ДИСКУРСИВНА ОСОБИСТІСТЬ У СУЧАСНІЙ ЛІНГВІСТИЦІ
Мова слугує для перетворення світу в думки, вона є посередником у спілкуванні людей, способом вираження світосприйняття кожної людини і нації загалом. Вона є могутнім засобом розвитку внутрішніх сил людини, стимулює силу мислення, формує почуття і світогляд. Мова сама по собі є відображенням ментальності та світосприйняття будь-якого народу. Із цього виходить, що мова створює картину світу народу і здійснює регулювання поведінки його представників. Людина так розуміє навколишній світ, закони і правила соціуму, як їх подає мова [1, с. 370]. Оскільки дискурс – це одне з головних понять комунікативно спрямованої антроцентричної парадигми, основним пріоритетом аналізування дискурсу є комуніканти – творці мови, мовні особистості. Зважаючи на розмаїття термінів на позначення людини в мовному, мовленнєвому, комунікативному та дискурсивному просторах, варто уточнити визначення понять «мовна особистість», «комунікативна особистість» і «дискурсивна особистість». Не вдаючись до детального аналізу дефініції поняття мовної особистості, зауважимо: в нашій роботі ми орієнтуємося на концепцію Ю.М. Караулова і розглядаємо мовну особистість як сукупність здатностей і характеристик людини, що зумовлюють
створення і сприйняття нею мовних творів (текстів), які відрізняються ступенем структурно-мовної складності, глибиною і точністю відображення дійсності та певною цільовою спрямованістю [2, с. 153]. Мовна особистість, на думку Ю.М. Караулова, – це наскрізна ідея, що пронизує всі аспекти вивчення мови і водночас порушує межі між дисциплінами, які вивчають людину. Модель мовної особистості є тримірною і становить ієрархію трьох рівнів: (0) – вербально-семантичного (асоціативно-семантичного), (І) – тезаурусного (лінгвокогнітивного), (ІІ) – мотиваційного (мотиваційно-прагматичного). Всі три рівні мовної особистості перебувають у складних, дифузних відношеннях і складаються з одиниць відповідного рівня, відношень між ними та стереотипних комплексів. На вербально-семантичному (асоціативно-семантичному) рівні як одиниці розглядаються окремі слова, а також одиниці граматичного рівня: морфеми, словоформи, граматичні конструкції. Відношення між ними – парадигматичні, синтагматичні та дериваційні – у текстах, що продукує окремий автор, можуть утворювати специфічний стиль, притаманний тільки відповідній особистості. Когнітивний рівень відображає картину світу мовної особистості, його репрезентантами є ментальні утворення – концептуальні одиниці, що акумулюють національний і особистий досвід носіїв мови. Уявлення про світ вербалізуються у словникових дефініціях, усталених сполученнях слів і текстах різних видів – прислів’ях, афоризмах, притчах, листах, художніх творах тощо. Мотиваційно-прагматичний рівень відображає інтенції носія мови, його ставлення до світу, ціннісні пріоритети, оцінки, стратегічні засади його мовної діяльності [2, с. 187]. Із викладеної концепції випливає, що реконструкція мовної особистості може бути здійснена через три аспекти аналізу: а) виявлення лексикону суб’єкта мовлення, граматичних особливостей його текстів, що відповідає першому рівню; б) відтворення картини світу, що притаманна психологічній особистості, та способів її вербалізації – відповідно до другого рівня; в) з’ясування інтенціональних механізмів мовлення та стратегічних пріоритетів (третій рівень, виділений Ю.М. Карауловим). Подані характеристики можуть бути виявлені шляхом аналізу мовної поведінки особистості в різних ситуаціях [3, с. 11]. Але, якщо раніше увага приділялася лише лінгвістичним, культурологічним і психологічним характеристикам, відображеним у текстах, то сьогодні увагу дослідників привертає саме внесок, який мовна діяльність особистості вносить до побудови комунікації та дискурсу. У разі, якщо особистість вивчається в аспекті комунікації, до уваги беруться комунікативні стратегії та питання стосовно комунікативної компетенції, дослідники все частіше дотримуються терміну комунікативна особистість. У працях Ф.І. Шарков пов’язує поняття комунікативної особистості з комунікативною поведінкою людини і пропонує характеризувати за трьома параметрами: мотиваційним (комунікативна потреба в обміні інформації, мотив мовної діяльності); когнітивним (сприйняття інформації через власну мовну свідомість, оцінка інформації у відповідності до власних ціннісних пріоритетів); функціональним (комунікативна компетентність, знання вербального та невербального коду та вміння ним користуватись у спілкуванні) [4, с. 173]. На думку В.І. Карасика, поняття комунікативної особистості охоплює і мовні характеристики (використання мовних засобів), і комунікативні (використання комунікативних стратегій і тактик, мовні реакції у різних типах дискурсу) [5, с. 10]. С.М. Плотнікова так висловилася з цього приводу: «Виходячи з загальноприйнятної моделі комунікативного акту, під комунікативною особистістю слід розуміти адресанта чи адресата. Обмін повідомленнями між ними може відбуватися безпосередньо, за умови, що вони знаходяться у фізичному контакті один з одним, і опосередковано, коли вони віддалені один від одного у фізичному просторі чи в часі» [6, с. 6]. У межах дискурсології та когнітивної лінгвістики дослідники визначають феномен мовної особистості в комунікативному та дискурсивному просторі терміном дискурсивної особистості. Так, на думку Л.М. Синельникової, мовна особистість в інтеракціональному контексті і є дискурсивною особистістю, яка формується на перетині комунікативних і когнітивних факторів. Дискурсивні особистості є учасниками комунікативних подій, в умовах яких і відбувається відбір відповідних засобів – лексичних, граматичних, стилістичних як тактичних дій, відповідних до мовленнєвої стратегії» [7, с. 43]. На нашу думку, це визначення допомагає чітко розмежовувати різницю між поняттями «комунікативна особистість» і «дискурсивна особистість». С.М. Плотнікова зазначає, що дискурсивна особистість є мовною особистістю, котра породжує певний дискурс у вигляді постійно відновлювального або закінченого, фрагментального або цілісного, усного або писемного повідомлення. Ця особистість діє у сфері виробництва повідомлень і несе відповідальність за їх зміст [8]. Отже, інакше кажучи, дискурсивна особистість – це один з аспектів прояву мовної особистості, яка демонструє її дискурсивні характеристики. Дискурс, що утворюється саме цією особистістю, може подолати міжмовні бар’єри за допомогою перекладу, який дозволяє вивчати дискурсивну особистість із погляду дискурсу, що представлений у межах іншомовного простору та простору іншої культури. В окремому напрямі лінгвістики, а саме лінгвоперсонології, науки, спрямованої на всебічне вивчення особистості та її мовленнєвої діяльності, є особливий підхід щодо опису мовної особистості в дискурсі, який В.І. Карасик назвав «дискурсивною персонологією». Цей підхід розглядає дискурсивну особистість із погляду комунікативної тональності спілкування [9, с. 78]. В.І. Карасик поділяє дискурсивні особистості на одномірні / багатомірний, сценарні / несценарні, серйозні / ігрові, етієтні / агональні, артистичні / неартистичні та перфомативні / аргументативні суб’єкти спілкування. В основі класифікації знаходяться такі категорії: 1) одноплановість / багатоплановість смислів. Цей критерій розкриває установку учасників комунікації на пошук прихованої інформації або орієнтує їх на сприйняття інформації буквально. Отже, якщо людина схильна виражати свої думки відверто, то вона є одномірним суб’єктом спілкування. Чи навпаки, якщо людина схильна виражатися красномовно, відхилятися від теми, то вона є багатомірним суб’єктом спілкування; 2) заданість або відкритість реакцій у спілкуванні має свій прояв у заздалегідь визначеній або вільній реакції у спілкуванні на ту чи іншу комунікативну дію. Відповідно до цього критерію В.І. Карасик виділяє сценарний або несценарний суб’єкт спілкування; 3) серйозність або несерйозність спілкування є критерієм для виділення гумористичного і серйозного дискурсу. У гумористичному дискурсі навмисно порушуються звичні стереотипи, скорочується дистанція спілкування. Між гумористичним і серйозним дискурсом є проміжна комунікативна ланка – напівсерйозний дискурс, коли обидва учасники спілкування (або один з них) ведуть серйозну розмову, яка в будьякий момент може перейти в жарт; 4) критерій кооперативності або конфліктності спілкування. Ця ознака лежить в основі етикетної або агонального (змагального) дискурсу. У першому випадку учасники спілкування прагнуть продемонструвати один одному свої добрі наміри і зробити комунікацію легким і приємним, у другому випадку вони навмисно загострюють обстановку, ображаючи і висміюючи один одного або присутніх; 5) пріоритет змісту або форми спілкування дозволяє виділити комунікатів, метою спілкування яких є насолода від бесіди чи передача віжливої інформації. Комуніканти, для котрих пріоритетною є форма комунікації називають артистичними суб’єктами спілкування, а ті, для котрих важливо безпосередньо саме повідомлення називають неартистичними суб’єктами спілкування; 6) конкретність або абстрактність тематики дискурсу виявляють схильних до дій перформативних суб’єктів спілкування, а також схильних до роздумів й аргументацій аргументативних суб’єктів спілкування [9, с. 81–84]. Висновки. Отже, підсумовуючи все вищевикладене, можна зробити такі висновки: поняття «дискурсивна особистість» дуже активно використовується в сучасній лінгвістиці та безпосередньо спрямоване на осмислення комунікативних явищ в аспекті взаємодії когнітивних, соціолінгвістичних і прагматичних факторів. Визначення поняття дискурсивна особистість дещо відрізняється в теоріях різних учених, проте відмінності мають не концептуальний, а аспектний характер. У нашій роботі прийнятий підхід В.І. Карасика, який дозволяє виділити мовні особистості, що проявляються в певних типах дискурсу, а саме одномірні / багатомірний, сценарні / несценарні, серйозні / ігрові, етієтні / агональні, артистичні / неартистичні та перфомативні / аргументативні суб’єкти спілкування та їх характеристики. Дискурсивна особистість інтерпретується як комплексний когнітивно-комунікативний феномен, один із аспектів прояву мовної особистості, що демонструє її дискурсивні характеристики. Остання зміна: Sunday 18 February 2024 21:41 PM