Основи інформаційно-медійної грамотності у галузі ...

Дезінформація, як свідомо неправдива інформація

Із розвитком технологій у сфері масової комунікації Україна і світ постають перед новими викликами. Одним із найскладніших і найпідступніших сьогодні є дезінформація.

Дезінформація (фр. des – заперечення, фр. information – інформація) – свідомо неправдиве, перекручене повідомлення, що поширюється для введення в оману громадськості, політиків. Її використовують також для ослаблення позицій опонентів, щоб приховати власні прорахунки і поразки, перегрупуватися. Нерідко вона стає головною зброєю для досягнення політичних, військових, пропагандистських та інших цілей.

Кембриджський словник називає дезінформацію “неправдивою інформацією, яка поширюється з метою введення в оману людей”. У Спільній декларації про свободу вираження думки, “фейкові новини”, дезінформацію і пропаганду представники ООН, ОБСЄ та інших організацій зазначили, що найчастіше дезінформація спрямована на обман людей і перешкоджання знати, отримувати, шукати, поширювати інформацію. А Спеціальний доповідач із заохочення і захисту права на свободу думок і їхнє вільне вираження (ООН) у доповіді від 13 квітня 2021 року узагальнив поняття дезінформації як “брехливої інформації, навмисне поширюваної з метою заподіяння серйозної соціальної шкоди”. У Кодексі практики ЄС щодо протидії дезінформації вказано, що дезінформація має на меті економічні вигоди для поширювача.

Тож ключовою ознакою дезінформації, яка відрізняє це явище від звичайної недостовірної інформації, є умисел на її створення. Тобто дезінформація — це неправдива, оманлива, маніпулятивна інформація, створена навмисне заради економічних, політичних або інших вигод.

Існує багато різновидів дезінформації.

Аналізуючи дезінформацію треба виокремити критерії, за якими можливо дослідити її природу. За приклад можна взяти Рабатський план дій щодо заборони пропаганди національної, расової або релігійної ненависті (ООН), який виділяє такі критерії для аналізу мови ворожнечі: контекст, оратор, наміри, зміст та форма, ступінь публічності, ймовірність реалізації заклику до ворожнечі.

Зважаючи на те, що дезінформація є свідомим введенням в оману, яке також несе загрози і шкоду, доцільним є з певними особливостями використати ці критерії для її аналізу. Тож, дослідження дезінформації можна здійснювати за такими критеріями:

Від цих критеріїв найбільше залежить вплив інформації і рівень шкоди від неї, залежно від мети її поширення.

Місце поширення

Дезінформація поширюється тими ж шляхами, що й будь-яка інша інформація: телебачення, радіо, Інтернет, друковані матеріали (як медіа, так і брошури, буклети тощо). Місця поширення дезінформації мають свої особливості.

Досі одним із джерел залишаються друковані матеріали. Це можуть бути як засоби масової інформації, так і рекламні матеріали, політичні буклети тощо. Під час виборів друковані матеріали масово використовуються як засіб агітації і мають вплив на частину населення.

Вагомою перевагою поширення дезінформації у друкованих матеріалах є, зокрема, те, що їх часто роздають безкоштовно або за низьку ціну у місцях великого скупчення людей. Таким чином легко поширити повідомлення серед малозабезпеченого населення, осіб пенсійного віку, малолітніх дітей, яким притаманно не відмовлятися від кольорових безкоштовних друкованих матеріалів.

Не можна оминути і радіо як місце поширення дезінформації. Серед українців частка людей, які отримують інформацію на радіо, швидко зменшується, проте 13% досі слухають новини на радіостанціях. До того ж радіо є супутником багатьох автомобілістів. Щодо решти Європи, то станом на 2019 рік радіостанціям як медіа довіряли найбільше.

Потужність радіо як місця дезінформації особливо помітна в Африці. У великої кількості населення бідних африканських країн відсутній доступ до телебачення чи інтернету, а тому радіо залишається основним джерелом інформації. Саме радіо відіграло ключову роль у розпалюванні ворожнечі між племенами хуту і тутсі в Руанді, яка призвела до геноциду.

За даними щорічного опитування USAID-Internews «Ставлення населення до ЗМІ та споживання різних типів медіа у 2020 р.», 52% українців використовують телебачення для отримання новин, поступаючись лише соціальним мережам. 41% довіряє телебаченню. У Європейському Союзі, за даними Європейської спілки мовлення, у 2019 році йому довіряло 49% населення. Зважаючи на такі показники, ТБ є дієвим майданчиком для поширення дезінформації і може завдавати значної шкоди.

В Україні ризик збільшується і за рахунок того, що найпопулярніші телеканали належать представникам великого бізнесу, які мають значний вплив на політику. Задля досягнення політичних або економічних вигод ці телеканали можуть свідомо маніпулювати суспільною думкою.

Інтернет став найпопулярнішим місцем отримання інформації в Україні 2020 року. За даними вже згаданого опитування, 62% респондентів отримують інформацію із соціальних мереж, 48% — з сайтів новин. Говорячи про соцмережі, поширити в них дезінформацію просто: там відсутній редакційний контроль, публікуватися може будь-який користувач, до того ж створити і поширити інформацію можна швидко і безкоштовно. До того ж саме в інтернеті контент часто стає вірусним, тобто масово поширюється користувачами зі сторінки на сторінку, з сайту на сайт тощо.

Керiвництво Facebook розуміє, що мережа часто є майданчиком для дезінформації, тому заявляє про боротьбу з цим явищем за допомогою покращення механізмів виявлення дезінформації і сповіщення про неї, сприяння більшої поінформованості користувачів тощо. Політики щодо розповсюдження політичної та іншої реклами є й у Twitter, Google.

Протягом останніх років роль Інтернету у проблемі дезінформації визнали і в міжнародних актах.

Форма та спосіб поширення

Серед форм поширення дезінформації можна виділити текстову, відеоконтент, аудіальний контент, а серед способів — координована неавтентична поведінка, таргетинг, діпфейки тощо.

Дезінформація у формі тексту найпростіша у створенні, адже написати і поширити текст може практично кожен. Не потрібно фахових навичок монтажу, дизайну, щоб створити маніпулятивне текстове повідомлення. Більшість публікацій у Facebook, Telegram, на сайтах інтернет-видань, у друкованих матеріалах є текстовими.

Відеоконтент також набув набагато простіших форм, ніж раніше. Якщо колись відео потребувало вираження виключно на телебаченні чи в кінотеатрах, що вимагало часу і витрат на його створення, то зараз відеоблогінг на найпростішому рівні цього не потребує: достатньо мати смартфон та доступ до інтернету.

Звісно, з поширенням конкуренції на ринку відеоконтенту, блогери теж значно більше вкладають у свій продукт для залучення більшої кількості користувачів. Водночас, навіть найпростіші відеоблоги можуть стати популярними і небезпечними в контексті дезінформації.

Контент у вигляді аудіо застосовується в усному ораторстві, на радіо, у подкастах, з уст в уста. Не варто применшувати ефективність цього способу дезінформації. Історичний контекст показує, що аудіальна дезінформація мала шалений успіх у нацистській Німеччині завдяки ораторському мистецтву Адольфа Гітлера. А серед людей, які мало користуються інтернетом або не перевіряють почуте можуть ширитися дезінформаційні повідомлення у вигляді чуток від сусідів, колег, пасажирів у транспорті.

Одним із поширених способів поширення дезінформації є координована неавтентична поведінка. Такий спосіб використовується для створення маніпуляцій навколо важливих для громадськості тем. Цей спосіб полягає у створенні багатьох фейкових акаунтів (часто під прикриттям медіа чи іншої публічної сторінки), які залучають якомога більше користувачів і в однаковий період поширюють однакові тези, посилаючись один на одне чи на однакове джерело. Найчастіше це нібито сенсаційна інформація або ж чийсь коментар, поданий під гучним заголовком. Мета такої діяльності — створити для читачів усіх цих фейкових акаунтів інформаційну завісу, в якій вони читають тільки те, що треба авторам дезінформаційних повідомлень, а інформація з інших джерел туди не потрапляє.

Популярним способом поширення дезінформації є таргетовані повідомлення, які працюють завдяки збиранню інформації про поведінку людини в інтернеті. Спеціальні мережі збирають дані про те, на які сторінки людина підписана, що лайкає, коментує, які товари купує або переглядає в інтернеті, яку має освіту тощо. Завдяки цьому поширювач інформації має приблизний список користувачів, для яких найімовірніше буде цікавим те повідомлення, яке він бажає поширити.

Останнім часом це питання виникає і в правовому полі, адже захист персональних даних актуалізується. Так, одним із способів відслідковування поведінки користувача є файли “cookies”. Наприкінці 2019 року Суд Європейського Союзу постановив, що згода користувача щодо використання сайтом файлів “cookies” повинна бути свідомою і явною. Фактично суд заборонив сайтам самостійно попередньо ставити галочки згоди у вікнах на використання цих файлів. Сайти зобов’язані надавати користувачам інформацію про доступ до цих файлів третіх сторін, а також про тривалість зберігання даних про користувача. Такі рішення повинні обмежити можливість зацікавлених осіб маніпулювати думкою людей.

Однією з найсучасніших форм дезінформації є так звані діпфейки. Це підроблені аудіовізуальні записи, створені за допомогою штучного інтелекту, в яких заміна візуального і звукового контенту може створити ілюзію реальності. Таким чином за допомогою діпфейків можна дискредитувати відомих осіб, вчиняти шантаж, приписувати людям не їхні слова тощо.

У світі досі немає усталеного законодавства і практики щодо діпфейків, їхнього визначення і відповідальності за поширення. І якщо зараз діпфейки можна відрізнити від реальних відео неозброєним оком, якщо уважно придивитися до рухів, міміки, то в майбутньому, з розвитком штучного інтелекту, вони можуть стати набагато реалістичнішими. В цьому і полягає їхня небезпека як у засобі дезінформації.

Зміст дезінформації

Дезінформація може ширитися у вигляді абсолютної вигадки або на основі реальних фактів, перекручених чи зманіпульованих. У першому випадку фейк може мати вкрай короткочасну дію зі швидким і голосним спростуванням. Надалі він може стати загальновідомим мемом чи ознакою маргінальності сторони, зацікавленої у його поширенні. У другому випадку ефект може бути триваліший і сильніший.

Так, прикладом дезінформації на основі повної вигадки є сюжет російських пропагандистів про нібито розп’ятого українськими військовими хлопчика у місті Слов’янськ. Пізніше виявилося, що інформація повністю неправдива, а зараз той сюжет розглядається як ознака маргінальності, непрофесійності і заангажованості російських медіа.

Що стосується маніпуляції, то вона може проявлятися у хибній аргументації фактів, перекручуванні інформації, вириванні з контексту, неповноти викладеного тощо.

Контекст, в якому поширюється дезінформація

Контекст дезінформації надзвичайно важливий, адже впливає на її дієвість і сприйняття. Фейки, пов’язані із хворобою, дієвіші у період пандемій, дезінформація щодо дій військових актуальніша в часи і на територіях, де тривають війни, ворожнеча найкраще розпалюється тоді, коли між сторонами існують спори і конфлікти. Тобто контекст включає в себе сенситивні середовища, період поширення інформації, ймовірну реакцію її споживачів. 

В Україні, наприклад, особливу небезпеку несуть дезінформаційні повідомлення з наративами, вигідними Росії в рамках гібридної війни проти України. За даними “Детектора медіа”, протягом періоду загострення військової небезпеки з боку Росії через накопичення військ на кордоні з Україною, ці медіа поширювали наративи про те, що Росія не зацікавлена у війні, а Україна є нібито знаряддям в руках США. Більше того, інформація часто подавалася з посиланням на російських спікерів, застосовувалися маніпулятивні заголовки, на кшталт “Это же так выгодно: разворовывать страну и во всем винить Путина” тощо.

Тож дезінформація, поширена у підходящому контексті, несе особливу небезпеку. Вона може підбурити певні групи до агресії (наприклад, геноцид племені тутсі в Руанді на тлі тривалої пропаганди ненависті у медіа), вплинути на вибори, погіршити внутрішньонаціональні політичні і соціальні стосунки.

Особа, яка поширює дезінформацію

У згаданому вище Рабатському плані серед іншого вказано, що важливу роль при оцінці дискримінаційних повідомлень має особа оратора (статус у суспільстві, ставлення з боку аудиторії), а також ступінь публічності (розмір аудиторії, рівень поширення). Ці критерії можна спроектувати і на поширення дезінформації.

Очевидно, що небезпечнішою є та дезінформація, яку поширює особа із високим рівнем довіри і широкою аудиторією.