Г. Афанасьєв надіслав А. Денікіну телеграму, у якій заявив, що "українські сили у порозумінні з Доном і паралельно з Добровольчою армією направляються на боротьбу з більшовиками і відновлення єдності Росії". Вже наприкінці листопада 1918 р. в деяких районах Донбасу і північно-східної Таврії була утворена спільна гетьмансько-білогвардійська адміністрація. 29 листопада гетьманський уряд постановив видати з державної казни 10 млн карбованців для підтримки Добровольчої армії. Було розглянуто питання про запрошення частин Добровольчої армії для боротьби "з внутрішніми більшовиками" в Катеринославській і Харківській губерніях.

Зі свого боку Директорія проголошувала тверді наміри відновити державну самостійність України, республіканський лад і всі його досягнення, знищені режимом П. Скоропадського: "…Всі соціальні й політичні здобутки революційної демократії будуть повернені. А Установчі Українські Збори твердо й непохитно закріплять їх на українській вільній землі". Цей пункт звернення жителі України повинні були розуміти як перспективу відновлення режиму Центральної Ради з її політичними і соціально-економічними перетвореннями.

Заклики Директорії до повстання впали на добре підготовлений ґрунт. Незадоволення населення соціально-економічною політикою гетьманського уряду і оголошенням грамоти про федерацію з Росією досягло рівня кипіння. Вісті про революційні події в центрі блискавично поширились по всіх регіонах України, у тому числі й на Півдні, викликавши величезне піднесення. Розпочавшись 14 листопада 1918 р., антигетьманське повстання швидко набуло загальнонаціонального характеру. Очевидці й дослідники зазначають, що воно розвивалося надзвичайно стрімко. "Протягом кількох днів вся Україна була об’єднана під владою Директорії", – писав у 1920 р. М. Рафес, один із керівників Бунду. Історик-марксист М. Яворський у "Революції на Вкраїні в її головних етапах", опублікованій в 1923 р., зазначає, що "протягом двох тижнів Директорія стала паном положення на Вкраїні".

У повстанні брали участь величезні маси людей, головним чином, селяни. Московська більшовицька газета "Правда" змушена була визнати: "Петлюрівці перемогли тому, що їм вдалося повести за собою багатомільйонні маси селянства". Національні меншини України, зокрема російська, єврейська та інші, також не наважувались виступити проти Директорії, за якою стояло багатомільйонне українське селянство. Навіть більшовики на деякий час затаїлися, чекаючи допомоги регулярної Червоної армії.

Органи місцевого самоврядування у більшості своїй також були схильні демонструвати лояльність Директорії. На початковому етапі повстання, в умовах величезного загальнонаціонального піднесення, місцеве самоуправління побоювалось суперечити Директорії, навіть якщо не було прихильним до національного курсу УНР. Певну роль відіграла й та обставина, що при Гетьмані ці органи були об’єктом гонінь. Директорія сподівалась, що демократичні елементи земств і місцевого самоврядування будуть сприяти переходу влади до українського республіканського режиму мирним шляхом. 2 грудня, коли Директорія ще перебувала у Фастові, на місця прийшла телеграма, підписана В. Винниченком. У ній повідомлялось, що 1) влада на місцях переходить до органів місцевого самоврядування і 2) Директорія буде призначати в регіони своїх представників – губернських і повітових комісарів. Місцевим управам пропонувалось подати списки кандидатур на ці посади. Ця телеграма була надіслана і на адресу органів місцевого самоврядування південних повітів і губерній України. Там, де противники Директорії були слабкі, цей наказ у тій чи іншій формі виконувався. Ситуація складалася на користь Директорії.

Принцип територіальної єдності України, її соборності, був одним з основоположних ідеологічних постулатів Директорії УНР. Український національний союз, який обрав у середині листопада 1918 р. Директорію, своє ставлення до питання про територіальні межі незалежної Української Держави висловлював ясно і недвозначно. Коли 7 серпня 1918 р. було підписано угоду між Українською Державою та Всевеликим Військом Донським, згідно з якою територія Ростовського, Таганрозького і Донецького округів, населених переважно українцями, включалися до складу Війська Донського, УНС виступив із заявою, у якій зазначалось, що "українське громадянство та народ ніколи не примиряться з фактом відокремлення та поневолення українського народу на Донщині". В іншій заяві, надісланій Гетьману в жовтні 1918 р. з приводу необхідності створення коаліційно-демократичного національного кабінету, УНС зазначив: "Український Національний Союз вважає цілком природним і необхідним злучення в один державний організм усіх заселених українцями земель, які до цього часу через історичні та міжнародні обставини не ввійшли до складу самостійної Української Держави, себто: Східної Галичини, Буковини, Угорської України, Холмщини, Підляшшя, частини Бессарабії з українським населенням, частини етнографічно-української Донщини, Чорноморії і Кубані". Той факт, що територія Херсонської, Катеринославської та Таврійської губерній є невід’ємною частиною Соборної України, в українському республіканському середовищі часів Директорії не викликав жодних сумнівів. Коли Директорія проголосила загальнонаціональне повстання, одним з перших її рішень були переговори з Західно-Українською Народною Республікою про необхідність об’єднатися в єдину соборну українську державу, а потім і – Акт Злуки УНР і ЗУНР.

Українська Народна Республіка знову стала об’єктом більшовицької агресії і змушена була всі сили концентрувати на обороні.

Як свідчать факти, йдучи на антигетьманське повстання, селяни Півдня керувалися тими ж мотивами, що й керівництво УНР. Серед них суто національні, без сумніву, займали важливе місце. Але вони – і це цілком природно – поєднувались із соціально-економічними і культурно-освітніми. Коли на початку січня 1919 р. на Півдні відбувалися вибори делегатів до Трудового Конгресу, громадяни с. Мар’ївки (947 дорослих громадян обох статей) Біленьківської волості Олександрівського повіту дали своєму делегату І. Водязі наказ: "1) Стояти за Федеративну демократичну Українську Народну Республіку, причому до виборів до Всеросійських Установчих Зборів – стояти за самостійне Правління Україною; 2) стояти за передачу землі згідно ІV Універсалу Центральної Ради; 3) за введення обов’язкової і безплатної державної освіти". У цьому наказі відчувається вплив політичного досвіду, якого селянство набуло в умовах Центральної Ради й режиму П. Скоропадського. Напевне, воно оцінювало режим Директорії як продовження Центральної Ради й антитезу Гетьманату. Учасники сходу вели себе, по-перше, як українці, свідомі свого національного походження, по-друге, як селяни з їхніми специфічними інтересами. Біленьківська волость вимагала незалежної Української Народної Республіки, вирішення аграрного питання в інтересах трудового селянства і забезпечення національно-культурних потреб народу. Власне в цьому й полягала сутність політичної програми Української Директорії.

Як і Центральна Рада, Директорія своєю політикою свідомо сприяла цьому процесу. З першого дня свого існування вона твердо стояла на позиціях утвердження повної незалежності України і у цьому відношенні відрізнялась як від Гетьманату П. Скоропадського, який завершив свою діяльність грамотою про федерацію з Росією, так і від Центральної Ради, яка дійшла до визнання незалежності в результаті довгої та болісної еволюції.

Як і в інших регіонах України, крах гетьманського режиму на Півдні відбувся надзвичайно швидко. Ще до початку повстання на Південь були відряджені емісари українських соціалістичних партій, головним завданням яких була організація республіканського підпілля і збройних антигетьманських загонів. Зокрема на Херсонщині над підготовкою повстання активно працювали офіцери В. Кедровський і М. Григор’єв, які відіграли значну роль у ліквідації гетьманського режиму в губернії.

Важливу роль у боротьбі за відновлення республіканського режиму відігравали місцеві сільські інтелігенти – учителі, земські лікарі, дрібні службовці і просто освічені селяни, в основному фронтовики. Інколи вони були членами українських соціалістичних партій, як правило, УПСР чи УСДРП, інколи – безпартійними. Повстання сприяло піднесенню їхньої національної самосвідомості та зрештою відкривало перспективи соціального росту. В ході повстання продовжився процес формування нової політичної і військової еліти. Так П. Василюк, безпартійний, який в роки Світової війни служив штабним писарем, а під час антигетьманського повстання перебував на території Катеринославщини, згадував: "У вагонах, побалакавши з дядьками, ми самі о собі набрали переконання, що ми дійсно щось вище від тієї сірої маси, бо хоч знаємо, хто ми такі". Згодом він став сотником армії УНР.

Підбиваючи підсумок короткому періоду Директорії на Півдні України, можна констатувати його надзвичайно суперечливий характер.

У цілому події в регіоні в цей період розвивались у руслі загальноукраїнських тенденцій. Цей період був відзначений надзвичайною активністю населення регіону. Після гетьманської грамоти про федерацію з Росією, що поставила під сумнів самостійницький статус України, почалося масове антигетьманське повстання, яке з центру держави швидко поширилось на весь південний регіон. Правобережна територія регіону, за винятком портових міст Одеси, Миколаєва, Херсона та вузької прибережної смуги, яка потрапила під контроль військ Антанти, при активній участі місцевого населення перейшла під владу українського республіканського режиму, який розгорнув тут реалізацію своєї соціально-економічної та політичної програми. Сільське і міське населення лівобережного Півдня, включаючи територію Донбасу, у своїй більшості також було готове визнати владу Директорії.

Необхідно спеціально зазначити, що у боротьбі за владу на Півдні на боці Директорії брали участь в основному місцеві сили – повстанці та гетьманські військові з’єднання, що перейшли на її сторону. Ніякої допомоги з Півночі (крім відрядження сюди деяких офіцерів і урядовців) не надходило. У південноукраїнському регіоні виявилось достатньо власних ресурсів, щоб розгорнути збройну боротьбу за встановлення тут української національної влади. Якщо розглядати антигетьманське повстання в Україні як важливий етап формування модерної української нації, то є всі підстави стверджувати, що цей процес охопив весь Південь України. Українська ідея наприкінці 1918 – на початку 1919 рр. перетворювалась у домінуючу в регіоні. Внутрішні конкуренти республіканського режиму – махновці і місцеві більшовики – не мали шансів надовго закріпитися тут. Це визнавали їхні видатні представники, а на практиці яскраво продемонстрував провал махновсько-більшовицької авантюри із захоплення наприкінці 1918 – на початку 1919 рр. Катеринослава. Від повного розгрому махновців врятувала зовнішня сила – регулярні війська Російської Федерації, що наступали з півночі. З цією силою Н. Махно ще у грудні 1918 р. встановив союзні відносини. Директорія намагалася "відірвати" махновців від більшовиків, але це їй не вдалося.

Крім регулярних військ Радянської Росії в регіоні діяли також російські білогвардійські формування. Південно-східна частина України вже наприкінці 1918 – на початку 1919 рр. стала перетворюватися в один із важливих ареалів російської громадянської війни, до якої втягувалося місцеве населення. І більшовики, і білогвардійці прагнули знайти тут своїх прибічників і заручитися їхньою підтримкою. При цьому і ті, й інші не визнавали українського характеру регіону і нещадно боролися з тими, хто ідентифікував себе як українця.

Тут варто згадати Центральну Раду, яка наприкінці 1917 – на початку 1918 рр. зуміла поширити свій вплив на південний регіон значною мірою тому, що Російська держава попала в смугу дезінтеграції і росіяни, зайняті своєю революцією, на деякий час полишили українців самих на себе. Українці цим скористалися, і Центральна Рада взяла під свій контроль майже весь південний регіон України (без Криму). Коли ж на зміну Центральній Раді прийшов гетьманський режим, він утримував під своїм контролем Південь значною мірою завдяки окупаційним військам, які унеможливили радянську інтервенцію. Зовсім в іншому становищі перебувала Директорія. Трагізм її становища полягав у тому, що міжнародна обстановка для неї склалася надзвичайно несприятливо. У Директорії зовсім не було союзників, зате було багато ворогів, серед яких найнебезпечнішим виявилась більшовицька Росія.

Прорвати міжнародну ізоляцію Директорії було надто важко. Зовнішньополітичні успіхи Центральної Ради і Гетьманату пояснювались обставинами часу. Визнання німцями та їхніми союзниками в лютому 1918 р. УНР було викликане значною мірою воєнно-політичною кон’юнктурою. Укладаючи мир на Сході, німці сподівалися вивільнити війська для війни на Заході і разом із тим за рахунок ресурсів України поліпшити своє продовольче становище. Антанта свою політику щодо Директорії УНР наприкінці 1918 – на початку 1919 рр. проводила, виходячи з необхідності відновлення Російської держави, яка б залишилася в майбутньому союзницею Франції та сильною противагою Німеччині на Сході. Це також кон’юнктурні розрахунки. Але до цих надій примішувалися і невластиві для політики емоції – французи не могли вибачити українцям мир з німцями ще й тому, що він, на їхній погляд, затягнув війну і коштував Франції тисячі і тисячі життів фронтовиків. Складні переговори, які продовжувалися протягом усього терміну перебування французів в Одесі, мало що дали українцям, хоча поступово справа все-таки йшла в напрямку зближення позицій сторін. Це було викликане логікою подій, яку французькі дипломати не могли нескінченно ігнорували. Взявши під контроль російський центр, більшовики після закінчення Світової війни стали швидко встановлювати свою владу над національними регіонами, які покидали окупаційні війська Німеччини й Австро-Угорщини.