лекції

Тема2 - 3: Основні поняття риторики

1.Своєрідність риторичної науки.

2.Загальні поняття класичної риторики.

3.Основоположні розділи риторики.

4.Види красномовства.

І. Своєрідність риторичної науки полягає у тому що:

1.Риторика - комплексна наука, т.б. її місце - на стику, пересіченні (причому багаторівневому) ряду наук (філософії, логіки, лінгвістики, етики, сценічної майстерності). Інакше кажучи, риторика начебто вбирає в себе з інших наук такі змістовні компоненти, які в системі визначають риторику як науку про закони ефективної мисленнєво-мовленнєвої діяльності. Причому кожний компонент, пересікаючись та взаємодіючи з іншими, наповнюється якісно новим, перетвореним змістом, ніж це було у складі тієї чи іншої науки. Таким чином, риторика - це не просто сума різних змістовних компонентів, а наука, яка інтегрує в себе необхідні знання, передбачає свою систему законів і предмет дослідження, а також чітку функціональну спрямованість.

2.Риторичній науці властивий певний універсалізм, а саме:                            

  А) Риторика існує не заради риторики, а становить собою технологію, модель, каркас, який можна наповнити будь-яким предметним змістом (економічним, політичним, педагогічним і т.д.). Від цього цей зміст актуалізується, вибудовується у систему й отримує найбільш корисний ефект від своєї реалізації. Оскільки керована мисленнєво-мовленнєва діяльність дозволяє людині ясніше (чітко, ясно, точно, логічно) викласти будь-який предмет мовлення, в результаті чого можна чекати досить висого рівня розуміння предмета з боку тих, хто сприймає мовлення. Іншими словами, предмет мовлення тільки виграє від того, якщо буде пропущений крізь призму риторики (побудований і викладений за її законами). Отже, риторика становить цінність як самостійна наука і як інструмент ефективної реалізації різного роду наук;

Б) Риторика розвиває в людині цілу систему особистісних якостей: культуру

-мислення (самостійність, самокритичність, глибину, гнучкість, оперативність, відкритість мислення, ерудицію),

-мовлення (правильність, виразність, ясність, точність, стислість, доцільність),

-поведінки (ввічливість, тактовність, коректність, розкутість),

-спілкування (повага до співрозмовника через вивчення його інтересів, управління поведінкою аудиторії, відповідальність за своє слово).

-Отже, можна припустити, що риторика - найоптимальніший шлях особистісного розвитку людини; 

В) Універсальність риторики полягає також у її необхідності людині будь-якої професії, навіть незалежно від того, чи пов`язана її професійна діяльність з умінням спілкуватися, говорити, бо уміння управляти своїм мисленням і мовленням, як правило, дає можливість людині повніше реалізувати себе, свої здібності в обраній спеціальності, т.б. ефективна мисленєво-мовленнєва діяльність - основа професіоналізму. За спостереженнями психологів, багато людей будують свою діяльність за законами риторики, хоча й роблять це частіше несвідомо. Але це свідчить про те, що риторика є необхідною людині, і чим раніше вона оволодіє цією наукою, тим швидше вийде на шлях самореалізації.

         3. Одним із проявів специфіки риторики є те, що риторика - наука прикладана за своєю направленістю (вчить людину, як грамотно, розумно діяти у різних життєвих ситуаціях). У риторичній формулі закодована життєво важлива для кожної людини інформація, розшифрувати до кінця яку вона може лише шляхом її використання. Маючи це на увазі Цицерон писав: „Красномовство є щось таке, що дається трудніше, ніж це здається, і породжується з дуже багатьох знань та прагнень”.

         М.Ф. Коршанський, говорячи про значення риторики у розвитку розумових здібностей людини, благородства її почуттів, краси мови, постійно підкреслював, що для досягнення цієї мети ще необхідні три засоби: Читання, Роздуми, Власні вправи.

Прикладна спрямованість риторики зовсім не применшує її теоретичної сторони, оскільки значимість першої залежить від сили й багатаства останньої. Таким чином, можна сказати, що риторика - це теоретико-прикладна наука.

4. Своєрідність риторики визначається і у такій її якості, як системність, що досить чітко простежується у риторичній формулі, яка відбиває системність мисленнєво-мовленнєвої діяльності людини. Природно, будь-яка інша наука є системною, але у риториці ця якість більшою мірою актуалізована, ніж будь-де, бо саме риторика спеціалізується на її навчанні. З огляду на це „риториці в процесі навчання, очевидно, повинна бути відведена роль першооснови, „першої цеглинки” освіти людини, риторика закладає основи системної мисленнєво-мовленнєвої діяльності, а усі інші науки поглиблюють ту чи іншу грань цієї діяльності. І як наслідок, у людини формується системне бачення світу , відображеного у багатоманітності спецпредметів, т.б. риторика - це систематизатор процесу навчання (навчання в ХІІІ - ХІХ ст. у Росії базувалося саме на цьому підході. Зміст теоретико-словесного курсу осмислювався як загальна основа виховання особистості й створення культури літературно-писемної мови)” (Сагач „Золотослів”).

Про це саме говорив К.Д. Ушинський: „Кожний предмет (математика, географія, історія тощо) осмислюється як частина рідної мови, стає частиною філософії рідного слова. Очевидно тому для російського типу освіти стає характерним не тільки технічний розвиток навичок володіння мовою, скільки інтелектуальний і емоційно-моральний розвиток особистості через поглиблене вивчення рідного слова”.

Риторика - це наука, яка знаходиться у безпосередньому стосунку до категорії морального: етос є найважливішою складовою риторики, т.б. поза етосом (моральна позиція оратора) риторика руйнується, вироджуючись у демагогію, балаканину. Тим самим риторика виступає в ролі своєрідного індикатора, що відразу виявляє  наявність або відсутність моральної основи у вчинках суб`єкта; тільки-но мовець забуває про принцип „не нашкодь іншому”, - так одразу змінюється характер його впливу на інший суб`єкт - з переконання він перетворюється у маніпуляцію, і весь арсенал риторичних засобів (уже антириторичних) спрямовується на руйнацію особистості - пригнічення, приниження, залякування, підкорення тощо.

Таким чином, проаналізовані ознаки  (інтегративність, універсалізм, прикладна спрямованість, системність, моральна зумовленість) дозволяють говорити про особливе місце риторики на авансцені сучасної науки, сутність якого полягає у її здатності здійснювати цілісний підхід до розвитку мовної та риторичної особистості.

ІІ. Найпростіше визначення класичної риторики - мистецтво переконувати - реалізується через такі основні загальні поняття риторики, що мали назву в античній науці логос, етос, пафос, топос.

Логос. У давньогрецькій мові слово Logos означало такі дві групи понять: а) слово, мова, мовлення і б) поняття, думка, розум, а точніше - єдність цих понять обох груп як всезагальну закономірність. Це відбилося в семантиці сучасних слів з коренем лог-, які зосереджені в основному у сферах логіки (науки про закони і форми мислення) та мовознавства: логічна граматика, філологія, логічне мовлення, логічне судження, логограма тощо.

Логос як основна категорія класичної риторики покликаний був представляти думку і слово, що практично означало: слово має зміст, думку, воно має йти від розуму й апелювати до нього. У сучасні риториці логічність є однією з основних ознак промови і тексту. Вона реалізується через можливість вибору у мовному викладі послідовності міркувань, несуперечності тез і положень промови.

Етос. У давньогрецькій мові слово ethos означало звичай, звичка, характер, норов (від нього походить і сучасне слово етика) ів античній риториці спочатку вживалося як ознака до слова оратор, а потім закріпилося в риторичній науці як її моральний принцип. Етос є основою формування риторичного ідеалу.

Як одна з основних категорій класичної риторики етос визначав зразкову суспільну й морально-етичну поведінку оратора, інакше промовець не зможе переконувати інших і впливати на них. Власне, без етосу (морального кодексу) риторика самознищується, перетворюється не в істину думок і почуттів, а в самообман. За Арістотелем, промовець має впізнаватися слухачами як людина достойна, гідна промовляти до їхніх сердець і розуму.

Антична риторика широко послуговувалася понятям етосу, виховувала високу мораль (гідність, чесність, справедливість, порядність). Розвиваючи засади античної риторики, Феофан Прокопович подавав етос риторики як види чеснот: мудрість, справедливість, хоробрість, поміркованість. Кожна з цих чеснот описувалася як комплекс рис промовця, правил поведінки і дій, які мають вести до вдосконалення моралі й етики особистості. Оратор, який не спирається на етос, перетворюється на аморального „златоуста”, байкаря.

Звичайно, риторику як технологію мовлення, як комунікативний матеріал, як засіб переконання можна використати як на благо людей, так і на зло. Однак риторична наука і практика декларувала і відстоювала високу моральність оратора як непорушний закон, як велике благо оратора і риторики в цілому. В усі віки цінувалися високі помисли, чисте серце, щира душа оратора.

Пафос (гр. pathos - пристрасть, почуття) - це інтелектуальне, вольове, емоційне устремління мовця, яке виявляється і в процесі мовленнєвої комунікації, і в його продукті - тексті.

Пафос є категорією естетики. У  „Лекціях з естетики” Г.Гегель так визначив поняття пафосу, посилаючись на його античне розуміння: „Пафос утворює справжній осередок, справжнє царство мистецтва; його втілення є головним як у творі мистецтва, так і в сприйнятті останнього глядачем. Бо пафос зачіпає струну, яка знаходить відгук у кожному людському серці”.

Пафос є фактом життя. Певні справи, погляди, ідеї можуть настільки оволодівати особистістю людини, що стають пристрастю (пафосом) її життя, творчості, або суспільної чи професійної діяльності. І безперечно, все це виявляється у пафосі мовлення спонтанно, т.б. незалежно від автора, природно або зумисне, з певною настановою на досягнення очікуваного стилістичного ефекту, співчуття, переживання, захоплення тощо.

Проблема пафосу як поняття риторики постає в розмежуванні пафосу самого мовця, т.б. його особистих почуттів, що виливаються в промові, і того пафосу, який досягається мовними засобами, який іде до слухачів від тексту, а не від промовця. Питання полягало в тому, чи має право оратор і якою мірою виявляти свої особисті почуття в промові, адже риторика потребує від промовця бути щирим. Як можна стримувати свій пафос і як керувати пафосом аудиторії, щоб не бути смішним, пишномовним, надміру трагічним, - для цього техніка риторики пропонує цілу низку прийомів організації мовних засобів промови і мовної поведінки оратора.

Ці три основоположні категорії класичної риторики можна визначити як три важливі наукові критерії, успадковані й іншими філологічними  (і не тільки) науками: критерій істинності (логос), критерій щирості (етос), критерій відповідності мовної поведінки (пафос). Аналогічно трактували сутність риторики й давньогрецькі мислителі, античні теоретики й практики риторики. Розуміючи силу слова, котре може і вбити, і оживити, вони попереджали, що право на впливову, переконуючу промову мають лише ті люди, котрі сформували у собі основні якості мовної особистості: етос, пафос, логос.

Отже, спосіб аргументування в античних риториках пояснювали через поняття етосу, логосу і пафосу - різних модусів (проявів) риторичного впливу. Етос стосується відповідальності мовця за формування власного образу, т.б. це -   моральне право на переконуючу, впливову промову.

У розділі логосу узагальнено логічні принципи переконливого виступу, це - творча ідея, думка, яку мовець пропонує іншим людям  та словесні засоби, які використовує творець при реалізації задуму промови.

Пафос передбачає знання комунікатора про можливості емоційного впливу на аудиторію, це - емоційна сила слова, здатність вплинути на серця, спонукати людей діяти во імя добра, прояснення істини.

Ці категорії є основними для античної риторики, в них виражена філософська сутність ораторського мистецтва. І у сучасній риторичній науці вони залишаються актуальними, адаптувавшись до нових реалій.

Етос - це зумовлене поведінкою мовця ставлення до нього з боку аудиторії. Розрізняють первинний етос - сукупність рис промовця, які впливають на авторитетність його заяв, та демонстраційний етос - аргументативні стратегії ритора, спрямовані на завоювання довіри до своєї особи і поглядів. Основними передумовами позитивної налаштованості слухачів, є, за Аристотелем, риси характеру, компетентність і добра воля. Тобто аудиторія прихильно сприймає промову, якщо їй відомо про чесність, освіченість, мудрість і дружне ставлення автора. Взаємодія із слухачами поглиблюється, якщо промовець переконливо демонструє значущість власної персони та використовує близькі для аудиторії заклики. Поглибленню довіри та закріпленню репутації сприяють актуальні біографічні екскурси ("я протистояв режимові”, "у мене величезні заслуги перед народом”), емпатичні заяви ("поділяю вашу стурбованість”), прямі обіцянки ("я добудую вам мости”) та інші знаряддя авторської самопрезентації, звернені до мотивів, упереджень і сентиментів аудиторії.

Пафос (патос) - використання емоційних чи мотиваційних елементів у аргументації. Тут повідомлення покликане пробудити ту емоційну реакцію (напр., ненависть чи захоплення), яка допомагає закріпити бажаний для мовця аргумент. Без такого звернення до уяви та емоцій навіть найбільш логічно досконалий текст може залишитись нереалізованим. До почуттів, через посередництво яких досягають бажаного ефекту переконаності, автори античних риторик відносили любов, ненависть, гнів, зневагу, заздрість, жаль, надію, радість, страх, тривогу. Отож кожен окремий факт можна експресивно виділити, якщо включити його у контекст ширшої проблеми із виразними оцінними акцентами - героїзму чи зрадництва, чесності чи брехливості, або ж процвітання народу, безпеки громадян, розбудови незалежності та демократичних принципів тощо.

Логос - категорія переконування через апеляцію до розуму. Поняття, яке у грецькій мові означає і "слово”, і "розум”, і раціональну ідею, і її символічне вираження, у риториці пов`язують із групою раціонально-логічних засобів переконання, його інтелектуальним змістом. Основними компонентами логосу є міркування автора, які грунтуються на фактичних свідченнях та раціональних оцінках. Доказ має будуватися на очевидності реальних подій, а міркування - на правилах логічного висновку (індукція, дедукція, аналогія).

Топос (гр. topos - місце) - це риторичне поняття, що означає загальні місця у промові. До них належать найтиповіші часо-просторові мовні ситуації та описи їх, які легко запам`ятати і які майже у всіх мовців однакові (Моя родина, у магазині, у транспорті тощо).  Незалежно від конкретного змісту промови її аргументи класифікували відповідно до загальних категорій - топіків. Напр., мовець може використовувати топіки причини, мети, характеристик, узагальнення тощо. Збірки подібних "загальних місць” (шаблонів), під назвою "топіки”, укладали з метою практичної допомогти ораторові. Античні ритори любили топоси і розробляли заголовки для них (логограми) та схеми, які легко можна було пристосувати до аналогічних ситуацій, а люди, які розробляли такі логограми, називались логографами.  Цій меті значною мірою служили й зразки промов з певних тем і для певних ситуацій.

Індивідуально-оригінальним у мовленні є якраз те, що перебуває поза топіками, або топіки мають якесь незвичне вираження. Однак треба пам`ятати, що існує певна пропорційність між топосом і оригінальністю у промові, т.б. наявність топосів може підкреслити красу й доцільність оригінальних висловів.

У повсякденному житті ми спілкуємося у межах топосів різних моделей: театр, гості, робота, навчання дають нам багато звичних ситуацій, у яких не постає питання: як запитати? Що відповісти? Тут діє аналогічна стратегія побудови текстів. Проте кожний з нас колись та потрапляє в ситуацію невідомої нам мовної поведінки, де тих, уже нам відомих, загальних місць мало, а є невідомі, які ми маємо вже самі витворити, заповнити можливостями свого інтелекту і мовного смаку.

У риториці використовуються вирази детальний топос (широкий набір правил і формул мовної поведінки), техніка топосу (вміння швидко пристосуватися до мовного спілкування, ввійти в рамки топосів, вдало поставити запитання, точно відповісти).

ІІІ. Основоположні розділи класичної риторики. Основні групи сформульованих Аристотелем положень щодо ефективної організації публічного виступу, до розвитку яких у Римі згодом були причетними Цицерон, Квінтіліан та інші ритори, відомі сьогодні під назвою "канони риторики”. Знамениті 5 частин риторичного канону складають розділи  інвенція ("пошук аргументів”), диспозиція ("компонування тексту”), елокуція ("засоби мовної виразності”), меморія ("запам`ятовування матеріалу”), акція ("підготовка оратора до виступу”). Останнім часом до них приєднався ще один канон індукція ("залучення паравербальних засобів”).

Інвенція (лат. Invention - винахід, вигадка) - риторичний канон, що безпосередньо стосується вибору аргументів та джерел інформації. Характеризує вміння знаходити матеріал для виступу, оцінювати переваги різних способів впливу на аудиторію, формулювати тему, яка, залежно від риторичного жанру, може стосуватися вирішення дискусійного питання, звеличення особи чи події, з`ясування міри провини тощо. Це перший розділ класичної риторики, в якому розробляється етап задуму, намірів, ідей, формулювання гіпотези майбутнього виступу. На цьому етапі промовець має систематизувати власні знання про реальні предмети, явища чи абстракції в обраній галузі, які стануть предметом промови, потім зіставити їх зі знаннями про інші і визначитись, який предмет і в якому обсязі промовець може представити у промові. Основне в інвенції - вдало, доречно вибраний предмет розмови і намір його репрезентувати та розкрити так, щоб досягти здійснення задуму.

До тем, які обирає автор, до їхньої позиції, до роботи над матеріалом висуваються певні вимоги:

1.Тема повинна бути цікавою, важливою для тих, до кого звернена промова; в іншому випадку не виникає необхідного контакту між автором та аудиторією.

2.Будь-який твір повинен враховувати адресата промови та настрій аудиторії.

3.Варто обирати лише таку тему, якою автор добре володіє. В якій дійсно розуміється краще за всіх.

4.Тема повинна бути зрозумілою, по можливості конкретною, предметною, та не занадто широкою. Позиція автора в цій темі теж повинна бути зрозумілою.

5.Автор повинен усвідомлювати свою мету і підпорядковувати їй зміст та побудову промови. Вона може розважати або задовольняти жагу знань, підбадьорювати або вимагати вибору рішення, переконувати або вимагати готовності діяти. Звичайно, автор може домогтися вирішення 2 - 3 цілей одразу, але, як правило, одна з них переважає.

6.Дуже важливо формулювати тему яскраво, виразно, образно, щоб вона запам`яталась і, бажано, - однією фразою.

Розрізняють широкі та вузькі теми: широка тема має більше можливостей, зате вузька - більше конкретики, деталей точності.

         Існує таке поняття, - тема розкрита або не розкрита. Розкритою вважається тема, якщо: 1) в тексті представлено найважливіший матеріал, дані відповіді на поставлені запитання;

2) наведено достатню кількість фактів, що підтверджують основну думку автора;

3) розглянуті важливі аспекти проблеми, важливі підтеми;

4) текст промови свідчить про глибокі знання автора, а наведені факти відповідають істині.

Диспозиція - (лат. Dispositio - розташовую, розміщую) - канон, що стосується правил побудови переконливого тексту, розташування і зв`язку композиційних елементів. Класична структура композиційних елементів передбачає наявність у риторичних повідомленнях вступу, основного тексту, переходів, висновків, огляду. У цьому розділі риторики формулюються основні поняття про предмет виступу і визначаються правила оперування поняттями. Основне призначення вдалої диспозиції (на етапі побудови промови) - запропонувати цілий набір положень і в такій послідовності, щоб вони не суперечили одне одному, а логічно переміщувалися з однієї частини в іншу аж до закономірного висновку. Диспозиція також пропонує логічні операції, якими знімається суперечливість визначень.

Елокуція (лат. Eloguor - висловлююсь, викладаю) - третій розділ класичної риторики, в якому розкриваються закони мовного вираження предмета спілкування. Це майстерність у використанні мовних  форм, виборі термінів, висловлювань та образних засобів. Головними критеріями вибору мовних засобів вважають доречність, ситуативну обгрунтованість тональності, ясність висловлювання. Основний зміст елокуції з класичної риторики перейшов у сучасну стилістику (вчення про стилі і вчення про тропи і фігури).

Розробка першого і другого етапів - інвенції і диспозиції - в елокуції набувають мовного фігурального вираження і в результаті - додаткових змістових, оцінних, емоційних, вольових ефектів. Якщо перший і другий етапи підготовки промови підпорядковані суворій логіці операцій, то на третьому етапі - елокуції - зміст промови входить у зону паралогіки, яка допускає використання слів і виразів у переносному (фігуральному) значенні. Такі порушення, зміщення логіки (паралогіка) створюють нові смисли і часом викликають ефекти неймовірної сили. Це зона використанння мовних засобів, які здатні трансформувати основні значення слова у переносні (тропи), і мовних засобів, що можуть змінити значення синтаксичних структур та елементів думки (фігур). Тому цей розділ риторики називають найкрасивішим і найефективнішим. Саме він приводить мовця до мети.

Елоквенція - підрозділ елокуції - найбільшого розділу риторики, в якому досліджуються фігури слова (тропи) і фігури думки (риторичні фігури). Отже, цю частину можна назвати серцевиною красномовства. Іноді її називають просто красномовністю. У класичній давньогрецькій, римській, бароковій і особливо в шкільній риториці за тропами і фігурами закріплювалася прикрашальна функція. Це усолоджувало промови, але часто прикривало примітивний зміст, і цим викликало у ХІХ - ХХ ст. іронічні напади на риторику як пусту красиву забавку.

Нині утверджується погляд на тропи і фігури як на творчі елементи мови, що відбивають специфіку творчого мислення, художнього бачення предмета мовлення, а не пусті прикраси. Тропи і фігури виникають в результаті складних семантико-синтаксичних процесів між словами і словосполученнями, і вже це свідчить, що вони не є простими засобами прямого прикрашання. Це метаболи - одиниці перетворення мисленнєвої та мовної енергії на вербальні субстанції, які є органічними складниками мови.

Індукція - канон, який обгрунтовує використання невербальних засобів у спілкуванні зі слухачем. Особливо вартими уваги риторичними засобами вважають тембр голосу, жести, міміку та вираз очей.

Меморія (лат.memoria - пам`ять, згадка) - це наступний розділ риторики, який стосується здатності комунікатора запам`ятовувати, пригадувати і використовувати у мовленні приклади і цитати, а також утримувати під контролем цілісний задум тексту. Призначення цього канону - допомогти оратору запам`ятати зміст промови так, щоб не розгубити не тільки фактичну інформацію, а й образність, цікаві деталі. Його можна назвати тренуванням пам`яті. Змістом цього розділу є мнемотехніка - система „секретів”, прийомів запам`ятовування матеріалу, швидкого відтворення, розвитку оперативної пам`яті, вміння користуватися набором енциклопедичних знань з обраної галузі і суміжних, якими володіє промовець. По-сучасному  це можна визначити як збагачення і впорядкування „банку даних”.

Акція (лат. Actio - дія, дозвіл) - п`ятий розділ класичної риторики, призначення якого полягає в тому, щоб підготувати оратора до зовнішнього і внутрішнього виступу. Це найважливіший і найвідповідальніший етап риторичної діяльності оратора, бо на ньому під час виголошення промови за короткий час має реалізуватися вся тривала попередня підготовча робота і привести до очікуваної мети. Тут великого значення набуває самоконтроль оратора і його вміння „на ходу” коригувати свої дії, враховуючи реакцію аудиторії, мобілізувати свої сили, активізувати увагу слухачів, достойно завершити акцію.

Оратор мусить мати гарний зовнішній вигляд, справляти приємне враження  не тільки змістом промови, а й дикцією, силою звучання голосу, тоном, інтонаціями, вмінням тримати паузу, мімікою, жестами, кінесикою.

Після виступу, виголошення промови настає етап релаксації (від лат. Relaxatio - зменшення, ослаблення), т.б. спадає фізичне й інтелектуально-психологічне напруження.  Гарний оратор обов`язково використає цей стан, щоб „по свіжих слідах” ще раз пережити виступ, проаналізувати його, виділивши вдалі й невдалі місця, знайти їм пояснення, зробити собі певні застереження на майбутнє.


Ultime modifiche: Wednesday, 7 January 2015, 15:49