Актуальні проблеми с ...

МОВНА ОСОБИСТІСТЬ: КОМУНІКАТИВНА КОМПЕТЕНЦІЯ
ТА МОВЛЕННЄВА ПОВЕДІНКА

 Волгоградський дослідник В.І. Карасик пропонує п'ятиеле- ментне наповнення поняття мовленнєвої організації людини, яке співвідноситься з поняттям мовленнєвої діяльності як сутність і прояв: 1) мовна здатність як органічно закладена в людині мо- жливість вербального спілкування, зумовлена її психосоматич- ними особливостями; 2) комунікативна потреба як адресант- ність, спрямованість на комунікативні умови, учасників спілку- вання, певний мовний колектив; 3) комунікативна компетенція як набуте вміння здійснювати спілкування у різноманітних регі- страх для здійснення своїх комунікативних цілей; 4) мовна сві- домість як активне вербальне відображення зовнішнього світу у внутрішньому; 5) мовленнєва поведінка як система свідомих та несвідомих вчинків, через які розкривається характер і спосіб життя людини [Карасик 2003, с. 24].

Порівнюючи схеми В.В. Красних та В.І. Карасика, можна дійти висновку, що використані у них поняття корелюють у та- кий  спосіб:  "людина,  що  говорить",  мовна   особистість (В.В. Красних) ↔ мовна здатність, мовна свідомість (В.І. Ка-

расик); мовленнєва особистість (В.В. Красних) ↔ комунікатив- на потреба, комунікативна компетенція, мовленнєва поведінка. Як бачимо, поза кореляціями залишилося висунуте В.В. Крас- них поняття комунікативна особистість, оскільки воно, по суті, є конкретним виявом мовленнєвої особистості за тих або інших комунікативних обставин і співвідноситься з останньою як част- кове з загальним. Як видається, для потреб етнокультурологіч- ного крос-культурного осмислення homo loquens найприйнятні- шим видається поняття мовленнєвої особистості у сенсі, що вкладає у цей термін В.В. Красних), через його яскраву культур- ну маркованість. Виділення ж у рамках мультимовних міжкуль- турних досліджень поняття комунікативної особистості (у сен- сі В.В. Красних) може, на наш погляд, лише термінологічно ускладнити науковий дискурс і заплутати його реципієнта. За- значення конкретної комунікативної ситуації ("освідчення в ко- ханні", "виправдання", "примирення", "звинувачення" тощо), у рамках якої діє етнічно маркована мовленнєва особистість пев- ним чином нейтралізує необхідність використання поняття ко- мунікативна особистість у розумінні вищезазначеного автора. Проте найкращим варіантом термінологічного використання при зіставному комунікативно-прагматичному дослідженні видається поняття комунікативної особистості у сенсі, що його вкладає В.В. Красних у поняття мовленнєвої особистості.

З-поміж інших понять, що характеризують homo loquens, по- няття комунікативної компетенції вирізняється особливою значу- щістю для міжмовних досліджень. Розглянемо його детальніше.

Воно було впроваджено до наукового обігу американським вченим Д. Хаймсом, який визначив його як приховану систему знань і умінь, що необхідні для комунікації. Комунікативна компетенція є комбінованим поняттям, воно включає як знання мови, так і вміння ними користуватися за умов актуальної кому- нікації. У комунікативній компетенції, за Д. Хаймсом, виділя- ється чотири типи знань і умінь:

·      граматична компетенція (володіння мовним кодом);

·      соціолінгвістична компетенція (вміння правильно проду- кувати та розуміти висловлення в різних соціолінгвістичних

контекстах, враховуючи такі фактори, як соціальний статус ко- мунікантів та сфера спілкування);

·      дискурсивна компетенція (вміння поєднувати граматичні форми та значення для побудови безперервного письмового чи усного тексту);

·      стратегічна компетенція (вміння пристосовувати комуні- кативні стратегії до конкретної ситуації спілкування).

Іншими словами, комуніканти мають володіти не тільки "словником та "граматикою", а й знати екстралінгвістичні умови успішності досягнення прагматичних цілей у тих чи тих ситуа- ціях спілкування.

Під комунікативною компетенцією, таким чином, можна розуміти вміння будувати ефективну мовленнєву діяльність і ефективну мовленнєву поведінку, які відповідають нормам со- ціальної  взаємодії,  властивим  певному  етносу  [Седов   2004, с. 23]. Безсумнівно, що поняття комунікативної компетенції є інтегральною частиною більш широкого поняття культурної компетенції, яка набирає надзвичайної важливості при міжкуль- турному спілкуванні.

На думку В.І. Карасика, ситуація непорозуміння при міжкуль- турному спілкуванні може пояснюватися тим, що учасники спіл- кування будують свою мовленнєву і немовленнєву поведінку на підставі різних культурних аксіом [Карасик 2005, с. 6]. Куль- турна аксіома – це ціннісна установка, яка не потребує додатко- вих пояснень, будучи природною і правильною у межах певної лінгвокультури [Карасик 2005, с. 6]. Існують культурні аксіоми, що мають універсальний соціально-біологічний характер і через це прийнятні для людства в цілому (піклування про маленьких дітей, шанування старших), водночас певним етносам властиві національно-специфічні культурні аксіоми (російська щедрість, німецька пунктуальність, англійська стриманість, українська доброзичливість). Не можна заперечувати існування норм пове- дінки, характерних для різних соціальних груп людей (вихова- тельська повчальність, студентська безтурботність т.д.). Нареш- ті, виділяються ціннісні установки, що визначають неповтор- ність індивідуального характеру людини. Якщо для етики та психології принципово значимі загальнолюдські або індиві-

дуальні орієнтири поведінки, то для лінгвокультурології визна- чальними є етнокультурні та соціокультурні цінності.

Культурні аксіоми яскраво демонструє мовленнєва поведінка людини, яка завжди є національно забарвленою, оскільки кому- нікація, крім власне лінгвістичного, має ще й лінгвокогнітивний план, котрий і визначає її національну специфіку [Красных 2004, с. 244–245].

Дослідження лінгвокогнітивного виміру комунікації передба- чає звернення до так званих прецедентних феноменів, які разом із стереотипами відіграють важливу роль у структурації національ- ної мовної свідомості, часто-густо виступаючи певними менталь- ними еталонами етнічного світосприйняття та світооцінки.

Московська дослідниця В.В. Красних поділяє прецедентні феномени на універсальні, запозичені та національні. Д.Б. Гудков до прецедентних феноменів відносить прецедентний текст, пре- цедентну ситуацію, прецедентний вислів та прецедентне ім'я [Гудков 2004, с. 251], вважаючи всі ці явища належними до на- ціонального рівня прецедентності.

Прецедентні тексти – це тексти, значимі для тієї або іншої мовної особистості у пізнавальному або емоційному відношен- нях, що добре відомі у культурному середовищі даної особисто- сті, включаючи її попередників і сучасників, і такі, до яких не- одноразово звертається в комунікації мовна особистість. Знання прецедентних текстів є показником приналежності до певної епохи й культури, тоді як їх незнання, навпаки, є передумовою відстороненості від відповідної культури.

Посилення ролі "людського фактора" в антропоцентричній лінгвістиці спричинило усвідомлення важливості не тільки проб- лем опису мовної структури, а й завдань усебічного досліджен- ня мовної особистості (homo loquens) як людини, здатної до по- родження й розуміння мовлення [Воркачев 2001; Караулов 1987; Кибрик 1994; Седов 2004].

Важливим для комунікативної лінгвістики є поняття "мовна особистість" (тобто людина з її здатністю виконувати мовленнє- ві дії), яке, на думку К.Ф. Сєдова, є центральним у неолінгвісти- ці [Седов 2004, 5]. Як ми вже зазначали, структура мовної осо- бистості складається з декількох рівнів:

·      нульовий – вербально-семантичний рівень, де одиницями виступають окремі слова; відношення між ними охоплюють усі їх граматико-парадигматичні, семантико-синтаксичні й асоціа- тивні зв'язки, сукупність яких утворює єдину "вербальну сітку";

·      перший рівень – лінгвокогнітивний (тезаурусний), одини- цями якого є узагальнені (теоретичні або повсякденно-життєві) поняття, концепти, ідеї, виразниками котрих є ніби ті самі слова нульового рівня, але наділені дескрипторним статусом. Відно- шення між одиницями цього рівня утворюють упорядковану сис- тему, що певною мірою відображає структуру світу; аналогом цієї системи може слугувати звичайний тезаурус³. За свідченням Ю.М. Караулова, стереотипами на цьому рівні "виступають стійкі стандартні зв'язки між дескрипторами, що знаходять ви- раження в генералізованих висловленнях, дефініціях, афориз- мах, крилатих виразах, прислів'ях і приказках…" [Караулов 1987, с. 52]. Мовна особистість починається не з нульового, а з першого, лінгвокогнітивного рівня, оскільки тільки на цьому щаблі стає можливим індивідуальний вибір, надання особистіс- тю переваги одному поняттю над іншим тощо;

·      другий рівень (вищий) – мотиваційний (прагматичний), який віддзеркалює мотиви, інтереси, цілі й наміри мовної осо- бистості. Основними одиницями мотиваційного рівня ("прагма- тикону") є діяльнісно-комунікативні потреби, "відносини між якими задаються умовами сфери спілкування, особливостями комунікативної ситуації і комунікативними ролями співрозмов- ників" [Караулов 1987, с. 54]. Стереотипом цього рівня є "пев- ний символ, образ, знак повторюваного, стандартного для від- повідної культури, прецедентного, тобто такого, що існує при передачі від покоління до покоління – казки, міфу або билини, легенди, притчі, анекдоту (з усної традиції) і класичних текстів письмової традиції" [Там само].

Отже, одним із основних об'єктів досліджень для комуніка- тивно-прагматичної лінгвістики є мовна особистість. Її структу-

3 Тезаурус – це словник, призначений для систематизації понятійного простору предметної галузі чи лексичного простору природної мови за певними струк- турними та тематичними параметрами.

ра, що складається з трьох рівнів, була розроблена Ю.М. Ка- рауловим у другій половині 90-х років ХХ століття. Кожен рі- вень має у своєму складі "специфічні типові елементи": одиниці, відношення між ними і стереотипні об'єднання. Так, наприклад, вербально-семантичний зріз (лексикон) представлений словами, вербально-граматичною мережею і стереотипними сполучення- ми ("паттернами"). Лексикон "сприймається кожною мовною осо- бистістю як даність, і будь-які індивідуально-творчі потенції особистості, що виявляються у словотворчості, оригінальності асоціацій і нестандартності словосполучень, не здатні змінити цю генетично й статистично зумовлену даність" [Там само, с. 53].

На думку вченого, про російську мовну особистість дозволяє говорити "наявність загальноросійського мовного типу (нульо- вий рівень структури), базової частини, загальної для всіх мов- ців-росіян російської картини світу, або світобачення (1-й рі- вень) і стійкого комплексу комунікативних рис, що визначають національно-культурну умотивованість мовленнєвої поведінки (2-й рівень)" [Караулов 1987, с. 42].

Національна комунікативна поведінка в найзагальнішому виді визначається як сукупність норм і традицій спілкування етносу [Стернин и др. 2003; Тер-Минасова 2007].

Термін "комунікативна поведінка" в цьому значенні вперше було вжито Й.А. Стерніним у 1989 році в роботі "Про поняття комунікативної поведінки" [Стернин 1989, с. 279–282]. На сьо- годні існують потужні російські лінгвістичні школи, діяльність яких присвячена проблемам дослідження комунікативної пове- дінки. Одну з них очолює професор Йосип Абрамович Стернін – директор Центру дослідження комунікативної поведінки при Воронізькому державному університеті, співробітниками якого також є професори Зінаїда Данилівна Попова та Тетяна Вікторів- на Ларіна; а другу – професори Московського державного уні- верситету імені М.В. Ломоносова Світлана Григорівна Тер-Мі- насова та Анна Валентинівна Павловська.

Як зауважує українська дослідниця професор І.О. Голубов- ська, "на жаль, вітчизняній зіставній комунікативістиці майже немає чим пишатися (як кажуть англійці, "has nothing to boast

of"), більше того, подібних досліджень на вітчизняних теренах майже не існує" [Голубовська 2008, с. 31].

Щодо українських розвідок у галузі комунікативної лінгвіс- тики у цілому, то слід назвати праці львівського професора Флорія Сергійовича Бацевича: монографії "Нариси з комуніка- тивної лінгвістики" [Бацевич 2003], "Лінгвістична генологія: проблеми і перспективи" [Бацевич 2005], підручники "Основи комунікативної лінгвістики" [Бацевич 2004], де автор детально описує такі комунікативно-прагматичні категорії, як-от: пресу- позицію, комунікативні стратегії і тактики, соціальний статус мовців тощо. Останнім часом українські вчені (С.К. Богдан [Богдан 1998], І.О. Голубовська [Голубовська 2008], І.А. Колес- нікова [Колеснікова 2008], А.В. Корольова [Корольова 2006; 2008], М.О. Стахів [Стахів 2008]) усе більше звертаються до до- слідження питань так званої "зовнішньої лінгвістики", до якої власне й зараховував М.М. Бахтін проблематику мовленнєвого спілкування [Бахтин 1996].

Опис комунікативної поведінки носіїв тієї або іншої лінгво- культури належить до компетенції країнознавства, оскільки спрямований на виявлення специфічних фактів етикету, націо- нальних традицій та обрядів тощо. Комунікативна поведінка ви- вчається у рамках так званого активного країнознавства [Павлов- ская 2007]. Знання в цій галузі є необхідними для активної ко- мунікації, на відміну від іншої, пасивної частини країнознавства, де подаються відомості про культуру, географію, історію, які активно не використовуються в повсякденній міжкультурній комунікації, а потрібні лише за умов виникнення проблем під час комунікації.

Звернімося до співвідношення термінів комунікативна пове- дінка й мовленнєвий етикет. Комунікативна поведінка – ширше поняття, ніж мовленнєвий етикет. Останній пов'язаний, перева- жно, зі стандартними мовленнєвими формулами в комунікатив- них ситуаціях, які відображають категорію ввічливості; комуні- кативна ж поведінка охоплює спілкування в таких великих ко- мунікативних сферах, як: родина, колектив, іноземці, знайомі, незнайомі тощо. Отже, мовленнєвий етикет є складовою комуні-

кативної поведінки. При описі національної специфіки комуні- кативної поведінки ми маємо оперувати поняттям національної мовної особистості [Караулов 1987; Павловская 2007].

Існування відмінностей між народами було очевидним із найдавніших часів, задовго до появи того, що прийнято назива- ти поняттям "нація" [Павловская 2007, с. 148]. Характеристики різних етносів можна зустріти ще в працях давніх істориків: Ге- родота, Ксенофонта, Фукідіда, Полібія, Тита Лівія. Нестор у "Повісті минулих літ", характеризуючи племена, які мешкали на території Русі, відзначав, що "всі ці племена мали свої звичаї, і закони своїх батьків… і кожні – свою вдачу". Малював він і конкретні психологічні портрети: поляни – "лагідні й тихі", "со- ром'язливі", древляни  "жили  по-скотськи"  тощо.  Пізніше М.В. Гоголь писав: рос. "Сердцеведением и мудрым познанием жизни отзовется слово британца; легким щеголем блестнет и разлетится недолговечное слово француза; затейливо придума- ет свое, не всякому доступное, умно-худощавое слово немец; но нет слова, которое было бы так замашисто, бойко, так вырва- лось бы из-под самого сердца, так бы кипело и животрепетало, как метко сказанное русское слово" [Гоголь 2006, с. 129]. Цією яскравою фразою великий письменник продемонстрував не тільки існування національних особливостей різних етносів, а й розкрив їхнє відображення в мові.

Особливо помітними стають відмінності між національними характерами і менталітетами під час зіткнення з іншими культу- рами – за кордоном, або ж при спілкуванні з іноземцями в рідній країні. "Різнокультурні" комуніканти демонструють неоднакові реакції на одні й ті самі явища та події, їхня комунікативна по- ведінка має суттєві відмінності.

Сучасна наука підійшла "креативно" до вивчення проблемних питань комунікативної поведінки різномовних етносів. Вирішен- ня поставлених завдань передбачає залучення результатів дослі- джень таких наук, як філософія, психологія, соціологія, історія, антропологія, фізіологія. Особливості комунікативної поведінки народів розглядаються з різних позицій, відшукуються нові під- ходи й методи [див. докладніше Прохоров, Стернин 2007].

Автори монографії "Етнопсихолінгвістика" [Этнопсихолинг- вистика 1988] висувають ідею про лакунарний характер вербаль- ної й невербальної поведінки певного етносу. У цьому випадку аналіз комунікативної поведінки зводиться до виявлення й опи- су лакун.

Воронізький професор Й.А. Стернін зауважує, що значна кіль- кість комунікативних ознак у різних культурах збігається, а ще більша кількість за умов зовнішньої подібності демонструє яск- раві національні відмінності [Стернин и др. 2003, с. 14].

Вивчення проблеми національного характеру ускладнюється багатьма факторами. Його не можна побачити й відчути на до- тик, неможливо досліджувати в лабораторних умовах. Характер виявляється приховано й непомітно: у ставленні до навколиш- нього світу, манері поведінки, способах спілкування, у вподо- баннях і пристрастях, стилі життя, традиціях і звичках [Павлов- ская 2007, с. 5].

Комунікативна поведінка особистості визначається її комуні- кативною свідомістю. За визначенням Й.А. Стерніна, комуніка- тивна свідомість – це стійка сукупність процесів мислення, що забезпечують комунікативну поведінку (нації, групи, особистос- ті) [Стернин и др. 2003, с. 10].

Дослідники проблем національної комунікативної поведінки [Стернин и др. 2003, с. 21–22] пропонують три основні моделі її опису: ситуативну, аспектну, параметричну. Усі три моделі забезпечують комплексність і системність опису комунікативної поведінки, але мають різне призначення.

Ситуативна модель передбачає опис комунікативної поведін- ки народу в рамках комунікативних сфер і стандартних комуніка- тивних ситуацій (вітання, вибачення, подяка, виправдання, при- мирення, освідчення в коханні, спілкування в колективі, спілку- вання з дітьми тощо). Ситуативна модель будується на емпірич- ному матеріалі і спирається на практику міжкультурних контак- тів. Ця модель використовується також із прикладною метою – для науково-популярного опису комунікативної поведінки того чи того народу, зокрема й для дидактичних цілей. У ситуативній мо- делі окремо розглядається вербальна й невербальна мовленнєва поведінка, яку репрезентують різноманітні комунікативні засоби.

Аспектна модель припускає опис комунікативної поведінки в межах апріорі виділених дослідником аспектів, основні з яких – вербальний і невербальний, а також продуктивний, рецептив- ний, нормативний і реактивний (див. детальніше: Й.А. Стернін "Моделі опису комунікативної поведінки" [Стернин 2000]).

Параметрична модель передбачає системний, здебільшого формалізований, опис комунікативної поведінки на основі пев- ної, обраної дослідником, сукупності факторів, параметрів і ознак, за якими може бути проаналізована комунікативна пове- дінка будь-якого етносу. Саме в межах параметричної моделі виділяються комунікативні фактори, комунікативні параметри й комунікативні ознаки. Основою опису є комунікативні ознаки (дії, факти), виділені емпірично з фактичного матеріалу. Ці ознаки мають бути систематизовані, узагальнені в параметри, а параметри – у фактори. На виході дослідник має отримати уза- гальнену ієрархічно побудовану модель комунікативної поведін- ки етносу. Опис комунікативної поведінки етносу за параметрич- ною моделлю передбачає:

·      повну характеристику релевантних рис комунікативної поведінки досліджуваної лінгвокультурної спільноти в зістав- ленні з комунікативною поведінкою іншого етносу, або етносів;

·      вербальні й невербальні мовленнєві ознаки мають розгля- датися неподільно, у межах відповідних параметрів, оскільки їхні функції у рамках певних комунікативних параметрів збіга- ються, а вербальні й невербальні засоби взаємно доповнюють один одного (див. докладніше працю за редакцією Й.А. Стер- ніна "Американська комунікативна поведінка", у якій застосо- вано параметричну модель для зіставлення російської і амери- канської комунікативної поведінки [Американское…2001]).

Всі три моделі, як видається, не виключають, а припускають і доповнюють одна одну.

Ситуативна модель найбільш змістовна й зручна для почат- кового етапу дослідження, – параметрична ж дозволяє зробити узагальнення та є доцільною для міжкультурного зіставлення комунікативної поведінки. Так, останнім часом вийшло декілька наукових праць, у яких мовленнєва поведінка описується із ви- користанням: ситуативної моделі в комунікативних ситуаціях

"примирення" [Божко 2003]; "освідчення в коханні" [Кушнір 2005] на прикладі мовленнєвої поведінки російської мовної осо- бистості; аспектної моделі – на прикладі комунікативного ети- кету української мовної особистості [Стахів 2008]; параметрич- ної моделі – у комунікативній ситуації "виправдання" на прик- ладі мовленнєвої поведінки української, російської та англійсь- кої мовних особистостей [Корольов 2009].

Комунікативні ситуації є результатом мовленнєвої діяльності мовної особистості, яку вивчають, перш за все, в аспекті її ко- мунікативної компетенції [Макаров 2003; Седов 2004]. Зверні- мося до визначення цього поняття.

Поняття    комунікативної    компетенції    було     введене   Д. Хаймсом, який визначав її як приховану систему знань і умінь, що необхідні для комунікації (наприклад, знання словни- ка й уміння використовувати соціолінгвістичні конвенції певної мови) [Hymes 1972, р. 270]. Далі була проведена межа між ко- мунікативною компетенцією та "актуальною комунікацією" – ре- алізацією цих знань і умінь за певних психологічних і навколиш- ніх умов (пам'ять та перцептуальні обмеження, втома, знервова- ність, відволікання та шумові перешкоди) [Hymes 1972, р. 273].

Комунікативна компетенція залежить як від знання, так і від уміння використовувати мову. Ці фактори взаємодіють в актуаль- ній комунікації. Знання передбачає те, що відомо (свідомо чи несвідомо) про мову та про інші аспекти її використання; під умінням розуміється здатність використати знання в актуальній комунікації. У комунікативній компетенції виділяють чотири різновиди знань і умінь: 1) граматична компетенція (оволодіння мовним кодом); 2) соціолінгвістична компетенція (вміння пра- вильно породжувати та розуміти висловлення в різних соціолін- гвістичних контекстах залежно від таких факторів, як соціаль- ний статус комунікантів та сфера спілкування); 3) дискурсивна компетенція (вміння поєднувати граматичні форми та значення для побудови безперервного письмового чи усного тексту);

4)  стратегічна компетенція (вміння пристосовувати комунікати- вні стратегії до конкретної ситуації спілкування) [Hymes 1972,  р. 274]. Отже, комуніканти знають не тільки правила граматики, а й правила використання великих фрагментів мови для досяг-