Як змінюються війни? Частина 2. Думки ван Кревельда на фоні війни з РФ
Тенденції, які виявив і описав Мартін ван Кревельд, є особливо важливими для нас у контексті нинішньої війни з Росією, і ось чому. Справа в тому, що одним зі свідчень трансформації війни було те, що передові й надзвичайно потужні з воєнної точки зору держави протягом другої половини ХХ століття ганебно програвали у війнах напівголодним босоногим повстанцям і партизанам. Повсюди — від французів в Індокитаї до «совєтів» в Афганістані — надзвичайно дорогі, передові воєнні машини зазнавали краху. Це призвело до появи концепції «конфліктів низької інтенсивності». На сьогодні в цій ідеї вже немає нічого нового (про такі конфлікти говорилося/писалося досить багато протягом останніх десятиліть). Але для нас важливе інше питання: якою мірою тенденція, виявлена ван Кревельдом, проявляється у війні на Донбасі?
І тут перед нами постає ряд труднощів (а для воєнної науки їх необхідно вирішити, тому що ван Кревельд — сучасний класик, на якого вона спирається). По-перше, нашу війну, з точки зору його доктрини, можна назвати «нетиповою серед нетипових». Чому так? По-перше, кількісна більшість збройних конфліктів після 1945 року були нетиповим для Модерну, бо відбувались не між двома національними державами, а між державою і… кимось іншим (повстанці, партизани…). А війна на Донбасі не така. Що це, «повернення до класики»? І тут ми, аналізуючи доктрину ван Кревельда, з воєнної стратегії переходимо на рівень воєнної політики. Справа ось у чому: дещо сумнівним є те, що такі учасники «конфліктів низької інтенсивності», як повстанці й партизани, були самостійною стороною конфлікту: оснащення їх зброєю і навчання здійснювали представники іншої національної держави, спроможної у воєнно-технічному плані. Тобто, аналізуючи інтелектуальний спадок ван Кревельда, ми повинні запитати себе: чи справді великі й потужні держави програвали «малим і гордим народам» з їхніми партизанськими рухами, а не іншим великим і потужним державам? Це питання політичної суб’єктності. З цього приводу можна зробити таке припущення: в конфліктах низької інтенсивності «нетипові суб’єкти» (партизани, повстанці…) є не повноцінною стороною конфлікту, а лише знаряддям іншої великої держави. Тому наше припущення про «повернення класики» ми можемо дещо переформулювати: «а класика майже нікуди і не йшла».
Ми не можемо сказати, що Мартін ван Кревельд помилявся в оцінці трансформаційних процесів у війні: справді, постали нові війни і нові їх учасники, а партизанські рухи та інші подібні утворення є важливими. Але їх статус саме як самостійних учасників є сумнівним.
На підставі викладеного можна сформулювати один із принципів футурології (в тому числі й воєнної): зміни відбуваються не тільки і не стільки шляхом заміщення, скільки шляхом ускладнення. До речі, це правило фактично підтверджує і сам Мартін ван Кревельд в іншій своїй праці «Піднесення і занепад держави», коли досліджує процес становлення національних держав як суспільного інституту.
Нове залізо для нової війни
Взагалі слід зазначити, що ван Кревельд приділяє значну увагу питанням співвідношення воєнної моці й того, наскільки її ефективно використовують передові держави для досягнення політичних цілей. І на його думку, проявом трансформації війне є те, що пряма залежність між цими параметрами зникає. Як приклади він небезпідставно наводить уже згадані вище поразки Сполучених Штатів у В’єтнамі та Радянського Союзу в Афганістані. Його гіпотеза полягає у тому, що в сучасних умовах класична воєнна сила зовсім не гарантує перемоги, а її спроможності досить обмежені. З ряду названих ним причин ми проаналізуємо дві, найбільш концептуально значимі. По-перше, сучасне військове обладнання потребує розвиненої інфраструктури та величезних людських ресурсів. За його словами, це призвело до того, що у В’єтнамі американські війська, маючи кількісну перевагу в абсолютно масштабі, втрачали її в безпосередніх бойових зіткненнях, тому що значний відсоток цих людей обслуговував усю цю велетенську високотехнологічну воєнну машину. З цього приводу слід зазначити наступне: насправді за психічними параметрами для ближнього піхотного бою придатний досить невеликий відсоток людей, навіть серед військовослужбовців (якщо передбачається саме усвідомлена і адекватна дія зброєю). Звичайно, кількісна перевага має важливе тактичне значення, але збільшення кількості військових, безпосередньо не задіяних на полі бою, може і не впливати на спроможності передових підрозділів, якщо описаний ван Кревельдом процес враховується при комплектуванні. Другий фактор, пов’язаний з обмеженою ефективністю сучасних армій, полягає в тому, що нові системи озброєння належним чином себе проявляють, за словами ван Кревельда, в порівняно простих середовищах, таких як наприклад степ. Якщо середовище ускладнене (джунглі, пустеля, місто), така зброя в силу своєї громіздкості, потужності і невибірковості стає надзвичайно малоефективною. Тут необхідно зробити важливе застереження: відповідні дослідження Мартін ван Кревельд проводив в 70-80-ті роки, а книга «Трансформація війна» була вперше видана в 1991 році. І на той момент він мав цілковиту слушність: ліси В’єтнаму і гори Афганістану обламали зуби двом найпотужнішим у воєнному плані державам.
Але відтоді минуло кілька десятиліть, і передові армії сучасності пристосовуються до нових складних середовищ. Так, наприклад, російська армія, умившись кривавими сльозами на вулицях Грозного (на жаль, не втонувши в них повністю) почала шукати адекватні інструменти для ведення війни в місті. Зокрема, було створено проєкт бойової машини підтримки танків (БМПТ, «Об’єкт 199»). В американській армії модифікували танк «Абрамс» для ведення міського бою (Tank Urban Survival Kit), а також розробили новий клас броньованих машин — MRAP (Mine-Resistant Ambush Protected), орієнтованих на захист від мін та саморобних вибухових пристроїв.
До речі, одним із ключових аргументів американців на користь використання керованих артилерійських снарядів, який вони озвучують у відкритих джерелах, є той факт, що такі снаряди можна застосовувати в умовах міської забудови, при цьому значно зменшуючи ризик побічних втрат і руйнувань. Звичайно ж, варварські країни (Сирія і Росія) такими дрібницями не переймаються. Так чи інакше, із зазначеного вище можна зробити надзвичайно важливий висновок: у воєнній прогностиці та воєнній стратегії абсолютно необхідно враховувати ті топології й середовища, в яких розгортається і буде розгортатись людська діяльність. Тому, якби генерали ХХ століття володіли на належному рівні прогностичними практиками, вони б урахували процес урбанізації та перетікання людей у міста. Насправді, тут я не відкрив нічого нового: свого часу ще Альфред Мехен у своїй праці «Морська міць та її вплив на історію» писав про те, що воєнний флот потрібен там, де є морська торгівля. Воюють там, де є за що воювати.