Етапи формування укр ...

1.Предмет і завдання курсу.

Предметом курсу є українська держава в широкому розумінні цього слова. В більш вузькому значенні – розглядається як вивчення держави, органів та інституцій через які державне життя функціонує; дослідження основних етапів формування української державності та їх особливостей та ін.

Завдання курсу:

1.                Визначення етапів формування української держави в контексті зовнішньополітичних відносин України з іншими народами і країнами.

2.                Визначення сутності українського народу як окремої етнокультурної одиниці.

3.                Характеристика соціальної, національної, територіальної диференціацій характерних для різних етапів української державності.

4.                Визначення етнополітичних і етнопсихологічних рис українського народу та його сусідів.

5.                Характеристика форм державного устрою, які були притаманні українській державності на різних етапах її розвитку.

6.                Характеристика та аналіз проектів відродження української держави, розроблених представниками української суспільно-політичної думки та ін.

2. Теоретико-методологічні аспекти розуміння держави.

Українська держава пройшла в процесі свого розвитку ряд етапів (які характеризуються притаманною їй формою державного правління і типом державного утворення).

Типи державного утворення – федеративна держава

 – унітарна держава;

Форма державного правління – монархічне управління

 – республіканське управління;

Поняття політичного режиму – демократичне правління

 – різні форми автократичного режиму (диктатура, олігархія, тоталітаризм).

Слід мати на увазі, що внаслідок специфіки основного предмета дослідження – держави – науковець має охопити багато різних дисциплін, (історію, філософію, психологію, економіку і т.д.) і користуватися їх методами дослідження.

Вчені, які досліджували розвиток, різні етапи існування української державності були професійними істориками, юристами і соціологами тощо.

Етапи дослідження історії української державності:

Відсутність української державності змушувала дослідників обґрунтовувати з історичної точки зору, на основі екскурсів в історію, невід’ємність прав українського народу на свою державність.

1)               дореволюційний (до 1917 р.)

2)               міжвоєнний (1918 – 1939 рр.)

3)               післявоєнний (1945 – 1991 рр.)

4)               новітній ( з 1992 р.)

1)               Дореволюційний етап дослідження історії української державності:

Представники: М. Костомаров, В. Антонович, М. Драгоманов, М. Грушевський.

Для першого етапу характерною ознакою було домінування народницької ідеології.

Державницька ідеологія на той час ще не сформувалась, тому що, в той час не існувало самої української держави як такої.

2)               Міжвоєнний етап.

В цей час визначились 3 основні напрямки:

 – народницький;

 – консервативний;

 – національно-державницький.

Представники цих напрямків обґрунтовували різні концепції української державності. Вчені аналізували причини поразки Української національної революції 1917-1920 рр.

Представники:

 – В. Липинський                           міжвоєнний етап розвивався, головним

 – С. Томашівський              чином, в еміграції, а до початку 1930-х

 – В. Кучабський                            років – і в Україні.

 – С. Дністрянський

 – С. Рудницький

3) Післявоєнний етап.

Розвивався лише в еміграції.

Причина: з 1930-х і до початку 1990-х рр. в Україні (як і в СРСР) дослідження в цій галузі не проводились, а марксистські теоретичні дослідження, що здійснювались в Україні в цей період, обходили мовчанням проблему української державності.

Від вчених замість серйозних глибоких розробок реальних державознавчих проблем вимагали коментування чергових рішень КП і т.д.

В еміграції в післявоєнні роки автором досліджень з історії української державності були: І. Лисяк-Рудницький та ін.

4) Новітній етап.

Характерний поширенням інтересу та тем досліджень з історії української державності. (займаються АН України, Інститут соціології АН України і т.д.). Відбувається активне дослідження різних етапів української державності в сучасній українській історіографії.

3. Етапи формування української державності:

І етап: Київська Русь та Галицько-Волинське князівство.

ІІ етап: Гетьманщина.

ІІІ етап: Відродження української державності у період Українських визвольних змагань початку ХХ ст. (УНР доби Центральної Ради, Українська держава П. Скоропадського, УНР доби Директорії, ЗУНР).

ІV етап: Незалежна Україна з 1991 р.

Між етапами української державності існував генетичний зв’язок, не припинялася боротьба українського народу за її відновлення.

Українська кратополітика – це напрямок державознавства, який досліджує форми державного устрою, характерні для кожного етапу української державності.

Охарактеризуємо з точки зору кратополітики Українську державу на різних етапах її розвитку.

Перший етап українського державотворення – Київська Русь та Галицько-Волинське князівство.

Київська Русь була ранньофеодальною монархією. За формою устрою це була федерація земель. Київська Русь об’єднувала 20 народностей, тобто була багатонаціональною державою.

Вища законодавча, судова, військова та адміністративна влада в державі належала великому князю київському з династії Рюриковичів. Його законодавча влада полягала у виданні уставів судних грамот, укладанні міжнародних угод. Князь очолював судову систему і його суд був вищою судовою та апеляційною інстанцією. Силовою структурою було військо – дружина та військові округи на чолі з воєводами.

Дорадчим органом виконавчої влади при князі була рада бояр (боярська рада) з найближчого аристократичного оточення князя та місцевої знаті. Державні функції виконувала також християнська церква з її поділом на єпархії на чолі з єпископами та парафії, які очолювали священики. На зламі ХІ та ХІІ ст. скликалися з’їзди князів, які видавали закони.

Органом місцевого самоврядування з попередніх часів лишалися народні збори – віче.

Державний устрій Київської Русі пройшов тривалу еволюцію, не був незмінним і залежав від конкретних історичних, економічних та політичних змін.

Державний лад Галицько-Волинського князівства (королівства) був схожий на устрій Київської Русі, з певними відмінностями.

Князеві (королю) належала верховна законодавча, виконавча, судова, адміністративна та виконавча влада. Він очолював державу, керував збройними силами, зовнішньою політикою, фінансами (податки, карбування грошей). Проте абсолютної влади в державі князь не мав, вона обмежувалася впливовим боярством, особливо в Галичині (перша особливість).

Політично сильні князі (Данило Романович) вели з боярством криваву боротьбу, а слабші потрапляли під повний контроль. Другою особливістю державного ладу Галицько-Волинського князівства був дуумвірат – одночасне правління двох князів: одного на Волині (у Володимирі), другого – м. Галичині (Галичі, Львові, Холмі). Йдеться про співправління Данила і Василька Романовичів, Андрія і Лева ІІ Юрійовичів та ін.

Боярська рада формально існувала як дорадчий орган центральної влади при князеві. Та фактично рада скликалася з найбільш впливових бояр, які прагнули обмежувати або регулювати владу князя.

Віче як пряме волевиявлення населення скликалося стихійно, або князем чи боярами у часи зовнішньої загрози чи внутрішньої міжусобної боротьби. Поступово його роль занепала і до XIV ст. звелася нанівець.

Місцеве управління належало призначеним князем у воєводства воєводам, у міста – тисяцьким або посадникам та ін.

За польсько-литовської доби Україна втрачає свою незалежність.

Другий етап української державності – Гетьманщина.

Вже у травні 1648 р. з багаточисельних джерел у Польщу почали надходити відомості, що Б. Хмельницький створює удільне князівство із столицею у Києві, а себе титулує князем Русі. На початку лютого 1649 р. Б. Хмельницький сам повідомив комісарів польського короля про свої наміри створити незалежну Українську державу.

З початку формування Українська держава мала основні державні ознаки: органи публічної влади, територію, податки, що збиралися на утримання органів публічної влади. Слід зазначити, що населення України, визнавало нову владу.

Формування Української держави здійснювалося в умовах бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функцій пристосувалася вже готова, перевірена практикою військово-адміністративна, полково-сотенна організація козацтва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно було максимально об’єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала єдиною політико-адміністративною та судовою владою в Україні.

Найвищим органом місцевого самоуправління Гетьманщини в кінці XVII – першій половині XVIII ст. формально залишалися загальні козацькі ради, на яких вирішувалися важливі питання внутрішньої політики, адміністративні, судові та військові справи, обиралися та усувалися гетьмани й козацька старшина. Але з кожним роком вони скликалися все рідше, а важливі справи вирішувались на старшинській раді, значення якої поступово зростало.

Верхівку управлінського апарату займав генеральний уряд – гетьман та його найближчі помічники, які утворювали раду генеральної старшини, до якої входили: генеральний суддя, генеральний писар, генеральний хорунжий, генеральні осавули, генеральний підскарбій, генеральний бунчужний та інші.

Генеральний уряд був головним розпорядчим, виконавчим та судовим органом Української держави.

Головою держави, верховним суддею і головнокомандувачем збройними силами був гетьман.

Вищим військово-адміністративним органом за допомогою якого гетьман здійснював цивільну і військову владу, була Генеральна військова канцелярія, яка утворилась ще в роки Визвольної війни українського народу і діяла до ліквідації гетьманства.

Територія України, ділилася на полки, а ті у свою чергу, – на сотні. Основною ланкою судової системи були полкові суди, до складу яких входив полковник та полкова старшина.

Українська національна держава (Гетьманщина) одержала правове оформлення у Зборівському(1649 р.) та Білоцерківському (1651 р.) договорах, які Б. Хмельницький уклав із Річчю Посполитою.

Іноземні держави визнали вільну Україну за рівноправного суб’єкта міжнародних відносин і охоче вступали з нею у договірні відносини. У 1648 – 1654 рр. Україна підтримувала постійні дипломатичні зв’язки з сусідніми Валахією, Кримом, Молдавією, Трансільванією, Туреччиною. Тоді ж Україна встановила зв’язки з Австрією, Англією, Венецією, Персією, Францією, Швецією.

Третій етап – відродження української державності 1917 – 1921 рр. доба УНР періоду Центральної Ради, Українська держава П. Скоропадського, УНР доби Директорії та ЗУНР.

УНР доби Центральної Ради.

Крім членів ТУПу, до Центральної Ради вступили представники різних політичних партій та громадських об’єднань – військовослужбовці, кооператори, студенти, православне духовенство Києва, інтелігенція та ін. Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського.

Центральна рада стала органом законодавчої влади України. Центральна рада формувалась не шляхом загальних виборів, а на основі делегування до її складу представників різних громадських організацій. Так, улітку 1917 р. в її складі було 640 осіб. На підставі переговорів між Центральною Радою і міністрами Тимчасового уряду її склад розширився до 822 осіб. Характерною особливістю Центральної Ради було майже повне представництво соціалістичних партій.

Функції уряду виконував Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком.

Останній його склад налічував 14 членів: голова міністрів – В. Голубович, військових і морських справ – О. Жуковський, праці – Л. Михайлів, фінансів – Перепелиця, просвіти – В. Прокопович та ін.

УНР доби Центральної Ради була парламентською демократичною республікою.

Українська держава П. Скоропадського (Гетьманат)

У Києві, на хліборобському з'їзді у квітні 1918 р., який скликав Союз земельних власників, Гетьманом України обрали генерала П. Скоропадського. Центральна Рада і УНР припинили існування. У країні проголосили Українську Державу на чолі з гетьманом (Гетьманат). За формою правління це була класична президентська республіка з твердою, майже диктаторською владою гетьмана.

Конституційними актами гетьмана П. Скоропадського від 29 квітня 1918 р. – "Грамотою до всього українського народу" та "Законами про тимчасовий державний устрій України" – визначено державний лад та форми організації механізму влади.

Гетьман оголошувався найвищим носієм влади, якому належали законодавчі, виконавчі, військові, судові та адміністративні повноваження, всі внутрішні та зовнішні справи, головне командування армією і флотом, призначення голови та складу Ради Міністрів, Сенату, місцевого керівництва, затвердження всіх законів у державі. У майбутньому передбачалося скликання парламенту – Сейму.

Рада Міністрів виконувала функції уряду.

УНР доби Директорії

Після зречення влади гетьманом П. Скоропадським, війська Директорії, у грудні 1918 р. вступили в Київ. В Україні відновилася УНР. Але УНР доби Центральної Ради, вона нагадувала лише назвою та деякими напрямами національної політики. В цілому ж суть була іншою. Це була нова форма української державності. Будувалася вона у вкрай несприятливих умовах боротьби за Україну з більшовиками, білогвардійцями та поляками. Проте незважаючи на перешкоди, діячам другої УНР вдалося створити власну, оригінальну державно-правову систему.

Центральну державну владу (законодавчу, виконавчу, судову та військову) зосереджувала в своїх руках Директорія УНР у складі 5 директорів (С. Петлюра, В. Винниченко, П. Андрієвський, А. Макаренко., Ф. Швець). Однак жодного документа, який би визначав її правовий статус, так і не було прийнято. Директорія призначала виконавчо-розпорядчу владу – Раду Народних Міністрів у складі 18 міністрів. Чіткого розмежування повноважень Ради з Директорією не було. Усвідомлюючи і декларуючи тимчасовий характер діяльності, Директорія намагалася створити постійно діючий парламент. Першою спробою був Конгрес трудового народу, обраний за принципом територіального представництва і скликаний 22 – 28 січня 1919 р. у Києві, який ухвалив Акт злуки із ЗУНР. Однак скликати наступну сесію Конгресу не вдалося. Законами 1920 р. передбачалося створення президентсько-парламентської республіки з Головою Держави (президентом) та Державною Народною Радою чи Сеймом (парламентом). Однак ці плани залишилися нездійсненними.

ЗУНР

В умовах розпаду Австро-Угорської монархії було проголошено 13 листопада 1918 р. утворення Західноукраїнської Народної Республіки.

Вища законодавча влада у державі належала Українській Національній Раді. Лише вона мала право ухвалювати закони. Очолював її президент (фактично спікер – голова парламенту). Рада формувала уряд – Державний секретаріат з 14 секретарств (міністрів) на чолі з прем'єром.

Наступний етап відновлення української державності – з 1991р. сучасна незалежна Україна

Сучасна Україна – унітарна демократична держава парламентсько- президентська республіка. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Виконавча влада в країні належать президентові та Кабінету Міністрів, а законодавча – парламенту (Верховна Рада України). Найвищим органом судової влади в Україні є Верховний суд України.

Соціополітика

В історії української державності носіями державницьких традицій виступали різні соціальні верстви.

Якщо в багатьох країнах соціальні відносини розвивались здебільшого під впливом внутрішніх процесів, то в Україні розвиток соціальних відносин був пов`язаний з зовнішнім політичним становищем. Іноземні держави завжди орієнтувались на ті чи інші верстви українського суспільства, виставляли себе захисниками їх інтересів, і тим самим руйнували, або ослаблювали союз різних українських соціальних верств у боротьбі за національне визволення.

Як наслідок, в Україні в ролі носіїв державно-політичних ідей завжди виступали різні соціальні верстви.

Наприклад, у XV – XVI ст. відбувався процес ополячування українських верств (вони змушені були робити вибір – або латинізуватись і злитись з польським шляхетством, або стати безправним станом). З поширенням полонізації (ополячування) серед української знаті, українська мова, звичаї і православ’я почали пов’язуватися з нижчими верствами суспільства.

Т.ч. українська аристократія була змушені вибирати між відданістю власному народові, його традиціям та польській владі.

З к. XVI ст. козацтво стає національним класом, протягом усього XVIIст. – представницьким класом нації в її боротьбі за існування (козацько-селянські повстання, Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького).

Після 1654 р. у зв’язку з поділом козацтва на 2 стани:

1)   низових;

2)   реєстрових

та соціальною диференціацією, внаслідок якої виросла нова українська аристократія, почався процес денаціоналізації козацтва. Російський уряд (як в минулому польський) вдало використовував прагнення козацько-старшинської шляхти зберегти свої привілеї та провідне політичне становище. Тобто взяв під захист і юридично закріпив соціальне становище шляхти.

Внаслідок цього упродовж XVIII ст. на землях України, що опинилися під владою Москви, майже вся українська аристократія зрусифікувалась, хоча і зберегла національну відокремленість від росіян, свій старий побут і. т.д.

На початку XX ст. боротьбу за відновлення української державності очолила українська інтелігенція.

За своїм соціальним походження творці та прибічники Центральної Ради були інтелігентами, селянами, національно-свідомими робітниками. В опозиції до Центральної Ради були заможні русифіковані верстви населення, робітники (денаціоналізовані або неукраїнського походження.

Гетьманат П. Скоропадського підтримували переважно панівні заможні верстви, офіцерський склад армії, заможні селяни, дрібні підприємці та бізнесмени, чиновництво, великі землевласники.

Творцями ЗУНР і УНР доби Директорії були (як і творцями УНР доби ЦР) – інтелігенти (більшість з них – соціалісти).

Боротьбу за відновлення української державності в радянських умовах здійснювала демократична еліта, дисидентський рух. Вони перебували в опозиції діючому режимові, критикуючи імперську владу.

Українська етнополітика

Український народ в етнічному, історико-політичному плані відрізнявся від своїх сусідів не лише антропологічними ознаками в будові тіла, а й психофізичними (склад індивідуального характеру, суспільними відносинами, побутом і культурою, мовою).

Всі ці психофізичні та культурні ознаки утворюють національну цілісність.

Український народ внаслідок довготривалих змішувань став своєрідним конгломератом, який утворювався тисячоліттями під різними впливами.

Можна виділити 2 тенденції, що супроводжували український народ у процесі його розвитку:

1)  поглиблення відносної національної єдності;

2)  певні відмінності у психіці, культурі, політичному та економічному способах життя українців різних регіонів.

Існують значні відмінності українців Правобережжя та Лівобережної України, Західної та Східної України.

Адже, Лівобережна Україна увійшла до складу Росії у 1654 р., а Західна Україна – у 1939 р. Однак, не дивлячись на відмінності українців різних регіонів, їхні народні основи залишалися дуже близькими.

Усвідомлення усіма українцями свого етнічного типу особливо яскраво проявляється при порівнянні їх з росіянами, поляками і т.д. Тоді спільне, що їх єднає, набуває особливо виразних форм, певною мірою зменшує відмінність.

В Україні формувала національний характер козаччина.

 – Козацько-селянська основа українського народу виробила в ньому нехіть до деспотії і, взагалі, до твердої влади.

 – В Україні свободу розуміли як рівність.

 – Для українського характеру властивий: соціальний елітаризм: (без холопа і без пана). Щоб позбутися своєї аристократії український народ готовий був терпіти деспотизм московського царя, бо перед ним усі були рівні.

 – Свободолюбість, індивідуалізм – риси, що виявились найвиразніше після Хмельниччини.

 – Гуманний характер, краса побуту.

 – Для українців характерне почуття власної гідності.

 – Ті катастрофи, які зазнав український народ у своєму історичному розвитку, сформували рису характеру – замкнутість та ін.

Дослідники називають такі «проблемні» риси українського «характеру»:

1.                Низький рівень культурного і політичного виховання;

2.                Слабкість національного інстинкту і національного почуття (особливо у східних українців);

3.                Професор української діаспори І. Мірчук зазначав, що український народ відкидає форми співжиття, передумовою яких є сувора дисципліна і підпорядкування волі вищого та ін.

Геополітика – політологічна концепція, що вбачає у політиці засадничу, визначальну роль географічних факторів: просторове розташування країни, розмір території, наявність чи відсутність, обмеженість природних ресурсів, клімат, кількість населення, сусідство з іншими державами.