Як змінюються війни? Частина 3. Кількість проти якості і ядерка
Але як уже зазначалося, нам необхідно визначити, якою мірою процеси, описані ван Кревельдом, проявляються в нинішній українсько-російській війні. По-перше, як було зазначено вище, вона досить класична з точки зору учасників: одна держава напала на іншу державу. По-друге, наявна у ворога перевага не є тотальною і якісною, але скоріше має кількісний характер: звичайно, українська армія (особливо в 2014 році) перебувала у жахливому стані. Але в будь-якому разі, війна на Донбасі — це не протистояння передової армії супердержави якійсь купці партизан із «палицями і камінням». Воюють дві армії — одна менш потужна, інша набагато потужніша. Але з обох сторін — армії.
Однак, хай би як це було парадоксально, між війною на Донбасі та війнами, які досліджував ван Кревельд, можна знайти одну спільну рису: з точки зору політичного змісту, наша війна — це боротьба за звільнення колишньої колонії від навіженої, оскаженілої метрополії. Іншою спільною рисою є те, що Росія досить обмежена в застосуванні своєї воєнної переваги: гіпотетична можливість перетворити Україну «на ядерний попіл» не вирішує для Московії проблеми, що з цим попелом потім робити (хоча повністю цей варіант не можна відкидати, але про це нижче).
Знову ж таки, перспективи суто воєнної інтервенції значною мірою нівелюються майже з повною урбанізованістю нашої країни: місто — це набагато більш щільне середовище, ніж чисте поле. А це означає наступне: щоб контролювати певний простір у місті, необхідно набагато більше сил і засобів, ніж для контролю співставної ділянки фронту в чистому полі. Простий приклад: у степу танк здатен контролювати досить широкий сектор (технічно — 360 градусів) і на досить значну відстань; у місті він здатен контролювати лише вузьку смугу вулиці, по якій їде. А ще з’являється вертикальний вимір, який згаданий танк контролювати може дуже обмежено, і величезна кількість потенційних укриттів для захисників міста.
Обмеження спроможностей стосується також і далекобійних засобів ураження: сучасні українські міста та супутня інфраструктура можуть бути значною мірою зруйновані або стратегічними бомбардуваннями, або ядерними ударами (тут можуть заперечити, згадавши руйнування на Донбасі, але вони, звісно, будучи жахливими, носять все ж локальний характер і не призвели до поразки України). І ось що важливо: на проведення стратегічних бомбардувань Росія з досить великою вірогідністю неспроможна (для цього навіть сьогодні потрібна велика кількість літаків); крім того, ефективність подібних операцій досить неоднозначна: на це вказував як ван Кревельд, так і відомий британський воєнний мислитель Безіл Ліддел Гарт. А це означає, що при створенні та аналізі сценаріїв більш широкомасштабного наступу на Україну нам не можна відкидати можливість застосування Росією ядерної зброї (при всій жахливості та безглуздості цього варіанту). І ще один момент із приводу воєнної прогностики: для нас важливо прораховувати те, як можливі удари Росією по українських містах вплинуть на населення: зламають його волю, чи мобілізують (з одного боку, в 2014-му українці проявили спроможність до мобілізації, але з іншого — наш інформаційний простір надзвичайно вразливий до негативних новин).
Полемізуючи з Клаузевіцем
Як уже йшлося, для дискурсу ван Кревельда важливою своєрідною «відправною точкою» є доробок Клаузевіца. Ми вже згадували про те, що відтоді, на думку голландсько-ізраїльського мислителя, відбулися фундаментальні зміни. Але для нас дуже важливий певний історичний контекст і можливі паралелі. Справа в тому, що Клаузевіц є «дитям» епохи Французької революції та подальших Наполеонівських воєн. У цей період відбувалися фундаментальні зміни у воєнній справі: запроваджена призовна служба, великі частини війська (корпуси) починають діяти автономно, значно збільшується масштаб армій і битв між ними. І в умовах всіх цих змін сформувався Клаузевіц. А тепер ми повертаємось до сучасності: за словами ван Кревельда (і не лише його) у воєнній справі відбуваються фундаментальні зміни. Тому можна припустити, що новий перелом у воєнній стратегії може породити нового «Клаузевіца».
Важливо зазначити, що ван Кревельд, полемізуючи із Клаузевіцем, прагнув скоріше не спростувати його, але провести межі дії його доктрини. Яскраво це проявляється в контексті «тринетарної війни». Як зазначає ван Кревельд, думка Клаузевіца про три пов’язані елементи — уряд, армію і народ — описує не війну взагалі, але досить конкретний тип воєн, які відбувалися в певний проміжок часу (в епоху Модерну) та між конкретними суб’єктами (європейськими державами). В усі інші епохи та в інших краях «тринетарної війни» не було, тому що не було держави в сучасному розумінні — обов’язкового і єдиного можливого суб’єкта ведення такої війни. А найголовніше те, що на думку ван Кревельда, на сьогодні «тринетарна війна» застаріває, а їй на зміну приходять уже згадані конфлікти низької інтенсивності. І він пропонує теорію, яка пояснює, як відбувався цей процес. Отже, сутнісна ознака «тринетарної війни» в тому, що її ведуть держави між собою. Становлення цієї тенденції почалось після 1648 року, посилилося в ХІХ столітті, досягло апогею і одночасно дало слабину під час Другої світової. А тут, за словами ван Кревельда, сталося таке: Німеччина та Японія під час окупації на інших територіях настільки перейшли всі етичні межі, що населення цих територій було вимушене чинити збройний опір, тобто вступити у війну, попри те, що двох інших складових «тринетарної системи» — уряду і війська могло не бути, або вони не були долучені до цієї правомірної боротьби народу. Тут варто додати, що якщо ван Кревельд, скоріш за все, мав на увазі рухи Спротиву в західних країнах, то ми знаємо приклад, який ще яскравіше підтверджує тезу про втрату державами монополії на війну — героїчна боротьба Української Повстанської Армії: без уряду, без держави, але з метою її здобути. До речі, тут варто зауважити, що схожих висновків, хоч і в іншій світоглядній площині, доходили зокрема італійський мислитель-традиціоналіст Юліус Евола та російський воєнний мислитель Євген Месснер: людина, якій дали до рук зброю, вже не буде рабом. Цим обидва автори описували процеси деколонізації, і хоча предметом їх дослідження було інше, але вони виявили ті самі процеси, що й ван Кревельд.